Капіталістична еволюція Росії. Суспільно-політичний розвиток країни в пореформений період

Вступ.

1. Особливості капіталістичної еволюції Росії в др. пол. XIX - поч. XX ст.

2. Суспільно-політичний розвиток країни в пореформений період.

3. Основні напрямки розвитку суспільно-політичних течій в Росії у пореформений період.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

У світі в останні тридцять років XІХ ст. розгорнулася друга технічна революція. У металургії й машинобудуванні було механізоване завантаження доменних печей і розливання чавуну, переділ чавуну й заліза в сталь. Заміна пари електрикою, електрифікація підвищила продуктивність праці в промисловості. Стали освітлюватися вулиці, суспільні будинки, одержав розвиток міський і приміський транспорт. Стали вироблятися штучні барвники, мінеральні добрива, папір із целюлози, а не з ганчіркової сировини. З'явилися автомобіль, телефон, телеграф, радіо. У сільське господарство прийшли машини - сівалки, жниварки, трактори, механічні двигуни з електроприводом. У багатьох країнах було уведено обов'язкове початкове навчання. Виникли картелі, синдикати, трести, які монополізували виробництво й збут окремих видів продукції. З'єднання промислових монополій і банківського капіталу підсилювало позиції буржуазії.

Ліквідація феодально-кріпосницької системи та зародження капіталістичних відносин сприяли активізації суспільно-політичного життя всіх верств населення. Активізувала свою діяльність і українська національна буржуазія та її ідеологи.

Інтереси буржуазії, що народжувалась, відображали, головним чином, ліберали. Український ліберально-буржуазний рух як суспільна течія сформувався після реформи 1861 p. Він був породжений тими самими суспільно-економічними умовами, що й ліберально-буржуазний рух у Росії, тому за своєю суттю не відрізнявся від нього. Проте напівколоніальне становище України у складі Російської імперії зумовило деякі специфічні риси, властиві цьому рухові. Зростаюча економічна могутність української буржуазії і національні обмеження з боку царизму й російських панівних класів робили її опозиційною до самодержавства.


1. Особливості капіталістичної еволюції Росії в др. пол. XIX - поч. XX ст.

У пореформений період (з 1861 р.) внаслідок економічного розвитку, насамперед у промисловості, остаточно склалася система російського капіталізму. На межі XIX—XX ст. Росія з відсталої аграрної держави стала аграрно-індустріальною, за обсягом промислової продукції ввійшла у п’ятірку наймогутніших держав (Англія, Франція, США і Німеччина) і дедалі більше втягувалася в світову систему господарства.

На межі століть світовий капіталізм вступив у монополістичну стадію розвитку. Для Росії також було характерним формування монополістичного капіталізму: створення промислових монополій та фінансових союзів, зрощування промислового і фінансового капіталу. Вони диктували ціни й обсяг продажу, регулювали рівень виробництва, їхнім інтересам підпорядковувалася внутрішня і зовнішня політика держави.

Особливостями монополістичного розвитку у Росії були збереження поміщицького землеволодіння, селянське малоземелля, невисокий рівень вивезення капіталу, значне інвестування іноземним капіталом.

Реформи 60-х рр. XIX ст. створили умови для швидкого розвитку капіталістичних відносин у Росії. Але тут вони мали свої особливості. Росія залишалась аграрною країною. Розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві відбувався на прусський кшталт — поміщицькі господарства переходили на товарне капіталістичне виробництво. Це забезпечувало в Росії формування капіталістичних відносин за недостатнього первинного нагромадження капіталу. Грабіжницький характер селянської реформи і відіграв роль первинного нагромадження, а також створив умови для забезпечення промисловості дешевою робочою силою.

Проте, цей процес стримувався рядом чинників. Було збережено, зокрема, селянську «общину», що гальмувало процес майнового розшарування. Промисловість, яка тільки-но створювалася, не могла забезпечити роботою велику кількість робітників. До того ж, у Росії стався демографічний вибух: до кінця XIX ст. населення подвоїлось. Розвиток капіталістичних відносин відбувався на тлі збереження феодальних методів експлуатації селян (відробіток, здольщина) і навіть патріархального укладу господарювання.

