Історія туризму

1. Історичні джерела про розвиток подорожей в Україні до 20 століття.

2. Вплив науково-технічного прогресу на розвиток туризму в 20 ст.

Список використаної літератури.

1. Історичні джерела про розвиток подорожей в Україні до 20 століття

У сучасному світі туризм - це багатогранне явище, тісно пов'язане з економікою, історією, географією, архітектурою, медициною, культурою, спортом та іншими науками. Однак жодна з них не може повністю і вичерпно схарактеризувати його як об'єкт власних досліджень і жоден з існуючих соціально-економічних інститутів не в змозі самостійно розв'язати комплекс його проблем.

Існує багато поглядів на туризм як на галузь господарства, так і на міжгалузевий комплекс або ринок, де туристичне підприємство з продукції різних галузей формує туристичний продукт.

В умовах розбудови незалежної України відбувається процес вироблення нових орієнтирів та концептуальних підходів до економічного і культурного розвитку держави. Невід’ємною частиною практичного здійснення національного і культурного відродження України є краєзнавчо-екскурсійна справа, головна мета якої – глибоке пізнання історії, багатовікових традицій українського народу.

На Русі готельна справа зароджується в XII —ХШ ст. У IX— XI ст. Давня Русь завдяки своєму географічному положенню стала центром, де перехрещувались торговельні шляхи між Заходом і Сходом, Північчю та Півднем. Налагоджувалися стійкі торговельні відносини, різнобічні культурні та релігійні зв'язки. Після запровадження християнства на Русі з Візантії до нашої країни потяглися священики, перекладачі, переписувачі книг, ремісники. На Русі аж до XVI ст. центральною фігурою у встановленні та зміцненні зв'язків з іншими країнами був «гість».

Гостинності та мандрам іноземних гостей надавалось велике значення. Так, київський князь Володимир Мономах у своєму «Поучений» заповідав синам добре приймати гостей, вшановувати їх, тому що ці люди, «мимоходячи», рознесуть по світу добру або лиху вість.

Попередники перших готелів на Русі — постоялі двори — називалися «ямами» і розташовувалися на відстані кінного переходу один від одного. У XV ст. постоялі двори створювалися при поштових станціях, що знаходилися у підпорядкуванні Ямського наказу. До XV ст. відносять також будівництво у великих містах гостинних дворів, які відрізняються від постоялих тим, що крім розміщення і харчування тут були створені умови для здійснення комерційних операцій, тобто в гостинних дворах поєднувалися мебльовані кімнати, торгові ряди, крамниці, склади. Як правило, все це обносилося стінами і баштами з в'їзними ворота ми. Розселення іноземців у гостинних дворах здійснювалося за національною ознакою. У Новгороді в XV —XVII ст. існували «німецький» і «голландський» гостині двори, у Москві — «аглицький», «грецький», «вірменський» та ін.

У XVI — першій половині XVII ст. одним із торговельних центрів Східної Європи був Київ, через який проходили купецькі каравани з Польщі, Кримського ханства, Туреччини, Молдови, Греції, Угорщини, країн Західної Європи, що прямували до Московської держави. Українські купці мали право безмитної торгівлі в прикордонних містах Московії. Для них створювалися спеціальні гостині двори. На чумацьких і торговельних шляхах України здавались в оренду корчми, що не тільки вели торгівлю хмільними напоями, а й були пристановищем для подорожніх.

У другій половині XVII ст., коли «козацька християнська республіка» знаходилась на острові Чортомлик, на її території, біля порту, височів «Грецький дім» — приміщення для іноземних посланців та купців. Адже Запорізька Січ сама вела жваву торгівлю,.а до того ж була транзитним пунктом у торгівлі всіх українських земель і Московської держави з країнами Сходу.

Крім того, Київ стає одним із центрів паломництва, що зумовило потребу в будівництві готелів для прочан біля стін Печерського монастиря.

