Німецько-українські відносини з початку їх встановлення і до нинішнього часу

Вступ.

1. Історичні стосунки між державами та відновлення матеріальних цінностей.

2. Розбудова співробітництва України та Німеччини та сучасний розвиток українсько-німецьких відносин.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Новітня історія українсько-німецьких відносин містить чимало подій, для характеристики яких застосовуються слова „перший", „вперше". Так було на самому початку їх розвитку після відновлення незалежності України, віриться, що так буде і зараз, коли ці відносини переживають свій ренесанс.

Провідне положення ФРН на Європейському континенті, її політичний вплив і економічна могутність, а також високий ступінь впливу цієї держави на інтеграційні процеси в Європі об’єктивно визначають доцільність будувати відносини України з Німеччиною як стратегічні. Однак, невідповідність потенціалів політичного та економічного впливу цих двох держав визначає відмінність поведінки України та ФРН у відносинах між собою та перешкоджає розбудові між ними стратегічного партнерства. З іншого боку, актуальність дослідження політичного та безпекового виміру відносин між Україною та ФРН обумовлена неоднозначністю в оцінках українсько-німецького співробітництва вітчизняними та закордонними фахівцями.

Жодні політичні події за кордоном за останні п'ятнадцять років, не кажучи вже про події в Україні, включаючи Чорнобильську катастрофу, не висвітлювалися німецькими мас-медіа настільки масштабно та доброзичливо, як „помаранчева революція". Цей безпрецедентний інтерес до подій у нашій державі, така хвиля позитивної інформації про Україну фактично наново відкрили її для німецької аудиторії. Загалом можна констатувати, що пересічний німець наразі перестав асоціювати Україну з Чорнобилем, з корупцією або з черговим скандалом за участю офіційних осіб, побачивши достойну європейську націю, яка поділяє справжні демократичні цінності й більше того - готова їх захищати з гідністю.


1. Історичні стосунки між державами та відновлення матеріальних цінностей

Час стирає сліди війни, але не в галузі культурних втрат. Через багато десятиліть не зникають проблеми, спричинені наслідками злочинів і грабунків, резонують болючі питання, вирішення яких зволікається. Сьогодні на чільні місця українсько-німецького співробітництва в галузі взаємного повернення пам'яток культури в світлі переговорів України та ФРН виносяться питання реституції культурних цінностей, що були втрачені або незаконно переміщені під час другої світової війни і в наступні роки, їх перебіг відбив засади Угоди між Урядом України та Урядом ФРН (від 15.02.1993 р.) про культурне співробітництво.

Лінія розвитку реституційного процесу як важливого фактора зміцнення українсько-німецьких взаємин має поступальний характер. Стимулював цей процес факт передачі свого часу колишнім прем'єр-міністром України Л. Кучмою під час проведення днів України в Баварії у дарунок німецькому народові 32 документів і малюнків Й. Гете, що до війни належали Німеччині.

Обмін культурними цінностями відтоді набув дальшого розвитку. Українська сторона передала німецькі археологічні знахідки Каблова, а німецька, в свою чергу, — пам'ятки археології, вивезені у 1944 році з Херсонського краєзнавчого музею. Згодом в Україну було повернуто понад 700 книжок з Пфальбаумузею міста Унтерульдинген, а до Бремена передано портрет Ганса фон Маре. Ця фаза еволюції реституційних відносин між Україною та Німеччиною ґрунтується на взаємоповазі і паритетності, її слід вітати, пам'ятаючи, що в орбіту відносин залучаються, крім того, приватні особи, котрі в силу різних умов володіють культурними цінностями, які належать іншим державам.

