Радянське збройне вторгнення в Демократичну республіку Афганістан. Міжнародні наслідки для СРСР його участь в афганістанській війні

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. РАДЯНСЬКЕ ЗБРОЙНЕ ВТОРГНЕННЯ В ДЕМОКРАТИЧНУ РЕСПУБЛІКУ АФГАНІСТАН

1.1. Політична обстановка напередодні інтервенції

1.2. Початок створенню в країні нової державної влади й управління

1.3. Початок та основні етапи війни в Афганістані

РОЗДІЛ 2. МІЖНАРОДНІ НАСЛІДКИ ДЛЯ СРСР ЙОГО УЧАСТЬ В АФГАНІСТАНСЬКІЙ ВІЙНІ

2.1. Особливості радянсько-афганських відносин 1979р.

2.2. Головні наслідки війни з Афганістаном для СРСР

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ


ВСТУП

Актуальність теми. Друга половина XX ст. була позначена в житті афганського суспільства і держави буремними змінами та величезними зворушеннями. Вони іманентно були наслідком нестерпної капіталістичної еволюції Афганістану, яка загострила до меж, особливо починаючи з 60-х років, давно назрілі в країні соціально-економічні, політичні, ідеологічні, релігійні, етнонаціональні та інші протиріччя. В такій непростій внутрішньополітичній ситуації на арену суспільно-політичної боротьби вийшли численні опозиційні течії та угруповання, кожне з них пропонувало свою програму заходів і дій, щоб вивести країну із глибокої соціально-економічної та політичної кризи, покінчити з кричущою віковою відсталістю, убозтвом і невіглаством більшості населення і прилучити його до плодів світової цивілізації.

Серед різношерстої опозиції найбільшою активністю, організованістю та впливом у політизованих колах афганського суспільства користувалися ліві сили та їх угруповання. Всі суспільно-політичні рухи та угруповання, які діяли в країні, не були (і не могли бути) вільними від зовнішнього впливу. Перш за все вони відчували на собі великий вплив змін, які відбулися в світі і регіоні після закінчення другої світової війни. Цьому, серед інших чинників, сприяло чималою мірою і те, що Афганістан, який займав важливе географічне положення в центральноазіатському регіоні, опинився в даний період, особливо із середини 50-х років, на передових рубежах зіткнення геополітичних та ідеологічних інтересів і конфронтації двох глобальних соціальних систем.

Всі ці внутрішні і зовнішні чинники, разом узяті, наперед визначили особливу напругу та надзвичайно жорстокий і тривалий характер суспільно-політичної боротьби на афганській землі. Результатом півстолітньої, все ще не закінченої трагедії Афганістану, стала насильницька зміна чотирьох режимів, які послідовно правили в країні: в липні 1973 року - монархії, у квітні 1978 - республіканського ладу М.Дауда, у грудні 1979 - влади лівих на чолі з Таракі-Аміном і в квітні 1992 року - їх наступника режиму Б.Кармаля - Наджибулли.

Актуальність дослідження обраної теми визначається перш за все тим, що ліві сили Афганістану, вийшовши на арену суспільно-політичної боротьби, залишили помітний слід в історії цієї давньої країни. З приходом до влади у квітні 1978 року вони відразу ж перетворилися на головний складник внутрішньоафганської кризи.

Інтерес до афганської проблематики завжди був досить високим як у вітчизняному, так і зарубіжному сходознавстві. Але він помітно посилився після приходу лівих до влади і введення радянських військ до Афганістану. На жаль, у висвітленні і оцінках афганської кризи цього часу було нагромаджено чимало навмисної і безсоромної брехні, домислів і спотворень, допущено багато замовчувань і приховувань із різних корисливих політичних міркувань. На цьому грунті особливо постаралися і колишня радянська верховна влада, і численні вітчизняні “спеціалісти” з Афганістану, які спочатку з холопською завзятістю співали алілую офіційному курсу в афганських справах, а потім з таким же натиском почали на догоду кон’юнктурі ганьбити його. Свою чималу частку в перекручення і очорнення всього, що було зв’язано з НДПА і лівим кабульським режимом, внесли і західні автори. В результаті численні аспекти афганської історії останніх десятиріч ХХ ст. або залишилися білими плямами, або не отримали досить повного висвітлення

Предметом даного дослідженнявзято передумови, хід та наслідки війни у Афганістані, вторгнення СРСР. Особлива увага приділяється дослідженню проблеми інтернаціоналізації афганської кризи та участь СРСР.

Мета роботи– виявити особливості радянського збройного вторгнення в Демократичну республіку Афганістан та міжнародні наслідки для СРСР його участь в афганістанській війні

Для здійснення цих цілей потрібно розв’язати такі завдання:

- розкрити соціально-економічні, політичні, ідеологічні та інші передумови виникнення афганської кризи та її поглиблення наприкінці 60-70 років;

- показати вплив лівого чинника на суспільно-політичну боротьбу в Афганістані та зміну правлячих режимів;

- розкрити анатомію афганської організованої збройної опозиції, її програми, масштаби і характер дій, а також її зв’язки та залежність від зовнішніх сил - противників лівого режиму в Кабулі;

- показати протиправний, антиконституційний характер рішення вищого радянського керівництва про введення військ в Афганістан.


Розділ 1. Радянське збройне вторгнення в Демократичну республіку Афганістан

1.1. Політична обстановка напередодні інтервенції

Афганістан завжди був однією з найбідніших країн світу. Це було зумовлено насамперед географічним розташуванням країни, рельєфом місцевості (80 % території — гори та безводні пустелі), а також особливостями релігійної свідомості афганських племен. Афганці здавна сповідують іслам ханіфістського напрямку, особливістю якого є аскетизм і консерватизм повсякденного життя. Традиційно панівною елітою в афганському суспільстві були вожді пуштунських племен, верхівка духовенства, багаті землевласники, купці та нечисленний офіцерський корпус. Значна роль військовиків в Афганістані була звичною для азіатської країни.

Король Захір-Шах наприкінці 50-х років дозволив великій групі офіцерів афганської армії навчатись у радянських академіях. Саме офіцери, які повернулись із СРСР, були першими марксистами, що прагнули захопити владу і здійснити соціальні перетворення. Поряд із військовиками на політичну арену вийшла університетська молодь, яка щиро прагнула вирвати країну з лабет відсталості та бідності.