В Україні до прочан ставилися з великою шаною. Миряни вважали за честь прийняти богомольців на ночівлю, а то й на кілька днів, при гостити, дати харчів на дорогу. Паломники були в особливій пошані й мали захист при церквах і монастирях, де з давніх часів їм відводили спеціальні помешкання, будували готелі й гостині двори, де велися книги для запису прочан, які свідчать про масовий характер паломництва.

Митрополит Євген Волховитинов в описі Києво-Печерської лаври зазначає: «За південною огорожою стіною, через дорогу, знаходиться лаврський готель для притулку усім дорожнім, особливо бідним богомольцям, що існує на цьому місці ще з часів преподобного Феодосія (XVII ст.). У 1829 та 1830 pp. замість дерев'яного готелю спорудили кам'яний у два яруси під залізним дахом з кухнею поблизу нього......

Після приєднання України до Російської імперії (кінець XVIII ст.) почалось будівництво поштового тракту від Москви до Києва через Калугу, Глухів, Путивль, Конотоп з поштовими дворами та станціями, що одночасно виконували функції готелів.

Проте помітний розвиток готельного господарства в царській Росії розпочинається лише в другій половині XIX ст.[2, c. 14-18].

Основу поч. ХХ ст. складають праці 1920-х років. Написані переважно фахівцями краєзнавчо-екскурсійної справи, вони торкалися питань організації екскурсій, певною мірою розкривали процес розвитку краєзнавчо-екскурсійної роботи. При цьому слід відзначити, що на початку 1920-х років публікації з питань теорії і практики екскурсійної справи, в основному, з’являлися в Російській Федерації. Вони розповсюджувалися в інших республіках, в тому числі і в Україні, і використовувалися екскурсійними і навчальними закладами. Освітнє значення екскурсійного методу, видів екскурсій, а також методику їх проведення, їх класифікацію розкрив у своїх працях педагог і методист Б.Є. Райков.

Екскурсійно-краєзнавча література 20-х років містила опис багатьох визначних регіонів України: Харкова та його околиць, Чернігівщини, Прилуччини, Одеси, Кременчуга, Уманщини та інших.

В літературі 30-х – 50-х і 60-х – 80-х років питання розвитку краєзнавчо-екскурсійної справи в 20-х роках ХХ ст. в Україні окремо не розглядалося. В 1981 році у видавництві Центрального рекламно-інформаційного бюро “Турист” в Москві вийшов короткий навчальний посібник Р.А. Дьякової “История экскурсионного дела в СССР”. Праця присвячена розвитку туристсько-екскурсійної справи з XVIII століття до 80-х років ХХ століття. В ній є матеріали про становлення екскурсійної справи в 1920-х роках, але в них відсутній практичний матеріал по Україні. В такому ж плані побудовано праці В. Дворніченко “Развитие туризма в СССР (1917-1983)”, Л.М. Логінова і Ю.В. Рухлова “История развития туристско-экскурсионного дела”.

Важливими є архівні документи Державного архіву Харківської області, оскільки Харків у той час був столицею України. Архівні документи розкривають розвиток туристичної справи не тільки в регіоні, а й в цілому по Україні. Використано фонди 820, 845, 1013, 858, 525, 1001, 203, 1023– Харківського губернського відділу народної освіти, профспілок Південної залізниці, профспілкових комітетів Харчосмаку, металістів. Це – матеріали операційного плану Українського екскурсійного товариства на 1929-1930 рік, звіти відділу народної освіти про краєзнавчо-екскурсійну роботу, матеріали про організацію екскурсій профспілками спільно з центрами краєзнавчо-екскурсійної роботи.

Сучасна наука поділяє розвиток туризму на декілька етапів залежно від зміни наступних факторів:

  • мотивації подорожей;
  • способу подорожей і розвитку транспортних засобів;
  • кількості подорожуючих і охоплення туризмом різних верств населення.

За цими критеріями історичний шлях розвитку туризму можна поділити на 4 етапи:

1 -й, початковий етап, - до 1841 р.

2-й, етап становлення туризму як галузі, -з 1841-1914 pp.

3-й, етап формування індустрії туризму, - з 1914 - 1945 pp. 4-й, етап монополізації туристичної індустрії, -

з 1945 р. до наших днів.

