Революція в Німеччині і утворення Веймарської республіки

Вступ.

1. Революція у листопаді 1918 року в Німеччині.

2. Встановлення революційних органів влади. Веймарська конституція.

3. Веймарська республіка (1919—1933 pp.)

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Виникнення Веймарської республіки безпосередньо пов'язане з тією екстремальною ситуацією, що склалася наприкінці Першої світової війни і Листопадової революції 1918 р. в Німеччині.

У ряді революційних подій, що відбулися у Європі після Жовтневої революції в Росії, Листопадова буржуазно-демократична революція 1918 р. займає особливе місце. Німецька революція мала масовий, народний характер. У ній брали участь майже всі соціальні прошарки Німеччини. Це був потужний вибух народного обурення проти самої війни і тих реакційно-мілітаристських сил, які розв'язали і продовжували її до повної поразки німецької армії. Війна приносила все нові біди німецькому народу: 2,5 млн вбитих, сотні тисяч зниклих безвісти, 4,5 млн поранених і інвалідів, розруха в промисловості, скорочення посівних площ, зменшення врожаїв, голод, який став наслідком економічної блокади. Озлоблення проти уряду було всенародним. Верхи вже не могли управляти країною по-старому. Між німецьким народом і правлячою елітою, яка повністю дискредитувала себе, утворилася прірва.

З наближенням восени 1918 р. повної військової і політичної поразки в Німеччині надзвичайно загострилися соціальні протиріччя, властиві кайзерівській імперії, у якій бурхливий розвиток капіталізму поєднувався із збереженням напівфеодального землеволодіння на селі, напівабсолютистський режим — з усталеними формами буржуазного парламентаризму, федералізм — з домінуванням реакційної Пруссії. Протиріччя між працею і капіталом перепліталися з протиріччями між юнкерством і буржуазією, між широкими народними масами і мілітаристськими правлячими колами.

1. Революція у листопаді 1918 року в Німеччині

У 1918 р. в Німеччині створюються умови, що неминуче вели до революційного вибуху. Боротьба монополій за надприбутки, зростання експлуатації, авантюристична зовнішня політика — все вступало у відверті суперечності з інтересами німецького народу. Перша світова війна ще більше загострювала революційну кризу.

Розвиток подій підштовхнула революція, яка спалахнула в жовтні 1917 р. в Росії. Під її впливом у січні 1918 p., коли відбувалися переговори в Брест-Литовську, робітничий клас у Берліні, Мюнхені та інших містах провів демонстрації, страйки, під час яких уперше в Німеччині з'явилися Ради робітничих депутатів і революційні старости.

Навесні 1918 р. наступ німецьких військ на Західному фронті провалився. Головнокомандувач Гінденбург офіційно заявив про необхідність перемир'я і створення уряду, «з яким буде рахуватися Антанта». Третього жовтня 1918 р. був сформований коаліційний уряд на чолі з принцом М. Баденським.

Почала створюватися небезпечна для юнкерства і монополістичної буржуазії ситуація. Озброєний робітничий клас був готовий до боротьби. Однак для перемоги була необхідна революційна робітнича партія.

У Німеччині існувала соціал-демократична партія. Однак її політика підтримки імперіалістичної війни відштовхнула від неї значну частину робітників і викликала розкол у самій партії.

У квітні 1917 р. остаточно оформилася незалежна соціал-демократична партія, яка знаходила більш гнучкі форми і методи роботи. Керівниками цієї партії були К. Каутський, Е. Бернштейн, Р. Гільфердінг, що визначало її помірковану політику. Революційні елементи всередині партії об'єдналися в групу «Спартак», куди увійшли К. Лібкнехт, Р. Люксембург, В. Пік та ін.

Усі ці обставини і визначили характер і особливості революції в Німеччині.

Листопадова революція 1918-го року. На початку жовтня 1918 р. «Спартак» провів свою конференцію, яка закликала до боротьби проти уряду. Спартаківці організують демонстрації, значну роботу проводять серед військових моряків. У цей час німецький військовий флот отримує наказ — вийти у відкрите море і дати бій англійській ескадрі, яка значно переважала німецькі морські сили.

Військові моряки зрозуміли намір командування, і 3 листопада 1918 р. на військово-морській базі у м. Кіль вибухнуло повстання. Тут знаходилося 40 тисяч моряків і морських піхотинців. Робітники Кіля підтримали повстання, була створена Рада робітничих і матроських депутатів.

Подібні повстання, слідом за Кілем, відбуваються в інших містах. Всюди виникають Ради робітничих і солдатських депутатів, які беруть владу до своїх рук.

9 листопада повстання перемагає в Берліні. На мітингу озброєних робітників і солдатів К. Лібкнехт проголошує «вільну Німецьку Соціалістичну республіку». Кайзер Вільгельм тікає до Голландії. Німецька імперія перестала існувати.

