Початок Другої Світової війни

Вступ.

1. Проблема колективної безпеки в передвоєнні часи. Початок Другої світової війни, її причини і характер.

2. Фашистський «новий порядок» у Європі. Рух Опору в окупованих країнах.

3. Віроломний напад фашистської Німеччини на Радянський Союз. Велика Вітчизняна війна, її характер і цілі. Утворення антигітлерівської коаліції.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Період, що ввійшов в історію людства як Друга світова війна, охоплює рівно шість років — з вересня 1939 р. до вересня 1945 р. Ця війна була найкровопролитнішою і найжорстокішою, яку коли-небудь знало людство. У ній брала участь 61 держава — понад 80 % жителів планети. До армій воюючих держав було мобілізовано понад 100 млн осіб. Людські втрати становили майже 60 млн убитими і понад 90 млн покаліченими.

Складовою частиною Другої світової війни була Велика Вітчизняна війна радянського народу 1941—1945 р.

Початком Другої світової війни вважається 1 вересня 1939 р.: день нападу фашистської Німеччини на Польщу. Але, як свідчать численні документи та історичні факти, до 1 вересня 1939 р. війна вже палала в багатьох регіонах, світ був утягнутий у світову війну поетапно: напад Японії на Китай у 1931 p.; напад Італії на Ефіопію (Абіссінію) у 1935 р.; у 1936 р. Німеччина й Італія розпочали воєнну інтервенцію в Іспанську республіку; гітлерівська Німеччина в 1938 р. примусово приєднала до себе Австрію; вторгнення Японії в район озера Хасан у 1938 р.

Слід також підкреслити, що Німеччина і Японія у листопаді 1936 р. підписали «Антикомінтернівський пакт», до якого в листопаді 1937 р. приєдналась Італія. Секретний додаток до пакту був спрямований проти Радянського Союзу.

Таким чином, уже до кінця 1937 р. сформувався і чітко визначився блок агресивних держав (вісь Берлін — Рим — Токіо), який поставив собі за мету насильницький поділ світу.


1. Проблема колективної безпеки в передвоєнні часи. Початок Другої світової війни, її причини і характер

1939 р. став роком активного поширення фашистської агресії. 15 березня 1939 р. гітлерівська Німеччина окупувала всю Чехословаччину, захопила в Литви місто Мемель (Клайпеду), у Польщі — Данциг (Гданськ). Фашистська Італія напала на Албанію. Німецько-італійські інтервенти задушили Іспанську республіку. Японія, загарбавши майже половину Китаю, спровокувала широкомасштабний конфлікт проти СРСР і МНР у районі Халхін-Голу та ін.

В умовах різкого загострення суперечностей світового розвитку в 30-ті роки, утворення вогнищ війни в Європі (з приходом Гітлера до влади в Німеччині в 1933 р.) та на Далекому Сході (з агресією Японії в Маньчжурії в 1931 р.) особливо актуальною стала проблема створення системи колективної безпеки.

Радянське керівництво докладало зусилля щодо створення системи колективної безпеки в передвоєнні часи. Так, починаючи з 1933 р., СРСР зробив чимало реальних кроків і пропозицій, спрямованих проти розв'язання війни. До них слід віднести конвенцію про визначення агресора (1933 p.), підписану за ініціативою Радянського Союзу рядом європейських та східних держав; ініціативу Радянського Союзу про укладення договору про колективний опір агресії (1934 p.); радянсько-французький і радянсько-чехословацький договори про взаємодопомогу в разі будь-якої агресії проти них (1935 p.).

У квітні 1938 р. СРСР ще раз виступив з ініціативою створення системи колективної безпеки. Він висунув пропозицію підписати угоду між СРСР, Великобританією і Францією строком на 5—10 років про взаємну допомогу на випадок агресії в Європі проти будь-якої з цих трьох держав. Передбачалася також допомога й іншим країнам між Балтійським і Чорним морями, які мали спільний кордон з СРСР.

Однак ініціативи, дії радянського керівництва щодо запобігання війни не були підтримані політиками провідних капіталістичних держав. Усупереч намаганням і можливостям зупинити агресора лідери країн Заходу пішли, по суті, на його підтримку, «умиротворення», шляхом заохочування дій проти Сходу. Найяскравіше це виявилось у Мюнхенській змові.

