Реклама у страхуванні

1. Роль реклами у реалізації страхових послуг та особливості її здійснення.

2. Страхування особистих ризиків у підприємницькій діяльності.

3. Обов’язкове страхування цивільної відповідальності власників автотранспортних засобів в Україні та в Європі.

Список використаної літератури.


1. Роль реклами у реалізації страхових послуг та особливості її здійснення

Повний і всебічний виклад суті страхового ринку потребує розгляду такої його важливої складової частини, як реалізація страхових продуктів (послуг) (далі - РСП). В окремих публікаціях і на практиці поняття РСП фахівці нерідко зводять до питань пошуку потенційних клієнтів і укладання з ними договорів страхування, реалізації страхових полісів, розширення джерел отримання страхових внесків та вдосконалення діяльності страхових посередників, насамперед агентів, тобто до завдань, пов'язаних із так званою "аквізицією". До речі, термін "аквізиція" набуває у вітчизняному страхуванні дедалі більшого поширення.

Реклама — це платне, спрямоване на певну категорію потенційних споживачів повідомлення, що здійснюється через засоби масової інформації чи будь-який іншим способом публічного звертання й агітує на користь певного товару, марки, фірми, особистості тощо.

Розглянемо головні засоби поширення реклами.

1. Реклама у пресі — газети, журнали (міжнародного, національного, місцевого поширення; популярні; ділові; спеціальні).

2. Друкована реклама — проспекти, каталоги, довідники;листівки, інформаційні листи, прес-релізи і т.п.

3. Реклама засобами мовлення — радіо; телебачення (міжнародне, національне, місцеве).

4. Поштова реклама — пряме поштове розсилання друкованих рекламних матеріалів; відеокасет чи відеодисків.

5. Зовнішня реклама — щити, вивіски різної форми та розмірів (панно, ролер, трол, брендбауер); світлотехнічна (електронне табло, світлова вивіска, покажчик, бігборд, басорама і т. ін.); піро- і лазеротехнічна (феєрверки, лазерні розписи, екрани); специфічна (транспортні зупинки, пневмотумби).

6. Кіно-, відеореклама — кіно-, відеофільми; слайд-фільми; поліекранні фільми.

7. Реклама на транспорті — написи і наклейки на зовнішніх поверхнях транспорту; плакати і наклейки, розміщені в салонах.

8. Реклама на місці продажу — вітрини; вивіски, написи, знаки, якщо предмети привертають увагу («ай-стопери»); упаковка; етикетки.

9. Інші види реклами — виставки; ярмарки; зустрічі, семінари, виступи; комп'ютеризовані джерела інформації; купони знижки і т. ін.; сувеніри, змагання, лотереї; нагадувальна реклама (упакувальний папір, пакети, клеїльна стрічка з друкованими товарними знаками тощо)[5, c. 46-48].

Реклама використовує кожну з цих п'яти функцій залежно від становища на ринку та мети маркетингу.

• Реклама-антена використовується для того, щоб ввести нові настанови поведінки та споживання.

• Реклама-підсилювач — має на меті драматизувати, перебільшити зміни в соціальних стереотипах поведінки, наприклад як у разі введення обов'язкового страхування цивільної відповідальності власників автотранспортних засобів.

• Реклама-фокус — для пропозиції нового «способу життя» та послуг, які відповідають цьому способу життя.

• Реклама-призма — з метою пристосувати рекламні звернення до різних груп споживачів та різних видів страхових послуг.

• Реклама-відлуння — нагадування про добре відомі, консервативні та поширені види страхування.

За способом впливу на потенційного споживача рекламу поділяють на раціональну та емоційну.

Раціональна (предметна) реклама — інформує, звертається до розуму потенційного покупця, наводить аргументи, щоб переконати його; докази виражаються у словесній формі та підкріплюються відповідними малюнками й кресленнями. На думку деяких авторів, саме такою має бути реклама страхових послуг: конкретною, використовувати продумані аргументи та цифрові дані.

