Фінансово - правові засади страхування в Україні

ВСТУП

РОЗДІЛ 1.Історико-теоретичні аспекти страхування

1.1.Історія розвитку та становлення фінансово-правового регулювання страхування

1.2.Сутність страхування як інституту фінансового права

Висновки до першого розділу

РОЗДІЛ 2.Фінансово-правове регулювання страхування в Україні

2.1.Правові форми страхової діяльності

2.2.Принципи фінансово-правового регулювання страхування в Україні

2.3.Поняття фінансових правовідносин у галузі страхування та особливості їх змісту

2.4.Класифікація фінансових правовідносин у галузі страхування

Висновки до другого розділу

РОЗДІЛ 3.Фінансово-правові режими у галузі страхування

3.1.Фінансово-правовий режим обов’язкового страхування

3.2.Фінансово-правовий режим добровільного страхування

Висновки до третього розділу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Людству протягом усього його розвитку притаманна наявність великої кількості негативних обставин, що криють в собі загрозу матеріальному та соціальному благополуччю членів суспільства. Кожна людина постійно відчуває небезпеку нанесення шкоди її майну або життю та здоров’ю різноманітними подіями природного, техногенного чи іншого характеру, вірогідність настання яких об’єктивно присутня в її житті. Тому важливим для людини, особливо сьогодні, постає потреба у своєчасному матеріальному відшкодуванні, що може настати внаслідок завдання шкоди її матеріальним або соціальним (особистим нематеріальним) благам. Окрему роль у цих процесах має відігравати держава. Стратегічна мета стійкого розвитку України – підвищення рівня та якості життя населення в умовах динамічного розвитку економіки та соціальної сфери, збереження виробничого потенціалу природного комплексу країни. В сучасних умовах формування економічної та політичної системи України важливого значення й особливої актуальності набувають проблеми і напрями державної політики із збереження соціальної рівноваги і подолання соціальної напруженості. З огляду на це відбувається переорієнтація постулатів фінансового права на новий лад у системі захисту юридичних та фізичних осіб від матеріальних та соціальних втрат, що можуть настати внаслідок непередбачуваних подій. Основною правовою формою фінансового захисту в економічно розвинутих країнах є страхування. Як свідчить аналіз історії та сучасного становлення інституту страхування – воно є обов’язковим елементом кожної економічної й соціальної системи суспільства.

Будучи необхідною умовою розвитку та стабільності держави, страхування постає невід’ємною її функцією, що дозволяє зменшити економічні втрати, а в ряді випадків посилити економічний суверенітет країни. Будь-який напрямок діяльності держави (виконання притаманних їй функцій) реалізується правовим (законодавчим) шляхом. Відповідно, держава, регулюючи відносини в галузі страхування, забезпечує реалізацію стратегічної ролі страхування в країнах з ринковою економікою, що полягає у відновленні певних інтересів. При цьому через страхування, як вид діяльності, виконуються, окрім зазначених, багато інших суспільно-корисних функцій. Перш за все, в рамках економіко-фінансових відносин воно є одним із засобів формування (накопичення) грошових ресурсів, одним з найбільш стабільних джерел довгострокових інвестицій в економіку держави; постає важливим елементом фінансової системи держави, відволікаючи з обігу надлишкову грошову масу, здійснюючи тим самим антиінфляційний вплив, оптимізує формування платіжного балансу держави; звільняє бюджет від частини видатків при настанні аварій та катастроф різноманітного походження, що стабілізує фінанси держави.

Правове регулювання страхування зазнало значних змін з моменту здобуття незалежності України та переходу нею до ринкових відносин. Ці зміни обумовлені переходом на нові засади у страховій політиці держави. Змінено й роль самого страхування як складової фінансової системи України. Системне підвищення ролі страхування у всіх сферах суспільного життя, у тому числі у сфері фінансової діяльності країни, обумовлює актуальність та необхідність теоретичної розробки питань правового регулювання страхування.

Проблеми реалізації страхових правовідносин аналізувалися здебільшого з позицій цивільного права.В науці фінансового праваУкраїни до сьогодні не здійснювалося дослідження, присвяченого комплексному аналізу фінансово-правового регулювання страхування. Проте не можна не враховувати ролі держави як гаранта прав та інтересів громадян, у тому числі й майнових, тому що вона має забезпечити їх реалізацію, оскільки делегування цієї функції приватним суб’єктам може призвести до негативних наслідків. Як приклад можна навести знецінені вклади громадян, повернення яких сьогодні є складовою фінансової політики України.

Наукова розробка фінансово-правових проблем страхування та фінансової політики у цій сфері все ще знаходиться на не належному рівні.

Перегляд існуючих правових засад пов’язаний з інтеграційними процесами, які останнім часом значно актуалізувалися в суспільстві, наближення правових стандартів страхування до європейських стало однією із складових державної політики. Національна концепція страхування в умовах глобалізації постає не сформованою до кінця, про що свідчить або повна відсутність у нормативно-правових актах визначень багатьох ключових понять страхування, або недостатнє науково-практичне обґрунтування та використання тих понять і категорій, що встановлені та визначені в законах та підзаконних нормативних актах.

Обов’язкове державне страхування як система фінансових інструментів завжди посідало сталу позицію інституту фінансового права, однак сьогодні, в нових умовах розвитку суспільних відносин, воно потребує переосмислення та подальшого дослідження. Важливим для практичного застосування є аналіз тих відносин у сфері страхування, до яких може бути застосовано фінансово-правовий метод, оскільки це сприяє чіткій організації фінансової діяльності держави та самоврядних формувань, з урахуванням її специфіки, в необхідних випадках дозволяє правильно застосовувати юридичні заходи впливу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження є складовою частиною науково-дослідної теми Одеської національної юридичної академії „Правові проблеми становлення та розвитку сучасної української держави” (державний реєстраційний номер 0101U001195). Тема дисертації безпосередньо пов’язана з планом науково-дослідної роботи кафедри адміністративного та фінансового права Одеської національної юридичної академії „Теоретичні засади проведення податкової та бюджетної реформ в Україні”.

Мета і завдання дисертаційного дослідженняполягають у тому, щоб на основі комплексного та багатостороннього аналізу сутності та змісту страхування як невід’ємної функції держави, історичного та зарубіжного досвіду, аналізу вітчизняного фінансового законодавства, фінансово-правових режимів, що встановлюються державою у сфері страхування, обґрунтувати та сформулювати базові теоретичні засади фінансово-правового регулювання страхування.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

узагальнити наявний теоретичний та емпіричний матеріал з проблем страхових відносин у сфері фінансової діяльності держави, критично його осмислити з урахуванням тенденцій розвитку суспільства, визначити ступінь та рівень теоретичної розробки проблем страхування;

визначити сутність та стратегічну роль страхування у сфері фінансової діяльності держави, а також принципи правового регулювання всього спектра фінансових правовідносин у сфері страхування;

здійснити ґрунтовний аналіз сучасного національного законодавства, що визначає та закріплює види фінансових правовідносин у галузі страхування;

визначити особливості правової природи оподаткування страхової діяльності;

здійснити класифікацію фінансових правовідносин у галузі страхування та розкрити їх зміст;

виявити особливості фінансово-правових режимів обов’язкового та добровільного страхування;

на підставі здійсненого дослідження визначити напрямки уніфікації інституту фінансово-правового регулювання страхування та надати науково-обґрунтовані рекомендації щодо вдосконалення правового регулювання фінансових відносин у сфері страхування.

Об’єктом дослідженняє суспільні відносини у сфері страхування, які виникають у процесі фінансової діяльності держави, тенденції їх розвитку та вдосконалення самого механізму правового регулювання фінансових правовідносин у сфері страхування.

Предметом дослідженняє правові основи діяльності держави та її уповноважених органів з регулювання фінансових відносин у сфері страхування, стан та перспективи їх розвитку, включаючи зміст фінансово-правових норм законів, інших нормативно-правових актів України та міжнародних норм.

Методи дослідженняобрано з урахуванням поставленої мети та завдань дослідження.Методологічною основою стали філософські, загальнонаукові та спеціально-наукові методи, а саме: діалектичний, історико-правовий, спеціально-юридичний, порівняльно-правовий, а також метод тлумачення.

Зокрема, за допомогою діалектичного методу дослідження суспільних явищ і процесів здійснено аналіз розвитку страхової діяльності в Україні взагалі і обов’язкового страхування, зокрема, визначено імперативні та диспозитивні складові у правовому регулюванні страхових правовідносин.

За допомогою історико-правового методу було розглянуто етапи становлення фінансово-правового регулювання страхування на землях, що входять до складу сучасної України.

Використовуючи спеціально-юридичний метод, було досліджено сутність страхування, правову природу оподаткування страхової діяльності, визначено зміст та сутність страхових правовідносин, врегульованих нормами фінансового права. Цей метод можна вважати принциповим при здійсненні аналізу законодавчих положень і норм, що регулюють страхові відносини у сфері фінансової діяльності держави.

Порівняльно-правовий метод використовувався при дослідженні сучасних міжнародних фінансово-правових стандартів у галузі страхування та сучасного національного законодавства в контексті євроінтеграційних прагнень України.

Методом тлумачення з’ясовано зміст Конституції України, законів та підзаконних актів, інших норм, на підставі яких визначаються фінансово-правові засади страхування, визначено сутність фінансово-правових режимів страхування.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація являє собою перше багатостороннє, системне дослідження фінансово-правових засад страхування, в якому розглянуто історію розвитку та становлення фінансово-правового регулювання страхування в Україні, фінансові правовідносини, що виникають у галузі страхування, здійснено аналіз фінансово-правових режимів у галузі страхування.

Найбільшою мірою наукова новизна відображена у таких теоретичних положеннях, практичних висновках та пропозиціях, що виносяться на захист:

уперше:

страхування досліджено як одну із функцій превентивної діяльності держави, а страхові фонди, створення та використання яких регламентується безпосередньо нормами фінансового права – як частину національного багатства;

здійснено комплексний поетапний історико-правовий аналіз становлення та розвитку фінансово-правового регулювання страхування в країнах, до яких протягом історії входили українські землі;

визначено страхування як складову та органічну частину фінансової діяльності держави;

доведено, що у фінансовій системі суспільства страхування виступає як самостійна фінансова категорія, в системі фінансового права страхування постає як комплексний інститут;

досліджено правову природу страхових правовідносин, що врегульовані нормами фінансового права та здійснено їх детальну класифікацію;

розглянуто особливості фінансово-правового режиму добровільного страхування;

визначено сутність правових відносин у сфері обов’язкового державного страхування та доведено необхідність реорганізації цього інституту фінансового права;

обґрунтовано необхідність запровадження податку на страхові премії страхових організацій;

удосконалено:

систему оподаткування страхових організацій;

системуконтролю за фінансовою діяльністю страхових організацій;

набуло подальшого розвитку обґрунтування необхідності прийняття спеціального Закону, який визначав би порядок компенсаційних виплат державно значимих категорій громадян.

Практичне значення дослідження. Результати дисертаційного дослідження обумовлені її актуальністю, новизною та висновками. Його значення полягає в такому:

у сфері науково-дослідницької діяльності матеріали дисертації можуть бути використані як підґрунтя для подальшої розробки проблем фінансового права, що регламентує фінансові відносини у сфері страхування;

у правотворчій діяльності висновки і пропозиції, сформульовані в роботі, можна застосувати при удосконаленні існуючого й розробці нового фінансового законодавства, уніфікації фінансово-правового інституту страхування;

у навчальному процесі отримані результати дослідження можуть бути використані при підготовці підручників і навчальних посібників з фінансового права, в процесі викладання курсу фінансового та страхового права, в науково-дослідницькій роботі студентів та аспірантів.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалася на засіданнях кафедри адміністративного та фінансового права Одеської національної юридичної академії.

Основні положення й теоретичні висновки, на яких базується дисертаційне дослідження, а також рекомендації щодо удосконалення вітчизняного законодавства були оприлюднені на: регіональній науково-практичній конференції “Роль освіти для економічного, соціального та культурного розвитку Кіровоградщини (м. Кіровоград, 28–29 листопада 2003 р.)”, міжвузівській науково-практичній конференції “Зміни в національному законодавстві та сучасні підходи до викладання правових дисциплін” (м. Кіровоград, 22 грудня 2005 р.), у тезах до 9-ої звітної наукової конференції професорсько-викладацького та аспірантського складу ОНЮА (м. Одеса, 26 квітня 2006 р.), на: міжвузівській науково-практичній конференції “Актуальні проблеми системи страхування в Україні” (м. Кіровоград, 5 жовтня 2006 р.), 5-й Національній науково-практичній конференції “Українське адміністративне право: сучасний стан і перспективи реформування” (м. Одеса, 15–17 червня 2007 р.), міжнародній науково-практичній конференції “Сучасний стан та перспективи розвитку фінансового права” (м. Ірпінь, 23–24 листопада 2007 р.)

Публікації: Основні положення та результати дисертації містяться в п’яти публікаціях, чотири з яких надруковано в наукових фахових виданнях, що входять до переліку, затвердженого ВАК України.

