Історія туризму в Україні

1. Розвиток краєзнавства в Україні на рубежі XIX - XX ст

1.1. Основні етапи розвитку краєзнавства в Україні на рубежі XIX - XX ст

1.2. Краєзнавчо-туристські товариства «Плай» і «Чорногора» на західноукраїнських землях.

2. Основні тенденції розвитку сучасного українського туризму.

2.1. Правові засади туристської діяльності в Україні.

2.2. Сучасний стан туристичної галузі.

Список використаної літератури.


1. Розвиток краєзнавства в Україні на рубежі XIX - XX ст.

1.1. Основні етапи розвитку краєзнавства в Україні на рубежі XIX - XX ст.

В 70-80-х pp. XIX ст. певний внесок у розвиток краєзнавства зробило Чернігівське земство та його статистичний відділ. Він об'єднав досить авторитетних дослідників: П.Червінського, В.Варзара, О.Шликевича, О.Русова та ін. Історико-краєзнавчі матеріали, зібрані співробітниками статистичного відділу, були надруковані в «Земском сборнике Черниговской губернии» під назвою «Труды статистического отдела при Черниговской управе». Підсумки вивчення Чернігівщини земськими установами протягом другої половини XIX ст. були підведені у двотомній праці О.Русова «Описание Черниговской губернии». Дослідження містило ґрунтовний екскурс в історичне минуле краю. Праця О.Русова належним чином була оцінена фахівцями: 14 лютого 1901 р. він отримав премію Харківського університету. Але навіть після появи цього ґрунтовного дослідження краєзнавче вивчення Чернігівщини тривало. Це засвідчила поява на сторінках «Сборника» «Описания Черниговской губернии. Уезды: Городнянский, Черниговский, Сосницкий, Новгород-Северский» (1898) та статті І.Коновалова «По городам і селам Черниговской губернии (Бо-бровицкий, Козелецкий, Остерский уезды)» (1909). )

В «Земском сборнике» були оприлюднені історичні джерела XVII-XVIII ст. - «Генеральное следствие о маетностях» Ніжинського і Чернігівського полків (під редакцією О.Лазаревського), а також «Экстракт из указов и постановлений..., собранных в Правительствующем Сенате по малороссийской экспедиции 1786 года» за редакцією історика М.Василенка. Перші дві частини «Генерального следствия о маетностях Черниговского полка» були надруковані О.Лазаревським окремою брошурою.

Серед інших краєзнавчих публікацій слід виділити «Старинний письмовник», підготовлений до друку Б.Грінченком; «Переписку Нежинского воеводыИ.И.Ржевскогосцарскимправительством 1665-1663гг.»(1905. -№ 5); «Очерк торговли Южной Руси с 1480 по 1596 (по изданным и неизданным актам)» (1898. - № 1) А.Верзилова та дослідження М.Рклицького «Город Новгород-Северский, его прошлое и настоящее» (1899. - № 1).

У 1894 р. при Ніжинському історико-філологічному інституті було засновано історико-філологічне товариство. Його діяльність була спрямована на висвітлення історії Чернігівщини. Очолювали товариство А.Добіаш, М.Бережков та ін. Воно видавало «Сборник историко-филологического общества при Институте КНЯЗЯ Безбородко в Нежине» (Т. 1-15; 1896-1915). У 1900 р. при інституті була створена археологічна комісія, яка збирала археологічні та етнографічні матеріали.

В 80-90-х pp. XIX ст. організаційним центром краєзнавчої роботи стали губернські вчені комісії та провінційні учені товариства. Вони виявляли документи в архівах, бібліотеках, монастирях, установах, приватних архівах не тільки в Росії, айв інших країнах. В кінці XIX ст. були видані збірники документів з історії України: «Акты Западной России», «Акты Южной и Западной России», «Архив Юго-Западной России» та ін. У 1914-1916 роках за ініціативою М.Грушевського була видана двотомна праця «Украинский народ в его прошлом и настоящем».

Українські землі були також предметом зацікавлення польського товариства краєзнавства у Варшаві[11, c. 34-35].

Широкого розмаху набрав розвиток краєзнавства в 20-30 pp. Вже в 1917 р. у Києві розпочав свою діяльність «Центральний комітет охорони пам'яток старовини і мистецтва» під головуванням О.Грушевського. Влітку цього ж року з ініціативи художника С.Васильківського у Харкові було засновано товариство «Музей Слобожанщини», активно запрацювали «Польське товариство збереження пам'яток старовини», «Польське товариство краєзнавче на Русі» та багато інших.