Емоційна, або асоціативна, реклама, — спираючись на асоціації потенційного споживача, викликає характерні емоції та формує певне ставлення. Вона звертається до почуттів, діє на підсвідомість. Найчастіше — це малюнок, але може використовуватись і звук. Така реклама досить широко застосовується західними страховими компаніями, коли як основний стимулюючий образ використовуються благополучні (щасливі) усміхнені люди. У такому разі реклама має суто іміджовий характер.

Досить часто страхові компанії в рекламі використовують ефект порівняння, змальовуючи емоційний стан людини, яка не має страхового захисту, і стан людини з полісом.

Проте насправді рекламні повідомлення рідко являють собою лише один із двох видів реклами — раціональну чи емоційну. Найчастіше вони тією чи іншою мірою поєднують у собі обидва ці види.

За способом вираження реклама може бути «жорсткою» та «м'якою».

«Жорстка» реклама за своїм змістом близька до методів стимулювання продажу і часто їх супроводжує. Така реклама має короткострокові цілі, вона намагається впливати на споживача так, щоб спонукати його до негайної купівлі. У рекламі страхових послуг для таких цілей використовуються анкети, які можна заповнити на місці, а на підставі такої анкети оформити згодом страховий поліс. Така реклама називається ще рекламою прямої дії.

«М'яка» реклама не тільки розповідає про страхові послуги, запропоновані компанією, а й створює навколо продуктів цієї компанії та самої компанії сприятливу атмосферу фінансової стабільності, гарантії виплат та професіоналізму. Найчастіше це, звичайно, асоціативна реклама, яка відштовхується від символів, глибоких мотивів і зачіпає почуття. Поступово вона змінює ставлення потенційного покупця до придбання страхового полісу. Така реклама викликає певні асоціації, які змушують потенційного споживача спочатку погодитися на купівлю, внутрішньо підготуватися до неї, а вже потім купити страховий поліс. Така реклама розрахована тривалий час впливати на потенційного страхувальника. Крім страхових компаній, її часто використовують банки, виробники та продавці товарів широкого вжитку.

Як уже зазначалося, реклама — це один із тих засобів, що їх має у розпорядженні страховик для вирішення своїх довгострокових та термінових завдань. Починаючи рекламну діяльність, слід насамперед визначити мету, якої намагатимуться досягти за допомогою реклами, а потім продумати, як це зробити.

Метою реклами страхових послуг є сприяння укладанню нових та відновленню раніше діючих договорів страхування. Отже, потрібні такі заходи:

• інформування потенційних страхувальників про діючі види страхування;

• стимулювання бажання докладніше ознайомитися з даним видом послуг — умовами та перевагами страхування;

• формування іміджу компанії[3, c. 189-191].


2. Страхування особистих ризиків у підприємницькій діяльності

Страхування тісно пов'язане з підприємницькою діяльністю, яка неможлива без ризику. При допомозі страхування створюються деякі фінансові гарантії стабільності й прибутковості виробництва. У випадку настання різного роду несприятливих ситуацій, в які рано чи пізно певною мірою потрапляє кожна підприємницька структура, страхування є не тільки спосіб захисту господарства від різного роду руйнівних стихійних чинників, а й засіб подолання несприятливих періодів в економічній ринковій кон'юнктурі.

Для підприємця виключного значення набуває страхування від політичних ризиків, комерційних, правових, технічних небезпек. Воно ж сприяє упорядкуванню фінансових і юридичних взаємозв'язків між різними суб'єктами ринку.

Враховуючи, що метою будь-якої підприємницької діяльності є одержання прибутку, особливо велике значення набуває страхування від можливої Його втрати або неодержання передбачуваних доходів.

Прийнято вважати, що фактори, які викликають втрати (неодержання) прибутку, зумовлюються двома групами причин. До першої відносяться різні порушення нормального виробничого процесу внаслідок стихійних чинників, аварій та інших непередбачуваних подій. До другої групи відносять зміну ринкової кон'юнктури, погіршення або ж порушення умов виконання контрактів постачальниками, чи відмову споживачів від замовленої продукції (послуг).