За таких умов імперський канцлер М. Баденський передає владу соціал-демократичному уряду на чолі з Фрідріхом Ебертом.

10 листопада 1918 р. збори делегатів від солдатів і робітників Берліна обрали Виконавчий комітет Берлінської Ради робітничих і солдатських депутатів і затвердили уряд Еберта, визнавши його «суто соціалістичним урядом». Отримавши санкцію Берлінської ради, уряд Еберта став називати себе Радою народних уповноважених (РНУ)[3, c. 179-180].

Новий уряд видає декларацію, яка не йшла далі буржуазно-демократичних реформ, і розпочинає боротьбу проти Рад робітничих і солдатських депутатів, вимагаючи скликання Установчих зборів.

16—21 грудня 1918 р. відбувся І Загальнонімецький з'їзд Рад, більшість делегатів якого була представлена соціал-демократами і незалежними соціал-демократами. З'їзд прийняв рішення про скликання Установчих зборів та про передачу всієї законодавчої і виконавчої влади Раді народних уповноважених.

Лише після цього 30 грудня 1918 р. в Берліні відбувся установчий з'їзд комуністичної партії.

Уряд Еберта відкрито переходить у наступ проти революційних сил. Спровокувавши передчасний виступ берлінських робітників, уряд кидає на Берлін «ударні загони», «залізні батальйони» під командуванням соціал-демократа Г. Носке, який увійшов в історію як «кривавий собака». 11 січня 1919 р. загони Носке оволодівають Берлином, 15 січня були вбиті К. Лібкнехт і Р. Люксембург.

Берлінський пролетаріат зазнав поразки, але революція на цьому не закінчилася. Свій внесок у революційну боротьбу зробили робітники Баварії. 13 квітня 1919 р. в Мюнхені була проголошена Баварська радянська республіка. Обирається Комітет дії у складі 15 чоловік на чолі з комуністом Євгеном Левіне.

Новий уряд вводить робітничий контроль на підприємствах, розпочинає націоналізацію банків, проводить розподіл конфіскованих продуктів серед робітників. Крім цього, створюються Червона гвардія і Червона армія (200 тисяч чоловік), Революційний трибунал і Надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією.

Баварська радянська республіка проіснувала недовго. Замість Баварського з'їзду Рад було проведено Баварський з'їзд фабзавкомів. Більшість на цьому з'їзді отримали соціал-демократи і незалежні соціал-демократи, які виключили комуністів зі складу уряду і звернулися до Носке за допомогою. Загони Носке 1 травня 1919 р. увірвалися до Мюнхену[7, c. 159-161].

Революція в листопаді 1918 р. у Німеччині не вийшла за буржуазно-демократичні рамки, незважаючи на те, що її головною рушійною силою був пролетаріат. Вона покінчила з Другою імперією 1871—1918 pp., утвердила буржуазно-парламентську республіку, ввела восьмигодинний робочий день, загальне виборче право, проголосила демократичні права і свободи.

Інша відмітна риса Листопадової революції була пов'язана з тим, що вона відбувалася під безпосереднім впливом Жовтневої революції в Росії і, крім того, за прямої ідеологічної і організаційної підтримки керівництва російської більшовицької партії її ліворадикального крила. Під впливом Жовтневої революції в 1918 р. у Німеччині усе наполегливіше почали лунати гасла соціалістичної революції, «соціалізації власності», націоналізації банків, шахт, великого землеволодіння, переходу усієї влади до робітничих і солдатських Рад.

Ліворадикальні сили пов'язували майбутнє Німеччини з ліквідацією буржуазних порядків. Ці гасла, однак, не поділяли не тільки більшість німецького народу, а й більшість робітничого класу, яка перебувала під стійким впливом реформістської соціал-демократичної ідеології.

Комуністична пробільшовицька партія Німеччини, яка сформувалася в грудні 1918 р. на основі «Союзу Спартака», не мала скільки-небудь значної соціальної бази. Вона не змогла запропонувати робітникам, середнім прошаркам, селянству власної широкої демократичної програми виходу з тяжкої соціальної кризи.

Домінуючі вимоги і гасла Листопадової революції: припинення війни, ліквідація монархії, створення демократичної парламентської республіки, усунення політичного панування мілітаристських сил юнкерства і войовничих кіл великої буржуазії, ліквідація напівфеодального юнкерсько-поміщицького землеволодіння, закріплення соціальних прав трудящих — не виходили за буржуазно-демократичні межі.