Провідну роль в організації і розвитку краєзнавчої роботи взяла на себе Всеукраїнська Академія наук (ВУАН). Уже в першому своєму Статуті, затвердженому гетьманом П.Скоропадським у 1918 p., зазначалося, що Академія наук у Києві «як найвища українська наукова установа ставить собі на меті, окрім загальних наукових завдань, виучувати сучасне й минуле Вкраїни - української землі та народу».

20-ті роки стали часом відродження та розвитку краєзнавчого руху. Саме тоді термін «краєзнавство» замінив собою термін «батьківщинознавство» і утвердився як назва громадського руху та науки. У 1921 р. відбулася І Всеросійська конференція з краєзнавства, що передувала створенню краєзнавчих організацій в інших регіонах країни. Науково-методичним центром цієї роботи в країні стало Центральне бюро краєзнавства, створене у 1922 р. при Всеросійській академії наук. У 1923 р. розпочала роботу краєзнавча комісія Всеукраїнської академії наук, а у 1925-му відбулася І Республіканська краєзнавча конференція.

На початку 20-х років у структурі історико-філологічного відділу ВУАН працювала низка комісій краєзнавчого профілю. У1920 р. в Чернігові було створено «Наукове товариство», що складалося з 7секцій, історико-краєзнавча була найчисельніша з них (займалася в основному археологічними дослідженнями). З 1926 р. діяв Прилуцький фонд краєзнавців, 1927 р. - Конотопське товариство краєзнавців. В Чернігові з 1924 р. діяв Інститут краєзнавства. Згідно зі статутом на нього покладалося планування краєзнавчих студій у регіоні, координація зусиль радянських і господарських органів, навчальних закладів, музеїв, архівів, наукових товариств, окремих дослідників у галузі всебічного вивчення Чернігівщини. Передбачалося створити відділення інституту в усіх повітах, налагодити видання періодичного збірника наукових праць. У жовтні 1924 р. за ініціативою інституту була проведена Перша чернігівська губернська краєзнавча конференція. Однак у зв'язку із запровадженням нового адміністративно-територіального устрою і ліквідацією губвиконкому інститут втратив фінансову й організаційну підтримку з його боку і наприкінці 1925 р. припинив своє існування.

В січні 1925 р. було утворено Ніжинське наукове товариство краєзнавства, яке складалося з 4-х секцій: історичної, статистично-економічної, етнографічної та природничої. Провідну роль у діяльності товариства відігравали викладачі Ніжинського інституту народної освіти М.Петровський, М.Бережков, А.Єршов, В.Рєзанов, Є.Рихлик та ін. Члени товариства досліджували історію, фольклор, етнографію, природу, економічний розвиток краю. Товариство припинило діяльність на початку 30-х років.

В грудні 1925 р. у Харкові був обраний Український краєзнавчий комітет, головою якого став історик Матвій Яворський. Про досвід і ефективність роботи комітету в ті часи свідчить реальне зростання краєзнавчих організацій і осередків. Якщо в 1925 р. у республіці нараховувалося 5 товариств, 11 гуртків, то на 1 січня 1929 р. діяло 51 товариство, 658 гуртків. У 1927 р. у Харкові почав видаватися журнал «Краєзнавство». Випускалася спеціальна література, вводилось викладання предмета «Краєзнавство» в навчальних закладах.

Археологічна комісія Академії наук України видала «Український археологічний архів» (Т. 1-3. - 1926-1930), «Український архів» (Т. 1-4. - 1929-1931). В комісії працював і М.Грушевський.

На Західній Україні в період між двома світовими війнами діяло краєзнавчо-туристичне товариство «Плай» (Львів), яке видавало журнал «Наша батьківщина», та товариство «Бойківщина».

Водночас, аналізуючи 20-30-ті роки, слід погодитися з думкою академіка П.Тронька про те, що саме ці роки були періодом становлення українського краєзнавства, коли «закладалися методологічні та методичні основи краєзнавства як науки».

Але у 30-х роках на шляху краєзнавства виникли серйозні перешкоди - посилення адміністративно-командних методів управління та надмірна централізація. Теоретичні дискусії все частіше підмінялися цитатництвом, виголошенням штампів. Більша частина краєзнавчих осередків була розпущена, а їхні активні діячі, звинувачені в націоналізмі, стали жертвами тоталітарного режиму[10, c. 25-27].