Незважаючи на сповільнений розвиток капіталізму, в сільському господарстві були помітними нові явища. Соціальне розшарування селян супроводжувалось зростанням кількості сільськогосподарських найманих робітників. У 70-х рр. їх було 700 тис, а у 90-х — близько 3,5 млн. Збільшувалося виробництво товарного хліба.

Капіталістичні відносини на селі успішно розвивались у тих районах, де існувало традиційно розвинене селянське чи поміщицьке товарне господарство, і в новоосвоєних районах (південь України, Північний Кавказ, Казахстан)[4, c. 65-66].

У Росії пізніше за інші великі держави завершився промисловий переворот, тобто перехід на машинне виробництво. Це сталось у 90-х рр. XIX ст. Проте, він відбувався одночасно з індустріалізацією, що зумовило високу концентрацію виробництва і швидкі темпи розвитку. На 5 % підприємств працювало 54,1 % робітників. Початок індустріалізації характеризувався також прямим державним втручанням. Робилося це у формі державного фінансування залізничного будівництва і фінансової підтримки галузей важкої промисловості, особливо металургії та машинобудування. Значну роль у проведенні індустріалізації відіграв іноземний капітал, якому створили сприятливі умови.

Проте, розвиток промисловості був нерівномірним у різних районах країни. Найбільш швидкими темпами розвивались Україна (Донбас, південь), Петербург, Москва, Польща, Прибалтика; дещо повільніше — промисловість Уралу.

За період з 1866 р. по 1903 р. кількість підприємств збільшилась із 3 тис. до 9 тис.-Виплавка чавуну 1902 р. зросла до 159 млн. пудів (1867 р. його виробили лише 17 млн. пудів). Видобуток вугілля досяг 1902 р. 1 млрд. пудів (1867 р.— 159 млн. пудів).

Великого розмаху набуло залізничне будівництво. Довжина залізничної мережі зросла з 1488 км 1861 р. до 52 тис. км наприкінці XIX ст.

Незважаючи на такі вражаючі успіхи, Росія залишалася переважно аграрною країною, оскільки питома вага промислової продукції була меншою за сільськогосподарську.

Розвиток капіталістичних відносин породив протиріччя в суспільстві між працею і капіталом, між підприємцями і найманими працівниками, між новими економічними відносинами і старою політичною системою. Усі ці проблеми накладалися на старі. Зокрема, в країні не було по-новому розв'язане аграрне питання. Це зумовлювало високу соціальну напруженість протягом 1861 —1917 рр.[1, c. 125-127]

На економічний розвиток Росії негативно вплинула світова валютно-фінансова та економічна кризи 1899—1903 рр. Відразу різко скоротився приплив іноземних інвестицій. Нестача капіталів призвела до концентрації виробництва і до появи в Росії монополій "Продамет", "Продвагон", "Продпаровоз" та ін. За 1899—1908 рр. кількість підприємств скоротилася на чверть, а виробництво подвоїлося. Переважним типом монополій були картелі й синдикати. Єдиною повністю монополізованою галуззю стало нафтодобування.

У кризі 1899—1903 рр. яскраво проявилась інша особливість промислового розвитку Росії — збіг у часі процесів індустріалізації та монополізації, періодів розквіту та обмеження вільної конкуренції.

Значну частину російської промисловості становило кустарне виробництво, в якому було зайнято майже 4 млн осіб. Тим часом про-мисловий пролетаріат складав близько 3 млн душ. До того ж, -лише 10 % із них були кадровими робітниками. Росія знаходилася на початковому етапі становлення індустріального суспільства.

З 80-х років XIX ст. в Росію активно проникав іноземний капітал. Російське законодавство створило сприятливі умови для цього. Іноземні інвестиції спрямовувалися у найприбутковіші галузі промисловості — нафтову, кам'яновугільну, металургійну, машинобудівну. Особливо цей процес посилився на початку XX ст. Значні природні ресурси і дешева робоча сила давали високі прибутки. Загалом іноземним власникам належала в Росії третина капіталу промислових компаній і майже половина капіталу 10 найбільших банків. Також царський уряд щедро користувався зовнішніми кредитами, особливо французькими і бельгійськими, що впливало на вибір зовнішньополітичного курсу. Загальний зовнішній борг Росії на 1913 р. складав 7,5 млрд. крб.

