Локальні цивілізації 21 століття

Вступ.

1. Східнослов’янська цивілізація перед трансформаційними випробуваннями.

2. Основні типи міжкультурних контактів локальних цивілізацій.

3. Сучасність української регіональної цивілізації.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

В сучасній науці точаться гострі дискусії з проблем становлення і згасання різних цивілізацій. Аналіз широкого історичного, філософського, соціологічного і політологічного матеріалу дозволяє говорити, що людство подолало довгий шлях від прадавніх локальних (інколи від мікролокальних) до регіональних (в політичному і географічному змісті), а потім і до глобальних цивілізацій. Єгипетська, вавилонська, іудейська, грецька, римська, слов’янська, германська, інкська та інші - це вже регіональні цивілізації, що розвинулися на базі становлення великих і малих держав, етносів. Релігійні цивілізації (християнська, буддійська, ісламська), географічні (європейська, китайська, індійська, японська тощо) цивілізації - це вже епоха широкого протистояння і діалогу цивілізацій передглобалістського характеру. Суто глобальна цивілізація - це всесвітня людська цивілізація, що охоплює як центральний елемент дві регіональні цивілізації - європейську і північноамериканську (остання розвинулась у відносно самостійну цивілізацію). Але тут варто враховувати, що сучасну всесвітню цивілізацію складають й інші регіональні цивілізації - китайська, японська, індійська, євразійська (з центром у Росії), а також інші регіональні та локальні цивілізації, в тому числі й українська.

Існує і всесвітня цивілізація, яка створювалася як цілісність тисячоліттями. До неї входить і Україна. Ця цивілізація не сприймає внутрішньої самоізоляції регіональних і локальних цивілізацій, внутрішньої глибини їх мовчання, змушує вступати в діалог мовою ідеології, політики, економіки, культури. Отже, на початку XXI століття склалася нова конфігурація цивілізацій, яка не вкладається у формулу „західна - незахідні цивілізації” і що єдиний шлях розвитку людства - перехід на західні моделі розвитку, залучення західних цінностей. Глобалізація всесвітньої цивілізації супроводжується регіоналізацією цивілізацій, створенням нових субрегіональних цивілізацій, які класифікуються за релігійним, економічним, політичним та іншими критеріями, сплеском активності локальних цивілізацій на державній та етнічній основах: держави-цивілізації, етноси-цивілізації.

1. Східнослов’янська цивілізація перед трансформаційними випробуваннями

Глобальний характер сучасних трансформаційних перетворень змушує кожне окремо взяте суспільство постійно звертатись до усвідомлення власної сутності, до виявлення особливостей попереднього історичного розвитку та оцінки своєї ролі у світовому контексті. Для нових незалежних держав, що утворилися на теренах колишнього СРСР, процес пошуку власної ідентичності рівнозначний пошукові формули самовиживання.

Східнослов’янська цивілізація, що упродовж усієї своєї бутності нівечилась і нищилась, витримувала мученицькі тортури, стаючи по суті полігоном найкрутіших історичних експериментів і випробувань, зазнала в останні роки відчутних геостратегічних втрат. Її сучасний стан можна охарактеризувати як винятково критичний: геополітичний центр втрачено, духовні полюси – у стані «смути», культурне ядро розмите або зруйноване, а пострадянська культурна периферія зазнає випробувань у вогні локальних конфліктів на тлі загального посилення відцентрових процесів.

Подібна картина, якою постійно зловживають політичні сили, вороже налаштовані щодо будь-яких трансформаційних зрушень, не позбавлена реально-загрозливих рис:

· базовий потенціал суспільства (природні ресурси, економіка, фінанси, наука і технологія, оборонні сили) значною мірою підірвано, частково втрачено (культура, моральність, довіра до владних і фінансових структур) або ж не може бути відновлено у короткі терміни (чисельність населення);

· практично заблоковано імпульси висхідного (прогресивного) розвитку;

· соціальна динаміка набула негативного спрямування;

· розірвано стійкі духовні зв’язки історичних часів – сучасного з минулим та майбутнім.