Мюнхенська зустріч керівників Великобританії та Франції (Чемберлена й Далад'є) з керівниками фашистської Німеччини та Італії (Гітлером і Муссоліні) 22—30 вересня 1938 р. юридично оформила ганебну змову про поділ Чехословаччини, приєднання Судетської області до Німеччини. Політика підтримки агресора та потурання його діям, яку проводили уряди Великобританії і Франції, мала, на меті спрямувати фашистську агресію на Схід, проти Радянського Союзу.

Слід звернути увагу на те, що Радянський Союз був єдиною державою, яка послідовно захищала інтереси Чехословаччини і не визнала її загарбання та поділу. Він був готовий надати військову допомогу Чехословаччині, але буржуазний уряд Бенеша відмовився від неї[2, c. 69-70].

Змова західних держав у Мюнхені з Гітлером і Муссоліні завдала величезного удару політиці колективної безпеки в Європі. Відразу ж після Мюнхена Великобританія і Франція підписали з фашистською Німеччиною пакт про ненапад. Вони відверто намагалися зіткнути у світовій війні СРСР і Німеччину. Виникла загроза створення ворожого для СРСР блоку капіталістичних держав.

СРСР фактично опинився в глибокій міжнародній ізоляції. У цій складній міжнародній обстановці радянський уряд 23 серпня 1939 р. підписав запропонований Німеччиною пакт про ненапад терміном на 10 років. Для Радянського Союзу це був вимушений крок. Підписання пакту про ненапад з Німеччиною дало змогу Радянському Союзу запобігти війні на два фронти, створенню єдиного антирадянського фронту, відстрочило на деякий час розв'язання гітлерівської агресії проти СРСР.

Секретний додатковий протокол до пакту передбачав розмежування сфер впливу сторін у Східній Європі.

Що ж до другого договору між Радянським Союзом і Німеччиною про «дружбу і кордон» (від 28 вересня 1939 р.), то цей договір був з усякого погляду великою помилкою тодішнього керівництва СРСР. Ніякої дружби до німецького фашизму ніхто не відчував, а договір передбачав дружні стосунки з рейхом, офіційно і юридично закріпляв поділ території Польщі між Німеччиною і Радянським Союзом.

До цього договору додавались два секретні протоколи. Укладений договір про «дружбу і кордон» з Німеччиною поставив радянську державу в становище невоюючого союзника фашистської Німеччини, яка щойно розпочала агресію проти Польщі.

Незважаючи на всі зусилля зі створення колективної безпеки в Європі, запобігти розв'язанню Другої світової війни не вдалося. З нападом Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 р. й оголошенням війни Німеччині 3 вересня з боку Великобританії та Франції війна остаточно переросла у світову. Однак Великобританія і Франція не здійснили ніяких активних бойових дій проти свого ворога. Ці події на Західному фронті дістали назву «дивна війна».

Які причини Другої світової війни та її характер?

Друга світова війна виникла між капіталістичними країнами. Вона була породжена імперіалізмом. Причини її були складними і різноманітними. Найважливішою з них було загострення суперечностей між двома групами капіталістичних держав, зокрема Німеччиною, Італією та Японією, з одного боку, і США, Великобританією та Францією — з другого. Точилася гостра боротьба за ринки збуту, за новий переділ світу і сфер впливу, за світове панування. До червня 1941 р., до нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз, Друга світова війна втягла у свою орбіту 30 країн з населенням 1 млрд осіб. Гітлерівська Німеччина окупувала Австрію, Чехословаччину, Данію, Голландію, Норвегію, Бельгію, Люксембург, Югославію, Грецію, Польщу, значну частину Франції[4, c. 92-93].

Вступ у війну СРСР різко посилив визвольний характер війни.

Необхідно зазначити, що важливим епізодом першого періоду Другої світової війни (вересень 1939 р. — 22 червня 1941 р.) було приєднання Радянським Союзом західноукраїнських і західнобілоруських земель, які ввійшли до складу відповідно в УРСР і в БРСР восени 1939 p., а влітку 1940 р. — прибалтійські держави — Литва, Латвія та Естонія — отримали статус радянських соціалістичних республік. Крім того, Радянський Союз приєднав Бессарабію і Північну Буковину, що входили до складу Румунії (Бессарабія була реорганізована в Молдавську РСР, а Північна Буковина — у Чернівецьку область Української РСР). Приєднання всіх цих територій було здійснено за умовами таємного протоколу Ріббентропа—Молотова, а також договору про дружбу та кордон, укладеного між СРСР та Німеччиною 28 вересня 1939 р.

