Касти у країнах Сходу

1. Загальне визначення касти

2. Станово – кастові групи стародавнього Єгипту

3. Авілум і мушкенум Месопотамії

4. Система варн в Стародавній Індії

5. Виникнення держави в країнах Стародавнього Сходу та закріплення кастового устрою в праві старосхідних держав

Використана література

1. Загальне визначення касти

Касти – це замкнені соціальні або етнічні групи, характерні для всіх давньосхідних суспільств, вільне населення яких не було однорідним , а мали різні комплекси прав та обов”язків. Найяскравішими прикладами давньосхідних каст є касти в Індії. Касти у Давній Індії виникли з варн, об”єднавши представників певних професій, станів, етнічні меншини.

Касти – (португ. casta - рід, походження, від лат. castus– чистий) –

  • замкнені групи людей, місце яких у виробничому і суспільному житті твердо визначене звичаями і законами. Для касти характерні відчуженість, ендогамія, спільність і спадковість професії, сувора регламентація відносин з іншими. Касти як примітивна форма поділу праці. Касти існували за стародавніх часів у багатьох народів. Найбільш розвинулись і збереглися до наших днів у Індії, де вони остаточно оформилися за часів раннього середньовіччя. Встановленню кастового ладу в Індії передувала система варн (станів): брахмани (жерці), кшатрії (воїни), вайш”я (купецтво, ремісники) і шудра (слуги, раби). Касти вперше виникли серед вайш”я і шудря. У брахманів і кшатріїв касти не розвинулись повною мірою, і вони вважаються єдиною кастою. Експлуататорські класи всіляко насаджували і підтримували касти для полегшення експлуатації населення і як перешкоду на шляху об”єднання сил народних мас для боротьби проти експлуататорів. Касти поступово перетворилися в гальмо соціально-економічного і політичного розвитку Індії, полегшували різним завойовникам, в т.ч. і англійським колонізаторам, загарбання і експлуатацію країни. Залишки кастових відносин ще й досі зберігаються в громадському житті Індії.
  • Каста – замкнена суспільна група, що зберігає свою відокремленість і групові привілеї.

2. Станово – кастові групи стародавнього Єгипту

З давніх часів основним заняттям населення Єгипту було землеробство, ремесло і скотарство. Для розвитку землеробства тут були достатньо сприятливі природні умови. На початку літа, коли в Центральній Африці йшли великі дощі і водночас у горах, де беруть початок притоки Нілу, танув сніг, води Нілу виходили з берегів і широко розливалися. Земля не тільки добре зволожувалась, а й покривалась шаром чорного, дуже родючого мулу — тому в давнину Єгипет називали "Чорна земля". Проте землі для сівби в долині Нілу доводилося відвойовувати у пісків, боліт і заростей. Єгиптяни вирубували чагарники, обгороджували низовини дамбами, у дамбах робили ворота і крізь них пропускали на поле воду. Землероби копали канали, якими воду підводили до ділянок, куди не доходив розлив. Потім будівництво іригаційних споруд ускладнилося, і його проводили у загальнодержавних масштабах. Отже, землеробство потребувало величезної затрати праці, натомість земля давала багатющі врожаї пшениці та ячменю, льону, городини, фруктів.

У дельті Нілу й оазисах розводили велику й дрібну худобу, птицю. Інтенсивно розвивалося ремесло. Ремісники виробляли зброю, одяг, взуття, посуд, меблі, вишукані прикраси, будували будинки, палаци, судна та ін.

Зручний водний шлях, що проходив по Нілу і його притоках, полегшував обмін товарів, торгівлю. Морем і сушею відбувалася жвава торгівля з сусідніми країнами. Вже в IVтис. до н.е. Єгипет був великою, багатою, густо населеною країною.

На чолі держави стояв спадковий монарх — фараон, його влада була необмеженою: він прирівнювався до бога сонця — Ра, матеріалізованого на землі, воля якого — священна. Фараон — це "джерело життя, здоров'я і радості", оскільки він народився від бога і земної жінки. Починаючи з фараона Хефрена, титул великого бога Ра чи титул сина бога Ра обов'язково приєднувався до імені фараона. Ім'я його писали в овалі, що був символом сонця. Ідею обожнювання фараонів проводили за допомогою урочистих церемоній, пишних обрядів і свят. Перед ним падали ниць, ніхто не міг споглядати його обличчя, цілували землю біля його трону чи ніг. Великою честю вважали дозвіл поцілувати край одежі фараона чи обійняти його ноги. Написи повідомляють, що люди втрачали свідомість або й помирали при повідомленні, що з ними хоче говорити фараон.

Панівними верствами в суспільстві були жерці, знать, цивільні та військові чиновники. Жерці поділялись на групи залежно від різних культів, різних богів, яким вони служили. На чолі кожної групи стояв верховний жрець, пророк даного бога. Кожна група мала свій центральний та інші храми, розташовані по всій країні. До найголовніших богів належали бог сонця Ра, бог загробного життя і суддя Озіріс, злий бог Сет, бог Анубіс та ін. Впливову групу становили царські жерці, що відали культом бога-царя.