На початку 60-х років у Кабулі навчалися Бабрак Кармаль, Наджибулла, Гульбед-дін Хекматіяр, Ахмад Шах Масуд, Бурхануддін Раббані. Всі вони дійшли до висновку, що в умовах існуючого режиму еволюційним шляхом перетворень не здійснити. Корумпований чиновницький апарат був категорично проти будь-яких, навіть косметичних змін у державному управлінні.

Утворилося два угруповання — комуністів та ісламістів, які поставили собі за мету збройним шляхом захопити владу. Комуністам із допомогою радянських спецслужб вдалося в 1978 році здійснити військовий переворот. Відразу потуга їхніх радикальних перетворень зіштовхнулась із запеклим спротивом афганського селянства, що не бажало коритися кабульським "реформаторам". Особливе роздратування викликали нововведення в галузі землеволодіння, звичаєвого права і примусової ліквідації неписьменності. Скориставшись непродуманими й різкими кроками комуністичного уряду, ісламісти оголосили себе істинними захисниками мусульманських цінностей. Саме іслам об'єднав різні племена та народності в боротьбі проти кабульського режиму[1, c. 16-17].

Перші тривожні симптоми кризи влади різко виявилися на початку 60-х років. На той час Афганістан залишався землеробсько-скотарською країною. Промисловість була розвинута слабо. Хоча в аграрній сфері все ще зберігалися пережитки середньовічних виробничих відносин, однак афганське суспільство вже перестало бути феодальним. У процесі капіталістичної еволюції в багатоукладній економіці афганської держави провідними визначилися держкапіталістичний, приватнокапіталістичний і дрібнотоварний уклади. В країні в міру її капіталізації появилися і ставали дедалі гострішими проблеми пауперизації широких верств населення, зайнятості і масової міграції сільських мешканців у міста і, як результат цих процесів, посилення соціальної напруженості в суспільстві. Вона доповнювалась міжнаціональною, міжплемінною та міжконфесійною ворожнечею, що постійно давала про себе знати, а також боротьбою за владу між різними кланами двірцевої та придворної аристократії.

Правляча монархічна верхівка, намагаючись усунути соціально-політичну напруженість у суспільстві пішла на введення в 1964 році нової конституції та допущення на її засадах широких демократичних прав і свобод для своїх громадян. Ці заходи відкрили в країні період так званого “демократичного експерименту”. Його наслідком, всупереч сподіванням династії, стали активізація діяльності антиурядової опозиції та масовї страйкові виступи різних верств населення, що відбувалися, як правило, під гаслами лівих сил і за активної участі радикально настоєних представників інтелігенції, державних службовців, студентської та учнівської молоді.

Уряд М.Дауда розробив і оприлюднив широку програму щодо виводу Афганістану із загальнонаціональної соціально-економічної та політичної кризи. Аналіз даної програми, наведений в цьому розділі, свідчить про те, що вона не просто відповідала духові програми ліводемократичних сил, а й дослівно повторювала багато положень останньої. В цьому, безумовно, знайшли відображення не тільки широке представництво лівих елементів в уряді М.Дауда, а й його (М.Дауда) закриті контакти з деякими лідерами лівих організацій. Повалення монархії та намір республіканського режиму провести в країні глибокі перетворення в економіці та політиці, особливо в аграрній сфері, а також посилення впливу лівих в органах центральної і місцевої влади викликали шалену протидію з боку консервативно-клерикальних і правоекстремістських кіл. Тільки за перші п’ять місяців республіканського режиму вони організували дві великі антиурядові змови, а влітку 1975 року - антидаудівське збройне повстання, що охопило ряд районів в 11-ти провінціях центру, північного сходу і сходу країни[2, c. 36-38].

Народно-демократична партія Афганістану розпочала репресії проти власного населення. Жертвами служби безпеки (ХАД) стали тисячі селян, купців, вождів племен і релігійних об'єднань. У самій партії комуністів точилися гострі суперечки щодо обраної стратегії і тактики побудови суспільства нового типу.

На кінець 70-х років Афганістан за рівнем економічного розвитку займав 108 місце серед країн, що розвиваються. Країна ніби завмерла на стадії феодалізму з глибокими пережитками родоплемінного ладу і общинно-патріархального укладу життя. Понад 90% населення проживало у сільській місцевості і знаходилось під владою феодалів, племінних вождів, мулл і т.д. Близько 3 млн. афганців вело кочовий спосіб життя. У духовному житті країни в найбільш консервативних формах панував іслам. В Афганістані не склалася єдина нація і країну роздирали національно-етнічні й феодальні міжусобиці. Центральна влада ніколи не контролювала всієї території країни. Більшість населення була неписьменна.

До 1973 р. в Афганістані існувала монархія. Останнім королем був Захір Шах. 17 липня 1973 р. принц Мухаммед Дауд здійснив державний переворот, скинувши свого двоюрідного брата з престолу. Дауд ліквідував монархію і проголосив себе президентом республіки Афганістан.

У 60-ті роки в Афганістані зародився опозиційний рух, рушійною силою якого стала інтелігенція. 1 січня 1965 р. була створена Народно-демократична партія Афганістану (НДПА), яка поставила перед собою завдання здійснити народно-демократичну революцію, провести соціальні перетворення і ліквідувати відсталість країни. Кінцевою метою проголошувалась побудова соціалізму. Партія існувала напівлегально. У 1966 р. в НДПА намітився розкол, викликаний суперництвом між лідерами, а також розбіжностями в тактиці боротьби. 1977 р. лідери фракцій підписали Заяву про єдність НДПА, але об'єднання було неповним: військові організації існували окремо. Крім НДПА, таємно діяв Об'єднаний фронт комуністів Афганістану (ОФКА), створений 1974 р. полковником А.Кадиром.

У 60-ті роки організаційно оформився рух ісламських фунда-менталістів, які виступали за очищення ісламу від нашарувань і встановлення в країні теократичного правління. Під час перевороту Дауда частина мусульманської молоді на чолі з Гульбеддіном Хекматіяром виступила за негайне збройне повстання з метою захопити владу. У червні 1975 р. вони почали повстанські дії у деяких провінціях країни, але, не отримавши підтримки населення, були розбиті. Частина фундаменталістів емігрувала в Пакистан, де з допомогою пакистанських спецслужб створила опорні бази для боротьби з режимом Дауда.

