referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Римська рабовласницька держава

Вступ.

1. Виникнення римської рабовласницької держави та основні етапи її розвитку. Реформи Сервія Туллія.

2. Суспільний лад та державний устрій Римської аристократичної республіки.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Першою в історії була рабовласницька держава, що являла собою диктатуру класу рабовласників. Виникнення рабовласницьких держав відноситься до 4-3-го тисячоліття до н.е. В рамках цього типу держави виділяють держави Стародавнього Сходу (Єгипет, Вавілон, Асірія), в яких зберігались пережитки первісного ладу. Особливості розвитку виробничих відносин обумовили економічну роль держави в цих країнах, де характерною формою правління була деспотія. Найбільшого розвитку система рабовласницьких держав досягла в античних державах стародавньої Греції та стародавнього Риму.

В рабовласницьких державах існували різноманітні форми правління: монархія, аристократична і демократична республіка. Найтиповішою формою державного устрою була імперія, а політичного режиму — авторитарна (деспотична).

Римська держава в своєму тисячолітньому розвитку пройшла різні етапи: від республіки, через тривалий перехідний період, до імперії, яка теж проіснувала декілька століть.

1. Виникнення римської рабовласницької держави та основні етапи її розвитку. Реформи Сервія Туллія

Родова організація суспільства трансформувалась в державу еволюційно, проходячи перехідні стадії. Одною з таких перехідних форм, — за думкою Л.Моргана, — “військова демократія”, де органи родового суспільного самоуправління ще зберігаються, але поступово набирають силу нові переддержавні структури в особі воєначальника і його війська.

Тут з’явились зачатки військово-насильницького примусу і подавлення, тому що традиційна родова організація самоуправління уже не в стані була вирішити виникаючі протиріччя, які все більше розвалювали вікові порядки.

Таким чином, причинами виникнення держави є:

  • необхідність удосконалення управління суспільством , пов’язана з його ускладненням у результаті розвитку виробництва, поділу праці, зміни умов розподілу продуктів, зростанням чисельності населення і розшаруванням суспільства на соціально неоднорідні групи (класи);
  • необхідність підтримання в суспільстві порядку, який забезпечує його соціальну усталеність , що досягається за допомогою загальнообов’язкових соціальних ( насамперед юридичних) норм;
  • необхідність придушення опору експлуатованих мас, які виникли в результаті розшарування суспільства на соціально неоднорідні групи (класи);
  • необхідність захисту території та ведення війн, як оборонних, так і загарбницьких;
  • необхідність організації значних суспільних робіт, об’єднання з цією метою великих груп людей.

Розвиток приватної власності, поглиблення майнової нерівності та соціальної диференціації дедалі більше розхитували родоплемінний устрій. Успішні війни з сусідніми общинами давали змогу збільшити кількість рабів, захопити нові землі, трофеї.

Проте стару родову римську общину найбільш розхитувала безперервна і все гостріша боротьба плебеїв з патриціями. Плебеї, які на той час становили основну масу трудового населення, завдяки військовій виучці, озброєнню становили серйозну силу. До того ж серед них було немало заможних людей, впливових сімей, не менш давніх, з родинними традиціями і бойовими заслугами, ніж патриціанські. У плебеїв зосереджувалась майже вся римська торгівля, ремесла. Постійні конфлікти з приводу політичного безправ'я плебеїв, неможливість користуватися привілеями воєнної демократії (хоча й вони несли тягар повинностей і військової служби) нерідко призводили майже до громадянської війни. Були випадки, коли плебеї відмовлялися вступати у бій з ворогом і на знак протесту проти несправедливості щодо них покидали межі Риму разом зі своїми сім'ями. Назрівав соціальний вибух[3, c. 34-35].

Вирішальний удар родовій організації і привілейованості патриціїв завдав шостий рекс Риму Сервій Туллій (578-534 р. до н.е.). Реформи Сервія Туллія за змістом і значенням можна прирівняти до реформ Солона і Клісфена в Афінах. Отже (і це найголовніше в його реформах), усе чоловіче вільне населення Риму — патриціїв і плебеїв — він розділив за майновим цензом на п'ять розрядів. При цьому до уваги бралося не будь-яке майно, а земля.

Відповідно до цієї класифікації поділяли обов'язки військової служби, рід військ і вид озброєння, а також (що дуже важливо) політичні права. Плебеї фактично були прирівняні до патриціїв, за ними визнавали майже повні політичні права: право брати участь у Народних зборах, голосувати, займати виборні посади (щоправда, не всі), брати участь у розподілі державних і захоплених земель, рабів та ін. Отже, правове становище людини в суспільстві стало визначатися не за походженням чи знатністю, а за майновими ознаками (землею).