Жерці в Єгипті мали величезний вплив. Єгиптяни вірили у загробне життя, в існування богів і були впевнені, що жерці зустрічаються з богами, які передають їм прохання людей, а боги через жерців оголошують людям свою волю. Слова жерця вважали словами бога. Тому люди несли у храми подарунки, пожертви. Багаті жертвували золото, рабів, худобу, фараони — землі, дорогоцінності. Головному храму у м. Фівах належало понад 80 тис. рабів. Щорічно у вигляді податей жерці Фів одержували близько 52 кг золота, 1090 кг срібла, 850 голів великої рогатої худоби, 290 тис. шт. птиці та ін.

Жерці були звільнені від усяких робіт і повинностей на користь фараона, від сплати податків, виконання будь-яких повинностей взагалі. Бони займали важливі посади в державі — в центральному і місцевому управлінні, судовому відомстві, були вчителями, лікарями тощо. Жерці мали великий, нерідко визначальний вплив на внутрішню і зовнішню політику держави, їм часто належало вирішальне слово при обранні того чи іншого фараона (якщо, наприклад, у попереднього не було спадкоємців). У середовищі жерців, які виступали як замкнуті привілейовані клани, високого рівня досягнув розвиток науки: математики, астрономії, географії, медицини та ін.

Привілейовану, керівну верхівку суспільства становила єгипетська аристократія. Вона складалася як з потомків колишньої родоплемінної знаті, так і з вищих цивільних і військових чинів, іноді вихідців з низів, що дістали титул й посади від фараонів. Знать володіла величезними багатствами — палацами, землями, рабами, які постійно збільшувались за рахунок завоювань, пожалувань фараонів, експропріації общинних земель.

Саме з середовища цієї знаті фараони призначали правителів номів — номархів, усе вище начальство, військових командирів та ін. Єгипетська аристократія мала також великий вплив на розв'язання державних питань.

Значний прошарок у суспільстві становили крупні купці, торговці, лихварі, багато дрібних крамарів, міняйлів та інших. Серед них були й впливові люди, які володіли великими багатствами, землями, рабами. Навіть фараони неодноразово у них позичали значні суми грошей, золото тощо.

Основну масу населення Єгипту становили селяни-общинники і ремісники. Вони були людьми вільними. Одні з них жили й працювали на державній землі замкнутими общинами, причому кожен з них мав окрему ділянку, за користування якою сплачував державі певну суму грошей і частину врожаю. Самовільно залишити землю й общину не дозволялось.

Інші були прикріплені до землі, яку надавали фараони в користування храмам, чиновникам, воїнам. Окрім ренти на користь держави, ці селяни повинні були віддавати частину врожаю володільцям землі (від 1/3 до 5/6). Бони не могли самовільно залишити закріплену за ними ділянку. За несплату ренти, податків їх можна було вигнати, позбавити засобів до існування. Згодом вигнання було заборонене і замінене тілесними покараннями.

Селян змушували також працювати на загальнодержавних роботах — на спорудженні іригаційних систем, палаців, храмів, пірамід, прокладанні доріг та ін. Під час цих робіт селянам і ремісникам виплачували невелику платню і скромно харчували. Бід непосильної праці чимало з них гинуло.

Мобілізовані у випадку необхідності селяни і ремісники становили
основу війська-ополчення.

Розвиток продуктивних сил, удосконалення знарядь виробництва, інші обставини і фактори об'єктивного і суб'єктивного характеру зумовлювали розшарування сільських громад: одні селяни розорялись, біднішали, деякі багатіли, стан інших залишався без змін. Саме зі збагатілих селян сформувався прошарок більш-менш заможних господарів, власників — так званих неджес. З їхнього середовища поповнювалось чиновництво, писарі, жрецтво, деякі з неджес стали торговцями. Найбідніших селян називали хуру.

Щодо ремісників, котрих було чимало, то заможні з них мали власні майстерні, помічників, рабів. Проте більшість працювала в державних майстернях, рудниках, каменоломнях. Вони об'єднувались у групи по 10 осіб, за кожною з них наглядав спеціальний управитель. Серед ремісників були кваліфіковані майстри, які мали кращі умови життя і праці, вищу оплату. Це стосувалося й художників, скульпторів, архітекторів та ін.

Уже згадувалось, що необхідність виконання великого обсягу іригаційних робіт, значний обсяг державного будівництва (храми, палаци, піраміди та ін.) вимагали величезної кількості робочих рук, і це
була одна з головних причин завойовницької політики фараонів —
захоплення рабів. Рабами ставали не тільки військовополонені чужоземці, а й єгиптяни, переможені у міжусобних, внутрішніх війнах. До
певного часу існувало боргове рабство, продаж у рабство своїх дітей
(зокрема, за борги), віддання у рабство за злочин. Однак основним
джерелом був полон. У переможних реляціях єгипетських фараонів
обов'язково на першому місці називали кількість захоплених рабів. Так,
Тутмос IIIповідомляє про захоплення в одному з походів 10000 полонених, його син Аменхотеп II— про 101218 осіб, ще інший фараон —
про 120000. Отже, кількість рабів у Єгипті постійно збільшувалась за
рахунок полонених і підкорених народів, їх кількість обчислювалась
багатьма десятками тисяч.