Трансформаційні перетворення зумовлені перш за все внутрішніми імпульсами. На відміну від них, цивілізаційні дрейфи (дрейф, за тлум. словн., – відхилення судна від курсу під впливом вітру і течії) є штучними стрімкими відхиленнями окремих країн (груп країн) від власних – цивілізаційних, суперетнічних, загальнокультурних – цінностей та ідеалів у бік іншосистемних базових цінностей та ідеалів.

Трансформаційний перехід не в останню чергу утруднений відсутністю такої сучасної технології суспільних перетворень, яка була б геополітично та геокультурно прийнятною у Східній Європі. Тож не дивно, що увага політиків-практиків здебільшого прикута саме до модернізаційних теорій, але ігнорує проблеми національної та цивілізаційної своєрідності. До того ж, для здійснення універсалістських проектів модернізації міжнародні фінансові організації надають, хоч і надто скромні, проте відчутні в умовах скрути матеріально-фінансові ресурси. На реалізацію ж проектів національного та цивілізаційного самоствердження кошти потрібно заробляти самостійно. Щоправда, певний простір для вибору все ж таки існує.

Східноєвропейськими науковими центрами напрацьовано наступні концепції історичного розвитку:

· «формаційну», започатковану ще класичним марксизмом й спрямовану на осягнення устрою «загальної гармонії» та «остаточної» соціальної справедливості;

· «модернізаційно-ліберальну», що визнає можливою «імплантацію» на вітчизняний грунт західного цивілізаційного досвіду й застосовує для аналізу суспільних подій виключно західні оціночні категорії;

· «цивілізаційну», що стверджує негативне ставлення до ідеї уніфікованого розвитку й обстоює ідею багатоваріантності світової історії.

У зв’язку із внутрішньою суперечливістю й певною штучністю формаційної концепції та самоочевидною проблематичністю концепції ліберальної у східноєвропейських суспільствах дедалі більше прихильників знаходить парадигма, що спирається на цінності цивілізаційного (суперетнічного) самобутництва.

Існування соціокультурних цілісностей цивілізаційного типу знаходить підтвердження у численних соціологічних моніторингах. Зокрема, ретельне вивчення локальних цінностей місцевих політичних еліт, що проводилось у 1991-1996 рр. в межах дослідницького проекту «Демократія та місцеве самоврядування» у восьми республіках колишнього СРСР з Україною та Росією включно, а також у шести центральноєвропейських, чотирьох західноєвропейських державах та у Туреччині, дає всі підстави стверджувати, що в Європі існує щонайменше три кластери, тобто класи споріднених елементів статистичної сукупності, політичних культур. До першого належать держави з високим рівнем демократичних засад – вони охоплюють регіон від Швеції до Швейцарії й Італії. Другий кластер, в якому демократичні цінності мають в цілому позитивне сприйняття, займає простір від Польщі до Угорщини й Словенії. Третій пролягає через терени у напрямі Україна – Росія – Киргизстан, де цінності демократії здебільшого ігноруються [2, 21-29].

Отже, сутність цивілізаційної проблеми та вірогідних підходів до її осмислення можна, виходячи зі сказаного, сформулювати у вигляді відповідей на запитання:

1. Хто (держави, етноси, культури) до якого цивілізаційного простору (блоку, сфери, системи) нині належить?

2. З яких цивілізаційних складників побудовані існуючі державні утворення й соціокультурні системи, як давно вони існують у нинішньому вигляді?

3. Чиїми зусиллями (етносів, культур або держав) ті або інші цивілізаційні простори було створено, хто споконвічно знаходився в їхньому «центрі», а хто й чому втратив головну роль і становить тепер ближню й далеку «периферію»?

4. У рамках якого цивілізаційного блоку (системи, лінії, простору) Україна і Росія розвиватимуться надалі?

5. Довкола якого політичного «центру» – старого чи нового – в майбутньому трансформуватиметься східнослов’янський цивілізаційний простір?