Революція в Німеччині не була одноразовою подією. їй передувала хвиля політичних страйків і демонстрацій улітку 1918 р. з вимогою миру, демократії і поліпшення життєвих умов німецького народу, початком було повстання моряків у Кілі 4 листопада 1918 р., у ході якого і були створені перші робітничі і солдатські Ради. Потім революція, з тією чи іншою мірою інтенсивності, почала поширюватися по всій країні. Але вже в січні 1919 р. контрреволюція, спираючись на збережений кайзерівський державний апарат, генералітет, офіцерство старої армії, на створювані по всій країні добровольчі загони, до яких широко залучалися представники середніх прошарків і селянства, які не поділяли ліворадикальних вимог повстанців, перейшла до її збройного придушення. Виступ робітників у Берліні був жорстоко придушений, розгромлений штаб німецьких комуністів, по-звірячому убиті засновники Комуністичної партії Німеччини К. Лібкнехт і Р. Люксембург[4, c. 207-209].

Локальні революційні виступи тривали аж до 1921 p., але вони мали розрізнений характер. їхньою своєрідною кульмінацією стало встановлення пролетарської влади в Баварії. У квітні

1919 р. тут була проголошена Радянська республіка, обраний Комітет дії з 15 чоловік на чолі з комуністами, створені комісії для проведення революційних перетворень в економіці, розпочата націоналізація банків, створені Червона гвардія і Червона армія. Падіння республіки відбулося на початку травня, вона не проіснувала й одного місяця. До цього часу в Німеччині були придушені останні революційні вогнища.

Головними завоюваннями революції були вихід Німеччини з війни, крах кайзерівської імперії Гогенцоллернів, а разом з нею і ліквідація ще двох десятків німецьких напівабсолютистських монархій, встановлення демократичної форми правління, парламентської Веймарської республіки, закріплення широкого переліку політичних та соціальних прав і свобод німецького народу, загального виборчого права, свободи слова, зборів, об'єднань, 8-годинного робочого дня, права на організацію профспілок, колективний договір, скасування реакційних законів про кабальні форми експлуатації селян (законів челяді), ліквідація великого феодального землеволодіння та ін. Через ряд об'єктивних і суб'єктивних факторів масового німецького консерватизму, наявність могутніх сил реакції Листопадова революція в Німеччині не знищила живильних коренів німецького мілітаризму, не провела кардинальної чистки його головного носія — кайзерівського бюрократичного державного апарату [8, c. 176-178].

2. Встановлення революційних органів влади. Веймарська конституція

Радянська форма революційної влади встановилася в ході Листопадової революції 1918 р. під прямим впливом Жовтневої революції 1917 р. Корінна відмінність німецьких робітничих і солдатських Рад від російських Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів полягала в тому, що керовані соціал-демократами німецькі Ради не пішли на пряму конфронтацію з німецькою ліберальною буржуазією, яка брала участь у революції, і не ставили своїм завданням знищення капіталістичної системи.

У ході створення нових органів революційної влади вже в листопаді 1918 р. лідируючі позиції серед повсюдно виникаючих робітничих і солдатських Рад Німеччини (а подекуди і селянських Рад) посіли Ради Великого Берліна й обраний ними Центральний комітет, з ініціативи якого була створена Рада Народних Уповноважених (РНУ), яка взяла на себе функції тимчасового «політичного кабінету». її очолили соціал-демократи Ф. Еберт і Г. Гаазе.

РНУ розпустила обидві палати прусського ландтагу, але залишила на посаді старих статс-секретарів як «міністрів-фахівців», штабний генералітет з його контрольними функціями над збройними силами, чиновництво. Наприкінці листопада 1918 р. з ініціативи РНУ в Берліні була скликана Конференція, у якій брали участь представники революційних урядів німецьких держав, з метою вирішення питання про Установчі збори, визначення основ майбутньої конституції Німеччини, а також встановлення порядків перехідного періоду у «взаємовідносинах ок-ремих держав». До скликання Установчих зборів мав діяти і бундесрат з контрольними функціями над урядами земель.

У грудні 1918 р. відбувся Всенімецький з'їзд представників робітничих і солдатських Рад, на якому була прийнята резолюція про скликання Установчих національних зборів і про передачу надалі всієї повноти законодавчої і виконавчої влади РНУ «до остаточного вирішення Національними зборами майбутнього державного устрою». З'їзд обрав Центральну раду, якій формально надавалося право контролювати революційний уряд, але фактично вона не мала дійових і довгострокових повноважень; 19 січня 1919 р. були проведені вибори до Національних зборів.

У виборах взяли участь 30 млн виборців, які віддали майже порівну свої голоси представникам буржуазних і робітничих партій. 54,4% мандатів одержали Німецька національна народна партія, Німецька демократична партія і Християнсько-демократична народна партія (Центр), 45,5% — соціал-демократи (включаючи Незалежних соціал-демократів, які раніше відокремилися від Соціал-демократичної партії). У лютому 1919 р. Національні збори розпочали свою роботу як вищий легітимний представницький орган державної влади, повноваження якого були підтверджені Центральною радою робітничих і солдатських Рад.[6, c. 194-195]

Одним з перших законів Національних зборів став Закон від 10 лютого 1919 р. «Про тимчасову імперську владу», що закріпив право й обов'язок Національних (установчих) зборів створити нову німецьку конституцію з парламентсько-республіканським устроєм, на чолі з обраними на основі загального виборчого права Національними зборами. Главою держави мав стати президент, главою уряду — міністр-президент із правом контрасигнації постанов президента, відповідальний перед Національними зборами. Договори про об'єднання в «Союз народів» німецьких держав мали схвалюватися Національними зборами і створеним раніше Комітетом німецьких держав, що і зайняв місце бундесрату, але зі значно меншим обсягом повноважень.