Захоплені у полон раби були власністю фараона, тобто держави. Вони могли мати сім'ю, своє майно, яким розпоряджалися. У випадку скоєння злочину таких рабів заарештовували і карали згідно з державними законами. Держава дозволила рабам не тільки скаржитись на жорстоку поведінку чи знущання господарів, а навіть шукати захисту і притулку в храмах. Храми, жерці могли перетворити такого раба в храмового слугу, тобто забрати його у господаря. Проте це явище не мало масового характеру.

Передаючи землі у користування чиновникам, храмам, воїнам, фараони давали їм одночасно рабів, але ні землі, ні ці раби їхньою власністю не ставали. Однак фараон міг подарувати комусь землю чи рабів і вони тоді ставали приватною власністю. Приватна власність на рабів у Єгипті теж була широко відомою. Сотні чи навіть тисячі рабів мали сановники, знать, номархи, володіли рабами навіть прості селяни, ремісники, їх вільно купували, продавали, дарували, передавали у спадок, їх можна було й звільнити на волю. Тоді раб ставав повністю вільною людиною, рівною у правах з іншими вільними. Якогось особливого розряду вільновідпущеників, як згодом у Римі, в Єгипті не було.

3. Авілум і мушкенум Месопотамії

В общинах Месопотамії процес майнового і суспільного розшарування розпочався ще наприкінці IVтис. до н.е. В умовах штучного зрошення успішно розвивалось землеробство, вдосконалювалась і розширялась система іригаційних споруд. Значного розвитку досягли ремесло, скотарство, садівництво. З виникненням товарно-грошових відносин срібні і мідні монети або шматки срібла на вагу почали використовувати як гроші. Зерно і худоба теж виступали платіжними засобами. Вдосконалювалися знаряддя праці, поглибились людські знання у різних сферах життя.

В епоху Хаммурапі суспільство складалось з двох основних верств: вільних і невільників, або рабів. Вільних людей за своїм соціальним станом поділяли на різні категорії. На вершині соціальної драбини стояли так звані авілум (у перекладі "людина, син людини"). Це була верхівка суспільства, рабовласницька і землевласницька світська знать. Вони посідали найвищі пости в центральному, державному апараті, у війську, були царськими намісниками на місцях — в областях, містах тощо. Особа, життя, здоров'я, честь, сім'я, майно авілум охоронялися дуже суворо.

Другу групу вільних, про яку часто згадують джерела, становили мушкену (''дрібний люд"). Вони стояли на нижчому щаблі, ніж авілум. Нерівноправність їхнього становища стверджували правові акти. Наприклад, винних, якщо потерпілим був авілум, карали суворіше, ніж за скривдженого мушкену. За тілесні пошкодження, коли обидві сторони належали до групи авілум, винний відповідав за принципом талону („око за око”, „зуб за зуб”). Якщо авілум вчинив такий злочин проти мушкену, то платив штраф (статті 196, 197, 198, 206 законів Хаммурапі). Винного ж мушкену карали значно суворіше і навіть за ляпас, завданий знатній особі, били публічно 6атогом (ст. 202). При випадковому, ненавмисному вбивстві (у бійці) за мушкену платили менший штраф, ніж за авілум. Мушкену, як людина бідніша, платив менше лікареві за лікування, а також, дружині при розлученні (ст. 139, 140). При одруженні раба мушкену з вільною жінкою діти від цього шлюбу ставали вільними. Коли ж власником раба був авілум чи жерці, то діти від подібного шлюбу ставали рабами.

Водночас звертає на себе увагу дуже дієвий загалом захист власності мушкену — його майно захищали, за правом, нарівні з майном царським і храмовим. Смертна кара загрожувала винним за крадіжку чи переховування раба царського чи мушкену (ст. 15, 16). Якщо викрадене інше майно мушкену, то злодій повинен відшкодувати його в 10-кратному розмірі, в іншому випадку винного засуджували до страти (ст. 8).

Отже, мушкену — це теж рабовласники і землевласники, очевидно, іноді люди достатньо багаті, але за своїм статусом нижчі від авілум, громадяни другорядні. Більшість дослідників вважає, що групу мушкену становили двірцеві слуги, вільне населення підкорених Вавилоном земель, чужинці, звільнені на волю раби та ін.

Світська знать жодних повинностей, окрім військових, не несла, жодних податків не сплачувала.