Розглянемо більш детально шлях розвитку туризму від найперших його проявів до сучасного рівня.

Один з експертів Всесвітньої туристичної організації Джафар Джафарі у своїй праці "Феноменологія туризму" зазначає, що люди подорожували завжди.

Туристична активність була перервана Першою світовою війною, після закінчення якої туризм знову активно розвивається. Так почався 3-й етап - етап індустріалізації туризму.

Глибоке опрацювання багатьох аспектів, велика організаційна робота по залученню і обслуговуванню туристів, планування і підготовка маршруту, будівництво спеціалізованих комплексів, розвиток інфраструктури окремих регіонів - все це дозволяє віднести туризм до сучасної індустрії відпочинку, лікування, розваг, бізнесу. Саме в цей період туристична діяльність стає основною діяльністю для багатьох підприємств і організацій, які професійно надають туристичні послуги.

Туристична індустрія - це сукупність виробництв різних галузей господарства, закладів культури, освіти, науки, що забезпечують створення матеріально-технічної бази туризму, підготовку кадрів та процес виробництва, реалізації і споживання туристичного продукту на основі використання природних багатств, матеріальних і духовних цінностей суспільства.

Після закінчення Другої світової війни туристична індустрія отримує ще більш могутній поштовх до розвитку. Міжнародна інтеграція, розширення міжнародного розподілу праці, відкриття кордонів, забезпечення більш легкого доступу в інші країни, розвиток транспорту і зв'язку, підвищення рівня життя широких верств населення - цс ті загальні тенденції, які характеризують початок 4-го етапу. Але визначальною характеристикою цього періоду може бути названа монополізація галузі туризму, тобто виділення її в самостійну складову сфери послуг. В умовах зростання психологічних навантажень, інтенсифікації життя людей в індустріальних країнах туризм діє як ефективний засіб рекреації. З предмету розкоші він стає необхідністю населення високорозвинених індустріальних країн. В кінці XX ст. спостерігається збільшення попиту на туристичні послуги серед людей середнього і нижче середнього статку. Це ще більшою мірою диференціювало туристичний ринок, призвело до різноманіття туристичний продукт, розрахований на людей з різним матеріальним становищем, різними інтересами, мстою і вимогами до рівня сервісу.

Таким чином, розвитку туризму у світі сприяли політичні, економічні, технічні, культурологічні та соціальні фактори. Інтенсивний розвиток туризму спостерігається в країнах зі сприятливою внутрішньою і зовнішньою політикою, стійким економічним розвитком, високим рівнем культури, соціальною підтримкою громадян[1, c. 51-53].

В середині XX століття уряди багатьох країн світу звернули серйозну увагу на розвиток туризму, і в 1947 році розрізнені міжнародні туристичні організації були об'єднані в Міжнародний союз офіційних туристичних організацій (МСОТО). Його дійсними членами стали як державні, так і недержавні офіційні національні організації 116 країн світу.

Необхідність постійних міжнародних контактів з метою розвитку і координації туристичних обмінів, погодження політичних, економічних, соціальних і культурних аспектів діяльності стала причиною реорганізації в 1969 році згідно з резолюцією Генеральної асамблеї ООН неурядової організації МСОТО в міжурядову Всесвітню туристичну організацію (ВТО).

ВТО - провідна спеціалізована міжнародна міжурядова організація у сфері подорожей та туризму, що діє під патронатом ООН, об'єднує 139 країн - дійсних членів (початок 2003 p.), представлених відомствами з туризму, а також 88 асоційованих членів і 350 приєднаних членів. Штаб-квартира у Мадриді. Статут ВТО прийнято 27 вересня 1970 року. Починаючи з 1980 року, цей день святкується як Всесвітній день туризму. Головний орган ВТО - Генеральна Асамблея (ГА), що скликається кожних два роки. Керівними органами є Виконавча Рада і Секретаріат ВТО. Важливі документи, прийняті ВТО та за її участі: Резолюція конференції ООН з міжнародного туризму і подорожей (Рим, Італія), Манільська Декларація зі світового туризму (Філіппіни, 1980), Документ Акапулько, прийнятий Всесвітнім форумом з туризму (Мексика, 1982), Хартія туризму і Кодекс туриста, ухвалені VI сесією ГА ВТО (Болгарія, 1985), Гаазька Декларація з питань туризму, прийнята Міжпарламентською конференцією з питань туризму (1989), Глобальний етичний кодекс туриста, прийнятий XIII сесією ГА ВТО (Чилі).

