Причина початку „Великої грецької колонізації”

Народ, що не тільки, своїми писаннями, впровадив Україну на історичну сцену, але й гарно започаткував її культурно-політичний розвиток, були греки.

Уже з VIII ст. по Христі починаючи, коли то ще вся наша земля потопала в номерках праісторії, заселюють узберіжжя Чорного й Озівського моря грецькі колоністи, що тікаючи перед домашніми війнами в рідному краю, шукали не тільки нових ринків збуту для продуктів грецького промислу, але й захисту для продовжування своєї культурно-цивілізаційної праці. Приходять вони до нас із міст корінної й малоазійської Греції, та від гирла Дністра починаючи, а на найдальших заливах Озівського моря (Меотиди) кінчаючи, покривають усе узберіжжя низкою торговельних міст-факторій. Важливіші з них це: Тира при гирлі Дністра, що на її румовищах повстав український Білгород (нині Акерман), Ольбія, (заснована ок. 645 р. пер. Хр.) при гирлі Богу (поблизу нин. Миколаєва) Херсонес на південно-західньому й Теодосія (пізн. Каффа) на півд.-східньому узберіжжі Криму Пантикапей (нині Керч) з одного й Фанагорія (староукраїнська Тмуторокань) на другому боці проливу, що єднає Озівське море з Чорним, Танаіс при гирлі Дону (біля нин. Ростова) й ціла низка інших.

Тоді, як напівдикі степові орди, раз у раз вдиралися на наші землі з Азії й нищили все на дорозі, грецькі колоністи прийшли до нас із мирною віткою торгівлі й культури. А хоч не втрималися вони на чорноморському узберіжжі перед азійською степовою навалою, то залишили по собі дуже багато: не тільки в румовищах своїх колоній, але й у духовній культурі своїх сусідів і наступників.

Вивозячи з України худобу, рибу, мідь, віск, хутра, вовну та збіжжя, привозили сюди вино, оливу, матерії, металеве знаряддя, розмальований, глиняний й металевий посуд, всяку галантерею а навіть... нагробні памятники. Все те міняло до грунту культуру й побут їхніх сусідів; одні з них ставали «полугреками», другі передавали грецьку культуру на далеку північ і схід.

Суто демократичний лад і републіканський устрій, перенесений грецькими колоністами на узберіжжя Чорного Моря, дуже скоро виявився пагубним серед нових умов їхнього життя. Доволі сказати, що політична сила і вплив грецьких колоній не сягали дальше мурів їхніх міст. Живучи нарізно, мініатюрними містами-державками, не додумалися греки створити хоч би й оборонний союз своїх колоній для відпору варварського світа, що відусіль зазіхав на їх добра. Один тільки Пантикапей, завдяки своєму напів монархічному устроєві, зумів зорганізувати низку грецьких колоній над Озівським морем у союз, що довго опирався варварам, а навіть поширив свій політичний вплив на колонії Криму.

Інші колонії дуже скоро попали в загрозливу для культурного життя залежність від варвар, оплачуючися їм непосильними данинами, а то й визнаючи їхню зверхність. Остаточно, коли не могли собі самі порадити, вони піддалися в опіку більшим мілітарним державам, не цураючись навіть персів, з якими їх корінна батьківщина вела війну на смерть і життя. Похід перського короля Дарія на скитів у 513 р. був саме наслідком тої опіки перської держави над грецькими чорноморськими колоніями. Коли ж корінна Греція зламала силу Персії, чорноморські греки піддалися під охорону атенського морського союзу, завдяки якому в V і IV ст. зацвіли їх колонії високою культурою й добробутом. Упадок Атен потягнув за собою й упадок колоній: їм уже не могли забезпечити розвитку ні македонці ні понтійський король Мітридат V, що розбивши скитів, заложив над Озівським морем Босфорське Царство, а навіть заходився здобути ціле чорноморське поберіжжя. Сміливі замисли Мітридата йшли в розріз із інтересами римської імперії, що вже тоді станула сильною ногою в Малій Азії. В невдачних боях із Римом гине Мітридат (63 р. пер. Хр.) а його син Фарнак визнає римську зверхність. Колиж йому заманулося здійснити горді батькові плани про опанування цілого Чорного моря, накликав собі на голову великого римського войовника Юлія Цезара; в бою з ним тратить (47 р.) життя й державу. Від тоді стає Босфорське Царство автономною провінцією римської імперії, що посуває свої сухопутні межі по Дунай із одного й Кавказ із другого боку Чорного Моря. Чорноморські, грецькі колонії відживали вже свій вік. Не помогла їм охорона зорганізованої римським цісарем Траяном Дакії (106 по Хр.). Всі вони лягли в румовища під безпощадним напором степових орд, а деякі, як Пантикапей стали столицями варварських держав. Якийсь час животіли ще грецькі осади Тавриди, поки й вони не зникли з лиця землі.