Конструктивність співробітництва між Україною і Німеччиною очевидна. Вона відбилася в протокольному документі, а це є сподівання і надія, що німецька сторона не тільки домагатиметься законно отримати німецькі культурні цінності, що зберігаються на території України, не тільки вимагатиме створення повного реєстру цих "трофеїв війни" і вільного допуску німецьких експертів-спеціалістів до згаданих сховищ (які до незалежності України вважалися спецсховищами і були засекречені), а й адекватно ставитиме проблему повернення культурних цінностей України в площину договірних умов. Українська сторона веде пошук втрачених власних національно-культурних пам'яток, створюючи відповідний банк даних, і разом з тим, дотримуючись протокольних норм, здійснює реєстр трофейних німецьких пам'яток, а це вимагає подолання реальних проблем, і, зрештою, додаткових коштів. Німецька сторона ніколи системно не реєструвала українські культурні цінності, мотивуючи це їх відсутністю на території ФРН[4, c. 3].

У широкому контексті культурного співробітництва реституційний процес невід'ємний від нормативно-моральних оцінок і зобов'язань. Насамперед вони стосуються України, культура якої в ході воєнних трагічних обставин постраждала чи не найбільше. Але право відповідної компенсації в сфері втрат культурних цінностей стосовно України ніколи не застосовувалося. І сьогодні не бачать цілісної проблеми в цьому напрямі наші партнери, учасники переговорів, що відстоюють лише національні інтереси Німеччини. Такий аспект розуміння проблем виключає паритетність зобов'язань, доброчинність реституційних стосунків і унеможливлює об'єктивне, з погляду історичної правди, її панорамне бачення.

Три протоколи, підписані українсько-німецькими делегаціями протягом 1994-1996 років, стверджуючи пріоритети міжнародних норм, не приховують і не гальмують, а, навпаки, виокремлюють і динамізують коло питань, що становлять взаємний інтерес. Кількість питань, що чекають відповіді, зростає. В площині ідеальної істини це означає, що партнери, плануючи і розгортаючи свою діяльність та ініціативи, повинні взаємно враховувати національно-культурні інтереси кожної з договірних сторін. Таких нормативно-етичних засад і дотримується українська сторона, яка і на переговорах у Берліні поінформувала, що вона приступила до реєстрації втрачених в Україні культурних цінностей, створення державного механізму для розв'язання складних проблем повернення культурних цінностей та виконання своїх міжнародно-правових зобов'язань, а також норм свого внутрішнього законодавства.

Українська сторона передала німецьким партнерам список виявлених культурних цінностей, що були переміщені з Німеччини в Україну, 275 з них зберігаються в Національному історичному музеї, 14 - в Українській академії мистецтв. Співробітники музеїв ретельно готували списки, тамуючи справедливий жаль: в часи війни нацисти не лише пограбували музей, а й поглумилися, знищили інвентарні книги, по суті, в музеї залишилися після окупації голі стіни. Збитки очевидні, і їх слід брати до уваги в ході сучасних переговорів, тримаючи в пам'яті, окрім того, ще десятки музеїв, які були обкрадені, спустошені. Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей передала нещодавно німецькій стороні через офіційні канали списки втрат ряду українських музеїв. Мета цих реєстрів - максимально стимулювати процес повернення національних скарбів до України[12, c. 54-55].

У широкому спектрі культурного співробітництва, в текстовій обтічності ця загальна норма формально урівняла права та обов'язки обох сторін в реституційному процесі, не визначила предмет повернення, не врахувала те, що Україна під час війни зазнала агресії з боку нацистської Німеччини і тотального пограбування культурних цінностей, а тому потребує за міжнародним правом відповідної компенсації.

Претензії української сторони до німецької в світлі сучасних проблем меншою мірою рівнозначні стосовно претензій німецької сторони до української. Без взаємних компромісів питання не зрушиться. Така реальність історичних обставин, яка не знімається одним розчерком пера, потрібні час, еволюційний процес. Потрібна в цій делікатній сфері спокійна врівноважена співпраця на експертному, науковому рівні, а не від випадку до випадку з нагоди візитів високопоставлених політиків і дипломатів, притім цю сферу слід розглядати більше в культурологічній площині, аніж у політичній.