Перевагою російської економіки була можливість використовувати західні досягнення. Інженерна думка й підготовка фахівців у Росії перебували на належному рівні. У країну ввозилися машини, цілі заводи, запрошувалися кадри. Перша у світі ТЕЦ була побудована в Нью-Йорку в 1882 р., а в Петербурзі - в 1883. У Росії відбувався процес концентрації виробництва й капіталу. До кінця XІХ ст. на підприємствах з більш ніж 1000 працюючих були зайняті більше 50% всіх робітників. Виникали конвенції, пули, синдикати, трести. До 1900 р. діяло 140 монополістичних об'єднань в 45 галузях. За 90- е рр. XІ в. промислове виробництво виросло в 2 рази, щорічно будувалося 2,5 тис. км залізниць. Росія при Вітте стала широко залучати іноземні капітали, які до 1914 р. становили до 40% всіх капіталовкладень в економіку країни. Дешеві робочі руки залишалися важливою перевагою вітчизняної промисловості.

Незважаючи на високі темпи промислового росту, економічного розвитку, Росія залишалася "країною, що доганяє, ставилася до "другого ешелону" у світовому модернізаційному процесі. Країни-лідери - США, Німеччина, Італія, Франція, Англія, Японія - розвивалися не менш швидко й могутньо. Росія залишалася аграрною країною з нерозвиненим сільським господарством, що гальмувало розвиток країни. Середня врожайність зернових в 1900 р. становила (у пудах з десятини): Росія - 44, США - 64, Франція - 91, Німеччина - 134. Відсталість політичної системи, засилля держави, бюрократії не дозволяли реалізуватися енергії, заповзятливості населення повною мірою[3, c. 106-108].

2. Суспільно-політичний розвиток країни в пореформений період

Поразка царизму у Кримській війні змусила самодержавство шукати нових шляхів подолання економічної та соціальної кризи. Реформи, які дозволили б модернізувати найбільш відсталі ділянки суспільного життя, розпочав здійснювати новий російський імператор Олександр II. Реформи Олександра II, які через прагнення царизму зберегти головні важелі самодержавного управління і соціальну опору режиму (дворянство), хоча і мали обмежений характер, все ж відкрили певний простір для розвитку капіталістичних відносин в економіці і сприяли поліпшенню державного керівництва. Найважливішою з реформ було скасування кріпосницького права («Маніфест» і «Положення 19.2. 1861»), яке здійснювалось поступово, протягом кількох років шляхом переводу поміщицьких селян спочатку на становище «тимчасовозобов'язаних» (див. Тимчасовозобов'язані селяни), а потім «викупних». Селяни отримували особисту свободу та громадянські права. Земельний наділ, яким вони користувались, ставав їхньою власністю лише після завершення викупної операції, що проводилась в інтересах поміщиків. Порядок здійснення викупної операції, збереження численних переваг за поміщиками (відрізки, відробки) розтягнули процес скасування кріпацтва на десятиліття (стягнення викупних платежів припинено у 1907), зумовили зубожіння основної маси селянського населення і спричинили численні селянські виступи і заворушення. У національних окраїнах імперії селянська реформа була проведена у 1864-71 при збереженні ще більших привілеїв для великих землевласників.

Прогресивний характер мала земська реформа 1864. Згідно з Положенням про губернські та повітові земські установи від 1.1.1864 запроваджувались виборні органи місцевого самоуправління (земські збори і земські управи), які обирались на підставі багатоступеневої куріальної системи і відали винятково питаннями місцевого господарського і культурно-освітнього життя. У правобережних губерніях, як і в Польщі, Білорусі, Литві, де проживало багато землевласників, учасників польського національно-визвольного руху, земська реформа не проводилась. У Правобережній Україні земські установи були запроваджені у 1911. Найбільш послідовно проведеною стала судова реформа, яка розпочалась у 1864 (див. Судова реформа 1864). Замість станового встановлювався коронний суд присяжних, для розгляду дрібних громадянських справ — мировий суд. Проголошувалися принципи виборності й незмінності суддів, рівності всіх перед законом, гласність суду, участь у процесі двох сторін — обвинувачення і захисту. До розгляду кримінальних справ залучалися присяжні засідателі — представники населення, що призначалися за жеребом[8, c. 241-242].

