Державно-правова думка Стародавньої Індії

Вступ.

1. Політико-правові ідеї в Стародавній Індії: брахманізм і буддизм.

2. Особливості держави і права Стародавньої Індії.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Одна із ранніх цивілізацій утворилася більше чотирьох тисяч років тому в долині річки Інд, з центрами в Хараппі та Махенджо-Даро. Археологічні розкопки виявили, що вже в Ш тис. до н. е. тут існували досить великі міста -центри ремісництва, де були розвинуті землеробство, торгівля, існувало майнове розшарування суспільства. Соціальна нерівність у Стародавній Індії привела до виникнення особливих станових груп - варн: брахманів (священнослужителів, жерців), кшатріїв (воїнів, правителів), ваишіїв (землеробів, торговців і ремісників) і гиудр (слуг). Перша згадка про брахманів, кшатріїв, ваишіїв і шудр міститься в ранньому творі ведичної літератури — Рігведі. У пізніших варіантах Вед вказується на спадковий характер релігійної і військово-управлінської діяльності брахманів і кшатріїв.

Занепад Харрапської цивілізації зумовився глибинною внутрішньою кризою, що охопила суспільство. Крах відпрацьованої державної машини харрапського періоду, занепад економіки, злидні та дискредитація пов'язаних зі старою суспільною системою релігійно-світоглядних засад -усе це спричинило духовну кризу. Настав новий магадхо-маурійський період у розвитку Стародавньої Індії (друга половина І тис. до н. е.-1 ст. н. е.), пов'язаний з пануванням прийшлих у XVI ст. до н. е. арійських племен. Це був період формування та розвитку найбільшого не тільки в Стародавній Індії, але й на Стародавньому Сході державного утворення - імперії Маур'їв (IV ст. до н. є- П ст. н. е.). Характерною особливістю суспільних відносин на той час була регламентація життя суспільства за законами каст, держава ж майже не втручалася у приватні справи людей. Особа царя-людини не мала символу обожествлення. Обожествлялась власне царська влада - гарант процвітання вірнопідданих.

Арійська кастова (варнова) система віднайшла ідеологічне обґрунтування у філософії брахманізму, а засудження цієї системи знаходимо у ранньому буддизмі, який не визнавав авторитету Вед, а відтак і освячуваного ними суспільного устрою.

Ідеологія брахманізму практично втілилася в численних релігійно-ритуальних і правових збірниках, що створювались різноманітними брахманістськими школами - дхарма-сутри і дхармашастри. Найбільш відома дхармашастра отримала назву «Закони Ману» (ІІ ст. до н.е. - ІІ ст. н. е.), якими законодавче закріпився кастовий поділ суспільства і привілеї родової знаті. Станова належність визначалась з народженням і була пожиттєвою. Царю-людині належало шанувати брахманів, єдиних знавців Вед.


1. Політико-правові ідеї в Стародавній Індії: брахманізм і буддизм

Історія Індії, що знала безліч воєн, міжусобиць, переселення народів, змін царських династій, разом з тим відрізняється надзвичайною традиційністю в розвитку соціально-економічних і політичних інституцій, релігій, філософії, укладу життя. «Ніде, крім Індії і Китаю, не було дійсної безперервної цивілізації», — відзначав Джавахарлал Неру. Ця безперервність, традиційність характерна і для права, основних принципів політики. Вона відбилася в багатющій ранньоіндійській літературі — «Рігведі», «Самаведі», «Атхарваведі» (II тис. до н. е.), в релігійно-філософському трактаті «Упанішади», епічних поемах «Махабхарата», «Рамаяна» (IX—VI ст. до н. е.). Ведійські тексти («Веди» — священні знання) відображають релігійні погляди і міфологічні уявлення давніх індійців, їх політичний устрій, повсякденне життя. Найбільш яскраво політико-правова думка відбилась у численних морально-правових збірниках (дхармасутри і дхармашастри), складених відповідно до ідеології брахманізму — стародавньої релігії Індії, що виникла у арійських племен, коли в них утворилися різні сослов'я. Серед цих збірників найбільшу популярність набули «Артхашастра» (IV—III ст. до н. є.) і «Закони Ману» (II ст. до н. е.), складені жерцями (брахманами) на основі древніх текстів і норм звичаєвого права. Які найбільш важливі політико-правові елементи вчення брахманізму?

