Позиція США на Женевській нараді глав урядів у 1955 році

Вступ.

1. Перша Женевська конференція. Ескалація американського військового втручання в Індокитайський конфлікт.

2. Нарада керівників чотирьох урядів у Женеві (липень 1955 р.). Позиція Ейзенхауера в Женеві.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Женевська конференція (1954) — міжнародна конференція у Женеві, яка проходила з 26 квітня по 21 липня 1954 за участі міністрів іноземних справ ряду країн.

На конференції розглянуто корейське та індокитайське питання. Обговорення проблеми об'єднання Кореї закінчилися безрезультатно. Друга половина конференції була присвячена Індокитаю. На її перебіг вплинула Битва при Дьєнбьєнфу, де французький експедиційний корпус зазнав поразки.

21 липня була підписана Женевська угода (1954), які завершили Індокитайську війну Франції в Індокитаї і визначили долю французьких колоній в цьому регіоні світу.

Виконання Женевських угод було зірване в результаті проголошення в жовтні 1955 року Республіки В'єтнам у південній частині В'єтнаму і відмові президента цієї країни Нго Дінь З'єма від проведення вільних виборів. Міжнародна комісія з контролю не зуміла виконати своїх функцій і фактично не діяла. У ході Другої Індокитайської війни угоди 1954 роки постійно порушувалися США і Північним В'єтнамом.

Радянський Союз брав участь у Женевській конференції 1955 року, де Ейзенхауер висунув пропозицію "Атом за мир" - про створення Міжнародного агентства по атомній енергії, покликане отримувати від урядів і спрямовувати матеріали розпаду на мирні цілі. Це не було пов'язано з атомною зброєю, однак означало співробітництво у галузі атомної енергії, а також у виробництві енергії на термоядерних реакторах, що на той час трималося обома сторонами під великим секретом. Крім усього іншого, це відкривало можливість для персональних контактів між вченими.


1. Перша Женевська конференція. Ескалація американського військового втручання в Індокитайський конфлікт

Женевська конференція відкрилася 26 квітня, незадовго до падіння Дьєнб'єнфу. Першим стояло питання про Корею. Лі Син Ман нарешті згодився взяти участь у його обговоренні. Проте цей захід зазнав цілковитого провалу. Йшлося про підготовку до об'єднання двох Корей. Північна Корея — точнісінько так, як Східна Німеччина — вимагала міждержавних переговорів на рівноправній основі. Південна Корея наполягала на проведенні вільних виборів під контролем ООН. Дійти згоди не пощастило.

Але найважливішим на переговорах мало стати вирішення проблеми Індокитаю. Імператор Бао Дай, який мешкав у Канні, наприкінці квітня погодився на те, щоб запросили представників В'єтміню, що передбачалося попередньою умовою замирення. Переговори відбувалися у двох фазах. Перша — коли Жорж Бідо був іще міністром закордонних справ Франції (до 12 червня). Друга — з 18 червня, з Мендес-Франсом, новим головою Ради міністрів, тоді ж керівником французької делегації.

Від першої фази складалося враження, що переговори тупцюють на місці. Бідо представив 8 травня план Франції, а Фам Ван Донг, представник В'єтміню, контрпроект від 10 травня. З усього було видно, що комуністична делегація не йде на жодні поступки, вочевидь, чекаючи на падіння уряду Ланьєля — Бідо, прибічників ратифікації ЄОС. Падінню уряду Ланьєля значною мірою сприяли звинувачення Мендес-Франса, що їх він висунув 10 червня у Національних зборах проти Бідо. Найбільше він йому дорікав за зрив діалогу з делегацією В'єтміню і за звернення до американців щодо прямого втручання, яке загрожувало початком загальної війни.

Друга фаза почалася 18 червня. Напередодні, приймаючи по-вноваження, Мендес-Франс заявив у своїй декларації, що його уряд подасть у відставку, коли до 20 липня того ж року не буде досягнуто перемир'я на прийнятних умовах. Визначення терміну надало драматичного перебігу подальшим переговорам. Мендес-Франс та його заступник Шовель установили прямий контакт із Фам Ван Догом. Воднораз голова Ради міністрів заявив, що коли комуністи відмовляться від замирення, доведеться звернутись до військ постійного контингенту. До того ж, Даллес, аби показати своє незадоволення політикою замирення, категорично відмовився прибути до Женеви особисто, і довелося вести окремі переговори для того, щоб він прислав помічника державного секретаря, генерала Бедела Сміта. Відзначимо істотну роль Китаю в його тискові на В'єтмінь. Захоплений ідеєю об'єднання країни, В'єтмінь ладен був продовжувати боротьбу. Проте Китай боявся американського втручання, яке означало б утрату власних завоювань.