1.2. Краєзнавчо-туристські товариства «Плай» і «Чорногора» на західноукраїнських землях

В той час як туризм на території УРСР все більше підпорядковувався адміністративно-командній системі управління сталінських часів, на західних українських землях у складі Польщі, Чехословаччини та Румунії спостерігалися аналогічні за змістом, але відмінні за формою процеси. На цих землях туризм залишався справою передової громадськості. Характерним стало створення регіональних краєзнавчих осередків, що значно пожвавило туристсько-екскурсійний рух.

Ініціатива щодо організації туристичної діяльності на території Західної України належала провідним українським діячам того часу.

20 —30-ті роки характерні спробою вироблення комплексного підходу до організації туризму і краєзнавства в Галичині. Восени 1921 р. тут почав працювати «Кружок любителів Львова». Спочатку його члени організували екскурсії, або так звані походи по Львову, згодом маршрути мандрівок пролягли через околиці міста.

У 20-х pp. XX ст., зі зростанням чисельності аматорів пізнавального мандрівництва, перед його організаторами постала потреба об'єднати зусилля окремих туристів у єдиній організації. Газета «Діло» так писала про тогочасне становище галицького мандрівництва: «Туристичний рух має в нас багато прихильників, але відчутним є брак організації». Слід зауважити, що, хоча інтерес до власної історії в широких колах галицької громадськості існував завжди, туризм середини 20-х pp. мав більш розважальний і спортивний, аніж краєзнавчо-пізнавальний характер. Обмеженою була і територія проведення екскурсійного мандрівництва. Природничі мандрівки скеровувались майже завжди в гори, і то чи не виключно долиною Пруту та вздовж хребта Чорногори. Практично поза увагою залишились такі цікаві з історичного погляду місцевості, як Звенигород, Теребовля, Жовква, Одесько, давні замки та монастирі, Бескиди і Горгани. Майже не практикувалися локальні прогулянки до околиць найближчих сіл і містечок.

Відсутність організації краєзнавчо-туристської діяльності негативно впливала на рівень проведення екскурсій. Мандрівки організовувалися стихійно, часто без відповідної попередньої наукової підготовки. Давався взнаки брак спеціально розроблених маршрутів. «Прогулянки ідуть зчаста без ніякого приготування, мандрівники не знають, на що звертати їм увагу, не можуть замітити різних важних пам'ятників природи чи минувшини»,— писав про неорганізований туризм І. Крип'якевич.

Вирішити всі ці проблеми можна було лише спільними зусиллями аматорів галицької старовини. Таким об'єднанням стало краєзнавчо-туристське товариство «Плай», засноване у жовтні 1924 р. у Львові.

Важливим засобом комунікації та обміну інформацією між поодинокими краєзнавцями мало стати спеціальне краєзнавче видання. Через брак коштів «Плай» не зміг заснувати окремого власного часопису. В лютому 1925 р. як безоплатний двотижневий додаток до газети І. Тиктора «Новий час» вийшов перший номер «Туристики і краєзнавства». Редактором видання став І. Крип'якевич. Обсяг часопису становив чотири сторінки газетного формату. Зауважимо, що інші додатки до «Нового часу», такі як «Студентські вісті», «Руханка і Спорт», «Пластовий прапор», були, як правило, одно-двосторінковими вкладками.

«Туристика і краєзнавство» публікував матеріали, присвячені окремим місцевостям Галичини, а також нариси з історії туризму та краєзнавства. Часопис вміщував матеріали археологічного й етнографічного характеру, звіти про діяльність товариства, хроніку краєзнавчого життя. Цікавим було велике дослідження І. Крип'якевича (підписане криптонімом І. К.) про початок туристського руху в Західній Україні. З фінансових причин після виходу в світ трьох випусків «Туристики і краєзнавства» видання довелось припинити. Відновлено його було лише у 1931 р.

Після того як перестав виходити часопис «Туристика і краєзнавство», краєзнавчі матеріали публікувались у газетах «Діло» та «Новий час». Наприкінці 20-х pp. стало популярним публікувати в пресі описи звітів про здійснені туристські мандрівки чи екскурсії. ЗО липня 1931 р. у «Новому часі» з'являється навіть рубрика «З мандрівок по рідному краю». У цей час туристсько-краєзнавчі прогулянки організовує вже не лише «Плай», а й інші культурно-освітні та спортивні товариства. Упродовж 1928—1930 pp. цілу низку мандрівок Гуцульщиною та Бойківщиною організовує львівський «Луг». В окремих його мандрівках брало участь до 60 осіб. У 1929 р. група шанувальників місцевої старовини з Тернополя провела кілька екскурсій на автомобілях[4, c. 31-33].

