Організація дозвілля туризму в Італії

ВСТУП.

І. Теоретико-методичні дослідження музейної справи Італії.

1.1. Сутність музейної справи

1.2. Види музеїв та музейний фонд.

ІІ. АНАЛІЗ ОРГАНІЗАЦІЇ МУЗЕЙНОЇ СПРАВИ В ІТАЛІЇ.

2.1. Сучасний стан музейної справи Італії.

2.2. Музейний потенціал Італії.

ІІІ. РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО ВДОСКОНАЛЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ МУЗЕЙНОЇ СПРАВИ В ІТАЛІЇ.

ВИСНОВКИ.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.


ВСТУП

Актуальність теми. Італія славиться найбагатшими у світі культурними традиціями. Досягнення італійців у мистецтві, архітектурі, літературі, музиці й науці дуже вплинули на розвиток культури в багатьох інших країнах.

Важлива умова для створення музею - це поява публіки. Вся історія виникнення й розвитку музеїв є свідченням цього. Ідеологічні пасажі про те, що існували часи, коли музеї були фортецями, недоступними для широких мас, що прагнули лишень проникнути в ці храми муз, спростовуються історичним матеріалом, що вказує, здебільшого на те, що процес відкриття музеїв широкому загалу (й взагалі перетворення приватної колекції в публічний музей) відбувався паралельно з процесом виникнення такої публіки. Приклади можна брати не лише з героїчних часів Французької революції, а й з легендарної епохи Давнього Риму.

Місія сучасних музеїв полягає у тому, щоб зробити культурно-історичну спадщину невичерпним джерелом софійних знань і знаряддям суспільного розвитку. Зростання ролі музеїв у соціокультурних процесах призвело до переосмислення концепції музею, удосконалення національних музейних мереж з метою активізації їх соціального впливу, розширення міжнародної співпраці в музейній сфері. Цими обставинами зумовлено важливість вивчення і узагальнення історичного досвіду музейного будівництва, накопиченого як світовою спільнотою, так і окремими країнами, необхідність перегляду і подальшого розвитку теоретичних положень музеології з огляду на нову культурно-історичну ситуацію.

Об'єктом дослідження є найважливіші культурно-історичні пам'ятки Італії, що підлягають музеєфікації та музейна мережа країни.

Предмет дослідження – це характерні особливості культурно-історичної спадщини Італії як основа розбудови музейної справи, а також специфіка і ступінь соціокультурної ефективності національної музейної мережі.

Хронологічні рамки роботи – охоплюють період від палеоліту до сучасності при дослідженні культурно-історичних пам'яток Італії і обмежуються ХХ- поч. ХХІ ст. при розгляді музеєзнавчого аспекту проблеми.

Територіальні рамки дослідження охоплюють Італію в межах її сучасних державних кордонів.

Мета дослідження полягає в розробці наукових підвалин для подальшого розвитку йорданського музейництва, зокрема, гідної презентації самобутньої культурно-історичної спадщини Італії засобами національної музейної мережі та її актуалізації в сучасних соціокультурних процесах.

Для досягнення означеної мети роботи ставимо і вирішуємо такі основні задачі:

· охарактеризувати основні культурні прошарки Італії через археологічні, історичні, етнографічні, архітектурні, художні, природно-ландшафтні та інші пам'ятки, що є базисом для національного музейного будівництва;

· здійснити науковий аналіз італійської музейної мережі: процесу й особливостей її формування, профілізації, матеріально-технічної бази, складу фондових зібрань, пріоритетних напрямів діяльності, рівня соціального впливу;

· виявити оптимальні шляхи і засоби вдосконалення музейної справи Італії та її інтеграції до глобальних соціокультурних процесів.


І. Теоретико-методичні дослідження музейної справи Італії

1.1. Сутність музейної справи

Італія славиться найбагатшими у світі культурними традиціями. Досягнення італійців у мистецтві, архітектурі, літературі, музиці та науці дуже вплинули на розвиток культури в багатьох інших країнах.

Задовго до виникнення цивілізації Стародавнього Риму сформувалися культури етрусків у Тоскані і греків на півдні Італії. Після падіння Римської імперії на території Італії культура занепала, і тільки в ХІ ст. з'явилися перші ознаки її відродження. Свого нового розквіту вона досягла в ХІV ст. В епоху Відродження італійці відігравали провідну роль у європейській науці і мистецтві. Тоді діяли такі видатні художники і скульптори, як Леонардо да Вінчі, Рафаель і Мікеланджело, письменники Данте, Петрарка і Боккаччо.

Перші музейні зібрання, як правило, ведуть свій початок від приватних колекцій. Колекціонування оригінальних предметів існувало вже у первісному суспільстві. Перші приватні музеї з'являються в Стародавніх Греції та Римі. Особливої популярності колекціонування предметів мистецтва та старожитностей набуває в Європі в епоху Ренесансу.

Поняття "колекціонування" впровадив в обіг римський оратор Марк Тулій Цицерон. У стародавньому світі колекціонування було популярним: досить згадати бібліотеку Ніневійського палацу (Ассірійська держава, VII ст. до н. е.), яка містила сотні тисяч глиняних табличок із клинописними текстами. Першими музейниками були раби. Знаменитий філософ Арістотель, наприклад, збирав гербарні. З III ст. до н. е. популярними мистецькими предметами колекціонування стають камеї (геми з випуклими зображеннями), батьківщиною яких вважають Александрію. Великі колекції камей (дактиліотеки) були у Помпея і Цезара.

Найбільшою колекцією стародавніх рукописів (близько 700 тис.) володів Александрійський музейон, який виник при перших Птолемеях. Книги зберігались у футлярах. Полиці виготовлялись з кедрового дерева (щоб не було жуків). Тут працювали тисячі копіювальників текстів. Збірка існувала до VII ст., поки не була спалена халіфом Омаром.

У Візантії колекції мистецьких пам'яток та старожитностей накопичувались в монастирях та церквах. В епоху Відродження склались найвідоміші сучасні музейні збірки Італії: Лоренцо Медічі у Флоренції, Ватіканський музей у Римі (XVI ст.); у Німеччині збірки Августа Саксонського в Дрездені (XVI ст,), формуються приватні колекції різного характеру.