У квітні 1978 р. лідери НДПА прийняли рішення про повстання. ЗО квітня 1978 р. країна була проголошена Демократичною Республікою Афганістан. Очолив державу Н.М.Таракі, його заступниками стали Б.Кармаль і Х.Амін. У травні 1978 р. було оголошено програму соціально-економічних реформ: знищення феодальних і дофеодальних відносин, демократизацію суспільного життя; ліквідацію національного гноблення і дискримінації; проголошення рівноправності жінок; ліквідацію неписьменності і безробіття; укріплення державного сектору економіки; дотримання принципів неприєднання і нейтралітету. При проведенні цих реформ не враховувались національно-культурні традиції, було взято високі темпи і застосовувались адміністративні заходи. У середині НДПА розгорілась міжфракційна боротьба і насаджувався культ особи Таракі. У грудні 1978 р. між СРСР і ДРА був укладений договір про дружбу і співробітництво[1, c. 115-117].

Така політика нового керівництва викликала збройний опір загонів самооборони і розгортання партизанської боротьби опозиційними партіями (Ісламська партія Афганістану- керівник Г.Хекматіяр, Ісламське товариство Афганістану на чолі з Б.Раббані та ін.). На території сусідніх Ірану й Пакистану з'явилися афганські біженці, які стали джерелом поповнення збройної опозиції.

На початку січня 1979 р. становище в країні внаслідок помилок афганського керівництва, репресій, внутріфракційної боротьби в НДПА, розвалу армії, діяльності збройної опозиції погіршилося. Починаючи з березня-квітня 1979 р. афганське керівництво неодноразово зверталось до СРСР за збройною допомогою.

У березні 1979 р. Х.Амін здійснив переворот, усунувши від влади Таракі. 8 жовтня 1979 р. Таракі був задушений прихильниками Аміна. Після перевороту Амін насаджує в країні диктаторський режим. Фізичному знищенню піддавалися всі, хто був незгодний з його політикою. Репресивні методи не дали результату: більша половина країни була охоплена партизанським рухом; Амін втрачав контроль над ситуацією[1, c. 120].


1.2. Початок створенню в країні нової державної влади й управління

Початок створенню в країні нової державної влади й управління та здійсненню перетворень і реформ у різних сферах - економіці, політиці, правовій системі, культурі, побуті і т.д. - було покладено декретами № 1 і № 2 Революційної ради ДРА та оприлюдненням “Основних напрямів революційних завдань уряду ДРА”. Названими декретами в Афганістані фактично встановлювалась однопартійна система в особі Народно-демократичної партії. Склад Революційної ради, вищого органу влади, майже повністю співпадав зі складом ЦК партії. Відмовившись від свого ключового програмного гасла і численних колишніх заяв з приводу насущної необхідності союзу демократичних і національно-патріотичних сил, НДПА і лівий режим стали на шлях політичної самоізоляції і тим самим буквально на старті значно звузили свою соціальну опору в суспільстві, поставили під сумнів щирість своїх намірів демократизувати суспільне життя.

Крім того, відмова НДПА від союзу з іншими політичними силами вкрай обмежила її можливості створити дієздатний й авторитетний в очах народу державний апарат. Відповідно до прийнятого однопартійного курсу представники напівлегальних ліберально-буржуазних, національно-патріотичних і ліводемократичних партій та організацій, котрі виявили бажання співробітничати з НДПА й мали певний досвід державної діяльності та компетентність, не були допущені на керівні пости не тільки в центрі, а й на місцях. В результаті до влади прийшли в основному не досвідчені в політиці люди, вік яких до того ж, особливо на провінційному й повітовому рівнях, не перевищував 30 років. Обидва ці чинники - непрофесіоналізм і молодість бюрократичного апарату - не відповідали традиційним морально-етичним уявленням та вимогам значної частини населення країни і тому “не працювали” на авторитет нового режиму[3, c. 162-163].

В утвердженні всевладдя партії чимала “заслуга” належала радянському радницькому апаратові, який з літа 1978 року заполонив буквально всі партійні та державні структури ДРА. Діючи відповідно до одержаних з Москви інструкцій, він наполегливо насаджував в Афганістані елементи радянської однопартійної моделі влади та управління. Режим швидко почав набувати тоталітарних рис, що прикривалися демократичними декораціями.

У перші місяці після приходу до влади нове афганське керівництво у своїй діяльності важливе місце відводило розв’язанню внутрішніх соціально-політичних і економічних завдань, передовсім тих, які мали продемонструвати його твердий намір підвищити життєвий рівень населення країни, позбавити суспільство пут і оков віджилого минулого, спрямувати розвиток країни по шляху прогресу і закласти державно-правові основи проголошеного національно-демократичного режиму. Виходячи з цього, Реврада ДРА з середини травня до кінця листопада 1978 року розробила і прийняла, окрім згаданих декретів № 1 і № 2, ще шість нових декретів. Один з них, декрет № 3, стосувався судово-правової системи. Відповідно до нього новий афганський режим відмовився від принципу розподілу трьох гілок влади - законодавчої, виконавчої та судової, введеного в Афганістані 1964 року королівською конституцією, і таким чином порушив одне з положень програми НДПА, що вимагало незалежності судової влади.

Декретами № 4 і № 5 було відповідно узаконено нову державну символіку - герб і прапор країни та вирішено долю членів колишньої королівської сім’ї, що жили у той час в еміграції. Всіх їх оголосили національними зрадниками і позбавили афганського громадянства та всіх прав.

Жодна з урядових постанов не викликала в афганському суспільстві, передусім на консервативно настроєній сільській периферії, такого неприйняття і прихованого протесту, як прийнятий у жовтні 1978 року декрет № 7, яким скасовувались калим та ряд інших одіозних норм сімейно-побутових відносин, а також встановлювалися суворі покарання за порушення нововведень аж до позбавлення волі. Положення і заходи даного декрету, зрозумілі й логічні з точки зору менталітету західного суспільства, були сприйняті серед значної частини населення країни як замах на історичні, національні та релігійні цінності, як намір нових властей комунізувати країну і суспільство. Цим скористалася озброєна ісламська опозиція. Відтоді гасло “Іслам в небезпеці!” став її найсильнішим пропагандистським козирем у боротьбі проти “кабульського комуністичного уряду”.

Фактичний провал з реалізацією декрету № 7 не було враховано під час підготовки, організації та проведення в країні земельної реформи. Початок її проведенню поклав “Декрет Революційної ради Демократичної Республіки Афганістан № 8 про землю” від 28 листопада 1978 року. Ним вводилося загальне обмеження розмірів землеволодіння для однієї сім’ї, що дорівнювало 30 джерибам (6 га). Все, що перевищувало цю кількість, підлягало вилученню без будь-якого викупу. Право на безоплатне одержання землі мали безземельні і малоземельні селяни, сільськогосподарські робітники і бідні кочівники[4, c. 219-220].