З часом «Плай» поширив свою діяльність на всі визначні місцевості Галичини. Засновано відділи товариства у Перемишлі та Стрию. При Перемишльській секції було створено курси мандрівництва, де проводили підготовку екскурсоводів.

Серйозною проблемою галицьких туристів була відсутність власного друкованого органу. Хоча газети та журнали охоче надавали свої сторінки для публікацій краєзнавчого змісту, все ж відчувався брак спеціального видання з проблем туризму та місцевої історії. У 1931 р. учений-іхтіолог, автор численних природничих праць Е. Жарський очолив редакцію відновленого часопису «Туристика і краєзнавство», що, як і в 1925 p., виходив у формі неперіодичного додатка до «Нового часу». Впродовж року з'явилося 5 односторінкових номерів цього органу. Поруч із хронікою «Плаю» та повідомленнями головного відділу часопис «Туристика і краєзнавство» публікував краєзнавчі нариси, а також цікаві дослідження І. Крип'якевича з історії туризму в Галичині. У двох невеликих статтях «Студентські мандрівки 1880 р.» та «І. Франко як турист» учений вперше торкнувся цієї маловідомої сторінки галицької історії. Після того як видання «Туристики і краєзнавства» знову припинилося, матеріали, присвячені місцевій старовині, продовжували з'являтись у «Новому часі» та «Ділі».

За час свого існування краєзнавчо-туристське товариство «Плай» відпрацювало численні форми й методи популяризації та пропаганди пам'яток місцевої історії, природи та культури засобами туризму. Досвід роботи товариства переконливо засвідчив необхідність координації діяльності окремих любителів туризму та мандрівництва, зосередження зусиль, скерованих на вивчення рекреаційного та пізнавального потенціалу рідного краю. Діяльність краєзнавчо-туристського об'єднання «Плай» вписала важливу сторінку в історію вітчизняного туризму[9, c. 51-53].

Крім краєзнавчо-туристського товариства «Плай» на західноукраїнських землях були й інші туристські організації.

У квітні 1910 р. група любителів мандрівок м. Станіслава сформувала організаційний комітет для створення товариства «Чорногора», до якого увійшли С. Стеблицький, Л. Гаяновський, Я. Грушкевич, Й. Білинський, В. Янович та ін. 20 травня 1910 р. у Станіславі відбулися загальні збори, де було прийнято статут товариства «Чорногора» й обрано голову та членів Виділу (Ради). Головою товариства став С. Стеблицький, а у Виділ увійшли Я. Грушкевич, І. Стасинець, Л. Гаяновський, Й. Білинський, В. Янович.

Найвищим органом українського туристського товариства «Чорногора» стали Загальні збори та Виділ. Загальні збори проводились раз на рік у квітні. За потреби могли скликатися Надзвичайні збори, про які заздалегідь повідомляли всіх членів товариства. На цих зборах затверджували план роботи на рік і кошторис, обирали контрольну комісію з трьох осіб, які двічі на рік перевіряли наявність спорядження й інвентаря, а також фінансові справи. Комісія звітувала перед Загальними зборами про хід перевірки, голова чи заступник звітували за всю роботу, заслуховували також звіт редакції та видавництва часопису товариства про публікації на туристські й наукові теми, затверджували засновників та почесних членів (осіб, які мають заслуги перед товариством чи перед наукою). Усім членам товариства видавали посвідчення, а засновникам і почесним членам — спеціальні дипломи. На Загальних зборах обирали голову та членів Виділу терміном на три роки. Виділ збирався раз на місяць (за потреби частіше) і виконував усі ухвали Загальних і Надзвичайних зборів, організовував роботу провідників, у обов'язки яких входило проведення туристських груп по маршруту, та гірської сторожі, яка охороняла притулки для туристів. Члени товариства користувалися безоплатною ночівлею в туристських притулках у горах, бібліотекою, науковим і картографічним матеріалом та пільговим проїздом залізницею.

Українське туристське товариство «Чорногора» ставило перед собою такі завдання:

1. Пізнання краю, гір Галичини, Буковини, Альп і Татр.

2. Збирання матеріалів про ці гори.

