Духовне і матеріальне у повсякденному житті стародавніх шумерів

ВСТУП.

РОЗДІЛ 1. Духовне у житті стародавніх шумерів.

1.1. Писемність, освіта, бібліотеки та архіви шумерів.

1.2. Релігійно-міфологічні уявлення шумерів.

1.3. Особливості архітектури, мистецтва та музики шумерів.

РОЗДІЛ 2. Матеріальну у повсякденному житті шумерів.

2.1.Матеріальний побут.

2.2. Одяг та побутові традиції стародавніх шумерів.

ВИСНОВКИ.

Список використаної літератури.


ВСТУП

Шумери - народ, що заселяв Південне Межиріччя (межиріччя Євфрату й Тигру на півдні сучасного Іраку) на зорі історичного періоду. Шумерам належить винахід клинописного листа, можливо - колеса, обпаленого цегли, системи зрошення й пива.

Населення Стародавньої Месопотамії створило одну з найдавніших культур, яка істотно вплинула на культурний розвиток народів усієї стародавньої Передньої Азії, передовсім євреїв, хеттів, хурритів, навіть єгиптян. її підвалинами стали культурні надбання шумерів, значною мірою запозичені вавилонцями та ассирійцями. Звичайно, старомесопотамська культура сама зазнала зовнішніх впливів, тому спроби ряду дослідників трактувати її як колиску світової культури (ця теорія дістала назву панвавилонської) виглядають необґрунтованими. Хоч би яким значним був вплив шумерів і вавилонян на культурне життя інших стародавніх народів, він усе ж залишався вторинним і не виключав його самобутності.

Актуальність дослідженняобумовлюється, по-перше, необхідністю об’єктивно дослідити процес етногенезу та етнічної історії шумерів як одного з основних творців однієї з найдавніших цивілізацій Близького Сходу і світу взагалі – месопотамської цивілізації, що заклала основи сучасної математики, астрономії, юрисдикції, медицини, педагогіки тощо, визначити роль і місце шумерів у становленні цієї цивілізації та причини зникнення месопотамської цивілізації. По-друге, на часі постали питання історіографічного аналізу джерел та досліджень з історії шумерів, їхнього критичного осмислення на фоні нових відкриттів у сфері дослідження шумерської історії, культури та мови.

Шумер - одна з найдавніших відомих нам цивілізацій. Шумерам приписується безліч винаходів, таких як колесо, писемність, іригаційна система, сільськогосподарські знаряддя, гончарне коло, і навіть пивоварство.

Одним з найбільш відомих здобутків шумерської літератури вважається "Епос про Гільгамеша" – збірник шумерських легенд, пізніше переведених на аккадську мову. Таблички з епосом були знайдені в бібліотеці царя Ашшурбанапала. В епосі розповідається про легендарного царя Урука Гільгамеша, його друга дикуна Енкиду й пошуках секрету безсмертя. Одна із глав епосу, історія Утнапіштіма, що спасли людство від всесвітнього потопу, дуже нагадує біблійну історію про Ноєв Ковчег, що дозволяє припустити що епос був знайомий навіть авторам Старого Завіту.

Шумери вважали, що вони створені для служіння богам, між ними й богами існує дуже тісний зв'язок. Своєю працею вони як би "годують" богів, і без них боги не змогли б існувати також, як і шумери без богів.

Мета та завдання дослідженняполягає в тому, щоб на основі аналізу спеціальної літератури та джерел якомога об’єктивніше дослідити матеріальний та духовний світ шумерів, що залишили за собою чимало пам’яток історії та культури.

Для досягнення означеної мети необхідно вирішити такі дослідницькі завдання:

– проаналізувати матеріальний світ та побут стародавніх шумерів;

- виявити особливості та закономірності розвитку духовного та матеріального світу шумерів та акадів;

- розглянути особливості архітектури, мистецтва та музики шумерів;

– дослідити питання духовної спадщини шумерів.

Об’єктом дослідженняє історія Стародавнього Шумеру.

Предметом дослідження– є духовне і матеріальне у повсякденному житті стародавніх шумерів.


РОЗДІЛ 1. Духовне у житті стародавніх шумерів

1.1. Писемність, освіта, бібліотеки та архіви шумерів

Письмо у своєму розвитку пройшло три послідовні стадії: піктограму, ідеограму та фонограму (фонограма в Месопотамії — виклад на письмі звукових складів). Ті поняття, для яких важко було підібрати їх малюнковий символ, записували відразу кількома знаками (наприклад, зображені поряд знаки «рот» і «вода» означали «пити», «голова бика» і «гора» — «дикий (гірський) бик» тощо).

Спершу клинописне письмо було дуже громіздким, налічувало близько двох тисяч знаків. Поступово вавилонці та ассирійці зменшили кількість знаків до 350—400. При цьому окремі клинописні ідеограми слугували детермінативами, тобто вказували, як слід читати й розуміти сусідні знаки. Так, косий клин розділяв слова, вертикальний клин ставився перед чоловічим ім'ям, знак жіночого лона — перед жіночим ім'ям тощо.

Найдавніші шумери писали вертикальними стовпчиками згори донизу, причому самі стовпчики слідували справа наліво. Поступово шумери перейшли на більш зручний спосіб розташування клинописних знаків — горизонтальними рядками зліва направо, проте остаточно перейшли на такий спосіб письма вже ассирійці.

В епоху Середнъовавилонсъкого царства клинопис став міжнародним дипломатичним письмом на Близькому Сході, його використовували навіть єгипетські чиновники. Тому месопотамський клинопис іноді образно називають «латиницею Стародавнього Сходу». Проте з останньої третини II тис. до н. є. клинопис почали витісняти стародавні алфавіти, причому навіть у Вавилонії. Ассиріологи вважають, що клинописне письмо поступилося місцем алфавітному не стільки тому, що останнє простіше й зручніше, скільки внаслідок поширення на Близькому Сході арамейської мови [11, c. 24-25].