Вимальовується, як бачимо, цілісна проблема, що не підлягає, на нашу думку, дробленню. Геостратегічний аспект її визначає місце України і Росії у «світовому співтоваристві» й хронополітично орієнтує темпи їх пристосування до наднаціональних структур. Соціокультурний же аспект досліджує чинники успішного вирішення зазначеного завдання, вказує, яким геокультурним потенціалом держави можуть реально скористатися, а який утруднює реалізацію належних модернізаційних перетворень.

У процесі комплексного розв’язання проблеми слід взяти до уваги наступні тези:

· кожен етнос виникає й формується в унікальних історичних умовах і виводити його виключно з одного пракореня принаймні некоректно; те ж саме стосується ліній культурних першоджерел, хоча культурна лінія здатна об’єднати чимало етносів, нерідко приналежних навіть до різних цивілізаційних (суперетнічних) блоків;

· жодне соціокультурне утворення не є вічним, оскільки існування етносів обмежене потужністю отриманого ними «пасіонарного заряду» й наприкінці історичного шляху вони нерідко або розчиняються в інших етносах, або ж переходять у стан депопуляції;

· суперетнічні системи не слід ототожнювати з біологічними організмами, етапи становлення яких підпорядковані певній програмі; суперетноси можуть пережити підряд кілька періодів сходження або ж падіння, а можуть так і згаснути, не набравши потрібної сили, не самоутвердившись;

· етноси, що існують у спільному часі та просторі, хронополітично не є цілком сучасниками, бо у діахронній шкалі вони завжди, за вимірами «реального часу», старші або молодші і відповідно по-різному виявляють політичну активність.

Звідси випливає висхідне методологічне наставляння щодо оцінки окремих носіїв східнослов’янської цивілізації. Зокрема, маємо досить підстав вважати український і російський етноси порівняно молодими. Адже як цілісні соціокультурні спільноти, що усвідомлюють себе українцями й росіянами, відлік в історії вони ведуть приблизно від історичного зламу XV-XVI сторіч.

На відміну від уже постарілих західноєвропейських етносів, більш молоді східноєвропейські здатні протиставити історичним вибухам і потрясінням не стільки досвід і знання, яких у них замало, скільки нерозтрачену енергію. Водночас поза увагою не слід полишати факт потрясінь ХХ століття, які не могли не позначитися на загальному стані східнослов’янського суперетносу.

Тож є сенс диференційовано підійти до оцінки етнокультурних складників, випробуваних різними за ступенем потрясіннями, які зазнали неоднакових втрат, зберегли різний пасіонарний заряд, а також різноступеневу спроможність до відновлення втраченого та до модернізаційних перетворень. Отже, теоретичну формулу розвитку східнослов’янської цивілізації недоречно спрощувати шляхом її зведення до українського, російського чи якогось іншого «спільного знаменника». Реальні, не заідеологізовані та не обумовлені кон’юнктурними міркуваннями, якісні стани окремих соціокультурних носіїв східнослов’янської ідеї хронополітично аж ніяк не збігаються.


2. Основні типи міжкультурних контактів локальних цивілізацій

Порубіжні, суміжні цивілізації відзначаються неоднозначним, часто конфліктним плетивом характеристик базової (національної) культури і двох великих типів цивілізаційного розвитку людства, між якими локальна цивілізація перебуває. Безумовно, вона зрештою стає частиною великої цивілізації. Та все ж довго зберігає риси порубіжності.

Таких локальних цивілізацій досить багато. Є вони в Латинській Америці, Африці, Азії, Європі. В Європі, зокрема, до країн порубіжної цивілізації можна зарахувати пострадянські країни, більшість країн Балкано-Дунайського регіону, навіть Іспанію та Португалію, які запозичили зразки культури своїх колоній, ба більше – в їхній культурі зберігаються ознаки мавританської культури з часів, коли на Піренейському півострові панували араби. Одначе Іспанія і Португалія, які деякий час були закритими країнами-цивілізаціями, зараз інтегруються в Європейський Союз.

Країни-цивілізації порубіжного типу відрізняються від інших деякою специфікою вирішення докорінних проблем способу життя, різноманітнішою (синтетичною) культурою. З одного боку, це позитив. А з іншого – в деякі моменти порубіжність стає негативом: можуть ускладнюватися механізми співіснування культур, релігій, мов тощо. Домінування різноманітності може виступати дестабілізуючою силою цілісності суспільства.