По-перше, Світ, природа і суспільство згідно з брахманістською концепцією підлягають світовому закону (рта), установленому вищим божеством Брахмою. Цей закон визначає місце і правове становище кожного стану (варни) у суспільстві, кожної людини в них^Вже в «Рігведі» дається релігійне освячення поділу суспільства на чотири стани, що походили з перволюди-ни Пуруші: брахманів — з його вуст, кшатрієв — з рук, вайшь-їв — зі стегон і шудр — з ступенів. Хоча члени усіх варн вважалися вільними (раби — поза варн), дві перші варни (жерці — брахмани і кшатрії — царі, воєнноначальники, воїни) були пануючими, а дві інші (вайшьї — вільні общинники, хлібороби, торговці; шудри — вільні, але бідні ремісники, прислуга) залежними. Стверджувалися вічність і непорушність такого установлення Брахмою, керуюче значення брахманів у політичному, соціальному і духовному житті суспільства. У «Законах Ману» про брахманів говорилося: «З живих істот найкращими вважаються одушевлені, ...між людьми — брахмани».

По-друге, за «Законами Ману» усі варни і їх члени повинні слідувати дхармі — вічному моральному закону, долгу, тлумачення змісту яких належить виключно брахманам. «Саме народження брахмана — вічне втілення дхарми... Адже брахман, народжуючись для охорони скарбниці дхарми, займає вище місце на землі як владика всіх істот». Основна дхарма тлумачилася як не нанесення шкоди, правдивість, не присвоєння чужого, чистота і приборкання почуттів. Приналежність до однієї дхарми не означало рівноправність варн — у них різні права і обов'язки. У «Ма-хабхараті» відзначається: дхарма «випливає з багатства, як гірська ріка зі скелі». Переродження людини і перехід у вищу касту брахманами допускалися лише після її смерті, у «майбутнім житті», як нагорода за дотримання дхарми, терпіння і крутість[4, c. 54-56].

По-третє, вирішальну роль у суспільному устрої і мистецтві управління у Ведах і «Законах Ману» відведено покаранню. Будучи сином божественного владики, покарання (данда) у своєму земному вигляді означає буквально палку, а зміст управління (дандаїті) — «керівництво (володіння) палкою». «Закони Ману» містять справжній панегірик покаранню як охоронцю дхарми і всіх живих істот. «Покарання — цар... Якби цар не накладав безустанно покарання на тих, хто заслуговує його, більш сильні засмажили б слабких, як рибу на вертелі,., ніхто не мав би власності і відбулося б перемішання вищих і нижчих. Увесь світ підкоряється (тільки) за допомогою Покарання...». У «Махабхараті» відзначалося: мудрі, тобто брахмани, вважають покарання справедливістю, тотожній закону. Політика покарання веде до успіху. Нерівність прав і обов'язків членів різних варн означає і їх нерівність перед законом у питаннях злочину і покарання. Переселення душ після смерті не рятує від загробної кари.

По-четверте, політичним ідеалом брахманізму була своєрідна теократична держава, де цар править під керівництвом жерців, визнає вищість релігійного закону над світським. За допомогою таких ідей брахмани боролись за свою політичну гегемонію в суспільстві.

По-п'яте, давньоіндійські правові збірники містять практичне керівництво з державного управління, політики. Така «Артхашастра» (Наука політики, Наука про державний устрій), приписувана мудрому брахману Каутиль'ї. Очевидно, на зміст збірника помітний вплив справив буддизм. Тут дхарма трактується як «закон, заснований на істині», який охороняється суворими покараннями. Однак принципом державного управління називається «артха» — користь. Принцип користі пронизує викладені в збірнику практичні настанови про усунення перешкод на шляху до суспільного порядку, про застосування витончених засобів державної політики, про судочинство, правила й обов'язки державних чиновників і т.д. У розділі «Про основи держави» названі і розкриті основні елементи держави: государ, міністр, сільська місцевість, укріплені міста, скарбниця, військо, союзники. Отже, це одна з перших спроб створити узагальнюючий образ держави. Ідеал государя — підлеглий жерцям, має високе походження, щасливу долю (справи вдаються йому з легкістю, без особливих зусиль), визначений розумом, справедливістю, правдивістю, щедрістю, сильною волею, відсутністю у своєму оточенні осіб негідних. Цими й іншими чудовими якостями (допитливість, здатність учитися, хоробрість, красномовність, веселість і т.п.) він навертає до себе людей. Це був помітний крок у формуванні світської доктрини держави, політики, законодавства, що усе більше вивільнялася з морально-релігійних пут. Не випадково дослідники іноді називають автора «Артхашастри» індійським Макіавеллі[1, c. 23-25].