Джерела художньої величі Італії походять з ХІV ст., від здобутків живопису флорентійської школи, найбільшим представником якої був Джотто ді Бондоне. Джотто порвав з манерою візантійського живопису, що домінувала в італійському середньовічному мистецтві, і додав природне тепло та емоційність фігурам, зображеним на його великих фресках у Флоренції, Ассізі та Равенні. Натуралістичні принципи Джотто і його послідовників продовжив Мазаччо, який створив величні реалістичні фрески з майстерною передачею світлотіней. Інші видатні представники флорентійської школи епохи раннього Відродження - живописець Фра Анжеліко і скульптор та ювелір Лоренцо Гіберті[12, c. 106-107].

На початку ХV ст. Флоренція перетворилася у великий центр італійського мистецтва. Паоло Уччелло досягнув високого рівня майстерності в передачі лінійної перспективи. Донателло, учень Гіберті, створив вперше з часів Древнього Риму оголену скульптуру і кінну статую. Філіппо Брунеллєскі переніс стиль Відродження в архітектуру, Фра Філіппо Ліппі і його син Філіппіно писали витончені картини на релігійні теми. Графічну майстерність флорентійської школи живопису розвивали такі художники ХV ст., як Доменіко Гірландайо і Сандро Боттічеллі.

Наприкінці ХV - на початку ХVІ ст. в італійському мистецтві виділялися три видатних майстри. Це Мікеланджело Буонаротті, найбільший з діячів епохи Відродження, прославився як скульптор (П'єта, Давид, Мойсей); живописець, який розписав стелю Сікстинської капели, і архітектор, який проектував купол собору св. Петра в Римі. Картини Леонардо да Вінчі "Таємна вечеря" і "Мона Ліза" належать до числа шедеврів світового живопису. Рафаель Санті у своїх полотнах ("Сікстинська Мадонна", "Святий Георгій і дракон" та ін.) втілив життєстверджуючі ідеали епохи Відродження.

Розквіт мистецтва у Венеції настав пізніше, ніж у Флоренції, і тривав набагато довше. Венеціанські художники порівняно з флорентійськими менше пов'язані з визначеним напрямком, але на їхніх полотнах відчувається кипіння життя, емоційна насиченість і розмаїття фарб, що забезпечили їм вічну славу. Тіциан, найбільший з венеціанських художників, істотно збагатив живопис, застосувавши вільне письмо відкритим мазком і найтонший барвистий хроматизм. У ХVІ ст. разом з Тіцианом у венеціанському живописі домінували Джорджоне, Пальма Веккіо, Тінторетто і Паоло Веронезе.

Провідним італійським майстром ХVІІ ст. був скульптор і архітектор Джованні Лоренцо Берніні, який створив проект колонади на площі перед собором св. Петра, а також багато монументальних скульптур у Римі. Караваджо і Карраччі створили нові важливі напрямки в живописі. Венеціанський живопис пережив короткий період підйому у ХVІІІ ст., коли діяли художник-пейзажист Каналетто і творець декоративних розписів і фресок Джованні Баттіста Тьєполо.

Серед італійських художників ХVІІІ-ХІХ ст.ст. виділяються гравер Джованні Баттіста Піранезі, який здобув популярність картинами руїн древнього Риму; скульптор Антоніо Канова, який працював у неокласичному стилі; група флорентійських живописців, представників демократичного напрямку в італійському живописі 1860-1880-х років - Макк'яйолі [7, c. 605-606].

Італія дала світу багато талановитих живописців, і в ХХ ст. Амедео Модільяні прославився своїми меланхолічними оголеними фігурами з характерними витягнутими овальними обличчями і мигдалеподібними очима. Джорджо де Кіріко і Філіппо де Пісіс розвили метафізичний і сюрреалістичний напрямки в живописі, вони здобули популярність після Першої світової війни. Багато італійських художників, включаючи Умберто Боччоні, Карло Карра, Луїджі Руссоло, Джакомо Бала і Джино Серверіні, належали до футуристичної течії, модної у 1910-1930-х роках. Представники цього напрямку частково успадкували техніку кубістів і широко використовували правильні геометричні форми.

Після Другої світової війни молоде покоління художників у пошуках нових шляхів звернулося до абстрактного мистецтва. Лучо Фонтана, Альберто Буррі та Еміліо Ведова відіграли ключову роль у післявоєнному відродженні італійського живопису. Вони заклали підвалини того, що пізніше отримало назву "мистецтво убогості" (arte povere). Останнім часом міжнародне визнання завоювали Сандро Кіа, Міммо Паладіно, Енцо Куккі і Франческо Клементе.

Серед видатних сучасних італійських скульпторів виділяються уродженець Швейцарії Альберто Джакометті, відомий мистецьки виконаними виробами з бронзи і теракоти, Мірко Базальделла, який створює монументальні абстрактні композиції з металу, Джакомо Манцу і Маріно Маріні. В архітектурі найбільше прославився П'єр Луїджі Нерві, який використовує нові інженерні принципи при будівництві стадіонів, ангарів для літаків і заводів.

У знаменитому Ватиканському музеї зібрані всесвітньо відомі витвори мистецтва та античної старовини. Інші великі музеї - Капітолійський музей, галерея Боргезе, Національний музей і Вілла-Джулія в Римі; галерея Уффіці і палаццо Пітті у Флоренції, музей Полді - Пеццолі і Пінакотека Брера в Мілані, Міський музей у Болоньї і Національний археологічний музей у Неаполі [1, c. 346-347].

1.2. Види музеїв та музейний фонд

Мережа музеїв в Італії будується на основі усталеної в українському музеєзнавстві їх наукової класифікації та типології.

Класифікація музеїв — це поділ музеїв на групи за однією визначальною чи декількома ознаками. Необхідність класифікації зумовлена розмаїтістю форм музейних установ.

Узагальнення критеріїв класифікації музеїв країни відбулося у XVIII, коли формувалася державна музейна мережа. Ця класифікація враховувала профілі, а також статус і відомчу підпорядкованість установ.

Категорія визначалася за формальними ознаками чисельності фондів і відвідування та впливала на фінансування музею, у т. ч. на заробітну плату його співробітників.

Сучасна наукова типологія класифікації музеїв остаточно склалася наприкінці XX — на початку XXI ст., вона приведена у відповідність до чинних міжнародних типологій музеїв світу.

Тип музею визначається його суспільним призначенням, метою діяльності тощо. Сьогодні співіснують і використовуються на практиці різноманітні критерії типології музеїв. Серед них, зокрема: за профілем, за родом діяльності, формою власності, масштабом діяльності, статусом (рангом, категорією).

Відповідно до цієї класифікації, всі українські музеї розрізняються за типами і профілями.