Класичні цивілізації завжди мають цілісну основу, фундамент. Наприклад, духовно-релігійний. У порубіжних цивілізаціях ця основа неоднорідна, тому і проблеми у них складніші. Наприклад, Велика Британія набула рис порубіжності тоді, коли там на проблеми міжнаціональних відносин наклалися проблеми релігійного розколу.

В країнах-цивілізаціях порубіжного типу можна виокремити три основні типи міжкультурних контактів1:

1. Відкрито вороже протистояння. Це найбільш примітивно-жорсткий тип взаємодії культур, а інколи і способів життя, коли “чуже” (чужоземне) заперечується, але з ним змушені постійно вступати в контакт. Такий тип взаємодії несе великий руйнівний потенціал для суспільства й цивілізації. Наприклад, українська локальна цивілізація формувалася в ході протистояння з степовиками (в тім числі з татаро-монголами), з Польщею, Литвою, Московією, Австро-Угорщиною, які в різні часи прагнули стерти з лиця землі автохтонну українську культуру. Але і таке протистояння породжує симбіозні культурні анклави, шари, соціальні верстви, особи.

2. Взаємодія, взаємозв’язок культур близьких, духовно пов’язаних релігією, спільним етнічним походженням, мовою. Однак кожна сторона контактів лишається самостійною, і нової культурної або політичної якості (організму) не виникає. Наприклад, мусульманські, слов’янські, християнські, романо-германські країни. Така взаємодія суттєво впливає на свідомість людини, історичні та міжособові контакти. Цей тип взаємодії має проміжний характер, але водночас виявляє і стійкість. Наприклад, взаємодія слов’янських народів у трикутнику Україна – Росія – Білорусь має дуже складний характер, але зберігає усталеність, що може ставати (або не ставати) основою нової соціокультурної і політичної якості.

3. Синтезна взаємодія, коли народжується якісно нове явище, суттєво інше, ніж первісні учасники контакту. Сьогодні, наприклад, Європейський Союз є інституйованою основою західноєвропейської цивілізації.

Отже, класичним цивілізаціям більш притаманний синтез, для порубіжних – складна взаємодія симбіозних і синтезних складових. Якщо у порубіжних цивілізацій перемагає синтезна складова, то вона прямує до класичної цивілізації (або цивілізацій-держав, як, наприклад, Німеччина). Якщо перемагає симбіозна складова (Австро-Угорщина, Росія, Югославія, Велика Колумбія, Пакистан до відокремлення Бангладешу), то така цивілізація-держава приречена на розпад. Тому в Україні важливо усіма цивілізованими засобами підтримувати синтезні процеси соціокультурного і політичного розвитку – громадянство, взаємозбагачення культур, релігійну і національну толерантність, недопущення расового і міжетнічного протистояння, впровадження багатомовності на базі вивчення національних і “світових” мов тощо.

В деякі періоди у формулі цивілізаційного синтезу можуть домінувати різні складові: культурна або релігійна система цінностей, держава, економічна діяльність (як, наприклад, в Європейському Союзі). Звідси різне співвідношення між економічною, політичною, культурно-духовною підсистемами цивілізаційної системи: може змінюватися їх підпорядкування. Наприклад, в Україні сьогодні держава має пріоритет. Її роль в синтезних процесах вища, ніж культурної та економічної складових.

Вихід на перший план тієї або іншої складової визначає динаміку цивілізаційного процесу. Культурна складова діє повільніше, хоч і охоплює ширші сфери. Політична та економічна підштовхують динаміку цивілізаційного процесу, але вони вразливіші від зовнішніх впливів (війна, світова криза тощо), соціальних конфліктів.