Німецька сторона вимагає беззастережного укладення й передачі німецьких культурних цінностей, що перебувають в українських музеях. По-перше, спадщина, що є в державних сховищах, була поза межами ґрунтовного вивчення й належного обліку протягом багатьох десятиліть і, по-друге, ретельний підрахунок втрат, знищених або пограбованих пам'яток українським музеям слід вести з урахуванням потреб національної спадщини. Протягом післявоєнного періоду такий підрахунок ніколи не провадився, і тільки тепер в умовах сучасної державної політики в галузі культури ця робота здійснюється. Робота, звісно, актуальна, але вона повинна вестися спокійно, без "форсажу". Отже, поруч із виявленням державного національного музейного фонду організовано дослідження пам'яток, що були переміщені після завершення війни 1945-1947 pp. і могли опинитися на території колишньої УРСР за наказом союзної адміністрації. Силовими ідеологічними методами тодішнє керівництво СРСР здійснювало зовнішню і внутрішню політику - наслідки цих "діянь" лягають на плечі сучасного покоління.

Україна здійснює державну політику на базі міжнародного права в галузі повернення культурних цінностей. Одним із кардинальних завдань є підготовка концепції про правові основи вирішення питань, що стосуються "трофейних" цінностей, які перебувають в музеях, сховищах України, а також вивчення всіх політичних, організаційних і економічних аспектів їх повернення. У цьому напрямі важливим є виявлення, а також проведення закладами культури, науково-дослідними установами обліку та вивчення культурних цінностей, утрачених Україною в роки другої світової війни та культурних цінностей Німеччини та інших держав, що перебувають на території України, створення на їх базі відповідних реєстрів.

Йдучи до IV засідання міжурядової українсько-німецької комісії з питань реституції культурних цінностей, що були втрачені або незаконно переміщені під час другої світової війни та в наступні роки, українська сторона підтверджує умови попередніх домовленостей і пропонує до розгляду ряд конкретних проблем, що нагромадилися в цій галузі культури за піввіку, а також і реальним економічним, організаційним і адміністративним станом в країні. На нашу думку, німецька сторона повинна з розумінням поставитися до існуючих реалій в Україні, оскільки потрібен час, щоб здійснити виявлення, облік, ідентифікацію, науково-реставраційні дослідження переміщених "трофейних" цінностей на всій території України, відпрацювати механізм і нормативну базу їх повернення при необхідності[11, c. 2]. Україна, передусім, до остаточного розв'язання наявних колізій реституційного процесу бере на себе зобов'язання взяти під правовий, матеріальний та інший захист наявні та всі виявлені переміщені з ФРН культурні цінності, які перебувають на її території. Разом з тим українська сторона готова розглянути аргументи повноважних представників ФРН щодо повернення предметів, які перебували у власності релігійних або приватних добродійних установ, сімейних реліквій (фото, архівів, документів), а також які належали особам, позбавленим власності через їхню расову, релігійну та національну належність.

Українська сторона також готова визначити, що культурні цінності, вивезені на територію України з Німеччини не за законами та відповідними актами Союзної контрольної ради в Німеччині або не за наказами Радянської військової адміністрації та інших компетентних органів, а самовільно вилучені окремими військовими та іншими особами, визнаються вивезеними незаконно. Порушена також ініціатива про залучення до співробітництва у цій сфері держав, які разом з СРСР здійснювали верховну владу в Німеччині - США, Великобританії і Франції з метою виявлення і повернення у власність України і Німеччини їх культурних цінностей, які могли бути переміщені в ці держави з відповідних зон окупації[10, c. 14-15].

2. Розбудова співробітництва України та Німеччини та сучасний розвиток українсько-німецьких відносин

Німеччина є для України найближчим сусідом, що належить до Європейського Союзу, та важливим і надійним партнером на шляху до Європи. Федеративна Республіка надає найбільшу після США двосторонню допомогу та є найважливішим після Росії торговельним партнером України. Україна для Німеччини - це наріжний камінь європейської архітектури безпеки, країна з якою вона підтримувала зв'язки ще з часів Київської Русі.