Розпалися в румовища й перестали існувати, але вплив, що його виявили за час свого існування і культурні досягнення, залишені наслідникам, не змарнувалися; ціла Європа взагалі живе до сьогодні з велетенської культурної спадщини старої Греції.

Геродотове оповідання про скитського царя Скиля, що захоплений культурою грецьких колоній жив подвійним життям — у себе дома життям скита, а гостюючи в Ольбії життям грека, дуже вимовне й переконуюче. Справді полугреками ставали всі, що зіткнулися з грецькими, чорноморськими колоніями. А як далеко сягав їх вплив свідчать сучасні розкопки: прекрасний грецький посуд викопують не тільки на Чорноморії, але і в околицях Києва, Харкова, Полтави, а навіть у Галичині.

На правому березі Бога недалеко його устя біля села Парутина збереглися до нині румовища Ольбії, що її ще в 645 р. до Хр. заснували виселенці з грецького Мілєту в Малій Азії. Вчені, працюючи біля ольбійських розкопок від 1902 р. змогли відтворити цілу історію, а навіть життя і побут тієї колонії на протязі її кілька вікового існування. На захід і північ від Ольбії в урочищі «Сто Могил» розкопано цвинтар і в його могилах знайдено грецький посуд в усіх його розвоєвих зразках, від чорнофігурних ваз VI ст. перед Хр. до червонолякових і скляних виробів римського типу з III ст. по Хр. Розкопано сім культурно-розвоєвих шарів Ольбії, з яких виявляється, що вона кілька кратно горіла й руйнувалася; після того відбудовувалася наново, нерідко вживаючи старих матеріалів.

У найстаршій добі цвіла в Ольбії йонська культура, по якій збереглися архітектурні пам`ятки, глиняні (теракотові) жіночі статуетки, маски, мраморні статуї, вази та інша кераміка, привожена сюди з Мілєту, острова Родосу й Навкротису. В чергових віках йонську культуру Ольбії замінює аттицька (VI—V ст. до Хр.) відтак геллєністична і греко-римська.

Стара Ольбія була зразу обведена тільки ровом, але згодом збудували довкола неї оборонні мури з баштами. Все ж таки вони не забезпечували її перед наскоками сусідів, яким вона мусила давати викуп. В І ст. зруйнували її готи, але згодом її відбудували на бажання скитів; вони вже не могли жити без торговельної факторії, яка заспокоювала б їх повищені культурні вимоги.

З тих часів занепаду збереглося дуже цікаве оповідання про Ольбію, записане подорожником філософом Діоном Хризостоном.