Структура дисертації. Дисертація складається зівступу, трьох розділів, які поєднують вісім підрозділів, висновків, списку використаної літератури і додатку. Загальний обсяг дисертації становить 210 сторінок, у тому числі 22сторінки– список використаних джерел, що містить 255 найменувань, 1 сторінка – додаток.

Розділ 1ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ СТРАХУВАННЯ

1.1.Історія розвитку та становлення фінансово-правового регулювання страхування

Подолання політичної напруженості та збереження соціальної рівноваги, що є актуальною проблемою і напрямом державної політики, в сучасних умовах реформування економічної та політичної системи України набувають актуальності. Відбувається переорієнтація постулатів фінансового права на новий лад в системі захисту юридичних, фізичних осіб та держави від матеріальних витрат, до яких можуть призвести нещасний випадок чи інші ризикові обставини. Страхування є основною правовою формою фінансового захисту в економічно розвинутих країнах. Досвід розвитку страхування в цих країнах свідчить, що добре налагоджена страхова справа активно сприяє розв’язанню соціальних проблем. У давні часи люди добре усвідомлювали це, будуючи спеціальні приміщення для зберігання провізії на випадок можливої небезпеки. Неможливо не брати до уваги ті архітектурні знахідки, які є підтвердженням історичної зрілості страхування [88, с. 60]. Безумовно, сучасний стан страхування не можна порівнювати з тими первинними формами страхування доісторичного періоду.

Щоб вийти на шлях економічного розвитку, Україні необхідні радикальні зміни, які не можливі без посилення уваги до інституту страхування як соціально-економічного механізму захисту господарської діяльності від руйнівної дії стихійного лиха, нещасних випадків, несприятливих змін ринкової кон’юнктури тощо.

Страхування є тим засобом захисту, за допомогою якого можна мінімізувати негативну дію різноманітних явищ у суспільному житті і навіть попередити чи взагалі усунути небажані наслідки їхньої дії. Отже, об’єктивна необхідність існування та розвитку страхування в Україні викликана тим, що воно є ефективним, раціональним, економічним та доступним засобом захисту всебічних інтересів як суб’єктів, які господарюють (виробників товарів та послуг), так і громадян.

Якщо в зарубіжних країнах страхування є вже усталеним правовим інститутом (страхові системи та їхні правові засади створювалися впродовж століть), то в країнах з перехідною економікою, до яких належить Україна, страхування ще перебуває в стадії становлення і розвитку. Крім того, нові основи організації й функціонування економіки обумовлюють необхідність приведення національного страхового законодавства у відповідність до потреб ринкової економіки. Проблеми, що виникають у процесі розвитку страхування, зумовлені низкою причин, у тому числі суперечливим ходом політичних, соціально-економічних перетворень, які відбувалися в Україні.

Історіографія досліджень фінансово-правового регулювання страхування не є обширною та не відзначається наявністю широкого кола науковців, що безпосередньо займалися даною проблематикою. Внауці фінансового праваУкраїни ще й дотепер не здійснювалося дослідження, присвячене комплексному аналізу фінансово-правового регулювання страхування. Питання виникнення, зміни та припинення правовідносин у галузі страхування розглядалися в рамках дослідження загального інституту страхування, і здебільшого з позиції цивільного права. Фінансово-правові відносини у сфері страхування розглядалися фрагментарно, не отримували достатнього осмислення та не піддавались якій-небудь класифікації. Мало досліджені сутність страхування з позиції фінансового права, страхові фінансові відносини, що регламентуються нормами фінансового права, їх структура, зміст, обсяг.

Дослідження дореволюційного періоду проблем правового регулювання страхування торкається головним чином комерційного та майнового страхування. Праці В.Р. Ідельсона, В.П. Крюкова, Г.Ф. Шершеневича, І.І. Янжула присвячені дослідженню цивільно-правової природи відносин у сфері страхування. У цих роботах розкриваються поняття та зміст договору страхування, досліджується правовий статус сторін правовідносин, аналізуються поняття страхового ризику тощо.

В радянський період питання правового регулювання фінансових відносин у галузі страхування розглядалися в сукупності з іншими науковими проблемами цієї сфери, але без виділення (відокремлення) фінансово-правових засад. Основна увага радянських вчених-правників К.А. Граве, О.С. Іоффе, Д.А. Лунца, К.Г. Воблого, Е.М. Мена, К.І. Пилова, В.К. Райхера, В.І. Серебровського, М.Я. Шимінової, В.Н. Яковлєва та інших науковців цього періоду була спрямована здебільшого на дослідження цивільно-правових проблем у сфері страхування, місця і ролі страхового права у структурі вітчизняної правової системи.

У сучасний період в роботах В.С. Бєлих, А.С. Ємел’янова, І.В. Кривошеєва, В.П. Янішена, В.В. Луця, Н.Б. Пацурії, Л.І. Рейтмана, Т.В. Блащук, Ю.Б. Фогельсона, К.Є. Турбіной, А.І. Худякова та інших вчених досліджувалися приватноправові (договірні) відносини у сфері страхування, теорії “страхового захисту”, теоретичні аспекти правового регулювання організаційно-управлінської діяльності у галузі страхування, вплив глобалізації світового страхового ринку та інтеграційних процесів на відносини сфери страхування та на його правове регулювання.

Правові проблеми регулювання страхування в науці фінансового права до цього часу залишаються недостатньо вивченими. У той же час, необхідно зазначити, що праці окремих вчених фінансистів присвячувалися дослідженню фінансово-правових засад у сфері страхування. У цій сфері необхідно назвати роботи Г.А. Нечай, в яких науковець досліджує правові проблеми регулювання публічних видатків в державі та розкриває правові засади функціонування цільових фондів коштів, а саме - Пенсійного, Фонду соціального страхування тощо. Зазначена робота обумовила напрямок дослідження фінансово-правових засад страхування, адже відпала потреба вивчати правові режими зазначених фондів, які виконують окремі функції страхування.

На окрему увагу заслуговують роботи Л.Л. Кінащук, в яких науковець розкриває історико-правові аспекти передумов виникнення страхування, фінансово-правові засади страхування співробітників внутрішніх справ. Практичні результати цього дослідження частково використані в ході підготовки проекту Постанови Кабінету Міністрів України “Про порядок і умови виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті) або інвалідності працівника міліції [149].

Актуальним для дисертаційного дослідження було вивчення наукових праць А.В. Турбанова, зокрема з правових проблем формування системи страхування банківських вкладів.

На окрему увагу заслуговує дослідження фінансово-правових проблем страхування, здійснене російським вченим А.А. Мамедовим. Науковець провів ґрунтовне вивчення публічно-правових проблем регулювання страхування, у тому числі фінансово-правових. Монографії та наукові статті професора А.А. Мамедова активно використовувалися у ході дослідження фінансово-правових засад страхування в Україні і стали теоретичним фундаментом цієї роботи.

Таким чином, необхідно констатувати, що історіографія вітчизняної фінансово-правової науки на сьогоднішній день не визначається широким колом наукових праць у сфері фінансово-правового регулювання страхування. Відповідно, фінансово-правові засади страхування в Україні не ставали предметом ґрунтовного дослідження.

В науці існує декілька точок зору на проблему щодо існування страхування в капіталістичних формаціях. Зокрема, В.К. Райхер [193, с. 30] наводить в якості прикладу праці таких вчених, як А. Манес, Ф. Еренбург, Емар та ін., в яких науковці подають системний та глибокий аналіз розвитку цього важливого правового інституту в цивілізованих країнах.

Перші правові норми, які можна віднести до інституту страхування, виникли для регулювання відносин у соціальній сфері, оскільки регулювали фінансові відносини, пов’язані з формуванням, розподілом та використанням матеріальних (грошових) фондів, що опосередковують певну страхову функцію.

В історіографії, що вивчає походження та розвиток страхування, зазначається, що перші згадки про страхування мали місце ще за часів правління Вавілонського царя Хамураппі. В історичних правових джерелах містяться відомості про існування в стародавній Індії інституцій, що нагадують сучасне страхування. На думку деяких вчених, тут вже виплачувалися регулярні, пов’язані з визначеними строками, страхові платежі[34, с.14].

Страхування, яке було поширене у Стародавньому Римі, ґрунтувалося на обов’язковості регулярних платежів. Ця система побудована на встановленні страховиком чітко обумовленої суми платежів, незалежно від раніше завданих збитків, що уможливлювало акумулювати страхові засоби та створити фонд до настання небажаного страхового випадку. За рахунок цього фонду відбувається відшкодування витрат. Він мав суворо цільове призначення. Отримати кошти міг лише спадкоємець за заповітом, оскільки передбачалося, що саме він, на думку заповідача, найкраще й за цільовим призначенням зможе використати зазначені кошти.

На перших етапах становлення середньовіччя не вносило своїх корективів у страхову справу. В середні віки страхування розвивалося в цехах і гільдіях [200, с. 26]. Середньовічні цехи були не лише економічними союзами, але й релігійними та соціальними. Гільдійно-цехове страхування розв’язувало питання про надання взаємодопомоги, ґрунтуючись на принципах страхування професійних спілок, проте в угодах ні умови, ні розмір виплат у разі настання нещасного випадку не обговорювалися. З часом, завдяки запровадженню регулярних внесків, встановленню переліку страхових випадків, при настанні яких передбачалося відшкодування зі страхуванням ступеня ризику, гільдійно-цехове страхування вдосконалювалося. Передбачалися розмір виплат та взаємодопомога членів гільдій або цехової каси в обмеженні збитків, спричинених стихійними лихами, грабежами.

У 1310 р. в порту міста Брюгге, що вважався одним із найбільших в Європі центрів ремесла і міжнародної торгівлі, була створена „страхова палата”, яка здійснювала захист майнових інтересів ремісничих гільдій та купців. Про спробу в законодавчому порядку обмежити ризик заморської торгівлі свідчить і морський поліс, датований 1347 р., який вважається одним із перших у цій сфері. Торговельне судно “Санта-Клара” отримало його, здійснюючи перевезення вантажу на острів Майорка. Досить своєрідно в ньому визначались обов’язки страхувальника й страховика щодо внесення страхової премії, яка сплачувалася страхувальником до початку морського рейсу і в разі вдалого завершення залишалась у страховика, а якщо ж під час плавання корабель піддається нападу чи стихійному лиху, яке спричиняють втрату корабля і вантажу, страховик повертає сплачену страхувальником страхову премію у подвійному розмірі. При цьому страхова виплата залежала не від завданих власником товару збитків, а лише від розміру страхової премії. „Товариства взаємного страхування володарів суден” створюють для цього спеціальний фонд за рахунок щорічних членських внесків, не маючи при цьому на меті отримання будь-якого доходу[69, с. 3].

Для гільдійного страхування більш пізнього періоду характерним є виділення із загального фонду спеціальних (сирітських, вдових) фондів. Крім того, порівняно з античним, таке страхування визначалося більшою широтою страхового забезпечення, перелік страхових випадків охоплював майже всі підстави сучасного страхування.

Урбанізація міст і населених пунктів збільшувала небезпеку одноразової загибелі або пошкодження майна від стихійних лих, особливо це стосується пожеж.

Закономірним є виникнення перших страхових організацій, діяльність яких спрямована на недопущення небезпеки та зменшення її наслідків. Такі компанії з часом почали перетворюватися на комерційні професіональні страхові структури, що базувалися на принципах підприємництва і отримання прибутку від проведених операцій. Цей прибуток складався із спеціально передбаченої частини платежу. Значного розвитку в середині ХVІІ ст. набуло “вогневе страхування”, особливо після пожежі в Лондоні 1666 р., яка знищила майже весь житловий фонд міста [28, с. 32].

Отже, можна зробити висновок, що в ХVII ст. відбувається формування перших сучасних форм страхової діяльності. Так, 1667 р., пишуть Ю. Журавльов та І. Секерж, у місті Христіанія (Осло) було започатковано Норвезьку Бранд-касу, 1696 р. створено англійське страхове товариство „Співдружність”, яке проіснувало до 1905 р. Потім його було придбано іншою лондонською компанією „Коммершнал Юніон”, що активно працює на страховому ринку й сьогодні.

Якщо говорити про норми фінансового права, за допомогою яких врегульовувалися відносини у цій галузі в період, який розглядався, то можна стверджувати, що тривалий час – фактично до ХІІ – ХІІІ ст., а в класичній формі аж до середини ХVІІ ст. – замість фінансового права існувало фінансове неправо. Тільки з перемогою буржуазних революцій і утвердженням внаслідок цього ідей юридичного лібералізму, що знаменувало собою завершення Середньовіччя, у правознавстві й правозастосуванні виникло фінансове право як міра свободи всіх суб’єктів фінансових правовідносин.

Аналіз розвитку фінансово-правового регулювання страхування в Україні необхідно здійснювати з урахуванням того, що еволюція страхування та його правове регулювання тісно пов’язані з розвитком держав, які в той чи інший період історії мали політичний вплив на території сучасної України.

В науковій літературі дослідження історії виникнення, становлення та розвитку інституту страхування в Україні починається з ХVІІІ ст. з появою в Росії перших філій іноземних страхових товариств та зі спробою держави забезпечити державні інтереси у цій сфері. Водночас витоки страхування знаходять ще задовго до існування Росії – у Київській Русі.