Для розбудови повноцінних стратегічних відносин з Федеративною Республікою Німеччиною, як і з іншими державами, що були проголошені стратегічними партнерами, Україна у першу чергу має досягти відповідної якості шляхом проведення внутрішньої трансформації, що дозволить їй виконувати роль рівноцінного стратегічного партнера. Виходячи з того, що сьогодні стратегічність українсько-німецьких відносин обмежується низкою питань двостороннього співробітництва, що мають для обох міжнародних акторів важливий характер, доцільною була б формалізація цих відносин шляхом підписання відповідного міжнародно-правового договору, що дало б змогу більш чітко окреслити спільні інтереси сторін, вирішення яких визначає стратегічний характер відносин, спільні зобов’язання та спільні сфери співпраці там, де буде пріоритетно розвиватися партнерство, а також перелік тих негативних чинників, які можуть ускладнити відносини між міжнародними партнерами.

Для укріплення сучасних українсько-німецьких відносин президент України В.Ющенко здійснив ряд візитів до Німеччини для укріплення міждержавного співробітництва.

Так, зокрема під час одного з своїх візитів, Віктор Ющенко заявив, що бачить „реальні можливості для того, аби Німеччина стала лідером у списку інвесторів в Україну, попри те, що сьогодні вона займає четверте місце". На думку Президента, „сьогодні настав час для масштабних континентальних проектів, зокрема в енергетичній галузі".

Це питання, до речі, стало однією з провідних тем його переговорів з федеральним канцлером, а у практичному плані воно обговорювалося у ході зустрічі з головою концерну „Еон Рургаз" Буркгардом Бергманом, де йшлося також про активізацію співпраці з „Нафтогазом України" у питаннях модернізації та підвищення технічної надійності енергосистем, введення нових газотранспортних потужностей. На спільній із Герхардом Шредером прес-конференції Віктор Ющенко повідомив, що Україна розраховує на підтримку Німеччини в реалізації проекту створення міжнародного газового консорціуму.

Звертаючись до депутатів Бундестагу, а напередодні спілкуючись із федеральним президентом Хорстом Келлером, Віктор Ющенко не просто наполягав на наданні Україні місця в Європейському Союзі, а, як зазначали пізніше в розмовах народні обранці, дуже вдало підкреслив приналежність України до Європи та не залишив сумнівів щодо намірів уряду максимально швидко та ефективно реалізувати всі конкретні кроки на шляху наближення до ЄС. Саме в цьому ключі була сприйнята заява українського Президента про те, що „першочерговим завданням на шляху до Європейського Союзу є виконання плану дій Україна-ЄС". Віктор Ющенко підкреслив, що через рік Україна буде готова провести спільний аналіз виконання цього плану, і висловив сподівання, що до 2007 року завершаться переговори з укладення Угоди про асоційоване членство, яке відкриє шлях до повноправного членства України в ЄС[2, c. 7-8].

Так сталося, що того ж дня в Берліні перебував член Європейської Комісії, відповідальний за питання розширення Союзу Оллі Рен, який, хоч і не мав зустрічі з українським лідером, віддав належне його дипломатичному хисту. На його думку, Віктор Ющенко вчинив дуже мудро, відмовившись від негайного направлення заявки на членство в ЄС, натомість привернувши увагу до виконання спільного плану дій. Варто також зазначити, що оглядачі оцінили посилання Президента на цитату Конрада Аденауера, який майже півстоліття тому задавався питанням, чому Україна, яка є однією із засновників ООН, не може стати членом європейської спільноти.