За ним закріплювалося право «сприяння» Національним зборам у законодавчому процесі. 11 лютого Національні збори обрали Еберта президентом республіки, 13 лютого Шейдеман сформував конституційний уряд, до якого поряд із соціал-демократами увійшли представники Німецької демократичної партії і Християнсько-демократичної народної партії (Центр).

На початку березня 1919 р. був прийнятий «перехідний закон» щодо правонаступництва Республіки, який встановив, що всі приписи, видані кайзерівською імперією, визнаються чинними, оскільки вони не суперечать тимчасовому імперському і перехідному закону. Негайно розпочалася робота з підготовки конституції, яка повинна була закріпити завоювання революції, і на основі її компромісних положень зміцнити політичну стабільність у країні.

Відповідно до рішення Загальнонімецького з'їзду Рад 19 січня 1919 р. відбулися вибори до Установчих зборів. На цей час, після розгрому берлінського пролетаріату загонами соціал-демократа Носке, і соціал-демократи, і «незалежні» втратили довіру робітничого класу. Проте компартія не скористалася такою нагодою, вирішивши бойкотувати вибори. Виборцям нічого не залишилося, як віддати свої голоси старим буржуазним партіям Німеччини, які обрали нові назви: народна, демократична, християнсько-демократична і т. ін. Вони і отримали більшість депутатських місць — 236 з 421 місця.

Установчі збори відкрилися 6 лютого 1919 р. у Веймарі (Тюрінгія) і 11 серпня 1919 р. затвердили Конституцію Німецької імперії, яка і отримала назву Веймарської.

Назва «імперія» — не випадкова. Автори Конституції у своїй більшості були монархістами. Тому, опрацьовуючи республіканську Конституцію, намагалися зберегти старі назви, пов'язані з імперією. Про це свідчать і слова преамбули про намір німецького народу «оновити і зміцнити свою імперію» і стаття 1 Конституції, яка стверджувала, що «Німецька імперія — республіка», і т. ін.[5, c. 116-118]

Конституція складалася з двох частин - Устрій і завдання імперії та Основні права і обов'язки німців — і налічувала 181 статтю.

Німеччина визнавалася федерацією вісімнадцяти земель. Кожна земля «повинна мати республіканську конституцію». Законодавчий орган - ландтаг - обирався на основі загального, рівного, прямого і таємного виборчого права. Уряд землі повинен був «користуватися довір'ям народного представництва» (ст. 17).

Проте права земель були досить обмеженими. Усі важливі питання - зовнішні відносини, армія і флот, податки, монетна справа, митна справа тощо — належали винятково до законодавства імперії. З усіх інших питань імперське право мало «перевагу над правом земель» (ст. 13). Виняткову роль у цьому відношенні мала ст. 48 Конституції, відповідно до якої, якщо яка-небудь земля не виконує обов'язків, покладених на неї Конституцією або імперськими законами, то «президент імперії може примусити її до цього за допомогою збройної сили».

Зміст Конституції був обумовлений не тільки зіткненням інтересів і компромісами різних соціально-політичних сил у Національних зборах, а й тими кардинальними соціальними і політичними змінами, що відбулися в Німеччині в переломний період її історії — з листопада 1918 р. по червень 1919 р. Перший важливий крок на шляху політичного компромісу був зроблений ще 15 грудня 1918 p., коли Гуго Прейс, професор публічного права в Берлінській торговельній школі, відомий ще кайзерівській Німеччині як «найлівіший державознавець» і видатний діяч Національно-ліберальної партії, одержав призначення на посаду Державного секретаря Міністерства внутрішніх справ разом із пропозицією скласти проект нової конституції. Проект конституції був складений протягом кількох днів на основі розробленого ним раніше за власною ініціативою проекту і після доопрацювання, у якому брав участь як представник уряду М. Вебер, був переданий до РНУ під назвою «Проект майбутньої конституції (загальна частина)». Складаючись усього з 68 статей, «попередній проект» конституції містив три роздо проведення реформ апарату політичної поліції і розвідки, спрямованих на посилення контролю за ним і надання його діяльності більш гнучких форм. У 1976 і 1977 pp. в обох палатах Конгресу США були створені постійні комітети у справах розвідувальних установ з метою посилення нагляду законодавців за розвідувальною діяльністю.

