Всесвітня історія

Арабський халіфат:

- населення аравійського півострова;

- релігія арабів, виникнення ісламу (основний зміст, релігійні обов'язки мусульман);

- утворення Арабського халіфату (завоювання арабів, халіфати Омейядів та Абассидів, занепад халіфату);

- культура арабського світу (освіта, наука, література, мистецтво).

Канада після другої Світової війни:

- політика канадських урядів у 1945-1960-х рр.;

- проблема Квебеку (суть проблеми, її причини, перебіг подій, результати рішення);

- конституційна реформа 1982 року (основний зміст, проблеми);

- Канада в 1980-ті рр. XX ст. - на початку XXI ст.;

- зовнішня політика Канади;

- українці в Канаді.

Розкрийте зміст поняття «Капіталізм»

Список використаної літератури.


I. Оцінюється за 40-бальною системою.

Арабський халіфат:

- населення аравійського півострова;

Населення Аравійського півострова, за різними джерелами, 7,5—10 млн., головним чином араби. Зосереджене в основному в гірських районах і оазах. Переважають (за винятком Ємену) кочові скотарі.

На Аравійському півострові розміщені Саудівська Аравія, Ємен, Аден, Оман, Договірний Оман, Катар, Кувейт і частково Ірак та Йорданія.

Головне багатство — нафта, що є предметом гострої міжнародної політичної боротьби.

- релігія арабів, виникнення ісламу (основний зміст, релігійні обов'язки мусульман);

Зародження ісламу тісно пов’язано з двома містами: Меккою і Ятрибом. Перше з цих міст було торгівельним та релігійним центром аравійських племен, а друге мало значення міжнародного або міжрелігійного зв’язку, оскільки тут, крім двох арабських племен, проживали цілі племена, а навіть клани, євреїв.

Будучи в основу релігійно-філософським і законодавчим пам’ятником, Коран водночас є унікальним історично-культурним пам’ятником Аравії кін. VІ – перш. пол. VІІ ст., а також літературним твором, що має видатну художню цінність. Крім того, Коран — глибокий психологічний документ, в якому викарбовані етапи еволюції особистості Мухамеда, його становлення як віровчителя і людини нової епохи – законодавця, політика, дипломата, воєначальника.

Коран — основа релігії ісламу. Він визначає звичаї і традиції, важливі моменти побуту життя і способу поведінки сотень мільйонів людей, які сповідують ісламську релігію. У Корані знаходимо виклад вчення ісламу, регламентацію обрядів, моральних правил і приписів, правових норм і установлень. Тексти Корану проголошують під час громадських і приватних зборів, молитв, на державних і релігійних святах, під час різних заходів громадського і приватного життя.

Тим не менше, коли вже було відредаговано Коран, мусульмани зрозуміли, що в ньому немає відповіді на всі проблеми, з якими стикалася молода мусульманська держава. Тоді мусульмани почали згадувати про ті чи інші випадки, які вже мали прецедент за життя пророка і що сказав пророк з цього приводу (хадиси). Таких випадків (хадисів) було дуже багато і так утворилася Сунна, що являє собою приклад життєвого шляху Мухамеда — пророка Аллаха, еталон і керівництво для життєдіяльності громади і кожного мусульманина. Сунна у системі мусульманського права використовується у судовій практиці.

Іслам має „п’ять стовпів”, п’ять головних засад:

1. „немає Бога, крім Аллаха”;

2. „і Мухамед — пророк Його”

3. намаз — щоденна п’ятикратна молитва;

4. обов’язковий піст у місяць рамадан та оплата милостині бідним (згодом це перетворилося в державний податок);

5. хадж — обов’язкове паломництво в певний місяць до Мекки.

Немала роль в ісламі відводиться молитві. Молитва супроводжується певним комплексом молитовних поз та поклонів. Як правило молитва здійснюється арабською мовою, навіть тоді, коли мусульманин не араб і не розуміє тексту молитви. При цьому той, хто молиться має бути поверненим до Мекки з її храмом (Кааба).

Близько до стовпів ісламу підходить джихад, який має декілька видів: джихад серця (боротьба з власними недоліками, хибами), джихад язика (дозвіл схвального і заборона осуджуваного), джихад меча (або газават, озброєна боротьба з невірними).

- утворення Арабського халіфату (завоювання арабів, халіфати Омейядів та Абассидів, занепад халіфату);

На початку VІІ ст. в арабських племенах Аравійського півострова йде інтенсивний розклад первісних відносин. Роз-виток землеробства і тваринництва веде до майнової диференціації суспільства, використання рабської праці. Вожді родів і племен (шейхи, сейїди) базують свою владу не тільки на звичаях, авторитеті та повазі, але й на економічній могутності. У середовищі бедуїнів (жителів степів і напівпустель) зустрічаються салухи, що не мають засобів існування (тварин) і навіть тариди (розбійники), яких виганяли з племені.