Поява страхування у Київські Русі пов’язана з важливим історичним правовим джерелом – “Руською правдою”. Аналіз норм цієї пам’ятки староруського права дає змогу говорити про існування елементів обов’язкового страхування, що мали місце за рахунок створюваних суспільних фондів.

Можна стверджувати, що страхові основи в “доісторичний (попередній)” період були не випадковим явищем, а звичним інститутом у сфері господарювання. При цьому переслідується одна мета – забезпечення відшкодування збитків від стихійних лих та інших небезпечностей кожному з учасників торгового колективу за рахунок усіх його членів. У цей період характерною є одна особливість: тут немає ще регулярності страхових платежів, які вносилися б у загальну касу. Організація страхового фонду, що виражається в зобов’язаннях відшкодовувати збитки в порядку наступної розкладки, являє собою старовинну форму страхування.

Яскравим прикладом страхування періоду Середньовіччя на території України було чумацтво. Тут ще вдавалися до попередньої сплати регулярних внесків на створення і поновлення резервного фонду.

Надалі страхування набуває більш досконалої форми, тобто воно будується на основі регулярних платежів, що приводять до акумуляції (накопичення) грошових коштів та створення страхового фонду[250,c. 22].

Наступний етап розвитку фінансово-правового регулювання страхування характеризуються як період, коли значна територія сучасної України знаходилась у складі Російської імперії.

Однак Росії належала далеко не вся територія сучасної України, тому найбільш недослідженою залишається історія виникнення та існування інституту страхування на західних територіях України, де нормативні акти та звичаї формувалися під польсько-литовським, німецьким та австро-угорським впливом.

Другому історичному періоду становлення інституту страхування притаманне те, що державність Росії починає поступово підміняти собою суспільство, претендуючи на роль його виключного представника, використовуючи при цьому у своїй діяльності раніше складені суспільні норми державного страхування. Так, механізм суспільної солідарності, що лежав в основі обов’язкового страхування в Київській Русі, покладається за основу під час викупу полонених, що знаходилися в ордах, в Царграді, Криму чи в Казані або в Кафі.

Фінансово-правові основи цього механізму регулюються 72-ю главою “Про викуп полонених” “Стоглаву” (1551) – нормативно-правового акта, що став результатом правотворчості церковного собору та феодальної знаті[199]. Згідно із цим положенням, викуп полонених передбачався у трьох формах. Але у будь-якому разі викуп фінансувався з державної казни. Проте норми “Стоглаву” передбачали розкладку даних коштів серед населення у формі платежу, що збирався для створення відповідного фонду “царевої казни”. Наведений механізм викупу полонених, на думку А. Мамедова, певною мірою можна вважати перехідною формою фінансування соціальних видатків на основі суспільної взаємодопомоги – до механізму, заснованого на бюджетному фінансуванні, прибуткову основу якого складає фінансово-правовий інститут оподаткування [109, с. 50]. Як наслідок, наступними змінами в порядку фінансово-правового регулювання страхування стала заміна розкладки реально використаних для викупу коштів, регулярними платежами, за рахунок яких створювався відповідний фонд. Зміни в правовому регулюванні відбулися у зв’язку з прийняттям у 1649 р. “Соборного уложения”. Згідно з цим нормативним актом встановлювався розмір “поневолюваних” платежів, який вважався цільовим податком, що залежав від соціального становища платника. Кошти мали спрямовуватися не в “цареву казну”, а в спеціальне державне відомство – “Посольський приказ”. Отже, отримавши додаткове джерело фінансування гарантій, що надавалися перш за все державному апарату, держава змінює фінансово-правовий механізм збору та перерозподілу “відкупних” коштів, спрямувавши його у напрямку більшого одержавлення. Слушною є думка В.К. Райхера, який вбачав у цій формі організації фінансування викупу полонених “всі елементи державного обов’язкового страхування на випадок поневолення” [193, с. 83]. Але незважаючи на те, що, з одного боку, викуп полонених мав всі суттєві елементи механізму державного обов’язкового страхування, а з іншого – платежі мали податкові форми, тобто мали обов’язковий характер, вони сплачувалися щорічно та по визначеним ставкам. Таким чином, формується спеціальний страховий фонд – все одно в цей період не можна однозначно стверджувати, що страхова діяльність як прояв публічно-правової діяльності держави та її фінансово-правове регулювання остаточно сформувалися. Це відбулося значно пізніше.

До Росії класичне страхування прийшло із Західної Європи у ХVІІІ ст. і проявилося виникненням іноземних (англійських) страхових компаній. Але вже в 1765 р. у Ризі, що в той час була західною окраїною Російської імперії, з’являється перше товариство взаємного страхування від вогню.

Проте вважається, що перший етап організації та становлення державно-правових засад страхування (у тому числі фінансово-правових) починається з 1786 р. маніфестом Катерини ІІ “Про заснування Державного позичкового банку”, яким було встановлено державну монополію на страхову діяльність і почали створюватися державні страхові товариства [14, с. 29]. Так, маніфестом від 28 червня 1786 р. встановлювалося право позичкового банку страхувати закладені в ньому кам’яні будинки, заводи та фабрики. У той же час ст. 20 цього маніфесту заборонялося проводити страхування переліченого майна в іноземних страхових компаніях. Отже, цей нормативний акт вводив основний принцип фінансово-правового регулювання страхування, що пов’язаний із вкладенням страхових грошових ресурсів, перш за все в національну економіку. Важливим уявляється створення страхової експедиції, яка була заснована при банку та проіснувала 36 років, що можна вважати початком історії розвитку страхування на території Росії як організаційного та економічного інституту.

Введена державна страхова монополія, що на початковому етапі свого розвитку мала явно виражений фіскальний характер, у подальшому була реформована.

27 червня 1827 р.був затверджений статут “Першого Російського від вогню страхового товариства”, а потім і ряд статутів інших страхових організацій. Діяльність цього товариства вважалася успішною, що зумовило появу інших страхових компаній. В 1835 р.засновується “Друге Російське від вогню товариство”, в 1846 р.товариство “Саламандра”. У подальшому страхування від вогню набуло значного поширення по всій території Російської імперії. Так, у 1863 р.було створено товариство взаємного страхування від вогню у Фастові. Згодом порівняно великі товариства цього спрямування з’явились у Києві, Одесі та Харкові[1].

Як правило, діяльність цих страхових товариств адмініструвалася найвищими посадовими особами держави, які були їх співзасновниками. Відповідно, діяльність страхових компаній пов’язувалася з діяльністю державних закладів, починаючи з уряду, а на місцях страхування знаходилося у віданні губернських зібрань.

Таким чином, в зазначений період в Російській імперії основною метою законодавця було не нормативне, у тому числі фінансово-правове, регулювання відносин в галузі страхування, а встановлення таких форм адміністративного нагляду та контролю за страховою діяльністю, яке дозволило б державі втручатися в цю діяльність.

У 1885 р.було знято заборону на діяльність в Російській імперії зарубіжних страхових товариств. Ці товариства спеціалізувалися на різноманітних видах страхування, у тому числі на перестрахуванні. У цей час контроль та нагляд за страхуванням від імені держави здійснювався Міністерством внутрішніх справ. Встановлювалася плата за отримання дозволу займатися на території Росії страховою діяльністю та обов’язок резервувати на рахунках державного банку 30% надходжень від страхових платежів.

Ці відносини у той час потребували розвинутого страхового законодавства, у тому числі у сфері фінансово-правового регулювання страхування. Основу фінансово-правового регулювання функціонування страхових структур складала саме фінансова сторонаїх діяльності. Перш за все це стосувалося своєчасності та правильності сплати податків в державну казну. Можливим уявляється встановлення обов’язкової публічної звітності страхових структур по визначеній схемі: річний баланс по розділам, стан рахунків, статистичні відомості. За необхідності орган страхового нагляду міг призначити планові та позапланові ревізії фінансової та оперативно-технічної діяльності страхових структур. При цьому перевірялися збереженість грошових коштів, ведення каси, форми та методи відшкодування резервних фондів, правильність відрахувань в резервні та запасні фонди. Страховий комітет, що входив до складу Міністерства внутрішніх справ, діючи в межах циркулярів цього відомства, контролював й інші правові аспекти діяльності страхових структур, а саме: правильність застосування статутів страхових товариств, законність полісних умов з точки зору відповідності їх нормам права.

Фінансування видатків на утримання апарату державного страхового нагляду здійснювалося за рахунок казни шляхом перерозподілу особливого страхового збору із загальної суми страхових платежів, що надійшли у всі страхові товариства у звітному році.

Необхідно зазначити, що на початок ХХ ст. у Зводі законів Російської імперії містилося лише дві статті, що були присвячені страхуванню – ст. 2199 і ст. 2200 [203]. Ці норми встановлювали поняття договору майнового страхування та обов’язкову вимогу створення страхових компаній у формі акціонерних товариств. За період із самого початку ХХ ст. і до 1917 р. з формуванням системи джерел права активізувалася і законотворчість, у тому числі було зроблено спроби (наприклад, у 1879, 1903 і 1906 рр.) кодифікувати страхове право, які закінчилися на рівні опублікованих проектів. Важливу роль в регулюванні, у тому числі фінансово-правовому, відносин страхування відіграють статути страхових акціонерних товариств. Адже за часів царської Росії затвердження цих статутів здійснювалося безпосередньо імператором. Відповідно, судова практика в цей період визнавала за статутами акціонерних товариств силу законів. Таким чином, при судовому розгляді спору затверджені умови страхування оцінювалися судом не як умови договору, а як урядові постанови, що мали силу спеціального закону, тобто статути страхових товариств та їх полісні умови були одними з джерел права, якими регулювалися правовідносини, у тому числі й фінансово-правові[109, с. 54].

До 1913 р. в Російській імперії була сформована стабільна фінансова система, в якій страхування відігравало значну роль. Після проведення наприкінці ХІХ ст. С.Ю. Вітте грошової реформи, були встановлений золотий монометалізм та вільна конвертація карбованця, що сприяло розвитку страхування. Поширеною була практика внесення коштів у державні цінні папери та державні займи. Як наслідок, на 1913 р. внески капіталу акціонерних товариств Росії у цінні папери складали – 117,4 млн руб., в 1915 р. – 147,3 млн руб. У 1913 р. 45,5% активів російських акціонерних товариств були розміщені на поточних рахунках у банках, цінних паперах та в нерухомості. Загальна сума активів складала 369 млн руб., – 204,9 млн руб. із них – у формі страхових платежів.

Якщо страхування кінця ХІХ ст. можна було охарактеризувати невтручанням уряду в господарське життя й відсутністю державного регулювання, то з початку ХХ ст. соціальна потреба в страхуванні, а разом з нею і масштаби страхової діяльності вимагали вжиття заходів з державного страхового нагляду, який мав фіскальну мету поповнення доходів казни від оподаткування і проявлявся у створенні системи загальних правил економічної поведінки на страховому ринку. Кінець другого історичного періоду розвитку страхування позначився тим, що відміна кріпосного права, реформування економіки та лібералізація суспільних відносин зумовили розвиток приватного підприємництва, а разом із ним і розвиток страхової справи в Росії та Україні. Таким чином, на початок ХХ ст. в Росії почала складатися певна система страхування. Незважаючи на те, що на страхування негативно вплинули соціально-економічні зміни, викликані Першою світовою війною, що призвело до кризи всієї фінансової системи, зокрема страхового ринку, зазначена система продовжувала діяти, хоч і з деякими вадами. У той же час, як зазначає В.В. Аленічев, незважаючи на активну законотворчість на початку ХХ ст., у зв’язку із складним економічним станом, що склався в Росії після Лютневої революції 1917 р., негативного впливу руйнівних наслідків війни, внутрішньополітичних труднощів, які підірвали грошову систему держави, страхова система в цей період не встигла сформуватися [14, с. 29].

Підводячи підсумки проведеного аналізу відповідного етапу формування та розвитку фінансово-правового регулювання страхування, необхідно зазначити на те, що до 1917 р. був сформований дієвий механізм публічного впливу на страхування. Однак, слушною є думка про те, що не можна оцінити той чи інший правовий інститут з позицій сучасного його стану. Жоден правовий інститут не зароджувався у завершеному вигляді, а розвивався довгий час, поки не постав перед сучасниками у сьогоденному його розумінні[92, с. 86].

Радянська влада, що була встановлена в Росії у 1917 р., націоналізувала страхову справу. Деякі автори вважають, що націоналізація страхової справи відбулася в Радянській Росії в три етапи [200, с. 27]. Актуальною постає думка А.Б. Іпатова[78]та інших науковців, які поділяють цей історичний період фінансово-правового регулювання на два етапи: перший – встановлення державного контролю над усіма видами страхування; другий – встановлення державної монополії в страховій справі.