Встановлений згодом контроль за діяльністю ЦРУ був ввірений Генеральному інспектору, який призначався із співробітників цього відомства, хоча інші відомства перебували під контролем незалежних генеральних інспекторів. Лише черговий скандал, у якому були замішані співробітники ЦРУ, пов'язаний з незаконним продажем зброї нікарагуанським «контрас», змусив Конгрес позбавити цього привілею ЦРУ. Прийнята у 1989 р. поправка до законопроекту про асигнування на потреби розвідки (за оцінками фахівців, вона становила тоді приблизно 25 млрд дол.) передбачила посаду ще одного незалежного генерального інспектора, якому ставилося в обов'язок двічі на рік доповідати про свою контрольну діяльність, а також про «суттєві проблеми, порушення і недоліки» у програмах і операціях ЦРУ комітетам Конгресу з розвідки. Формально широкі контрольні права генерального інспектора ЦРУ, який одержав доступ до всіх його архівів, доповідей і документів, обмежувалися, однак, правом загального нагляду за його діяльністю з боку директора ЦРУ, який може заборонити проведення у своєму відомстві будь-яких розслідувань під приводом «захисту життєво важливих національних інтересів США»[1, c. 214-216].

Конституція перетворила Німеччину на буржуазну республіку на чолі з президентом.

Вищим законодавчим органом імперії був рейхстаг (імперські збори) — нижня палата парламенту. Рейхстаг обирався на чотири роки на основі загального виборчого права. Конституція вводила пропорційну систему виборів. Уся Німеччина поділялася на тридцять п'ять виборчих округів. Кожна з партій, що брали участь у виборах, виступала зі своїм списком кандидатів. Депутатські місця розподілялися відповідно до кількості голосів, що були подані за той чи інший список. Верхня палата - рейхсрат (імперська рада) складалася з представників усіх вісімнадцяти земель. Пруссія мала у рейхсраті 26 голосів, Баварія - 10, Баден - 3 і т. д. Рейхсрат мав право «опротестування законів, ухвалених рейхстагом». У разі опротестування закон подавався до рейхстагу для винесення постанови вдруге. Якщо при цьому «рейхстаг і рейхсрат не дійдуть згоди», то вирішення спірного питання належало президентові (ст. 74).

Центральне місце в Конституції посідав рейхспрезидент (імперський президент). Він обирався «всім німецьким народом» терміном на сім років (статті 41, 43), допускалося переобрання на другий термін.

Президент імперії представляв «імперію в міжнародно-правових відносинах», укладав від імені імперії договори з іноземними державами, акредитував і приймав послів (ст. 45). Він призначав і звільняв імперських чиновників та офіцерів. Президентові належало «верховне командування всіма збройними силами імперії» (ст. 47). Він мав право «розпускати рейхстаг», але не більше одного разу з даного приводу (ст. 25).

Нарешті, ст. 48 Веймарської конституції надавала президентові надзвичайні повноваження. Якщо в межах Німецької імперії були серйозно порушені громадська безпека і лад або якщо загрожує серйозна небезпека такого порушення, то «президент імперії може вживати заходів, необхідних для відновлення громадської безпеки і ладу, в разі потреби за допомогою збройної сили». З цією метою він міг тимчасово зупинити цілком або частково гарантії низки основних прав (свобода особи, недоторканність житла, тайна листування, свобода думки тощо).

Винятково в компетенції президента було призначення і звільнення рейхсканцлера та імперських міністрів. Уряд для виконання своїх обов'язків потребував довір'я рейхстагу. Особлива роль належала главі уряду — рейхсканцлеру, який, як сказано в Конституції, «встановлює провідні лінії політики і відповідає за це перед рейхстагом» (ст. 56).

Революційна ситуація обумовила включення до Конституції значного переліку буржуазно-демократичних прав і свобод: рівність чоловіка і жінки, недоторканність особи і житла тощо. Закріплюючи право приватної власності. Конституція підкреслювала, що «власність зобов'язує». Користування нею «повинно бути в той же час служінням загальному благу» (ст. 153).

У прикінцевих постановах було сказано, що Конституція Німецької імперії 1871-го року скасовується. Інші закони і укази імперії залишаються в силі, оскільки Веймарська конституція «не перебуває з ними в суперечності» (ст. 178).

Характер державного ладу, виняткові повноваження президента (ст. 48) дають можливість визначити встановлену Веймарською Конституцією форму правління як «президентсько-парламентську республіку»[10, c. 165-166].

3. Веймарська республіка (1919—1933 pp.)

Німеччина після Першої світової війни. Період від прийняття Конституції у 1919 р. до 1933 р. дістав назву Веймарської республіки.

Після закінчення війни до влади в Німеччині прийшли соціал-демократи. Рейхспрезидентом Установчі збори у лютому 1919 р. обрали Ф. Еберта, рейхсканцлером став також соціал-демократ — Ф. Шейдеман.