Така політико-правова суть брахманізму в релігійно-філософських і правових збірниках Стародавньої Індії.

Пануюча брахманська ідеологія викликала неприйняття і критику з боку засновника буддизму в VI ст. до н. є. Сиддхартхи Гаутами, прозваного Буддою (Просвітлений). За легендою, молодий царевич, зіткнувшись зі стражданнями, хворобами інших, відмовився від життя в розкоші, став мандрівним аскетом, болісно шукав відповіді на питання про причини страждань, сенс життя. Знайдені відповіді на них і склали сутність просвітління Будди, збагнення двоякої істини: життя у світі повне страждань і є причина цих страждань, можна припинити страждання і є шлях, що веде до припинення страждань, до нірвани. Доля людини залежить від неї самої, від її зусиль. Тільки пізнання істини і збагнення Вічного закону, праведний шлях життя і постійне самовдосконалення ведуть людину до переродження, щастя. Хто керується в житті справедливістю, той уже не знає смерті.

Таким чином,у буддійському вченні зроблено поворот від Бога до людини. Вона може вибирати: бути вільною «через усвідомлення істини» чи, переступивши закон, «схилятися до усього злого». Вихваляння законності, законного шляху в житті, проповідь гуманізму, поваги і любові людини до інших, до усього живого, непротивлення злу злом і насильством — морально-правова основа буддизму.

Визнання буддизмом морально-духовної рівності всіх людей заперечувало брахманський принцип нерівності людей у суспільному житті. «Не по народженню треба вирізняти освічених, знатних і низьких, а по життю їх», — підкреслюється в буддійських писаннях. Заперечувалася і думка про Бога як верховну особистість і морального правителя світу, першоджерело закону. На відміну від традиційно-теологічного брахманістського тлумачення дхарми, буддизм трактував її як керуючу світом природну закономірність, природний закон («Вічний Закон»). Він обмежує роль і масштаби покарання, підкреслює неприпустимість застосування покарання безвинно, стверджує: шлях законності — шлях справедливості, істини, добра.

Морально-духовний і політико-правовий зміст вчення Будди підривав авторитет брахманів, їх притязання на ідейне і політичне керівництво суспільством, знаходив усе більше прихильників, вплинув на державну політику і законодавство. З об'єднанням Індії в III ст. до н. є. буддизм був визнаний державною релігією. Буддійська релігія і філософія з часом поширилася на Цейлон, Бірму, Сіам, Тибет, Китай, Монголію, Японію і Корею. Буддизм і найважливіші догмати брахманізму стали згодом основою для нової релігії — індуїзму[4, c. 32-34].

2. Особливості держави і права Стародавньої Індії

Великий Індійський півострів у доісторичні часи мав населення темної барви. Його останками є дравіди, що дотепер живуть у південному Декані. Але в різні часи напливали сюди різні племена із Середньої Азії, так що расовий характер Індії є доволі мішаним. У ІІ тис. до н.е. на індійські низини вдерлися з півночі народи індоєвропейського походження. Називалися вони “арія”, що означає “шляхетно уроджені”. Це були скотарі, що жили зі своїх стад худоби, але також охоче займалися хліборобством. Ділілися на роди й племена та підлягали королям, що мали спадщинну владу. Дуже скоро утворилися суспільні класи:жерців – “брахманів”, войовників – “кшатрія” та хліборобів – “вайшія”. Місцевих жителів вони частково винищили, та завоювали і зробили невільниками – “шудра”. Пізніше цей класовий поділ став ще різкішим, так що перехід від одної касти до іншої був заборонений, а темношкіре населення вважали нечистим – “парія”. Потворилися й різні другорядні класи, кожен з яких мав свої окремі права, вірування і звичаї. Вони створили стародавню культуру, стародавню цивілізацію. Період з ІІ тисячоліття до першої половини І тисячоліття до н.е. дістає назву Ведійський. З посиленням суспільної нерівності людей очолює – “раджа”, який спочатку обирається всім населенням а потім ця посада стає спадковою. Деяка роль належить народним зборам які поступово трансформуються у збори знаті. Органи племенної організації перетворюються в державні органи. Помічником раджи стає жрець. Тимчасова дружина переростає у постійне військо. Вирішується проблема з податкообкладанням.