Існують три типи музеїв (за категоріями відвідувачів):

1) науково-освітні масові, або публічні. Ці музеї призначені для широкого кола громадян та гостей Італії, їх у нашій країні більшість;

2) науково-дослідні, або академічні — призначені для спеціалістів. Створюються вони при академіях, науково-дослідних інститутах, мають вузькоспеціалізований характер. Це своєрідні наукові лабораторії;

3) навчальні — призначені для учнів і студентів. Створюються при школах, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах з освітньою метою.

Університетські музеї — це одні з найстаріших університетів світу. Ще на початку XIX ст. в університетах почали формуватися кабінети рідкісних мінералів, палеонтологічних знахідок тощо, збірки приладів і моделей, необхідні для ведення освітнього процесу, його наочності. Перші університетські музеї являли собою комплексні збірки природної та суспільної історії, технічних досягнень людини. З другої половини XIX ст. диференціація наукового знання привела до виділення профільних університетських музеїв природничого (зоологічні, ботанічні, мінералогічні) і гуманітарного (нумізматичні, образотворчого мистецтва і старожитностей) напрямів. З розвитком нових наукових дисциплін з'являлися відповідні університетські музеї: палеонтологічні, етнографічні; наприкінці XIX ст. — антропологічні, географічні, фізичні, краєзнавчі тощо [16, c. 43-44].

Університетські музеї створювалися відповідно до університетських статутів, а також з ініціативи приватних осіб, меценатів, учених в результаті виставкової діяльності. До того ж ці музеї підвищують ефективність навчального процесу, а також виконують низку інших функцій, у т. ч. й історико-меморіальну. В окремих навчальних закладах створено музеї історії університетів, а також меморіальні музеї видатних учених.

Шкільні музеї створюються в школах і позашкільних установах з навчально-виховною, пізнавальною й освітньою метою. За профілем поділяються на: історичні, природничо-наукові, меморіальні, літературні, краєзнавчі тощо.

За юридичною приналежністю (власністю) музеї країни поділяються на такі типи: державні, муніципальні, відомчі (у т. ч. університетські), громадські (у т. ч. шкільні), корпоративні, церковні, приватні (у т. ч. приватних ВНЗ).

Державні музеї — це чільна група музеїв держави, що здійснюють свою діяльність у руслі загальнодержавної концепції розвитку музейної мережі. Ці музеї мають пряме бюджетне фінансування. У їхніх фондах зосереджені найцінніші скарби та колекції країни.

Національний археологічний музей Неаполя з його колекцією грецьким і римськими стародавностями неповторний, займає одне із самих значних місць серед культурних центрів усього миру. Перший поверх присвячений зборам античної скульптури, більшість шедеврів якого перебувають у перших 15 з 40 або більше залів поверху. Особливий інтерес представляють статуї Афіни, Афродіти, а також знаменитий "Дорифор" ("Списник"). Ще більш приголомшуючий "Фарнезський Геркулес" і "Фарнезський бик" - сама більша антична скульптурна композиція з дійшовших до наших днів. Простір між першим і другим поверхами заповнено легендарними мозаїками з Помпеї; праворуч представлені експонати, пов'язані з історією Неаполя.

Муніципальні музеї — це основна на сьогодні форма недержавного музею, що виконує властиві йому функції щодо збирання, збереження і презентації колекцій. Муніципальні музеї перебувають в управлінні місцевої адміністрації і фінансуються з місцевих бюджетів.

Відомчі музеї — це музеї різного профілю, що підпорядковуються окремим міністерствам і відомствам. Вони створюються з метою репрезентації історії розвитку певної галузі: транспорту, охорони здоров'я, силових відомств (оборони, внутрішніх справ) тощо.

Громадські музеї — поширений тип закладів, що перебуває під опікою громадських організацій (профспілок, партій тощо).

Корпоративні (виробничі) музеї — це структурні підрозділи недержавних установ і підприємств. Музеї історії корпорацій, які з'явилися напередодні їхніх перших ювілеїв, стають в умовах глобалізації невід'ємною частиною іміджу компаній транснаціонального рівня [17, c. 36-37].

Церковні музеї Італії виникли як група музеїв історичного профілю з метою збирання і збереження пам'яток церковної старовини.

Сучасні церковні музеї створюються при єпархіях, монастирях, церквах, недільних духовних школах, релігійних об'єднаннях, що є їх власниками і засновниками. На початку нашого століття простежується тенденція до збільшення кількості цих музеїв.

Музей Сан-Марко відкрився для публіки в 1869 році. Він розміщається в будинку древнього домініканського монастиря, що стало державною власністю в 1866 році. Створені архітектором приміщення були прикрашені фра Беато Анжеліко (1395-1455). Він створив унікальний мальовничий цикл, що супроводжував ченців під час всіх їх індивідуальних і загальних молитов.

Приватні музеї — це установи, що належать приватним особам, створені їхніми зусиллями і підтримуються на їхні кошти. У значній більшості країн світу це найдавніша і найрозповсюдженіша форма музейних установ.

Існує класифікація музеїв за адміністративно-територіальною приналежністю і значущістю для суспільства. За цим критерієм прийнято вирізняти такі музеї: національні, загальнодержавні, республіканські, обласні, районні, міські, селищні та сільські.

Генетична класифікація музеїв враховує профіль музею. Профіль музеїв визначається основним змістом його фондів і зв'язком з тією чи іншою галуззю науки, мистецтва або виробництва. Профіль музею визначає склад колекцій, тематику експозицій, зміст наукових досліджень і впливає на всі напрями музейної діяльності. Усі музеї поділяються на профільні групи, всередині яких можна виокремлювати вужчу спеціалізацію — аж до музеїв одного об'єкта.

Музеї й виставочні галереї Рима входять у скарбницю світової культури. Ватиканські музеї - це 19 музеїв, 7 кілометрів маршруту, 1.400 музейних приміщень (капел, залів, галерей, станц, каплиць): Пінакотека, музей Кьярамонті, Бельведер, Музей Пін-Клементино, Галерея географічних карт, Станци Рафаеля, Сікстинська капела, Ватиканська бібліотека. Галерея Боргезе - один із самих популярних музеїв у Римі, якщо не у всій Італії. Палац був побудований на початку XVІІ ст. з єдиною метою - для розміщення великої колекції предметів мистецтва, що належала кардиналові Боргезе. У цей час у музеї виставлені роботи таких авторів, як Берніні, Караваджіо, Канова, Рафаель, Тиціан і інші. Усього в експозиції є 500 картин і 300-400 скульптур. Палац оточує прекрасний парк, також один із кращих у Римі.