Період з 1917 р. до середини 1921 р. характеризувався ліквідацією дореволюційних кредитних установ, а його найбільш значимим актом став Декрет ЦВК від 14 грудня 1917 р. “Про націоналізацію банків”, відповідно банківська справа була оголошена монополією держави, а активи та пасиви всіх акціонерних банків та банківських контор були передані Державному банку. На черзі стояла націоналізація страхової справи. Погляди на націоналізацію страхування в цей період були неоднаковими. Ті, хто стояв на позиції недоречності цього заходу, не лише критикували його, а й за будь-якої нагоди намагалися вивести за кордон кошти. Взагалі, до націоналізації було ставлення не лише як до суто фінансового заходу. Як зазначалось у друкованих засобах інформації того періоду, націоналізація здійснювалася з метою знищення капіталістичного ладу[79]. 23 березня 1918 р. об’єктивно оцінюючи ситуацію, В.І. Ленін підписав Декрет “Про встановлення державного контролю над всіма видами страхування, окрім соціального”[166]. Публічно-правове регулювання страхової справи з боку держави здійснювала Рада у справах страхування з виконавчим органом – Комісаріатом у справах страхування, що призначався Раднаркомом. Організаційна перебудова страхової справи на цьому етапі характеризувалася, з одного боку, збереженням засад страхування, що склалися в період царської Росії, з іншого – введенням жорсткого контролю над прибутками у страховому сегменті економіки, що виражалося перш за все у фінансово-правовому регулюванні прогресивного оподаткування прибутків від страхових операцій, повнотою та своєчасністю сплати податків, перевіркою бухгалтерської звітності страхових товариств. При цьому, згідно з Декретом від 23 березня 1918 р., усі дивіденди акціонерів та пайщиків, нараховані за 1917 р., були конфісковані в казну держави.

Остаточна ліквідація страхових організацій відбулася після прийняття Декрету РНК “Про організацію страхової справи в Російській республіці”, згідно з яким проведення страхування у всіх його видах і формах оголошувалося державною монополією, хоча утворення державної страхової організації цим Декретом не передбачалось [179].

Згідно з Декретом “Про анулювання договорів зі страхування життя” від 18 листопада 1919 р. усі види страхування життя було відмінено. У подальшому було відмінено й страхування капіталів та прибутків, а страхові внески перераховувалися в казну [162].

Таким чином, протягом перших трьох років після Жовтневої революції 1917 р. держава намагалася використати систему дореволюційного приватного та земського страхування, що ще зберігалася до цього часу, не стільки з метою страхового забезпечення інтересів страхувальників, скільки в якості важливого джерела фінансових ресурсів. Формальне введення державної страхової монополії в цих умовах було спрямоване перш за все на поповнення державного бюджету зруйнованою війною країни за рахунок фінансових ресурсів страхових структур. Система органів державного страхування, що формувалася в цей період, забезпечувала надходження більшої частини прибутку від страхових операцій до державного бюджету. Отже, державне страхування ставало частиною фінансової діяльності держави. Фінансово-правові норми регулювання відносин у галузі страхування входили складовою частиною до сукупності юридичних норм, “що були спрямовані на регулювання діяльності соціалістичної держави у галузі планової акумуляції та планового розподілу державних фондів коштів” [197, с. 42].

Вважається, що відновлення страхування у грошовій формі відбулося у 1921 р. із прийняттям 6 жовтня 1921 р. Декрету РНК “Про державне майнове страхування” [168]. Цей Декрет фактично поклав початок розвитку державного майнового страхування з багатьох видів майнового страхування. Здійснення державного страхування було покладено на Головне управління державного страхування (Держстрах РРФСР) в системі Народного Комісаріату фінансів РРФСР. Згодом, у 1922 р., Головне управління державного страхування було реорганізоване та отримало більшу оперативну самостійність. У зв’язку зі створенням у грудні 1922 р. СРСР, законодавчо було закріплено, що “страхування у всіх його видах є державною монополією СРСР”[143, 145].

В період з 1925 р. до передвоєнних років страхування зазнало багатьох потрясінь. На початку 30-х років через некомпетентність та агресивно-негативне ставлення до страхування найвищих посадових осіб, ця галузь була практично недіючим фінансовим інструментом, а страховий апарат зазнав фактичного розгрому. Додатком до розгрому страхування цього періоду стало проведення податкової реформи 1930–1931 рр. Як наслідок,в середині 30-х рр.відбувається реабілітація страхування. Постановою РНК СРСР від 3 лютого 1938 р. “Про державне страхування майна підприємств, установ та організацій” розширюється коло об’єктів державного страхування [169].

В цей період державна монополія у страховій галузі отримала конституційну підтримку. У 1936 р. відповідно до п. “п” ст. 14 Конституції СРСР встановлювалося, що організація державного страхування належить до відання СРСР.

Значним кроком у розвитку державного страхування стало прийняття 4 квітня 1940 р. Закону СРСР “Про обов’язкове окладне страхування”, який визначив принципи обов’язкового державного страхування на довгі роки, утому числі у сільському господарстві[176].

Характеризуючи фінансові (грошові) відносини страхової галузі, що складали зміст фінансової діяльності держави в цей період, можна зробити висновок, що ті відносини прямо залежали від факту існування радянської держави з відповідною суспільно-політичною формацією. Відповідно, фінансові відносини страхової галузі проявлялися не інакше, як у встановлених державою формах. Слід приєднатися до думки М. Карасьової, яка вважає, що “фінансові відносини (з економічної точки зору), складаючи зміст фінансової діяльності держави, не існують як фактичні суспільні відносини, а завжди набувають правової форми, тобто форми правовідносин” [84]. Відповідно держава намагається за допомогою правових норм надати цим відносинам форми, яка відповідає рівню розвитку товарно-грошових відносин, соціальним завданням та іншим чинникам. У цей період, для забезпечення життєдіяльності держави, запроваджується правовий принцип оптимального забезпечення народногосподарського плану. Реалізація державного плану обумовлювала здійснення значного кола оперативно-господарських дій через відповідні юридичні форми. Наркомфін, як орган, що був уповноважений здійснювати державне управління у фінансовій (у тому числі страховій) сфері, у той період приймає значне коло актів, які були спрямовані, перш за все, на реалізацію конституційного припису – виконання народногосподарського плану. Таким чином, страхування вже наприкінці 30-х років ХХ ст. в СРСР становить систему фінансових відносин, що реалізуються у формах, які обумовлені існуванням планової економіки держави, з чітким командно-адміністративним способом управління, у тому числі і в галузі страхування.

У роки Другої світової війни грошові кошти державного страхування спрямовувалися в першу чергу на потреби фронту та тилу. За 1941–1944 рр. Держстрах СРСР передав до державного бюджету в порядку придбання облігацій державного займу та в порядку відрахувань від прибутку понад 5,8 млрд руб. Хоча це не виключало використання ресурсів страхового фонду для відшкодування збитків від стихійних лих[78]. Важливим кроком для розвитку страхування в цей період стало проведення в 1947 р. грошової реформи, адже державне страхування на цей період вже було невід’ємним елементом фінансової діяльності держави, а відносини в межах системи державного страхування, а також пов’язані з відрахуванням до державного бюджету коштів, розглядалися як фінансові правовідносини[248, с. 55-56]. До того ж, у післявоєнний період держава розвивалася шляхом всебічного розширення обсягів страхової відповідальності та удосконалення вже діючих видів страхування. У 1948 р. було визначено основні страхові операції, методи керівництва та контролю за діяльністю Держстраху СРСР з боку, вже на той час, Міністерства фінансів СРСР, права і обов’язки кожної ланки системи державного страхування. Разом із тим, були передбачені склад коштів Держстраху СРСР, обсяг та порядок формування резервного фонду, напрямок використання прибутку. Розширювалася самостійність страхових органів, особливо низових ланок – районних та міських інспекцій.

У 1958 р. відбулася реорганізація системи органів державного страхування, яка полягала в передачі страхової справи у відання міністерств фінансів союзних республік. Структурні зміни, що сталися, в цілому не порушували єдності страхової справи, адже правове регулювання страхування в республіках здійснювалося на підставі єдиного союзного законодавства, за єдиними правилами та інструкціями Міністерства фінансів СРСР. У положеннях 1958 р. не згадувалося про наявність в державі державної монополії. Таким чином, з 28 жовтня 1958 р. де-факто державну монополію було відмінено, хоча вона продовжувала діяти по інерції, адже жодне відомство та організація не наважувалися порушити страхову дуополію Держстраху та Індержстраху [78]. Актуальною постає думка А. Мамедова, який стверджує, що державна монополія продовжувала існувати, і була відмінена пізніше – наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст. [110, 55-56]. Він зазначає, що дійсно, положення 1958 р. вже не згадують про наявність в державі страхової монополії. У той же час, виключення констатації державної монополії в галузі страхування з нормативних, а в подальшому – з конституційних положень (Конституція СРСР 1977 р.), не змінювало монополістичної сутності страхування і було наслідком, по-перше, публічно-правого регулювання страхування Ради Міністрів СРСР; по-друге, створення Держстраху СРСР як відносно самостійного управління в структурі Міністерства фінансів СРСР; по-третє, створення в 1947 р. Індержстраху СРСР, що займав монопольне становище в державі в галузі страхування ризиків, пов’язаних із зовнішньоекономічною діяльністю підприємств та організацій. В додаток до цього Цивільний кодекс СРСР 1964 року містив главу “Державне страхування”, зі змісту якої випливає імперативна роль держави в галузі страхування з відповідними владними повноваженнями.

Таким чином, в даний період було закладено систему, яка хоча і змінювалася з часом, але монополістична її суть була збережена до початку 90-х років ХХ ст., практично до розпаду СРСР.

З 1956 до 1988 р. страхова галузь зазнала значних змін, які торкалися, як правило, розширення кола об’єктів страхування, видів страхування, страхових тарифів та інших аспектів страхування, але змін до організаційно-управлінської системи не вносилося. Зроблено крок у методології формування страхових резервів, збільшено норму страхового покриття і розширено перелік страхових подій. Ці зміни мали свій позитив, але зворотній бік, який складався з недоліків страхування, мав перевагу над позитивною стороною. Недоліки монополістичного страхування СРСР полягали: по-перше, в масштабності єдиного управлінського апарату страховика-монополіста, яка призводила до неспроможності швидко реагувати на зміни економічної ситуації через відповідне публічно-правове, у тому числі фінансово-правове регулювання відносин страхування, а також до прагнення використовувати застиглі форми економічних та інших відносин; по-друге, у тому, що диктат страховика над страхувальником, який призводив до неповного забезпечення суспільних потреб у страхових послугах належних видів та якості. До того ж необхідно додати, що неефективно використовувалися значні фінансові та інші ресурси, які належали страховику-монополісту Держстраху як для покриття дефіциту бюджету держави, так і для відшкодування збитків нерентабельних державних організацій, радгоспів та колгоспів, особливо в умовах неефективного розвитку економіки держави в період “перебудови”. Подібні фактори обумовили відмову від державної монополії у страхуванні та переходу до ринкових відносин в економіці держави.

Але, оцінюючи негативні аспекти розвитку страхування в СРСР, необхідно зазначити, що деякі напрямки розвитку страхової галузі були значно успішнішими, ніж в царській Росії[2]. Крім того, обов’язкове соціальне страхування, яке здійснювалося в дореволюційній Росії та в СРСР, в умовах державного монопольного страхування було економічно й соціально ефективним. Соціальна складова потребує окремого дослідження, адже форми та методи соціального страхування за часів існування Радянського Союзу значно розширилися. Деякі функції зі здійснення соціального страхування делегувалися окремим суб’єктам, у тому числі профсоюзам[60, с. 324-343].

Все вищенаведене дозволяє стверджувати, що інститут страхування в радянський період був удосконалений, а фінансово-правова складова цього інституту була уніфікована саме в цей період.

Такий екскурс засвідчує історичну обумовленість страхової справи в Україні і підтверджує той факт, що теперішнє не ізольоване від минулого. Досліджуючи джерела правового регулювання, В. І. Граб зазначає, що “незнання історії з будь-якого питання, у тому числі і в праві, призводить до зайвих суперечок та помилок”[48, с. 3]. У той же час, розглядаючи історичні джерела правового регулювання страхових правовідносин, слід пам’ятати, що тривалий час територія сучасної України перебувала в правовому полі Росії, Австро-Угорщини, Польщі та інших держав, а також враховувати особливості розвитку економіки України, яка була залежною від економічного розвитку цих країн.

В літературі зустрічаються різні думки щодо розвитку фінансового права в радянський період. Зазначається, що “з 1917 р. до моменту краху СРСР його розвиток було призупинено, а в даний час він знову повертається і набирає сили”[137, с. 43]. Подібні вислови дають підставу говорити про неоднозначність та суперечливість оцінки історико-правового становлення та розвитку страхового законодавства як елементу фінансового.Не можна відкидати ті значні здобутки, що мала наука фінансового права за радянських часів взагалі, і у сфері страхування, зокрема.