Ще одну велику групу рабовласників становили так звані тамкари — банкіри, купці, торговці, лихварі, тобто багаті люди вавилонського суспільства. Про них часто згадується в джерелах, у тому числі в законах Хаммурапі. Купці, торговці та інші представники цієї групи мали велику вагу в суспільстві, значний вплив на державну політику. Це пояснюється високою питомою вагою торгівлі в житті вавилонського суспільства. У Месопотамії через відсутність відповідних природних ресурсів не вистачало металів, каменю, лісу тощо. Все це завозили з інших країн купці й торговці. Грішми, які теж карбувалися з девізних дорогоцінних металів, забезпечували банкіри і лихварі. Саме вони фігурують у законах Хаммурапі в тих випадках, коли мова йде про кредиторів і боржників. Вони ж, мабуть, скуповували землі, причому закон дозволив їм купувати навіть вилучені з торгового обороту землі "ілку" (ст. 31). Цілком очевидно, що серед цієї верстви населення було багато землевласників і рабовласників. Значна кількість знайдених вавилонських ділових документів стосується власне торгівлі, ремесла і лихварства. Вони засвідчують, що існували великі торговельно-лихварські корпорації, котрі зосереджували в себе величезні капітали. Торговельні доми займалися найрізноманітнішими операціями: купівлею-продажем, обміном, видачею позик під відсотки, здаванням в оренду будинків, земельних ділянок, садів і навіть каналів, що згодом, як і земля, ставали приватною власністю. Торговельні доми забрали у держави на відкуп збір мита і податків.

Окрему, найвпливовішу і привілейовану групу суспільства становили жерці Вони володіли величезними багатствами, їм належали найкращі землі, стада худоби, палаци і храми, зерносховища й склади, скарби, маси рабів, слуг, інших залежних людей. Вони активно займалися лихварством і торгівлею. Закони надавали храмам привілеї нарівні з привілеями царського палацу. Вони отримували на свого користь особливі податки з населення, плату за культові обряди, пожертвування царя, світської знаті, простих людей. Храми мали свою охорону, збройні сили. У Вавилоні серед жерців було дуже багато заклинателів, ворожбитів, астрологів. Жерці контролювали юстицію і відігравали важливу роль в управлінні. Саме в їхньому середовищі існували, зберігались і розвивались різноманітні наукові знання, зокрема математика, медицина, географія, астрономія. Завдяки цьому вони заздалегідь могли передбачати природні явища — повінь, посуху, затемнення сонця і використовували цю здатність у своїх цілях. Як згуртований, замкнений, привілейований клас, в умовах суцільної неписьменності, сліпої віри широких верств населення в надприродні сили, богів, вони, по суті, визначали у багатьох випадках основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики держави. Вони мали тісні контакти й обмінювалися інформацією з жерцями сусідніх держав, неодноразово усували невигідних їм неслухняних монархів, призначали своїх. Недаремно у Вавилоні існувало свято, під час якого царі повинні були складати перед жерцями знаки своєї царської гідності (корону, скіпетр), щоб потім знову одержати їх від верховного жерця.

Світська знать, на яку найчастіше опиралися царі, намагалася по можливості обмежити всевладдя жерців. Особливо це помітно в періоди централізації при енергійних, могутніх царях. Конкурентна боротьба між двома найпривілейованішими верствами тривала довго, зі змінним успіхом.

Основну масу вільного населення Вавилону становили общинники, ремісники, низи міського населення. Община (сусідська, територіальна), як було зазначено, зберігалась у Вавилоні, незважаючи на утворення класового суспільства та держави. Це одна з характерних особливостей соціально-економічного устрою всієї Месопотамії. Общинники спільно володіли землями й рабами, виконували різні повинності й роботи на користь держави й храмів, платили певну суму податків. Вони обирали своїх старост та інше керівництво, які діяли під контролем державних урядовців, збирачів податків. Вони становили основну масу війська — ополчення. Працю общинників, ремісників широко використовували в східних деспотіях на так званих публічних роботах, тобто при будівництві храмів, палаців, гробниць царів, іригаційних систем, громадських споруд, прокладанні доріг тощо. Виконання цих робіт та інших повинностей (сплата податків, служба у війську) належали до безумовних обов'язків общини. За виконання публічних робіт общинники одержували мізерну, суто символічну плату, іноді зовсім нічого, та дуже вбоге харчування. Від тяжкої праці і недоїдання вони часто гинули.

Найнижчу верству населення у Вавилоні становили раби — вардум. Джерелами рабства були: військовий полон, народження від рабині, продаж дітей у рабство батьками, віддавання у рабство за злочини, за несплату боргів, купівля рабів у інших країнах. Спочатку рабство мало так званий домашній характер, було обмежене. Рабоволодіння було переважно колективним — храмів, царського дому, общин. "Домашнім", патріархальним рабство називалося тому, що раби працювали спільно з общинниками, людьми царя і храмів на полях, у садах, домашньому господарстві, ремеслі, часто спали з ними під одним дахом, спільно харчувалися. На відміну від пізнішого, класичного рабства, у Вавилоні раби мали деякі права. Раб міг протестувати, коли його продавав власник, і тоді справа розглядалася судом. Раб міг мати своє майно, володіти і частково розпоряджатися ним — укладати угоди стосовно цього майна, продавати його, здавати в оренду, позичати тощо, тобто виступав суб'єктом права у цивільно-правових відносинах. Проте після смерті раба це майно переходило до рабовласника, отже, раб не був повноправним власником свого майна. Для передачі майна рабом дітям у спадок обов'язково треба було мати дозвіл рабовласника. За наявність майна чи грошей (при його продажу) раб ніс відповідальність перед господарем. Право володіти своїм майном мало на меті зацікавити раба в результатах його праці, підняти продуктивність цієї праці. Крім того, раб міг мати свою сім'ю, господарство.

