Сучасні аспекти зовнішньоекономічної діяльності України

Вступ.

1. Лібералізація зовнішньоекономічної діяльності в Україні, економічна доцільність та оцінка наслідків.

2. Витоки й перспективи зовнішньоекономічної політики України.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

В операціональному плані зовнішньоекономічна політика (ЗЕП) — це політичний курс дій суб'єктів зовнішньоекономічних відносин і діяльності. Недолік цього визначення полягає в тому, що воно, по суті, зводиться до політичної стратегії суб'єкта в реалізації його зовнішньоекономічних інтересів. Загалом під зовнішньоекономічною політикою розуміють форму політичної організації публічної матеріальної можливості та спроможності соціального суб'єкта формувати й реалізувати його зовнішньоекономічні інтереси та цілі у сфері міжнародних відносин.

Отже, ЗЕП є інтегральним компонентом політики загалом, а також певною мірою її детермінантою. Ідеться насамперед про ЗЕП держави. Відповідно ця політика є функцією політичної та соціально-економічної систем суспільства.

Конкретні напрямки, форми і масштаби ЗЕП визначаються характером і гостротою політичних, економічних та соціальних проблем у будь-якій країні в певний період. Об'єктивна можливість ЗЕП визначається рівнем економічного розвитку, концентрацією виробництва й капіталу, становленням і розвитком міжнародних економічних відносин. Необхідність, що перетворює цю можливість на дійсність, полягає в концентрації проблем, їх розв'язанні державними й суспільними суб'єктами, в усвідомленні того, що внутрішня економічна політика не вичерпує й не задовольняє повною мірою потреб та інтересів особистості, суспільства, держави. У цьому плані вона доповнює і продовжує на міжнародній арені внутрішню економічну політику.


1. Лібералізація зовнішньоекономічної діяльності в Україні, економічна доцільність та оцінка наслідків

Важливим напрямом економічної лібералізації є сприяння розвиткові підприємництва. Слід ввести повідомчий принцип відкриття власного підприємства, що не передбачає отримання жодних дозволів. Підприємця не повинні смикати ані пожежна інспекція, ані санепідемстанція, ані будь-які інші контрольні установи. Нехай люди самі працюють, відкривають свої рундуки, булочні, закусочні, пожежні майстерні, санепідемстанційні служби, і самі заробляють гроші. Нехай вчаться власноручно їх заробляти, а не здирати з тих, хто вже вміє працювати.

Лібералізація зовнішньоекономічної діяльності бачиться наступним чином: відкриваються повністю всі кордони на Захід; водночас зміцнюється східний кордон ( щоб не потрапляли до нас емігранти з Азії та інших нерозвинених держав ); дозволяється ввозити і вивозити ті товари, які учасники зовнішньоекономічної діяльності вважають за потрібне.

Загалом, слід відзначити, що інтенсифікація лібералізації міжнародної торгівлі наприкінці ХХ сторіччя не створила рівних умов для різних країн. Для країн з менш розвиненими ринковими економіками в новій глобальній торговельній системі залишаються значні перешкоди для реалізації переваг вільної торгівлі, що насамперед визначається їхньою інституціональною недорозвиненістю, відсутністю належного фінансового та кадрового забезпечення. При цьому фактично зберігається значна асиметрія в реальних (а не формально задекларованих) можливостях доступу на зарубіжні ринки, товарів і послуг. Ця асиметрія має тенденцію до збільшення в умовах зменшення ролі відносно простих (тарифних) форм протекціонізму і відносного збільшення значення більш складних і часто прихованих форм нетарифного протекціонізму. Останні дуже широко застосовуються розвиненими країнами у формі:

- різного роду стандартів, технічних правил, санітарних і фітосанітарних вимог, в тому числі міжнародних, у формуванні яких превалююча роль належить найбільш розвиненим країнам;

- використання антидемпінгових механізмів на основі досить недосконалих методик визначення випадків демпінгу, що створюють простір для довільних рішень;

- обмежувальної ділової практики ТНК, які навіть у формально лібералізований торговельній системі мають можливості не допускати не бажаних для них учасників на найбільш динамічні ринки в сучасних секторах економіки, не кажучи вже про формування замкнених систем внутрішньокорпораційного обігу товарів і послуг;

- використання прихованих механізмів політичного сприяння власним компаніям з боку урядів найбільш розвинених країн і просування їх товарів і послуг на найбільш перспективні зовнішні ринки.