Римська армія також будується залежно від класифікації на розряди. Кожен з п'яти розрядів повинен виставляти певну кількість військових одиниць — сотень (центурій) і мати певний вид озброєння. У ті часи воїни озброювались за власний кошт. Перший розряд, наприклад, повинен був мати повне озброєння: шолом, круглий щит, поножі, панцир (усе з бронзи), меч і спис, Другий розряд — все те ж, окрім панцира; третій — те, що перший, окрім панцира і поножей. Четвертий мав на озброєнні лише списи і дротики; п'ятий — луки і пращі. Воїнів у кожної центурії поділяли на дві частини — молодшу (від 17 до 45 років) , яка призначалась для бойових походів, і старшу — від 46 до 60 років, котрі виконували гарнізонну службу.

Найбагатші громадяни, земля яких оцінювалася понад 100 тис. асів, виставляли 18 центурій вершників, які повинні були служити у війську на конях (кіннота). Коней їм давали за громадський кошт, але утримували вони їх за свій рахунок.

Окрім того, було утворено ще дві центурії ремісників та дві музикантів. Найбідніші громадяни, які не мали свого майна, не входили до жодного із розрядів і дістали назву пролетарії (лат.— потомство, оскільки крім дітей, у них нічого не було).

Отже, всього налічувалось 193 центурії. Центурії були не тільки військовими, а й політичними одиницями. Сходячись на збори, громадяни відтепер шикувалися за центуріями. Кожна центурія мала один голос, який подавав командир центурії — центуріон. Першими голосували вершники, потім громадяни І розряду тощо. Вони разом мали 98 центурій, тобто забезпечену більшість голосів у Народних зборах. У випадку одностайності голосування цих центурій інших уже не було потреби запрошувати до голосування. Якщо ж траплялися розбіжності голосів вершників і І розряду, то запрошували до голосування II розряд, і т.д. Як пише римський історик Тіт Лівій, до участі в голосуванні останніх розрядів справа майже ніколи не доходила. Центуріатні збори незабаром стали основними в суспільстві[1, c. 98-99].

Сервій Туллій розпорядився також провести, не відкладаючи, перепис населення, розподіливши його за розрядами. За свідченням Тіта Лівія, було переписано 80 тис. громадян. Тим, хто ухилявся від перепису, згідно зі законом, загрожували рабство або смерть.

Друга частина реформи Сервія Туллія полягала у тому, що він чітко визначив межі поселення римського народу, поділивши їх на територіальні одиниці — триби (не плутати їх з попередніми трибами-племенами). Цих триб спочатку було створено 20 або 21, з них 4 міські та 16 (або 17) сільських. У територіальну трибу зачисляли всіх римських громадян, які мешкали в даному окрузі. Триби проводили свої Народні збори. У трибах проводили набір війська і стягували податок на військові цілі.

Реформи Сервія Туллія були справжньою політичною революцією, яка завдала вирішального удару пережиткам первіснообщинного ладу в Римі, родоплемінній організації суспільства і завершила перехід до держави. Ці реформи заклали основи нового поділу суспільства — не за родовою ознакою, знатністю, походженням, а за майновим і територіальним принципами. Зміцнення Риму внаслідок проведення реформ, консолідація населення, послаблення боротьби патриціїв і плебеїв забезпечило йому провідну роль у латинському союзі міст, а незабаром — в усій центральній Італії.

Важливо, однак, мати на увазі, що залишки родового ладу не могли бути ліквідовані відразу повністю й беззастережно. Тому ці реформи, які приписують Сервію Туллію, на думку істориків, не можна вважати одиничним актом, який водночас призвів до зміни соціально-політичного устрою римського суспільства. Ці зміни є результатом тривалих процесів, що відбувалися впродовж кількох століть. Органи родового устрою поступово модифікуються і стають органами державної влади; царська влада занепадає, і в Римі встановлюється республіка. Отже, організація влади, заснована на родовому ладі, продовжувала ще деякий час існувати поряд з організацією, заснованою на територіальному і майновому принципах. Ще майже понад 200 років тривала боротьба з первіснообщинними пережитками, а плебеї не припиняли домагатися рівних з патриціями прав. Але було очевидним, що військова демократія як форма організації влади в період існування і розкладу родоплемінного устрою зжила себе безповоротно. Свідченням завзятої боротьби між старою і новою владою, старими і новими відносинами є збереження ще деякий час після реформ С.Туллія царської влади (рекса). Останнім римським царем вважають Тарквінія Гордого, який правив Римом після смерті Сервія Туллія ще близько 25 років. Історична традиція змальовує його дуже самовпевненим і жорстоким, що викликало загальну неприязнь до нього. Безчинства і свавілля Тарквінія стали приводом до загального повстання (приблизно в 510—507 рр. до н.е.). Тарквіній і вся його родина були вигнані з Риму і повернулися до Етрусії, звідки й походили родом. Так закінчується у Римі царський період.