Тогочасна Ольбія була куди менша від первісної, а замісць могутніх мурів і башт, була обведена невисокою й слабенькою огорожею. Все свідчило про її упадок: бо не греки тепер впливали на варвар, а варвари на греків. Отаман ольбійської залоги Калістрат був одягнений по скитськи, а ольбійці не говорили вже чистою грецькою мовою, але якимсь греко-варварським жаргоном. Тим не менше були вони горді на грецьку культуру й пишалися своїм Гомером, його Іліадою та її героєм Ахиллем. Якраз був Діон в Ольбії в моменті, коли після одного зі скитських наскоків, ольбійці сподівалися чергового й готовилися відперти ворога. Але наскільки греки були собою і в обличчі смертельної небезпеки, свідчить хіба те, що ольбійські жовніри, замісць хвилюватися недалеким боєм, попросили Діона, поговорити з ними про... філософію. «До нас — говорив Діонові один із ольбійських жовнірів, — приїздять тільки греки з прізвища, а в дійсності, куди гірші варвари, як ми: купці й крамарі, що привозять сюди всяке нікчемне дрантя й погане вино, а вивозять відсіля некращий товар. Ми любимо Гомера, дехто любить і Платона, й ти не дивуйся, що такий громадянин схожий на варвара, як я, читав Платона. Не говори нам про політику, але про божеську філософію».

Як бачимо, важко було грекам, митцям і філософам з уродження устоятися проти варвар, які мало цікавилися філософічними питаннями, а твори грецького мистецтва купували й грабували, не розуміючи їхньої вартості.

Але поки Ольбія була могутня торговельна колонія, то в неї була й своя пристань і збіжеві шпихлірі й базарі, на яких виставлялися на продаж і в обмін привозні товари; вона мала свій водопровід і цілу низку храмів, театр, гімназію (грище для гімнастичних вправ — гіподром — спортову площу) та цілу низку торговельних факторій здовж чорноморського поберіжжя.

За цілий час існування Ольбії панував у ній демократичний лад: законодатне тіло було народне зібрання (еклесія) виконуюче — рада (булє) або колегія старших (архонтів). Військовими справами завідувала колегія «стратегів».

Друга з видатніших грецьких колоній Пантикапей, заснована в VI ст. до Хр. на місці пізнішого, істор. староукраїнського Корчева, теперішньої Керчі, була по опису географа Страбона (помер коло 23 р. по Хр.) збудована на горбі, заселеному довкола на просторі шести кілометрів і мала на своєму східному боці пристань на яких 30 кораблів. У ній був акрополь (замок) можливо, що на горі, яку тепер звуть Мітридатовою. Пантикапей був столиця пізнішого Босфорського Царства, та головний доставник збіжжя, що його вивожено з пристаней царства по 100.000 медимнів річно. В низинній і плодючій околиці Пантикапею були села, де й плекалося з великим успіхом хліборобство. Тому то на монетах Босфорського Царства бачимо колос, як символ хліборобства й рибу, що була по хліборобстві найважніший вивозний продукт колоній.

В противенстві до демократично-республиканської Ольбії Пантикапей завів у себе напів монархічний лад: пантикапейські архонти були «базілєвсами» для варвар. Станувши на чолі союзу озівських колоній, Пантикапей перетворився в столицю Босфорського Царства, створив велику мілітарну силу з варварських наємників, та поширив свою владу на низку сусідніх варварських племен та грецьких кольоній, від гір Таврії (Криму) до Танаісу (Дону) й Кавказу.

Як в Ольбії, найдено в Пантикапею цілу низку монументальних гробниць із розмальованими в нутрі стінами й неперебраними скарбами в посуді та ювелірних окрасах. Багато теж збереглося румовищ будинків, храмів та різьблених статуй і портретів. Одні з них привозили з корінної Греції, другі творили на місці й на них слідний вплив місцевого, дещо зварваризованого смаку й уподобань. Могили з часів Босфорського Царства (найцікавіші з них: Кульобська біля Керчі, Юз-Оба, Велика Близниця й Артюхівська Семи Братів) як і катакомби та склеплені гробниці переховали нам увесь ритуальний матеріал старогрецьких похоронів, пояснюючи не тільки вірування греків у позамогильне життя, але й їхні буденні звичаї. Впливаючи своєю високою культурою на варвар, вони набиралися дечого й від них. Варварським впливам слід між іншими приписати, що видержана скромність і тонкий смак побуту в корінній Греції замінюється в чорноморських колоніях варварською виставністю, в якій золото й самоцвіти грають важну роль.