Здійснення земельної реформи почалося в січні, а в липні 1979 року було оголошено про її завершення. За офіційними даними землю безплатно одержали майже 296 тис. селянських сімей(Achievements of the April Revolution in Afghanistan. - Kabul: Information and Press Department. DRA Ministry of Foreign Affairs, 1984. - P.15). Фактично земельна реформа залишилася невиконаною. Вона не тільки не розв’язала гостру в країні продовольчу проблему, а ще більше загострила її. Багато селян не могли (та й не хотіли) скористатися наданою їм землею через втрату Кабулом контролю над периферією в умовах, коли розгорялася громадянська війна.

Провал у здійсненні земельної реформи став значною мірою наслідком хибності самої аграрної політики ДРА, помилок і прорахунків партійного і державного керівництва ДРА, а саме: перехльостування в оцінці суті квітневої революції як пролетарської; перебільшення міри зрілості соціальних суперечностей на селі та суб’єктивної готовності афганського селянства до глибоких аграрних перетворень; посягання властей на приватну земельну власність, освячену в свідомості населення країни релігією та віковими традиціями; безплатного вилучення земель в дрібних поміщиків-малеків, заможних селян і навіть середняків; дробіння продуктивних господарств на дрібні; невиправданої поквапливості під час проведення земельної реформи; недооцінки специфіки країни і суспільства - багатонаціонального складу, різноманітності форм господарювання на селі, величезного впливу на людей місцевих духовних і світських авторитетів, глибокої прихильності населення до традиційних морально-етичних норм і патріархального способу життя й побуту, особливо в зоні розселення афганських племен; відмови властей від політичних і правових компромісів з опозицією та сільською елітою; актів сваволі, беззаконня, насильства, терору і зловживань владою службових осіб на місцях, в тому числі при розподілі земель; волюнтаристського насадження реформи “згори”, через бюрократичний апарат, без широкого залучення до її здійснення самих селян і продуманої, копіткої роз’яснювальної роботи серед них; слабкою фаховою підготовкою персоналу, якому було доручено проведення реформи, та його технічною незабезпеченістю і т.п.[5, c. 172-174]

Все це, разом узяте, призвело до дискредитації в очах населення земельної реформи, прогресуючої втрати довір’я села до “кабульського комуністичного режиму”, деморалізації частини армійських кіл і державного апарату, дезорганізації сільськогосподарського виробництва та подальшого загострення продовольчої проблеми в країні.

Не мали успіху й інші реформи та перетворення. Провалом закінчилася кампанія ліквідації неписьменності як через брак фінансів та відповідної навчально-матеріальної бази і загострення воєнно-політичного становища в країні, так і внаслідок насильницьких методів і форм організації та проведення даної кампанії. До кінця 1979 року вона була значною мірою згорнута. Слід підкреслити, що сільські жителі не прийняли не саму грамоту, а методи і форми прилучення до неї. Саме на цьому грунті мали місце перші випадки збройної конфронтації між владою й сільськими жителями.

Так само суперечливо і з великими втратами вирішувалося національне питання. В цілому керівники НДПА і ДРА не змогли висунути якусь всеосяжну й конструктивну програму вирішення складного і вкрай хворобливого в країні національного питання. Насправді його вирішення було зведено до культурно-мовної сфери. Уряд Таракі-Аміна ігнорував багатонаціональний склад населення Афганістану та його регіонів, вперто продовжував політику пуштунізації партійно-державного апарату, в основному за рахунок вихідців з гільзайсько-пактійських районів, у внутрішньому спілкуванні, службовій кореспонденції, засобах масової інформації та публічних виступах демонстративно віддавав перевагу мові пушту, що в даремовній, таджикізованій столиці і серед національних меншин сприймалося як рецидив дискримінації за мовною ознакою на догоду пуштунському шовінізму, не враховував національну специфіку регіонів під час проведення соціальних та економічних реформ, відмовлявся від співробітництва з патріотично і прогресивно настроєними авторитетами племен та різних етносів країни і більше того проводив масові репресії й акти терору проти національних меншин та їхніх духовних і світських авторитетів, не визнавав, звинувачував в сепаратизмі і намагався грубою силою ліквідувати політичні організації та угруповання (в основному лівого напряму), що виникли на національній базі і виражали інтереси етнічних меншин[5, c. 176].

Авантюристичний лівацький курс афганського керівництва знайшов яскраве втілення в реорганізації держапарату, в армійській кадровій політиці, у створенні нової політичної системи суспільства, в політиці щодо релігії та духовенства. Всі ці заходи, за невеликим винятком, являли собою суцільну низку помилок, прорахунків, перегинів і невдач. Реформуючи країну і суспільство, режим Таракі-Аміна віддавав перевагу більше огульній руйнації старого, ніж терплячому, поетапному будівництву об’єктивно назрілого нового.

Становище в країні серйозно погіршилося також жорстокою боротьбою в керівництві партії та держави, масовими репресіями, розгорянням громадянської війни і втручанням зовнішніх сил у внутрішньоафганські справи.

Відразу після приходу НДПА до влади знову на поверхню виплеснулися старі міжфракційні суперечності. При підбурюванні Х.Аміна, з метою “оздоровлення” обстановки в керівництві партії та держави було прийнято рішення послати парчамістських лідерів послами за кордон. У червні-липні 1978 року більшість з них покинула країну. Після їхнього від’їзду було розкрито змову, яку вони готували з метою насильницького усунення від влади халькістського керівництва. Почалась розправа над крилом Парчам. У липні багато з його членів було виключено з партії. Розкол у керівництві партії та масові репресії проти парчамістів призвели до серйозного послаблення правлячого режиму. Партія виявилася згори донизу деморалізованою.

Не менш суперечливим і складним виявилося й міжнародне становище ДРА. Упродовж короткого часу після її проголошення вона дістала широке міжнародне визнання. Першими це зробили СРСР та його партнери по соціалістичній співдружності. Вже під кінець травня 1978 року про визнання ДРА заявило близько 50 держав світу, в тому числі країни Заходу та регіону[5, c. 178].