Замість царя вища світська влада у сфері управління була вручена двом магістратам — консулам, котрих щорічно обирали на Народних зборах тільки із середовища патриціїв. До них перейшли основні функції царів, за винятком жрецьких обов'язків. Свою владу вони ще тривалий час використовували в інтересах родової аристократії[8, c. 246-248].

2. Суспільний лад та державний устрій Римської аристократичної республіки

Наслідком встановлення римської гегемонії в Італії було створення своєрідної федерації племен та міст під керівництвом Риму і поширення рабовласницького устрою на всьому Апеннінському півострові.

Так виникла обширна Римська держава, до складу якої увійшли раніше вільні племена і народи разом з теренами, на яких вони проживали.

Стародавній Рим був рабовласницькою державою. Основним, навіть з погляду римських юристів, поділом людей був поділ на вільних і невільників (рабів). Вільні люди, у свою чергу, поділялись на громадян і негромадян, чужинців. Громадяни — на повноправних і неповноправних.

Усією повнотою цивільних і політичних прав спочатку користувалися тільки патриції. Патриціат не втратив політичного значення навіть після реформ Сервія Туллія. Його вплив ґрунтувався на великій земельній власності, розвинених клієнтських зв'язках, взаємній підтримці членів одного і того ж роду. Деякі роди дотримувались певної політичної лінії, зокрема Фабії виступали як непримиренні супротивники вузькокласової аристократичної політики; для Еміліїв характерною була політика компромісу з плебеями. Видатні діячі знатних родів домагались обрання на вищі посади своїх родичів та осіб, котрі перебували з ними у клієнтських зв'язках.

В міру посилення впливу плебеїв поряд з патриціанськими з'являються впливові плебейські династії, політика яких нагадує політику патриціанських родів. У ІУ-ІП ст. до н.е. значний вплив мають роди-династії Ліцініїв, Лівіїв, Генуціїв. Інколи дуже високі пости (консулів, диктаторів) обіймали інші видатні люди, не пов'язані з патриціанською чи плебейською знаттю (наприклад, Маній Курій Дентат), але це, швидше, було винятком, аніж правилом.

Римська знать була тісно пов'язана з аристократичними родами латинських і деяких інших італійських народів. У ранню епоху сабінські та деякі латинські роди увійшли до складу римського патриціату. Але рід Клавдіїв був, очевидно, останнім, що удостоївся цієї честі. З середини V ст. до н.е. і далі латинські, а потім інші італійські роди залічували тільки до римського плебсу. Однак і тут траплялися винятки. До складу римської аристократії увійшли Огульни і Перперни з Етрусії, Фульвії та Мамілії з Тускула, Атілії з Кампанії. З деякими іншими римська знать перебувала у родинних чи ділових зв'язках. Окремі роди були пов'язані договорами "гостинності".

Як уже зазначалося, вільне населення Риму і завойованих ним територій поділялося на декілька груп, які розрізнялися за ступенем правоздатності. Правоздатність називалася сариї (буквально — голова), суб'єкт права — регзопа (особа). Повну правоздатність мали тільки римські громадяни, вільнонароджені. Для цього треба було відповідати трьом статусам: статусу волі, статусу громадянства і статусу сімейному. Статус волі вважали чи не найголовнішим, бо раби, наприклад, були не суб'єктами права, а об'єктами. Дуже важливим був і статус громадянства. Воно набувалося: а) народженням від шлюбу римських громадян або хоч від матері-римлянки (щодо цього у різні періоди Римської держави різним було й правове становище дитини); б) звільненням римським громадянином свого раба; в) усиновленням (удочерінням) римським громадянином чужоземця; г) наданням державою громадянства цілим общинам чи окремим особам.

Громадянство втрачалося: а) якщо громадянин потрапив у рабство за борги чи у полон, де став рабом; б) був засуджений за тяжкі кримінальні злочини (відданий у гладіатори чи вигнаний із держави з забороною повернення і надання йому "хліба, води й притулку")[10, c. 64-66].

Римляни, будучи великими патріотами, особливо в давнину, дуже пишалися своїм походженням та громадянством. Для них не було жорстокішого покарання, ніж втрата громадянства. Маючи іноді вибір — смерть чи втрата громадянства — вони завжди вибирали смерть"".

Що ж означала повна правоздатність. Це: а) право шлюбу, тобто право брати квіритський шлюб, який супроводжувався певними юридичними наслідками (батьківська влада, право дітей на спадщину батька сімейства та ін.); б)— повна майнова правоздатність із правом звертатися до римського суду для захисту своїх матеріальних інтересів; в)— право подання голосу, тобто право участі у Народних зборах; г)— право висувати свою кандидатуру на магістратські та інші посади.