Племена Аравії були роз’єднані і мали повну самостійність навіть у релігійних справах. Майже кожне плем’я мало своє божество (ідола) і не бажало визнавати інших. Поширені були християнство й іудаїзм. Нестача родючих земель призводила до війн між племенами.

У VІ ст. на Аравійському півострові існувало декілька незалежних дофеодальних держав. У старійшин родів і племінної знаті зосереджувалося багато тварин, особливо верблюдів. Вони претендували і на кращі пасовиська та колодязі. У випадку вдалих набігів військовополонених перетворювали на рабів і змушували пасти тварин. Рабська праця витісняла працю вільних.

Його історію можна розділити на слідуючі основні періоди:

· Розклад родоплемінного ладу; (VІ - VІІ ст.),

· Завойовні війни і створення арабської імперії халіфат Омейядів (662-750 рр.).

· Падіння Омейядів, лахаліфат Абасидів (Багдадський халіфат і його розпад (750-1258).

В VІ-VІІ ст. араби соціально диференціювались. Виділились окремі роди, клани і племена. В Мецці рід Омейядів очолив караванну торгівлю.

Загальноплеменні пасовиська захопили власники крупної рогатої худоби. Так появилась знать.

Складенню держав також диктувалося необхідністю боротьби з Іраном і Візантією, так як Іран і Візантія суперничали за Іемен, який був розположений в південній Аравії і в якому уже в першому тисячолітті до н.е. склалась висока землеробська культура, який був найбільш розвинутою державою. В 572 році був підкорений Іраном і Візантією.

Арабський халіфат за правління перших (праведних) халіфів. В умовах абсолютно кризової ситуації новий лідер умми потребував повної довіри й підтримки з боку правовірних мусульман, тому набрав чинності демократичний принцип, і новим ісламським вождем обрали Абу Бекра, але новим пророком він стати не міг, бо це б суперечило постулатові ісламу про Мухаммеда як “печатку” (тобто останнього з пророків). Тож мусульманська політико-державна думка розродилася концепцією халіфа (“заступника”) пророка і в цій іпостасі - лідера мусульманської общини (й політичного, й релігійного).

Внутрішня ситуація в державі Сасанідів була ще гіршою. Населення Єгипту, Палестини, Дворіччя в етнічному та релігійному відношеннях значно відрізнялося від пануючих в імперіях етносів, тому прихід арабів апатично сприйняло не як завоювання й трагедію, а як просту зміну володарів, причому нові стали менше брати податків.

За десятиріччя омарівського правління халіфат перетворився на найбільшу державу регіону, а останнім важливим внутрішньополітичним актом великого Омара було введення в дію нового ісламського календаря, відправною точкою якого став рік хіджри (622).

Засновник Дамаського халіфату Муавія ібн Абу Суф'ян був талановитим і грізним політиком, який не гребував жодними засобами для досягнення своєї мети – стабільності халіфату та омейядівської династії.

Сунніти (прибічники Омейядів) вважали, що не лише Коран, а й Сунна в повному обсязі має бути покладена в основу життя кожного правовірного. У VІІІ - ІХ ст. всередині суннізму виділилися чотири основні течії (ханіфіти, шафіїти, малікіти й ханбаліти), які відрізнялися тонкощами тлумачення Корану й Сунни та прийняттям за авторитет “думки вчених” (іджма), “суспільної користі” (істіслаха).

Сунніти (прибічники Омейядів) вважали, що не лише Коран, а й Сунна в повному обсязі має бути покладена в основу життя кожного правовірного. У VІІІ - ІХ ст. всередині суннізму виділилися чотири основні течії (ханіфіти, шафіїти, малікіти й ханбаліти), які відрізнялися тонкощами тлумачення Корану й Сунни та прийняттям за авторитет “думки вчених” (іджма), “суспільної користі” (істіслаха), “нововведення” (біда), “особистої думки” (рай), “аналогії” (кияс). Проте всі чотири течії вважались у суннітів однаково правовірними та визнаними, що дає підставу розглядати суннізм як єдину мусульманську школу.

Шиїти (прибічники Алідів) цілковито визнавали Коран, але, на відміну від суннітів, у 115 сурах (у Корані суннітів - 114 сур), а в Сунні вважали цілком правдивими й тому священними лише ті положення, що базувалися на авторитеті сім'ї Пророка (записані зі слів родичів Мухаммеда). Хадіси, записані за словами соратників, але не родичів Пророка, шиїти священними, авторитетними й обов'язковими для виконання не вважали, проте мали свої перекази про Пророка (Ахбар), які, звичайно, не визнавалися суннітами (бо там стверджувалося, що Пророк заповідав, аби його спадкоємцями були лише Аліди).

- культура арабського світу (освіта, наука, література, мистецтво).