1.3. Початок та основні етапи війни в Афганістані

Афганська збройна опозиція у складі шести найбільших угруповань (Ісламської партії Афганістану на чолі з Г.Хекматьяром, Ісламського товариства Афганістану, Руху ісламської революції Афганістану, Національного ісламського фронту Афганістану, Національного фронту порятунку Афганістану та Ісламської партії Афганістану на чолі з М.Ю.Халесом) організаційно склалася в 1976-1979 роках, тобто ще до введення радянських військ в Афганістан. Трохи пізніше появився “Ісламський союз за визволення Афганістану”, очолюваний А.Р.Сайяфом. Всі вони були де-факто визнані урядом Пакистану й отримали право при його щедрій підтримці й допомозі мати не тільки свої штаб-квартири в м.Пешаварі, а й їх відділення, навчальні центри, бази, табори і загони бойовиків у різних містах та районах Пакистану.

На плацдарм “війни” проти ДРА було перетворено й Іран. Шиїтське духовенство цієї країни, прийшовши до влади в лютому 1979 року, негайно зробило ставку на використання афганської еміграції як військово-політичної сили для реалізації доктрини “експорту ісламської революції”, повалення “атеїстичного режиму” в Кабулі та створення на зразок Ірану “Ісламської республіки Афганістан”. На іранській території дістали притулок різні угруповання афганської збройної опозиції.

Перші озброєні групи афганської опозиції для ведення партизанської війни проти кабульського режиму було закинуто в Афганістан з пакистанської території у травні 1978 року, тобто через місяць після приходу лівого режиму до влади. Наприкінці 1979 року вони діяли в більшості провінцій ДРА. Отже, факти свідчать про те, що громадянська війна в Афганістані почалась ніяк не з моменту введення радянських військ у цю країну, як нерідко твердять деякі видання, а значно раніше і була зв’язана з внутрішньоафганськими чинниками, і з глобальною ідеологічною конфронтацією двох світових систем того часу, намірами певних зовнішніх сил повернути розвиток суто внутріафганських подій в потрібне для ідеологічних та геополітичних інтересів цих країн русло[4, c. 224-225].

27 квітня 1978 р. військові, члени ліворадикальної Народної демократичної партії Афганістану (НДПА), здійснили переворот. Цю акцію вони назвали «Квітневою революцією» Нова влада проголосила курс на соціалізм, видала декреті про наділення селян конфіскованою у поміщиків землею про ліквідацію лихварських заборгованостей, скасування калиму при одруженні та ін. У мусульманській країні так закони були приречені на провал, оскільки суперечили нормам ісламу. Відмовитися від сплати боргу, посилаючись на декрет, означало відступитися від клятви Аллахові, що вело до громадського осуду. Взяти землю, якою не володіли твої предки, означало порушити традицію. Нова влада почала репресії проти духовенства, мали місце закриття руйнування мечетей.

Кабульський уряд не визнали племінні та етнічні вожді, яким в Афганістані належить реальна влада на місцях. Почали формуватися збройні загони «моджахедів» («борців за віру»). У країні спалахнула громадянська війна. Мільйони людей із 17-мільйонного населення втекли до сусідніх країн - Ірану та Пакистану.

У внутрішні справи Афганістану грубо втрутився СРСР. У грудні 1979 р. радянські війська вторглися в Афганістан для підтримки режиму. Спочатку вони розташувалися гарнізонами у великих містах країни, а згодом повели бойові дії по всій території. Присутність чужоземних військ викликала стихійний опір народу. Пік війни припав на 1984-1985 pp.

Рішення про введення радянських військ до Афганістану було ухвалене 12 грудня 1979 року на засіданні Політбюро ЦК КПРС і оформлено секретною ухвалою ЦК КПРС. Офіційною метою введення було запобігання загрозі іноземного військового втручання. Як формальна підстава Політбюро ЦК КПРС використовувало неодноразові прохання тодішнього керівництва Афганістану[6, c. 22-23].

Військове угруповання, яке офіційна радянська пропаганда називала виключно Обмежений контингент радянських військ, опинилося безпосередньо втягнутим у громадянську війну, що розгоралася в Афганістані, і став її активним учасником та головним збудником.

У конфлікті брали участь збройні сили уряду Демократичної Республіки Афганістан (ДРА) з одного боку і озброєна опозиція (моджахеди, або душмани) — з іншою. Боротьба велася за повний політичний контроль над територією Афганістану. Душманам в ході конфлікту підтримку подавали військові фахівці США, ряду європейських країн – членів НАТО, а також пакистанські спецслужби.

25 грудня 1979 року почалося введення радянських військ в ДРА по трьох напрямках: Кушка—Шинданд—Кандагар, Термез—Кундуз—Кабул, Хорог—Файзабад. Десант висаджувався на аеродромах Кабул, Баграм, Кандагар.

До складу радянського контингенту входили: управління 40‑ї армії з частинами забезпечення і обслуговування, чотири дивізії, п'ять окремих бригад, чотири окремі полки, чотири полки бойової авіації, три вертолітні полки, одна трубопровідна бригада, одна бригада матеріального забезпечення і деякі інші частини і установи.

Афганська війна тривала від 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року, тобто 2238 днів.

Перебування радянських військ в Афганістані і їх бойову діяльність військові історики умовно розділяють на чотири етапи.

1‑й етап: грудень 1979 р. — лютий 1980 р. Введення радянських військ до Афганістану, розміщення їх по гарнізонах, організація охорони пунктів дислокації і різних об'єктів.

2‑й етап: березень 1980 р. — квітень 1985 р. Ведення активних бойових дій, зокрема широкомасштабних, спільно з афганськими з'єднаннями і частинами. Робота з реорганізації і зміцненню збройних сил ДРА.

3‑й етап: травень 1985 р. — грудень 1986 р. Перехід від активних бойових дій переважно до підтримки дій афганських військ радянською авіацією, артилерією і саперними підрозділами. Підрозділи спецпризначення вели боротьбу з припинення доставки зброї і боєприпасів із-за кордону. Відбувся вивід 6 радянських полків на Батьківщину.

4‑й етап: січень 1987 р. — лютий 1989 р. Участь радянських військ в проведенні афганським керівництвом політики національного примирення. Продовження підтримки бойової діяльності афганських військ. Підготовка радянських військ до повернення на Батьківщину і здійснення повного їх виводу[3, c. 176-178].

14 квітня 1988 року за посередництва ООН в Швейцарії міністрами закордонних справ Афганістану і Пакистану підписані Женевські угоди про політичне врегулювання ситуації в ДРА. Радянський Союз зобов'язався вивести свій контингент в 9‑місячний термін, починаючи з 15 травня; США і Пакистан, зі свого боку, повинні були припинити підтримувати моджахедів.