Основним матеріалом для письма в Месопотамії слугували вологі глиняні дощечки, на яких клиновидні знаки витискували загостреною очеретяною паличкою. Списану глиняну дощечку потім сушили на сонці чи випалювали на вогні. Писати доводилося швидко, поки не висохла глиняна табличка, й відразу записувати весь текст. Такий спосіб письма вимагав неабияких навиків. Однак месопотамські писці відмінно справлялися зі своїм завданням. Серед них були справжні віртуози, здатні на мініатюрній глиняній табличці розміром утроє меншій за сірникову коробку помістити 30 клинописних рядків заввишки до 2 мм (такий текст можна прочитати лише за допомогою збільшувального скла).

Глиняними «книгами» було незручно користуватись через їхню громіздкість. Журнал «Сатирикон» дотепно вказав на цю ваду: «Для того, щоб закоханий міг належним чином викласти предметові свого кохання свої почуття, йому доводилося відправляти дівчині цілий віз цеглин. Щоб прочитати написане, доводилося докласти стільки важких і невдячних зусиль, що в дівчини уривався терпець, і вона на десятій цеглині виходила заміж за іншого».

На початку І тис. до н. е. у Месопотамії почали писати також на вкритих тонким шаром воску дерев'яних дощечках, які потім зброшуровували в книги-ширми з допомогою шнурка. Користуватися такими «книгами» було зручніше, ніж важкими й крихкими глиняними табличками.

Ще в шумерську добу в країні існували школи, причому більшість із них були світськими, а не храмовими (жерці в Месопотамії у своїй масі були неписьменними). Школи готували землемірів, чиновників-писців. Освіта допомагала їм робити кар'єру, однак не вводила їх автоматично в коло суспільної еліти. Поступово школи стали готувати спеціалістів ширшого профілю. їхні випускники вже не просто вміли читати й писати, а й опановували основами тодішніх наукових знань з лінгвістики, математики, астрономії, медицини, права, що давало змогу їм не лише обіймати чиновницькі посади, а й випробувати себе на науковій та викладацькій ниві. Шумери говорили про свою школу: «До неї входять із заплющеними очима, а виходять із неї з розплющеними очима».

До школи записували 5—7-річних дітей, здебільшого хлопчиків, до того ж із заможних родин (навчання було платне). В одній школі навчалося 20—30 учнів, причому класів не існувало, молодші та старші вчилися разом. Більшість учнів закінчували школу в 20—25-річному віці. Вчилися діти по-різному. Одні старалися й досягали чималих успіхів у каліграфії та стилістиці, інші вчилися абияк, а потім намагалися звалити вину за своє неуцтво на вчителів. Любов до навчання в школі прищеплювали за допомогою засобів фізичного впливу (для цього навіть існувала окрема посада «озброєного ломакою»). Найбільше часу й зусиль у школярів забирало нудне переписування на спеціальні глиняні дощечки клинописних текстів, яке тривало упродовж перших років навчання щодня від сходу до заходу сонця.

Вчилися писати в месопотамській школі, на думку американського археолога Е. К'єра, так: «Учень брав грудку глини і, не потіючи над виготовленням звичайної прямокутної таблички, скачував у руці кульку, потім вирівнював одну сторону, притиснувши кульку до рівної поверхні, і писав на ній. Виконавши завдання, він знову перетворював табличку на кульку, ще раз вирівнював одну сторону й починав іншу вправу. Так він міг працювати впродовж усього дня, причому матеріал для письма залишався той самий» [14, c. 41-42].

У розвитку месопотамського шкільництва існували свої проблеми. Головна з них — не завжди високий професіональний рівень учителів, їхня корумпованість. Так чи інакше, школа (по-шумерськи вона називалась Е-дуба, тобто «дім табличок») була в історичній перспективі охоронцем культурної спадщини, забезпечувала «живий зв'язок між минулим та'сучасним».

У найбільших культурних центрах Месопотамії можна було здобути й вищу освіту. В Урі, Ніппурі, Вавилоні, Шадупумі існували своєрідні «наукові академії» чи «університети», які готували духовну еліту: вчителів, митців та ін.

У Месопотамії зародилася бібліотечна справа. В Ассирії, зокрема, існували найдавніші у світі бібліотеки, одну з яких заснував в Ашшурі Тіглатпаласар І, іншу, в Ніневії, Ашшурбанапал. Найбагатшою і найкраще впорядкованою, як уважають ассиріологи, була ніневійська бібліотека, фонди якої налічували понад 25 тис. «книг» з усіх тодішніх галузей знань. У цій бібліотеці, яка служила заодно державним архівом, зберігалися також політичні трактати, царські укази, податкові списки, донесення царських намісників і воєначальників, купчі, контракти й договори тощо. Характерно, що свою бібліотеку-архів Ашшурбанапал велів укомплектовувати ретельно виготовленими копіями найбільш цінних книг, а грабувати чужі книгосховища він, мабуть, заборонив. Виготовляли копії книг для ніневійської бібліотеки спеціальні писці, які потім звіряли переписаний ними текст з оригіналом, щоб вправити в ньому можливі помилки. Ніневійські бібліотекарі систематизували книжковий фонд, навіть придумали для глиняних «книг» спеціальний шифр та нумерацію «сторінок», без чого відшукати потрібний текст серед тисяч зовні однакових було б надзвичайно важко.

Ассирійці придумали також спосіб тиражування потрібних текстів. Для цього вони виготовляли з випаленої глини штампи з випуклим дзеркальним шрифтом, з допомогою яких потім робили відбитки на мокрій глині.

Ще в Шумері зародилася архівна справа. Царські та храмові архіви існували в Лагаші, Ніппурі, Марі, Угариті, Алалаху та інших центрах. Приватні архіви належали ніппурському банкірові Мурашу, вавилонському — Егібі та ін. [6, c. 98-99]


1.2. Релігійно-міфологічні уявлення шумерів

В Месопотамії, як і всюди Стародавньому Сході, релігія та міфологія були панівною формою осмислення людиною зовнішнього світу та свого місця в ньому. Однак, на думку американського ассиріолога Л. Оппенхейма, набожність тамтешнього населення була порівняно невисокою, люди жили в долині річок-близнюків «у надзвичайно помірному релігійному кліматі, який визначався радше соціальними та економічними, аніж, культовими координатами». Пересічний громадянин займався у повсякденному житті культовою практикою мало, цей обов'язок лежав майже виключно на цареві та жерцях. До того ж, як вважають дослідники,' месопотамська релігія в II тис. до н. є. «втратила свій яскраво виражений общинний характер і набула явних ознак ідеології, спрямованої головно на освячення єдності монархії».