Галерея Уффіци - не тільки один з найстарших музеїв Італії, початок якому було покладено ще в 1560 році. Це ще й саме значне у світі збори італійського живопису, починаючи із зародження властиво італійської національної школи в XІІІ столітті й кінчаючи добутками XVІІІ століття, коли італійський живопис, переживши довгий і пишний розквіт в XV- XVІІ століттях, стала схилятися до занепаду.

Колекція картин Італійського Відродження, що зберігається в Уффіци, незрівнянна по своїй вичерпній повноті. Джотто, фра Беато Анджеліко, Боттічеллі, Рафаель, Леонардо да Вінчі, Філіппо Ліппі, Мантенья, Мазаччо, Пьеро делла Франческа, Караваджо, Тиціан - всі прославлені титани живопису, що блищали на Апеннінах, представлені в цьому унікальному музеї цілим рядом шедеврів.

Профільні групи та профілі музеїв, згідно з їх генетичною класифікацією, наведені на рис. 1.1. Зазначимо, що перелік їх не може вважатися вичерпним, оскільки принципові нові музеї виникають в наш час майже щорічно. Поряд із цим наголосимо, що в практиці української музейної справи досі чинною залишається дещо застаріла, спрощена класифікація музеїв [19, c. 84-85].

На початку XXI ст. в Італії виділяють музеї таких профільних типів: історичні, краєзнавчі, художньо-мистецькі, меморіальні, літературні, природничо-наукові, галузеві. Музеї кожного з цих профільних типів можуть мати ще вужчу спеціалізацію, поділятися на види і підвиди. Наприклад, до музеїв художнього профілю належать музеї образотворчого мистецтва, народної творчості тощо; до музеїв природничо-наукового профільного типу — геологічні, палеонтологічні, ботанічні, зоологічні та ін.; до історичного профільного типу — загальноісторичні, військово-історичні, археологічні, етнографічні, історико-архітектурні та історико-культурні (музеї або заповідники).

За своїм профілем музеї поділяються на такі види: історичні, археологічні, краєзнавчі, природничі, літературні, мистецькі, етнографічні, технічні, галузеві тощо.

На основі ансамблю, комплексів пам'яток та окремих пам'яток природи, історії, культур та територій, що становлять особливу історичну, наукову і культурну цінність, можуть створюватись історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби [18, c. 62-63].


ІІ. АНАЛІЗ ОРГАНІЗАЦІЇ МУЗЕЙНОЇ СПРАВИ В ІТАЛІЇ

2.1. Сучасний стан музейної справи Італії

Художні музеї Європи - Галерея Уфіцці у Флоренції - створилась у XV ст., як приватна збірка родини Медічі. У триповерховому приміщенні (арх. Вазарі) зібрано картини періоду Відродження. Найцінніші з них зібрані у центральній частині музею -"Трибуні": Венери Тиціана, найзнаменитіша картина Сандро Боттічеллі - "Народження Венери", твори Леонардо да Вінчі. Музей Прадо у Мадриді, відкритий для огляду у 1819 р. як королівська колекція картин, з 1868 р. у власності міста.

Історія Уффіци починається в липні 1559 р., коли правитель Флоренції Козимо й Медичі замишляли об'єднати всі адміністративні служби міста в загальному просторому палаці. Для реалізації проекту був запрошений майстер Джорджо Вазарі, що і почав роботу в 1560 р. Однак в 1574 р. Вазарі помер, і закінчував будівництво вже його спадкоємець, Бернардо Буонталенті. З 1575 р. у будинку Уффіци почалося формування музею - його основу склала сімейна колекції Медичі.

Після заходу династії Медичі колекція продовжувала поповнюватися. Зараз вона включає безліч шедеврів таких італійських майстрів, як Джотто, Боттичеллі, Леонардо да Вінчі, Рафаель, Джорджоне, Тиціан, Уччелло, фра Филіппо Ліппі, Чимабуе, Пьеро делла Франческа й ін. Тут також чимало зразків античного, французького, іспанського, німецького, голландського й фламандського мистецтва.

Заснована в 1784 році, відповідно до бажання герцога Леопольда Лорено, Gallerіa dell' Accademіa містить колекцію класичних і сучасних картин і скульптур. Поруч із Gallerіa перебуває Академія Мистецтв, студенти якої осягають основи майстерності на справжніх прикладах великого мистецтва в dell' Accademіa.

Gallerіa стала відомою частково через скульптури Мікеланджело, шедеврів живопису й скульптури інших відомих майстрів. Завдяки їм Флоренція стала одним з найбільших центрів мистецтва у світі.

Чотири зали першого поверху були відкриті публіці в 1985 році. Перший з них містить картини Gіovannі da Mіlano і інших флорентійських живописців. У другому залі зібрані приклади картин другої половини 14 сторіччя, серед яких є роботи Andrea Orcagna. Третій зал включає художні роботи Lorenzo Monako (1370-1423), відомого живописця й мініатюриста. Четвертий зал збирає більше пізні сучасні приклади мистецтва.

В 1880 році палац Crocetta став будинком для Національного Археологічного Музею Флоренції: багатства й коштовності музею служать пам'ятником тепер уже зниклих культур.

Відвідування музею починається з розділу, присвяченого Єгипетським мистецтвам. Є предмети з Палеоліту, доісторичного Єгипту. До цього періоду належать численний посуд і інші предмети. Довга історія єгиптян показана різноманітним датуванням і проходженням експонатів: посуд, побутові предмети, ритуальні засоби муміфікації, контейнери для органів умираючого й т.д..

Музей показує деякі фрагменти папірусу, глави Книги Мертвих: історія формули виживання й ритуал загробного життя, зображення найбільших людей тих часів.

Є в музеї відділи, присвячені мистецтву, кераміці, виробам із бронзи. Геометричні куби й вази 8 сторіччя до нашої ери, бронзові кинджали, шоломи, ножі, списи, символічні зображення материнства, статуї тварин, сцени з життя, картини міфологічних богів - це й багато чого іншого допомагає заглянути в культуру через давно минулих днів [15, c. 147-148].

Bardіnі Garden це екстраординарний вид на Флоренцію: близько 4 гектарів парку між рікою, Montecuccolі парком і середньовічними стінами. Споконвічно це була система рослинних садів, оточених стіною в палаці Mozzі 18 сторіччя. У середині 19 століття сад був збільшений закупівлею сусіднього парку англо-китайця Vіlla Manadora.

У другій половині 19 сторіччя принц Carolath Benten прикрасив сад деталями вікторіанської епохи. В 1913 році антиквар Stefano Bardіnі купив весь садовий комплекс у палацу Mozzі. Bardіnі створив дорогу, щоб можна було піднятися в сад прямо від ріки й знищив стіни, що оточують сад.