Прибуткова підприємницька діяльність передбачає постійне оновлення основних активів, впровадження нових технологій, заміну традиційних матеріалів новими, тощо. Іншими словами, неможливо вистояти в конкурентній боротьбі без пошуків невикористаних резервів підвищення ефективності виробництва, а, значить, без розумного ризику. Звичайно, при цьому дуже вірогідні й втрати. Страхування від них може стати важливою підтримкою підприємців в. освоєнні ними досягнень науково-технічного прогресу.

В умовах становлення ринкової економіки саме страхування все більше стає об'єктом комерційної діяльності. Страховик, беручи на себе відповідальність за певні матеріальні активи чи господарські операції, тим самим ризикує сам. Тому він не може братися за деякі види страхування, яким властива підвищена небезпека, пов'язана з крупними ризиками. Однак, багато з них можуть стати об'єктами взаємного страхування (не на комерційних засадах).

З розширенням ринкових форм господарювання буде посилюватись потреба страхового захисту підприємницьких структур, які до того ж значної зростуть кількісно. Разом з тим можливості їх страхування будуть також розвиватись, що зумовлено зміцненням фінансового становища страховиків.

Тепер добровільне страхування громадян від нещасних випадків здійснюється на підставі умов та правил, що враховують особливості як індивідуального страхування громадян, так і колективного страхування працівників від нещасних випадків за рахунок коштів підприємств. Особливі умови можуть застосовуватися в разі страхування дітей шкільного віку та учнів спеціалізованих навчальних закладів на випадок травми внаслідок нещасного випадку, а також військовослужбовців. Вони відбивають особливості ризику цих категорій застрахованих.Страхувальниками можуть бути як юридичні особи, так і дієздатні громадяни, котрі уклали зі страховиками договори страхування. Страхувальники можуть укладати зі страховиками договори про страхування від нещасних випадків третіх осіб (застрахованих осіб), які можуть набувати прав та обов’язків страхувальника згідно з договором страхування. Одночасно страхувальники мають право при укладанні договорів страхування призначати громадян або юридичних осіб для отримання страхових сум, а також замінювати їх до настання страхового випадку[6, c. 367-369].


3. Обов’язкове страхування цивільної відповідальності власників автотранспортних засобів в Україні та в Європі

Обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів спрямоване на забезпечення відшкодування шкоди, яка може бути заподіяна життю, здоров'ю та майну потерпілих при експлуатації цих транспортних засобів на території України.

Страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів у більшості країн світу належить до обов'язкових видів страхування, що зумовлюється кількома обставинами.

По-перше, транспортний засіб є джерелом підвищеної небезпеки. Норми цивільного законодавства більшості країн світу у разі дорожньо-транспортної пригоди саме власника транспортного засобу визнають відповідальним за те, що було завдано шкоди здоров'ю або майну інших (третіх) осіб, окрім випадків, коли така пригода була наслідком непереборної сили або умислу потерпілого. Тобто цивільна відповідальність водія транспортного засобу перед третіми особами в разі дорожньо-транспортної пригоди настає майже завжди.

По-друге, такі цивільно-правові відносини стосуються всього суспільства, мають масовий характер, оскільки потенційно учасником дорожньо-транспортної пригоди може бути кожний громадянин.

У більшості розвинених країн світу законодавство про обов'язкове страхування цивільної відповідальності власників автотранспортних засобів забезпечує конституційні права громадян на захист життя та майнових прав від протиправних або інших дій третіх осіб. Соціальна важливість цього виду страхування підтверджується тим, що на автошляхах світу щорічно гине більш ніж 100 тис. осіб, при цьому на кожного загиблого припадає від 4 до 10 травмованих осіб. Статистичні дані показують, що автотранспорт — найбільш небезпечний вид транспорту, у 100 раз більш аварійний, ніж авіаційний та залізничний, але він є найбільш зручним та доступним. Автотранспортні засоби не лише завдають шкоди та збитків громадянам, але навіть шкоду навколишньому природному середовищу.

Показник тяжкості наслідків автотранспортних аварій (кількість загиблих на 100 потерпілих) в Україні становить 13, що в 7—10 раз вище, ніж в інших країнах Європи. Окрім того, в нашій країні відбувається понад 200 тис. автоаварій, які тягнуть за собою матеріальні пошкодження транспортних засобів, дорожніх споруд, будівель тощо, а отже, величезні матеріальні та моральні збитки. Через суди проходять цивільні та кримінальні справи десятків тисяч громадян, протягом багатьох років винуватці аварій виплачують компенсації потерпілим, значно погіршується матеріальний стан сімей обох сторін.