3. Агітація та пропаганда серед туристів і дослідників природи.

4. Співпраця з НТШ у Львові, «Угорським карпатським товариством» і польським Татшанським товариством, обмін науковими матеріалами та досвідом роботи.

5. Надання методичної та практичної допомоги під час проведення мандрівок.

Виконання цих завдань планувалось здійснювати за допомогою таких засобів і методів: зборів і спільних мандрівок; виставок і наукових туристських звітів; видання журналу, публікації наукових статей, видання поштових листівок з краєвидами гір, описів маршрутів, картографічного матеріалу; будівництва та догляду за туристськими притулками, мостами, стежками, дорогами, маркування маршрутів у горах; будівництва літньої бази (табору); утримання в горах штатних працівників (провідників, гірської сторожі)[2, c. 43-45].

2. Основні тенденції розвитку сучасного українського туризму

2.1. Правові засади туристської діяльності в Україні

За оцінками Всесвітньої туристської організації (ВТО), наприкінці 2000 р. туризм посів перше місце серед галузей світового господарського комплексу за обсягом експорту товарів і послуг. Так, у сфері міжнародного туристського обміну щорічний обіг коштів становить понад 2,2 трлн доларів.

Виробляючи 11 % глобального (загальносвітового) національного продукту, залучаючи 7 % світових інвестицій, туризм нині є найпотужнішою сферою світової економіки. На частку туризму припадає 11 % споживчих витрат, 5 % податкових надходжень. Ще в 1996 р. за валютними надходженнями, що зростають на 9 % щороку, туризм випередив експорт нафтопродуктів, телекомунікаційного обладнання, автомобілебудування, всі інші види послуг.

Сфера гостинності туристських комплексів — найпотужніша в світі. У ній зайнято понад 200 млн чол. (або 8 % існуючих робочих місць), половина з яких працює в готельному господарстві. У жодній галузі індустрії немає такої кількості працівників, які вступають у контакт зі споживачами її продукції. У 2000 р. кількість світових туристських прибуттів, іншими словами, туристів, становила близько 700 млн чол., що означає зростання порівняно з 1999 р. на 7,4 %.

Можна зі всією відповідальністю стверджувати, що туризм і подорожі увійшли до числа першочергових потреб людини. Частка витрат населення на туризм у Великій Британії становить 19 % сімейного бюджету, у ФРН - 16 %, у Японії - 14 %, у Франції та США - 12 %. Середня американська родина витрачає на туризм 3900 дол. щороку.

Україна має вагомі об'єктивні передумови, щоб увійти до найрозвиненіших у туристичному відношенні країн світу. Маючи вигідне геополітичне розташування, вона з давніх часів є перехрестям транспортних та людських потоків з Півночі на Південь та із Заходу на Схід. Держава володіє значним туристсько-рекреаційним потенціалом: сприятливими кліматичними умовами, переважно рівнинним ландшафтом, багатством флори і фауни, розвиненою мережею транспортних сполучень, культурно-історичними пам'ятками, широкою індустрією подорожей та туризму.

В умовах розбудови української держави туризм стає дійовим засобом формування ринкового механізму господарювання, надходження значних коштів до державного бюджету, однією з форм раціонального використання вільного часу, проведення змістовного дозвілля, вивчення історії рідного краю, залучення широких верств населення до пізнання історико-культурної спадщини.

Зважаючи на місце і роль туризму в житті суспільства, держава проголошує його одним із пріоритетних напрямів розвитку національної культури та економіки.

Стратегічна мета розвитку туризму в Україні полягає у створенні продукту, конкурентоспроможного на світовому ринку, здатного максимально задовольнити туристські потреби населення країни, забезпечити на цій основі комплексний розвиток територій та їх соціально-економічних інтересів при збереженні екологічної рівноваги та історико-культурної спадщини. Це стосується насамперед таких привабливих туристсько-рекреаційних зон, як Автономна Республіка Крим, Волинська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Херсонська, Черкаська, Чернівецька області, м. Київ, де туризм посідає чільне місце в розвитку економіки[12, c. 362-364].

В умовах занепаду промислових підприємств спостерігається інтенсивний процес відтоку робочої сили з традиційно провідних галузей економіки України (металургійної, машинобудівної, оборонної та ін.) у сферу надання послуг. Це закономірний процес розвитку світової економіки. Слід наголосити, що вартість створення одного робочого місця в сфері туризму в 20 разів менша, ніж у промисловості.