Два особливо делікатні пункти були вирішені лише на останніх обговореннях: це питання про лінію перемир'я, яка відділяла б В'єтмінь від некомуністичного В'єтнаму, та про дату виборів, які дозволили б об'єднати країну. У першому питанні згоди досягли, обравши 17-ту паралель, яка залишала Гюе та Туран на некомуністичній території. Щодо другого пункту визначили дворічний термін — липень 1956 р. США відмовилися підписувати такий документ, новий прем'єр-міністр Південного В'єтнаму Нго Дінь Дьєм висловив своє невдоволення ним. Це давало йому можливість згодом, за підтримкою американців, відмовитися від проведення виборів. Франко-в'єтнамські війська на північ від 17-ї паралелі згрупувалися в Ханої та Хайфоні, чекаючи на евакуацію. А угруповання В'єтміню зосередились у численних зонах Півдня. Перемир'я поширювалось на Лаос та Камбоджу. Франції перемир'я коштувало неймовірних зусиль і коштів та означало кінець її переважного впливу в зоні, де вона домінувала протягом більш ніж 70 років. Це свідчило також про занепад Франції як колоніальної імперії і не могло не посилити відцентрового руху, що вже розпочався у Північній Африці. Нарешті, перемир'я стало джерелом постійних непорозумінь із США, які остаточно вирішили захищати незалежність Південного В'єтнаму, ставши на бік Нго Дінь Дьєма проти імператора Бао Дая, ставленика Франції, що його усунуто було після всенародного референдуму. Слідом за Кореєю та Німеччиною, ще одну країну де-факто розділили «залізною завісою».

Реалізація Женевських домовленостей з Індокитаю відразу ж опинилася під питанням унаслідок різко негативної позиції Вашингтона. На засіданнях РНБ США на початку серпня 1954 р. ці угоди були визнані "катастрофічними" і такими, що "можуть привести до втрати Південно-Східної Азії". У Південному В'єтнамі Вашингтон зробив ставку на амбітного прем'єр-міністра Нго Дінь Дьєма, котрому Д.Ейзенхауер пообіцяв допомогу в створенні умов для заснування міцної держави. В липні 1955 р. південнов'етнамський уряд відхилив пропозицію Хо Ші Міна розпочати консультації з підготовки до проведення загальнонаціональних виборів і наголосив, що він не вважає себе зв'язаним угодами, оскільки не підписував їх. В результаті "референдуму" у жовтні того ж року імператор Бао Дай був усунений від влади і проголошена "Республіка В'єтнам", а Нго Дінь Дьєм став її президентом.

Діяльність Міжнародної комісії з контролю за проведенням загальних виборів (представники Індії, Канади й Польщі) була паралізована, проти всіх незгодних із президентським курсом, у тому числі ліберальних діячів, почалася кампанія терору. До усунення від влади Нго Дінь Дьєма в листопаді 1963 р. було страчено більше 100 тис. чол., ще 350 тис. було кинуто до в'язниць і концтаборів. Усе це викликало масове невдоволення і сприяло відновленню комуністичного руху опору. На кінець 1960 р., коли було проголошено створення Національного фронту визволення Південного В'єтнаму ("В'єтконга"), під контролем місцевих комуністів, які систематично отримували всебічну допомогу з Півночі, перебувала вже третина країни. Лише фінансової допомоги США (тільки протягом 1955-1960 рр. на 2 млрд. дол.) уже явно не вистачало, з осені 1961 р. швидко почала зростати чисельність американських військових радників, котрі, щоправда, ще не мали права брати безпосередню участь у бойових діях.