Звичайно, не варто ідеалізувати становище рабів у Вавилоні. Раб залишався рабом у повному розумінні цього слова, його продавали, купували, дарували, карали на розсуд господаря аж до смертної кари включно. За непослух шмагали батогами, могли покалічити. З метою запобігання втечі рабів таврували. Усунення цього знаку без дозволу власника раба підлягало покаранню — особі, яка це зробила, відрізали пальці (ст. 226). Якщо ж якась людина обдурила лікаря, заявивши, що раб належить їй, і розпорядилася ліквідувати рабське тавро, то таку людину належало вбити. Якщо лікар знав, що ця людина не є господарем раба, то йому відрізали пальці, якщо не знав, то звільнявся від відповідальності (ст. 227).

Разом з перетворенням Вавилону у велику, могутню державу, розширенням його зовнішньої експансії, завоюванням нових територій і народів численність рабів щораз зростала. Все більше рабів, як і земель та інших засобів виробництва, переходило у приватну власність. Рабство охоплювало всі галузі виробництва, пронизувало всю господарську діяльність країни. Недаремно пізніший, халдейський Вавилон порівнюють за розвитком рабства зі Стародавнім Римом. Раби працювали на полях, у ремісничих майстернях, у домашньому господарстві, на рудниках і копальнях, у каменоломнях, на іригаційних спорудах, різноманітних будівельних роботах тощо.

4. Система варн в Стародавній Індії

Найдавнішііндійськідержави виникають у IIIтисячоліттідо н.е. ТериторіюІндіїнаселяли чиселъніплемена інароди, якісамостійно виробили своєрідніформи культури, зокрема в техніці землеробства.

Археологічні розкопки, що проводились у Мохенджо-Даро і Хараппі, дають можливість думати про існування державної влади, про майнову диференціацію суспільства. Важливим видом господарювання було землеробство; існували різноманітніремісничівиробництва, була розвинена торгівля. Майнове розшарування сприяло появідержави.

У серединіIIIтисячоліття до н.е. на територіюІндіїпроникають кочовіплемена аріїв, якічастково відтіснили місцеве населения у гори, а частково знищили його. Аріїзапозичили у туземців осілий землеробський побут. „Арій”на санскритіозначаєаристократ, шляхетний у протилежність «анарія» — нижний, яке застосовувалося до корінного населения. Для суспільного ладу Індіїепохи аріїв характерним було існування сімейноїісільськоїгромади, у якійзростала ізміцнювалась влада патріарха. Громади управлялись радами на чоліізстаростою. Розвиток продуктивних сил вів до майновоїдифе-ренціації , до появи прошарку заможних людей. З них відокремлюються люди, що керували господарством громади івідправляли релігійніобряди — брахмани, а також військовівожді— кшатри. Ці групи становили прошарок заможноїгромадськоїаристократії. Прагнення цієї аристократіїзміцнитисвое привілейоване становище призвело до появи особливоїсоціальноїсистеми, так званоїкастовоїсистеми, системи варн.

Індійська система варн поділяла все суспільство на чотири основнігрупи, своєрідністани:

1) варна жерців (брахманів);

2) варна воїнів (кшатріїв);

3) варна землеробів, ремісників іторговців (вайшіїв);

4) варна шудр (бідняки, що перебувають у майже рабському стані).

Релігійна система вірувань СтародавньоїІндіїобгрунтовувала кастову систему іпривілеїтрьох вищих варн тим, що вони були створеніобожненим «прабатьком всіх істот» Пуруші:

  • жерці — із його вуст,
  • кшатри — із його рук,
  • вайшії — із його стегон,
  • шудри — із його стоп.

У відповідності з цим брахмани мають виконувати обов'язки жерців, кшатрії — керувати і вести війни, вайшії — займатись землеробством, тваринництвом і торпвлею, а шудри — слугувати вищим варнам. Кожна варна була замкненим станом. Брахманськізакони забороняли кровозмішення міжварнами, а також перехідізоднієї групи в іншу.

У цілому система варн мала зміцнити привілейоване становищезавойовників над корінним населенням, закріпити панівне становище родовоїаристократії.

Відсутністьджерел не дозволяєпростежити процес утворення індійськоїдержавності. Правда, у староіндійському епосіРігведівідображено епоху, коли вождіплемен обирались на народних зборах. Збори вільних воїнів збереглися ів епоху існування спадкової монархічної влади.

Письмовіджерела свідчать, що, починаючи з середини Iтис.до н.е., в Індіїіснувало декілька держав, серед яких виділялись Магадха іКошала. У Vст. до н.е. Магадха об'єднала навколо себе області, розташованіміжГангом іГімалаями. До їїскладу було включено іцарство Кошала. У 327 р. до н.е. війська Олександра Македонського завоювали значну частину територіїІндії. Визвольна боротьба, що незабаром розпочалася, завершилась утворенням у Північній Індії великоїдержави на чоліз Чандрагуптою. У роки правління сина Чандрагупти Біндусара (297—272 рр. до н.е.) до складу Індійськоїдержави було включено частину Афганістану іБілуджистану.)