Туризм не тільки прямо або побічно охоплює більшість галузей економіки, в тому числі промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, страхування, зв'язок, торгівлю, громадське харчування, житлово-комунальне господарство, сферу побутових послуг, культуру, мистецтво, спорт тощо, а й стимулює їх розвиток. Отже, від функціонування туризму безпосередньо залежить життєдіяльність понад 40 галузей економіки і близько 10—15 % населення України.

Відсутність у 1989 — 1993 pp. структур і важелів державного регулювання туризму в Україні призвела до руйнування важливих складових частин інфраструктури галузі, розпаду соціально орієнтованого внутрішнього туризму, відпливу значних валютних коштів за кордон, а також до погіршення матеріально-технічної бази. Було порушено систему напрацьованих зв'язків і турів, підготовки й використання досвідчених кадрів. Якщо в середині 80-х pp. Україну щороку відвідувало понад 500 тис. іноземних туристів, то в 1992 р. — лише близько 120 тис. Разом з тим 10 млн українських громадян виїжджало за кордон переважно за так званими «шоп-турами». Внаслідок цього в 1989 — 1992 pp. держава втратила майже 80 % валютних прибутків від іноземного туризму.

Призупиненню цього негативного процесу сприяли вжиті урядом заходи. З метою реалізації державної політики в галузі туризму постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1992 р. № 616 було створено Державний комітет України по туризму (нині Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму України). До сфери управління Держкомтуризму було передано 52 підприємства загальнодержавної власності. Це дало реальні можливості для виведення вітчизняного туризму з глибокої кризи.

Відродження туризму здійснювалось на чіткій, планомірній і системній основі. Головною метою роботи Держкомтуризму стала необхідність посилення державного регулювання туристичної діяльності. У стислий термін було вжито заходів щодо впорядкування мережі підвідомчих підприємств, розробки й рекламування на міжнародному ринку національного туристського продукту, підготовки досвідчених кадрів, створення та зміцнення нормативної бази туризму[5, c. 15-16].

Важливим кроком у створенні правових засад туристської діяльності стало прийняття 15 вересня 1995 р. Верховною Радою України Закону України «Про туризм» (першого на теренах колишнього СРСР), який накреслив стратегічну лінію і конкретні завдання розвитку туристичної сфери, став свідченням посилення уваги з боку законодавчої та виконавчої гілок влади до туристичної галузі, її проблем і перспектив[1].

Цей Закон визначає загальні правові, організаційні, виховні та соціально-економічні засади реалізації державної політики України в галузі туризму. Метою Закону є створення правової бази для становлення туризму як високорентабельної галузі економіки та важливого засобу культурного розвитку громадян, забезпечення зайнятості населення, збільшення валютних надходжень, захист законних прав та інтересів туристів і суб'єктів туристичної діяльності, визначення їхніх обов'язків та відповідальності.

Дія цього Закону поширюється на підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, на фізичних осіб, діяльність яких пов'язана з наданням туристських послуг, а також на громадян, які їх отримують.

Держава проголошує туризм одним з пріоритетних напрямів розвитку національної культури та економіки і створює сприятливі умови для туристичної діяльності.

Державна політика в галузі туризму визначається Верховною Радою України.

Основними напрямами державної політики в галузі туризму є:

— залучення громадян до раціонального використання вільного часу, проведення змістовного дозвілля, ознайомлення з історико-культурною спадщиною, природним середовищем, організація оздоровлення населення;

— забезпечення раціонального використання та збереження туристських ресурсів, становлення туризму як високорентабельної галузі економіки України, створення ефективної системи туристичної діяльності для забезпечення потреб внутрішнього та іноземного туризму;

— створення і вдосконалення нормативно-правової бази в галузі туризму відповідно до чинного законодавства України, міжнародних норм і правил;

— захист прав та інтересів держави в галузі туризму;

— створення сприятливого для розвитку туризму податкового, валютного, митного, прикордонного та інших видів контролю;

— створення економічних умов, які стимулюють розвиток туризму в Україні;

— запровадження пільгових умов для організації туристської та екскурсійної роботи серед дітей, підлітків, молоді, інвалідів та малозабезпечених верств населення;

— заохочення національних та іноземних інвестицій у розвиток туристичної індустрії;

— встановлення порядку стандартизації, сертифікації та ліцензування в галузі туризму;

— запровадження системи статистичної звітності суб'єктів туристичної діяльності;