Виконання Женевських домовленостей з Індокитаю було зірване і в Лаосі, де нейтралістському коаліційному уряду принца Суванни Фуми так і не вдалося оволодіти ситуацією. Країна поринула у вир громадянської війни, чим скористалися США, котрі із серпня 1959 р. почали постачати антикомуністичним силам зброю та військові матеріали. Лише в Камбоджі завдяки виваженій внутрішній політиці принца Нородома Сіанука вдалося досягти національного примирення на основі доктрини "кхмерського соціалізму". В 1957 р. там був прийнятий "закон про нейтралітет", а коли США підтримали територіальні претензії до Камбоджі з боку Таїланду і Південного В'єтнаму, Пномпень відмовився від американської економічної допомоги і в травні 1965 р. розірвав дипломатичні відносини з Вашингтоном. Під приводом того, що ДРВ використовувала лаоську територію для переправки військ і озброєнь на Південь ("стежка Хо Ші Міна"), США із травня 1964 р. почали неоголошену "особливу війну" в Лаосі, здійснюючи масове бомбардування контрольованих комуністами районів та, утримуючи там 80-тисячну армію своїх прихильників. Та оскільки всі зусилля Вашингтона не приводили до бажаної мети - зупинити комуністичний наступ в Індокитаї, досить було дріб'язкового інциденту, щоб спалахнули широкомасштабні бойові дії.

2 серпня 1964 р. в Тонкінській затоці торпедними катерами ДРВ було атаковано американський есмінець "Меддокс", але президент США Ліндон Б.Джонсон лишив цю акцію без відповіді. Однак через день, вранці 4 серпня, міністр оборони Роберт Макнамара повідомив президента, що есмінець знову зазнав атаки, хоча, як з'ясувалося пізніше, це не відповідало дійсності. Проте інформація про напад північнов'єтнамських катерів швидко просочилася в пресу, і Л.Джонсон, побоюючись критики з боку республіканців напередодні президентських виборів, віддав наказ про бомбардування узбережжя ДРВ. А 7 серпня Конгрес на прохання президента прийняв так звану "тонкінську резолюцію ", що надавала главі держави необмежені повноваження для ведення бойових дій у В'єтнамі.

3 5 лютого 1965 р. США розпочали стратегічне бомбардування усієї території ДРВ, на Півдні невпинно зростала чисельність їхніх військ - у серпні 1967 р. Л.Джонсон сказав, що американську присутність у В'єтнамі за один рік буде збільшено до 525 тис.чол. Американська дипломатія доклала чимало зусиль для інтернаціоналізації конфлікту, проте лише уряди Австралії, Нової Зеландії, Таїланду, Філіппін і Південної Кореї відрядили до В'єтнаму невеликі контингенти, причому їхню більшу частину (біля 50 тис. чол.) складали південнокорейські війська. Однак наполегливі спроби США залучити до безпосередньої участі в конфлікті хоча б кількох партнерів по НАТО не дали бажаних результатів.

2. Нарада керівників чотирьох урядів у Женеві (липень 1955 р.). Позиція Ейзенхауера в Женеві

Ідея конференції на найвищому рівні виникла ще в 1954 році. Британський прем'єр-міністр Іден, наступник Черчілля, 6 квітня 1955 р. виступив за скликання спочатку експертів для готування відповідного грунту. Він приєднався (10 травня) до концепції Черчілля, що виступав за скликання конференції найближчим часом. Молотов 14 травня у Відні, куди прибув для підписання договору з Австрією, своєю чергою, погодився з цим принципом. Конференція відбулася в Женеві з 18 по 21 липня 1955 р-Прибули туди президент Ейзенхауер, Булганін з Хрущовим, Іден та Едгар Фор.

Порядок денний включав три питання:

1. Європейська безпека та об єднання Німеччини. З цього питання була повна незгода. Представники Заходу вимагали вільних виборів для Німеччини, права вступу її до НАТО, з чим згоджувався і канцлер Аденауер; тобто вони виступали проти нейтралітету Німеччини. А СРСР обстоював попередній договір про колективну безпеку, що включав би і Західну, і Східну Німеччину, які брали б участь у переговорах на рівноправних засадах, як дві держави, проти чого Захід виступав категорично. Тож учасники конференції обмежилися чисто декларативними заявами.

2. Роззброєння. Це питання було передане до відповідної комісії ООН.

3. Взаємовідносини між Заходом і Сходом. Вирішено знайти прийнятні умови: «а) Постійно проводити усунення перешкод, які заважають вільному спілкуванню та мирній торгівлі між народами, б) Заохочувати країни та народи до вільного обміну і контактів, вигідних для всіх сторін».