У 1860 роках було проведено низку фінансових реформ, створено Державний банк (1860). Розпочались реформи в галузі освіти, спрямовані на демократизацію освітніх закладів, посилення автономних прав університетів. Протягом 1861—1874 проводилася військова реформа. 1.1.1874 статутом про військову повинність ліквідовано рекрутську повинність і запроваджено загальну військову повинність для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Реформи 1860-70-х років, хоч і мали обмежений характер (зокрема, селянська реформа зберігала сільську общину, яка як власник землі стримувала індивідуальну активність селянства), в основному сприяли капіталістичному розвитку країни. Спираючись на державну підтримку і приплив іноземного капіталу, високими темпами розвивалась промисловість. Формувались нові промислові райони на півдні імперії, створювались передові галузі металургії, машинобудування, хімічної промисловості, швидко зростала мережа залізниць та розвивались морські порти. Наслідком господарських змін було становлення нових соціальних верств населення — промислового пролетаріату і торговельно-промислової буржуазії.

У центрі суспільно-політичного руху в Роції у другій половині 19 століття стояли найболючіші питання «землі і волі». Невирішеність земельного питання, відсутність політичних прав і свобод викликали поляризацію у середовищі інтелігенції, яка поповнювалась вихідцями з недворянських, т.зв. різночинських верств. Серед молоді, передусім студентської, поширились радикально-демократичні ідеї, які пропонували розв'язувати суспільно-політичні проблеми шляхом народного повстання. Ідеологами цього напряму були Микола Чернишевський, Микола Добролюбов, Олександр Герцен, Микола Огарьов та ін. У 1860 роках виникли таємні організації, серед яких найвпливовіша — «Земля і Воля». Жорстокі репресії самодержавства спричинили перехід радикалів до тактики індивідуального терору (замах у 1866 Д.Каракозова на Олександра II). У 1870 роках радикально-демократичний рух, сприйнявши із Заходу соціалістичні ідеї, створив власну теорію переходу Росії до соціалізму через народне повстання і селянську общину. Цей рух отримав назву російського народництва. Теоретиками народництва були М.Бакунін, П.Лавров і П.Ткачов, які вважали, що для піднесення повстання необхідно лише просвітити селян. Жертовні «ходіння в народ», терористичні замахи учасників народницьких організацій («Земля і воля», «Народна воля», «Чорний переділ») не дали очікуваних наслідків, спричинили урядові репресії, які набули масового характеру після вбивства народовольцями 1.3.1881 царя Олександра II. Ліберальні кола зосередили свою діяльність у земських установах, пропагували необхідність поступових демократичних змін. Після вбивства Олександра II на престол вступив Олександр III, який вжив заходи для зміцнення самодержавства і обмеження політичних свобод: посилено цензуру, закрито ліберальні видання, обмежено доступ до освіти дітей з нижчих верств (циркуляри про «кухарчиних дітей» — 1887), посилено адміністративний контроль за земствами і міським самоуправлінням.

З кінці 1850 років Росія посилила військову експансію у Середній Азії. Війни за загарбання території Кокандського та Хівинського ханств, Бухарського емірату та казахських земель тривали з 1864 до 1884 і завершились встановленням тут російського військово-адміністративного управління. Зіткнувшись у цьому регіоні з інтересами Англії, Росія змушена була 1887 підписати протокол про російсько-англійське розмежування, який зупинив дальше просування Р. на південь. Зовнішньополітична діяльність Р. у Європі була спрямована на перегляд рішень Паризького договору 1856. Обережна і вміла політика міністра закордонних справ О.Горчакова (1856-82) дозволила Росія вийти з політичної ізоляції і посилити свій вплив на Балканах. Внаслідок російсько-турецької війни 1877-78 Туреччина визнала незалежність Румунії, Сербії, Чорногорії та надала автономію Болгарії. Однак Берлінський трактат 1878 обмежив впливи Росії на Балканах і Близькому Сході. Зближення Австро-Угорщини і Німеччини спонукало Росію шукати союзу з Францією та Англією. За ініціативою Франції у 1891-94 були підписані договори, які сформували російсько-французький союз, що протистояв Троїстому Союзові (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія).