Після розпаду СРСР в Україні починає формуватися власна страхова галузь. Обравши ринкові засади розвитку економіки молодої країни, держава у страховій сфері проводить демонополізацію. Відповідно, замість єдиного продавця страхових послуг Держстраху в Україні з’являються перші приватні страхові компанії. Безумовно, в цей час держава не могла абсолютно залишити страховий ринок без нагляду. Тому замість колишнього Держстраху в Україні створюється Національна акціонерна страхова компанія (НАСК) “Оранта”. Крім того, в складі Міністерства фінансів України створено орган управління страховою галуззю. Важливим для розвитку страхової галузі в Україні стало створення Ліги страхових організацій (ЛСОУ), яка бере активну участь у створенні й коригуванні законодавчої та нормативно-правової бази страхової справи.

Виникнення цілком повноцінних ринкових відносин в галузі страхування викликало й необхідність внесення змін у його фінансово-правове регулювання. Перед тим як перейти до історії виникнення нових фінансово-правових основ регулювання суспільних відносин того періоду у сфері страхування, необхідно визначити проблеми страхування, які виникли в державі в досліджуваний період.

По-перше, в період становлення української державності та реформування суспільних відносин початку 90-х років ХХ ст. різко зменшився обсяг страхових операцій внаслідок гіперінфляції.

По-друге, в радянській державі значні сфери діяльності підприємств та життєдіяльності людини знаходились під безпосереднім захистом державного обов’язкового страхування, внаслідок чого суспільство виявилося не готовим до сучасних відносин, які виникли в галузі страхування.

По-третє, шляхи приватизації, які постали після прийняття приватизаційних законів 1992 р., не сприяли тому, щоб нові власники колишнього державного та комунального майна почали використовувати страхування як надійний механізм захисту своїх прав та інтересів. Навпаки, цей прошарок або клас приватних власників почав використовувати страхування як механізм зменшення публічних обмежень, що впливали на рівень прибутків цих осіб, що в кінцевому підсумку призводило до різкого збільшення кількості злочинних посягань у сфері страхування [105, с. 65-66].

Таким чином, внаслідок проблем, що виникли у сфері страхування, держава як організація влади зобов’язана була в умовах становлення цієї галузі впровадити новий, відмінний від механізму часів Радянського Союзу, механізм правого регулювання, у тому числі й фінансово-правовий. Важливим завданням держави було створення належного контролю за допущенням до страхової діяльності й нагляду безпосередньо за самою діяльністю комерційних страхових організацій. З цією метою в структурі державних органів управління створено спеціальний орган – Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю.

На першому етапі відтворення і розвитку страхування в Україні виникали проблеми, що були пов’язані з відсутністю певної його методології та обмеженістю реалізації страхування як ефективного ринкового механізму [244, с. 340]. Причиною цього була відсутність спеціальних юридичних норм. Страхування фактично регулювалося законами “Про підприємництво” від 7 лютого 1991 р. [180]та “Про господарські товариства”від 19 вересня 1991 р. [167], що в апріорі не могли враховувати специфіку страхової діяльності.Декрет Кабінету Міністрів України “Про страхування” від 10 травня 1993 р. [184] став фактично першим базисним законодавчим актом і забезпечив системне правове регулювання страхової діяльності в Україні. Але він міг розглядатися лише як проміжний законодавчий акт. Головний його недолік полягав у тому, що було зроблено спробу поєднати протилежні еклектичні положення, а саме “держстрахові” принципи здійснення страхової діяльності, що базувалися на планово-адміністративній економіці та страхування в умовах ринку [54, с. 45].

Важливим кроком у вдосконаленні регулювання страхування в Україні стало прийняття 7 березня 1996 р. Закону України “Про страхування” [185], який на сьогоднішній день залишається ключовим правовим джерелом у страховій сфері. Цей Закон виправив ті недоліки, які не давали можливості страховій сфері розвиватися належним чином. Цим нормативно-правовим актом держава встановлювала більш жорсткі вимоги щодо діяльності страховиків, у тому числі й щодо їхньої фінансової стабільності.

Важливу роль у становленні та розвитку страхової справи в Україні відіграє Ліга страхових організацій (ЛСОУ), яка бере активну участь у створенні й коригуванні законодавчої та нормативно-правової бази страхової справи. Завдяки зусиллям ЛСОУ Кабінет Міністрів України прийняв “Положення про порядок і умови проведення обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів” [146] від 28 вересня 1996 р., яка вже на сьогодні втратила чинність. В Україні з 2005 р. діє Закон України “Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів” від 1 липня 2004 р. [177], за його невиконання з 1 січня 2008 р. в Україні стягується штраф. Це говорить про те, що держава критично підходить до стану у сфері виконання вимог закону і на підставі реакційних норм намагається забезпечити правопорядок у цій галузі.

28 січня 1994 р. Верховна Рада України прийняла Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств” [178], завдяки доповненням і пропозиціям щодо цього закону з боку ЛСОУ уникнуто подвійного оподаткування курсових різниць на операції з іноземними валютами [90].

Останнім часом активізовано правотворчу діяльність у галузі страхування та внесено зміни до Закону України „Про страхування”. Вони стосуються норм, які в основному фіксують правове положення страховиків та забезпечення їх платоспроможності, визначення страхування, видів обов’язкового страхування, державний нагляд за страхуванням і т. ін. Зміни, прийняті 16 листопада 2006 р. Законом України „Про внесення змін до Закону України „Про страхування” [164], спрямовані на врегулювання діяльності страховиків нерезидентів та визначення режиму посередницької діяльності з іноземними страховиками.

Прийнято низку законодавчих актів України, які спрямовані на покращення умов страхування, підвищення стабільності страховиків, повернення довіри до страхування[37].

Говорячи про позитивні результати діяльності страховиків та держави, слід зазначити, що залишається складною проблема недовіри населення до страхових структур. З іншого боку, держава, у зв’язку з браком відповідних фінансових ресурсів, нездатна реалізувати навіть заплановані й затверджені державними програмами, заходи. Для прикладу можна згадати “Програму розвитку страхового ринку України на 2001–2004 роки”, затверджену Постановою Кабінету Міністрів України від 2 лютого 2001 р. [160]. знаходиться низка страхових послуг.

Як свідчить історичний огляд, страхування є обов’язковим елементом кожної економічної і соціальної системи суспільства. Без розвинутої системи страхування економіка успішно функціонувати не може. Страхування не тільки звільняє бюджет від видатків на відшкодування збитків при настанні страхових випадків, але й є одним із найстабільніших джерел довгострокових інвестицій. В державах з неринковою системою господарювання, до якої належала Україна, страхування відіграє додаткову роль, оскільки відшкодування збитків головним чином здійснюється державою шляхом виділення бюджетних коштів для ліквідації наслідків стихійного лиха й на інші аналогічні цілі [140, с. 8]. Можна стверджувати, що допомога держави важлива, але вона не повинна стати єдиним або основним джерелом компенсацій. У зв’язку з цим, створення системи фінансових гарантій, розвиток страхування в Україні як механізму захисту майнових інтересів є і необхідним, і особливо значимим.

З огляду на вищевикладене, можна визнати, що сучасний етап пізнання соціально значимих явищ, зокрема страхування, неможливий без його історико-правового дослідження. Попри те, що форми й методи страхування під впливом часу змінювалися, їх можна розглядати як прообраз ринкових форм страхування, які виникають сьогодні в Україні. Реалізація такого підходу надасть можливість не лише скоригувати чинне законодавство, а й створити надійний механізм захисту інтересів громадян через поручительство держави за діяльність страховиків та інших фінансових організацій.

У цьому контексті зазначається прагнення враховувати ті реальні суспільно-економічні зміни в Україні, що сталися за останні 16 років, та необхідність їх усвідомлення при розробці методологічних засад під час аналізу фінансово-правових проблем регулювання страхування в Україні.

1.2. Сутність страхування як інституту фінансового права

Розвиток суспільства обумовлює необхідність більш повного соціального та економічного забезпечення людини. Стаття 1 Конституції України встановила, що Україна є соціальною, правовою державою. Як зазначає академік М.Ф. Орзіх: “Одночасно потрібно орієнтуватись на фактичну ефективність Конституції – соціальну, економічну, екологічну та ін. Захист Конституції означає не тільки відповідність дій, актів Конституції, але й досягнення фактичних наслідків, результатів, які прямо або опосередковано визначені Конституцією, в межах варіантів поведінки, передбачених Конституцією України” [135, с. 71]. Важливим кроком для забезпечення цієї декларації є перехід України на рейки ринкової економіки, який неможливий без існування всіх економіко-правових механізмів, що обумовлюють ефективність функціонування фінансово-кредитної системи країни. Україна знаходиться на стадії пошуку методів,адекватних новим умовам господарювання в економіці. Деякі інститути створені та плідно функціонують (наприклад, банківська система в цілому), інші потребують формування та вдосконалення. На думку багатьох науковців, страхування є тим базовим елементом функціонування інфраструктури ринкових відносин та невід’ємним компонентом економічної та соціальної систем суспільства, який безпосередньо торкається інтересів суспільства, громадян, господарюючих суб’єктів. Актуальним на сьогодні залишається формування теоретичних, методологічних і правових основ страхової справи. Крім того, трансформаційна специфіка економічної кризи в Україні свідчить про накопичення суттєвого кредитно-інвестиційного боргу практично перед всіма галузями економіки. Як наслідок, деяка позитивна макроекономічна динаміка останніх років не супроводжувалася вирівнюванням диспропорцій в народному господарстві. Це однозначно вказує на те, що джерелом стійкого економічного зросту повинні стати інвестиції в оновлення виробництва. По деяких експертних оцінках для вирішення першочергових інвестиційних завдань технічної реконструкції підприємств знадобиться 40–50 млрд дол. США [124, с. 3]. Банківська система України, незважаючи на позитивні зрушення, неспроможна на цей час задовольнити інвестиційні потреби.

З іншого боку, функціонування держави має бути націлене на захист прав і свобод громадян, створення їм гідних умов життя. Для реалізації цих функцій держави в усьому світі протягом століть використовується страхування.

З’ясування сутності страхування, його основної ідеї є особливо важливим питанням сьогодні – в період реформування економіки, зміни стереотипів мислення, розбудови в Україні нової правової держави.

Страхування– широка, багатоаспектна категорія. В наукових джерелах постійно зустрічається теза, що страхування важко піддається точному формулюванню. Залишається вірною визначена раніше думка про те, що “до цього часу не вдалося досягти створення такого визначення, яке, з одного боку, не було б занадто вузьким і обіймало всі види страхування, з іншого боку, не було б занадто широким і не зачіпало своєю сферою явищ сторонніх” [206, 435-436]. В.І. Серебровський зазначав: “Сутність страхування полягає в тому, що збитки, які господарство або людина можуть понести від відомої небезпеки, розподіляються поміж декількома господарствами або групами людей, що знаходяться у більш або менш однакових умовах по відношенню до настання тієї ж небезпеки. Цей результат досягається тим, що ті особи, яким загрожує будь-яка небезпека, роблять на випадок настання певної небажаної події (пожежі, хвороби і т.ін.) відомі грошові відрахування (внески), з яких поступово складається той фонд, з якого згодом виплачується винагорода потерпілому” [205, с. 5].

Слово “страхувати” у слов’янській та західноєвропейській культурах має різне значення. Західні лексикологи вважають, що термін “insurance” походить від латинського “sine cura”, “seecerus”, що означає «безтурботний» [28, с. 39]. В. Даль дає таке тлумачення слова «страхувати»: віддавати кому-небудь «на страх, на відповідальність, поруку, тобто платити поурочно, для забезпечення цілості чогось, з відповідальністю на певну суму»[57, с. 337]. “Страхування” за С.І. Ожеговим означає запобігання від чого-небудь неприємного, небажаного[131, с. 762]. Проте обидва слова відображають те, що страхування служить забезпеченню, безпеці.

Таким чином, наявним є протиріччя щодо визначення сутності такого суспільного явища як “страхування”.

Як зазначає професор О.А. Івакін: “ Вирішене протиріччя є основою, сутність як єдність позитивного та негативного… . Протиріччя, для того, щоб стати основою сутності, повинно реалізуватися у якійсь єдності і тим самим стати конкретним фундаментом появи нової якості”. Як приклад, вчений наводить гроші, що стали основою становлення та розвитку товарно-грошових відносин. Іншими словами, гроші, що з’явилися на світ божий, постали вдалим вирішенням протиріччя між споживчою та міновою вартостями[ 74, c.53].

Вирішення питання щодо визначення сутності категорії страхування полягає у розкритті всіх ознак, що притаманне цьому багатоаспектному явищу.

В енциклопедичному словнику “Економіка і страхування”[67, 146-148] страхування визначається як:

1) Економічна категорія, тобто як сукупність форм та методів формування цільових грошових фондів та їх використання для відшкодування збитків, завданих різноманітними небажаними подіями (страховими випадками), а також для надання допомоги громадянам та (чи) їх сім’ям внаслідок настання певних подій в їхньому житті (дожиття, травми, інвалідності).

2) Форма забезпечення зобов’язань у господарському і цивільно-правовому обігу, що реалізується через систему фінансової компенсації на випадок настання несприятливих обставин в обмін на переважно регулярну сплату невеликих грошових сум (страхових премій), що формують страховий фонд, який включається уповноваженою на те особою (страховиком) у прибуткові акти.