— визначення порядку управління державною власністю в галузі туризму;

— створення однакових можливостей на ринку туристських послуг для суб'єктів підприємництва незалежно від форм власності, сприяння розвитку конкуренції, забезпечення дотримання в цій галузі антимонопольного законодавства;

— гарантування безпеки туристів, захист їх прав, інтересів та майна;

— підтримання розвитку туризму в регіонах, визначення статусу окремих туристичних центрів, створення умов для пріоритетного розвитку туристської індустрії;

— організація і розвиток системи наукового забезпечення галузі туризму, підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації туристських кадрів;

— розвиток співробітництва із зарубіжними країнами та міжнародними організаціями, участь у міжнародних програмах розвитку туризму;

— розроблення та укладання міжнародних двосторонніх і багатосторонніх угод у галузі туризму та визначення механізму їх реалізації[13, c. 94-96].

Постійні зміни в динаміці потоку іноземних туристів до України зумовлені низкою чинників, зокрема:

— загальною економічною ситуацією в Україні, погіршення якої призвело до зниження інтересу потенційних ділових партнерів і, як наслідок, скорочення обсягів «ділового туризму»;

— невирішеністю проблем, пов'язаних з механізмом отримання віз для в'їзду в Україну, та високою вартістю віз і консульських зборів;

— високими цінами на туристські послуги в Україні порівняно з країнами аналогічних туристсько-рекреаційних можливостей;

— відсутністю належної реклами туристсько-рекреаційних можливостей України на державному рівні;

— відсутністю системи реалізації послуг іноземним туристам санаторно-курортними закладами.

Загальним гальмівним чинником розвитку туризму, насамперед його матеріально-технічної бази, є проблеми, пов'язані з податковим законодавством України. Це стосується передусім сплати податку на додану вартість, земельного податку, готельного та курортного зборів. Не відпрацьовано механізм заохочувального оподаткування інформаційно-рекламної діяльності, стимулювання інвестицій у туристичну галузь.

2.2. Сучасний стан туристичної галузі

Упродовж 2000 р. зареєстровано 11,2 млн відвідань України іноземцями (річний приріст становить 5,6 %), у тому числі 4,4 млн туристських поїздок (приріст 4,1 %) та 6,8 млн одноденних поїздок (приріст 6,2 %).

За схемою розрахунків, рекомендованою ВТО, іноземні відвідувачі впродовж свого перебування в Україні в 2000 р. залишили в ній 2,2 млрд дол. США.

У 2000 p. громадяни України здійснили 13,4 млн закордонних поїздок (приріст становить 16,4 %), у тому числі 8,7 мли туристських (приріст 17,0 %), решта — одноденні відвідання.

Так само як і для багатьох європейських країн, де найпотужнішими є туристські потоки між сусідніми державами, для України сукупна частка туристського обміну з Росією, Білоруссю та Молдовою впродовж останніх років становить близько 65 % загального обсягу турпотоків.

Крім цього, сусідні країни забезпечують і потужні потоки одноденних відвідувачів, зокрема транзитних, чисельність яких зросла в 2000 р. порівняно з 1995 — 1996 pp. у 8 разів.

Поїздки між сусідніми державами і надалі значно переважатимуть у структурі міжнародного туризму.

Щодо внутрішнього туризму слід зазначити помітну активізацію в 2000 р. діяльності як деяких регіональних підрозділів державної виконавчої влади в галузі туризму (Київська, Вінницька, Донецька, Тернопільська, Полтавська, Харківська, Хмельницька області, Крим), так і туристичних підприємств цих регіонів.

Близько 6,6 млн населення України здійснили різноманітні подорожі рідним краєм. Близько 16,0 млн відвідувачів зареєстровано музеями України та понад 1,6 млн екскурсантів — турагентствами.

За 2005р. туристичні підприємства, готелі та санаторно-курортні заклади України загальною кількістю 5744 одиниці реалізували власних послуг на суму 2,28 млрд грн, що становить 1,32 % ВВП України та 3,3 % за статтею «Виробництво послуг». Приріст сукупного обсягу реалізації порівняно з попереднім роком становив 17,1 %.

У структурі платіжного балансу України 2005р., за підрахунками НБУ, експорт послуг за статтею «Подорожі» становив 10 %, імпорт — 15 %.

За останні п'ять років кількість відвідань України іноземними громадянами збільшилась у 2,2 раза, а кількість іноземних туристів зросла на 19 %. За цей самий період у платіжному балансі України частка експорту послуг за статтею «Подорожі» зросла з 7 до 10 %[7, c. 164-166].