Економічне піднесення, що охопило економіку Росії у кінці 19 століття, привело до формування системи російського капіталізму, особливостями якого були співіснування передової промисловості і монопольних об'єднань з напівфеодальними відносинами на селі та самодержавною політичною системою, що позбавляла громадян демократичних прав. У цей період, після врегулювання російсько-японських територіальних проблем на Далекому Сході, в основному завершилось становлення величезної Російської колоніальної імперії, що включала величезні простори Сибіру, Далекого Сходу, Середньої Азії, Кавказу, України, Прибалтики і Польщі з населенням близько 170 млн. чоловік[2, c. 65-68].

У 1894 імператорський престол посів Микола II (1894—1917) — останній представник династії Романових. Його уряд продовжував політику зміцнення самодержавства і його соціальної опори-дворянства. У той же час під впливом марксизму формувався робітничий рух у Росії У російському робітничому русі поступово провідні позиції здобула радикально-політична течія, що ставила своїм завданням революційне захоплення влади і створення соціалістичного суспільства з допомогою державних важелів. Теоретиком російського пролетарського руху виступив В.Ульянов-Ленін (1870—1924). У 1898 за ініціативою В.Ульянова створена нелегальна Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП). На другому з'їзді РСДРП (1903) у партії відбувся розкол на більшовиків (прихильників радикальних заходів) і меншовиків (прихильників реформістського шляху до соціалізму). У 1901 за кордоном виникла Партія соціалістів-революціонерів (есерів), яка взяла на озброєння народницьку ідеологію. Ліберальний земський рух, що виступав за встановлення конституційного устрою, оформився в 1905 у Конституційно-демократичну партію (кадети).

В центрі суспільно-політичної боротьби пореформеної Росії стало питання про форму державного устрою. Основною формою революційного руху, що прагнув до вирішення його революційними за со6ами, стало народництво. З народництвом - ідеологією селянського радикалізму ~ зв'язана політична історія, багато політичних і економічних ідей народництва знайшли широку підтримку. Народники відстоювали знищення приватної власності на землю, передачу її у володіння суспільству. Формою такої передачі народники вважали поділ землі порівну між селянами, введення трудового господарства без експлуатації. Центральне ідея народництва і соціалізму стала - ідея зрівнялівки (рівності), а політичною основою її реалізації ідея соціальної революції. Народники виходили з спільної ідеї про можливість російського суспільства минути капіталізм і здійснити перехід до соціалізму шляхом селянської революції.

До початку XX ст. на самій верхівці соціальної піраміди перебувало царююче прізвище, будинок Романових, що включав близько 50 персон. Царській родині належали 8 млн десятин землі (по 160 тис. на кожний у середньому), рудники, промислові підприємства, внески в банках, вівчарство, виноробні й інші дохідні господарства. Імператор розпоряджався величезною державною власністю. Введення винної монополі перетворило питний дохід у найважливіше джерело держбюджету.

Провідні позиції в країні як і раніше займало дворянство. До початку XX ст. у Росії налічувалося 1,2 млн нащадних і 620 тис. особистих дворян. Дворяни були офіцерами, чиновниками, земськими начальниками, суддями, вищими чинами поліції, жандармами, губернаторами, міністрами. Дворянство розшаровувалося, але зберігало положення еліти суспільства.

Швидко зміцнювали позиції російської буржуазії. До 1913 р. російські підприємці приватно або шляхом акціонування контролювали 29,4 тис. великих підприємств, 1/3 залізничної мережі, більшу частину річкового флоту (близько 31 тис. судів), 2393 банка і їхні філії. 60% приватних земель були в заставі в банках, в основному в частках. Чисельний склад буржуазної еліти був дуже невеликий.

У післяреформений, капіталістичний період вітчизняної історії інтелігенція стала перетворюватися у велику соціальну групу. На 1917 р. дослідники відносять до інтелігенції до 1 млн. чоловік, у тому числі 240 тис. з дипломами про вищу й середню фахову освіту. Основна маса інтелігенції жила на заробітну плату. Частина фахівців з вищим утворенням входила в правління акціонерних товариств, одержувала дивіденди від акцій, володіла підприємствами, приватними школами, газетами, видавництвами.