Натомість представники Заходу відмовились обговорювати питання про прийняття Китаю до ООН, а СРСР відповідно відмовився від спільного обговорення становища в країнах Східної Європи.

Конференція, незважаючи на її незначні результати, дала можливість повірити в існування нового «духу Женеви», необхідного для розрядки і заміни «холодної війни» «мирним співіснуванням».

Американський підхід до проблеми полягав у визнанні ключовим її аспектом питання контролю над озброєннями. Найяскравіше це виявилося в плані «відкритого неба», з яким президент США виступив ще на Женевській нараді глав урядів СРСР, США, Великобританії та Франції в липні 1955 р.

В липні 1955 р. Ейзенхауер на самміті в Женеві запропонував "план відкритого неба", що був спрямований на попередження раптового нападу. Фактично, він зводився до легалізації шпигунства, чи просто уточнення розвідданих про військово-промисловий потенціал обох сторін.

На заключному засіданні зустрічі в Женеві Ейзенхауер сказав: "У завершальну годину роботи нашої асамблеї я із упевненістю констатую, що надії на тривалий мир, заснований на справедливості, добробуті й волі, зміцніли, погроза трагедії, зв'язаної із загальною війною, ослабнула". Президент у своєму заключному виступі сформулював і свою загальну оцінку наради: "Я прибув у Женеву, тому що вірю в те, що людство прагне уникнути небезпеки війни, від її погрози. Я перебуваю тут, тому що щиро вірю в розумні інстинкти й здоровий глузд людей нашої планети. Сьогодні я повертаюся додому з непохитною впевненістю в справедливість цих переконанні...".

Так народився "дух Женеви", що якщо й не визначив розвиток міжнародних відносин у напрямку миру й розрядження напруженості, те, у всякому разі, сприяв росту взаєморозуміння й взаємодовіри між СРСР і США.

Особистий внесок Ейзенхауера в розвиток "З Женеви" був безсумнівний. Важливо підкреслити, що й у цьому випадку він виявився якщо не провидцем, то ініціатором розширення контактів між нашими країнами в галузі науки, мистецтва, культури, спорту. Контактів, які пережили періоди складних взаємин між СРСР і США у зв'язку із трагічними подіями в Угорщині й Чехословаччині, суецькою кризою, війною в Афганістані й багатьма іншими серйозними проблемами у світовій політиці й у радянсько-американських і російсько-американських відносинах.

На Женевській нараді радянська делегація з усією прямотою порушила питання про те, що включення ФРН у НАТО створило виняткові труднощі в рішенні німецької проблеми. Тільки всебічне зближення НДР і ФРН зі сприяти возз'єднанню двох німецьких держав. У цьому напрямку могло діяти й загальне оздоровлення обстановки в Європі. Таку мету й переслідувало внесене на нараді радянською делегацією пропозиція про створення системи колективної безпеки в Європі.

Позиція США і їхніх союзників у Женеві ґрунтувалася на зовсім нереальній у той час посилці про поглинання ГДР Західною Німеччиною й включенні об'єднаної Німеччини в НАТО. Це була позиція Даллеса, чітко сформульована їм у переддень наради на вищому рівні. 24 травня 1955 р. Даллес заявив: "Точка зору США полягає в тому, що політика нейтралітету не застосовна до країни типу Німеччини". За два місяці до Женевської наради Даллес категорично відкинув ідею нейтралізації об'єднаної Німеччини. Менше ніж за місяць до зустрічі у верхах він поставив свій підпис під двосторонньою угодою про "взаємну військову допомогу" із ФРН, И природно, що Даллес скептично ставився до зустрічі у верхах. Особливо люто він зустрів радянську пропозицію про створення системи колективної безпеки в Європі.

Даллес був важко й безнадійно хворий не тільки в прямому, але й у переносному значенні слова. Він був невиліковно отруєний міазмами "холодної війни", його подання про міжнародні справи були назавжди заморожені на рівні концепцій, які затвердилися на Заході в ті дні, коли в Європі й Америці безперешкодно гуляли її палючі вітри.