Разом з тим існують питання, які мають критично важливе значення для перспектив розвитку України і щодо яких мають бути забезпечені базові національні інтереси в процесі лібералізації зовнішньої торгівлі та прийняття міжнародних норм регулювання. До них насамперед належать:

– забезпечення тимчасового захисту на період структурної перебудови аграрного сектора, окремих виробництв переробної промисловості, що мають потенціал міжнародної конкурентоспроможності, але потребують модернізації (авіабудівна промисловість, суднобудівна галузь, наукомісткі галузі);

– можливість тимчасово підтримувати за рахунок відповідних державних дотацій (прямих бюджетних асигнувань) розвитку високотехнологічних виробництв, насамперед через стимулювання приватних інвестицій;

– встановлення ретельно продуманого режиму щодо доступу зарубіжних компаній на стратегічно важливі, з точки зору національної безпеки, ринки послуг – у банківський сектор, сектор страхування, сектор послуг зв’язку, інформаційних технологій;

– можливості збереження та запровадження нових пільгових режимів у зв’язку з преференційними режимами в рамках відносин з країнами СНД, особливо стосовно режимів обміну по кооперованих поставках та товарами, що належать до так званого критичного імпорту.

Реалізація зазначених принципів має гарантувати баланс між національними та глобальними началами в стратегії інтеграції України в світову економіку ХХІ сторіччя.

Зважаючи на продовження процесу лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, вже в короткостроковій перспективі логічно очікувати подальше посилення конкурентного тиску на національну економіку, що обмежуватиме експортні можливості. При цьому особливу увагу слід приділити попередженню таких системних ризиків як:

- закріплення високої частки у виробничій структурі низько- та середньотехнологічних експортоорієнтованих галузей;

- повільність технологічної модернізації вітчизняної промисловості, що обмежуватиме підвищення якості продукції власного виробництва і утримання позицій на стратегічних зовнішніх ринках збуту;

- відсутність стратегічних важелів та механізмів захисту національних інтересів на зовнішніх ринках, в результаті чого вітчизняні експортери стають об’єктами недобросовісних дій з боку інших країн;

- ціновий тиск з боку імпортованих енергоносіїв та нестабільність їх поставок;

- збереження та посилення тінізації зовнішньоторговельних відносин;

- посилення інфляційних загроз внаслідок значного припливу фінансового капіталу, головним чином через банківську систему;

- недосконалість процесів якісної модернізації структури залучених іноземних інвестиційних ресурсів, консервація неефективної структури національного промислового виробництва;

- низький рівень інноваційної складової ПІІ, орієнтація іноземних інвесторів на низько- та середньотехнологічне виробництво, незацікавленість в освоєнні нових виробництв з більш високим вмістом доданої вартості.

Забезпечення стимулюючого впливу зовнішньоекономічної діяльності на соціально-економічний розвиток потребує визначення та реалізації чітких і реальних пріоритетів експортної, імпортної та інвестиційної стратегій. На сьогодні залишаються актуальними пріоритети:

- удосконалення правового забезпечення та практики застосування норм права щодо конкурентної політики на внутрішньому ринку, що має стати базовою умовою забезпечення стабільності розвитку галузей промисловості та суміжних видів економічної діяльності – будівництва, транспорту, зв’язку, сільського господарства та ін;

- формування структури експорту, орієнтованої на інноваційну продукцію машинобудування, хімічної промисловості, енергетичного сектору;

- імпорт сучасних виробничих технологій та прискорення їх впровадження у виробництво;

- забезпечення збалансованої регіональної дво- та багатосторонньої економічної інтеграції на основі науково-технологічної та виробничо-торговельної кооперації;

- формування сприятливого інвестиційного клімату, що передбачає орієнтацію ПІІ на позитивні соціально-економічні зрушення в економіці України, оптимізація механізмів адміністрування підприємницької діяльності, формування передумов для зниження бюрократичних перепон, особливо на регіональному рівні;

- розробка національної інвестиційної стратегії, яка б передбачала механізми та заходи щодо узгодження дій держави в сфері залучення ПІІ з політикою структурної модернізації, зайнятості, стимулювання експорту тощо.


2. Витоки й перспективи зовнішньоекономічної політики України

Здобуття Україною державної незалежності, потреба в її геоекономічному самовизначенні у світовому економічному просторі й інтеграція як самостійного суб'єкта зовнішньої та зовнішньоекономічної діяльності в системі міжнародних відносин зумовили необхідність створення й реалізації в державі нової ЗЕП. Посилення глобалізаційних процесів у світі підвищує значення розвитку зовнішньоекономічних відносин України, її участі в міжнародному поділі праці, фінансах, науково-технічному співробітництві. Водночас ЗЕП є засобом подолання кризових явищ в економіці України, відкриваючи доступ вітчизняній продукції на світові ринки й забезпечуючи надходження відповідних товарів і послуг до економіки України з інших країн світу.