Трагічною сторінкою передвоєнних років стала радянсько-фінська війна (30 листопада 1939 р. — 12 березня 1940 p.). Радянський Союз, намагаючись зберегти свою безпеку на північному заході, де радянсько-фінський кордон проходив за 32 км від Ленінграда, у квітні 1938 р. неофіційно звернувся до керівництва Фінляндії з пропозицією розпочати переговори про взаємодопомогу. Однак фінський уряд її відхилив. У березні 1939 р. Радянський Союз запропонував Фінляндії здати йому в оренду кілька островів для встановлення на них пунктів спостереження. Переговори теж закінчилися безрезультатно.

Коли 1 вересня 1939 р. розпочалася Друга світова війна, Радянський Союз 14 жовтня 1939 р. звернувся до уряду Фінляндії з меморандумом. У ньому йшлося про можливість передання в оренду СРСР території півострова Ханко і кількох островів, а. також обміну частини Карельського перешийку на частину радянської території в Карелії. Ці пропозиції були відхилені.

Радянсько-фінські відносини різко загострились. 29 листопада 1939 р. фінляндському послу була вручена нота про розрив дипломатичних відносин, а 30 листопада за наказом Головного командування Червоної армії війська Ленінградського військового округу перейшли кордон Фінляндії.

Після прориву Червоною армією «лінії Маннергейма» і взяття Виборга Фінляндія змушена була піти на мирні переговори. 12 березня 1940 р. підписано мирний договір, згідно з яким до складу СРСР увійшли Карельський перешийок разом з містом Виборгом, Виборзька затока, узбережжя Ладозького озера, півострів Ханко було здано в оренду на 30 років. Конфлікт 1939—1940 pp. між СРСР і Фінляндією був засуджений світовою громадськістю. Міжнародний авторитет Радянського Союзу значно впав. Рада Ліги Націй звинуватила СРСР у нападі на Фінляндію і 14 грудня 1939 р. прийняла резолюцію про виключення СРСР з Ліги Націй[1, c. 43-45].

2. Фашистський «новий порядок» у Європі. Рух Опору в окупованих країнах.

В окупованих фашистською Німеччиною країнах гітлерівці називали запроваджений ними режим «новим порядком». Він означав установлення фашистських режимів, пригнічення і поневолення народів цих країн.

Фашистський «новий порядок» характеризувався масовим знищенням слов'янських народів, а також євреїв, циган. З цією метою була утворена велика кількість «фабрик смерті» — концентраційних таборів.

У боротьбі з фашистським «новим порядком» виник патріотичний і антифашистський рух Опору, головною метою його було визволення від окупантів.

Зародився рух Опору в західноєвропейських країнах у 1940 р. Зокрема, у Франції боролася «Вільна Франція» Ш. де Голля, а також партизанські загони та підпільні групи, очолювані соціал-демократами й комуністами. У 1943 р. вони об'єднали свої зусилля в боротьбі з ворогом, утворивши Французький комітет національного визволення, який згодом очолив Ш. де Голль.

Антифашистський рух Опору набув широкого розмаху в таких країнах, як Югославія (де в листопаді 1942 р. була створена народно-визвольна армія під командуванням И. Броз Тіто), а також Італія, Польща, Чехословаччина.

Активну участь у русі Опору в країнах Європи брали військовополонені Червоної армії, котрі боролися з фашизмом у концтаборах та підпільних групах, партизанських загонах.

У Західній Європі найпоширенішими формами опору початково були видання нелегальної преси, страйки, замахи на окупантів.

Рух Опору об'єднав різні верстви населення, незалежно від їх політичної приналежності. У ньому брали участь: комуністи, соціал-демократи і соціалісти, члени профспілок, католики, деякі діячі буржуазних партій, безпартійні. В авангарді руху Опору був робітничий клас.

Специфічний характер мав рух Опору в країнах Азії, окупованих Японією. Як правило, він спирався не селянські маси і набував характеру партизанської війни.

Найактивніших форм рух Опору проти японської окупації набув у Бірмі, Філіппінах, де діяли цілі партизанські армії. На завершальному етапі війни активізувався рух Опору у В'єтнамі, Індонезії.