Визначними подіями 2005p., що мали або матимуть у майбутньому вплив на туристичну галузь в Україні, були:

1. Прийняття змін до Закону України «Про ліцензування певнихвидів господарської діяльності».

2. Парламентські слухання «Про стан і перспективи розвитку туризму в Україні».

3. Візит до Києва Генерального секретаря ВТО Франческо Франжіаллі.

4. Регіональний семінар ВТО «Вплив Інтернету та електронної торгівлі на індустрію подорожей і туризму».

5. Активна діяльність громадських туристичних організацій України, створення Всеукраїнського союзу працівників асоціацій, підприємств та організацій туристичної сфери (УкрСоюзТур).

6. Участь України в Олімпійських іграх у Сіднеї.

7. Проведення VII Міжнародного туристичного салону «Україна'2000».

Основні статистичні показники розвитку туристичної галузі України за 2005 р. (табл. 1, 2) свідчать про припинення спаду туристської активності, який характеризував 2001 та 2003 pp. Загальний обсяг туристських потоків перевищив рівень 2004 р. на 9 % і повернувся до рівня 1995 p., однак при цьому структура потоків за напрямами зазнала змін. Якщо в 1995 р. переважали внутрішні туристські потоки (45 %), то в 2005 р. перевага була на боці виїзного туризму (44 %). Лише частка в'їзного потоку за п'ять років майже на змінилась: у 1995 р. в'їзний туризм становив 19 %, а в 2005 р. - 22 %.

Найбільше зростання в 2005 р. спостерігалось у виїзному туризмі: порівняно з 2004 р. - на 17 %, з 1995 р. - на 26 %.

В'їзний туризм зріс порівняно з 2004 р. на 4 %, а порівняно з 1995 р. — на 19 %.

Найближчими роками мають вплинути на структуру туристських потоків зміни у візовій політиці як України, так і інших держав.

Заохочуючи іноземців до відвідання, Україна спрощує візові формальності. Натомість західні сусідні держави, такі як Болгарія, Чехія, Словаччина, Польща, які є для громадян України не тільки туристськими, а й транзитними, поступово запроваджують візові режими в'їзду для українців. Наслідком цього стане перерозподіл частки виїзного потоку на користь внутрішнього туризму.

Обсяг внутрішнього туризму за 2005 р. зріс лише на 3 % порівняно з 2004 р., при цьому перевищив рівні 1998— 2004 pp., але не досяг рівня 1995 р. на 23 %[12, c. 360-362].


Список використаної літератури

1. Закон України "Про туризм" // Урядовий кур'єр. - 1995. - 15.10.1995.

2. Бабарицька В.К., Малиновська О.Ю. Менеджмент туризму. Туроперейтинг. Київ: "Альтерпрес", 2004.

3. Бейдик О.О. Словник - довідник з географії туризму, рекреології та рекреаційної географії. Київ: "Палітра", 1998.

4. Бейдик О. О. Рекреаційно-туристські ресурси України: Методологія та методика аналізу, термінологія, районування. — К.: Київський ун-т, 2001. — 395 с.

5. Вацеба В. Я. Туристичне країнознавство. — Чернівці: Рута, 2003. — 32 с.

6. Исмаев Д.К. Международное гостиничное хозяйство. Москва: НОУ "Луч", 1998.

7. Квартальнов В.А. Менеджмент туризма. Москва: "Финансы и статистика", 2002.

8. Котлер Ф., Боуен Дж. Маркетинг. Гостеприимство и туризм. / Пер. с анг. Под ред. Ноздревой Р.Б. - Москва: "ЮНИТИ", 1998.

9. Мальська М.П., Худо В.В. Менеджмент туризму. Київ: "Знання", 2003.

10. Основи туризмознавства. — К.: КНТЕУ, 2003. — 100 с.

11. Панкова Є. В. Туристичне краєзнавство. — К.: Альтерпрес, 2003. — 104 с.

12. Про сучасний стан і проблеми розвитку сфери відпочинку і туризму в Україні / В.В. Шулик // Містобудування та терит. планув. — 2006. — Вип. 23. — С. 358-364.

13. Смаль І. В. Основи географії рекреації і туризму. — Ніжин: Видавництво НДПУ ім. Миколи Гоголя, 2004. — 264 с.

загрузка...
Top