Римське право знало повну або часткову втрату правоздатності. Повна втрата була наслідком втрати свободи. Часткової втрати зазнавали люди, позбавлені громадянства, але при збереженні свободи (наприклад, засуджені на вигнання). Відомим було ще обмеження або мінімальна втрата правоздатності— одруження дівчини, усиновлення (коли самостійна особа потрапляла під владу домовладики).

Патриції та плебеї на початок III ст. до н.е. своєю правоздатністю вже не розрізнялися — плебеї також були повноправними громадянами Риму.

З найбільш багатих і знатних патриціанських та плебейських родів-династій з кінця IV і у III ст. до н.е. став формуватися так званий благородний стан, або "нобілі"(поЬі1ііа5). Переважно це були великі земле- і рабовласники. За деякими винятками, власне з цього стану обиралися вищі магістрати, комплектувався сенат. Саме нобілітет, ця нова (майнова) аристократія, захопила управління державою. Згодом їх стали називати сенаторським станом. Цей стан мав різні почесні звання, права (зокрема, право носити спеціальний золотий перстень, право мати почесні місця на видовищах, урочистостях, святах, право виставляти на похоронах зображення своїх предків). Для сенаторського стану згодом був встановлений майновий ценз у 1 млн сестерцій.

З II ст. до н.е. формується ще один стан — вершники, проте це не колишні вершники, що відбували військову службу у кінноті. До нього зачисляли громадян, майно яких становило не менше ніж 400 тис. сестерцій. Це були здебільшого крупні торговці, банкіри, лихварі, землевласники. З них комплектували штат вищих і середніх магістратур, вони брали участь у судових коміціях, мали деякі почесні права (носити золотий перстень, мати почесні місця на видовищах, у театрі тощо).

Обидві ці верстви пануючого класу рабовласників (нобілі та вершники) були наділені такою повнотою прав і привілей, які навіть важко перелічити, у розв'язанні різних соціальних і політичних проблем вони зазвичай виступали одностайно. Однак нерідко і між ними виникали гострі конфлікти, що закінчувались тривалою ворожнечею.

Категорію неповноправних громадян становили, як відомо, вільновідпущеники. Вони не мали права на шлюб з повноправними громадянами, не могли бути магістратами і мали обмеження щодо права голосування, брали участь лише у трибутних коміціях і то тільки в чотирьох міських трибах[6, c. 311-315].

Чужоземці. У римському суспільстві додержавного періоду і часів існування республіки непорушним було положення, згідно з яким жодна особа, яка не належала до римського народу, не мала ніяких прав і не користувалася ніяким захистом. Чужинця вважали потенційним ворогом — поліз, і тому його можна було безкарно вбити або перетворити у раба. Це положення у давнину випливало із замкнутості общини, із специфіки родоплемінних відносин і було характерним не тільки для римлян, а й для багатьох інших народів, коли зв'язки общин між собою були нерозвиненими, обмін і торгівля слаборозвинені, общини жили відокремлено. Щоправда, це положення ніколи не втілювалося у життя в категоричній формі — не всіх чужинців повністю позбавляли прав. З найдавніших часів, зокрема, визнавались деякі права за латинами — найближчими сусідами римлян. У подальшому таке категоричне положення про безправ'я чужинців щораз більше пом'якшується, хоч загалом продовжує діяти. За чужинцями починають визнавати певну, обмежену правоздатність, причому тільки тією мірою, якою вона визнавалася римськими законами за тією чи іншою чужою общиною, групою чи народом. Безправне загалом положення чужоземців було виразом привілейованого становища римлян як завойовників інших народів чи племен.

Поступове пом'якшення цього положення в роки пізньої республіки та імперії пояснюється головно розвитком виробництва, розширенням ринків збуту і випливаючої з цього інтенсифікації торгівлі — внутрішньої і зовнішньої. Ринкові відносини зумовили необхідність удосконалення форм і засад їх правового регулювання, створення відповідної правової основи. Договірні відносини між громадянами і негромадянами вимагали хоч би деякої правоздатності останніх.

Тому вже в давню епоху виникли спочатку індивідуальні, а потім і групові винятки із правила безправ'я чужинців. Це виявлялось у встановленні для них інституту "гостинності". Для охорони чужих купців і торговців використовувався й інститут клієнтели. Гість-купець як клієнт вже користувався у Римі захистом і міг через свого патрона брати участь в укладенні угод з римлянами чи іншими чужинцями (котрі теж діяли через своїх патронів). Його права охороняли як звичаї (потім — закони), так і релігія. Зокрема, у Законах XII таблиць записано: "Хай буде проклятий патрон, який причинить шкоду клієнту".

Отже, зміцнення торговельних контактів римлян з ближчими і далекими сусідами поряд з іншими причинами сприяли виникненню інституту "гостинності" та збереженню інституту клієнтели. З подальшим розвитком господарського життя повна або неповна правоздатність починають визнаватися за цілими категоріями негромадян.