Своїх покійників хоронили грецькі колоністи в золотих вінках, жовнірів у шоломах, жінок у діадемах з довгими дармовісами, опущеними на чоло. Так мужчини, як і жінки носили в вухах ковтки, тільки мужеські були менші й скромніші від жіночих. Крім цього жінки носили довгі, вигадливі підвіски, що прикріплені до убору голови звисали понад вухами. На шиї носили намиста і гривні, з яких більшість дивує нас тонкістю свого виконання. Не було цього звичаю в корінних греків: перейняли його чорноморські колоністи від варвар. Широко вживані були перстені й циліндричні, різьблені печатки. Скромна й проста грецька одежа була тут покрита золотими бляшками та позументами. Про форму одежі повчають нас глиняні статуетки та розписи гробниць. Але характер посуду не різнився від посуду матірного краю. Видно, що більшість привозили сюди, а те, що роблено на місцях наслідувало привозні зразки. Бачимо ті самі стрункі амфори, чорно- й червоно фігурні вази, з побутовими й міфологічними сценами, мисочки й ритони в формі турового рога, прекрасні пляшки з тонкими шийками, глиняні й бронзові, завсіди тонко різьблені світильники, і т. д. Збережені відломки божеських ставників теж нічим не різняться від краси й величі різьбарських архитворів матірного краю. Напевне мармурові ставники привозили собі греки з батьківщини, а на місцях відливали тільки бронзові.

1. Які скіфські племена вирізняв давньогрецький історик Геродот?

    Геродот відвідав Скіфію й описав її населення. Це, без сумніву, були індоєвропейці, представники іраномовних кочовиків, що тисячоліттями панували у Євразійських степах. Геродот описав кілька. На правому березі Дніпра мешкали скіфи-орачі — землеробські племена, що були корінними мешканцями цього краю і, напевно, взяли собі назву від кочовиків, котрі їх підкорили. Деякі історики вважають, що вони були предками слов'ян. влада зосереджувалася в руках «царських» скіфів — кочовиків, що вважали себе найчисленнішими й найкращими і змушували інших скіфів та не скіфські племена України сплачувати їм данину. За їхніми зазіханнями стояло велике, добре озброєне й дисципліноване кінне військо. Щоб розвивати в собі , скіфські воїни мали звичай пити кров першого вбитого ворога, робити з ворожих черепів прикрашені золотом і сріблом чаші, знімати скальпи. Безжалісні до ворогів, ці кочовики були відданими в дружбі, яку цінували понад усе. Скіфське суспільство було значною мірою дитям своєї епохи. Родовід ішов по батьківській лінії, майно ділилося між синами, а полігамія була нормальним явищем. Разом із померлим чоловіком часто вбивали й ховали його молодших жінок. Як свідчать розкішні поховання скіфських царів у курганах, що й досі трапляються в українських степах, багаті могили племінної знаті й водночас убогі могили простих людей, суспільно-економічне розшарування стало досить помітним явищем серед «царських» скіфів. Крім награбованого у війнах, основним для них слугувала торгівля з грецькими колоніями у Причорномор'ї. Своїм торговим партнерам скіфи пропонували товари, що ними згодом уславиться українська земля: збіжжя, віск, мед, хутра, рабів. За це вони отримували вина, ювелірні вироби, інші предмети розкошів, до яких у них уже розвинувся великий апетит. Про це свідчать своєрідні прикраси, надзвичайно оригінальне за своїм стилем декоративне мистецтво з характерними для нього мотивами тваринного світу. Воно з великою майстерністю відображає пластику оленів, левів, коней, що вражають граційністю й красою. За доби скіфів Україна стала важливою, хоч і віддаленою частиною Середземномор'я. Через грецькі колонії у Причорномор'ї скіфи ввійшли у контакт із грецькою цивілізацією й навчилися цінувати її. Водночас контакти зі світом Середземномор'я втягували скіфів і в його конфлікти. У 513 р. до н. е. величезне військо перського царя Дарія захопило землі нинішньої України. Проте, вдавшись до стратегії «спаленої землі», скіфи змусили його ганебно відступити. Наприкінці V — на початку IV ст. до н. е. скіфи пішли на захід і підкорили фракійців на Дунаї. Ця перемога виявилася для них зовсім непотрібною, бо вічна-віч із Філіппом Македонським, батьком Александра Великого. У 339 р. до н. е. македонці завдали страшної поразки кочовикам. Це стало початком кінця скіфів. Десь через 100 років більшу частину скіфів завоювали й асимілювали сармати —інше могутнє плем'я кочовиків зі сходу. Тільки залишкам удалося сховатися в Криму, де їхні нащадки прожили до 3 ст. н. е.