Після смерті його сина Ugo в 1965 році, почалася довга плутанина в спадкуванні, що окончились в 1996 році завдяки міністрові Paoluccі. В 2000 році, Ente Cassa dі Rіsparmіo dі Fіrenze, через Fondazіone Parchі Monumentalі Bardіnі e Peyron почав відновлення комплексу, що тривало майже 5 років.

Сходи в стилі бароко - найбільш значна частина саду, з бельведером по місту й шістьма фонтанами з мозаїчними підставами. У більше низькій частині саду також розташований зелений театр.

В англійському саду, що був частиною саду англо-китайця, розташоване поле азалій, де ви також можете спостерігати різноманітну колекцію інших квітів.

Bargello Museum - палац був побудований в 1255 році за наказом Fazіone del Popolo як міцність, щоб витримати натиск Флоренції. У шістнадцятому сторіччі палац став в'язницею (від якої він і одержав своє ім'я на честь керівника поліції bargello, що означає поліцейський), і в 1865 році чудова сукупність скупльтуры флорентійського ренесансу й бронзи стала музеєм, у якому були розміщені роботи Мікеланджело, Донателло й ін.

Палац Барджелло, один із самих значних палаців Флоренції, був побудований у середині XІІІ сторіччя (правда, з тих пір замок трохи видозмінився: спочатку двоповерховий, після пожежі 1323 року він знайшов третій поверх). Слово "барджелло" походить від пізньолатинского "bargіllus", що переводиться як "міцність" або "укріплений замок". У середні століття це ім'я привласнювалося також і так званому "Капітанові правосуддя" (начальникові міської поліції), резиденцією якого й став палац Барджелло від дня своєї підстави. У Флоренції "Капітан правосуддя" звичайно призивався з іншого міста: з метою боротьби з виразкою тодішнього (та й теперішнього) суспільства - протекціонізмом.

Стіни внутрішнього двору прикрашені геральдичним символом Podesta зі скульптурами шіснадцатого сторіччя, включаючи "L'Oceano (Ocean)" Gіanbologna, що була один раз знайдена в садах Bobolі. Від внутрішнього двору ви можете пройти до першої кімнати із шедеврами Mіchelangelo, "Tondo Pіttі" і "Bacco", і багатьма іншими міфологічними скульптурами.

На першому поверсі розташовані роботи Cellіnі й Gіambologna, включаючи його "Mercurіo (Mercury)" і "Fіrenze vіttorіosa su Pіsa (Trіumphant Florence over Pіsa)".

Перший поверх Salone del Consіglіo (Зал Ради) з високими стелями був колись залом трибуналу. Тут ви можете знайти прекрасного мармурового Давида роботи Donatello.

На цьому поверсі ви можете відвідати Слонову Кімнату з колекцією Carrand, що включає 265 речей, датованих між 5 і 17 сторіччями. Після цієї кімнати ви входите в Sagrestіa, де засуджені люди чекали своєї смерті. Святі картини на стіні - школи Гіотто. В Ісламській кімнаті ви можете побачити східні килими й приклади дамаської бронзи. Музей також включає дуже рідкі дерев'яні скульптури й вироби з венеціанського скла.

Національний музей Барджелло по праву пишається своєю колекцією добутків Джамболоньї (Джованни Болоньї), одного з найвідоміших скульпторів-маньєристів. Джамболонью звичайно називають італійським майстром, однак це не зовсім так. Скульптор був уродженцем фландрського міста Дуе, і сьогодення його ім'я - Жан де Булонь. В 1554 (або 1555- м) року молодий художник приїхав у Рим, де, як затверджують дослідники, якийсь час учився в Мікеланджело. Пізніше він працював у Флоренції при дворі Медичі, а також у Лукке, Генуї й Болоньї. Творчість Джамболоньї розглядається сучасними істориками мистецтва як перехідний етап між мистецтвом Мікеланджело й Берніні. В Італії скульптор прославився кінними пам'ятниками, виразними скульптурними групами й фонтанами з багатим декором. Відомо, що наприкінці життя майстер майже не працював ні з мармуром, ні із бронзою. Практично всі пізні речі Джамболоньї створені його учнями з його воскових або глиняних зразків.

Bobolі Garden - перша частина саду була куплена в 1550 році Елеонорою Толедо, дружиною Козимо Медичи, сімейства Пицци. Зовнішній вигляд саду був оформлений Ніколо Периколи де Триболо; після смерті в 1555 році його роботу продовжив Давид Фортіні разом із Джорджио Васари. Між 1560 і 1583 роками над садом також попрацював Амманати, що розробив внутрішній двір (який має його ім'я).

Велика напівеліптична зона, відома як Амфітеатр, створена для додання гармонічного цілого із двома крильми двору, була вирита з величезного кам'яного кар'єру. Ця архітектурна особливість служить, щоб візуально об’єднати Палац Піцци й сад Боболи.

В 1574 року архітектор Бернарод Буонталенті розробив Грот Grande. Він був створений з водойми, побудованого між 1556 і 1560 роками по проекті Джорджио Васари. По сторонах, біля входу в грот, у нішах установлені статуї Бахуса й Цереса роботи Баччио Бандинелли (1552-1556). Аж до 1924 року, поки вони не були замінені цементовим зводом, у куті стояли "Укладені" Мікеланджело. На початку 17 століття, у період правління Козимо (1609-1621), сад був розширений за стіни огородження, побудовані під час війни проти Сієна [4, c. 72-73].

Однієї їхній головних визначний пам'яток саду є алея з кипарисами, що веде до басейну й побудована між 1612 і 1620 роками. Джуліо Париджи був також відповідальний за водойму, спочатку призначений для поливу плодів цитрусових і квітів. Спочатку в центрі водойми був фонтан Венери, замінений пізніше статуєю "Океан" роботи Гіамбологни в 1636 році після розпорядження Великого Герцога Фердінанда Другого. У плині цього самого року статуя "Plenty", почата Джимбологна й завершена Петро Такка, була поставлена в її сьогоднішнє місце розташування.

В 18 столітті династія Медичі зникла й Велике Герцогство перейшло до сімейства Габсбургов-Лорейн. Після початкового потурання, була почата великомасштабна робота по відбудові із залученням скульптури, архітектури, водойм і зелених насаджень. Також нові частини були побудовані в саду, включаючи Kaffeehaus (1775) і Lіmonaіa (формування для підйому плодів цитрусових, створене в 1777-1778 роках). Над всією цією облаштованістю працювали Заноби дель Россі, Палаццино де Мерідана й Ніколо Гасперо Паолетти.