Україна - дійсний член ВТО з 1997 року і член виконавчої Ради ВТО з 1999 року. З 1998 Київський інститут туризму, економіки і права, готельний комплекс "Дніпро" та Київська міська державна адміністрація - члени Ділової ради ВТО. У структурі ВТО діють шість регіональних комісій: Європейська, Африканська, Американська, Південноазіатська, Близькосхідна і Тихоокеанська. Функціонує вищий навчальний центр з туризму (СІЄСТ) у Мексиці. Термін повноважень 26 членів Виконавчої ради, що обираються Генеральною Асамблеєю за принципом один на кожних п'ять дійсних членів, - 4 роки. Кожних два роки переобирається половина членів ради. Функціонує ряд допоміжних органів: комітети з програми роботи організації, бюджетно-фінансовий, з проблем довкілля, статистики, з підтримки якості, а також мережа навчальних центрів. Офіційні мови: англійська, французька, іспанська, російська[4, c. 124-126].


2. Вплив науково-технічного прогресу на розвиток туризму в 20 ст.

Планування розвитку туризму відбувається на місцевому, національному і міжнародному рівнях.

На місцевому рівні план розвитку більш деталізований і спеціалізований, ніж на національному, і істотно відрізняється від регіону до регіону.

Плани на національному рівні, представляючи розвиток туризму країни в цілому, повинні враховувати також специфіку окремих регіонів.

На міжнародному рівні плануванням розвитку туризму займаються різні міжнародні організації, чиї розробки мають рекомендаційний характер для країн-учасниць.

Наприклад, Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) поєднує основні індустріальні країни світу, що також є основними туристськими країнами і по надходженнях від туризму, і по витратах їхніх громадян. ОЕСР не є чисто туристською організацією і не націлена на створення загальної економічної політики для країн-членів організації, але досліджує проблеми, готує прогнози, рекомендує методи, що повинні використовуватися для складання програм найкращого розвитку туризму в країнах-учасницях.

Міжнародний і внутрішній туризм у кожній країні базується на соціальній політиці, яка зв'язує плани туристського розвитку з планами соціально-економічного розвитку. Тому важливо визначити мети і ресурси політики розвитку туризму, оцінити вплив цієї політики на виробництво, споживання, що оточує і соціальне середовище. Однак треба відзначити, що політика в деяких секторах економіки, включаючи і туризм, часто не відпрацьовується індивідуально, а інтегрується в політику інших секторів економіки, наприклад у виробничу політику, політику платіжного балансу, планування землі і т.д.

Процес прискореного розвитку туризму є результатом науково-технічного прогресу, зростання пізнавальних, оздоровчих потреб людей і необхідності в міжнародних ділових контактах. Наявність багатого історико-культурного і природно-рекреаційного потенціалу дало багатьом країнам, окремі з яких навіть не відносяться до високорозвинених, завоювати серйозні позиції на світовому туристичному ринку.

Матеріальною основою туристичного ринку в Україні та вагомою структурною складовою її економіки стає рекреаційно-туристичний комплекс, для розвитку якого існують необхідні природні умови, історико-культурні, матеріальні та трудові ресурси.

Територія України має унікальні передумови формування на ринкових засадах рекреаційно-туристичного комплексу. Це, насамперед, комплекс фізико-географічних, гідрологічних, структурно-геологічних та інших параметрів, що й зумовило формування значної кількості багатьох видів природних ресурсів. Наявність кількох природно-кліматичних зон та розташування в межах водозаборів трьох морів — Чорного, Азовського та Балтійського — сприяло формуванню різноманіття ґрунтово-рослинного покриву та гідрографічної мережі.