С.С. Осадець сформував своє особисте визначення поняття “страхування”. На його думку “страхування” – це економічні відносини, за яких страхувальник сплатою грошового внеску забезпечує собі чи третій особі у разі настання події, обумовленої договором або законом, суму виплати страховиком, який утримує певний обсяг відповідальності і для її забезпечення поповнює та ефективно розміщує резерви, здійснює превентивні заходи щодо зменшення ризику, у разі необхідності перестраховує частину останнього [133, с. 22-23].

Поняття “страхування” розглядається науковцями з різних точок зору, зокрема, економісти визначають страхування як сукупність особливих грошових перерозподільних (економічних) відносин, пов’язаних з подоланням наслідків стихійного лиха та надзвичайних подій [194, с. 8; 195, с. 15; 242, с. 15; 71, с. 16], чи як відшкодування дії випадку через взаємність, організовану згідно з законом статистики [202, с. 14-15]. В юридичній літературі страхування розглядається як один із видів підприємницької чи господарської діяльності [39, с. 12; 49, с. 490], у тому числі черезоб’єднання окремих страхувальників [40, с. 70]; як договір [245, с. 306], або як спосіб захисту майнових інтересів громадян в умовах ринкової економіки [17, с. 7], у тому числі шляхом відшкодування збитків [65, с. 416].

Визначення страхування як сукупності особливих перерозподільних відносин між його учасниками з приводу формування цільового страхового фонду, за рахунок грошових внесків до нього, що призначений для відшкодування можливих надзвичайних та інших збитків підприємств та організацій або надання грошової допомоги громадянам, розкриває суть страхування як економічної категорії.

При характеристиці страхування лише як виду підприємницької діяльності невисвітленим залишається порядок акумуляції грошових фондів, зобов’язання кожного з учасників у разі настання страхової події і, нарешті, саме поняття страхової події [29, с. 49].

Аналіз багатьох дефініцій, що визначають страхування, дозволяє встановити, що різні автори вбачають у страхуванні спосіб, форму, метод, регулятор, сукупність економічних відносин і т. ін. [216]. Але уявляється, що ці визначення не охоплюють всіх елементів, і тому не можна брати за основу єдине поняття. Відповідно, характеризуючи страхування, важко об’єднати в єдине формулювання всі його суттєві ознаки. Тому, піддаючи аналізу цю інституцію, треба усвідомлювати багатоаспектність та системність цього явища.

Повний зміст поняття страхування можна розкрити за умови характеристики основних його аспектів, а саме соціально-економічного, фінансового та юридичного.

В науковій літературі значної уваги приділено характеристиці страхування як соціально-економічної категорії. Домінуючою серед різноманітних точок зору є та, за якою страхування розглядається як система економічних відносин, яка включає сукупність форм та методів формування цільових фондів грошових коштів та їх використання при різноманітних непередбачених несприятливих явищах та при наданні допомоги громадянам при настанні певних подій у їхньому житті [241, с. 7-16; 223, с. 500-501].

Позитивним вдається факт відображення важливих для розуміння соціально-економічної суті страхування категорій, якими є “система економічних відносин”, “страховий фонд”, “настання несприятливого явища”, “відшкодування збитків або надання допомоги громадянам”. Характеристика, страхування не буде оптимальною, якщо вона не буде містити положень щодо всіх згаданих вище елементів. Так, Ф.В. Коньшин, надаючи поняття страхування, стверджує, що “... страхування є одним із методів створення централізованих фондів для відшкодування за рахунок страхових внесків втрат в народному господарстві від стихійних лих та нещасних випадків, а також для виплат відповідних сум у зв’язку з настанням певних подій, пов’язаних з життям та працездатністю застрахованих” [100, с. 12], але при цьому не зазначає, що страхування – це перш за все сукупність економічних відносин.

П.Д. Біленчук, узагальнюючи характеристику страхування, уникає згаданих недоліків. Підсумовуючи аналіз страхування, він зазначає, що “страхування – це система особливих грошових відносин ...; вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій, визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів ...; форма організації централізованого страхового фонду за рахунок децентралізованих джерел” [28, 42].

М.Я. Шимінова акцентує увагу на тому, що “страхування за своєю економічною та юридичною природою являє собою закріплений законом спосіб матеріального відшкодування збитків, понесених однією юридичною або фізичною особою, за рахунок їх розподілу поміж багатьма особами. Це відшкодування здійснюється за рахунок спеціального централізованого фонду, зосередженого у віданні страхової організації та створеного за рахунок грошових внесків страхувальників. Таким чином, страхування будується на ідеї розкладки збитків однієї особи на багатьох суб’єктів”[250, с. 6].

В радянських наукових джерелах страхування – це сукупність фінансових та економічних відносин, за допомогою яких перерозподіляється частина національного доходу в інтересах зміцнення економіки суспільного виробництва і матеріального добробуту працівників. Робилося це особливим методом утворення частини страхового фонду грошових внесків підприємств і організацій, а також населення для строго цільового їх використання – відшкодування учасникам створеного фонду збитків у зв’язку зі стихійним лихом, нещасним випадком і т. ін. та надання додаткової допомоги громадянам (або членам сімей) з настанням певних подій, пов’язаних з їхніми життям і здоров’ям [121, с. 5].

О.С. Іоффе вбачав економічну сутність страхування у “відшкодуванні збитків за рахунок централізованого фонду, створеного за рахунок внесків, що робилися окремими зацікавленими особами”. Він зазначав, що “страхування засновано на тому, що внаслідок розкладки збитків, що торкаються майна однієї особи, між більшою кількістю осіб, для кожної з них окремо збиток стає ледве відчутним, у той же час майновий стан потерпілого відновлюється швидко без усіляких для неї втрат” [77, с. 422-423].

Під економічним кутом зору страхування розглядають також російські автори Ю.М. Журавльов та І.Г. Секерж. “Страхування категорія економічна...”, –зазначають вони, розкриваючи далі факультативні ознаки страхування[69, с. 10].

Продовжуючи характеристику страхування з економічної точки зору слід зазначити, що “страхування це особливий вид економічної діяльності, пов’язаної з перерозподілом поміж учасниками страхування ризику збитку по майнових інтересах, що здійснюється спеціальними організаціями – страховиками, які акумулюють страхові внески страхувальників у вигляді страхових резервів і здійснюють страхові виплати з настанням збитку застрахованого майнового інтересу страхувальника” [210, с. 534].

Л.І. Рейтман зазначав, що страхування являє собою “сукупність особливих замкнутих перерозподільних відносин поміж його учасників з приводу формування за рахунок грошових внесків цільового страхового фонду, призначеного для відшкодування можливого надзвичайного та іншого збитку підприємствам й організаціям або для надання грошової допомоги громадянам”. Науковець вказував на те, що страхування є не лише фінансовою, а й кредитною категорією [195, с. 15-23]. Безсумнівно, замкненість та перерозподільність уявляються важливими рисами страхування, які доводять фінансову природу даних відносин.

Подібні погляди зустрічаються і в українській фінансово-правовій літературі. “Страхування є системою особливих грошових відносин, що займають проміжну ланку між фінансовими і кредитними відносинами”, зазначено у знаному в Україні підручнику з фінансового права [21, с. 230].

В.С. Бєлих та І.В. Кривошеєв розуміють під страхуванням “сукупність врегульованих нормами права ... економічних відносин по формуванню (акумуляції) та використанню (перерозподілу) грошових коштів із спеціального грошового фонду (із відповідного бюджету – при обов’язковому державному страхуванні) з метою страхової охорони майнових інтересів фізичних та юридичних осіб через відшкодування збитку, нанесеного страхувальнику (застрахованій особі) настанням страхового випадку або іншої заздалегідь передбаченої події в житті громадян” [25, с. 15].

Значна увага в науковій літературі приділялася характеристиці страхування як виду господарської діяльності. Ще в першій чверті ХХ ст. вчені-економісти намагалися вивести єдине поняття “страхування” як категорії економічної, і надавали своїм визначанням деяких елементів, що притаманні страхуванню як виду господарської діяльності. Щодо цього, характерним є визначення, за яким “страхування це така господарська організація, яка усуває ...негативні наслідки випадкових непередбачуваних подій для майна певної особи таким шляхом, що воно розподіляє їх на ряд випадків, яким загрожували однакові небезпеки, але в дійсності не наступили” [35, с. 18].

Професор В.Р. Ідельсон ще у 1907 р. вбачав у страховій справі: “такий вид господарської діяльності, за якої страховик отримує винагороду із страхових угод”[75, с. 3].

Економіст А. Манес характеризує страхування як “господарську організацію, що діє на підставі взаємності з метою покриття випадкової майнової потреби” [117, с. 40].

Нарешті, страхування визначається як форма “організації централізованого в певному масштабі фонду за рахунок децентралізованих джерел (страхових внесків страхувальників)”[220, с. 313].

Особливу позицію в економічній літературі, присвяченій проблемам страхування, займає професор В.В. Шахов. У своїх працях вчений послідовно дотримується точки зору, згідно з якою страхування є відмінною від фінансів, економічною категорією. На його думку, “грошове господарство” держави складають фінанси, кредит та страхування. Страхування має принципові відмінності від фінансів та кредиту. “Внесення страхових правовідносин до фінансової системи держави є обмеженням сфери дії страхування”, – вважає науковець. [241, с. 7]. На підтвердження своєї позиції висуваються такі аргументи. “Якщо сутність фінансів пов’язана зі страховими відносинами в процесі створення та використання фондів грошових коштів, то до сутності страхування необхідно підходити під іншим кутом зору. Центральною ланкою у трактуванні сутності страхування, – зазначає В.В. Шахов, – є замкнена розкладка збитку поміж зацікавленими учасниками такої розкладки та обов’язкова прив’язка до можливості настання страхового випадку... Використання коштів страхового фонду пов’язано з настанням та наслідками страхових випадків. Ця обставина абсолютно не характерна для фінансів”. До того ж, як зазначає вчений, страхування може мати не лише грошову, але й натуральну форму і не потребує формування страхових фондів[241, с. 17].Загальними рисами, що об’єднують страхування з фінансами та кредитом, є лише їх об’єктивний характер, а також єдність грошової форми вираження [243, с. 39].

У той же час, необхідно зазначити, що в сучасній науці фінансового права існує значна кількість інших поглядів і думок щодо страхування. Значна частина науковців, в цілому, сходяться на тому, що страхування – це категорія фінансів. Завдяки тому, що воно здійснюється в грошовій формі, відбувається перерозподіл фінансових ресурсів між суб’єктами, що утворюють страховий фонд. Відповідно в науковій юридичній та економічній літературі економічний аспект страхування пов’язують з фінансовим. До цього часу спостерігається тенденція, за якою пріоритетним залишається погляд на страхування як на фінанси.

Як відомо, фінанси можна розглядати з економічної та матеріальної точок зору. В економічному аспекті фінанси – це економічні відносини, пов’язані з формуванням, розподілом та використанням централізованих та децентралізованих фондів коштів самих різноманітних суб’єктів. Відповідно, в матеріальному аспекті фінанси являють собою грошові фонди держави, державно-територіальних та муніципальних утворень, підприємств, установ, організацій, що використовуються для матеріального забезпечення потреб суспільства та розвитку виробництва. Внаслідок багатоплановості фінансів вони структуруються в систему. Фінансова система держави являє собою систему форм і методів формування, розподілу та використання фондів грошових коштів держави, місцевого самоврядування та підприємств, установ та організацій, галузей народного господарства[81, с. 3-7]. Кожна ланка фінансової системи характеризується не лише тим, що обслуговує певну сферу розподілу та перерозподілу національного доходу, але також і тим, що при цьому застосовуються специфічні форми й методи акумуляції й використання фондів грошових коштів держави та (або) муніципальних утворень.

Тривалою в науці фінансового права є дискусія щодо складу фінансової системи України. Останнім часом сформувалися базові принципи науки фінансового права, на підставі яких науковці визначають склад фінансової системи. Так, В.М. Вишновецький зазначає, що “фінансові відносини регулюються не лише фінансово-правовими нормами, а й нормами інших галузей права, в першу чергу цивільного. Враховуючи це, неприйнятним є визначення фінансової системи як сукупності фінансових відносин (фінансових інститутів), врегульованих нормами фінансового права. За таким визначенням фінансова система з точки зору фінансового права була би поняттям вужчим, ніж фінансова система з точки зору фінансової науки, оскільки об’єктом фінансової діяльності держави і, відповідно, предметом фінансового права не виступають фінансові відносини, що виникають з приводу акумуляції та використання приватних фінансів” [38, с. 30].

Фінансові форми та методи концентрації частини національного доходу в руках держави, його розподілу та використання зумовлюють існування різних сфер фінансових відносин, які в сукупності утворюють фінансову систему. Однак, при цьому спостерігається різний підхід до питання про кількісний склад фінансової системи. В наукових працях мали місце і з’являються різноманітні її моделі, до складу яких входили від трьох до восьми і більше ланок. Так, наприклад, В.М. Родіонова виділяє три ланки фінансової системи: 1) фінанси підприємств, установ та організацій; 2) страхування; 3) державні фінанси [230, с. 20].