Усі порубіжні цивілізації (великі й малі) характеризуються незавершеністю свого історичного обличчя. Зокрема, й сучасна українська цивілізація перебуває в процесі становлення, основні її риси ще не зовсім окреслені, у ній ще живуть залишки субцивілізацій, до яких входили різні частини України, – російської, австро-угорської, польської. Західноєвропейський вплив в українській цивілізації відчувається, але він не є визначальним. У соціально-культурний генетичний код нашої цивілізації його закладено нарівні з іншими. Тому поки що траекторія історичного руху українського суспільства нечітка, суперечлива. Перетвориться Україна в складову західноєвропейської цивілізації або в щось особливе, яке всотає західні цінності, але не зводитиметься до них? Це питання залишається відкритим.


3. Сучасність української регіональної цивілізації

Спроба України і Росії наблизитись до принципово іншої системи культурних цінностей може стати цілком здійсненною в перспективі, щоправда не у найближчій. Таким шляхом йшла, наприклад, Новгородська республіка XIV-XV століть, що прагнула стати повноправним членом Ганзейського союзу. Щось подібне було й в історії України другої половини XVI – першої половини XVII століття, коли вона шукала собі гідне місце у складі Речі Посполитої, розташованої на далекій окраїні тогочасного «християнського світу».

Варто лише пам’ятати, що за дуже проблематичне прилучення до цінностей західної культури доведеться, можливо, сплатити втратою культурної самобутності. Згадаймо, яку трансформацію пережило у ХIV-XVI століттях Велике князівство Литовське, хоча свого часу було самостійним політичним центром і всерйоз претендувало на роль нового цивілізаційного полюса. Подібним чином намагалася розвиватися у XVIII-XIX століттях Російська імперія, але для неї цей шлях трагічно обірвався у 1917 році.

Отже, щоб дістатися кінця трансформаційного коридору і набути нового якісного стану, часто доводилось, як свідчить історична практика, відходити від колишніх соціокультурних надбань, відмовлятися від себе, своєї історії, культури і традицій. Трансформаційне входження порівняно безболісно давалося лише згасаючим етносам і соціокультурним потокам, а також тим етносам, що переживають період розпаду (депопуляції). Прийняття християнства з рук Візантійської імперії, що перебувала у зеніті слави, відіграло позитивну роль у житті древніх слов’ян, хоча й не врятувало їхню згасаючу цивілізацію від згубних потрясінь ХIII-XIV століть. Такі ж перетворення спостерігалися й в інших країнах Східної та Північної Європи у X-XIV століттях нової ери.

Для молодих етносів, навпаки, особливо небезпечними є спроби обмежити власну життєдіяльність виключно тими культурними наставляннями, які домінують на інерційно-згасаючих фазах розвитку впливових цивілізацій. Ось чому догматичне дотримання суворих вимог містичного візантінізму (ісіхазму) не тільки втягнуло Велике князівство Московське у стан безпросвітної духовної самоізоляції, а й зіштовхнуло на шлях до Великої смути XVII століття.

Часто-густо здійснення модернізаційних експериментів призводить до конфронтаційної логіки в самих процесах історичного розвитку, стає наслідком виникнення тіньових потоків історії або ж навіть різкої зміни (інверсії) полюсів історичного тяжіння. Це вочевидь можна простежити, скажімо, на тіньових, до того ж надзвичайно різних за своєю сутністю соціокультурних потоках XVII-XIX століть, що силоміць вивільнилися на початку ХХ століття (1917 рік) і підірвали й без того неспокійний хід російської імперської історії.

Сучасна цивілізація Заходу прагне перебрати на себе роль загальносвітового інтеграційного й стабілізаційного центру. Справа, на наш погляд, надто сумнівна, оскільки саме таких новацій минула історія ніколи не демонструвала. І просування НАТО на схід уявляється не стільки «ходою переможців-доброчинців», скільки звичайною спробою закріпитися на «природних» рубежах західної цивілізації.