2. Чому і які  виникли германські племена на території України?

Бастарди.  Рівночасно з бессами, костобоками й карпами, появляються на карпатському підгір`ї германські племена бастарнів; попереджуючи велике переселення германів з півночі на південний схід, врізувалися вони клином поміж іранських мешканців чорноморського степу. Вперше з`являються на історичному обрії в 180 р. по Хр. коли то македонський король Пилип II закликав собі їх до помочі. Вони зайняли дельту Дунаю й східні Карпати та давалися дуже в знаки римським провінціям. Остаточно їх таки перемогли римляни й переселили в межі своїх подунайських провінцій. З того часу гине по них слід, як і по бессах, костобоках та карпах.

Готи.  Вслід за бастарнами виходять із своїх прибалтійських селищ і йдуть у південно-східньому напрямі чергові германські племена готів; за ними тягнуться їх одноплемінці герулі й тайфалі. Промандрувавши з великим трудом і втратами в людях крізь багнисте Полісся, в III ст. по Хр. зявляються вони на українському півдні й займають велетенські простори від Дніпра по нижній Дунай і східні відноги Карпат. Тут вони поділилися на східніх і західніх готів (остроготів і візиготів). Остроготи створили над Дніпром сильну державну організацію зі столицею Данпарштад (Дніпровий город), у якій дехто з дослідників добачує зародок пізнішого Києва, як торговельного осередка. Славний, оспіваний народними піснями був готський король Германаріх (350—375). В боротьбі з ним поляг римський цісар Децій, а двадцять літ опісля завоювали готи римську провінцію Дакію (сьогодн. Румунію). В середині IV в. володіли готи майже всіми племенами поміж Балтійським і Чорним морем, промощуючи крізь їх землі славний згодом «шлях від варягів до греків».

В V І ст. прийняли готи христианську віру й як один із перших «варварських» народів переклали біблію та започаткували буйний розвиток скито-гото-словянської культури.

Нажаль нова азійська орда гунів перепинила цей розвиток і новим жахом знялася над Европою.

3. Гуни: життя та заняття

Страшна своєю дикістю і кількістю гунська орда, прозвана сучасними літописцями «божим бичем Європи», була урало-алтайського, монгольського походження. Вона то започаткувала на наших землях оплакану добу турко-татарського лихоліття, що припинило культурно-цивілізаційний розвиток не тільки самої України, але й цілої східної Європи.

Гуни вийшли з глибин Монголії й, прокочувавши деякий час над Волгою, кинулися біля 370 р. на алянів, що мешкали над Озівським морем (Меотидою) й на лівому березі Дону. Вирізали тих, що пробували їм опертися, решту прилучили гуни до свого походу й кинулися з черги на остроготів.

Про те, який жах нападав на всіх, що тільки мали нещастя зустрітися з гунами, говорить їх характеристика в творах тогочасних греко-римських та готських письменників.