Найбільш цінними серед природних ресурсів, за оцінками Ради з вивчення продуктивних сил України, є земельні та мінерально-сировинні. Але це не знижує значення водних, лісових, рекреаційних ресурсів, тваринного і рослинного світу у формуванні рекреаційно-туристичного комплексу держави.

В Україні налічується 63119 річок, у т. ч. великих (площа водозабору понад 50 тис. км2) — 9, середніх (від 2 до 50 тис. км2) — 81 і решта — малих (менше 2 тис. км2). їх загальна довжина становить 206,4 тис. км. Водний фонд України включає близько 8073 озер і лиманів із загальною площею дзеркала 4021,5 км2, у тому числі лиманів — 1073 км2, кількість водосховищ — 1160. Крім того налічується понад 28 тис. ставків та 7 великих каналів загальною довжиною 1021 км.

У формуванні рекреаційно-туристичного комплексу України значне місце посідають лісові ресурси. Площа лісів на її території становить 10,8 млн. га, у т.ч. землі, вкриті лісовою рослинністю — 9,4 млн. га. Лісистість України становить 15,6%, що майже втроє менше від лісистості Західної Європи (43,2%). За сучасними оцінками для досягнення оптимальних показників лісистості необхідно збільшити площу лісів щонайменше на 2-2,5 млн. га. Передбачається, що до 2015 р. площа лісів зросте на 0,5 млн. га, лісистість — з 15,6 % до 16,1%.

На сьогодні мінеральні води в Україні розвідані із затвердженням запасів 152 ділянок родовищ. їхні загальні експлуатаційні запаси складають 64865,7 м3 на добу. Родовища мінеральних вод є в усіх областях, крім Івано-Франківської та Сумської. В Україні детально розвідані два родовища термальних вод (підземні води з температурою понад 20°С) - Берегівське у Закарпатській області та Новоселівське в АР Крим[4, c. 147-149].

Однак, наявні природно-рекреаційні ресурси ще не гарантують безумовний успіх формування ринку туристичної діяльності. В кінцевому рахунку визначальним фактором є рівень соціально-економічного розвитку і, зокрема, туристичної інфраструктури та належно сформованого економіко-правового механізму в країні.

Рекреаційно-туристичний комплекс України може розглядатися у двох аспектах: з однієї сторони, як міжгалузевий комплекс у складі сфери послуг, де виникають і розвиваються економічні відносини з виробництва, обміну та споживання рекреаційно-туристичного продукту; з другої — як складова частина соціальної інфраструктури територій різного рівня, що являє собою комплексну систему (мережу) підприємств і закладів з виробництва, просування і реалізації рекреаційно-туристичних послуг.

Рекреаційно-туристичний комплекс виділяється ознаками самостійного об'єкта: спеціалізованою матеріально-технічною базою; специфічними природно-антропогенними ресурсами; унікальністю продукування послуг і власною технологією обслуговування; формуванням принципово нової схеми міжгалузевого і територіального управління; суспільною значимістю, в тому числі економічною, соціальною, екологічною та політичною. Практично, туризм є відправною точкою формування міжгалузевого рекреаційно-туристичного комплексу, складовими якого є підприємства, заклади та організації різних сфер економіки.

Розвиток рекреаційно-туристичного комплексу України є пріоритетним напрямком національної економіки і культури, важливим фактором підвищення міжнародного престижу країни, джерелом соціально-економічного розвитку регіонів, важливою умовою збереження історико-культурної спадщини.

Україна для формування ринку туристичної діяльності має всі об'єктивні передумови: особливості географічного положення та рельєфу, сприятливий клімат, багатство природного, історико-культурного та туристично-рекреаційного потенціалів. Загальна площа придатних для туризму і відпочинку природних ландшафтів становить 9,4 млн. га. На території нашої держави налічується понад 125 тис. пам'яток археології, архітектури, містобудування, працюють сотні музеїв. Крім того, Україна розташована на перехресті шляхів між Європою та Азією: важливі залізничні та автомобільні магістралі, порти Чорного та Азовського морів, багатосторонні зв'язки з багатьма країнами тощо.