V-І ст. до н.е. — це період швидкого розвитку Римської держави. Внаслідок успішних воєн територія Риму безперервно зростає. Рим поширює панування на увесь Апеннінський півострів, потім на Іспанію, Францію, Британію, Балкани, частину Малої Азії, Сирію, Палестину, Північну Африку.

В перші століття після утворення держави у Римі формується правління у вигляді республіки, в якій ще порівняно довго зберігались органи з епохи первіснообщинного ладу, що виникли в умовах міської общини (Народні збори, сенат, жрецькі колегії).

За суттю це була аристократична республіка, оскільки керівну роль у державі, незважаючи на реформи Сервія Туллія, відігравали патриції. Впродовж тривалого часу лише з їх числа складався сенат, який в Римі мав більше значення, ніж Народні збори, з їхнього середовища обиралися найвищі урядовці держави — консули, претори, диктатори, цензори, тільки вони здійснювали судочинство, обіймаючи високі судові посади. З їх числа обирався рекс — цар, посада котрого певний час зберігалася навіть після реформ Туллія (щоправда, у царя була відібрана повністю вся світська влада, але залишено релігійні функції). Зберігали вплив жрецькі колегії (авгурів, понтифіків і феціалів), у складі яких до ІУст. до н.е. були тільки патриції.

Незважаючи на загалом домінуюче становище патриціїв у суспільно-політичному житті та державі, яке зберігалося впродовж ще майже двох століть після реформ Сервія Туллія, римляни називали свою державу, як уже згадувалося (суспільна, громадська справа), чим наголошували на верховенстві, суверенітеті народу. З будь-якої нагоди зазначався демократичний, народний характер державних інститутів. Безумовно, певні підстави для цього існували, адже формально Народні збори були найвищим, найавторитетнішим органом держави, і рішення їх вважалось остаточним[2, c. 462-465].

Народні збори. У Римі з давніх-давен, зокрема ще до виникнення держави, Народні збори вважалися носієм вищої влади. Називали їх коміціями (сотіїіа). Від зборів відрізнялися звичайні сходки населення, де попередньо обговорювали різні поточні питання. На відміну відкоміцій, рішення яких мало найвищу юридичну силу, рішення сходок юридичної сили не мали.

У період республіки існувало три види Народних зборів:

1) куріатні коміції;

2) центуріатні комісії;

3) трибугні комісії.

1. Куріатні коміції. Це найдавніший вид Народних зборів, які існували ще до виникнення держави. В нових умовах вони зберігаються як пережиток старого ладу, не відіграючи жодної політичної ролі. Основні їхні функції — затвердження усиновлень (удочерінь) і релігійний обряд надання магістратам, обраним на центуріатних та трибутних коміціях, владних функцій. З часом ці збори взагалі зникли. Остання з названих функцій перейшла до представників курій — 30 лікторів (за кількістю курій) і трьох авгурів (жерців).

2. Центуріатні коміції. Цей вид Народних зборів виник внаслідок реформ Сервія Туллія і був, по суті, зборами війська. Вони збиралися за межами міста (вважалося, що військо не може диктувати свою волю у священному місті Римі) на так званому Марсовому полі. Всі присутні на зборах воїни шикувалися за центуріями, яких налічувалося 193. Кожна центурія мала один голос (голосував її командир — центуріон, попередньо обговоривши питання на зборах центурії).

Центуріатні збори невдовзі стали основним, найважливішим видом Народних зборів у Римі, оскільки саме воїни вирішували долю народу, країни загалом, захищаючи її від ворогів, оберігаючи свій край, його населення від поневолення, захоплюючи нові землі, рабів тощо.

До компетенції центуріатних зборів належали такі питання:

а) обрання вищих магістратів (консулів, преторів, цензорів);

б) розв'язання питань про оголошення війни, укладення миру;

в) прийняття нових общин, племен чи народів до складу Риму, надання громадянства;

г) прийняття законів, обговорення законодавчих пропозицій магістратів і прийняття з цього приводу рішень;

д) розгляд скарг на вироки про смертну кару; є) інші справи.

Ухвали з винесених питань приймалися за більшістю голосів. Як зазначалося, голосування починалося з центурій вершників, потім І розряду та ін. Викликали ім'я центуріона кожної центурії, і він подавав голос "за" чи "проти". Якщо було набрано 97 голосів ("за" чи "проти"), голосування припинялось, бо ця кількість становила більшість.

У IV—III ст. до н.е. центуріатна система була реформована. У IV ст. згідно з реформою, запропонованою цензором Аппієм Клавдієм, до розрядів і центуріїв введено не тільки землевласників, а й інших громадян, котрі мали будь-яке майно зазначеної вартості (100, 75, 50, 25 і 11 тис. асів).