Відповідно до угод, виведення радянських військ з території Афганістану почалося 15 травня 1988 року. 15 лютого 1989 року з Афганістану повністю виведені радянські війська. Виведенням військ 40‑ї армії керував останній командувач контингентом генерал-лейтенант Борис Громов.

Нове радянське керівництво на чолі з М. Горбачовим визнало помилковим рішення попередників, і з кінця 1986 р. пішло на поетапне виведення військ. 15 лютого 1989 р. останній радянський вояк залишив афганську землю[4, c. 283].

Висновок до І розділу.

Розвиток подій в Афганістані і мотиви подальшої інтернаціоналізації афганської внутріполітичної кризи не можуть бути зрозумілими без врахування загальної міжнародної обстановки того часу та її головного складника - конфронтації двох глобальних соціальних систем. Як відомо, зовнішньополітична діяльність обох сторін, їх підходи до міжнародних справ були максимально ідеологізовані: світовий капіталізм виходив з політики стримування і відкидання соціалізму, а світ соціалізму - з концепції підтримки та заохочення світового революційного процесу. Саме в цьому світлі формувалися і виправдувались їхні підходи до вирішення соціальних і політичних катаклізмів в окремих країнах, регіонах і світі в цілому.

Гостра кризова ситуація в світі на рубежі 70-80-х років і верховенство силових підходів у політиці Заходу і Сходу справили безпосередній вплив як на оцінку радянською стороною становища, що склалося на той час всередині і навколо Афганістану, так і на прийняття політичного рішення про введення радянських військ у цю країну. Його було прийнято 12 грудня 1979 року у вузькому колі членів політбюро ЦК КПРС - Л.І.Брежнєвим, Ю.В.Андроповим, Д.Ф.Устиновим та А.А.Громико - на порушення Конституції СРСР, потай не тільки від народу, а й від Президії Верховної Ради СРСР, ЦК партії і навіть інших членів політбюро.


Розділ 2. Міжнародні наслідки для СРСР його участь в афганістанській війні

2.1. Особливості радянсько-афганських відносин 1979р.

З проголошенням ДРА радянсько-афганські відносини вийшли на якісно новий рівень. Щедра радянська допомога Афганістанові за різними напрямами - техніко-економічним, торговим, культурним, науковим, військовим та ін. - надавалась на вельми пільгових умовах з термінами погашення кредитів упродовж 10, 12, 15 і більше років під низькі процентні ставки або ж безкоштовно. В 1978-1979 роках за сприяння Радянського Союзу в цій країні будувалося понад 60 різних об’єктів.

Новий характер радянсько-афганських міждержавних відносин знайшов своє закріплення в Договорі про дружбу, добросусідство і співробітництво між СРСР і ДРА, підписаному 5 грудня 1978 року в Москві в ході офіційного візиту афганської урядової делегації на чолі з Н.М.Таракі.

Рішення про введення радянських військ до Афганістану в 1979 році, прийняте верхівкою радянського керівництва, було протиправним і антиконституційним актом. Його засудив З’їзд народних депутатів СРСР у грудні 1989 року. Але навряд чи буде справедливо зводити все до особистої відповідальності чотирьох найвищих урядових осіб СРСР і до вад у тодішньому механізмі прийняття рішень. Винні в цьому, безумовно, і ті відомства (так званий “другий ешелон”), які, драматизуючи становище в Афганістані і навколо нього, своїми некваліфікованими оцінками й висновками підштовхували найвище керівництво країни до прийняття фатального рішення. Таким відомством, думка якого вважалася вагомішою від інших, був Комітет державної безпеки СРСР.

Найвище радянське керівництво, взявши на себе фізичне усунення небажаного правителя сусідньої держави (Х.Аміна), порушило елементарні норми міжнародного права і моралі. На жаль, цей аспект грубого, силового втручання радянської країни у внутрішні справи іншої держави не знайшов ніякої правової оцінки в документах З’їзду народних депутатів СРСР, що відбувся у грудні 1989 року(Постановление Съезда народных депутатов СССР “О политической оценке решения о вводе советских войск в Афганистан в декабре 1979 г.” // Правда, 1989. - 28 декабря)[7].

Введення радянських військ до Афганістану засудила переважна більшість світового співтовариства, що сильно вдарило по авторитету Радянського Союзу на міжнародній арені. Афганське питання стало на довгі роки чинником напруженості в регіоні та світі.

Радянська воєнна акція в Афганістані мала для цієї країни багатопланові і досить суперечливі наслідки. З одного боку, радянська військова присутність об’єктивно створювала сприятливі умови для зміцнення позицій нового кабульського режиму, який уособлювала об’єднана НДПА, в боротьбі проти збройної опозиції та втручання ззовні і сприяла відновленню боєздатності афганських збройних сил та перетворенню їх на надійну опору державної влади. З другого боку, введення радянських військ не тільки не полегшило, а й, навпаки, ще більше ускладнило розв’язання головного завдання - стабілізації обстановки в самому Афганістані і навколо нього. Радянська військова присутність образила національні почуття афганців, чим відразу ж скористалися внутрішні та зовнішні антирадянські сили. Почалась ескалація збройного втручання ззовні в афганські справи як з боку Заходу, так і з боку консервативних мусульманських режимів регіону[7].

2.2. Головні наслідки війни з Афганістаном для СРСР

Вважається, що одним з головних наслідків Афганської війни було ослаблення Радянського Союзу і його падіння. Натомість часто в тіні перебувають інші наслідки – поява Бен-Ладена, якого американці підтримували у його війні з радянською армією, зміцнення ісламістів і дестабілізація Пакистану, який був тиловою базою Афганської війни і це все зроблено руками США, які сьогодні через це мають серйозні геополітичні проблеми.

Участь радянських військ в афганському конфлікті призвела до падіння міжнародного престижу СРСР, його міжнародної ізоляції. Дії СРСР засуджували навіть соціалістичні країни. Негативні наслідки війни в Афганістані відчувались і в СРСР (людські і матеріальні втрати). Усвідомлення згубності політики СРСР щодо Афганістану стало приходити в період правління Ю.В.Андропова, але його смерть і пасивність керівників КПРС відтягнули розв'язання афганської проблеми. Зрушення почались з приходом до влади М.С.Горбачова. Відбулись зміни в афганському керівництві, яке очолив М.Наджибулла.