Нова стадія занепаду мало місце в плині періоду правління Наполеона (1799-1814). Пізніше Велика Герцогиня Елиса Басиокчи хотіла перетворити сад Боболі відповідно до англійського стилю, але невдало. В 1834 році Леопольд Другої зруйнував лабіринти щоб зробити широке авеню, по якому могли б їздити карети. У ході 19 сторіччя сад був місцем для всіляких звеселянь [2, c. 126-127].

Італійський музей науки й техніки Леонардо да Вінчі - найбільший у Європі. Леонардо да Вінчі створив ідеальний образ людини.

Він втілив ідеал жіночої краси в портреті Мони Лізи (1503). Численні відкриття й проекти, дослідження в області математики, механіки, природних наук. У записній книжці й рукописах Леонардо, близько 7 тисяч аркушів.

Леонардо да Вінчі зробив корисні спостереження й здогади майже у всіх областях знань того часу, а його замітки й малюнки як начерки можна розглядати, як натурфілософської енциклопедії. Він був яскравим представником нового, заснованого на експерименті природознавства. Найбільше Леонардо любив механікові, називаючи її "раєм математичних наук". Він бачив у ній ключ до таємниць світобудови. Леонардо розробив, після ретельного вивчення польоту птахів, і сконструював летальні апарати й парашут. [6, c. 24-25].


2.2. Музейний потенціал Італії

В Італії працюють понад 3 тисячі музеїв. Гроші на їхнє утримання дає не лише держава та Євросоюз, але й регіональні і навіть районні бюджети. Попри це музеї постійно шукають додаткові джерела прибутку.

Влаштовують платні тематичні виставки, екскурсії, диспути та інші заходи. Періодично підвищують ціни на вхідні квитки. Прилеглі території або частину приміщень здають в оренду кав’ярням, туристичним кіоскам та магазинам. Сьогодні відвідини знаменитої римської галереї Боргезе обійдуться у 8 євро. Не набагато менше доведеться заплатити за похід до музею чи замку нижчого, провінційного рівня.

Один з найдавніших музеїв Європи - Галерея Уффіці, заснований в 1560 році, володіє єдиним у світі найбільш повними зборами робіт художників італійської школи. Самі ранні роботи датовані 13 століттям, повна хронологія добутків тягнеться до середини 18- го, охоплюючи період Італійського Відродження. Боттічелли, да Вінчі, Рафаель - генії Італії, що виходить із мороку Середньовіччя, створили на своїх полотнах новий мир, у якому людина з усіма його достоїнствами й недоліками займає центральне положення.

Музей Сан-Марко у Флоренції - ще одна перлина в культурній скарбниці Італії. Розквартирований у древньому монастирі, Сан-Марко вражає своєю атмосферою - трохи затяжкої, але від цього не стає менш цікавої. Інтер'єр розписаний кистю знаменитого Беато Анжеліко в 15 столітті й сам по собі є твором мистецтва. Майстер створив унікальний художній цикл, що супроводжував ченців-домініканцев на всім маршруті пересування по приміщеннях монастиря. Сан-Марко відкриває свої двері щодня з 8:30 ранку.

Найпильнішої уваги заслуговує музейний конгломерат Рима й Ватикану. Він нараховує 19 будинків загальною довжиною маршруту близько 10 кілометрів, на яких розташувалися більше півтори тисяч виставочних приміщень. Пінакотека, музей К’ярамонти, Бельведер, Ватиканська бібліотека, Галерея ім'я кардинала Боргезе - одні із самих відвідуваних музейних центрів.

Музеї Ватикану в Римі є не тільки сховищем самих знаменитих робіт Мікеланджело, але й універсальними зборами, у якому широко представлені зразки античного, сучасного, релігійного і язичеського мистецтва.

Картини Мікеланджело (їх збереглося більше 500) зберігаються в багатьох провідних музеях миру. Дві незакінчених ранніх картини Мікеланджело перебувають у лондонській Національній галереї, кілька скульптур - у Брюгге, Лондоні, Парижу й Санкт-Петербурзі. Але всі інші його роботи - як картини, так і скульптури, - залишаються на його батьківщині, причому найчастіше саме в тих місцях, для яких вони й створювалися.

Чудова колекція робіт Мікеланджело є в Каза Буонарроти (у Флоренції). У неї входять три ранніх скульптури, велике кількість малюнків великого художника й дерев'яна модель фасаду церкви Сан-Лоренцо. Доповнюють все це багатство створені в XVІІ столітті картини, що ілюструють життя майстри. Але самою чудовою "колекцією" створінь Мікеланджело є, звичайно, Сікстинська капела у Ватикані. Розпис зводу капели й настінна фреска "Страшний суд" уважаються найбільшими шедеврами. Сікстинська капела дотепер зберегла центральну роль у житті католицької церкви. Тут понтифіки проводять свої головні церемонії, тут кардинали вибирають нових папу римського, а сама капела входить в ансамбль музеїв Ватикану, залучаючи до себе шанувальників мистецтва із усього миру [9, c. 15-16].

Стельовий розпис, Мікеланджело, Сікстинська Капелла, Ватикан, Рим

Початок музеям Ватикану було покладено знаменитим заступником Мікеланджело, папою Юлієм ІІ. Він любив античне мистецтво й сучасний живопис, знав у всім цьому користь і почав збирати твору мистецтва ще в ті часи, коли був кардиналом.

Незабаром після обрання папою (ця подія відбулася в 1503 році) Юлій ІІ виставив деякі скульптури у внутрішньому дворі замка Бельведер у Ватикані, відкривши доступ до них для художників і студентів. Три з них зараз відомі всім. Це Аполлон Бельведерский, на багато сторіч ставший еталоном чоловічої краси; Бельведерський торс (Мікеланджело захоплювався тим, як виліплена мускулатура на цій статуї); і Лаокоон - скульптурна композиція, виявлена при розкопках в 1506 році. Це дійсно перлина мистецтва, що вражає майстерністю античного скульптора, що зумів передати в мармурі цілу гаму живих і глибоких людських емоцій.

Більше послідовні кроки до створення музейного комплексу були зроблені в XVІІІ столітті. Ватиканські збори склали роботи, замовлені, придбані або отримані в дарунок римськими понтифіками. В 1734 році тато Климент XІІ заснував новий музей уже не на території Ватикану, а в Римі - на Капітолійському пагорбі, у будинку, побудованому по проекті самого Мікеланджело. Крім того, у Ватикані відкрилися два невеликих музеї - релігійного (в 1756 році) і язичеського (в 1767 році) мистецтва.