З метою перетворення України в туристичну державу світового рівня необхідно забезпечити чітку організацію самого туризму, створити і зміцнити матеріально-технічну базу, залучити до неї досвідчені та кваліфіковані кадри. Держава має сприяти розвитку туризму, раціональному використанню та збереженню туристичних ресурсів. Про ефективність заходів державного стимулювання туризму свідчить той факт, що в останні чотири роки збільшувалась кількість наших співвітчизників, які відпочивали і оздоровлювались за туристичними путівками.

За даними 2003 р. в рекреаційно-туристичному комплексі України нараховувалося всього 8,3 тис. підприємств, в т. ч.: 3,9 тис. суб'єктів туристичної діяльності; 1,2 тис. готелів та інших місць короткотермінового проживання; 3,2 тис. санаторно-курортних закладів. В Україні сформувався один з найбільш потужних в Європі рекреаційно-туристичний потенціал, який нараховує близько 7850 об'єктів з можливістю оздоровлення 8-10 млн. чол. на рік[3, c. 61-63].

Нині рекреаційно-туристичний комплекс реалізує свої можливості на третину. Це зумовлено рядом причин, серед яких: невирішеність питань з приватизації землі та захисту приватного капіталу; недостатня державна підтримка суб'єктів державного підприємництва; відсутність системи регулювання зовнішньоекономічної діяльності у сфері послуг; недостатнє кадрове забезпечення сфери туризму тощо.

Одна з вагомих причин — недостатній рівень розвитку і недосконалість туристичної інфраструктури. За даними 2003 р. з 1254 готельних комплексів у країні тільки незначна частина відповідає сучасним нормам, 80 % готельних підприємств потребують ремонту, номери — реконструкції та переоснащення, технологія обслуговування — автоматизації та комп'ютеризації. Назріла необхідність розвивати мережу комфортабельних готелів і кемпінгів, насамперед уздовж міжнародних транспортних коридорів, що проходять через територію України.

Настала черга створити мережу готелів і туристичних баз цільового призначення. Насамперед, до них можна віднести готелі для індивідуальних туристів і мисливські та риболовні бази, літні й зимові спортивні бази, готелі для туристів, що приїздять з метою лікування, курортні готелі, ферми для любителів сільськогосподарської праці, транзитні мотелі, дорожні ресторани тощо. Це може значно поліпшити компонентно-пропорційне співвідношення на ринку туристичних послуг в Україні.

Поки що в українському туризмі переважають чисто комерційні започаткування, що не відповідають економічним можливостям держави: виїзний туризм супроводжується вивозом із України мільйонів доларів щорічно, що не компенсується в'їзним туризмом.

В останні роки внаслідок поступального розвитку міжнародного співробітництва у сфері туризму, кількість в'їзних (іноземних) туристів, які відвідують Україну, щороку зростає. У 2003 р. Україну відвідали 12,5 млн. в'їзних (іноземних) туристів, що на 19 % або на 2,0 млн. більше, ніж у попередньому році. При цьому виїзний туризм становив 14,8 млн. осіб, а внутрішній складав 7,6 млн. осіб.

Зростання туристичних потоків зумовлює збільшення попиту й обсягів споживання туристами товарів та послуг різних галузей національної економіки, стимулюючи їх розвиток і приріст виробництва.

За рекомендаційними даними Всесвітньої туристичної організації для збалансованого туристичного ринку типова наступна пропорція: один в'їзний турист на одного виїзного і на чотири внутрішніх туристів.

На міжнародному ринку країнами активного туризму прийнято вважати такі, де кількість іноземних туристів перевищує кількість виїздів власних громадян за кордон. Перевищення доходів від іноземних туристів над видатками власних громадян за кордоном визначається як активний платіжний баланс з позитивним сальдо. Отже, очевидно, що розвиток українського туризму має передбачати доступність туристських послуг широким верствам населення, а також захист національних інтересів України.

Причина несприятливої ситуації на сьогоднішньому внутрішньому ринку туристичних послуг в Україні зумовлена їх дефіцитом і низькою якістю. В умовах сьогодення не більше 8% працюючого населення можуть претендувати на послуги високої якості, в тому числі і в туризмі.