VIII ст. була проведена ще одна реформа. Кількість центурій у розрядах змінили: кожному розряду надано по 70 центурій. Збережено 18 центурій вершників, 2 — музикантів і 2 — ремісників та 1 — пролетарів. Отже, кількість центурій зросла до 373. Ця реформа ліквідувала домінанту вершників і І розряду. Тепер для розв'язання питання потрібно було 187 голосів. Вершники позбавлялися права голосувати першими, оскільки порядок голосування визначався жеребом.

Ще більше зросло значення центуріатних зборів після видання в III ст. до н.е. закону Менія, згідно з яким сенат позбавлено права затверджувати рішення зборів.

3. Трибутні збори виникли внаслідок реформ Сервія Туллія. На відміну від центуріатних зборів — зборів війська, трибутні були зборами всього населення триб (але громадян), тобто зборами за територіальним принципом. Розрізнялись два види трибутних зборів — спільні (патриціїв і плебеїв) і суто плебейські. Залежало це від того магістрату, який скликав збори. Якщо це був консул, претор чи цензор, то збори зазвичай скликали спільні; якщо плебейські магістрати — плебейські трибуни чи едили, то збори були плебейськими. У практику увійшло, що трибутні збори здебільшого були плебейськими.

Спочатку трибутні збори порівняно з центуріатними вважалися другорядними. На них ухвалювали менш важливі рішення, обирали середнього рангу і нижчих магістратів (квесторів, курульних едилів та ін.), плебейських магістратів (плебейських, або народних трибунів та плебейських едилів), обговорювали й ухвалювали проекти законів, внесені преторами, розглядали скарги громадян на вироки про стягнення штрафів[9, c. 271-273].

Трибутні збори скликали у Римі, в самому місті. Триб, як зазначалося, налічувалося 20 або 21. Однак кількість їх постійно зростала, і в III ст. до н.е. їх вже налічувалось 35, у тому числі 4 міські і 31 сільська. До цих триб потім входили й ті громадяни, котрі проживали в інших місцевостях (щойно завойованих Римом). Тобто триби вже не були територіальними об'єднаннями громадян за місцем проживання. Належність до тієї чи іншої триби стала спадковою. Звичайно, жителі віддалених сільських місцевостей навряд чи могли регулярно з'являтися на трибутні збори. Здебільшого в них брали участь мешканці міста і навколишніх регіонів. Але оскільки кворуму як такого тоді не існувало, то й збори відбувалися за будь-якої кількості громадян. Голосування проходило за трибами. Кожна триба (35) мала один голос.

Роль трибутних зборів з часом зростала. Згідно зі законом Гортензія (287 р. до н.е.), рішення цих зборів стали обов'язковими для всього римського народу, всієї держави. Вони не потребували схвалення сенату. До трибутних зборів після закону Гортензія перейшла майже вся законодавча діяльність. Тільки питання війни і миру завжди вирішувалося центуріатними зборами.

Щодо порядку скликання названих зборів у Римі, винесення ними рішень, то скликалися вони не регулярно, а в міру потреби вищими магістратами, які мали верховну владу (докладно про це див. далі). Заздалегідь населенню повідомляли питання, які заслуховуватимуться на зборах. Якщо центуріатні збори, як відомо, обов'язково проводили за межами міста, то трибутні — спочатку в місті (на Форумі чи на Капітолії), а потім щораз частіше за містом — на Марсовому полі.

Починались центуріатні й трибутні збори на світанку і повинні були закінчитися до заходу сонця. Спочатку виконувались різні релігійні обряди, потім оголошувались питання і пропозиції стосовно їх розв'язання. При потребі відбувалося обговорення. Якщо не виникало такої потреби або були відсутні промовці, проводили голосування. В ранній період республіки воно було відкритим, а з II ст. до н.е. введено таємне голосування. Обираючи магістратів, кожен громадянин діставав табличку, на якій писав ім'я кандидата. Потім центуріон чи представник триби голосували вже від імені центурії чи триби (теж табличками). Тим, хто голосував за закони, видавали дві таблички. На одній була написана буква "II" — "як пропонуєш", на іншій — буква "А" — "як було попередньо". В урну кидали одну з табличок. Тим, хто розглядав скарги на вироки, також роздавали дві таблички з буквами "Ь" — "виправдати, звільнити" і "В" — "засудити, винен".

При потребі збори можна було продовжити наступними днями. Вони могли бути призупинені (але не під час голосування) жерцями, зокрема, з приводу "несприяння богів", вищестоящим, (ніж той, хто скликав збори) магістратом, плебейськими трибунами.

У ранньореспубліканський період Народні збори відігравали значну роль у державному житті Риму, проте не таку велику, як, скажімо, в Афінах. Тільки збори могли розв'язувати питання війни чи миру, тільки вони приймали і скасовували закони, обирали службових осіб тощо. Однак на відміну від Афін їх скликали нерегулярно, за бажанням сенату чи магістратів, багато важливих питань суспільного і державного життя вирішувалось поза ними.