На тлі загострення так званого „візового скандалу" в Німеччині, особливо після утворення та започаткування діяльності слідчої комісії Бундестагу та заяви федерального міністра закордонних справ Йошки Фішера про прийняття на себе відповідальності за допущені зовнішньополітичним відомством недоліки, багато хто намагався уникнути згадування цієї справи українським Президентом. Але й у цьому питанні Віктор Ющенко довів своє вишукане сприйняття політичної матерії. У своєму вітальному слові президент Бундестагу Вольфганг Тірзе, здавалося, зіграв на випередження, зазначивши: „Ми зрозуміли ваше зауваження, що не повинно складатися загальне ставлення до українців, які відвідують нашу країну, як потенційних правопорушників". Навпаки, вів він далі, наразі є вірним твердження, що „ми так само радо вітаємо у Німеччині українок та українців, як і інших гостей". У відповідь Президент Віктор Ющенко у своїй промові зазначив: переможці помаранчевої революції довели, що вони європейці і „хочуть спілкуватися з європейцями їхньою мовою". А відтак він звернувся з проханням до депутатів Бундестагу підтримати українських журналістів, підприємців, студентів та митців і сприяти лібералізації візового режиму для цих категорій громадян України. Це його звернення було зустрінуте депутатами правлячої коаліції оплесками (а загалом промова десять разів переривалася аплодисментами), натомість у лавах опозиції декілька секунд тривала пауза, поки її керівники, а згодом і решта депутатів приєдналися до них. Віктор Ющенко був свідомий делікатності моменту і, дивлячись у напрямі секторів опозиційних партій, які, власне, ініціювали заснування слідчої комісії, зауважив, що бажав би чесного ставлення до цього питання і для нього було важливим порушити його саме в цьому залі[9, c. 152-153].

Аналізуючи питання зовнішньої політики, Віктор Ющенко наголосив на тому, що Росія залишається вічним стратегічним партнером України. Він підкреслив, що інтеграція України до ЄС та НАТО не спрямована проти інтересів інших країн. Цю тезу підтримав і федеральний канцлер, який під час спільної прес-конференції по закінченні переговорів пообіцяв сприяння Німеччини у наближенні України до євроатлантичних структур, зауваживши, що „нова динаміка українсько-німецьких відносин не спрямована проти інших держав, вона слугуватиме виключно інтересам наших обох народів". Водночас Герхард Шредер підтвердив підтримку з боку Німеччини прагнень України набути статус країни з ринковою економікою та приєднатися до СОТ.

Значну увагу в ході переговорів було приділено обговоренню перспектив економічного співробітництва. Було домовлено про створення „групи високого рівня", до якої мають увійти чільні представники урядів двох країн та підприємницьких кіл. Основною сферою діяльності групи має стати активізація двосторонніх економічних відносин, а також сприяння діяльності малих та середніх підприємств.

Під час зустрічі Віктора Ющенка з президентом Бундестагу Вольфгангом Тірзе він подякував німецьким депутатам за підтримку демократичних процесів в Україні. В інтерв'ю журналістам Президент заявив, що „за останні місяці ми стали ближчими одна до одної як нації і як держави".

Німецьку сторону особливо цікавили пріоритетні завдання нової української влади. На це Віктор Ющенко заявив: „Сенс нашої політичної концепції - тема подолання бідності". Також німецька сторона цікавилася розвитком внутрішньополітичних процесів в Україні. Зокрема, Віктор Ющенко розповів про створення політичної партії „Народний Союз „Наша Україна" і сказав, що розцінює формування партії як „процес нормальної політичної структуризації суспільства".

Президент України зустрівся також із представниками німецько-української парламентської групи в Бундестазі. Глава держави подякував їм за активну діяльність у розбудові між-парламентського співробітництва. Було обговорено питання проведення в Бундестазі Дня України.

Український лідер привітав готовність федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку до надання довгострокових пільгових кредитів для використання в сфері енергетики, підтримки малого та середнього підприємництва, професійної перепідготовки військовослужбовців, які звільняються з армії внаслідок її скорочення, програм соціального спрямування.