Понад 2 тис. дорожньо-транспортних пригод відбуваються з вини водіїв невстановленого транспорту. Тому потрібно створити особливу систему соціального захисту постраждалих.

По-третє, навіть коли встановлено цивільну відповідальність власника транспортного засобу, немає гарантії, що потерпілому своєчасно та повно буде відшкодовано збитки, насамперед через відсутність достатніх коштів у власника (водія) транспортного засобу. У цьому розумінні саме механізм обов'язкового страхування цивільної відповідальності автовласників дає змогу створити надійну систему соціального захисту як третіх осіб — потерпілих, так і власників транспортних засобів[8, c. 119-121].

Страхувальниками можуть бути дієздатні фізичні особи, суб’єкти підприємницької діяльності, або юридичні особи, які:

  • володіють транспортними засобами (ТЗ) на підставі права власності,
  • керують автомобілями на законних підставах.

Що може бути застраховане? Майнові інтереси Страхувальника, пов’язані з відшкодуванням шкоди, заподіяної життю, здоров’ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації автомобіля.

Ризики. Страховими ризиками, в результаті яких настає цивільно-правова відповідальність Страхувальника, є події, які сталися з вини осіб, відповідальність яких застрахована, а саме:

шкода, заподіяна життю та здоров’ю фізичних осіб (лікування потерпілих, компенсація неотриманих доходів за час непрацездатності, витрати на поховання потерпілого в разі смерті та компенсація неотриманих його утриманцями доходів),

шкода, заподіяна майну фізичних та юридичних осіб (пошкодження чи фізичне знищення транспортного засобу або майна інших людей, пошкодження доріг, дорожніх споруд, роботи по врятуванню потерпілих, евакуація ТЗ з місця ДТП — в межах ліміту відповідальності),

моральна шкода, заподіяна фізичним особам.

Відповідно до Закону, існує 3 типи договорів:

І-й тип договору — застрахованою вважається відповідальність будь-якої особи, яка на законних підставах керує одним ТЗ, зазначеним в договорі,

ІІ-й тип договору — застрахованою вважається відповідальність особи, яка особисто керує зазначеними в договорі типами ТЗ,

ІІІ-й тип договору — застрахованою вважається відповідальність осіб зазначених в договорі (до 5 чоловік), які на законних підставах керують одним ТЗ, зазначеним в договорі.

Законом України встановлено наступні ліміти відповідальності Страховика:

за шкоду, заподіяну життю та здоров’ю потерпілих — 51 000 грн. на кожного потерпілого,

за шкоду, заподіяну майну потерпілих — 25 500 грн. на одного потерпілого,

передбачене також відшкодування моральної шкоди потерпілому, у розмірі до 5% від ліміту за шкоду, заподіяну життю та здоров’ю потерпілих.

Обов'язкове страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів має на меті забезпечити відшкодування збитків, завданих дорожньо-транспортною пригодою.

Обов'язковість такого страхування поширюється на дезидентів та нерезидентів — власників транспортних засобів. Йдеться про власників автомобілів, автобусів, самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок, котрі експлуатують зазначені транспортні засоби на вулично-дорожній мережі загального користування. Ці засоби підлягають державній реєстрації та обліку у відповідних органах Міністерства внутрішніх справ України. Виняток становлять транспортні засоби, власники яких застрахували цивільну відповідальність у державах, з уповноваженою організацією яких Моторне (транспортне) страхове

бюро України (МТСБУ) уклало угоду про взаємне визнання договорів такого страхування[2, c. 139-140].

Суб'єктами обов'язкового страхування цивільної відповідальності є страхувальники, страховики, МТСБУ та треті особи — юридичні й фізичні особи, яким заподіяно шкоду транспортним засобом внаслідок дорожньо-транспортної пригоди.