З часом роль Народних зборів занепала[4, c. 241-243].

Сенат. У Римській державі сенат мав дуже велике значення. Він зберігався ще з додержавного періоду і з утворенням держави став, по суті, відігравати серед державних органів домінуючу роль. У давнину кількість сенаторів становила 300 осіб — кожен рід (300) був представлений старійшиною. Хоч з утворенням держави родова організація втратила значення, проте кількість сенаторів збережено.

Спочатку сенаторів призначали консули, а з IV ст. до н.е. — цензори. Вони складали список сенаторів, записуючи їх у строгому порядку залежно від рангу (від попередньої посади, досвіду, авторитету). До складу сенату входили найперше колишні магістрати — консули, претори та інші поважні, заслужені особи, зокрема глави сімей, родів, полководці. Сенатора, який був у списку першим, називали принсипатом. Він був своєрідним головуючим сенату (офіційно такої посади не існувало).

Сенат формувався на п'ять років. Після закінчення цього терміну список сенаторів переглядався. До наступного списку цензори могли декого і не внести (якщо попередній сенатор чимсь себе скомпрометував). Тривалий час сенаторами могли бути тільки патриції, а приблизно з 444 р. до н.е. — і плебеї (з найбагатших і найзнатніших родин). Обирали сенаторів здебільшого з вершників або громадян І розряду, тобто з найбільш багатих і впливових родин. Згодом ця знать виділилась у так званий сенаторський стан. Наприкінці існування республіки почали вимагати навіть певний майновий ценз для введення до складу сенату (значно вищий, ніж колись для "вершників" чи І розряду — не менше як 1 млн сестерцій). Так сенат став органом служилої спадкової аристократії.

Призначали засідання сенату і головували на них вищі магістрати — консули чи претори, а з IV ст. до н.е. — ще й плебейські (народні) трибуни. Сторонніх осіб на засідання не допускали. Після доповіді головуючого й обговорення питання сенат висловлював свою думку (за підсумками голосування). Оскільки сенат вважався формально дорадчою установою при вищих магістратах, то його рішення не було для них обов'язковим. Проте фактично рідко який магістрат наважувався виступати проти або не виконувати рішення органу, де засідали найвпливовіші знатні та заслужені представники римського суспільства. Отож, сенат почав швидко і неухильно набувати авторитету, його рішення щораз більше впливають на хід державних справ, на розвиток римської історії загалом.

Визначилася й компетенція сенату — певне коло справ, які він розглядав у обов'язковому порядку. Прийняті рішення стали обов'язковими до виконання.

Отже, по-перше, це були повноваження у законодавчій сфері, зокрема в VI-V ст. до н.е. закони, прийняті центуріатними і трибутними Народними зборами, а також рішення плебісцитів і проведені зборами вибори службових осіб потребували затвердження сенату. Однак у III ст. до н.е. затвердження сенатом законів центуріатних зборів і результатів виборів було скасовано і замінено попереднім (до внесення у Народні збори) затвердженням проектів законів і списку кандидатів на посади. Очевидно, ці заходи мали на меті уникнути конфліктів сенату з Народними зборами, оскільки тепер вони виражали свою волю лише з питань, уже схвалених сенатом. У 287 р. до н.е., як зазначалось, була також скасована вимога щодо схвалення сенатом постанов плебейських зборів і законів, прийнятих трибутними коміціями. Але й після цієї реформи сенат, якщо були порушені формальні обставини під час скликання і проведення Народних зборів, міг анулювати їхні рішення.

По-друге, повноваження в адміністративній сфері. Сенат видавав розпорядження стосовно благоустрою, громадської безпеки. Зрештою, стало звичаєм, що кожен більш-менш важливий захід обговорювався спочатку в сенаті, від думки якого залежало його здійснення. Шляхом, скажімо, відмови у субсидуванні того чи іншого заходу сенат міг остаточно вплинути на його впровадження чи невпровадження у життя.

По-третє — це повноваження у фінансовій сфері. Сенат складав п'ятирічний бюджет внутрішніх державних видатків і річний бюджет військових витрат. Від сенату залежало надання дозволу на понадбюджетні витрати. Він же розпоряджався встановленням деяких податків і додаткових джерел прибутків, зокрема неодноразово звертався до громадян з проханням віддати на потреби держави особисті збереження — золото, срібло, прикраси тощо. Так було у критичні для Риму періоди його боротьби з ворогами. Сенат здійснював нагляд за управлінням державним майном, землями, їхнім розподілом. У розпорядженні сенату знаходилась державна скарбниця, під його наглядом — недоторканний запас золота і срібла, який зберігався у храмі Юпітера.

По-четверте, повноваження у галузі зовнішньої політики. Сенат вів переговори з іншими державами й народами, приймав і відправляв посольства, укладав мирні угоди (вони, щоправда, вимагали схвалення центуріатних зборів).