Найбільшого розквіту індійська держава досягла у роки правління сина Біндусари Ашоки (272—232 рр. до н.е.). Було об'єднано в єдину державу майже всіземліІндії. Після смертіАшоки держава розпалась. Біля 100 р. до н.е. у Північну Індію вторглись племена саків, якістворили туг Індо-Скіфську державу.

УСтародавній Індіїіснував, як ів Стародавньому ЄгиптііВавилоні, азіатський спосібвиробництва. Правове становище окремих категорій населення визначалось не соціально-економічним положениям, а належністюдо тієїабо іншоїварни.

Найвище становище у суспільствізаймали брахмани. Вонимали монопольне право тлумачити закони ідавати поради представникам вищих варн. Брахмани мали навчати Ведам (священнимкнигам Індусів), вивчати їх, приносити жертви за себе іза інших, давати йотримувати підношення. За вченням брахманів міжними ікшатріями маєіснувати зв'язок івзаємодопомога: «Безбрахмана не процвітаєкшатрій, без кшатріяне процвітаєбрахман; брахман ікшатрій, об'єднавшись, процвітають ів цьому, ів тому світі». Брахман визнавався володарем всього сущого. Вінміг вимагати відчленів вищих варн всього, чогобажав. Особа брахмана була недоторканою. Його вбивство тягло за собою тяжку імученицьку смерть.

До варни кшатріїв належали цар івсіпредставники апарату управління державою. Закони Ману покладали на цю варну обов'язок охороняти підданих, здійснювати жертвоприношения івивчати веди. Головний же їхобов'язок полягав у здійсненнівлади інесеннівійськовоїслужби. Економічне становище окремих членів варни брахманів іварни кшатріїв було неоднаковим. В них поряд із власниками великих багатств були інезаможні, деякікшатрії, наприклад, за несплату боргів попадали у кабалу.

Варна вайшіїв була найчисельнішою. Їїчленам наказувалось пасти тварин, добре розбиратися у вартостікоштовностей, у якостітоварів ітурбуватись прозбільшення свого майна. Члени цієїварни мали створювати все необхідне як для свого власного прожитку, так іінших.

Члени варни шудр формально не були рабами. У законах Ману зазначалось:

« Але одне заняття Владика (Ману) вказав дляшудри — смиренно служити трьом іншим варнам». Шудрибули особисто вільні, мали право володіти майном, жили своїмисім'ями. Але «шудра не повинен нагромаджувати багатства, навіть маючи таку можливіть, оскільки шудра, набуваючи багатство, пригноблюєбрахманів».

Рабство в Індіїмало патріархальний характер. Його джереломбуло: полон, народження від раба ірабині, перетворення у рабів вільних за борги ізлочини. Разом з тим зазначимо, що раби-землероби жили громадами, мали своїсім'ї, а кшатри забирали у них лише частину вироблюваного ними продукту, не втручаючись у їх повсякденне господарське життя. Стародавнііндуси називали їх даса (раби). У великих маєтностях працювали не стільки раби, скільки наймити-кармкари.

За формою правління Індіябула монархією. На думку деяких дослідників, вона не була деспотичною, оскільки влада монарха нібито стримуваласъ самоізоляцією сільських громад, та релігійно-етичними нормами, що наказували виконувати особливу дхарму — обов'язки: охороняти підданих, опікувати малолітніх, вдів, хворих, організовувати роботи по ліквідації стихійних лих, запобігати голодові.

Разом з тим влада царя (раджі) обожнювалась. Брахмани вчили, що цар єбог, ійого накази треба виконувати як такі, що надходять відбожества. У законах Ману прямо сказано, що цар є«велике божество з тілом людини».

В управліннідержавою цар спирався на апарат бюрократії,що складався ізбрахманів ікшатріїв. За законами Ману цар мав призначати сановників із «хоробрих, досвідчених у військовійсправі, шляхетного походження івипробуваних». Цар призначав чиновників як центрального, так імісцевого управління. Особливе місце у бюрократичнійієрархіїзаймали радники царя — мантріни імахаматри. 3 них складався дорадчий колегільний орган, у якому брали участь також представники міст.

Країна поділялась на провінції, на чоліяких стояли царевичі; провінції— на округи, на чоліз окружним начальником, що „думаєпро всісправи”. Сільськіобластіскладалися із 800, 400, 200і 10 селищ, Їх очолювали відповідніуправителі, якіотримували жалування безпосередньо від царя. Найважливішіпроблеми селянськоїгромади вирішувались на сходах жителів селян. Тут існували старости ірада старійшин.

Отже, цар в управлінні державою спирався на розгалужений бюрократичний чиновницький апарат.Окрім того, цар формально вважався власником усієїземлі, тобто існувала державна власність на землю. Володільцями землі були селянські громади йокремі особи. Очевидно, інституту права приватної власності на землю не існувало.