Позиція Ейзенхауера була більше гнучкою. "Йому подобалося в Даллесі все, крім його фанатичного антикомунізму". Між президентом і державним секретарем існував своєрідний поділ праці. Ейзенхауер відігравав роль "миротворця", Даллес виступав з відкритих позицій переконаного поборника "холодної війни".

Нарада в Женеві було спробою Радянського Союзу розчистити завали "холодної війни", знайти взаємоприйняту основу для обговорення кардинальних проблем світової політики. Ейзенхауер взяв участь у цій нараді, також сподіваючись знайти якісь нові, альтернативні шляхи вирішення найскладніщих міжнародних проблем, породжених "холодною війною". Президент говорив у Женеві: "Ця зустріч була історичною. Ми проробили гарну роботу протягом цього тижня. Але тільки історія визначить справжнє значення й справжню цінність нашої спільної зустрічі; для визначення успіху цієї наради вирішальне значення будуть мати наступні дії наших урядів". На прес-конференції 27 липня 1955 р. хазяїн Білого дому говорив: "Я не хочу сказати, що це був тиждень райдужних надій, що можна із упевненістю заявити про початок нової ери. Я вважаю, що був зроблений перший крок у цьому напрямку. Якщо ми виявимо необхідну розумність, ця нарада може мати досить сприятливі наслідки для людства".

Після наради в Женеві міжнародна атмосфера трохи потеплішала. Зі сторінок американських газет і журналів зникли найбільш грубі антирадянські штампи, що настільки набили оскому читачам за довгі роки "холодної війни". Американська преса повідомила, що уряд Ейзенхауера віддало розпорядження припинити різкі висловлення на адресу Радянського Союзу.

Відлига, що наступила після Женевської зустрічі на вищому рівні, була нетривалою. Тенденція в розрядженні міжнародну напруженості, що виявилася в Женеві, зникла так само швидко, як і з'явилася. Потрійна агресія в Єгипті й міжнародні наслідки подій в Угорщині відкинули мир якщо не на грань військового конфлікту, то принаймні до вихідних рубежів "холодної війни".


Висновки

Відповідно до Директив Женевської наради глав урядів 1955 міністри закордонних справ СРСР, США, Великобританії і Франції продовжили обговорення питань, які раніше стояли на цій нараді. У зв'язку з відмовою західних держав прийняти радянський проект Загальноєвропейського договору про колективну безпеку в Європі (1954), Рад. уряд запропонував укласти договір між учасниками Варшавського договору 1955, Західноєвропейського союзу і США, включаючи НДР і ФРН; Західні держави висунули на передній план питання про поглинення НДР Зах. Німеччиною під виглядом об'єднання країни.

Під час мирних переговорів між США й СРСР на Женевській конференції в серпні 1955 р. Президент Д.Ейзенхауер сказав лідерові СРСР Н.С.Хрущеву: "Ви знаєте, що ми (обидві держави) маємо досить зброї, щоб зруйнувати всю північну півкулю тільки в результаті радіоактивного випромінювання й опадів". Д.Ейзенхауер запропонував проведення роззброювання обох сторін при ефективній взаємній інспекції. Однак делегація СРСР на Женевській конференції відкинула ідею інспекції. Н.С.Хрущев заявив, що інспекція - це план шпигунства проти СРСР. Через два тижні після цієї конференції СРСР відновив випробування водневих бомб.


Список використаної літератури

1. Дейвіс Н. Європа. Історія. — К., 2000.

2. Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. — К., 2000.

3. Кальвокоресси П. Мировая политика после 1945 года. — М., 2000.

4. Киссиджер Г. Нужна ли Америке внешняя политика? К дипломатии для ХХІ века. — М., 2002.

5. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945–70-ті роки). — К., 1999.

6. Пономарев М. В., Смирнова С. Ю. Новая и новейшая история стран Европы и Америки: Практ. пособие: В 3 ч. — М., 2000.

7. Хижняк І. А. Патронована культура та культурна демократія у США: Культурні процеси в американському соціумі періоду індустріальних і постіндустріальних трансформацій (друга половина ХХ ст.): соц.-політ. вимір. — К., 2001.

8. Центрально-Восточная Европа во второй половине ХХ века: В 3 т. Трансформации 90-х годов. Ч. 1–2. — М., 2002.

9. Шлезингер А. Циклы американской истории. — М., 1992.

загрузка...
Top