У 1987 р. було проголошено курс на національне примирення в Афганістані. 14 квітня 1988 р. між Афганістаном, Пакистаном, СРСР і США було укладено угоду по Афганістану, згідно з якою радянські війська виводились з країни до 15 лютого 1989 р. За період перебування радянських військ в Афганістані загинуло 13833 солдати, 180 воєнних радників, 584 інших спеціалістів (з них 2378 українців).

Виведення радянських військ не принесло миру на афганську землю; женевські угоди не виконувались. З новою силою розгорілась громадянська війна, яка покінчила з режимом Наджибулли в квітні 1992 р. Президентом країни став один із лідерів опозиції Раббані.

Але й прихід до влади опозиції не зупинив громадянської війни. Основними лідерами угруповань є Раббані (президент, таджик), Хекматіяр (прем'єр-міністр, пуштун), Дустум (колишній генерал афганської армії, узбек). В конфлікт втрутилась потужна сила - рух Талібан, який об'єднує учнів релігійних навчальних закладів і виступає під гаслом наведення порядку в країні[8, c. 154-155].

У громадянській війні в Афганістані (1978 - 2002 рр.) протягом 1979 - 1989рр. активну участь брали радянські війська. Інформація про втрати Радянської Армії вперше у відкритій пресі була надрукована в серпні 1989 року [2]: в боях загинуло та померло від ран 11.381 радянських військовослужбовців (в тому числі 1655 офіцерів), а всього в Афганістані, враховуючи небойові втрати, - загиблих від необережного поводження зі зброєю, в автокатастрофах і т.д., - загинуло 13833 радянських військовослужбовців, включаючи 1979 офіцерів.

Пізніше, втрати радянських військ в Афганістані були уточнені в монографії. Всього Збройні Сили СРСР втратили 15051 чоловіка загиблими, в тому числі Радянська Армія втратила 14427 осіб, підрозділи КДБ - 576 осіб, формування МВС - 28 осіб, інші міністерства та відомства - 20 осіб загиблими. Поранено було 53753 радянських військовослужбовці, різними хворобами (інфекційним гепатитом, черевним тифом та ін.) перехворіло 415933 радянських військовослужбовці[8, c. 384-385].

Вказана цифра 15051 загиблих, включає 4 генералів (0,03% всіх втрат), 2179 офіцерів (11,48% всіх втрат), 639 прапорщиків (4,25%) та 12087 сержантів і солдатів (80,3%). Всього через Афганістан пройшло 620 тис. радянських військовослужбовців[10].

В Афганістані загинуло в якості радянських військовослужбовців 2572 українців (17,09% всіх втрат). Із 620 тис. радянських військовослужбовців, що пройшли через Афганістан, 150 тис. (24,19% загального числа) складали громадяни України, причому за після-воєнний час (1989 - 2003рр.) від хвороб та від наслідків бойових поранень померло в два рази більше українських ветеранів Афганістану, аніж у роки афганської війни (1979 - 1989рр.) [11].

Після виведення радянських військ війна в Афганістані продовжувалася з не меншою інтенсивністю, і згідно [9] за період 1978 - 1993рр. в Афганістані загинуло понад 2 млн. чоловік, нараховувалося 6 млн. біженців, головним чином в Пакистані та Ірані. Якщо відштовхуватися з наведених вище цифр втрат 1,25 млн. загиблих упродовж 1978 - 1989рр. та 2 млн. загиблих упродовж 1978 - 1993рр. в Афганістані, то річні втрати загиблими у громадянській війні в цій країні коливалися в межах 125 - 133 тис. чоловік. Якщо прийняти середню цифру 130 тис. загиблих щорічно, то в Афганістані упродовж 1978 - 2000рр. загинуло 2,81 млн. людей, і близько 3 млн. людей на середину 2002 року[16, c. 35].

Зауважимо, що існують більш високі оцінки радянських втрат. Наприклад, за даними Б.В. Соколова в Афганістані загинуло 135 - 140 тис. та було поранено 350 тис. радянських військовослужбовців. Вказані цифри втрат ми вважаємо завищеними. Вони перевищують реальні радянські втрати щонайменше в 9 разів[12, c. 20-21].


Висновок до ІІ розділу.

Демократична Республіка Афганістан після її офіційного проголошення 30 квітня 1978 року дістала широке міжнародне визнання як з боку країн східного блоку та їхніх союзників, так і Заходу та регіону. Зовнішня політика нової афганської держави будувалася на чітко витриманій, антизахідній, антиімперіалістичній та прорадянській основі. Лівий режим Афганістану дістав підтримку не тільки від країн соціалістичної співдружності, а й багатьох афро-азіатських і латино-американських держав. Разом з тим прихід до влади лівих в Афганістані вороже зустріли країни Заходу і консервативні режими регіону, котрі розцінили зміни в Кабулі як “небезпечний прецедент комуністичної експансії” і як “загрозу ісламові та цінностям мусульманського світу”. Розвинуті капіталістичні країни Заходу та Японія припинили подання ДРА всіх видів допомоги. Їхня позиція щодо ДРА стала ще жорсткішою у зв’язку з введенням радянських військ у цю країну. Організація “Ісламська конференція” призупинила членство ДРА у своїх рядах, що означало ізоляцію Афганістану в мусульманському світі.

Проти кабульського режиму було розгорнуто силами Заходу і регіону справжню психологічну “війну”. До неї було підключено багато інформаційних агентств і служб, наукових центрів, друкованих видань і електронних засобів. У країні у величезних кількостях поширювались мовами її народів антиурядові газети, журнали, листівки, плакати тощо. Антиурядова пропаганда мала величезний дестабілізуючий вплив на становище в країні. З самого початку досліджуваних афганських подій кабульські ліві власті, а згодом і Радянський Союз не змогли ефективно протистояти цій пропаганді і виграти врешті-решт битву за уми афганців.


ВИСНОВКИ

Політичні бурі та потрясіння, що відбувалися в Афганістані в другій половині ХХ ст., були підготовлені розвитком афганського суспільства і стали закономірним наслідком надзвичайно тяжкого соціального неблагополуччя, безпросвітніх злиднів і безправ’я переважної більшості населення та гострої суспільно-політичної боротьби між консервативними силами, які прагнули втримати країну на старих, середньовічних рубежах, з одного боку, і національно-демократичними колами, що виступали за радикальне оновлення країни та суспільного життя. Афганістан був приречений на соціальні зміни.