Термін «Арабська культура» часом поширюють і на всі ті культури, що творилися у середні віки як арабськими народами, так і народами Близького і Середнього Сходу, Північної Африки і Південно-Західної Європи, які тоді перебували під владою або під безпосереднім впливом арабського халіфату. Спільною зовнішньою ознакою всіх цих культур була арабська мова. Араби творчо засвоїли культуру стародавнього світу — греко-еллінську, римську, єгипетську, арамейську, іранську, індійську і китайську, перейнявши її від завойованих або сусідніх народів з участю підлеглих їм народів — сирійців, персів, хорезмців (нині — узбеки і туркмени), таджиків, азербайджанців, берберів, іспанців (андалусців) та інших. араби зробили дальший важливий крок у розвитку загальнолюдської цивілізації.

Колискою арабської культури була Західна, Центральна і Північна Аравія. Арабській культурі передувала культура населення Південної Аравії, яке розмовляло сабейською мовою і мало свою писемність. Арабська культура зазнала як впливу цієї культури, так і культури областей Передньої Азії та Єгипту, де частина арабів оселилася ще в стародавні часи, а також культури арамейського населення районів нинішніх Сирії, Лівану, Палестини та Іраку. Десь у 4 столітті араби вже створили своє літерне письмо, що являло собою один із різновидів арамейського скоропису. В 7 столітті в Аравії утворилась арабська теократична держава, яка шляхом завоювань до середини 8 століття виросла у велику феодальну імперію — арабський халіфат (див. Багдадський халіфат), що до його складу, крім країн Арабського Сходу, входили Іран, Афганістан, частина Середньої Азії, Закавказзя та Північний-Захід Індії, країни Північної Африки і значна частина Піренейського півострова (Андалусія). Арабські феодали насаджували в завойованих країнах іслам і арабську мову. Частина завойованих ними країн була арабізована, інші зберегли свою культурну і мовну самостійність, проте арабська мова в цих країнах застосовувалась в науці, як латинь в середньовічній Європі. Центрами арабської культури в різні часи були Дамаск, Багдад, Кордова (див. Кордовський халіфат), Каїр та інші міста. В 9—10 століттях, що характеризуються вченими як «епоха мусульманського Відродження», провідними центрами культури були Бухара і Хорезм.

Після розпаду халіфату (8—10 століття) — цього штучного конгломерату народів з різним рівнем розвитку, що тримався головним чином військовою силою арабських завойовників, — розвиток арабської культури в новоутворених арабських державах і культури визволених неарабських народів продовжувався під впливом зростання виробництва і обміну. Занепад арабської культури почався в 16 ст. після завоювання більшості арабських країн турками. В 19—20 столітті гальмом розвитку культури арабських народів, що почала відроджуватись, стала європейська цивілізація, яка завоювала і перетворила на свої колонії країни Арабського Сходу.

Художню арабську літуратуру в перший, доісламський період (5— початок 7 століття) творили кочові племена арабів, а пізніше і арабізовані народи Спершу виникла проза — легенди, оповідання, пізніше — поезія; переходом до вірша була римована проза — «садж». Поетичні змагання допомогли виробити різноманітні складні віршовані форми. Основний жанр поезії — касида. Традиція виділяє кілька видатних поетів доісламського періоду, авторів «муаллак» (нанизаних касид): Імруулькайс (близько 530), Антара та інші. Головним твором часів встановлення ісламу є «священна книга» Коран, написана римованою прозою. В епоху Омейядського халіфату літературними центрами були Дамаск і Куфа. Найславніші поети цього часу: Ахталь (†710), який першим в арабській ітературі згадує про слов'ян; Джарір (†728) та сатирик Фараздак (†733). В містах розвивається життєрадісна поезія кохання. Омар Ібн-абу-Рабіа (близько †719) з Мекки — перший арабський поет-городянин. У період від Аббасидського перевороту (750) до зруйнування Багдаду монголами (1258) це місто було одним з значних осередків арабської культури. Арабська поезія, особливо придворна, наслідує класичні форми й мову бедуїнської поезії. Але виникає і нова за змістом та формою — міська поезія. її найвизначніший представник — Абу-Нувас. Поети «нового стилю» використовують нові віршовані форми і поетичні засоби [ Абу-ль-Атагія (близько 750—828) — перший філософ в літературі; Абан Лахікі — поет-вільнодумець]. Перекладається багато творів з перської літератури, виникає своєрідна новела — макама. У 9— 10 століттях поширюються твори наукового характеру з вставними оповіданнями і віршами. В деяких є цікаві відомості про слов'ян та Східну Європу, наприклад в оповіданнях аль-Масуді (956)— про храми слов'ян (можливо, в Прикарпатті); в «Книзі чудес Індії» та інших творах зібрано багато оповідань про мандрівників по морю. Має певні художні якості і реалістичний опис подорожі Ібн-Фадлана на Волгу 921—922. З занепадом Іраку центром літературного життя стає Сирія, місто Халеб (Алеппо), де жили славетні поети: мандрівний панегірист і філософ Мутанаббі та поет-вільнодумець Абу-ль-Ала аль-Мааррі. Єгипет також стає видатним осередком літератури. Тут створюються великі народні героїчні романи; в 14—15 століттях остаточно складається книга «Тисяча і одна ніч». Найвидатніший арабський поет мамлюкського Єгипту — Омар Ібн-аль-Фарід (1181—1235). В Північно-Західній Африці — видатний поет того часу Ібн-Гані (993). Марокканець Ібн-Батута (1304—1377) описав подорож майже по всьому відомому тоді світі, зокрема по Криму і Волзі.