Ставши на чолі держави, соціал-демократи обіцяли німецькому народові процвітання, перешкоду реакції і класовий мир, але своїх обіцянок не виконали.

Процвітання не відбулося. Основою Веймарської республіки став Версальський мирний договір 1919-го року, який відверто пограбував Німеччину. За цим договором Німеччина втратила Ельзас і Лотарингію, позбулася заморських колоній, була зобов'язана виплачувати величезні репарації, скоротити збройні сили до 100 тисяч чоловік тощо. Наслідком були безробіття, голод, злиденність.

Не заступила Веймарська республіка і дорогу реакції. У березні 1920 р. спалахнув Каппівський заколот. Його організаторами стали генерали фон Сект та Людендорф, адмірал Тірпіц, прусський сановник Вольфганг Капп. Заколотники захопили Берлін, організували виступи в Мюнхені, Кенігсберзі. Центральний уряд і Еберт покинули столицю. На перешкоді заколотникам став робітничий клас, який почав створювати загони Червоної армії (100 тисяч чоловік). Заколот було придушено, і Еберт знову повернувся в Берлін.

Період Веймарської республіки — це час загострення соціальних суперечностей, час напруженої класової боротьби. Буржуазія посилює утиски робітничого класу, котрий відповідає страйками, що інколи переростають у збройну боротьбу. У Саксонії і Тюрингії в 1923 р. були навіть створені робітничі уряди. Наляканий робітничими виступами, уряд Німеччини вводить у вересні 1923 р. стан облоги.

З 1924 р. в Німеччині починається тимчасова стабілізація капіталізму, часткове посилення його позицій. Однак стабілізація була недовгою. В 1929—1933 pp. Німеччину охопила світова економічна криза.

Партії і політична боротьба в умовах Веймарської республіки. Запекла боротьба між політичними партіями і силами була характерною рисою Веймарської республіки.

Спочатку вирішальну роль у житті країни відігравала соціал-демократична партія: посади президента, рейхсканцлера займали її представники. Незалежні соціал-демократи переживали кризу. У 1920 р. ця партія розпалася. Більшість, серед них і Е. Тельман, вступила до лав комуністичної партії. Інші влилися до соціал-демократичної партії[9, c. 246-248].

Безумовно, ця подія посилила соціал-демократичну партію, яка брала активну участь у політичній боротьбі і мала підтримку значної частини робітничого класу Німеччини. Розкол «незалежних» більше допоміг комуністам, які до цього були нечисленною партією.У політичному житті брали участь і такі буржуазні партії, як народна, демократична, християнсько-демократична та ін. У 1919 р. в Мюнхені виникла Німецька робітнича партія, до якої наприкінці 1919 р. був направлений політичним департаментом штабу Мюнхенського військового округу як інформатор Гітлер. Після серйозної боротьби з суперниками йому вдалося очолити цю партію і перетворити її на націонал-соціалістську робітничу партію Німеччини. Гітлер розглядав нацистську партію як знаряддя в боротьбі за владу і готувався до бою. У 1920 р. з'явилися штурмові загони, було розроблено нову програму партії, розраховану на залучення різних верств населення. Робітникам програма обіцяла ліквідацію безробіття, селянам — підвищення цін на сільськогосподарську продукцію, дрібній буржуазії — ліквідацію монополій, молоді — роботу, а всім німцям — утворення нового «Німецького рейху» (імперії). У 1923 р. дві партії — комуністична і націонал-соціалістська — стають найнебезпечнішими для уряду.

Річ у тім, що ЦК РКП(б) через Комінтерн розпочав підготовку «німецького Жовтня». У серпні 1923 р. в Москві створюється спеціальна комісія (Сталін, Троцький, Радек, Дзержинський, Сокольников та ін.), якій доручається підготувати пролетарську революцію в Німеччині. Москва виділяла для цього гроші. Пленум ЦК РКП (б) затвердив план повстання і переправив його до Берліна. Дата виступу — 9 листопада 1923 р. Однак тодішнє керівництво компартії Німеччини відмовилося від цієї авантюри. Лише комуністи Гамбурга під керівництвом Е. Тельмана взялися до зброї. Через три дні боїв вони були вимушені відступити.

Напередодні, 8 листопада 1923 p., розпочався «пивний путч» — пряма спроба нацистів захопити державну владу. 9 листопада Гітлер у Мюнхені на чолі трьох тисяч штурмовиків намагався розпочати похід на Берлін. Але нацисти були зупинені і розігнані, а Гітлер був ув'язнений до фортеці на п'ять років, але через півроку звільнений[5, c. 241-243].