Нині мають місце ознаки пожвавлення формування внутрішнього туристичного ринку та розвитку туристичної діяльності в Україні. Однак, сучасний туристичний ринок потребує нового підходу до організації будь-якого виду туристичної діяльності, в тому числі екскурсійної.

Українському туристичному ринку характерне уповільнення темпів розвитку екскурсійної діяльності, у той час як попит на екскурсійні послуги, що забезпечують високу якість обслуговування, екологічність екскурсій і відповідну їм якість туристично-екскурсійного продукту зростає. Інтерес до престижних туристичних маршрутів змінюється інтересом до пізнання, що забезпечує розвиток нової екскурсійної тематики, збільшує число індивідуальних, замовних в'їзних турів до України.

На Всесвітній конференції з туризму в Манілі (1980) було зазначено, що туризм є не лише соціальним, культурним і екологічним, але одночасно й економічним явищем. Цим зумовлена доцільність подальшого розвитку деяких економічних механізмів туристичної діяльності, пов'язаної з використанням рекреаційно-туристичних ресурсів.

Сфера туризму на відміну від інших галузей економіки дає можливість реалізувати концепцію саморозвитку, самоуправління та самофінансування за рахунок своїх власних ресурсів, власних фінансових джерел. Таким джерелом служить туристична рента як диференціація цінності туристичних ресурсів за ступенем їх привабливості для туристів.

При виважених законодавчих основах і сприятливій соціально-економічній політиці держави туристична рента може створити всі необхідні умови для самофінансування, саморозвитку та самоуправління туристичною діяльністю в будь-якому регіоні України. І навпаки, відмова від туристичної ренти може спрямувати розвиток туризму в Україні по двох однаково згубних напрямках: за рахунок державного бюджету або ж за рахунок невтримної комерціалізації. Іншими словами, питання про туристичну ренту рівною мірою економічне, політичне і соціальне. Важливим аспектом є розгляд питання про форми туристичної ренти. Поки що запропоновано три їх різновидності: монопольну, диференційовану та абсолютну.

Монопольна рента утворюється на основі господарського використання туристичних ресурсів унікальної, виключної якості.

Диференціальна рента повністю ґрунтується на відмінностях в якості (в рівні корисності) туристичних ресурсів, що знаходить відображення в утворенні диференціальних доходів рентного типу.

Абсолютна рента передбачає, що всякий туристичний ресурс як синтез природних, історичних, соціальних і культурних факторів за своїми споживчими якостями, за рівнем корисності перевищує будь-який інший природний фактор, тобто туристичний ресурс має додаткові корисні властивості (історичні, соціально-культурні), які об'єктивно знаходять відображення на вартості даного ресурсу і відповідно додатковому прибутку.

Без сумніву, рекреаційно-туристичні ресурси України досить значні — різноманітні та унікальні природні ландшафти, велика культурна і духовна спадщина, традиційна гостинність. Однак, рекреаційно-туристичні ресурси країни не на належному рівні облаштовані та в неповній мірі затребувані. Тому доцільно звернути увагу на розробку і використання механізму туристичної ренти. Важливо знайти необхідні важелі впливу на туристичний ринок як з боку держави, так і з боку підприємців. Можна до певної міри стверджувати, що для стратегічного формування ринку туристичних послуг в Україні є необхідні соціальні, економічні та історичні передумови. До головних стратегічних напрямків розвитку рекреаційно-туристичного комплексу і формування ринку туристичних послуг в Україні можна віднести:

- забезпечення загальнодержавної та регіональної підтримки туризму, залучення до його розвитку як державних, так і підприємств інших форм власності, а також окремих громадян;

- створення розвиненої туристичної інфраструктури з метою надання якісних і різноманітних послуг туристам;

забезпечення пріоритетності вітчизняного внутрішнього та іноземного (в'їзного) туризму на основі використання туристичних ресурсів, національної історико-культурної спадщини українського народу;

- розвиток інформаційно-рекламної та маркетингової діяльності;

- підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації кадрів для потреб рекреаційно-туристичної діяльності.