У країнах фашистського блоку учасники руху Опору діяли в глибокому підпіллі, вважали першочерговим завданням повалення фашистського режиму. Проти агресивної війни, за повалення реакційних урядів виступили комуністичні партії Німеччини, Італії, Японії, Болгарії, Румунії, Угорщини.

Надзвичайно широкого розмаху набула боротьба сил Опору на завершальному етапі війни. Тисячі людей змушені були вдатися до зброї, щоб звільнити свої країни від фашистської навали, захистити свої родини і себе. У цілому рух Опору був важливим чинником антифашистської національно-визвольної боротьби, який поряд з військовими діями армій країн антигітлерівської коаліції підривав ворожий тил[7, c. 102-104].


3. Віроломний напад фашистської Німеччини на Радянський Союз. Велика Вітчизняна війна, її характер і цілі. Утворення антигітлерівської коаліції

Гітлер і панівні кола фашистської Німеччини не могли розраховувати на світове панування, не перемігши СРСР. Тому заздалегідь був підготовлений і в грудні 1940 р. затверджений план «блискавичної війни» проти СРСР, що мав назву «план Барбаросса». Згідно з цим планом головним стратегічним завданням гітлерівської Німеччини було: раптовим ударом танкових і авіаційних частин розбити основні сили Червоної армії в прифронтовій смузі, а потім за півтора-два місяці вийти на рубіж Архангельськ — Казань — Астрахань, переможно закінчити війну, знищивши радянську державу та поневоливши її народи.

Проголошуючи свої плани, Гітлер заявив: «Якщо ми хочемо створити нашу велику німецьку імперію, ми повинні в першу чергу витіснити і знищити слов'янські народи — росіян, поляків, чехів, словаків, болгар, українців і білорусів».

22 червня 1941 р. фашистська Німеччина без оголошення війни раптово і підступно напала на Радянський Союз. Разом з нею проти СРСР виступили Угорщина, Італія, Румунія і Фінляндія. Значні військові сили на кордонах СРСР зосередили Японія і Туреччина, готові в зручний момент напасти на Радянський Союз.

Почалася Велика Вітчизняна війна. Радянський народ вступив у смертельний двобій з фашизмом, поставивши за мету ліквідувати навислу над країною смертельну загрозу, відстояти її честь, свободу і незалежність; знищити агресора; допомогти народам Європи звільнитися від кривавого режиму і відновити свою національну державність та незалежність; звільнити німецький народ від фашистської тиранії; ліквідувати коріння, що породжує подібні режими.

Слід підкреслити, що для народів колишнього Радянського Союзу боротьба з фашизмом не зводилася лише до воєнно-політичної перемоги над ворогом. Під час Великої Вітчизняної війни вирішувалося головне питання: залишимося ми в історії, чи будемо знищені, перетворені в рабський матеріал, приречені на вимирання відповідно до людиноненависницьких планів нацистської гегемонії у світі.

Війна радянського народу стала справді священною, всенародною. За своїм характером вона була справедливою, визвольною, глибоко вітчизняною.

Велика Вітчизняна війна мала не тільки національний, а й інтернаціональний характер. У ній вирішувалась доля Європи, усього світу, доля світової цивілізації, суспільного прогресу і демократії.

Велика Вітчизняна війна була складовою і вирішальною частиною Другої світової війни. Вона поділяється на три періоди:

• перший період (22 червня 1941 р. — 18 листопада 1942 р.) — стратегічна оборона Збройних сил Радянського Союзу, їхні невдачі і поразки; розгром фашистських військ під Москвою, зрив намагання гітлерівської коаліції розгромити СРСР у блискавичній війні;

• другий період (19 листопада 1942 р. — кінець 1943 р.) — корінний перелом у Великій Вітчизняній війні;

• третій період (січень 1944 р. — 9 травня 1945 р.) — розгром фашистського блоку, вигнання фашистських загарбників з радянської землі; визволення від окупації країн Європи; повний крах фашистської Німеччини і її беззастережна капітуляція.

З 9 серпня до 2 вересня 1945 р. Збройні сили СРСР взяли участь у військових діях проти мілітаристської Японії на Далекому Сході[3, c. 67-68].