Після невдалих спроб захопити владу силою обидві партії — комуністична і нацистська — змінюють свою тактику, розпочинаючи «боротьбу за рейхстаг». Вони намагаються розширити свою соціальну базу, посилити керівництво. У 1925 р. головою комуністичної партії Німеччини був обраний Е. Тельман. Гітлеру після звільнення з ув'язнення довелося поборотися за партію з Ремом і Штрассером. Остаточно переміг Гітлер. Щоправда, перші успіхи були не дуже значними. Комуністи на виборах 1928 року до рейхстагу зібрали 3,2 мільйона голосів і отримали 54 місця, нацисти зібрали лише 0,8 мільйона голосів і отримали 12 мандатів. Невдовзі ситуація змінилася. На виборах у липні 1932 р. комуністи зібрали 3,5 мільйона голосів, а нацисти — 13,7 мільйона. У соціал-демократів було лише 9 мільйонів голосів.

Була ще одна можливість прийти до влади — вибори президента Німеччини. У 1925 р. переміг фельдмаршал фон Гінденбург, який став президентом на наступні сім років. Чергові вибори відбулися в березні 1932 р. Партії вели напружену боротьбу. Тельман зібрав 5 мільйонів голосів, Гітлер — 13,4 мільйона. Перемогу знову здобув Гінденбург: за нього проголосувало 19,4 мільйона виборців (53 %).

Гінденбург розпускає тільки що обраний рейхстаг і призначає нові вибори на листопад 1932 р. Результати були досить несподіваними. Втратили значну частину виборців соціал-демократи. Понесли серйозні втрати і націонал-соціалісти, які зібрали тепер лише 11 мільйонів голосів. І тільки компартія поліпшила своє становище, зібравши близько п'яти мільйонів голосів. Внаслідок цього жодна з партій не здобула перемоги. Однак загроза захоплення влади нацистами була реальною. Комуністична партія закликала соціал-демократичну партію створити народний фронт, об'єднатися в боротьбі проти нацистів. Але керівництво соціал-демократів не дало на це своєї згоди.

Наприкінці 1932 р. рейхсканцлер генерал Шлейхер і колишній рейхсканцлер фон Папен розпочали боротьбу за владу. Кожен з них намагався створити свій склад уряду, включивши до нього три-п'ять нацистів на чолі з Гітлером. Переміг фон Папен. Вранці 30 січня 1933 р. він передав президентові список нового уряду і рекомендував вручити Гітлеру повноваження його голови. Гінденбург погодився і 30 січня 1933 р. на підставі статті 48 Веймарської конституції призначив Адольфа Гітлера рейхсканцлером. Нацисти прийшли до влади[3, c. 168-170].


Висновки

Становлення т. зв. Веймарської республіки відбувалося в надзвичайно складних умовах. Незважаючи на криваві втрати в Берліні, комуністи намагалися узяти політичний реванш в інших землях колишньої Німецької імперії. 10 січня радянська республіка була проголошена в Бремені, 11 січня - в Куксгафені. З березня розпочався загальний страйк робітників у Берліні, під час розправи з яким контрреволюціонери знову убили 1200 страйкуючих.

Та білий терор не приніс очікуваного результату. В середині квітня в усіх землях Німеччини одночасно страйкували 4,5 млн робітників. 7 квітня 1919 р. була проголошена Баварська Радянська республіка. 13 квітня ключові пости в її уряді (т. зв. Комітеті дії") опинилися у руках комуністів. 25 квітня уряд Є. Левіне створив Баварську Червону армію, чисельність якої перевищила 20 тис. чоловік. Для боротьби з контрреволюцією був створений революційний трибунал.

Радикальні дії комуністів викликали протести поміркованої частини лівих. 27 квітня з'їзд мюнхенських фабрично-заводських комітетів провів перевибори Комітету дії і виключив комуністів з уряду. 1-3 травня фрайкорівці увірвалися в місто. На цей час контрреволюція зуміла задіяти для придушення лише Баварської Радянської республіки 100-ти-сячну армію фрайкорівців. Це свідчило про консолідацію антикомуністичних сил, їх високу організованість та уміння створювати чисельну перевагу на вирішальних напрямках протистояння з крайніми лівими.

28 червня в Дзеркальній залі Версальського палацу делегація Німеччини підписала мирний договір з країнами Антанти. За його умовами Ельзас та Лотарингія, захоплені Німеччиною у 1871 p., поверталися Франції. Саар, окупований Пруссією ще у 1815 р., на 15 років переходив під управління Ліги Націй; на цей час його вугільні шахти ставали власністю Франції як часткова компенсація за завдані війною збитки.

Округи Ейпен, Мальмеді та Морене після загальнонародних плебісцитів повернулися до Бельгії, Шлезвіг-Гольштейн - до Данії. Відновлювалася незалежність Люксембурга. Частина Верхньої Сілезії переходила до Польщі. Данціг був оголошений вільним містом в митному союзі з Польщею. В прилеглій частині Східної Пруссії, населеній переважно поляками, був проведений плебісцит. В результаті ці землі відійшли до Польщі. Смуга її володінь до узбережжя Балтики дістала назву Польського коридору; тим самим Східна Пруссія була відрізана від решти німецьких територій. Після плебісциту 1923 р. Мемель (Клайпеда) відійшов до Литви.