До арабської літератури належить і література Андалузії — арабської Іспанії, Португалії та Каталонії. Розквіт її припадає на 10—12 століття. Найвідоміші поети аристократичного кола — севільський халіф Мутамід (1040—1095), його дружина Румейкія, Ібн-Аммар, лірик Ібн-Хамдіс (1055—†1132). Пройнята «життєрадісним вільнодумством» літературна творчість арабів, як писав Ф. Енгельс, мала велике значення для європейського Відродження.

Після падіння Гранади (1492) та турецького завоювання більшості арабських країн арабська література переживає період занепаду. В поезії панує формалізм, в прозі — компілятивність. Але з'являються і твори народною мовою, з життя народу. В кінці 16 століття в Сирії писав народною мовою популярний поет Іса-аль-Газар. Можливо, що він є автором віршованої поеми про подорож на Україну і в Московію з патріархом Іоакимом IV (був у Львові 1585—86). Певне літературне значення має опис подорожі по тих же країнах Павла Халепського та опис Грузії, складений його батьком патріархом Макарієм.

Найдавніші пам'ятки належать до епохи рабовласницького суспільства. У 7—10 століттях воно ще наслідує елліністичне, коптське, візантійське і сасанідське мистецтво. Але вже в цей час розвивається прикладне мистецтво: з'являються художні тканини з тонким візерунком, вироби з бронзи, гірського кришталю, кераміка з кольоровими поливами, скло, різьблення по Дереву. Пам'яток монумент. живопису збереглося дуже мало: стінописи палаців у Сірії (Кусейр-Амра, 8 століття) та Месопотамії (Самарра, 9 століття). Найдавніші арабську, мініатюри створені в Єгипті у 10—11 століття В 13—14 століття в Багдаді виникає школа мініатюри, в якій відчувається зв'язок з іранською мініатюрою монгольської епохи (один аркуш є у Київському музеї західного та східного мистецтва).

Відомості про стародавню арабську музичну культуру дуже бідні. Крім пісень праці, обрядових, побутових, військових, відомі караванні пісні (худа). Арабська музика одноголосна, мелодії багаті на мелізми, побудовані на 17-ступеневому звукоряді. Серед музичних інструментів головний — уд (рід лютні). Видатними представниками старод. музичної культури були: Джаміле (співачка), Ібрагім аль-Маусім (композитор і співак, †804), Зер'яб (співак, близько 1-ї половини 9 століття) та інші. Музичні теоретики збирали пісенну творчість. Існували співацькі школи, де навчалися рабині.


II. Оцінюється за 40-бальною системою.

Канада після другої Світової війни:

- політика канадських урядів у 1945-1960-х рр.;

Парламент Канади прийняв рішення про участь у Другій світовій війні на боці Великобританії, країна вступила у війну на самому її початку.

Повний дивізіон Канадських Збройних Сил був переправлений у Великобританію. Було оголошено, що союзний план підготовки пілотів здійснюватиметься в Канаді. Тільки за цим планом було підготовлено більш як 131 тисячу пілотів і техніків для Британської Співдружності. Канада надала близько 72800 пілотів, навігаторів та інженерів.

Королівські Канадські Військово-морські сили були збільшені з кількох десятків суден до понад чотирьох сотень. Вони служили переважно для знищення підводних човнів і супроводу військ у північній частині Атлантичного океану.

Канада відігравала активну роль в Організації Об'єднаних Націй з часів її створення. Кінг пішов у відставку, поступившись місцем Луї Сент Лорану в 1948 році. У 1949 році до Конфедерації приєдналася десята провінція Ньюфаундленд. У цьому ж році Канада стала членом НАТО. Коли ООН почала воєнні дії, щоб захистити Південну Корею від нападу Північної Кореї, Канада надала війська всіх трьох видів збройних сил. У період з 1950 по 1953 рік близько 27 тисяч канадців відслужили у Східній Азії. У 1951 році населення Канади становило 14 млн. осіб.

Призначення першого народженого в Канаді генерал-губернатора відбулося в 1952 році, коли цю посаду обійняв Вінсент Массі. Раніше він займав посаду голови Королівської комісії з науки і мистецтва.

15 лютого 1965 року Канада вперше підняла біло-червоний прапор з кленовим листком. Він був затверджений канадським парламентом у грудні 1964 року і є першим офіційним прапором Канади.

- проблема Квебеку (суть проблеми, її причини, перебіг подій, результати рішення);

Упродовж тривалого часу проблема Квебеку є найгострішим питанням внутрішньополітичного розвитку Канадської федерації. Cуть цієї проблеми полягає у намаганні частини франкомовних жителів провінції досягти такого правового статусу, завдяки якому можна було б зберегти свою національну ідентичність. Це зі свого боку підриває міцність системи канадського федералізму і слугує каталізатором відцентрових тенденцій і в інших регіонах країни.