Джерелом права у початковий період існування індійськоїдержави був звичай. Специфічною особливістю права Індіїбуло те, що на нього великий вплив робиларелігія, яка зобов'язувала дотримуватись спеціальних дхарм — правил поведінки. Дхарми наповнені і релігйним, і моральним, і правовим змістом. Вони були створені брахманами і базувались на нормах звичаєвого права, судовій практиці та узаконеннях царя. Брахмани привносили до дхарм свої релігійно-етичні та правові уявлення, що відображали їх світогляд.

Особливе місце серед дхарм (дхармашастр) займають Закони Ману (IIст. до н.е.). 3акони Ману являли собою творчість різноманітних шкіл брахманів ібули учбовими посібниками. Можна сказати, що Закони Ману були зводом релігійних, етичних іюридичних настанов, якіможна розділити на три групи:

1) різні релігійні накази брахманів;

2) норми, що регулюють організацію державної вдади і взаємовідносини з громадянами;

3) норми цивільного і кримінального законодавства. Збірник ділиться на 12 глав, а кожна глава складається із великоїкількостівіршів (шлок).

У період настання кризи родоплемінноїсистеми (VI—Vст.ст. до н.е.) виникаєбуддизм, який стаєрелігією міських жителів. Згідно вчення Будди всі люди рівні, незалежно відтого, до якоїварни вони належать. Хоча проповідіБудди були спрямованіпроти засилля брахманів іпроти існування варн, вінзакликав відмовитись від відвертоїборотьби.

3 розвитком феодализму, який призводитъ до зникнення міських
громад, буддизм відтісняється на другий план, ів XIIст. він
практично зникає. Знову посилюється брахманизм, який дістав
назву індуїзму. Основноюпостаттю індуїзму єбрахмани — земні
боги, а Шіва — єдине верховне божество, що становить абсолютну єдність духовного і матеріального буття.

Поява Законів Ману ознаменувала якісно новий етап розвитку правовоїдумки в Індії. Вона все більше підпадаєпідсвітський
вплив іпристосовується до потреб практики. У пізніших дхар-
машастрах більше уваги приділяється договірним імайновим
відносинам, відповідальностіза їх невиконання. ЗЗаконів Ману
правові норми стають більшупорядкованими ікласифікованими. Вони стали базуватись на основі вісімнадцяти приводів
(норм) судового розгляду.

5. Виникнення держави в країнах Стародавнього Сходу та закріплення кастового устрою в праві старосхідних держав

Держава як організація політичної влади, система органів управління, за допомогою яких здійснюється управління в інтересах усього суспільства чи певної його частини, та право як система загальнообов'язкових правил поведінки, встановлених або санкціонованих державою, існували не завжди. Вони виникли на певних етапах, у певні періоди соціального розвитку людства. За первіснообщинного ладу їх ще не було. Згодом разом з його розпадом — з появою приватної власності, майнової нерівності, рабства, обміну і торгівлі, формуванням соціально-економічних класів чи груп з різноманітними, нерідко протилежними, інтересами та інших факторів виникає потреба у створенні такої організації суспільства, яка б відповідала новим умовам його розвитку. Так постає держава. Крім загальних закономірностей, у кожного народу процес творення держави має характерні особливості.

Найдавнішими державами і системами права в історії людства були держави і правові системи Стародавнього Сходу. Вони виникли у південно-західній частині Азії та північне-східній Африці. Саме тут створено колиску людської цивілізації, письменності, культури тощо. У межиріччі Тигру та Євфрату виникли стародавні Шумер і Аккад, згодом Вавилонія і Ассирія. По сусідству з ними розташувалися Хеттська держава, Фінікія, єврейські (семітські) царства» потім — Персія, Урарту та ін. В Африці, у долині річки Ніл, знаходився Єгипет. До цієї групи країн належать також Стародавні Індія та Китай.

Родючі землі, здебільшого сприятливі кліматичні умови, великі, повноводні ріки зумовили швидкий перехід людства від кочового до осілого, землеробського способу життя. Водночас розвивалися скотарство, ремесло, обмін, торгівля. Особливості клімату і своєрідність грунтів, наявність великих просторів пустелі, засушливі періоди року, що наставали після надмірних опадів і повені, зумовили необхідність штучного зрошення земель. Будівництво каналів, водоймищ та інших іригаційних споруд, осушення боліт були і є на сьогодні основою східного землеробства.

У Вавилоні, Єгипті, Індії, Китаї та інших країнах здавна навчилися використовувати повноводдя великих рік для зрошення полів. Високий рівень води, який наставав, коли у верхів'ях рік випадали великі дощі, у горах розтавали сніги, використовували для наповнення водоймищ, каналів тощо. Саме тому люди і оселялися біля великих рік, вздовж їх течії — Нілу, Євфрату, Тигру, Гангу, Брахмапутри тощо. Розлив вод цих рік не тільки забезпечував зрошення земель, а й покривав поля шаром надзвичайно родючого мулу.