Загальна сума репарацій мала бути визначена до 1 травня 1921 р. Ще до того часу Німеччина була зобов'язана виплатити 20 мільярдів золотих марок - валютою, торговими кораблями, промисловими і сільськогосподарськими товарами тощо. Армія Німеччини не повинна була перевищувати 100 тис. чоловік, офіцерський корпус - 4 тис. Військовий флот скорочувався до 6 крейсерів, 6 легких крейсерів, 24 есмінців та міноносців.

11 серпня 1919 р. вступила в силу прийнята установчими Національними зборами у Веймарі нова німецька конституція. її проект був розроблений особливим комітетом зборів під керівництвом Г. Пройса, відомого юриста і засновника Демократичної партії. Зрозуміло, що внутрішньополітична обстановка в Німеччині та зовнішньополітичні умови країни мали визначальний вплив на роботу комітету по розробці конституції.

Німеччина проголошувалася буржуазно-демократичною республікою. В ст. 1 вказувалося, що державна влада виходить від народу. Конституція проголосила недоторканність приватної власності, рівність громадян перед законом незалежно від статі і походження, недоторканність особи, житла, таємницю листування, свободу слова, друку, зібрань, скасування цензури. Конституцією вводилися загальні, прямі і таємні вибори народного представництва. Право голосу отримували всі громадяни у віці від 20 років. За швейцарським зразком конституція вводила референдуми, а також пропорційне представництво партій у парламенті відповідно з усією сумою набраних на виборах голосів.

Веймарська конституція була вагомим завоюванням німецького народу. Для свого часу вона стала зразком конституції передової буржуазної держави. Втім, правила політичної гри, закладені в конституції, дозволили Гітлеру прийти до влади, не порушуючи жодної статті цього документа.

Веймарська республіка та її конституція не задовольняли сили реакції, в першу чергу монархістів, військової верхівки та правонаціоналістичних сил. Перша спроба усунення режиму Веймарської республіки була здійснена уже в 1920 р. (військово-монархічний путч Каппа-Лютвиця), друга - в листопаді 1923 р. (мюнхенський путч «коричневосорочечників» з НСДАП). До кінця 20-х років режим Веймарської республіки користувався підтримкою майже усієї буржуазії, більшої частини робітничого класу і селянства. Так, під час путчу Каппа-Лютвіця 15 березня 1920 р. 12 млн робітників на підтримку уряду припинили роботу; того ж дня була створена 100-тисячна Рурська Червона армія для протидії путчистам. З виступом націонал-соціалістів урядові сили розправилися за кілька хвилин (16 убитих штурмовиків та 3 поліцейських).

І лише Велика депресія 1929-1933 pp. максимально поляризувала суспільство. Партії центру стрімко розгубили свій електорат, натомість посилилися позиції націонал-соціалістів та комуністів. Економічна криза стала провісником кризи політичної та загибелі Веймарської республіки під коричневими хвилями націонал-соціалізму.


Список використаної літератури

1. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія/ Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого, Науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України; За ред. В.Д. Гончаренко. - К.: Видавничий дім, 2002. - 714 с.

2. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / О. М. Джужа, В. С. Калиновський, Т. А. Третьякова та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. - 2-ге вид., переробл. і доп.. - К.: Атіка, 2005. - 255 с.

3. Бостан Л. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Людмила Бостан, Сергій Бостан,; Наук. ред. С. М. Тимченко; М-во освіти і науки України, М-во внутрішніх справ України, Запорізький юридичний ін-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 671 с.

4. Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Павлович Глиняний,; Одес. нац. юрид. академія. - 5-те вид., перероб. і доп.. - К.: Істина, 2005. - 767 с.

5. Дахно І. Історія держави і права: Навчальний посібник-довідник для студентів ВНЗ/ Іван Дахно,. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 405 с.

6. Омельченко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Ірина Омельченко, Олег Сорокін, Валентин Череватий,; Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, 2000. - 132 с.

7. Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник/ Микола Страхов,; Нац. юридична акад. України ім. Ярослава Мудрого, Акад. правових наук України. - 2-е вид., переробл. і доп.. - К.: Видавничий дім, 2003. - 582 с.

8. Хома Н. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Наталія Хома,. - 4-те вид., стереотипне. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 474 с.

9. Шевченко О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. юрид. вузів та фак./ Олександр Оксентійович Шевченко,; Відп. ред. І.Д.Борис. - К.: Вентурі, 1997. - 303 с.

10. Шостенко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Іван Шостенко, Оксана Шостенко,; МАУП. - К.: МАУП, 2003. - 101 с.

загрузка...
Top