Впливовою й досить консервативною силою була російська православна церква. В 1912 р. у країні налічувалося 111 тис. священиків і дияконів (так зване біле духівництво) і 100 тис. ченців і черниць (чорне духівництво).

Найбільш численним був стан вільних сільських обивателів. До 1917 р. у країні було понад 100 млн селян. У руках мужиків були зосереджені майже 60% всіх земель, інвентар, робітник і продуктивна худоба, житла.

У Росії налічувалося 600 тис. ремісників у містах, до 4 млн сільських кустарів і ремісників. Поряд з велика й середніми російська статистика враховувала близько 150 тис. дрібних підприємств із 2-15 робітниками[3, c. 71-73].

3. Основні напрямки розвитку суспільно-політичних течій в Росії у пореформений період

Соціально-політичними особливостями Росії цього часу були необмежене самодержавство, станова нерівність, політичне безправ'я широких мас, національне гноблення. Характерним для Росії було і те, що держава захищала інтереси і поміщиків, і великої монополістичної буржуазії. У соціально-класовій структурі поєднувалися риси нового і старого. Розвиток капіталізму привів до формування буржуазії та пролетаріату, проте селянство було найчисленнішим і найбезправнішим станом. Буржуазія поступово ставала Провідною силою в економіці, але у політичній системі не відігравала значної ролі, як це було в західноєвропейських країнах.

Значними темпами формувалося робітництво, проте його інтереси прак-тично ніхто не захищав, воно не мало професійних спілок. У соціальній структурі та політичному житті Росії особлива роль належала чиновникам і духовенству. Так, православне духовенство ідейно обслуговувало інтереси самодержавства і стежило за моральним станом суспільства. Інтелігенція походила з різних соціальних верств і не мала спільних економічних і політичних інтересів. Проте саме вона стала двигуном створення перших радикальних політичних партій (соціал-демократів і соціалістів- революціонерів). 1903 р. у Лондоні було прийнято програму і статут Російської соціал-демократичної робітничої партії. Програма передбачала спочатку повалення самодержавства і проголошення демократичної республіки.

Серед соціал-демократів не існувало єдності. Більшість членів партії (більшовики) на чолі з Володимиром Ульяновим (Леніним) наполягали на здійсненні соціалістичної революції в Росії й встановленні диктатури1 пролетаріату, обстоювали принцип організації партії централізованого типу за участю професійних революціонерів. Меншість членів партії (меншовики) не вважали Росію підготовленою до соціалістичної революції. Вони також виступали за співробітництво з усіма ліберально-опозиційними силами.

1903 р. було засновано партію соціалістів-революціонерів (есерів), що орієнтувалися переважно на селян, хоча мали значний вплив і на робітників та інтелігенцію. Есери вимагали експропріації капіталістичної власності, ліквідації приватної власності на землю і передачі її селянам. Тактикою боротьби ця партія обрала терор. Більшовики й есери співробітничали в боротьбі з царизмом[4, c. 184-185].

Наприкінці XІХ ст. утворяться нелегальні політичні партії, особливо на національних окраїнах. Соціал-демократичну програму прийняли: Вірменська соціал-демократична партія "Гнчак" (1887), Соціал-демократія Королівства Польського й Литви (1893), Загальний єврейський робочий союз у Литві, Польщі й Росії (1897), Російська соціал-демократична робоча партія (1898), Революційна українська партія (1900) і ін. Народницькі традиції продовжували неонародницькі партії: " Дашиак-Цутюн" (1890), Партія соціалістів-революціонерів (1901), Білоруська соціалістична громада (1902), Українська партія соціалістів-революціонерів (1902) і ін. Обережними й менш активними були російські ліберали й консерватори. Лише в 1904 р. з'явилися "Союз "Звільнення"", Союз земців-конституціоналістів. Більшість політичних організацій, особливо ліберальних, монархічних, підприємницьких, оформилися в 1905 р.