Розробка нової ЗЕП України потребує визначення цілей і пріоритетів національного розвитку з урахуванням особливостей трансформаційного етапу вітчизняної економіки та наслідків глибокої соціально-економічної кризи. Зовнішньоекономічна політика України має бути комплексною, органічно пов'язувати всі види зовнішньоекономічної діяльності — зовнішню торгівлю, валютну та інвестиційну політику, науково-технічні зв'язки тощо.

До основних цілей ЗЕП України щодо ЄС належать такі:

• пошук засад взаємовигідного економічного, фінансового та науково-технічного співробітництва;

• стимулювання розвитку торговельних відносин з країнами ЄС і залучення інвестицій;

• використання фінансової й технічної допомоги країн — членів ЄС для проведення Україною ринкових реформ і створення соціально орієнтованого ринкового господарства;

• зміцнення економічної безпеки України.

Основними завданнями ЗЕП України щодо ЄС є такі:

• приєднання України до окремих європейських програм інтеграційного характеру у сферах енергетики, транспорту, сільського господарства, окремих галузей промисловості, охорони навколишнього середовища, освіти тощо;

• здобуття підтримки ЄС щодо приєднання України до системи ГАТТ/СОТ.

До основних чинників, що заважають вступу України до ЄС, належать:

• відсутність реально функціонуючої ринкової економіки;

• відмінність нормативно-правової бази України від єдиних законодавчих норм ЄС;

• невідповідність структури економіки України пріоритетам розвитку ринку ЄС;

• неспроможність українських підприємств конкурувати за єдиними правилами із західними компаніями;

• нездатність України робити внески до бюджету ЄС через важкий фінансовий стан тощо.

Сучасною економічною наукою глобалізація трактується як процес інтеграції світової економіки, взаємозв'язки і взаємодія економічних систем у масштабах держав і регіонів, переплетіння їх господарського життя [2]. Процес державотворення в Україні збігається з її поступовим входженням до світового співтовариства і пошуками місця в сучасному світі, розвиток якого все більше детермінують чинники глобалізації. Характерно, що в цей процес, втягнені країни з різним рівнем економічного, політичного і культурного розвитку. Глобалізація світогосподарських зв'язків носить об'єктивний характер і, з огляду перспектив розвитку кожної країни, питання про необхідність її виходу на зовнішні ринки залишається актуальним як у теоретичному, так і в практичному плані.

Реалії глобалізації, з якими зіштовхується будь-яка національна економіка, змушують кожну з них шукати своє «природне» місце в системі міжнародних відносин. Поки вибір напряму ефективного розвитку зовнішньоекономічних зв'язків обмежений двома альтернативами: будувати зовнішньоекономічні зв'язки на основі поетапного вбудовування національного відтворювального комплексу в інтернаціональні відтворювальні системи іноземних держав, а потім поетапно просуватися до кожної з них або самостійно створювати інтернаціоналізовані відтворювальні системи, розширюючи тим самим економічні границі держави й одержуючи можливість самостійного формування стратегії розвитку [2].

Для України, з урахуванням обмеженості ресурсів для розвитку власного фінансового режиму і гострої потреби в цьому, другий варіант кращий. Основа для його реалізації — транснаціоналізовані структури, яким повинні бути делеговані повноваження представляти національні інтереси в глобальному просторі.

Наша держава має всі можливості, що б використати глобалізацію на свою користь, але цьому заважають об'єктивних і суб'єктивні фактори, які гальмують процес інтеграції України до світового простору, а саме[3]:

• певна політична нестабільність, відсутність чіткої економічної політики, непослідовність у проведенні реформ;

• велика корумпованість владних структур різних рівнів;

• обмеженість внутрішнього ринку, пов'язана з вкрай низькою купівельною спроможністю населення;

• скорочення виробничого споживання за рахунок різкого падіння виробництва;

• значний відтік капіталу, обумовлений, з одного боку, кримінальним його характером, а з іншого - невірою більшої частини вітчизняних бізнесменів у сталість економічних перетворень, а також нелегких умов легального ведення бізнесу (високі податки, корупція, рекет, нестабільність законодавства тощо);

• відокремленість від участі у найперспективніших програмах виробництва нових виробів на міждержавній основі;

• недостатній розвиток фінансової, технічної, інформаційної та іншої інфраструктури.