Особливий погляд на склад фінансової системи запропонувала Т.М. Степанова, виділяючи такі її ланки, як державні фінанси, фінанси підприємств та фінанси домогосподарств[211, с. 7]. На сьогодні подібна класифікація не може бути прийнята, адже бюджетним законодавством переформатовано фінансову систему та значно розширено її склад.

Більш розгорнуту модель фінансової системи, до складу якої входить десять ланок, пропонує Л.М. Безгубенко: 1) фінанси галузей народного господарства; 2) загальнодержавні фінанси; 3) фінанси домогосподарств; 4) фінанси громадських організацій; 5) фінанси підприємств, галузей матеріального виробництва; 6) фінанси установ, організацій, галузей невиробничої сфери; 7) бюджетна система; 8) система позабюджетних фондів; 9) фінанси НАСК “Оранта”; 10) державний кредит[19, с. 15].

Як уявляється, ситуація, що склалася в науці фінансового права з розробкою єдиних підходів щодо аналізу структури фінансової системи України, є притаманною для правознавства в цілому. Характерним щодо цієї ситуації є висловлювання О.І. Демидова: „Догматизована теорія просто не може ефективно взаємодіяти з практикою, не в змозі освоїти нові правові реалії...”[58, с. 18].

На цьому акцентує увагу й П. Пацурківський, але вже стосовно фінансово-правової науки: „Нам не уникнути в найближчому майбутньому глибоких якісних змін у науці фінансового права, насамперед, на парадигмальному рівні, тому що саме такого рівня зміни уже відбулися в доктрині суспільного розвитку постсоціалістичних країн в цілому” [137, c. 39].

Найбільш оптимальною моделлю обрано ту, яка дозволяє відобразити специфіку ланок, і в той же час уникнути подвійного обрахунку, є наступна модель фінансової системи: 1) бюджет (бюджетна система); 2) позабюджетні фонди коштів; 3) державний кредит; 4) страхування; 5) децентралізовані фонди коштів (фінанси галузей народного господарства, підприємств різних форм власності).

Підсумовуючи вищезазначене, необхідно сказати, що страхування як фінансово-правовий інститут належить до складу фінансової системи України як окрема ланка (складова).

В літературі радянського періоду державне страхування завжди визначалось як важлива складова частина державних фінансів, відповідно елементом фінансової системи.

Л.А. Мотильов, розкриваючи фінансово-економічну сутність страхування, зазначав, що страхування – це “сукупність фінансових економічних відносин, за допомогою яких перерозподіляється частина національного доходу в інтересах укріплення економіки суспільного виробництва та матеріального добробуту працівників, шляхом особливого методу формування частини страхового фонду грошових коштів за рахунок внесків підприємств і організацій, а також населення для строго цільового їх використання – відшкодування учасникам формування фонду збитків у зв’язку із стихійними лихами, нещасними випадками і т. ін., і надання додаткової допомоги громадянам (або членам їх сімей) при настанні певних подій, пов’язаних з їх життям та здоров’ям” [121, с. 60].

Сучасний стан страхування, безумовно, відрізняється від страхування радянських часів. На сьогодні, як уявляється, страхування можна охарактеризувати так. По-перше, з моменту проголошення незалежності й до цього часу в Україні створено значну кількість приватних (недержавних) страхових організацій. До державних фінансів можна віднести лише таку галузь як державне обов’язкове страхування. По-друге, страхування є самостійною ланкою фінансової системи України, відповідно, приватні страхові фонди виключені зі складу фінансів підприємств, установ та організацій.

Отже, враховуючи вищевикладене, можна стверджувати, що страхування характеризується такими найважливішим ознаками, рисами та принципами:

1. Страхування являє собою фінансові економічні відносини, які є, по-перше, грошовими, по-друге, перерозподільними, оскільки на їх основі відбувається перерозподіл (вторинний розподіл) частини національного доходу.

2. Основою страхування є формування цільового страхового фонду грошових коштів. Страховий фонд є обов’язковим елементом суспільного виробництва, його економічна природа визначається виробничими відносинами, що є результатом виробництва та перерозподілу матеріальних благ. За допомогою страхового фонду багато в чому вирішуються об’єктивно існуючі протиріччя між людиною та природою, між природою та суспільством.

Використання коштів страхового фонду характеризується строго цільовим призначенням, іншими словами, здійснюється виключно у випадках, встановлених правилами та умовами страхування. Особливо жорстко подібне правило спрацьовує в системі обов’язкового страхування, оскільки тут воно обумовлене особливим характером даних страхових відносин, в яких реалізується державна функція захисту суспільно вразливих категорій громадян та працівників, або окремо взятих суспільних відносин.

В юридичній літературі зазначається, що суспільна практика виробила три форми (шляхи) формування страхового фонду[121, с. 29-34; 193, с. 16-18].

Першою формою є створення фонду в децентралізованому порядку, як правило, у вигляді натуральних запасів, в рамках одного підприємства або господарства з метою самострахування. За допомогою самострахування досягається мета швидкого подолання тимчасових труднощів у процесі виробництва. Наприклад, в агропромисловому секторі, використовуючи механізм самострахування, створюються насінний, фуражний та інші фонди, що покликані усунути або хоча б пом’якшити негативний вплив природнокліматичного чинника на результати діяльності сільськогосподарських підприємств.

В.В. Шахов зазначає, що при переході до ринкової економіки суттєво розширюються кордони самострахування. Його нова модель трансформується у фонд ризику, який створюється підприємствами та організаціями для забезпечення їх діяльності за несприятливої економічної кон’юнктури, при затримці замовниками платежів за поставлену продукцію, при нестачі коштів для погашення наданої суми і т. ін. [241, с. 12]. Так, наприклад, ст. 14 Закону України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 р. встановлює, що утоваристві створюється резервний (страховий) фонд у розмірі, встановленому установчими документами, але не менше 25% статутного фонду, а також інші фонди, передбачені законодавством України або установчими документами товариства. Розмір щорічних відрахувань до резервного (страхового) фонду передбачається установчими документами, але не може бути меншим 5% суми чистого прибутку[167].

Самострахування не є страхуванням в автентичному значенні, тому що тут відсутня така важлива ознака, як розкладка збитків на багатьох страхувальників. “Втрати, що зазнало окреме підприємство, – писав В.К. Райхер, – на ньому ж повністю й залишається”[193, с. 16]. У цьому ж контексті А. Манес зазначав: “Якщо судновласник має 100 кораблів, і якщо він побажав звернутися до послуг страхового підприємства, то він мусив би заплатити таку суму внесків, яка за розміром своїм була би в змозі відшкодувати втрату одного, а можливо навіть і багатьох суден. Внаслідок цього він ухиляється від страхування та відкладає кошти про запас. Цей прийом не має нічого спільного зі страхуванням, а скоріш за все являє собою форму заощадження”[117, с.14].

Друга форма організації страхового фонду є чітко централізованою. У такій формі за рахунок загальнодержавних ресурсів створюються централізовані страхові (резервні) фонди, що мають своїм призначенням забезпечення відшкодування збитку та відвернення наслідків стихійних лих та крупних аварій, що створили надзвичайну ситуацію та потягли великі руйнування і жертви серед населення.

Державні страхові резерви – необхідний та обов’язковий елемент суспільного відтворення. Страхові резерви створюються для покриття надзвичайних збитків внаслідок стихійних лих, техногенних катастроф, міждержавних та міжнаціональних конфліктів, інших негативних подій за рахунок коштів, що надходять із державного бюджету. Призначення резервів – підтримка стабільності національної економіки. Державні резерви формуються як у натуральній, так і у грошовій формі. У натуральній формі державний страховий резерв являє собою постійно відтворюваний запас продукції, матеріалів, сировини, палива й т. ін.

Кошти державних резервних фондів можуть спрямовуватися на заходи, що не пов’язані з ліквідацією наслідків стихійних лих, катастроф, конфліктів та інших негативних подій. Так, згідно зі ст. 24 Бюджетного кодексу України від 21 червня 2001 р. створюються резервні фонди бюджету. Резервний фонд бюджету формується для здійснення непередбачених видатків, що не мають постійного характеру і не могли бути передбачені при складанні проекту бюджету [33].

Формування державою централізованих страхових резервів є ще одним видом самострахування, вже на державному рівні. А. Манес описує подібний випадок самострахування, за яким “казна відкладає відому суму на той випадок, якби згоріла яка-небудь державна (казенна) будівля”. “Замість того, – зазначає автор, – щоб стати клієнтом страхової установи..., казна намагається створити фонд для цього забезпечення за рахунок своїх власних коштів. Цей спосіб часто має однакове значення зі страхуванням, однак це не страхування”[117, с. 14]. Проте, необхідно зазначити, що в процесі формування загальносуспільних ресурсів опосередковано бере участь все населення, сплачуючи податки та збори.

Безумовно, найважливішою вважається третя форма створення страхових фондів, яка вважається “саме страхуванням” – та, що сполучає в собі зародки централізації та децентралізації. “Тут страховий фонд, – пише В.К. Райхер, – у своєму існуванні та використанні централізований в спеціалізованих страхових установах, але створюється в децентралізованому порядку... Така форма організації страхового фонду і є страхуванням у його найбільш розвинутому вигляді”[193, с. 18].

Методом страхування формуються відповідні страхові фонди:

по-перше, фонди страхових приватних компаній, діяльність яких регламентована Законом України “Про страхування”від 7 березня 1996 р. [177]. На підставі цього, базового у галузі страхування, нормативно-правового акта страхові компанії можуть створювати різноманітні фонди, які спрямовані на забезпечення платоспроможності страховиків. Так, згідно зі ст. 30 даного Закону, страховики зобов'язані дотримуватися таких умов забезпечення платоспроможності: 1) наявності сплаченого статутного фонду та наявності гарантійного фонду страховика; 2) створення страхових резервів, достатніх для майбутніх виплат страхових сум і страхових відшкодувань; 3) перевищення фактичного запасу платоспроможності страховика над розрахунковим нормативним запасом платоспроможності. Мінімальний розмір статутного фонду страховика, який займається видами страхування іншими, ніж страхування життя, встановлюється в сумі, еквівалентній 1 млн євро, а страховика, який займається страхуванням життя, - 1,5 млн євро за валютним обмінним курсом валюти України. До гарантійного фонду страховика належить додатковий та резервний капітал, а також сума нерозподіленого прибутку. Страховики за рахунок нерозподіленого прибутку можуть створювати вільні резерви. Стаття 31 цього ж Закону визначає порядок формування та обліку страхових резервів страховиками. Аналіз цієї статті дозволяє зробити висновок, що показник “страхові резерви” характеризує забезпечення страховиком майбутніх виплат страхового відшкодування (страхових сум) та включає: а) резерв незароблених премій (частини сум надходжень страхових платежів, що відповідають страховим ризикам, що не настали на звітний період); б) резерв збитків (зарезервовані, але ще не виплачені суми страхового відшкодування по встановленим вимогам страхувальників; в) резерви катастроф та резерви коливань збитковості;

по-друге, страховим методом формуються цільові фонди державного обов’язкового страхування. Фонди державного обов’язкового страхування за своєю суттю мають ту саму природу, що й фонди звичайних страхових організацій, оскільки створюються для захисту майнових та особистих інтересів учасників цих фондів. Але, загальний, обов’язковий та державно регулюючий характер цих фондів надає певних особливостей у їх організацію, функції та умови формування. Специфіка фондів обов’язкового державного страхування полягає у тристоронніх відносинах з їх формування між робітниками, роботодавцями та державою, а також у дії принципу “обмеженої еквівалентності” між внесками та виплатами у відповідності до суспільно встановлених гарантій.

Основна економічна роль фондів обов’язкового державного страхування полягає у зборі та акумуляції тих коштів, які держава зобов’язує громадян, господарюючих суб’єктів та органи державної влади спрямовувати на страховий захист.

Виходячи з викладеного, можна зробити висновок, що держава встановлює обов’язкові вимоги щодо методу формування страхових фондів. Соціальна природа страхового фонду відображує його реальне матеріальне наповнення. У страховому фонді реалізується колективні та особисті інтереси його учасників, відображується взаємозв’язок між соціальними позиціями учасників економічної діяльності та їх господарською поведінкою, його мотивуванням та стереотипами. Ключові принципи функціонування страхового фонду – комплексність, багатоманітність організаційних форм, врахування специфіки галузей народного господарства та суб’єктів власності, державне регулювання цих процесів.

Багатоманітність організаційних форм страхового фонду – основа соціально-економічного середовища, що спроможне розкрити багатогранність економічного потенціалу суспільства. Механізм ринку прискорює та підвищує ефективність усіх форм суспільного накопичення, і відповідно, страхового фонду. Через страховий фонд створюються умови для свободи господарської діяльності та підприємництва, без яких є неможливою ефективна ринкова економіка[241, с. 14-15].

3. Відшкодування шкоди (збитків, негативних наслідків). Основне призначення, мета страхування – відшкодувати понесену застрахованою особою внаслідок настання страхового випадку матеріальну шкоду шляхом виплати страхового відшкодування або страхового забезпечення.