Політичні партії проводили свої з'їзди, приймали програмні документи, поширювали свої ідеї через печатку й інший спосіб. Спектр програмно-політичних вимог був досить широкий: від скинення царату, установлення республіки й знищення приватної власності в соціалістів до збереження в недоторканності політичного й економічного ладу в монархістів. Всі політичні партії прагнули виражати інтереси широких верств населення, але звичайно опиралися на певні соціальні групи.

Легально діяли кооперативні, культурно-просвітні, наукові, літературно-художні й інші неполітичні об'єднання, діяльність яких контролювала поліція[7, c. 25-26].


Висновки

До початку XX ст. Росія була єдиною у Європі державою, що не мала конституції й залишалася абсолютною монархією.

Вся законодавча й виконавча влада, керівництво збройними силами й зовнішньою політикою зосереджувалися в руках імператора. Микола ІІ народився в 1868 р. В 1889 р. після смерті батька він виявився на престолі. В 1917 р. він був скинутий із престолу, а в 1918 р. без суду розстріляний разом з родиною в м. Заїсти. При житті багато сучасників називали Миколу Кривавим за загибель людей у тисняві під час коронаційних торжеств, за Криваву неділю, за більші людські втрати в Російсько-японській і Першій світовий війнах. Але в 2000 р. він разом з родиною був прилічений Російською православною церквою до лику святих. Відбулося поховання знайдених останків царської родини в боковому вівтарі Петропавлівського собору.

Роботу Ради міністрів і Комітету міністрів направляв сам цар. Він же одноосібно призначав і знімав міністрів, давав їм доручення. Посади прем'єр-міністра в Росії не було до 1905 р.

Високої був ступінь бюрократизації країни. Налічувалося близько 500 тис. рангових чиновників. Вищі чиновники одержували величезні оклади, пільги, брали більші хабарі.

У Росії були відсутні елементи представницької демократії, не було парламенту. У країні не була дозволена діяльність політичних партій і професійних союзів, але діяли в'язниці, посилання й каторга.

Самодержавство опиралося па армію (600 тис. чоловік у мирний час), поліцію й жандармерію.

Місцева влада перебувала в руках губернаторів, губернських присутніх по різних питаннях (по селянській, робочій і іншій справах). Земства займалися народною освітою, охороною здоров'я, ветеринарією, статистикою, страхуванням від пожеж, збирали місцеві податки для поліпшення суспільного побуту. З 1889 р. діяльність земств контролювали й обмежували земські начальники, яких призначали з потомствених дворян і наділяли значними повноваженнями. Міські думи займалися благоустроєм. Земська інтелігенція була незадоволена адміністративною сваволею й прагнула до об'єднання.


Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Олександр Казаков,; За ред. Юрія Алексєєва,. - К.: Каравела, 2006. - 239 с.

2. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Б.М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко,. - К.: Знання, 2002. - 565 с.

3. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. - К.: Каравела, 2005, 2007. - 271 с.

4. Даниленко В. Всесвітня історія: Хронологія основних подій/ Віктор Даниленко, Сергій Кокін,. - К.: Либідь, 1997. - 261 с.

5. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: Пер. з нім./ Герман Кіндер, Вернер Хільгеман,; Наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов, Худ. Гаральд Букор, Рут Букор,. - Пер. з нім. 2-го вид.. - К.: Знання-Прес, 2001. - 631 с.

6. Ладиченко Т. Всесвітня історія: Посібник для старшокласників та абітурієнтів/ Тетяна Ладиченко,. - К.: А.С.К., 2000. - 315 с.

7. Пивовар С. Всесвітня історія: Новітній період 1900-1945: Посібник для 10 кл./ Сергій Пивовар, Анатолій Слюсаренко, Сергій Стельмах. - К.: Академія, 1998. - 383 с.

8. Пивовар С. Всесвітня історія ХХ століття: учбовий посібник/ Сергій Пивовар, Яків Серіщев, Сергій Стельмах,. - К.: Феміна, 1995. - 236 с.

9. Теміров Ю. Всесвітня історія ХХ століття: Основні відомості шкільного курсу: Дати, події, коментарі / Юрій Теміров, Людмила Шикова, . - Донецьк: ВКФ "БАО", 1998. - 93 с.

загрузка...
Top