Початок Великої Вітчизняної війни для СРСР склався дуже невдало. Незважаючи на виняткову мужність, відвагу і самовідданість, виявлені радянськими воїнами з моменту нападу ворога, радянські війська змушені були відступати. У чому ж причини невдач і поразок Червоної армії на початковому етапі війни? Ці причини складні і різноманітні. Треба враховувати як об'єктивні обставини, так і суб'єктивні чинники. Спинимось коротко на них.

На час нападу на СРСР армія фашистської Німеччини — найсильніша і найпідготовленіша в капіталістичному світі. Вона була повністю укомплектована особовим складом, озброєнням і бойовою технікою, транспортними засобами, мала високу рухомість і майже дворічний досвід ведення сучасної війни. Слід також ураховувати специфічний морально-бойовий дух армії фашистської Німеччини, вихований на расистській теорії зверхності німців над усіма іншими народами.

Усього на червень 1941 р. фашистська Німеччина мала 214 дивізій, загальною кількістю 8,5 млн осіб. Вона майже в 1,6 раза перевищувала Збройні сили СРСР, в яких було понад 5 млн осіб. У підпорядкуванні гітлерівців були також війська сателітів.

Станом на 21 червня основні сили фашистської Німеччини — 153 дивізії з 214 — зосередились уздовж західного радянського кордону. Разом із сателітами Німеччина спрямувала проти Радянського Союзу 190 дивізій. Армія вторгнення нараховувала 5,5 млн осіб, 4300 танків і штурмових гармат, 4980 бойових літаків, понад 47 тис. гармат і мінометів, 192 бойових кораблі. Ніколи ще не створювалось таке потужне військове угруповання для вторгнення.

Для порівняння зазначимо, що в радянських прикордонних військових округах у військах налічувалось близько 2,7 млн осіб. Таким чином, у реальному співвідношенні сил противник значно переважав радянські війська.

Збройні сили фашистської Німеччини спирались на потужну військову економіку. Задовго до нападу на СРСР Німеччина перевела свою економіку на військові рейки. В її підпорядкуванні опинились людські резерви, економічні й військові ресурси майже всієї Європи. Німеччина захопила в країнах Європи весь арсенал озброєння, величезні запаси металу, стратегічну сировину, металургійні і військові заводи. Більш ніж удвічі її військово-економічна потужність перевищувала радянську.

Усі ці об'єктивні обставини поглиблювались суб'єктивними чинниками. Украй негативні наслідки мав прорахунок Й. В. Сталіна, К. Є. Ворошилова, С. К. Тимошенка та інших воєнних і політичних діячів щодо можливої дати нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз і пов'язані з цим недоліки в підготовці до відбиття перших ударів. Збройні сили країни не були своєчасно відмобілізовані. Не було завершене будівництво укріплень на новому західному кордоні Радянського Союзу. Низькими темпами надходила у війська нова бойова техніка. У незадовільному стані залишались військова розвідка і зв'язок[5, c. 88-89].

На початок війни західні прикордонні округи перебували в стані мирного часу, не встигли завершити стратегічного розгортання і повністю привести війська в стан бойової готовності. Це поставило радянські війська на самому початку війни у вкрай невигідне становище.

У результаті раптового нападу фашистських військ Червона армія зазнала великих втрат. У прикордонних районах, захоплених ворогом, залишились склади зброї, боєприпасів, пального, гостру нестачу яких незабаром почали відчувати радянські війська. Усе це ще більше змінило співвідношення сил на користь німецько-фашистських військ. Позначилась і відсутність у радянських військ на той час досвіду ведення великих операцій в умовах сучасної війни.

На бойових діях Червоної армії в початковий період війни негативно відбились і репресії 1937—1938 pp.

Усе це необхідно мати на увазі, оцінюючи виключно важке становище, у якому опинилася наша країна в початковий період Великої Вітчизняної війни.

З часу нападу гітлерівських полчищ захист Вітчизни став основним практичним завданням партії і держави. Подобається сьогодні комусь чи ні, але історичні факти і документи свідчать, що, власне, ВКП(б) взяла на себе всю відповідальність за біль поразок і незліченних втрат, за долю Батьківщини. Вона здійснила колосальну роботу для забезпечення перелому у війні, розробила програму перетворення країни в єдиний воєнний табір.