Таким чином на базі родоплеменних колективів виникають державні утворення, не великі за територіальною ознакою, форма правління монархія, абсолютна республіка. Суспільний устрій характерезується нерівністю.

Арії шанували спочатку одного найвищого бога, що звався Діаус або Діауспіта (те саме, що й грецький Зевс і римський Юпітер). Пізніше найбільшої шани зазнавала трійця богів – “трімурті”:

Брахма- що уявляв собою все життя;

Вішну – опікун людей;

Шива – божество, що все нищить і потім наново творить життя.

Індійські жерці уявляли собі божество як духовну силу, що проникає весь світ, творить його й усе наново відроджує. Такий світогляд названо пантеїзмом (або теопанізмом, як це означують деякі дослідники). З ним в’язалися вірування в мандрівку душ. По смерті людини душа переходить у якесь друге єство – другу людину, звіра, рослину. Ступінь підвищення чи пониження залежить від суми добрих чи лихих справ померлого, що зветься “карма”.тільки по довгому часі людина кінчає своє коло життя – “самсару” – доходить до визволення – “нірвани”. Віра в мандрівку душ поглибила різницю між суспільними класами Індії: брахмани вважали себе за священний стан, що найскоріше осягає спасіння, інші верстви мусили проходити довгу мандрівку, - чим хто нижчий тим довшу. Життя й релігію Індії в найдавніші часи пізнаємо із старовинних пісень, званих веда (“знання”). Найстаріша їх частина зветься “Рігведа” – (“знання пісень”).

Згідно релігійного вірування бог-творець – брахма створив брахманів із своїх уст, шатріїв з рук, вайшів з стегон і шудри із ступнів. Для кожної варни були своя драхма (закон життя).

Офіційна наука брахманів – брахманізм – зустріла реакцію в новій релігії буддизмі. Засновником нової релігії був сідхартха (560-480 рр. до н.е.) – син князя країни Сакія. Він зростав у багатствах і розкоші, рано одружився і мав уже сина. Але розкішне життя не давало йому задоволення. За прикладом аскетів – йогів, яких в Індії було багато, він подався на мандрівку, осів у віддаленій місцевості й віддався постам і духовним вправам. По кількох роках він виступив як Будда (“освідчений”) із новою наукою[2, c. 36-38].

Будда не цікавився метафізичними питаннями та визнавав повний атеїзм і акосмізм – це значить заперечував існування божества, душі й навіть світу. Бог, світ і людина – це тільки сума фізичних і психічних явищ у постійнім, нескінченнім перепливі (“самсара”). Цей рух без відпочинку є найбільшим стражданням світу. Кінець його знаходиться у відпочинку нірвани, до якого людина повинна стреміти. Будда проголосив “чотири благородні правди” :

перша – все життя є страждання;

друга – люди з несвідомості прив’язуються до життя;

третя – до мети доходить, той хто вирікається любові до життя;

четверта – шлях до спасіння веде восьма стежинами ( чесний погляд, чесна воля, чесне слово, чесне діло, чесне життя, чесне змагання, чесна думка, чесне заглиблення в себе). Для звичайних людей Будда давав прості моральні накази: не вбивати ніякої живої істоти, не красти, не говорити неправди, не вживати п’янких напоїв, не провадити розгнузданого життя, бути прихильним до всіх. Але за найвищий ідеал він уважав мудреця, що уникає любові й радості та перебуває в повній душевній бездіяльності. Через те в будистів поширилося незвичано чернече життя, постала велика сила монастирів і пустинь, в яких прихильники нової релігії наслідували свого вчителя.

У цей же час постала друга релігійна секта – дженістів. Її творцем був Вардгамана (540 – 468 рр. до н.е.), званий Магавіра, тобто “великий герой”. Він походив із лицарського стану, дванадцять років віддавався аксетичним вправам і врешті почув себе вільним від страждань, став “переможцем” “джина” ( демон – персонаж східної міфології, звідси і назва його приклонників). Він наказував суворі покути й навіть поручав добровільну голодову смерть.

Нові релігії поширилися серед нижчих класів бо не визнавали суспільної нерівності й навіть паріїв приймали за своїх визнавців. Але вищі верстви залишилися при вигідному положенні.