Серед багатоликого опозиційного руху Афганістану напередодні і після повалення монархії велику популярність та вплив у колах політизованої міської громадськості, особливо у молодшого та середнього офіцерства армії, мали ліві організації та угруповання. Саме вони забезпечили М.Дауду і зв’язаним з ним ліберально-буржуазним колам країни повалення монархії та запровадження республіканського ладу. Однак цей союз виявився неміцним. Конфлікт між ними призвів до антидаудівського збройного повстання у квітні 1978 р. та приходу до влади лівих радикалів.

НДПА, прийшовши до влади у квітні 1978 року, висунула широку програму реформ і перетворень в країні та суспільстві. Серед них передбачалися: перебудова основ влади та управління, оновлення державного апарату, створення нової політичної системи суспільства, реорганізація та зміцнення збройних сил, проведення земельної реформи, впорядкування сімейно-побутових стосунків та усунення з життя суспільства найбільш архаїчних норм та звичаїв, ліквідація неписьменності в країні, вирішення національного питання. Було вжито заходів щодо коригування основ зовнішньополітичного курсу ДРА відповідно до нової політичної та ідеологічної орієнтації кабульського режиму і нової міжнародної обстановки, що склалася навколо Афганістану.

Однак правління Таракі-Аміна призвело до трагедії для багатостраждального Афганістану і для самих лідерів. Їхньому режимові, що називав себе “народно-демократичним” і спочатку дістав підтримку широких верств населення, не вдалося, незважаючи на добрі наміри, здійснити більшість з проголошених ним гасел як через об’єктивні внутрішні та зовнішні чинники, так і в результаті його грубих соціально-політичних та економічних прорахунків і помилок, некомпетентності і поспіху, волюнтаризму і суб’єктивізму.

НДПА виявилася неготовою до державного будівництва та управління такою складною країною, якою був Афганістан. Здійснюючи об’єктивно назрілі реформи і перетворення, вона сліпо дотримувала радянських стереотипів їх здійснення без будь-якого врахування специфіки своєї країни, рівня її соціально-економічного і політичного розвитку і менталітету народу. Найбільш згубними для долі країни і суспільства стали бездумна політика і практика “забігання наперед”, висування явно нереальних завдань з соціалізації афганського суспільства, яке ще не позбулося пережитків феодальних і дофеодальних відносин та родо-племінної організації.

Халькістське керівництво, фанатично осліплене ненавистю до колишніх режимів і до всього того, що за ними традиційно стояло, віддавало перевагу більше руйнуванню цього старого, ніж розбудові об’єктивно назрілого нового.

Халькістське керівництво, запозичуючи радянський досвід, поклало в основу державного устрою однопартійну систему. Партійно-номенклатурна еліта привласнила собі верховні повноваження в управлінні країною і суспільством, а партійні органи, створені на всіх рівнях адміністративної системи і в усіх відомствах, були наділені державними функціями. Підміна партійними функціонерами органів державної влади в центрі і на місцях призвела до дезорганізації управління країною. НДПА, утверджуючи всесилля партії і покладаючись тільки на свої сили, позбавила себе підтримки з боку широкої демократичної і патріотично настроєної громадськості країни і таким чином поставила себе в становище самоізоляції.

Відповідальність за трагедію Афганістану, яка розтяглась на десятиріччя і призвела до втрати афганською державою територіальної цілісності і вже коштувала її народові величезних людських та матеріальних втрат, лежить як на лівому кабульському режимові та афганській збройній опозиції, так і на Радянському Союзі, країнах Заходу, Китаї та консервативних режимах регіону, які зробили Афганістан полігоном, а афганський народ заложником ідеологічної конфронтації двох світових систем і своїх корисливих геополітичних інтересів.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Народно-демократическая партия Афганистана у власти. Время Тараки-Амина (1978-1979 гг.). - Симферополь: Издательство Симферопольского государственного университета, 1999. - 359 с.

2. Афганистан: страна, люди, общество. - Симферополь: Издательство Международного Таврического эколого-политологического университета, 1995. - 120 с.

3. Алексєєв Ю. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Олександр Казаков,; За ред. Юрія Алексєєва,. - К.: Каравела, 2006. - 239 с.

4. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Б.М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко,. - К.: Знання, 2002. - 565 с.

5. Вооруженные силы Афганистана в 1919-1977 гг. // История вооруженных сил Афганистана. 1747-1977 / Ю.В.Ганковский, А.И.Полищук, М.Ф.Слинкин, В.В.Луков / Под ред. Ю.В.Ганковского. - М.: Наука, 1985. - Глава 4, с.86-169; глава 5, с.170-178; послесловие, с.179-191, 200-204.

6. Внешняя политика и международные связи Демократической Республики Афганистан. - Кабул: Госиздат, 1984. - 53 с.

7. Народно-демократическая партия Афганистана: путь к власти. - Симферополь: Симфероп. гос. ун-т, 1993. - 744 с. - Библиогр.: 380 назв. - Рус. - Деп. в УкрНДІНТІ № 2327 Ук - 93 від 18 листопада 1993. - Реф. в ІНІОН РАН № 20 Р - 94 від 13 січня 1994.

8. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. - К.: Каравела, 2005, 2007. - 271 с.

9. Даниленко В. Всесвітня історія: Хронологія основних подій/ Віктор Даниленко, Сергій Кокін,. - К.: Либідь, 1997. - 261 с.

10. Народно-демократическая партия Афганистана у власти. Время Тараки-Амина (1978-1979 гг.). - Симферополь: Симфероп. гос. ун-т, 1996. - Деп. в ІНІОН РАН № 51629 від 11 червня 1996. - 395 с.

11. Лавер О.Г. Війни та народонаселення країн світу в ХХ столітті. Статистичне дослідження. - Ужгород: Госпрозрахунковий редакційно-видавничий відділ управління у справах преси та інформації, 2002. - 304с.

12. Коргун В. Афганистан. Этническое противостояние // Азия и Африка сегодня. - 2002. - №12. - С.17 - 21

13. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: Пер. з нім./ Герман Кіндер, Вернер Хільгеман,; Наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов, Худ. Гаральд Букор, Рут Букор,. - Пер. з нім. 2-го вид.. - К.: Знання-Прес, 2001. - 631 с.

14. Дубровская О.Н. Краткая история войн и сражений. - М.: РИПОЛ КЛАССИК, 2002. - С.436

15. Всемирная история. Холодная война. Распад СССР. Современный мир. - М.: АСТ - Харвест. Минск, 2002.- С.188.

16. Втрати населення країн Середнього Сходу в локальних війнах і конфліктах 1945-2002 рр. // Воєнна історія. – 2004. - №4-6

загрузка...
Top