Голова зовнішньополітичного комітету парламенту Фолькер Рює, також християнський демократ, закликав не інструменталізувати візовий скандал для створення негативного іміджу українців у Німеччині. Для просування реформ в Україні, зазначив він, необхідно налагодити жвавий обмін між національними елітами. Також і голова фракції Вільної ліберальної партії Вольфганг Герхардт застеріг від спроб „дискредитувати цілий народ".

Отже, візит Президента України Віктора Ющенка до Німеччини відкрив нову сторінку у розвитку українсько-німецьких відносин. Він засвідчив особливу увагу вищого керівництва України до розбудови співробітництва з Німеччиною як одним з наших ключових партнерів у Європейському Союзі на засадах рівноправного партнерства, відкритості та взаємної довіри[1, c. 44-45].


Висновки

Сучасний рівень мислення, гуманістична спрямованість, яку перспективно окреслює європейська цивілізація на порозі XXIстоліття, вселяє віру, що порозуміння врешті-решт з'єднає Європу Західну і Східну. Визнання кожною стороною історичних прав і обов'язків дасть змогу переступити межу взаємних дорікань і знайти кардинальні способи розв'язання реституційної проблеми.

Українсько-німецькі відносини з моменту їх встановлення і до сьогодні відзначалися певною динамікою, що відобразилася у трьох етапах і була зумовлена розвитком сучасних міжнародних відносин та внутрішньополітичними особливостями обох держав. Ранній етап двосторонніх відносин, що характеризувався формальним визнанням України як незалежної держави у результаті досягнення домовленостей щодо без’ядерного статусу України змінився конструктивними відносинами між Німеччиною та Україною. Створення ефективного інституційного механізму політичної співпраці у сфері євроінтеграційних проблем та питань двостороннього розвитку, а також розширення кола суб’єктів відносин стало свідченням переходу до наступного якісно нового етапу українсько-німецьких відносин. Позитивна динаміка відбувалася завдяки зусиллям як української, так і німецької дипломатії, що свідчить, на нашу думку, про взаємне визначення стратегічної перспективи майбутніх двосторонніх відносин.

Німеччина представлена в Україні великою групою населення, переважною мірою в цьому випадку йдеться про етнічних німців, частина з яких живе і завжди житиме в Україні. Існує також щільна мережа політичних, економічних, культурних та приватних зв'язків між обома країнами, значну частку в яких займають федеральні землі та общини Німеччини.


Список використаної літератури

1. Cтаростенко Г. Співробітництво України та ФРН у контексті європейської інтеграції // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. Наук.пр. - Вип. 34, частина ІІ. – К.: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, 2002. - с.43-49.

2. Беба П. Німеччина нас підтримає //Урядовий кур’єр. – 2001. – 8 грудня.

3. Василенко С. Українська геополітика. Вектор визначено //Віче. – 2000. - №9.

4. Власенко В. Українсько-німецькі відносини: тест на міцність //Урядовий кур’єр. – 1999. – 10 липня.

5. Врублевський В. Український шлях. – К.: Демократична Україна, 1997, – 425 с.

6. Гайкен Е. Узи українсько-німецької дружби міцніють //День. – 2000. – 11 липня.

7. Рудич Ф. Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичний і прикладний аспект. – К.: МАУП, 2002. – 487 с.

8. Сорока М. Світ відкриває Україну. – К.: Київська правда, 2001. – 367 с.

9. Старостенко Г. Розвиток українсько-німецьких відносин: політичний аспект співробітництва // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. Наук.пр. - Вип. 42, частина ІІ. – К.: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, 2003. - с.152-157.

10. Україна – Німеччина: чи можливе стратегічне партнерство // Німецько-український огляд. – 2000. - №5.

11. Україна – ФРН: співробітництво //Демократична Україна. – 1999. – 13 липня.

12. Федорук О. Україна – ФРН. Реституція – шлях до порозуміння //Віче. – 1999. - №3.

загрузка...
Top