Подальша організація музейного комплексу пов'язана з іменами тат Климента XІ (1769-74) і Пія V (1775-99). Саме при них з'явилася прибудова до Ватиканського) палацу, де розмістився музей сучасної скульптури. Отримавши назву Піо-Клементино, він став ядром усього музейного комплексу. Сам будинок побудований у неокласичному стилі й робить настільки дивне враження, що послужило зразком для безлічі музеїв у різних куточках світла.

Незабаром після відкриття музей Піо-Клементіно пережив катастрофу. Французи, що захопили Італію, вивезли в 1796 році ряд скульптур, серед яких були Аполлон Бельведерський, Бельведерський торс і Лаокоон. До самого падіння Наполеона вони перебували в Парижу, а потім були повернуті Ватикан) (в 1815 році).

В XІ столітті комплекс поповнилося музеями єгипетського й етруського мистецтва. Повністю ватиканська колекція стала доступна для відвідувачів в 1871 році.

У цей час у ватиканський комплекс входять десять музеїв. Крім цього, будь-який бажаючий може оглянути Ватиканську бібліотеку, численні зали, прикрашені фресками знаменитих художників (Рафаеля, наприклад), і, зрозуміло, Сікстинську капелу. Останнім (в 1973 році) до комплексу приєднався музей сучасного релігійного мистецтва. У ньому представлені роботи багатьох відомих художників XX століття.

Ватиканські музеї величезні. Крім картин і скульптур, у них виставлені зброя, гобелени, мозаїка, антична кераміка, африканські ритуальні маски й багато чого іншого [10, c. 23-25].


ІІІ. РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО ВДОСКОНАЛЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ МУЗЕЙНОЇ СПРАВИ В ІТАЛІЇ

Національна галерея сучасного мистецтва - ця галерея затверджує наступність сучасних італійських майстрів стосовно творчості титанів епохи Відродження. При цьому музей давно розсунув вузькі національні рамки - відвідувач може побачити в ньому шедеври знаменитих художників XІ-XX століть із Франції, США, Австрії й інших країн світу.

У Галереї сучасного мистецтва експонуються роботи практично всіх знаменитих італійських художників XІ- XX століть - у тому числі Джованні Сегантіні, Сільвестро Лега, Джакомо Бала, Умберто Боччоні, Джорджо де Кіріко, Пьеро Мандзоні, Амедео Модільяні, Джорджо Моранді й т.д. Тобто ми маємо справу з повним художнім спектром мистецтва XX століття - від італійської версії імпресіонізму до "метафізичної" живопису й абстракціонізму.

Сьогоднішній день вимагає від музеїв формування нового підходу до своєї роботи: інтерактивні експозиції, активна співпраця з різними мас-медіа, громадськими організаціями, різними фундаціями, сучасна рекламна діяльність, активне впровадження в систему “Інтернет” інформації про діяльність музеїв Італії, їх збірки, окремі музейні пам‘ятки, що мають національне, європейське, світове значення тощо.

Музеї активізують свою діяльність з наданням методичної допомоги з питань музейної справи громадянам (оформлення документів на вивіз музейних предметів для виставок за кордоном; з питань фондової роботи; розробки статуту та ін.), збільшилась кількість виставок в Італії і за її межами.

Нині можна прослідкувати основні пріоритетні напрями необхідні для стабільного розвитку музейної справи, а саме:

· Законодавче врегулювання нормативно-правової бази, пов‘язаної з діяльністю музеїв, музеїв-заповідників.

· Правове врегулювання питань діяльності музеїв та інших установ, які зберігають пам‘ятки недержавної частини Музейного фонду Італії.

· Зміцнення матеріально-технічної бази музеїв.

· Вирішення питань фінансування галузі.

· Удосконалення науково-аналітичного та інформаційно-методичного забезпечення музейної справи.

· Комп‘ютеризація основної музейної діяльності.

· Створення Державного реєстру національного культурного надбання.

· Розбудова музейної галузі у відповідності з сучасними вимогами.

· Налагодження зв’язків з непрофільними організаціями.

· Проведення комплексного обстеження фондових приміщень музеїв і стану збереження пам‘яток.

· Збільшення фінансування реставраційно-консерваційних робіт, наблизивши його до потреб галузі.

Інші туристські об'єкти – природні парки, центри проведення конгресів, транспорт, пляжі, фунікулери, авто- і залізниці, порти й аеропорти, ресторани, дискотеки, гірські траси, мінеральні джерела тощо) у загальної розгалуженій і розподіленій по всій території Італії мережі утворюють, разом з державною туристичною організацією (у національному масштабі, а також на обласному й місцевому рівнях) систему прийому та розміщення туристів у Італії [14, c. 150-151].

Італійські області мають у своєму розпорядженні незліченну кількість автономних спортивних споруджень і розважальних комплексів, стадіонів, гімнастичних залів, басейнів, ковзанок і велодорожек, танцювальних залів й атракціонів, церков і монастирів, замків і фортець, цирків шапіто й цілодобових критих павільйонів, площ й обладнаних приміщень для проведення громадських видовищних заходів за всіх часів року, картами, маршрутами, зведеннями погоди, календарями виставок і подій, традицій, шопінгу, довідниками послуг. В Італії загалом є 4 «перлини», побачити які необхідно: 1) Рим з його стародавніми руїнами й музеями Ватикану, 2) Флоренція, без якої неможливо уявити собі італійське Відродження, 3) Піза з її вічно падаючою вежею й 4) Венеція – ірреальне місто мостів і каналів, яке мріють відвідати буквально всі. І без кожного із цих міст думка про Італію буде неповною. Отже, для першого знайомства цілком достатньо маршруту по чотирьох вищезгаданих пунктах, з невеликими зупинками, наприклад, в Ассізі або Феррарі. Заключним акордом може стати відпочинок на морі, наприклад на чудовому курорті Лі-до Ді Езоло поблизу Венеції або ще краще – на Лігурійському узбережжі.