По-п'яте, повноваження у галузі військовій. Сенат затверджував розподіл провінцій (вони розділялися за жеребкуванням) і армій між воєначальниками.

По-шосте, повноваження у галузі культів. Сенат керував будовою храмів, призначав проведення релігійних церемоній, вводив культи нових богів тощо.

По-сьоме, при необхідності сенат був уповноважений вживати надзвичайні заходи стосовно управління чи порятунку держави. Отже, сенат у випадку особливої воєнної загрози Риму або виникненні внутрішніх масових конфліктів міг: 1) давати консулам розпорядження про призначення диктатора; 2) надавати магістратам надзвичайну і необмежену владу (це почало практикуватися з кінця II ст. до н.е., тобто в період різкого зростання соціально-економічних і політичних суперечностей у суспільстві).

Отже, як бачимо, сенат мав великі повноваження і відігравав важливу роль в управлінні суспільством. Особливо його роль зростає в другій половині періоду існування республіки, коли сенат зосереджує всі найважливіші державні справи. Значення сенату посилювалось передусім за рахунок зменшення ролі Народних зборів. Не випадково у той час (в останні століття республіки) всі офіційні документи, у тому числі дипломатичні, підписувались: — "сенат і народ римський"[7, c. 427-431].

Висновки

Історія держави Стародавнього Риму є частиною історії античних суспільств, що вивчає процеси виникнення, розвитку і причини загибелі найбільшої та найвизначнішої рабовласницької держави стародавнього середземноморського світу.

На прикладі історії Риму, яка охоплює кілька епох, що становлять разом понад тисячоліття, можна простежити зародження, розвиток і занепад рабовласницького суспільства і держави в найбільш розвинених, класичних формах.

Рим набув всесвітньо-історичного значення не відразу. Початкова його історія припадає на ту епоху, коли багато рабовласницьких держав, зокрема на Близькому і Середньому Сході, існували вже не одне тисячоліття. Та й у Греції почали виникати міста-держави, які згодом відіграли виняткову роль в історії світової культури, коли землероби і пастухи, що жили по нижній течії ріки Тибру, ще тільки об'єдналися у первісні общини і створили невелике поселення, назване Кота.

Отже, виникнувши і розвинувшись значно пізніше від східних деспотій і грецьких держав, використавши їх державницький досвід, досягнення науки, культури і техніки, удосконаливши їх, Рим піднявся на новий, вищий щабель у розвитку людства. Рабовласницька суспільно-економічна формація у межах Римської держави досягнула найвищого ступеня свого розвитку. Проте згодом вся система суспільних відносин у рабовласницькому суспільстві призвела до його кризи, і в надрах його зароджуються елементи феодальних відносин. Римська держава, на відміну від грецьких полісів, поступово перетворилася з примітивної замкненої общини на могутню світову державу навіть за нинішніми оцінками, під владою якої перебували численні народи Європи, Азії та Африки, що знаходились на різних ступенях соціального розвитку.

Список використаної літератури

1. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / О. М. Джужа, В. С. Калиновський, Т. А. Третьякова та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. — 2-ге вид., переробл. і доп. — К.: Атіка, 2005. — 255 с.

2. Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Павлович Гли-няний,; Одес. нац. юрид. академія. — 5-те вид., перероб. і доп.. — К.: Істина, 2005. — 767с.

3. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. — К.: Каравела, 2005, 2007. — 271 с.

4. Гроссман Ю. Історія стародавнього світу: Практикум: Навч. посібник для іст. фак. ун-тів/ Юрій Гроссман, Ігор Лісовий,. — Львів: Вища шк.: Видд-во при Львів. ун-ті, 1985. — 223 с.

5. Збірник документів з історії Стародавнього Сходу: учбовий посібник/ Укл. Л. Пономаренко; КДПУ ім. В. Винниченка. — Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2000. — 136 с.

6. Крижанівський О. Історія Стародавнього Сходу: Підручник для студ. вузів/ Олег Крижанівський,. — 2-е вид., стереотип.. — К.: Либідь, 2002. – 589 с.

7. Макарчук В. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник/ Володимир Макарчук,. — 5-те вид., доп.. — К.: Атіка, 2006. — 679 с.

8. Тищик Б. Історія держави і права країн Стародавнього світу: Навч. посібник/ Борис Тищик,; Ред. Діана Карпин, Любов Кирієнко,. — Львів: Світ, 2001. — 382 с.

9. Хома Н. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Наталія Хома,. — 4-те вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. – 474 с.

10. Шалагінова О. Історія стародавнього світу: Пробний підручник для 6 класу 11-річної середньої школи/ Олександра Шалагінова, Борис Шалагінов. — К.: Зодіак-ЕКО, 1994. — 207 с.