Основні положення цієї програми були викладені в директиві Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) партійним і радянським організаціям прифронтових областей від 29 червня 1941 р. У директиві було розкрито суть німецького фашизму, мета якого — знищення соціалістичного ладу, поневолення радянських народів, захоплення їхніх земель і багатств. Підкреслювалось, що в нав'язаній нам війні з фашистською Німеччиною вирішується питання про життя або смерть радянської держави, про те, бути народам Радянського Союзу вільними чи поневоленими.

Закликаючи усвідомити всю глибину небезпеки і покінчити з настроями мирного часу, Раднарком СРСР і ЦК ВКП(б) поставили перед партійними і радянськими організаціями такі вимоги: швидко і рішуче перебудувати всю роботу на військовий лад; захищати кожну п'ядь радянської землі; організувати всебічну допомогу Червоній армії, швидко поповнювати її ряди; під час вимушеного відступу Червоної армії не залишати ворогу матеріальних цінностей, продуктів харчування, пального; на захопленій агресором території організувати партизанські загони і диверсійні групи, створювати підпільні партійні і комсомольські організації; створювати нестерпні умови для німецько-фашистських загарбників і їхніх прислужників, переслідувати і знищувати їх на кожному кроці.

Згідно з цією програмою було проведено ряд заходів перетворення країни в єдиний воєнний табір. Найважливішими напрямами в цій діяльності були:

1) перебудова всієї діяльності партійних, державних і громадських організацій згідно з вимогами воєнного часу;

2) всіляке зміцнення Збройних сил СРСР;

3) перебудова народного господарства на воєнний лад, створення злагодженого воєнного господарства;

4) розгортання ідейно-політичної роботи в масах;

5) організація всенародної боротьби в тилу ворога, керівництво партизанським рухом.

Улітку і восени 1941р. на фронтах йшли жорстокі бої. Два місяці продовжувалася Смоленська битва. Два з половиною місяці тривала героїчна оборона Києва. До середини жовтня 1941р. відбивали безперервні атаки противника захисники Одеси. 250 днів був неприступною фортецею для ворога Севастополь. На смерть стояв Ленінград.

Найважливішою подією першого періоду війни був розгром німецько-фашистських військ під Москвою.

У планах гітлерівців особливе місце відводилось захопленню Москви. Вони розраховували, що захоплення Москви буде означати кінець війни, змусить Радянський Союз капітулювати. Фашистське командування організувало два генеральні наступи на Москву (наприкінці вересня і в середині листопада 1941 p.). Ці наступи провалились у результаті надзвичайної стійкості воїнів Червоної армії, самовідданості жителів столиці.

На підступах до Москви були вимотані і знекровлені добірні дивізії вермахта. Тільки з 16 листопада до 5 грудня противник втратив під Москвою 55 тис. чоловік убитими, понад 100 тис. пораненими і обмороженими. За цей час було підбито 777 ворожих танків, знищено 297 гармат і мінометів, 244 кулемети, збито в повітряних боях і знищено на аеродромах 1500 літаків.

5 грудня 1941 р. розпочався контрнаступ радянських військ під Москвою, який привів до розгрому значних сил противника. Ворог був відкинутий від Москви на 150—300 км. Перемога під Москвою стала початком переходу Червоної армії в стратегічний наступ, який продовжувався до квітня 1942 р.

Розгром німецько-фашистських військ під Москвою мав історичне значення. Він розвіяв міф про непереможність німецько-фашистської армії, остаточно поховав гітлерівський план «блискавичної війни». Для радянського народу і його збройних сил перемога під Москвою мала величезне морально-політичне значення — вона зміцнила їх упевненість у тому, що німецько-фашистські війська будуть остаточно розбиті.

Перемога Збройних сил СРСР під Москвою викликала перші ознаки кризи у фашистській Німеччині, у лавах її військ, змусила уряди Японії і Туреччини не втручатися у воєнні події до кращих часів; стимулювала зростання національно-визвольного руху і партизанської боротьби в підкорених фашистами країнах; прискорила утворення антигітлерівської коаліції. Слід зазначити, що питання про створення антигітлерівської коаліції стало успішно вирішуватись лише починаючи з другої половини 1941 p., після віроломного нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз.