Ці та інші напрямки визначають орієнтири і пріоритети розвитку рекреаційно-туристичної діяльності в Україні. В її основу мають бути покладені регіональні цільові програми та бізнес-плани.

Туризм у сучасному уявленні — велика економічна система з різноманітними зв'язками між окремими елементами як у межах народного господарства окремої країни, так і в межах зв'язків національної економіки зі світовим господарством у цілому.

Взагалі можна констатувати, що бажання до переміщень у наш час стає рисою, притаманною дедалі більшій кількості людей. Туризм із привілеїв «класу, що відпочиває» стає нормою життя більшості громадян. Швидкому розвитку туристичної діяльності сприяли успіхи науково-технічного прогресу, які збільшили частку вільного часу людей, зайнятих у виробництві, допомогли створити індустрію розваг і масового відпочинку. Воднораз інтенсифікація праці, її одноманітність, урбанізація спонукають людину до пошуків якихось змін у власному житті, до отримання нових знань про таке розмаїття довкілля.

Провідними факторами розвитку масового туризму є природно-географічні, демографічні, соціально-економічні, матеріально-технічні.

Природно-географічні фактори — це гарна та багата природа, сприятливий клімат, рельєф місцевості, підземні печери, мінеральні джерела тощо.

Демографічні фактори пов'язані зі збільшенням чисельності населення в світі, що викликає майже прямо пропорційне збільшення кількості потенційних туристів.

Соціально-економічні фактори, зокрема зростання національного прибутку, збільшення вільного часу (тобто скорочення робочого часу та збільшення тривалості щорічних відпусток), зростання культурно-освітнього рівня населення з середньою та вищою освітою (що викликає й відповідний потяг до зростання естетичного рівня), спонукають до активного відпочинку, пов'язаного з переміщеннями, знайомствами з об'єктами історико-культурної спадщини людства в різних країнах і регіонах світу, цікавими природними утворами.

Матеріально-технічні фактори пов'язані з розвитком засобів транспорту, підприємств громадського харчування, роздрібної торгівлі, мережі готелів і т. ін.

Звичайно, всі зазначені вище фактори можуть діяти й сприяти розвиткові масового туризму лише за стабільної політичної ситуації в світі та в районах, куди безпосередньо спрямовані потоки туристів. Через це політична й соціальна стабільність суспільства була і є головною передумовою розвитку туристичної діяльності.

Отже, серед чинників, що стимулюють розвиток ринку послуг, домінуючими є прискорений розвиток науково-технічного прогресу та пов'язане з інтенсифікацією виробництва зростання прибутків населення. Прискорення науково-технічного прогресу і впровадження нових технологій впливає на збільшення обсягів виробництва складної техніки, насичення нею повсякденного побуту, збільшується частка сервісного обслуговування в вартості товару і відповідно збільшується обсяг послуг. З іншого боку, посилюється «соціалізація» послуг, коли впровадження нової техніки і технологій дозволяє перевести ряд послуг з категорії «домашніх», що вироблялися в домашніх умовах, в предмет ринкової торгівлі[1, c. 93-97].


Список використаної літератури

  1. Рутинський М. Географія туризму України: навчально-методичний посібник / Михайло Рутинський, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І. Франка. - 2-е вид., перероб. і доп. . - К. : Центр навчальної літератури, 2004. - 159 с.
  2. Туристично-краєзнавчі дослідження: збірник наук. статей / Редкол.: О. О. Бейдик, В. О. Горбик, В. К. Євдокименко та ін.; Федерація профспілок України, Ін-т туризму. - К. 2005 - Вип. 6. - 2005. - 473 с.
  3. Федорченко В. Історія екскурсійної діяльності в Україні: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів / Київський ун-т туризму, економіки і права. — К. : Кондор, 2004. — 166с.
  4. Федорченко В. Історія туризму в Україні [Текст] : навчальний посібник / В.К. Федорченко, Т.А. Дьорова,; Авт.передм. В.А. Смолій. - К. : Вища шк., 2002. – 194 с.

загрузка...
Top