Франкоканадці розглядають Канаду як федеративну державу, створену 1867 р. двома націями – франко- та англоканадською, тоді як англоканадці схильні тлумачити федерацію як рівноправне об’єднання не націй, а окремих провінцій. Ця розбіжність провокує конфлікт, який загострюється тим фактом, що абсолютна більшість франкоканадців компактно проживає у Квебеку, мешканці якого вважають його особливим реґіоном. Окрім мовного чинника, Квебек вирізняється з-поміж інших канадських провінцій релігійною специфікою, оскільки квебекці – головно католики. До того ж, провінція є територіально найбільшим суб’єктом федерації, у межах якого могли б розміститися Україна, Польща, Німеччина, Австрія, Угорщина та Чехія разом узяті.

Стимулом до усвідомлення необхідності кардинальних змін стала смерть 9 вересня 1959 р. багаторічного квебекського прем’єра М. Дюплессі, що започаткувала дискусію щодо подальших шляхів суспільного розвитку і нового розмежування федерально-провінційних повноважень. На хвилі цієї суспільної дискусії перемогу на виборах до провінційного парламенту 22 червня 1960 р. здобула Ліберальна партія, очолювана Ж. Лесажем, яка задекларувала гасло: “Настав час змін!”. Саме ця подія означала початок “тихої революції” – періоду масштабних суспільних реформ.

“Тиха революція” відбувалася одночасно у двох вимірах – внутрішньому і зовнішньому. У першому випадку вона означала глибокі зміни у свідомості квебекців, розрив із старими суспільними цінностями та становлення квебекського модерного націоналізму, головною особливістю якого стала пропаганда незалежності. Прихильники самостійності вважали, що Квебек ніколи не зможе захистити свої національні інтереси в межах федерації, оскільки діюча федеральна система лише сприяє асиміляції франкоканадців. Однак в межах квебекського модерного націоналізму так і не викристалізувалось чітке бачення майбутнього провінції. Квебекців переслідувала своєрідна роздвоєність, яку можна назвати феноменом “подвійної приналежності” (до Квебеку і Канади), у результаті чого вони знаходили себе на перехресті ідентичностей.

Зовнішнім виразом “тихої революції” стали реформи уряду Ж. Лесажа. Нова влада пішла у рішучий наступ на практику політичного протекціонізму і вдалась до реформування виборчої системи. Було започатковано реформу виконавчих органів влади, що сприяло зміцненню позиції реґіону в межах федерації. Податкова реформа та активне залучення іноземних інвестицій сприяли зростанню квебекської економіки, а отже дали можливість поліпшити соціальний стан жителів провінції. Для того, аби стати “господарями у власному домі”, влада здійснила націоналізацію стратегічних об’єктів, зокрема гідроенергетичної системи провінції. Тож “тиха революція” – це повстання не лише проти архаїзму і корупції, але й проти культурного й економічного домінування Англійської Канади.

Для більшої ефективності реформ уряд Ж. Лесажа вимагав в Оттави розширення конституційних прав Квебеку, що вкрай загострило федерально-провінційні взаємини. Спроба федерального центру з допомогою реалізації політики “кооперативного федералізму”, що передбачав узгодження дій обох рівнів влади, знайти порозуміння з реґіоном не мала належної віддачі. Так само без надмірного ентузіазму квебекці зустріли рекомендації Королівської комісії з питань двомовності та двокультурності поліпшити статус французької мови, вважаючи їх запізнілими й обмеженими. Натомість інші етногрупи Канади, передусім українці, вважали поступки франкоканадцям надмірними. У березні 1964 р. сенатор українського походження Павло Юзик у верхній палаті федерального парламенту заявив, що держава складається не лише з англо- і франкоканадців, але й із “третього компонента” (“третьої сили”) – канадців неанглосаксонського й нефранцузького походження, котрі в основному проживають на Заході Канади і претендують на статус окремої нації. Більшість канадських українців заперечили необхідність запровадження французької як другої офіційної мови по всій Канаді, виступаючи за “ономастичний білінґвізм”. Таким чином діяльність “третьої сили” мала, з-поміж іншого, антиквебекське спрямування, що, очевидно, можна пояснити побоюванням українців, аби поступки франкоканадцям не призвели до обмеження їхніх національних прав.

Перемога Національного союзу на червневих виборах 1966 р. до Законодавчої асамблеї Квебеку ознаменувала кінець “тихої революції”, хоч пост-революційний період не означав цілковитого заперечення попередніх починань лібералів. Зважаючи на національну специфіку провінції, уряди Д. Джонсона та Ж.-Ж. Бертрана виступали за ухвалення нової конституції Канади, у якій Квебекові мало бути гарантовано “особливий статус” як реґіону, що репрезентує у федерації інтереси франкофонів. Водночас, аби подолати культурну ізоляцію Квебеку у Північній Америці, правляча партія задекларувала курс на поглиблення відносин із Францією. У липні 1967 р. візит до Канади здійснив французький президент Ш. де Голль. У своєму виступі у Монреалі генерал закликав до єднання франкомовних спільнот по обидва боки Атлантики, завершивши свою промову скандальною фразою: “Хай живе вільний Квебек!”, що викликало хвилю протестів офіційної Оттави.