Основною виробничою одиницею була сільська община в яку об’єднувалася значна частина вільного населення. Процес майнової диференціації проходить і в общині . Поряд з тими хто сам обробляє землю формується панівна верхівка, що експлуатує найманих робітників.

Стародавня Індійська держава виникає як рабовласницька. проте в праві відсутне чітке розмежування положення людей і рабів. Це мало свій прояв у тому, що закони говорили більш чітко положення каст ніж відмінність у положенні вільних і рабів. Праця рабів не набула вирішального значення в економіці стародавньої Індії. Суттєвою особливістю рабства у стародавній Індії було законодавство, що обмежувало свавілля власників по відношенню до рабів.

Основна посадова особа - цар. Посада ця спадкова. Ще за свого життя цар призначає одного з своїх синів (не обов’язково старшого). Цар має законодавчу владу, виконує управління, є верховним суддєю, главою фіскальної адміністрації. Оскільки при царському дворі частими випадками були заколоти то особливу уваги приділяють охороні царя.

Основний сановник царський жрець представник знатного роду. Царь очолює військо. Одним з органів управління була рада царських сановників яка називається паричад. Крім управлінських функцій паричад можна розглядати як орган який має певне політичне забарвлення. Таємна рада – малочисельний орган, особам яких цар довіряв найбільш. В разі крайньої необхідності ради могли збиратися разом. Сабна – збори знаті має найбільш церимоніальне значення[5, c. 46-49].

Територія у стародавній Індії поділяється на провінції з яких 4 основні мали надзвичайний статус їх очолювали сини царя – царевичі. Поряд з поділом на провінції існує поділ на області і округи. Найнижчою територіальною одиницею було село. Високе положення займали чиновники по охороні границь (прикордонники). В деяких зберігалися автономні поліси, що зберігали стару політичну організацію (самоуправлінські).

Закони Ману– закони були складені в І ст. до н.е. авторами законів були брахмани. Норми викладалися у поетичній формі , формі 260 строф. вони нараховували 2685 статей, мова сантскрипт зміст виходить за рамки права це і політика, і релігія, і мораль. Збірник ділиться на 12 глав.

Право власності: Закони встановлюють 7 можливих способів виникнення права власності:

1) наслідування

2) дарування

3) купівля

4) завоювання

5) лихварство

6) одержання милостиню

7) виконання певної роботи

Закони визначили 10 засобів існування:

1) знання

2) ремісництво

3) робота за певну плату

4) спунування

5) скотарство

6) торгівля

7) землекористування

8) задоволення

9) мисливства

10) лихварство

Серед основних видів власності закони називають землю. Земельний фонд країни складають:

1) царські

2) общинні

3) приватні

За незаконне привласнення чужої власності накладався штраф. Закони Ману встановлювали, що якщо не власник засіяв чуже поле своїми семенами він не має право одержати врожай.

Всі речі поділялися на 2 категорії:

1) нерухоме – земля

2) рухоме – раби, худоба, інвентар

Серед договорів закони Ману розрізняють:

1) договір займу

2) використання найманої праці

3) договір оренди землі

4) договір купівлі-продажу

5) договір дарування

Сімейно-шлюбні відносини:

Характерна патріахальна сім’я. Майно належить сім’ї але розпоряджатися може лише чоловік тому, що закони визначають жінку в такий спосіб: жінка повинна бути під владою чоловіка. В дитинстві під владою батька в молодості чоловіка, після смерті чоловіка синів.

Закони Ману проголошують взаємну вірність, але чоловік може мати кілька дружин. За зраду закони карають тільки жінку – це смертна кара. Розлучення для жінки не можливе навіть коли чоловік продав її іншому. Розлучення для чоловіка можливе тоді, коли жінка не народжує на 8р. або народжує тільки мертвих дітей на 10р., а на 11 тільки дівчаток, а негайно коли жінка була сварливою.

Кримінальне право:

Кримінальне право відрізняється від свого часу досить значним рівнем розвитку. Закони Ману розрізняють навмисні і необережні, рецидив у скоєнні злочинів, співучасть. Проте хоче Таліон не був характерний для індійського права проте деякі встановлювали. Зберігаються ордалії. Зберігіється об’єктивне втілення відповідальність за злочин всією общиною. Серед майнових злочинів перш за все розрізняють крадіжку. Злодія треба вбити на місці злочину, а якщо ні то хазяїна. Крадіжка відрізняється від грабіжу. Покарання також накладаються на тих хто бачив, але не попередив.