Шумерський пантеон богів функціонував як асамблея на чолі з богом- царем. Асамблея складалася із груп, основна група відома як "Великі Боги" складалася з 50-ти божества й, по віруваннях шумерів, вершила долю людства. Також божеств розділялися на креативні й некреативні. Креативні боги були відповідальні за небо (Ан), землю ( богиня-матір Нинхурсаг), море (Енки), повітря (Енлиль). Космічні явища й культурні феномени підтримувалися в гармонії завдяки так званим "Мэ" (або "Ме").

Населення Месопотамії не розділяло світ на живий і мертвий, реальний та ілюзорний. Все, що можна відчути, виразити чи просто уявити, воно наділяло душею, здатністю мислити й діяти. В його уявленні світ буквально кишів найрізноманітнішими богами та духами. Кожне місто чи село, кожна сім'я, кожна людина мали своїх богів-покровителів — великих, могутніх і мудрих, проте не позбавлених людських пороків, здатних навіть на аморальні вчинки.

Релігія та міфологія відображали зміни в суспільному житті. Так, перехід від кочового скотарства до землеробства знайшов відображення в релігійному міфі про сварку між богом тваринництва Лахаром і богинею землеробства Ашнан, з якої переможцем вийшла Ашнан. Утім, жіноче божество рано святкувало перемогу. Коли в Касситську добу територіальна община у Вавилонії змінилася патріархально-сімейною, престиж більшості архаїчних богинь (виняток становили богиня кохання Іштар та богиня лікування Гула) підупав, «чоловік став всесильним господарем не лише в земному житті, а й у царстві богів». Спостерігалася централізація культу, яка проявилася не у відмиранні «старих» культів, а в синтезі їх з новими богами. Релігійному синкретизму сприяла традиція нав'язування завойовником своїх культів підкореному населенню та панування столичних культів [7, c. 1-2].

Виразно позначилася на релігійно-міфологічному світогляді населення Месопотамії також поява класів і держави. Світ почав уявлятися шумеро-вавилонцям космічною державою, соціальну еліту якої становили боги, людям же випало бути їхніми слугами й рабами. Держава-всесвіт будувалася на засадах військової демократії//Найважливіші питання в ній вирішувалися на загальних зборах богів. Усі учасники цих зборів мали право голосу, проте вирішальне слово було за сімкою основних богів (бог неба Ану, який головував на зборах, бог родючості й життєвих сил Енліль та ін.),; Кожен з великих богів був самодержцем у своїй небесній чи підземній резиденції, їм слугувала орава дрібних божків і демонів у складі візира, радників, писців, найрізноманітніших челядників. Одним словом, месопотамська релігія проектувала на небо земні порядки.

Релігія в Месопотамії була поставлена на службу царській владі, проголошувала її та особу царя священною. У Вави-лоні на царство коронувалися перед золотою статуєю Мардука, що символізувало передачу царських регалій саме цим богом (і забезпечувало відповідний суспільний статус жерцям столичного храму). Обряд коронації завершувався «священним шлюбом» царя й верховної жриці, що символізував шлюб Мардука з богинею Серпанітум. Цей ритуал дістався вавилонцям у спадок від шумерів, чиї царі на новорічне свято задля забезпечення родючості землі й жіночої утроби вступали в шлюб із жрицею храму богині Інанни (шумерський прототип вавилонської богині кохання Іштар). В архаїчний період історії Месопотамії населення пов'язувало цей ритуал зі здатністю вождя виконувати свої прямі функції — якщо вождь втрачав чоловічу силу, його вбивали, бо вважали нездатним впливати на природу. Коли ж влада вождя переросла в царську, жерці замінили ритуальне вбивство на тимчасове (на кілька днів) позбавлення царя влади (іноді цей обряд спритні царедворці використовували для організації двірцевого перевороту).

Все ж ідеологічна функція месопотамської релігії зводилася до сакралізації політичної системи. Релігія ще не втручалась у сферу соціальної етики, обслуговувала богів, а не соціальну еліту. Вона ще не виробила ідеї про посмертну відплату по ділах людини, яка є стрижневою у світових релігіях. Церкви в Месопотамії не існувало, жерці не оформились у церковний клір, а були звичайними чиновниками, що виконували специфічні функції [9, c. 65-66].

Розглянемо тепер основні культи месопотамського пантеону.

У шумерів найбільш шанованими були (місячний культ Нанна (вавилонський Сін), солярний культ Уту (вавилонський Шамаш), бог води й мудрості Енкі (вавилонський Еа), бог-творець Енліль, храм якому височів у Ніппурі (цей бог упорядкував Всесвіт, навчив людей землеробству й тваринництву, «називав ім'я царя»). Великою популярністю в Шумері користувався культ богині кохання та народжуванрсті Інанни, який під різними іменами (вавилонська Іштар, фінікійська Ашторет чи Астарта) поширився в усій Передній Азії. І Свята на честь цієї богині супроводжувалися сакральною проституцією, грищами блазнів, самоспаленням релігійних фанатиків тощо. Всі боги,/ як це уявлялося шумерам, народилися від шлюбу небесного бога Ану та богині землі Кі, які самі вийшли з первісного водяного хаосу. Вавилонці запозичили шумерський пантеон, крім того, вшановували бога бурі та грому Адада, сімку астральних богів (Юпітера-Мардука, Марса-Нергала, Меркурія-Набу, Сатурна-Нінурта та вже згадуваних Венеру-Іштар, Шамаша й Сіна) . Пантеон ассирійських богів очолював Ашшур, якого вважали царем богів, тобто покровителем царської влади. Характерно, що ассирійці надавали перевагу богу-громовержцю Ададу над богом підземних вод Еа (очевидно, це пояснювалося тим, що для їхнього землеробства більше важили опади, а не підземні води).

Культ води посідав у релігійно-міфологічному світогляді населення Месопотамії особливе місце. Воду там уважали основою всього сущого, з водяного хаосу починали біографію Всесвіту. Воді приписували здатність очищати від гріхів (ця віра послужила основою для християнської ідеї хрещення занурюванням у воду).