Звичайно, одна людина чи навіть вся родина не в змозі була прокопати зрошувальні канали, особливо до віддалених від ріки земель, або споруджувати дамби чи у випадку необхідності підняти воду на вищий від поверхні ріки рівень тощо. Вітри з пустелі засипали іригаційні споруди піском, і щороку для їх розчищення доводилось також докладати великих зусиль. До того ж території деяких країн, зокрема Індії, Китаю, були вкриті дрімучими лісами, джунглями, які вирубували, вивільнюючи простори для землеробського господарства.

Всі ці роботи люди виконували гуртом — селищами, общинами. Саме тому сусідська або територіальна община зберігалася у них упродовж тривалого часу, навіть незважаючи на виникнення перших державних утворень. Цими ж причинами пояснюється й існування спільної общинної власності на землю, оскільки розвиток приватної власності на неї неминуче ускладнив би реалізацію широкого і складного плану будівництва іригаційних споруд.

Отже, відсутність приватної власності на землю, зокрема на перших етапах виникнення і розвитку держави, є характерною рисою країн Стародавнього Сходу. Земля належала общинам, храмам, царям.

Для виконання робіт, пов'язаних з іригацією, вирубуванням лісів, прокладанням доріг, будівництвом храмів, палаців вельмож і царів, їхніх усипальниць — пірамід потрібна була неабияка робоча сила. Знову ж і тут виручала община. Однак згодом і общинники не справлялися з цими надзвичайно трудомісткими роботами, люди гинули від тяжких умов праці, часто розбігалися. Вдавалися до інших джерел робочої сили. Почали масово перетворювати у рабів військовополонених. Щораз частіші війни з сусідами в основному вели заради захоплення полонених. Рабську працю дедалі в ширших масштабах використовували на найважчих роботах — спорудженні каналів, дамб, водойм, пірамід, храмів, а також у домашньому господарстві, в землеробстві, ремеслі. Поява рабства, як і поступовий розвиток приватної власності, майнової нерівності, соціальних протиріч, веде до швидшого розпаду в цих країнах, ніж в інших регіонах земної кулі, первіснообщинного ладу і появи держави.

Перші держави в Азії та північно-східній Африці виникли ще у IVтис. до н.е. Кожна з них має свою історію виникнення, розвитку і падіння, характерні особливості. Водночас є і спільні риси, які об'єднують їх у єдину, близьку за суттю групу країн — країн Стародавнього Сходу. Назвемо їх:

  1. Збереження значних пережитків первіснообщинного ладу, зокрема сусідської (територіальної) общини, помітних слідів патріархального побуту, звичаїв, традицій. Значна питома вага у виробництві працівільних общинників.
  2. Відсутність на перших етапах розвитку приватної власності наземлю, слабкий її розвиток загалом.
  3. Наявність колективного рабоволодіння (храми, общини).
  4. Збереження первісних форм рабства, так званого домашнього
    рабства, коли раби ще мають деякі права (майно, сім'ю та ін.).
  5. Створення деспотичної форми правління, тобто державноголаду, який характеризується необмеженою владою монарха. Це пояснюється не тільки необхідністю чітко управляти суспільством, утримувати у покорі рабів, захищати свою землю від численних нападіввойовничих сусідів чи нападати на них самому, а й особливістю способу виробництва. Створення технічно продуманої, складної системиіригаційних споруд, виконання великого обсягу інших робіт, економне і спільне використання води — все це настійно вимагало централізованої, міцної влади.

Однак не можна заперечувати й того, що у давньосхідних цивілізаціях у масовій свідомості населення існувало особливе містичне ставлення до влади, правителів, котрих обожнювали.

Визнання влади й особи правителя вищими, божественними авторитетами, інституціями, які органічно витікають з існуючого об'єктивно світового порядку, а, отже, і необмеженість деспотичних повноважень правителя, було наріжним каменем, елементом східної духовної культури, релігійної ідеології, життєдіяльності давньосхідних суспільств.

  1. Ще однією характерною рисою цих суспільств і держав була наявність трьох галузей, відомств чи систем управління — відомствавнутрішніх справ, відомства військових справ і відомства публічнихробіт. Це були системи органів, їх комплекс, які відали тією чи іншоюсферою державного життя.
  2. Для всіх цих держав були характерні касти це замкнені соціальні або етнічні групи, характерні для всіх давньосхідних суспільств, вільне населення яких не було однорідним , а мали різні комплекси прав та обов”язків.

Найвідомішими і найхарактернішими представниками групи країн Стародавнього Сходу є Вавилонська держава, Єгипет, Індія, Китай.

Використана література

  1. Тищик Б.Й. Історія держави і права країн Стародавнього світу. – Львів: „Світ”, 2001
  2. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. – К.: „Вентурі”, 1997
  3. Омельченко І.К., Сорокін О.В., Череватий В.В. Історія держави і права зарубіжних країн. – К., 2000
  4. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія. – К., 1995
  5. Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн. – Харків. – 1999
  6. нариси історії Стародавнього Сходу /За ред. акад. В.В. Струве. – К., 1957
  7. Макарчук В.С. Історія держави і права зарубіжних країн. – К., 2000

загрузка...
Top