Позиція де голлівської Франції, що зводилась до моральної підтримки права Квебеку на самовизначення, була одним із стимулів до радикалізації провінційного політикуму. У 1968 р. була утворена Квебекська партія на чолі з харизматичним політиком Р. Левеком, який зумів об’єднати навколо себе розпорошені сили сепаратистів. Зважаючи на недостатню кількість прихильників незалежності і з метою пом’якшити наслідки відокремлення, партія виступила за проголошення політичного суверенітету провінції і подальше об’єднання в економічний союз із Канадою на зразок ЄЕС. Головним опонентом трансформації Канадської федерації за таким сценарієм став її прем’єр-міністр, франкоканадець, ліберал П. Трюдо. Квебек, на його переконання, ще не сповна реалізував себе в рамках федеральної системи, і, аби переконати у цьому квебекців, П. Трюдо ініціював ухвалення у 1969 р. Закону про офіційні мови, згідно з яким Канада стала двомовною країною.

Перенесення акценту на мовну складову не розв’язало проблеми Квебеку, свідченням чого стала “жовтнева криза” 1970 р., спровокована терористичними актами ліворадикальної сепаратистської організації Фронт Визволення Квебеку (ФВК). Аби привернути увагу громадськості до вимог франкоканадців, члени ФВК викрали британського торгового емісара Дж. Кросса. В оприлюдненому комюніке організації зазначалось, що її члени вдадуться до найрадикальніших методів боротьби, лише б народ Квебеку отримав право жити самостійно. Незабаром, щоб продемонструвати усю серйозність своїх намірів, члени ФВК викрали, а згодом убили міністра праці й імміґрації в уряді провінції П. Лапорта. У відповідь на цей вчинок федеральна влада 16 жовтня 1970 р. запровадила у провінції надзвичайний стан, під час якого було взято під охорону всі стратегічні об’єкти провінції, надано охорону відомим політикам. Частина квебекської громадськості розцінила запровадження надзвичайного стану як антидемократичний крок, а на адресу канадського прем’єра з’явились звинувачення, що поборюючи тероризм, він хоче покінчити з франкоквебекським національним рухом загалом. Проте такі жорсткі кроки Оттави запобігли подальшим насильницьким діям квебекських радикалів і сприяли звільненню Дж. Кросса. У грудні 1970 р. військовий стан замінили на тимчасові заходи громадського контролю, а мережу ФВК вдалося ліквідувати до кінця 1971 р.

Подолавши “жовтневу кризу” 1970 р., уряд провінції, очолюваний лібералом Р. Бурассою, взяв курс на зміцнення позицій Квебеку у складі федерації. Прем’єр підкреслював, що лише успіхи в економічному розвитку дадуть змогу виконати поставлені соціальні й культурні завдання, тобто реально досягти “особливого статусу”. На його глибоке переконання, перебуваючи у складі федерації, Квебек виграє з економічної точки зору, а гіпотетична сепарація провінції означала б різке зменшення інвестицій. Відтак, уряд Р. Бурасси розглядав канадську федеративну систему як практичну угоду наповнену економічним сенсом, і така прагматична політика отримала назву “рентабельного” федералізму. Її принципи були застосовані у червні 1971 р. до виробленої в м. Вікторія “Канадської конституційної хартії”, що передбачала модернізацію Акта про Британську Північну Америку 1867 р., який виконував функції основного закону держави. Невдоволений вузькими повноваженнями провінції у соціальній сфері, Р. Бурасса відмовився підписати цей документ, що надовго затягнуло конституційну реформу.

У референдумі 20 травня 1980 р. взяли участь 84, 3% квебекців, що було найвищою явкою виборців за всю історію не лише Квебеку, але й Канади загалом. Урядову пропозицію про асоціативний суверенітет підтримали 1 478 200 осіб (40, 5%), тоді як 2 171 913 висловились проти (59, 5%). Такі наслідки голосування можна пояснити декількома причинами: по-перше, спрацював фактор потенційної нестабільності в разі зміни формату взаємин між Квебеком і Оттавою; по-друге, частина квебекців повірила обіцянці П. Трюдо реформувати систему канадського федералізму; по-третє, упродовж двадцяти років з часу “тихої революції” Квебек досяг мінімуму свобод, необхідних для збереження національної ідентичності.