Об'єктом обов'язкового страхування цивільної відповідальності є цивільна відповідальність власників транспортних засобів за шкоду, заподіяну третім особам внаслідок дорожньо-транспортної пригоди. Йдеться про життя чи здоров'я громадян, їхнє майно і майно юридичних осіб.

Страховою сумою за договором обов'язкового страхування цивільної відповідальності є грошова сума, в межах якої страховик (страхова організація) згідно з умовами страхування зобов'язаний здійснити компенсацію збитків третій особі або третім особам (у разі, коли потерпілих у дорожньо-транспортній пригоді кілька) після настання страхового випадку.

Важливим фактором при встановленні порядку й умов здійснення обов'язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів є прив'язка рівня страхових сум до рівня відповідальності, яка може бути покладена на водія, що спричинив дорожньо-транспортну пригоду. Іншими словами, цивільно-правові відносини щодо страхування цивільної відповідальності автовласників мають у максимальній мірі враховувати базові юридичні принципи встановлення факту настання відповідальності та підходи до визначення її рівня.

Щодо цього необхідно зазначити, що базовим принципом встановлення відповідальності особи є наявність вини цієї особи у завданні шкоди іншій особі (особам). При цьому вина має усвідомлюватися як ненавмисне спричинення шкоди іншим особам внаслідок недбалості, необережності або відсутності досвіду винуватця, що супроводжувалося невиконанням останнім установлених правил та нормативних документів. Разом з тим існують різні підходи до застосування загально-правової норми при визначенні ступеня вини власників транспортних засобів і як наслідок, рівня відповідальності за заподіяну шкоду.

У ряді країн, в першу чергу Великій Британії, обов'язок доказу ступеня вини водія покладається на потерпілу сторону. Правові системи ряду інших країн застосовують принцип презумпції повної вини водія, який зобов'язаний робити докази того, що він зробив усе можливе, щоб запобігти завданню шкоди, та давати докази повної вини потерпілого. Це стосується в першу чергу Франції та Італії. На практичне застосування цих правових альтернатив у різних країнах звичайно впливає загальний рівень соціальної свідомості та рівень розвитку системи захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб[9, c. 226-228].

У цьому відношенні Верховний Суд України встановив, що при заподіянні шкоди джерелом підвищеної небезпеки на його володільця не може бути покладено обов'язок з її відшкодування, якщо вона виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого, а у випадках, передбачених спеціальним законом, — тільки умислу потерпілого. Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого, коли іншого не встановлено законом, розмір належного з володільця джерела підвищеної небезпеки відшкодування має бути зменшений або у відшкодуванні шкоди має бути відмовлено.

Зменшення розміру відшкодування або відмова у відшкодуванні шкоди з урахуванням ступеня вини потерпілого може здійснюватися і в інших випадках заподіяння шкоди майну, а також особі громадянина, однак у кожному разі підставою до цього має бути груба необережність потерпілого (перебування в нетверезому стані, нехтування правилами безпеки руху і т. п.), а не проста необачність. Правила цієї норми закону про можливість зменшення розміру відшкодування шкоди, заподіяної громадянином, залежно від його майнового стану застосовуються у виняткових випадках, коли стягнення шкоди у повному розмірі неможливе або поставить відповідача в дуже тяжке становище.

У разі в'їзду на територію України незастрахований власник (водій) транспортного засобу має укласти звичайний договір обов'язкового страхування цивільної відповідальності. Це не поширюється на випадки, коли власник транспортного засобу застрахував цивільну відповідальність у державі, з уповноваженою організацією зі страхування цивільної відповідальності якої МТСБУ уклало угоду про взаємне визнання договорів такого страхування.

У разі настання страхового випадку страхувальник (водій транспортного засобу, який спричинив дорожньо-транспортну пригоду) зобов'язаний:

- додержуватися правил дорожнього руху, встановлених чинним законодавством;

- вживати всіх заходів з метою запобігати збільшенню розміру шкоди;

- надавати третім особам необхідну інформацію для ідентифікації страхувальника і страховика (страхової організації);

- повідомити протягом трьох робочих днів страховикові (страховій організації) про настання страхового випадку, надати йому письмове пояснення про обставини дорожньо-транспортної пригоди та, у разі потреби, надати транспортний засіб для огляду й експертизи. Якщо страхувальник з поважних причин не мав змоги виконати зазначені дії, він повинен довести це документально.