Вітчизняну економіку важко адаптувати до тенденцій та закономірностей світового господарства, через: по-перше, недосконалу структуру експортно-імпортних потоків, оскільки в експорті переважає сировинна група товарів, а в імпорті - кінцева продукція споживчого призначення, що не є економічно виправданим; по-друге, невизначеність і непослідовність законодавства щодо регулювання зовнішньоекономічної

діяльності; по-третє, високі податки на експортну продукцію з огляду на кон'юнктуру світових ринків щодо окремих видів продукції.

Разом з тим, Україна як цілісна соціально-економічна система має потенційні можливості, достатні для активного входження в глобальну систему світового господарства:

• високий рівень кваліфікації кадрів поряд із низькою заробітною платою;

• наявність технологічно передових секторів, промисловості здатних до швидкого освоєння нових видів продукції;

• значний сировинний потенціал;

• наявність виробничої бази (будинки, інфраструктура тощо), яка на сьогодні практично простоює, або використовується недостатньо і без значних обсягів інвестування може бути швидко пристосована до нового виробничого процесу;

• вигідне географічне положення, розвинена мережа залізниць, водних і повітряних трас, трубопроводів, енергопостачання.

Для сучасної України існують шість генеральних векторів розвитку міжнародної економічної інтеграції [2]. Серед них: ЄС, СНД, ГУАМ (в минулому, ГУУАМ), ЄЕП, ЧЕС, СОТ. Крім зазначених генеральних, Україна має численні менш масштабні домовленості, які реалізовані на мезорівні, зокрема, про співробітництво між прикордонними регіонами, тобто за територіальним критерієм, або у різноманітних економічних галузях, тобто згідно з функціональним чинником. Однак зазначені шість векторів є головними, тими, що реально формують зовнішні зв'язки України на макроекономічному рівні. Від їх реалізації сьогодні повною мірою залежить можливість ефективного розвитку української економіки.

Відомо, що блискуча зовнішньоекономічна політика, як правило, не може реалізовуватися на тлі тьмяної внутрішньої економічної політики. Адже за претензіями держави, які мають формалізувати національну могутність на міжнародній арені, повинен стояти раціональний розрахунок на основі всіх наявних ресурсів та усвідомлених актуальних суспільних потреб [1].

Головний чинник економічної інтеграції як в регіональному, так і на глобальному рівнях, яким є безпосередньо економіка і тісно пов'язані з нею соціальна сфера, в нашій країні досі слабкі [2]. Протягом періоду незалежності Україна мала періоди як спаду, так і зростання. Саме останній тренд прийнято використовувати у характеристиках сучасного становища вітчизняної економіки. Проте спостерігається тенденція погіршення статусу України у міжнародних відносинах. Крім того, спостерігаються негативні явища і у внутрішньому середовищі країни.


Висновки

Виходячи з визначних глобалізацією факторів, міжнародна інтеграція України повинна бути заснована на змінах у внутрішньому фінансовому режимі для розвитку ефективних механізмів транс націоналізації вітчизняного бізнесу. На шляху реформування фінансового режиму для України об'єктивна необхідність переходу від постачальницько-збутової до інвестиційно-виробничої моделі організації зовнішньоекономічних зв'язків. Це має стати основою практичних заходів реалізації інтеграції країни в умовах глобалізації та визначає необхідність відходу від неліберального підходу до розгляду пріоритетних шляхів та засобів забезпечення економічного розвитку. Для успішної реалізації завдань зовнішньоекономічної, інтеграції України необхідне поступове впровадження на практиці національної інтеграційної програми, спрямованої на консолідацію ресурсів нації і вихід національних відтворювальних циклів на міжнародний рівень, у тому числі через поетапну реалізацію ефективної державної інформаційної політики.


Список використаної літератури

1. Віднянський С.В., Мартинов А.Ю. Еволюція зовнішньої політики України (1991-2006рр.). // Український історичний журнал. -2006. -№4. –с.32-51.

2.Чувардинський О.Г. Зовнішня політика України в умовах світової економічної інтеграції й глобалізації. // Економіка та держава. -2006. -№2. –с.36-39.

3.Юхименко В. Україна в глобальних інтеграційних процесах. // Вісник КНТЕУ. -2007. -№3. –с.16-25.

загрузка...
Top