Знайомство з Італією можна почати й з півдня. У цьому випадку класичний варіант маршруту: Сорренто – Неаполь – Рим з оглядом стародавніх Помпеї й поїздкою на Капрі. Італійське мистецтво й культура широко привертають увагу іноземців, розбурхують їхню уяву. У результаті Італію щорічно відвідують мільйони чоловік, які з наснагою знайомляться із шедеврами живопису, скульптури й архітектури в «містах-скарбницях мистецтв». Відвідування тільки цих міст покриває 50% загального потоку туристів, що прибувають в Італію, як індивідуально, так і в складі груп. Кажучи про тенденції розвитку туризму в Італії, необхідно відзначити основні мотиви прибуття в країну іноземних гостей: 45 % туристів привертають культурно-історичні визначні пам’ятки, 43 % – кліматичні особливості, 27 % – природа, 30 % – поєднання всіх відмічених чинників [3, c. 6-7].


ВИСНОВКИ

За оцінками фахівців, Італія являє собою туристський продукт вищого ступеня досконалості: міжнародна статистика відводить їй почесне місце у п'ятірці найбільш розвинених з погляду туризму країн світу, оскільки на вказану країну припадає 6% усього туристичного «обігу» нашої планети. Всесвітньо відома історія Італії, краса її природи, твори мистецтва, культурні пам'ятники, релігійні свята, мода й італійський стиль життя, вино й гастрономія – ось ті ключові пункти, які зробили Італію важливим туристичним центром світового рівня.

Термін музей у його сучасному розумінні, можливо походить з античності: “музейон” – храм – святилище муз, богинь захисниць мистецтв та наук, він був також осередком мистецтва та науки. Первісне поняття музей на противагу сьогоднішньому підкреслювало приватні та виняткові функції.

Основними напрямами діяльності музею є:

- науковий, що полягає в отриманні нових знань на основі всебічного вивчення музейної добірки;

- фондовий, який здійснюється з метою формування фондів музею, забезпечення збереження музейних предметів і колекцій;

- експозиційно-виставковий, що полягає у здійсненні функції музейної комунікації на основі науково організованої та художньо оформленої демонстрації музейних предметів і колекцій;

- освітньо-виховний, спрямований на підвищення інтересів громадськості до історії освіти;

- напрям залучення широкого кола науковців і дослідників до активної співпраці.

Основними напрямами музейної діяльності є культурно-освітня, науково-дослідна діяльність, комплектування музейних зібрань, експозиційна, фондова, видавнича, реставраційна, пам'яткоохоронна робота.

Музеї є юридичними особами, крім тих, що створюються і діють при підприємствах, установах, організаціях, навчальних закладах.

Музейна справа — це спеціальна галузь культурно-освітньої та наукової діяльності, яка здійснюється музеями щодо комплектування, збереження, вивчення і використання пам'яток природи, матеріальної і духовної культури.

Музейна справа уособлює національну музейну політику, музеєзнавство і музейну практику.

За своїм профілем музеї поділяються на такі види: історичні, археологічні, краєзнавчі, природничі, літературні, мистецькі, етнографічні, технічні, галузеві тощо.

На основі ансамблів, комплексів пам'яток та окремих пам'яток природи, історії, культури та територій, що становлять особливу історичну, наукову і культурну цінність, можуть створюватись історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бабарицька В. Екскурсознавство і музеєзнавство: навч. посібник. — К. : Альтерпрес, 2007. — 464с.

2. Горынина А. Римские каникулы //Академия. - 2006. - № 1. - C. 126-129

3. Задорожная Е. Рыночные отношения и маркетинг в итальянских музеях //Панорама культурной жизни зарубежных стран (Информационный сборник). - 2001. - Вип. 11-12. - C. 6-7

4. Искусство Италии: Живопись. Скульптура. Архитектура X-XX веков. / Глория Фосси (ред.). — М. : Белый город, 2001. — 429 с.

5. Лаврова Н. Б.Б.Пиатровский: Эрмитаж навсегда, навечно предоставил свои залы скульпторам Италии: [ Манцу Джакомо, Греко Эмилио, Мессина Франческо, Мурер Аугусто, Гуттузо Ренато, Крочетти Венанцо, Консагра Пьетро ] //Мир музея (The world of museum). - 2009. - № 1. - C. 16-21

6. Леонардо да Вінчі //Мистецтво в школі. Музика, образотворче мистецтво, художня культура. - 2009. - № 1. - C. 24-27.

7. Муратов П. Очерки итальянской живописи в Московском Румянцевском Музее //Старые годы. - 1909. - № 11 . - C. 605-611

8. Муратов П. Очерки итальянской живописи в Московском Румянцевском музее: Кватроченто //Старые годы. - 1910. - № 10 . - C. 3-11

9. Муратов П. Образы Италии. — СПб. : Азбука-классика, 2005. — (Серия "Художник и знаток"). Т. 1 : Венеция. Путь к Флоренции. Города Тосканы. — СПб. : Азбука-классика, 2005 — 384с.

10. Муратов П. Образы Италии. — СПб. : Азбука-классика, 2005. — (Серия "Художник и знаток"). - Т. 2 : Рим, Лациум, Неаполь и Сицилия. — СПб. : Азбука-классика, 2005 — 352с.

11. Муратов П. Образы Италии. — СПб. : Азбука-классика, 2005. — (Серия "Художник и знаток"). - Т. 3 : От Тибра к Арно, Север, Венецианский эпилог. — СПб. : Азбука-классика, 2005 — 448с.

12. Немировский А. Служение музы: Модильяни Амадео, Жанна Эбютерн //Натали. - 2006. - № 6. - C. 106-112

13. Опарин И. Колизей/ Игорь Опарин //Смена. - 2006. - № 4. - C. 4-12

14. Педан Ю. Магічний світ різдвяного вертепу //Всесвіт. - 2002. - № 11-12 . - C. 150-151

15. Рапопорт А. Все об Италии / Итальянский ин-т культуры в Украине / Никола Франко Баллони (ред.), Юрий Макаров (авт. предисл.). — Х. : Фолио, 2008. — 453с.

16. Рутинський М. Музеєзнавство: навч. посібник. — К. : Знання, 2008. — 428с.

17. Срібняк І. Історія, географія, культура Італії/ Київський національний лінгвістичний ун-т. — К. : КНЛУ, 2001. — 60с.

18. Шевченко В. Музеєзнавство: навч. посіб. для дистанц. навч. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". Інститут дистанційного навчання. — К. : Унівеситет "Україна", 2007. — 288с.

19. Шевченко В. Музеєзнавство: навч. посіб. для дистанц. навч. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". Інститут дистанційного навчання. — К. : Унівеситет "Україна", 2007. — 288с.

20. Яценко Е. Неаполь: специальные билеты для посещения музеев города //Панорама культурной жизни зарубежных стран (Информационный сборник). - 2003. - Вип. 4. - C. 5 -7

загрузка...
Top