Найтяжчий це державний злочин:

1) зрада

2) заколот

3) ламання міських воріт та стін

Види покарань:

Одруження замість смерті, смертна кара, садовіння на кіл, топлення, відрубання голови, спалення на вогнищі або на розпеченому ліжку, цькування собаками, топтання слонами, тілесні ушкодження відрізанням руки, ноги, пальців, штраф, заслання, вигнання.

Кровна помста не застосовувалась.

Судовий процес:

Відокремлення суду від адміністрації не було. Верховним судом правив цар і брахмани. Особливості процесу: не існувало різниці між кримінальним і цивільним процесом. Основні докази: заяви свідків ( жінка не могла бути свідком)[1, c. 24-27].


Висновки

Історія вчень про державу і право розглядає брахманізм як один з варіантів теологічного уявлення про світобудову і суспільне життя. Його політичним ідеалом є теократична держава, в якій цар править під керівництвом брахманів, яким належить виключне право тлумачити закони і давати поради царю та представникам інших варн.

Альтернативою брахманізму стала релігійно-філософська течія буддизм (виник у VI ст. до н. е.), засновником якої став виходець із знатної кшатрійської родини Сіддхартха Гаутма (Будда)» Ідеологи раннього буддизму заперечували існування бога-творця, визнаючи абсолютне начало Брахмана. Брахман в релігійних і філософських вченнях Стародавньої Індії - це абсолютне, абстрактне, духовне начало, з якого виникає світ і все, що існує в світі. Бог Брахма мислився іманентним, тобто внутрішньо притаманним Брахману.

Виходячи з уявлення про природний характер законів, які керують світобудовою в цілому і суспільством зокрема, буддисти, заперечуючи існування надприродних сил і сакральність варнового поділу суспільства, висунули соціальну вимогу урівняння каст. Згідно з їхнім вченням світ не створений богом, а є єдиною течією матеріальних і духовних елементів «дхарм». «Внаслідок постійної зміни «дхарм», реальність виражена як процес вічного і безперервного становлення. Мінливий перебіг буття заважає людині досягти вершин досконалості, а отже позбавляє надії на спасіння. Однак, на думку буддистів, спасіння можливе і полягає, перш за все, у стримуванні людських почуттів, бажань за умови самоспоглядання і самозаглиблення, кінцевою метою яких є вічне блаженство у злитті з божеством і досягнення абсолютного спокою - нірвани (тобто заспокоєння, згасання).

Отже, право на спасіння мають не тільки брахмани, а будь-хто, завдяки власним духовним зусиллям. Ця ідея втілилась у буддійському каноні (законі) «Дхаммапада» (Шлях чеснот). У ньому викладена універсальна етична схема буддизму, інтегрованим висновком якої є положення про те, що моральна доля кожної людини повністю контрольована самою людиною, а можливості спасіння душі необмежені. Перепоною до спасіння можуть бути виключно власні гріхи і помилки.

Таким чином, буддійським вченням підривався авторитет брахманів від народження, та їхні посягання, з огляду їх належності до вищої касти брахманів, на ідейний і політичний провід у суспільстві. Ранній буддизм є одним із варіантів природного права.

Ідеї буддизму визнавались у суспільстві настільки актуальними, що почали справляти неабиякий вплив на державну політику і законодавство. В період об'єднання Індії за правління царя Ашоки (268—232 рр. до н. е.) буддизм в Індії існував в якості державної релігії, набувши значного поширення також у країнах Південно-Східної Азії.


Список використаної літератури

1.Бостан Л. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Людмила Бостан, Сергій Бостан,; Наук. ред. С. М. Тимченко; М-во освіти і науки України, М-во внутрішніх справ України, Запорізький юридичний ін-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 671 с.

2. Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Павлович Глиняний,; Одес. нац. юрид. академія. - 5-те вид., перероб. і доп.. - К.: Істина, 2005. - 767 с.

3. Дахно І. Історія держави і права: Навчальний посібник-довідник для студентів ВНЗ/ Іван Дахно,. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 405 с.

4. Мірошниченко М.І., Мірошниченко В.І. Історія вчень про державу і право: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2001. - 224 с.

5. Омельченко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Ірина Омельченко, Олег Сорокін, Валентин Череватий,; Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, 2000. - 132 с.

загрузка...
Top