Під час оформлення відповідних документів про дорожньо-транспортну пригоду працівники органів внутрішніх справ згідно з чинним законодавством установлюють та фіксують необхідні відомості про обов'язкове страхування цивільної відповідальності учасників цієї пригоди та зобов'язані надавати страховикові (страховій організації) або МТСБУ, після їх звернення, відомості, що стосуються страхового випадку.

Контроль за наявністю страхового полісу обов'язкового страхування цивільної відповідальності у власника (водія) транспортного засобу здійснюється органами внутрішніх справ згідно з чинним законодавством.

Завдяки впровадженню обов'язкового страхування власників транспортних засобів Україна приєдналася до міжнародної системи страхування відповідальності автовласників "Зелена картка", яка функціонує з 1 січня 1953 року.

Основним завданням цієї системи є створення ефективного захисту потерпілих у дорожньо-транспортних пригодах за участю автовласників - нерезидентів країни, в якій трапилась така пригода. Така система мала насамперед запровадити механізм гарантованих виплат компенсацій потерпілим з вини автовласників Інших країн. Це забезпечується виконанням певних умов країнами - членами системи "Зелена картка".

По-перше, у таких країнах має здійснюватись обов'язкове страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів.

По-друге, у кожній країні має бути єдина організація, що забезпечує врегулювання збитків, заподіяних автовласниками цієї країни на території інших держав, а також єдина організація, що врегульовує збитки автовласників-нерезидентів на території свого перебування.

По-третє, держава - член системи "Зелена картка", не повинна здійснювати перешкод при трансфері вільно конвертованої валюти, що спрямовується на страхові виплати.

Збитки у країнах - членах системи "Зелена картка" врегульовуються, як правило, через уповноважену національну організацію (моторне страхове бюро), яке переадресовує матеріальні претензії, висунуті до автовласника-резидента іншої країни, на відповідне моторне страхове бюро цієї країни. При цьому перше моторне страхове бюро розглядається як бюро-регулювальник збитків, а друге - як бюро-платник.

Відносини між моторними страховими бюро країн-членів системи "Зелена картка" регулюються двосторонніми угодами, що укладаються за уніфікованою формою.

Отже, якщо автовласник є резидентом країни - членом системи "Зелена картка", він безперешкодно може проїжджати територіями всіх країн - членів цієї системи без укладення додаткового договору обов'язкового страхування на умовах країни відвідання.

Функціонування цієї міжнародної системи довело її ефективність, насамперед-як механізму захисту потерпілих від транспортних засобів, що задіяні в міжнародних сполученнях[4, c. 216-218].


Список використаної літератури

1. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про страхування» // Урядовий кур'єр. — 2001. — 7 листопада.

2. Базилевич В.Д., Базилевич К.С. Страхова справа.-К.: Знання,1997.-216с.

3. Бігдаш В. Страхування : навчальний посібник / Володимир Бігдаш, ; Міжрегіональна академія управління персоналом. - К. : МАУП, 2006. - 444 с.

4. Заруба О.Д. Страхова справа. - К.: Знання, 1998. - 321с.

5. Стожок Л. Страхування: навчальний посібник для дистанційного навчання / Людмила Стожок,; Ред. Г. Г. Старостенко ; Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна". - К. : Університет "Україна", 2005. - 162 с.

6. Страхування: Підручник / Керівник авт. кол. і наук. ред. С.С. Осадець, д-р. екон. наук, проф.- К.: КНЕУ, 1998, 2002. - 528 с.

7. Страхування: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. / О.О.Гаманкова, Т.М.Артюх, С.В.Горянська та інш. – К.: КНЕУ, 2000. – 120 с.

8. Ткаченко Н. Страхування : навчальний посібник для самостійної роботи студентів / Наталія Володимирівна Ткаченко. - К. : Ліра-К, 2007. - 375 с.

9. Шелехов К.В., Бигдаш В.Д. Страхование: Учебное пособие. - К.: МАУП, 1998. - 424 с.

загрузка...
Top