- конституційна реформа 1982 року (основний зміст, проблеми);

Проведення референдуму про асоціативний статус Квебеку, а отже, і реальна загроза єдності держави, змусили Оттаву переосмислити квебекську проблему й запобігти подібним ексцесам у майбутньому. Уряд П. Трюдо прискорив конституційну реформу і, аби застрахуватись від блокування її з боку Квебеку, як це було у 1964 і 1971 рр., задекларував курс на одностороннє ухвалення конституції. Переломним моментом під час конституційної реформи стала федерально-провінційна конференція, що відбулась 2–5 листопада 1981 р. На ній було підписано договір між федеральним урядом та усіма провінціями (крім Квебеку) про погоджений варіант конституції. Натомість квебекська Національна асамблея наклала вето на проект документа і висловила готовність долучитися до вироблення основного закону держави лише за умови визнання “рівності двох націй-засновниць Канади”. Проте такий крок не приніс бажаних результатів, і 17 квітня 1982 р. Королева Великої Британії Єлизавета ІІ, прем’єр-міністр Канади П. Трюдо та федеральний міністр юстиції Ж. Кретьєн у святковій обстановці підписали Конституційний Акт.

Ухвалення канадської Конституції поклало край піввіковому парадоксу, який полягав у правовій залежності Канади від Лондона, тоді як вона фактично була суверенною з часу прийняття Вестмінстерського статуту 1931 р. Конституція 1982 р. гарантувала основні права і свободи канадців, заборонила дискримінацію за національною й релігійною ознаками, закріпила офіційний статус французької мови. Основний закон держави сповільнив безконтрольне збільшення провінційних повноважень та сприяв єдності країни, хоч проблеми Квебеку так і не розв’язав. Усі партії у Національній асамблеї провінції відкинули можливість погодитись з Конституцією у тому вигляді, в якому вона була схвалена, і досі Квебек її офіційно не ратифікував.

- Канада в 1980-ті рр. XX ст. - на початку XXI ст.;

Друга за площею країна світу, Канада переживає процес еволюції федеративної системи у бік децентралізації, що зумовлене боротьбою канадських провінцій і федерального центру за перерозподіл повноважень у сфері федерально-провінційної юрисдикції. Характерною особливістю таких процесів є те, що роль каталізатора федерально-провінційних суперечок відіграє провінція Квебек, переважну частину населення якої складають франкоканадці. Саме їхня боротьба за особливий статус народу-засновника Канади, який би забезпечував відповідні привілеї Квебеку, спонукав англомовні провінції вимагати аналогічні права, що відповідає загальноканадському принципу рівності усіх громадян і провінцій. Таким чином, Квебек у даному випадку відігравав роль двигуна процесів децентралізації федеративної політичної системи Канади. Однак повноваження, які отримав Квебек в останні десятиліття не змогли задовольнити потреб радикально налаштованої частини франкоканадців, котра послідовно відстоює позицію державного суверенітету провінції.

На початку 80-х років у Канаді загострилось економічне становище, яке на деякий час відсунуло проблему федерально-провінційних стосунків. Відбувся спад виробництва. Державний дефіцит склав 24 млрд. канадських доларів. 12% працездатного населення опинилось в становищі безробітних.

Економічні труднощі призвели до поразки лібералів і приходу до влади в 1984 р. Прогресивно-консервативної партії на чолі з Брайаном Малруні. Він здійснив низку реформ у дусі "консервативної революції" і вивів країну з економічної кризи. Одним і основних політичних завдань уряд консерваторів вважав досягнення національної згоди і збереження єдності держави. Найскладнішою знову була "проблема Квебеку", який відмовився приєднатися до конституції 1982 р. і вимагав надання йому особливого статусу. Після тривалих переговорів було підготовлено проект конституційного договору, який визначив особливий статус Квебека. Але і на цей раз деякі англомовні провінції відмовились ратифікувати договір. Проблема знову зайшла у глухий кут, що підняло нову хвилю сепаратизму. Апогеєм її став референдум у листопаді 1995 р. про незалежність Квебеку. Сепаратисти вкотре потерпіли поразку: за незалежність проголосували 44%, проти - 46%.

З 1993 р. при владі у країні стоять ліберали на чолі з Жаном Кретьєном, які намагаються вирішити національну проблему.

- зовнішня політика Канади;

Історичний досвід функціонування канадського зовнішньополітичного світогляду дає можливість констатувати взаємопроникнення ціннісного та інструментального рівнів дипломатичної діяльності, коли найзагальніші принципи національної політичної культури перетворюються на інструмент зовнішньої політики. Сьогодні канадська зовнішня політика перебуває на шляху реалізації принципу “нового інтернаціоналізму”, основні засади якого опубліковано в рекомендаціях групи провідних вчених і політиків Канади під назвою “Канада ХХІ: Канада і спільна безпека в двадцять першому столітті”. На їх думку, першим та основоположним принципом канадської зовнішньої політики є гарантування спільної безпеки через створення умов толерантності і співіснування множинності культур та суспільств, тобто в концепції зовнішньої політики Канади двадцять першого століття наголошується на соціально-гуманітарних чинниках міжнародної безпеки, які, значною мірою, обумовлюються національною політичною культурою.