Поглянемо у цьому зв’язку на історію Давнього світу. Великі імперії – персидська, македонська, римська – на якісь часи справді залучали до свого складу і зближували розрізнені цивілізаційні блоки, але не позбавляла їх права на існування. А от сучасна західна цивілізація, започаткування якої припадає приблизно на IX-XI століття, завжди вирізнялася з-поміж інших своєю агресивністю і домагалася загибелі цивілізацій, які так чи інакше чинили їй опір. На совісті західної цивілізації – нищення у ХVI-XIX століттях зрілих індіанських цивілізацій Центральної та Північної Америки. У XIII-XVI століттях вона неодноразово оголошувала загальноєвропейські «хрестові» походи проти східнослов’янської, «кочової» або «степової» (татари) та ісламської (турки) цивілізацій. У XVIII-XIX століттях вона намагалася підірвати культурні основи існування буддистської цивілізації, була, зокрема, ініціатором колоніального поділу Китаю.

У середині ХХ століття світова колоніальна система зазнала політичного розвалу. Історично усталені методи руйнації незахідних цивілізацій дещо змінилися, однак збереглося головне цільове наставляння – пошук спроб уніфікації всього світового співтовариства відповідно до еталонної моделі вестернізації. Розпад СРСР на якийсь час заблокував один з цивілізаційних полюсів, «розв’язавши руки» іншому.

Стратегічна лінія сучасного Заходу досить неоднорідна, оскільки між США і країнами ЄС існують розбіжності в розумінні шляхів подальшого розвитку людської цивілізації. При цьому Сполучені Штати схильні відстоювати свої позиції шляхом:

- зміцнення співробітництва і єдності в рамках власної цивілізації, а також вимушеного пристосування до світу, що змінився [6, 47-48];

- послідовного забезпечення безроздільного світового панування – як «першої, єдиної й останньої воістину світової наддержави» [1, 254];

- ідейного роззброєння представників незахідних культур (ні про який самостійний розвиток тут не може бути й мови, якщо «еталонна система» устами Ф. Фукуями зафіксувала настання «кінця історії») [5, 134-135].

Звичайно, жодна з нинішніх світових цивілізацій в економічному, фінансовому, політичному або військовому планах істотно конкурувати із Заходом поки що не може [7, 28-29, 36-37.]. Однак доречно зауважити, що до «світового гегемона» ніхто поки що реально не приєднався. Не лише тому, що для США незахідні цивілізації, якщо повірити З. Бжезінському, – лише фігури на «великій шахівниці», а й тому, що американська цивілізація, за усіх своїх незаперечних технологічних здобутків, з погляду базисних культурних цінностей, – малоприваблива.

Річ у тому, що у викінчену цивілізацію США на сьогодні не склалися. Адже у нинішніх своїх межах вони існують усього-на-всього близько ста років і цілковито позбавлені соціокультурної цілісності. Незрозуміло взагалі, чи є вони відламом західноєвропейської цивілізації, чи зародком нової. Головне ж полягає в тому, що жодного позитивного досвіду подолання глобальних історичних криз Сполучені Штати не мають, оскільки тривалий час розвивалися осторонь світової історії.

США не є цивілізаційною системою у повному розумінні ще й тому, що мають явно негативістське наставляння майже в усіх найголовніших сферах життєдіяльності та не позбавлені духу катастрофізму. (Достатньо пригадати хоч би кінопродукцію Голлівуду). Саме культурна неусталеність примушує Сполучені Штати вдаватись до пошуків компенсації у масштабних військових авантюрах. У цьому зв’язку не можна лишати поза увагою небезпечні заяви ряду офіційних осіб щодо можливості одностороннього перегляду Штатами основних положень Договору ПРО.

Жодна країна не в змозі процвітати в усіх сферах нескінченно, або ж хоча б упродовж 50-100 років розвиватися по висхідній. А тому слід бути реалістами, що постійно готові до різкої зміни сформованої геополітичної ситуації. Якщо у майбутньому в США виникнуть якісь серйозні проблеми внутрішнього характеру, то це неминуче змусить їх залишити Євразію. А як тоді діятимуть узалежнені «союзники»? Кожен рятуватиметься самостійно? Тому пов’язувати долю з подібного роду «цивілізаціями», на наш погляд, вкрай небезпечно.