Ураховуючи обстановку, що склалася, уряд Великобританії, очолюваний У. Черчіллем, першим з буржуазних країн заявив 22 червня 1941 р. про підтримку Радянського Союзу у війні проти гітлерівської Німеччини». 12 липня 1941 р. було підписано англо-радянську угоду про спільні дії у війні проти Німеччини. У серпні 1941 р. лідери США та Великобританії підписали Атлантичну хартію, згодом до якої приєднався СРСР. 1 жовтня 1941 р. було підписано тристоронню угоду, за якою США і Великобританія зобов'язувалися надавати СРСР матеріальну допомогу. Так поступово стала формуватись антифашистська, антигітлерівська коаліція, основу якої становило співробітництво трьох великих держав: Радянського Союзу, Великобританії і США. (Офіційно США вступили у війну 8 грудня 1941 р. після своєї поразки в Перл-Харборі, оголосивши війну Японії)[6, c. 52-54].

Особливе значення в процесі утворення антигітлерівської коаліції мали події, що відбулися 1 січня 1942 р. У цей день у Вашингтоні представники 26 держав, у тому числі США, СРСР, Великобританії, Китаю, Індії, Австралії, багатьох європейських країн підписали Декларацію Об'єднаних Націй про спільну боротьбу з країнами фашистського блоку. Необхідно підкреслити, що процес утворення антигітлерівської коаліції був непростим і завершився у травні—липні 1942 р. підписанням ряду угод про війну проти країн фашистського блоку та про співробітництво і взаємну допомогу після війни.

Висновки

Виходячи з аналізу причин війни, можна зробити такий висновок. З боку країн фашистського блоку — Німеччини, Японії, Італії та їхніх сателітів Друга світова війна протягом усього періоду за своїм характером була несправедливою, реакційною, загарбницькою, грабіжницькою.

Щодо Великобританії, Франції, США та інших буржуазних країн, то війна з самого початку в основному набула справедливого і визвольного характеру. Це виявилося в тому, що Великобританія і Франція оголосили 3 вересня 1939 р. війну Німеччині, тим самим так чи інакше стали на бік Польщі, народ якої вів справедливу війну. Прогресивні тенденції незабаром виявились і в розгортанні руху Опору поневолених фашизмом народів.

Варто зазначити, що навіть уже напередодні війни на англо-франко-радянських переговорах про взаємодопомогу, включаючи військову, проти агресії (березень — серпень 1939 р.) західні діячі поводилися вкрай непослідовно. Переговори засвідчили, що вони не збираються йти на дійовий антигітлерівський союз. На обопільні гарантії з СРСР ці країни не пішли. Вони намагалися нав'язати Радянському Союзу лише односторонні зобов'язання. Треба підкреслити, що Великобританія водночас з переговорами в Москві таємно домовлялася з Гітлером. Англо-франко-радянські переговори 1939 р. зайшли у безвихідь, були зірвані, тим самим була втрачена остання можливість відвернути війну або хоча б істотно обмежити її масштаби.


Список використаної літератури

1. Бердичевський Я. Всесвітня історія. 1939-2004: Підруч. — Запоріжжя : Прем'єр, 2005. — 432с.

2. Бураков Ю. Всесвітня історія: новітні часи: Підручник для навч. закладів. — 4-е вид., випр. та доп. — К. : Генеза, 2005. — 416с.

3. Віднянський С. Всесвітня історія. Новітня історія. 1939-2003: Навч. посіб. для 11 кл. загальноосвіт. навч. закл. — 2.вид., перероб. — К. : Дієз-продукт, 2003. — 239с.

4. Горбань Ю. Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV-XX століть: навч. посібник / Юрій Андрійович Горбань (ред.). — К. : Знання, 2007. — 439c.

5. Довганик Н. М., Дудко І. Д., Кульпинський В. Л., Маманчук О. І., Олійниченко А. М. Політична історія ХХ століття: Навч. посібник для студ. екон. спец. вищ. навч. закл. / ІСДО; Київський держ. економічний ун-т. — К., 1995. — 248с.

6. Кучменко Е. Історія міжнародних відносин першої половини ХХ ст.: Історико-політичне есе. — К. : ІПК ДСЗУ, 2007. — 370с.

7. Салабай В. Політична історія XX століття: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2. вид., перероб. і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 376с.

8. Салабай В. Ф., Дудко І. Д., Чуб М. П., Борисенко М. В. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ-ХХІ ст.: Навч.- метод. посіб. для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана. — К. : КНЕУ, 2006. — 368с.

загрузка...
Top