Мешканці Месопотамії вірили у потойбічне життя. Загробне життя в країні без вороття уявлялося їм невідрадним животінням, коли доводиться вічно терпіти спрагу та вгамовувати голод глиною й пилюкою. Щоб хоч трохи скрасити стражденне існування на тому світі, небіжчикові клали в могилу трохи їжі та напоїв. Про це мав подбати син покійного, тому вавилонець прагнув будь-що мати сина, хоча б приймака [10, c. 36-37].

Ідея про відплату за ділами людини, як уже зазначалося, в Месопотамії не виникла, небіжчик і добре, й лихе залишав живим. Єдиною винагородою праведнику на тому світі служила можливість пити чисту воду та раз на рік підніматися на землю з похмурого підземелля богині Ереш-кігаль, щоб подихати пахощами жертовних спалень. Можна зайвий раз уявити собі, наскільки безрадісно жилося людям у Месопотамії в постійній боротьбі з грізною природою, коли вони навіть не перейнялися вірою, що бодай після смерті заживуть по-людськи. Навіть більше, релігія в Месопотамії не обіцяла нікому безсмертя. Думка про марність сподівань на безсмертя виразно, проходить в епосі про Гільгамеша та в міфі про Адапа.

Адап, син богині Еа, відламав Південному вітрові крило, коли той перекинув його човен з рибою (Адап був рибалкою). Бог Ану покликав Адапа на свій суд. Адапу порадили нічого не їсти й не пити зі столу Ану, бо частування може бути отруєним. Адап дотримався цієї поради, проте цим допустився фатальної помилки, бо Ану не просто пересердився на хороброго юнака, а так його уподобав, що вирішив пригостити стравою, яка дає безсмертя. Припускають, що цей міф міг лягти в основу старозаповітної притчі про продаж Ісавом первородства за миску сочевичної юшки.

Зміну вегетаційного і мертвого періодів у житті природи мешканці Месопотамії пояснювали за допомогою культу Думузі (біблійний Таммуз). Згідно з шумерським міфом, бога-пастуха Думузі запроторила в царство мертвих його кохана дружина Інанна. Трапилося це так. Одного разу богині кохання заманулося поширити свою владу й на підземне царство богині Ерешкігаль. Однак Інанна не розрахувала своїх сил, Ерешкігаль умертвила надміру са-мовпевнену суперницю. Зі смертю Інанни життя на землі припинилося, нікому стало спалювати пожертви богам. Боги рішуче зажадали, щоб Ерешкігаль оживила й відпустила на волю богиню кохання. Проте за законом підземного царства Інанна могла залишити його лише в тому разі, коли б хтось замінив її там. Ось тоді Інанна й віддала до рук демонів підземного царства свого чоловіка за те, що він, начебто, не захотів упасти перед нею ниць. Сестра Думузі, богиня рослинного світу Гештінана, домоглася, щоб Ерешкігаль раз на рік відпускала Думузі на певний строк на землю, погодившись на цей час замінювати його в царстві мертвих. Отож, коли бог-пастух оживав, богиня рослинності, навпаки, помирала. Кожен візит Думузі на землю супроводжується приходом весни. Один із вавилонських міфів пов'язує чергування пір року зі сходженням у царство мертвих бога Мардука та його визволенням звідти богинею Сєрпанітум.

З Месопотамії до нас дійшла найдавніша версія міфу про гріхопадіння, включена пізніше до Біблії. Згідно з нею перші мешканці райського саду порушили сувору заборону богів зривати плоди з дерева одягу, і боги, не бажаючи, щоб люди скуштували плодів з дерева життя і стали безсмертними, прогнали їх із раю.

Американський ассиріолог Е. К'єра так прокоментував цей міф, відомий більше в біблійній редакції: «У цьому випадку вина за те, що людство не здобуло безсмертя, падає і на Бога, і на людей. Адаму і Єві треба було негайно пройтися по всіх деревах і завершити справу, якщо вони вже її почали. Пропустиш нагоду — боги подбають, щоб іншої не трапилося» [7, c. 2-3].

Глави сімей у Месопотамії самі виконували скромний домашній ритуал, пов'язаний з культом сімейних богів і предків. Жерці священнодіяли виключно в храмах, оскільки людність уважала, що божество живе безпосередньо в храмі у вигляді статуї, що статуя бога — це не символ його, а він самий. Зі статуєю жерці проробляли такі самі маніпуляції, як і з живим створінням: періодично її переодягали, вмивали, годували й напували, причому робили це не на очах присутніх відвідувачів, а за ширмою, щоб останніх бува не здивувала відсутність у божества апетиту. Щоденне богослужіння в храмі, таким чином, наслідувало двірцевий етикет.

Складається враження, що в Месопотамії при всій міцності релігійно-міфологічної традиції існували сумніви щодо правильності релігійних ідей, проповідуваних жерцями. Підставою для такого припущення служать окремі вавилонські імена (Ла-дагіл-ілі — «Байдужий до Бога»; Ла-адір-ілі — «Той, хто не боїться Бога»; Ла-таддар-ілу — «Не бійся Бога»), а також той промовистий факт, що тамтешнє купецтво вже не задовольнялося клятвою ім'ям Бога при укладенні торгових договорів, а ставило умову, щоб порушник договору зібрав кінчиком язика з землі 2 л зерен гірчиці.

Релігійно-міфологічний світогляд населення долини річок-близнюків помітно вплинув на формування інших стародавніх релігій, у тому числі християнської [13, c. 54-55].


1.3. Особливості архітектури, мистецтва та музики шумерів

Природа не забезпечила надійний захист Месопотамії від воєнних зазіхань на її багатства сусідніх племен і народів; її селища й цілі міста неодноразово стиралися з лиця землі нападниками. Великих руйнувань зазнавали її культурно-релігійні центри також під час громадянських воєн. Тому на території Месопотамії пам'ятки архітектури та мистецтва майже не збереглися. Історію художньої творчості її народів доводиться вивчати переважно на предметах мистецтва, виявлених у Марі, Сузах та інших містах за межами Месопотамії.