Усяка життєздатна світова культура не має права замикатися в собі і не повинна розраховувати виключно на власні сили. Такою, власне, бачиться і позбавлена будь-якого змісту політика постійного нейтралітету, яку цілеспрямовано нав’язують Україні. Реалізація права на самобутній шлях розвитку припускає координацію зусиль тих цивілізаційних систем, що прагнуть до подолання тісних рамок однополюсного світу, який виник після розвалу СРСР. Стабільний розвиток і розквіт цивілізацій можливі лише в багатополюсному світі.

Спільнослов’янської цивілізації, як і всеслов’янської єдності, на жаль, не існує. Отже, у пошуках стратегічних союзників Україна і Росія (обидві разом або кожна зокрема) навряд чи можуть розраховувати на те, щоб міцно притулитися до якогось єдиного «слов’янського кореня». Теоретично, у перспективі, вони можуть розраховувати в час біди хіба що на підтримку єдиновірців.

Західні слов’яни (поляки, чехи, словаки) ще в Х-XI століттях стали невід’ємною частиною «євросфери», тоді як частина східних слов’ян (населення греко-католицького віросповідання західних регіонів України і Білорусі) приєдналася до неї набагато пізніше – у XV-XVI століттях. Важливим показником сучасного стану слов’янського світу і розвитку міжцивілізаційних відносин можна вважати югославську, зокрема косовську, кризу, що зафіксувала не лише розкол між недавніми союзниками по Варшавському пакту, а й жорстке протистояння представників різних цивілізацій.

Водночас величезний союзницький потенціал несуть у собі державні утворення та етнокультурні потоки ісламського світу, що завжди були найтіснішим чином пов’язані історичними долями з Росією та Україною. Це не означає повної переорієнтації України і Росії «на Схід». Однак саме світ Сходу має розглядатися як потенційний союзник у справедливому протистоянні амбіційним геостратегічним претензіям Америки. Східний вектор політики може стати надійною підставою для відродження слов’яно-православного світу.

Східним слов’янам, на відміну від західноєвропейських народів, завжди було чужим негативне ставлення до культури і духовних цінностей найближчих сусідів та співгромадян-іновірців. За необхідності – воювали, часом жорстоко, але ніколи не опускалися до повного фізичного винищення переможених (подібне спостерігалося лише за радянських часів, однак і воно було зумовлене не етнокультурними особливостями слов’ян, а винятково ідеологічними наставляннями).

Успіхи і досягнення України та Росії були вирішальною мірою обумовлені багатоетнічністю цих державних утворень, спільністю зусиль тих народів, що їх населяють. Зокрема, саме татари, попри усю трагічність обставин, супутних їхній появі у Східній Європі, допомогли східним слов’янам відстояти у XIII-XIV століттях культурну самобутність і право на існування перед воєнним та культурним натиском об’єднаної «хрестоносної» Європи.

Мусульманський світ теж пережив у ХХ столітті чимало гірких потрясінь, проте завзято відстоює свою самобутність і намагається з’єднати модернізаційні поривання з традиційною культурою. І хоча характер процесів, що тут розвиваються, поки що незрозумілий, Захід сприйняв ці зміни різко негативно, не бажаючи усвідомити, що так званий «ісламський» фундаменталізм багато в чому обумовлений минулою і нинішньою політикою самого ж Заходу (достатньо щодо цього пригадати генезу ісламської революції в Ірані або ж звернутися до передісторії кризи довкола Іраку).

Отже, у стратегічному прогнозуванні можливих наслідків «цивілізаційного дрейфу» слід враховувати не тільки наш – поточний і перспективний – стан, але й стан Західної Європи, США і Канади, країн ісламського світу, латиноамериканського і далекосхідного регіонів, причому беручи до уваги вплив довготривалих чинників їхнього розвитку.

Недоцільно, зокрема, форсувати зміну цивілізаційної парадигми. За будь-якого розкладу сил перетворення подібного масштабу затягувалися на віки, а їхні наслідки завжди були непередбачувані. Зрештою, вони ніколи не приносять вагомих дивідендів політичним силам, що їх ініціювали.