Готський історик Йордан (551 р.), переповідаючи відомості про гунів, збережені в греко-римських письменників, каже: «Народ гунів немилосердний понад усяку жорстокість, напав на готів. Він обійшов велике озеро Меотиду і зразу, наче якийсь крутіж, пірвав за собою народи, що мешкали по той бік Скитії.

Гуни, кого не могли поконати війною, того залякували своїм виглядом й примушували тікати геть: обличчя в них було жахливо чорне, наче нефоремна галушка, з якимись цятками, замісць очей. Вони калічили своїх дітей першого дня по народженню — хлопцям натинали мечем щоки, щоби вони, раніше, аніж закушають материнського молока, закушали болю від ран. Через те гуни ростуть безбородими. Хлопці не бувають гарні, бо на їх обличчі, посіченому нарізами меча, пропала юнацька краса заросту. На зріст малі, але проворні й швидкі в рухах, мистці в стрілянні з лука, сильні в шиї й дуже горді. На вигляд ніби й люди, але живуть у звірській жорстокості...»

Не диво, що остроготський король Германаріх, як тільки зачув про похід гунів, покінчив життя самогубством (375) а його наслідник Вінітар, що захотів протиставитися гунам, у боротьбі з ними, наложив головою; Тоді решта остроготів не бачила перед собою ніякого іншого виходу й уступилася геть із чорноморського поберіжжя. Те саме зробили й візиготи, що впросилися до римської Тракії. На місці залишилися тільки готські недобитки, що визнали гунську владу і якийсь час користувалися власною самоуправою. Ще в VIII ст. жили останки готів на Криму під Яйлою, та біля керченської протоки. Там вони навіть заклали самоуправну провінцію Таматарху, пізнішу українську колонію Тмуторокань.

На українській землі продержалися гуни недовго. Своїми головними силами вони подалися на Дунай, де за володіння Аттилі зорганізували велику гунську державу. Хоч вона й не була як слід зорганізована й не мала виглядів на тривкість, все ж таки не так її політичний вплив, як страх перед Аттилею простягся чорною хмарою від Уралу по Рен. Але зі смертю Аттилі (453 р.) розпалася ця «держава», що тримала сусідів у смертельному страху перед гунською жорстокістю. Почалося з повстання племен, підбитих Аттилею на середньому Подунав`ю, а там уже самі з себе порвалися пута гунської зверхності над іншими землями і народами. З гунів залишилися тільки розбиті ватаги; одні з них осіли в т. зв. Малій Скитії (нині Добруджі) та римських провінціях, другі вернули в чорноморські степи, решта розплилася безслідно серед племен, що заселювали шлях гунського походу від Волги по Дунай.

Гунський «бич божий» перестав свистіти понад Європою, але на гунах не скінчилася ще навала турко-монгольських орд на Європу.

Використана література

  1. Аркас М. М.   Історія України-Русі. - К.: Вища школа, 1991. - 395 с.
  2. Винокур І.  Давня і середньовічна історія України : Навч. посібник для учнів середн. шк.. -К.: Глобус, 1996. -223 с.
  3. Гончарук, П. С.   Історія України: з давніх часів до початку ХХ століття: Курс лекцій. -K.: Вид-во КСУ, 2004. -524, с.
  4. Грушевський М. С. Історія України-Руси : В 11 т., 12 кн. -К. : Наук. думка. -1996.
  5. Давня історія України: В 3 т./ НАН України. Ін-т археології; Редкол.: П.П.Толочко  та ін.. -К.: Ін-т археології НАН України, 1998 -  Т.2: Скіфо-антична доба
  6. Король В. Ю.   Історія України : Навчальний посібник. -К.: Феміна, 1995. -264 с.
  7. Крип'якевич І. П.   Коротка історія України,. -К.: Україна, 1993. -93 с.
  8. Юрій М. Ф.   Історія України : Навчальний посібник. - К.: Кондор, 2004. -249 с.
  9. Яковенко Н.  М.    Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVIII століття : Навч. посібник,. -К.: Генеза, 1997. -312 с.
загрузка...
Top