Найдавніші пам'ятки месопотамського художнього ремесла виявлено в північних регіонах країни. Це здебільшого неолітична кераміка V тис. до н. е., прикрашена геометричним орнаментом і стилізованими зображеннями людей та тварин. Цей декор, найімовірніше мав також магічне призначення. Тодішні умільці виробляли з напівпрозорого алебастру чоловічі та жіночі статуетки (найчастіше статуетки богині родючості — жінки, з могутніми стегнами та грудьми).

У Вавилонії не було будівельного каменю та промислової деревини, тому в ній із давніх-давен розвивалося виключно глиняне зодчество. Глина непридатна для монументального будівництва — південномесопотамські храми й палаци мали порівняно скромні розміри. Особливістю тамтешньої культової та палацової архітектури була відсутність у ній монументальної скульптури та рельєфів, гранична простота форм. Зовнішні стіни храмів членувалися виступами та нішами. Храми й палаци споруджували на пагорбах або штучних насипах, щоб до них не досягали паводкові води. Коли глиняна будівля старіла (у кліматичних умовах Месопотамії цього не доводилося чекати довго), безпосередньо на її руїнах зводили нову [2, c. 58-59].

Наприкінці III тис. до н. е. в храмовому будівництві Месопотамії склався оригінальний архітектурний стиль — зіккурат. Мабуть, поява його була наслідком традиції зводити храм на платформі. Зіккурат поступово став неодмінною деталлю храмових комплексів у країні. Він являв собою масивну східчасту три-, п'яти- чи семиярусну споруду, у формі поставлених один на одного паралелепіпедів чи зрізаних пірамід, що звужувалася догори. Верхівка зіккурату, скоріше всього, служила олтарною частиною, куди мав доступ лише верховний жрець. Суцільні сирцеві тераси зіккурату фарбували в яскраві кольори, так що вся споруда мала досить ошатний вигляд. Із трьох боків до вершини зіккурату вели східці чи пандуси (похилі площини). Зіккурати будували, звичайно, для основних богів, для інших же зводили прості цели та олтарі.

До наших днів у більш-менш задовільному стані збереглися лише три месопотамські зіккурати (в Урі, Чога-Замбіле та Борсиппі), в давнину ж територія Месопотамії буквально рясніла ними (лише у Вавилоні, як запевняють стародавні тексти, височіло 53 таких храми).

Ще в шумеро-аккадську добу у Вавилонії значного розвитку досягло мистецтво скульптури, яка мала не стільки художнє, скільки сакральне призначення й була цілковито підпорядкована архітектурі. Шумери та аккадці створювали статуетки богів, царів та вельмож, рельєфні зображення монстрів, тварин і епічних героїв. Одним із кращих скульптурних творів Шумера є «Дама з Урука» — алебастрове жіноче лице (на жаль, пошкоджене). Деякі спеціалісти навіть вважають «Даму з Урука» гідною суперницею відомих скульптурних зображень цариці Нефертіті. Розвивалося також шумерське мистецтво гліптики, серед предметів якої слід виділити циліндричні печатки з твердого мінералу — гематиту. Пєчатки-циліндри, що прийшли на зміну архаїчним печаткам-штампам, мають різьблену поверхню. Шумери прокочували їх по мокрій глині й одержували рельєфні відбитки. Зображення на печатках настільки складні, що часом здаються звичайним орнаментом, хоч насправді вони передають зображення богів, героїв, монстрів, тварин тощо.

Художній стиль шумерських печаток постійно розвивався, току вони служили, за словами Л. Оппенхейма, чутливим барометром, який реєстру-вав іноземні впливи й індивідуальний почерк окремих художників і шкіл, хоча останні так і не зуміли «пробити міцну броню традиціоналізму» в мистецтві Месопотамії.

Характерно, що шумерське мистецтво поступово скочувалося на шлях спрощення, спотворення пропорцій людського тіла, грубої стилізації (мистецтвознавці вважають, що це було наслідком його підпорядкування релігії). Аккадське ж мистецтво, навпаки, залишилося відданим «реалістичному» стилю, життєво правдивішим. Про це свідчать, зокрема, бронзовий чоловічий портрет (Саргона Аккадського?), кам'яна «Стела Нарам-Суена» тощо.

На схилі шумеро-аккадської історії, коли суспільство вступило в останній кризовий період, у мистецтві запанували похмурі, монотонні сцени поклоніння богам і царю[7, c. 4].

Пам'ятників старовавилонського мистецтва збереглося дуже мало. Вони виконані в досить «реалістичній» манері, канон тяжіє над ними менше, ніж над творами шумерських скульпторів, хоча шумерські художні традиції відчутно вплинули на них. Уявлення про старовавилонське мистецтво можна скласти на прикладі рельєфного зображення на верхній частині базальтового стовпа із законами Хаммурапі, півтораметрової вапнякової статуї богині Іштар, виявленої археологами в Марі.

Мистецтво Ассирії зазнало сильного впливу шумерських, вавилонських, єгипетських, хеттських і хурритських художніх стилів. Воно мало яскраво виражений прокламаційний характер: символізувало могутність і звитяжність ассирійських царів. Ассирійські скульптори ідеалізували володарів, нітрохи не дбаючи про відображення їхніх портретних рис.

Розвивалося в Месопотамії також мистецтво музики. Вже шумери винайшли ряд струнних, духових і ударних музичних інструментів (дудку, флейту, арфу, бубон тощо) й грали на них під час релігійних містерій та народних гулянь. У Шумері існували особливі «будинки музики», де за плату можна було не лише послухати улюблені мелодії, а й потішитися витівками мавпочок. Любили музику також вавилонці та ассирійці.

В 70-х роках американський ассиріолог Анне Кілмер дешифрувала клинописну табличку з Угариту, на якій записано мелодію та слова ассирійського романсу, присвяченого богині Угариту. Цей нотний запис майже на півтори тисячі років старший за грецький папірус із нотами до п'єси Еврипіда «Орест» — найдавніший манускрипт західної музики. Музикознавець Річард Крокер виконав ассирійський романс під акомпанемент точної копії шумерської ліри (її корпус виготовили з червоної берези та ялини, струни — з кишок). Він зазначив, що в цій мелодії з глибини тисячоліть «немає нічого неприродного чи дивного».