У цілому політичний курс «на об’єднану Європу» не суперечить національним інтересам України і Росії. Але конкретні форми зближення зі «сторонніми» системами також мають відповідати традиційно пануючим у Східній Європі цінностям, а приєднання до певних міжнародних організацій (ЄС, НАТО) не повинно виступати самоціллю.

Державний корабель України (як і державний корабель Росії) втратив рухливість і тому «дрейфує» під стихійними впливами заокеанських вітрів і течій. Отож, однобічний соціокультурний крен у бік Заходу має бути підправлений. Переорієнтація на власний шлях «природної модернізації», що не замикається у своїй унікальності і не зводиться лише до «вестернізації», зажадає від України та Росії відновлення всього комплексу моральних і раціональних – традиційних і сучасних – мотивацій творчої соціальної діяльності. Напрями і межі прийдешнього коригування трансформаційного курсу кожна держава мусить вибирати сама.

Баланс сил у світі постійно змінюється – сучасні світові лідери невблаганно втрачають свої позиції, їм на зміну прийдуть, звичайно, інші, оскільки майбутній склад лідируючої групи цивілізацій XXI століття поки що остаточно не визначився.


Висновки

У суто теоретичному плані поняття цивілізації досі залишається остаточно нерозкритим, оскільки немає єдиного критерію його дефініції, логічно-понятійного виокремлення. Найпоширенішим є визначення цивілізації через культурно обумовлену спільність духовних цінностей та історичної долі. У такому разі поняття «соціокультурний простір» виступає синонімом «цивілізації». Історичним ядром цивілізації (головним її носієм) вважаються певні етноси (суперетноси). Саме з цієї точки зору говорять про далекосхідну (конфуціанську або китайську), буддистську (індуїстську), західну (європейсько-американську), ісламську, східнослов’янську (cлов’яно-православну), латиноамериканську та африканську цивілізації.

У цілому ж під «цивілізацією» маємо розуміти:

· складну соціальну систему, якій властивий власний механізм функціонування;

· наднаціональну соціокультурну макро- або суперсистему, що виходить за межі однієї епохи й охоплює сфери сукупних діянь різних етносів;

· найвищу стадію розвитку окремої культури або соціокультурної лінії.

У результаті має утворитись нова системна якість — світова цивілізація, коли взаємозв'язки країн, народів, націй переможуть протистояння, забезпечать інтенсивну глобальну співпрацю. Культура, наукові досягнення, твори мистецтва, соціальне, політичне життя адаптуватимуться досить швидко в усьому цивілізаційному просторі. Але це не означає, що має відбутися культурна уніфікація світу. Природно, кожна нація, соціальна група прийматиме із загальнокультурної системи лише те, що відповідатиме її духовним потребам. Безперечно, майбутнє сучасної цивілізації полягає не в механічному поєднанні локальних цивілізацій і культур, а в їх активному взаємозасвоєнні. Лише враховуючи особливості всіх народів, їхніх цінностей, можна виробити оптимальну модель, прийнятну для кожного. Вона може бути вироблена лише у співпраці, яка передбачає пошанування кожного індивідуума, кожної нації, держави.


Список використаної літератури

1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник/ Люд-мила Горбач, Олексій Плотніков,. -К.: Кондор, 2005. -263 с.

2. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -190 с.

3. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студ. екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -256 с.

4. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Олександр Передрій,; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.

5. Петров Т. К. Язык, знак, культура. — М., 1992.

6. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми : Навчальний посібник/ Г. А. Семенов, М. О. Панкова, А. Г. Семенов; Мін-во освіти і науки України, Гуманітарний ун-т " Запорізький ін-т державного та муніципального управління " . -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -231 с.

7. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — М., 1992.

8. Цимбалістий В. Теорія міжнародних відносин: Навчальний посібник/ Василь Цимбалістий,; Мін-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. - 3-е вид., стереотипне. - Львів: Новий Світ-2000, 2006. - 320 с.

9. Школа І. Міжнародні економічні відносини: Навч. посібник для студ., що вивч. дисципліну "Міжнародна економіка". — Чернівці : Рута, 1996. — 204с.

загрузка...
Top