Таким чином, декларування та реалізація Канадою базових принципів власного зовнішньополітичного світогляду у своїй зовнішньополітичній практиці призвели до формування позитивного (дружньо-миролюбного) іміджу цієї держави і всього суспільства в очах світової громадськості. Канадські політики і дипломати сформували певний ідеальний образ світової спільноти, який, на їх погляд, найбільше відповідає канадським інтересам, і засобами дипломатії поширюється на решту світу. Роль Канади в міжнародних відносинах зводиться до бачення канадцями своєї держави в ролі “чесного брокера”, який прагматичними, але водночас гуманними методами сприяє розв’язанню світових проблем.

Основні торговельні партнери Канади (2004 рік):

Експорт: США (85,8%), країни Європейського Союзу (5,1%), Японія (2,6%).

Імпорт: США (76,3%), країни Європейського Союзу (8,7%), Японія (3,2%).

- українці в Канаді.

За даними Статистики Канади 2006 року у Канаді проживало 1,209,085 україно-канадців, унаслідок чого українці являються дев'ятою за чисельністю етнічною групою в багатокультурній Канаді. Українці Канади — складова української діаспори, а сама Канада — третя країна за числом етнічних українців (після України та Російської Федерації).

Відрізані культурно і цивілізаційно від України, знаходячись по іншу сторону залізної завіси холодної війни україноканадці розвинули власну самобутню культуру, яку в Канаді зокрема презентують танцювальний колектив з Едмонтону Ансамбль Танцю Шумка, музичний етноколектив з Манітоби Paris to Kyiv, музей під відкритим небом у Альберті Село спадщини української культури, де відтворений побут першої хвилі імміграції до Канади.

Культура україноканадців є невід'ємною частиною загальноканадської культури. Комедійна актириса Люба Гой, художник Вільям Курелек, письменниця Мирослава Косташ широко відомі за межами української громади.

Можливо найважливиший внесок на сьогодні української громади в суспільне життя Канади це концепція канадійського мультикультуралізму яка широко популярізована лінгвістом-українцем Ярославом Рудницьким. Українцям вдалося переконати Королівську Комісію з Двомовносі і Двокультурності (англ. Royal Commission on Bilingualism and Biculturalism) відійти від концепції англо-французької двомовності, як такої, що применшує вплив інших громад на культурний розвиток Канади. Це вплинуло на проголошення Прем'єр-міністром Трюдо офіційної концепції багатокультурності. Також у західній Канаді з'явилися перші після англійських і французьких українські двомовні програми у школах. Багато інших громад скористалися згодом цими соціальними досягненнями.

Українська мова в Канаді, зі своєю сторічною історією автономного від України розвитку, вивчається такими українознавчими інститутами, як Канадський інститут українських студій.

III. Оцінюється за 20-бальною системою.

Розкрийте зміст поняття «Капіталізм».

Капіталізм – це суспільно-економічний лад, що ґрунтується на товарному виробництві, приватній власності на засоби виробництва та експлуатації найманої праці. У сучасній науці замінюється на поняття — «індустріальне суспільство з ринковою економікою».

Сутність капіталізму в економічному примусі до праці — кожна людина має право продавати роботодавцю свою робочу силу. В ідеалі основний принцип капіталізму — laissez-faire (дозвольте робити), хоча чистого капіталістичного суспільства ніколи не існувало — держава завжди накладала обмеження на ринок і зберігала за собою право як накладати обмеження на виробничі відносини, так і застосовувати неекономічний примус. В сучасних капіталістичних країнах держава бачить свою роль у встановленні законодавчої бази та юридичних рамок, в яких здійснюється виробництво і торгівля.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Олександр Казаков,; За ред. Юрія Алексєєва,. - К.: Каравела, 2006. - 239 с.

2. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Б.М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко,. - К.: Знання, 2002. - 565 с.

3. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. - К.: Каравела, 2005, 2007. - 271 с.

4. Даниленко В. Всесвітня історія: Хронологія основних подій/ Віктор Даниленко, Сергій Кокін,. - К.: Либідь, 1997. - 261 с.

5. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: Пер. з нім./ Герман Кіндер, Вернер Хільгеман,; Наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов, Худ. Гаральд Букор, Рут Букор,. - Пер. з нім. 2-го вид.. - К.: Знання-Прес, 2001. - 631 с.

6. Ладиченко Т. Всесвітня історія: Посібник для старшокласників та абітурієнтів/ Тетяна Ладиченко,. - К.: А.С.К., 2000. - 315 с.

7. Пивовар С. Всесвітня історія: Новітній період 1900-1945: Посібник для 10 кл./ Сергій Пивовар, Анатолій Слюсаренко, Сергій Стельмах. - К.: Академія, 1998. - 383 с.

8. Пивовар С. Всесвітня історія ХХ століття: учбовий посібник/ Сергій Пивовар, Яків Серіщев, Сергій Стельмах,. - К.: Феміна, 1995. - 236 с.

загрузка...
Top