Культурні надбання народів Стародавньої Месопотамії стали вагомим внеском у скарбницю світової культури. їхній рівень, безперечно, дуже високий [3, c. 29-30].


РОЗДІЛ 2. Матеріальну у повсякденному житті шумерів

2.1.Матеріальний побут

Населення Південної Месопотамії використовувало в житловому будівництві майже виключно глину та очерет. Будинки, палаци та храми зводили з глини-сирцю, а з випаленої цегли робили лише фундамент (для широкомасштабного виробництва випаленої цегли бракувало палива, до того ж в умовах спекотного клімату вона не годилася для зведення стін, бо викликала нестерпну задуху в помешканні). Проте навіть цегла-сирець використовувалась у житловому будівництві тільки заможними господарями, бідняки ж задовольнялися очеретяними халупами, що тулилися на міських околицях чи взагалі за міськими стінами й сяк-так захищали мешканців від літньої спеки та зимового холоду. У Північній Месопотамії в будівництві використовувався також камінь.

Міста в Месопотамії будували за чітким планом, вулиці в них перетиналися неодмінно під прямим кутом. За ассирійським законодавством тим, хто порушував пряму лінію вулиці, загрожувала шибениця чи паля. Всі міські будинки були схожі один на одного й неодмінно виходили на вулицю глухою побіленою стіною, причому стіна одного будинку впритул примикала до стіни сусіднього, через що цілий житловий квартал мав спільну стіну. Понуру одноманітність вулиць оживляли поодинокі ніші та виступи, а також вхідні двері у двори, що фарбувалися задля відлякування «нечистої сили» в магічний червоний колір. Сміття жителі викидали прямо на вулицю, воно втоптувалося перехожими, внаслідок чого рівень вулиці поступово підвищувався, так що іноді до входу в будинок доводилося робити невеликі східці.

Будинки в Месопотамії, як правило, не мали вікон і освітлювалися через дверну пройму, вузький просвіт між стіною та покрівлею й отвір у покрівлі, яким виходив дим (будинки опалювалися по-чорному). Вікон не робили, щоб утримати в помешканні приємну прохолоду та вберегтися від проникнення злодіїв, які в містах ніколи не переводилися. Вхідні двері обов'язково відкривалися всередину, щоб, як уважало забобонне населення, жінка в господі не була прокляттям для чоловіка. Вони вели в невелику, вимощену цеглою прихожу, в якій, перш ніж зайти до вітальні, можна було помити руки й ноги (засобам гігієни доводилося приділяти чільну увагу, бо в повітрі майже завжди висіли хмари жовтого пилу). З прихожої потрапляли у відкритий внутрішній дворик, а вже звідти — в інші приміщення. У дворик вели вниз сходинки, бо вважалося, що коли двір лежатиме вище за підлогу будинку, господиня в ньому командуватиме чоловіком. Основне помешкання розташовувалося завжди в південній частині будинку, щоб двері виходили на північ, де не так припікало сонце [8, c. 188-189].

У будинку була кухня, проте господиня здебільшого куховарила у дворі, де дим менше роз'їдав очі. Будинки заможних городян навіть мали наполовину вриту в землю й вимощену асфальтом ванну кімнату, а також убиральню. В найбільших містах існували двоповерхові будинки, у верхні кімнати яких можна було потрапити з дерев'яної балюстради, куди підіймалися за допомогою приставної драбини. Влітку сім'я ночувала просто неба на плоскій покрівлі. Від спеки рятувалися також у підвальних приміщеннях, стіни яких поливали водою. Крили будинки очеретом та пальмовим листям. Така покрівля потребувала ремонту буквально після кожної зливи.

Хатнє начиння було простим. Здебільшого господарі меблювали своє житло плетеними ліжками, низенькими стільцями, лавочками для ніг. Лише заможні господарі обставляли свої помешкання дерев'яними скринями та кріслами, а стіни завішували кольоровими тканинами та килимами. Сиділи, схрестивши ноги, на засланій очеретяною циновкою глиняній долівці. Нехитрі речі хатнього вжитку зберігали в напівзакопаних глиняних посудинах. Помешкання освітлювали з допомогою глиняних олійних ламп.

Торгові інтереси вимагали існування надійних шляхів сполучення. До ассирійської доби намощених доріг у болотистій Месопотамії не було, доводилося задовольнятися добре утрамбованими шляхами. Царська влада дбала про охорону караванів, розставляючи на найважливіших караванних шляхах на віддалі двогодинного переходу спеціальні пости та споруджуючи в пустині невеликі укріплення, де б купці могли перепочити та запастися водою. Через те, що раптові напади войовничих степняків робили спорядження далеких караванів справою вельми ризикованою, купці й самі піклувалися про свою безпеку, зокрема, відправлялися в дорогу великими групами, наймали надійних провідників чи домовлялися про перевантаження товарів на півдорозі.

У Новоассирійському царстві уперше в світі з'явилися намощені дороги. Вони були викладені каменем і цеглою, місцями навіть залиті асфальтом, причому через канали й річки будувалися дерев'яні та кам'яні мости. Намощені дороги дали можливість Ассирії організувати надійну службу поштового зв'язку. Кореспонденція доставлялася до адресата кур'єрами, екстрені ж повідомлення — за допомогою сигнальних вогнів («вогневий телеграф»).

Найпоширенішим транспортом у Месопотамії служив нав'ючений осел. Верблюд з'явився в країні лише в Ново-ассирійську добу. Вантажі іноді перевозилися на дво- чи чотириколісних візках, у які впрягали ослів, або на спеціальних дерев'яних платформах, поставлених на котки.

Бездоріжжя та потреба раз по раз переправлятися через канали робили гужовий транспорт у Месопотамії ненадійним. Купецтво охочіше перевозило свої товари водним шляхом. Невеликий вантаж переправляли через річки та канали на поромі, причому люди та худоба слідували за поромом уплав. Для транспортування вантажів використовували також прості, але надійні річкові судна двох типів — куфу (сплетена з лози велика корзина, яку обтягували шкірою, а дно заливали асфальтом), та келек (дерев'яний пліт на надутих шкіряних бурдюках). У Перській затоці плавали на дерев'яних парусних суднах, керованих досвідченими корабельниками [13, c. 47-48].

2.2. Одягта побутові традиції стародавніх шумерів

Одяг населення Месопотамії здебільшого виробляло з овечої вовни, рідше — з лляного полотна (льон у країні не ріс, лляну тканину доводилося завозити, тому коштувала вона дорого). Шовкове вбрання з'явилося вже на схилі старомесопотамської історії й було доступне лише пред-ставникам соціальної еліти. Тканину багато драпірували й фарбували в яскравий колір, а хто не мав коштів на придбання дорогих завізних барвників, то просто-напросто відбілював вовняну тканину на сонці.

У Ранньодинастичний період чоловіки в Шумері воювали, полювали, працювали здебільшого в костюмі Адама. Так само «вдягався» жрець (і навіть цар), коли йшов до статуї бога чи богині. Проте у Старовавилонську добу з'являтися голими на людях уже вважалося непристойним (утім, траплялося, що вавилонці забували про новий етикет і, як і раніше, ходили в чому мати народила).

Робочим одягом у чоловіків був короткий фартух, вихід-ним — довга полотняна туніка з короткими рукавами (у жінок, які вдягалися так само як і чоловіки, вона сягала землі). В негоду поверх туніки накидали на плечі короткий вовняний плащ, який стягували широким поясом. В одязі знайшли відображення соціальні відмінності. Зокрема, особливе вбрання носили жерці та представники деяких професій. По-особливому вдягалися також під час трауру й вагітності. Нижньої білизни не носили ні чоловіки, ні жінки, якщо не брати до уваги магічного подвійного шнурка, котрим обв'язували голе тіло й не скидали за будь-яких обставин до самої смерті. Мода на одяг змінювалася, проте не так швидко, як у наш час. Неодмінною деталлю костюма ассирійського вельможі був меч при боці [7, c. 4].

Робочий люд у Вавилонії ходив босоніж, представники елітних прошарків узували сандалії, причому іноді на шкарпетки. Ассирійці, які проживали в гористій місцевості, носили високі (до литок) шкіряні чоботи без підборів, із загнутими носками та шнурівкою.

У Старовавилонський період чоловіки носили круглу повстяну шапочку з широкими загнутими полями чи ковпак. Згодом шапка вийшла з моди, чоловіки стати обходитися простою налобною пов'язкою. Заміжні жінки з кінця II тис. до н. є. з'являлися на людях в хустці й тонкому покривалі, яке опускалося з голови на плечі й спадало на всю фігуру, однак не завжди ховало лице. Покривало було ознакою вільної, добропорядної матрони, рабиням і представницям найдавнішої професії ходити в ньому заборонялося під страхом смертної кари (особливо в Ассирії, яка відзначалася строгою мораллю).

І чоловіки, й жінки в Месопотамії любили носити прикраси, які вважалися чи не найпершою ознакою шляхетності. Жінки одягали на шию бронзовий чи срібний браслет, а то й важкий обруч, красувалися в яскравому намисті, носили сережки у формі звичайних кілець чи стилізованих виноградних грон. Чоловіки носили на пальцях рук персні, на зап'ястях чи над ліктем — товсті золоті чи срібні обручі, скріплювали свій одяг розкішними пряжками або інкрустованими ґудзиками. Навіть бідняки носили тонкі мідні браслети та просте яскраве намисто.

Споживали в Месопотамії переважно вегетаріанські страви, приготовлені з бобів, чечевиці, пшона, ячменю, цибулі, огірків, кабачків тощо. Основним продуктом харчування були тонкі ячмінні коржі. З фруктів вавилонці ласували фініками й гранатами, ассирійці — яблуками, грушами, виноградом. М'ясні страви були доступні тільки заможним людям (споживали переважно м'ясо свійської птиці, а корів, кіз та овець забивали на м'ясо лише у виняткових випадках). Для маси населення м'ясо замінювала риба, яка не переводилася в річках та каналах. До харчового раціону входили також молочні продукти (особливо сир і кисле молоко), солодкі страви, в які добавляли мед, горіхи, рослинну олію та спеції. На свята пекли солодкий пиріг, начинений фініками, інжиром та горіхами.

Вавилонці їли тричі на день, причому снідали капітально, обідали в спеку мало, зате увечері знову наїдалися досхочу. До ложок і виделок майже не вдавалися, страву брали руками просто з горщика.

Запивали страву в Месопотамії здебільшого сікерою — ячмінним напоєм різної міцності, схожим на квас чи пиво. Чиста й холодна вода була делікатесом (її доводилося носити здалеку), до того ж користувалися нею обережно, побоюючися схопити якусь заразу. Населення споживало також виноградне вино, однак його якість була невисокою, тому кращі його сорти завозилися з Вірменії та Сирії. В Месопотамії виготовляли й фінікову горілку, яку, до речі, хвалив грек Ксенофонт. Чи не зловживали мешканці спиртним? До нас дійшли вавилонські рецепти від похмілля — ось і відповідь на це запитання.

Як долали в Месопотамії труднощі, пов'язані з нестачею чистої води? Для прання (ним, до речі, займалися чоловіки) використовували попіл та пісок. Замість нашого мила жителі долини користувалися мильними рослинами.

У III тис. до н. є. шумерські та аккадські воїни були озброєні луками, списами та бойовими сокирами, а також малорухливими незграбними бойовими колісницями, а із захисної зброї мали лише гостроверхий мідний шолом. Воїни Стародавнього Вавилону користувалися також кинджалом і, можливо, мечем та бойовою сіткою, захищали тіло шкіряною чи повстяною «бронею» з мідними бляхами. Зброя та військове спорядження ассирійців були ще ефективнішими. На всіх чужинців наводив жах короткий двосічний ассирійський меч, виготовлений із сталі. Ассирійці використовували на полі бою також луки і списи, здобували ворожі укріплення за допомогою катапульт, штурмових драбин та пересувних таранів. У них на кожних 200 піхотинців припадала одна легка, маневрена бойова колісниця [5, c. 41-42].


ВИСНОВКИ

В кінці IV тисячоліття до н. е.. на півдні сучасного Іраку, там, де річки Тигр і Євфрат впадають у Перську затоку, виникла одна з найдавніших цивілізацій нашої планети. Її творцями були шумерійци. Свою країну вони називали Шумер, а що лежать на північ, і заселені семітського племенами землі - Аккад. Згодом вавілоняни і ассірійці, що успадкували культуру Шумеру, назвали цю долину Шінеар - Дворіччя, а стародавні греки дали їй ім'я Месопотамія («Країна між річками»).

Сучасні дослідження показують, що шумери з'явилися в цій області раніше семітів. Шумери вважаються творцями месопотамської культури. І хоча шумери пізніше були підкорені більш численними Аккад, створена ними культура справила значний вплив на все більш пізні.

Земля, на якій жили шумерійци, - плоска рівнина з жарким і посушливим кліматом, край боліт і озер, покритих густими заростями очерету, але великі лісові масиви тут відсутні. Протягом століть Тигр і Євфрат не раз змінювали свої русла, що супроводжувалося катастрофічними повенями, пам'ять про яких збереглася в шумерських міфах про потоп. В суворій боротьбі з природою шумерійци створили свою культуру. Вони осушили болотисту грунт, побудували дамби, канали і греблі, винайшли гончарний крутий, форму для вироблення цегли, візок з суцільними дерев'яними колесами, плуг-сівалку, вітрильний човен, освоїли техніку обробки каменю і дорогоцінних металів, навчилися будувати арки, склепінчасті перекриття і куполи , накопичили безцінні відомості в галузі природничих наук, створили складну систему клиноподібної писемності, перший календар, своєрідні епічні оповіді.

У першій половині III тисячоліття до н. е.. в Шумері складається ранньокласове суспільство і з'являються рабовласницькі міста-держави, змагалися між собою, серед яких найбільш значними були Ур, Урук, Лагаш, Брад Кіш, Ніппур, Сіппар, Шуруппак, Адаб, Эшнунна.

Їх правителі зводили свою владу до богів, і вся духовна культура Шумеру була пронизана релігійним світоглядом. Вона цілком визначало розвиток зодчества і образотворчого мистецтва Стародавнього Дворіччя. Храм божества-покровителя, у спорудженні якого брали участь всі жителі, займав центральне місце в місті. Зазвичай його будували з необпаленої цегли-сирцю на високому штучному пагорбі. Масивні стіни будівлі розчленовувалися по вертикалі чергуються виступами і нішами. Усередині храму знаходився відкритий дворик, звідки можна було потрапити у вузькі і довгі зали зі склепінчастими перекриттями. Особливу роль у шумерської архітектури грали ступінчасті храми - зіккурати (що означає «будинок гори»).

Один з таких храмів - зіккурат бога місяця Нанни в Урі (XXI ст. до н.е.) - стояв на платформі десятиметрової висоти. В його основі лежав прямокутник розмірами 65x43 м. Над ним піднімалися три ступені, які увінчував невеликий храм, облицьований блакитними кахлями. Сходи зіккурату були пов'язані між собою сходами.

У дні урочистих святкувань тисячі глядачів споглядали процесії жерців, які під звуки музики піднімалися по сходах до храму.


Список використаної літератури

1. Велика ілюстрована енциклопедія історії мистецтв: Пер. з англ.. - К.: Махаон-Україна, 2007. - 511 с.

2. Гаврюшенко О. Історія культури: Навчальний посібник/ Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська,; Наук. ред. Василь Шейко,. - К.: Кондор, 2004. - 763 с.

3. Гроссман Ю. Історія стародавнього світу: Практикум: Навч. посібник для іст. фак. ун-тів/ Юрій Гроссман, Ігор Лісовий,. - Львів: Вища шк.: Видд-во при Львів. ун-ті, 1985. - 223 с.

4. Збірник документів з історії Стародавнього Сходу: учбовий посібник/ Укл. Л. Пономаренко; КДПУ ім. В. Винниченка. - Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2000. - 136 с.

5. Історія української та зарубіжної культури: Навчальний посібник/ Борис Іванович Білик, Юрій Андрійович Горбань, Ярослав Степанович Калакура ; ред. : С. М. Клапчук. - 6-те вид.,виправл. і доп.. - К.: Знання-Прес, 2007. - 358 с.

6. Канигін Ю. Шумерський натиск. Ліві - праві: Публіцистика/ Юрій Канигін //Дніпро. - 1999. - № 1-2. - C. 96-107

7. Крижанівський О. Держави шумеру і аккаду/ О. Крижанівський //Історія України. - 2002. - № 37. - C. 1-4

8. Крижанівський О. Історія Стародавнього Сходу: Підручник для студ. вузів/ Олег Крижанівський,. - 2-е вид., стереотип.. - К.: Либідь, 2002. - 589 с.

9. Полікарпов В. Лекції з історії світової культури: Навч. посібник/ Віталій Полікарпов,. - 6-те вид., сте-реотип.. - К.: Знання, 2006. - 359 с.

10. Пугач О. Чи підтвердяться міфи Шумерів?/ О. Пугач //Наука і суспільство. - 2007 . - № 7-8 . - C. 36 - 37

11. Тураєв Б.А. Історія Стародавнього Сходу: Посібн. для істор. фак. ун-тів і пед. ін-тів УРСР: Пер. з рос./ Б.А. Тураєв; За ред. В.В. Струве, І.Л. Снєгірьова. - К.: Рад. школа. – 1988.

12. Цыгикало Т. Храмовый комплекс эриду в контексте раннешумерской культуры //Вестник Московского университета. - 2006. - № 5: Сер. 8. История. - C. 73-93

13. Шалагінова О. Історія стародавнього світу/ Олександра Шалагінова, Борис Шалагінов. - К.: Зодіак-ЕКО, 1994. - 207 с.

14. Шейко В. Історія світової культури: Навч. посібник/ Василь Шейко, Олександр Гаврюшенко, Олександр Кравченко,; Ред. В. М. Шейко. - К.: Кондор, 2006. - 407 с.

15. Юрій М. Історія світової та вітчизняної культури: Навчальний посібник/ Михайло Юрій. - К.: Дакор, 2007. - 455 с.

загрузка...
Top