В літературі зустрічаються й інші думки стосовно призначення страхування. Так, В.І. Серебровський вважав, що в основі страхування не може лежати теорія відшкодування шкоди, оскільки “для багатьох випадків страхування особи ця теорія видається непридатною, оскільки в цих випадках будь-яка шкода є відсутньою повністю” [206, с. 436-450]. Мова йде про деякі види особистого страхування. У той же час, актуальною вдається точка зору А. Манеса, який стверджував, що поняття негативних наслідків у страхуванні, а також відшкодування шкоди (збитків) потрібно використовувати в особливому, страховому розумінні. Характеру шкоди тут набуває будь-яка подія, яка може настати миттєво й спричинити необхідність матеріальних витрат; сама ж ця подія в життєвому значенні може бути дуже радісною, як наприклад, тривалість життя більше визначеного строку, народження дитини і т. ін. Всі ці випадки обумовлюють понесення майнових витрат або зменшують прибуток, і внаслідок цього, непрямо або односторонньо, але все ж таки завдає майнової шкоди [117, с. 13]. Враховуючи це, можна узагальнити, що ті страхові випадки, що звичайно сховані під формулюванням “настання певних подій в житті громадян”, також входять до стандартного визначення – “відшкодування збитку”.

Відшкодування збитку у сфері державного обов’язкового страхування має специфіку, яка проявляється, по-перше, у відсутності такого виду страхової виплати, як страхове відшкодування, і по-друге, в особливому характері страхового забезпечення, що може здійснюватися як за допомогою страхових виплат (грошових), так і за рахунок інших видів забезпечення, що встановлюються законодавством.

На підставі того, що страховик зобов’язаний провести страхову виплату страхувальнику, звичайно виділяють таку ознаку страхування, як зворотність мобілізованих до страхового фонду платежів. Останні після об’єднання їх у страховий фонд підлягають (за виключенням відрахувань за послуги страхової компанії) виплаті самим же страхувальникам.

4. Розкладка збитків на багатьох зацікавлених осіб. Це є чи не найважливішою ознакою страхування, за допомогою якої забезпечується страхові виплати в належному розмірі. Розкладка збитків має замкнутий характер, іншими словами, кошти страхового фонду витрачаються тільки для компенсації майнових втрат його учасників. Страхування засноване на передумові, що кількість страхувальників, які попали у страховий випадок, є суттєво меншою за загальну кількість учасників, що регулярно сплачують страхові внески до страхового фонду. Але вище зазначалася своєрідність позабюджетних фондів державного обов’язкового страхування, право на виплати з якого доволі часто мають особи, що не беруть участь у їх формуванні. Це право обумовлене принципами соціальної солідарності та взаємодопомоги, що лежать в основі цивілізованого існування членів суспільства.

5. Залежність страхових виплат від настання страхового випадку. В рамках цієї ознаки виявляється ризиковий характер страхування. Під страховим ризиком необхідно розуміти подію, яка, уявляється, володіє ознаками вірогідності та випадковості настання, за допомогою якої завдається шкода (збиток) життю, майну страхувальника та на випадок настання якого провадиться страхування. Існування страхування неможливе без страхового ризику.

Страховий ризик неодноразово виступав як об’єкт наукового осмислення. При цьому характеристика страхового ризику залежала від того, в якій сфері страхування розвиваються правовідносини[96, с. 110-113].

Поняття страхового ризику характеризується наступними моментами:

1) ризик – це конкретне, об’єктивно існуюче явище або сукупність явищ з негативними економічними або соціальними наслідками, які, можливо, настануть у майбутньому в який-небудь момент у невідомих розмірах; іншими словами, ризик – це дещо, що може відбутися, а може й не відбутися, при цьому факт його реалізації не повинен залежати від учасників страхування; характер ризику відомий заздалегідь (пожежа, викрадення автомобіля, смерть і т. ін.), а розмір збитку, завданого ним, доволі часто лише передбачається;

2) ризик тісно пов’язаний з предметом страхування (саме з предметом страхування, а не з об’єктом, – з об’єктом, тобто страховим інтересом у ризику інший зв’язок) – благом (життям, здоров’ям, майном), а також з носієм або володарем цього блага (конкретною людиною), по відношенню до якої й вивчаються можливості його реалізації. Аналіз отриманої інформації в сукупності з іншими заходами дозволяє добитися запобігання або суттєвого зниження негативних наслідків здійснення ризику;

3) ризик, що реалізувався, перетворюється з можливої події на реальну страхову подію і тут тісно пов’язаний із збитком, який виступає дійсним, фактичним негативним відхиленням.

Страховою подією (страховим випадком) виступає страховий ризик, що реалізувався. Останній відрізняється від першого лише своїми “розмитими контурами” на момент укладання договору страхування, іншими словами розмір збитків, пов’язаних з реалізацією ризику, доволі часто можна лише припускати. Звідси – страховий ризик як об’єктивна підстава страхування, будучи первісно “надбанням” страхувальника, після укладання угоди страхування перекладається на плечі страховика, який несе ризик, збираючи за це відповідну платню зі страхувальника.

Страховий ризик в системі державного обов’язкового страхування, на відміну від страхування добровільного, передбачений не договором, а законом. Страховий ризик у державному обов’язковому страхуванні має особливі риси: а) сфера поширення ризику; б) суб’єктний склад: страховик – державний бюджет або визначений законом фонд коштів, страхувальник – передбачені законом особи.

Така ознака як залежність від реалізації страхового ризику, на думку деяких авторів, є причиною того, що “страхові відносини мають вірогідний характер”. Як здається, вірогідний характер притаманний страховому ризику, а саме страхове правовідношення триває постійно протягом зазначеного у договорі страхування строку.

Сутність будь-якого явища та предмета розкривається у його функціях. В цілому можна виокремити три точки зору на функції, які притаманні страхуванню.

Згідно з першою з них, страхуванню як одній із самостійних ланок фінансової системи повною мірою притаманні основні функції категорії фінансів – розподільча та контрольна. Як зазначав Л.А. Мотильов, “формування фонду державного страхування, його використання для виплати страхових відшкодувань та страхових сум застрахованим, здійснення відрахувань на запобіжні заходи, накопичення резервних фондів, отримання та розподіл прибутку – все це відносини розподілу коштів, що мають місце після первинного розподілу національного доходу” [121, с. 62]. У цьому, на його думку, полягає розподільча функція фінансів та страхування, як їх частини.

Контрольна функція, на думку Л.А. Мотильова, криється в тому, що “проведення державного страхування безпосередньо пов’язано з контролем за збереженістю соціалістичної та особистої власності”, а також у тому, що “страхові організації контролюють дотримання страхувальниками протипожежних, зоотехнічних, ветеринарних, агротехнічних правил, перевіряють умови утримування застрахованого майна, виявляють при цьому факти негосподарського, недбайливого відношення”[121, с. 67-68].

Наступна точка зору на функції страхування випливає із самостійного значення страхування, що володіє власними специфічними функціями.

Так, В.К. Райхер виділяв такі функції страхування. Основна, на його думку, функція страхування полягає у “покритті витрат, що трапилися внаслідок стихійних лих та нещасливих випадків, відновлення руйнованих цими явищами виробничих сил соціалістичного суспільства”. Страхування виконує також і функцію “запобігання виробничих сил соціалізму від стихійних і т.п. небезпек та випадковостей”. Але роль страхування, як зазначає вчений, не обмежується лише відновлюванням та запобіганням. “Радянське страхування, – писав В.К. Райхер, – виступає ще й як знаряддя подальшого росту виробничих сил соціалістичного господарства, як засіб сприяння новим успіхам соціалістичного будівництва” [193, с. 177-179]. Аналізуючи доводи вченого за сучасних умов, можна стверджувати, що мова йде про інвестиційний потенціал страхування.

Е.А. Ровінский вважав, що страхуванню притаманні такі функції: основна функція – відшкодування збитку, що нанесений стихійними лихами та нещасними випадками, а також надання матеріальної допомоги постраждалим громадянам та їх сім’ям; функція охорони власності від руйнівної дії стихії й нещасних випадків; функція сприяння подальшому росту виробничих сил держави, розвитку всього народного господарства [198].

Професор В.В. Шахов виділяє функції, які, на його думку, “...виражають економічну сутність страхування, вказують на суспільне призначення страхування як самостійної економічної категорії”. Серед них визначаються такі функції: формування спеціалізованого страхового фонду грошових коштів; відшкодування збитку (компенсація) та особисте матеріальне забезпечення громадян; попередження та мінімізація збитку [241, с. 40].

Автори підручника “Страхове право” В.С. Бєлих та І.В. Кривошеєв дають свою інтерпретацію функцій страхування. На їхню думку, економічний зміст страхування проявляється в сукупності таких функцій: а) акумулятивна функція, що передбачає збір грошових коштів у вигляді страхових внесків для формування спеціалізованого страхового фонду; б) компенсаційна (перерозподільна) функція, тобто відшкодування збитку та особисте майнове забезпечення громадян як плата за страховий ризик; в) охоронно-попереджувальна функція. Остання здійснюється у комплексі заходів, що спрямовані на забезпечення страхової охорони майна страхувальника або особистих майнових інтересів, а також на попередження страхового випадку та мінімізацію збитку[25, с. 14].

Нарешті, третя точка зору на функції страхування, найширше представленаіє компромісом по відношенню до перших двох.

Стверджується, що страхуванню як фінансовій категорії притаманні ті ж самі функції, що й фінансам (розподільна та контрольна), але в певних, специфічних модифікаціях [108, с.54].Так, розподільча функція фінансів проявляється у страхуванні через такі специфічні риси, як попередження, відновлення та заощадження.

Попереджувальна (превентивна) функція страхування полягає у тому, що страхові компанії вправі використовувати тимчасово вільні кошти страхового фонду на проведення широкої системи профілактичних заходів, спрямованих на попередження настання можливих збитків страхувальників. Ця функція передбачає широкий комплекс мір, у тому числі фінансування заходів по недопущенню або зменшенню негативних наслідків нещасних випадків, стихійних лих. В рамках цієї функції можуть провадитися будівництво, переоснащення пожежних, санітарно-епідеміологічних та інших служб.

Відновлювальна (захисна) функція страхування проявляється у тому, що у випадку настання страхового випадку та виплати певної, обумовленої договором грошової суми відбувається повне або часткове погашення (відновлення) втрат, що понесені юридичними або фізичними особами. Цю функцію ще інколи називають ризиковою, оскільки страхова виплата завжди пов’язана з настанням якої-небудь ризикової події, реалізацією страхового ризику [127, с. 5; 229, с. 66].

Контрольна функція як основна функція фінансів притаманна й страхуванню. Вона проявляється у тому, що страхові платежі акумулюються у страховий фонд на строго визначені цілі, використовуються у строго визначених випадках і строго визначеним колом суб’єктів. Ця функція проявляється одночасно з розподільчою і виступає однією з підстав здійснення фінансового страхового контролю (нагляду) у сфері страхування[222,с.499-500].

Страхування виконує ощадну функцію. Це відбувається в той момент, коли воно використовується як засіб забезпечення захисту не лише особистих та майнових втрат, але й самих грошових коштів, які вкладені як страхові платежі. Але не можна цю функцію страхування розглядати лише в контексті накопичення. Дійсно, як вірно зазначає В.В. Шахов, акумуляція грошових коштів у страхуванні здійснюється не тільки з метою заощадження (накопичення), як це відбувається у випадках прийому вкладів, наприклад, кредитними установами. Страхування в собі несе ощадно-ризикову основу. Через цю функцію вирішується проблема інвестицій тимчасово вільних коштів у банківські та інші комерційні структури, вклади грошових коштів в нерухомість, придбання цінних паперів тощо [241, с. 20].

П.С. Пацурківський дотримується такої ж думки і вважає, що суспільна сутність та призначення страхування як фінансово-правового інституту виявляється саме в цих функціях [21, с. 231]. Якщо проаналізувати функції страхування, запропоновані В.В. Шаховим, то можна зазначити, що ці функції притаманні також і фінансам. Наприклад, відшкодування збитків (відновлювальна, компенсаційна, захисна функція) та попередження втрат (превентивна функція) є проявом розподільної функції фінансів.

Серед запропонованих концепцій наукових поглядів, перевага віддається третій групі. Відповідно, страхування виконує ряд таких функцій: попереджувальну, відновлювальну, ощадну, інвестиційну, контрольну. В рамках будь-якої з них здійснюється обіг грошових коштів, розподіл (перерозподіл) грошової форми вартості, оскільки страхування – специфічна частина фінансів суспільства.

Страхування виконує важливі функції у державі у сфері її фінансової діяльності, що обумовлює його фінансово-правовий характер. Недооцінка ролі страхування у цій сфері може призвести до небажаних наслідків та втрати важливого фінансового інструменту, що широко застосовується в усьому світі вже протягом століть.

Таким чином, страхування як соціально-економічна та фінансова категорія – це сукупність економічних фінансових відносин по формуванню цільових фондів грошових коштів, призначених для відшкодування збитків, завданих внаслідок реалізації певних страхових ризиків (природного, техногенного, соціального та іншого характеру), передбачених законом та (або) договором, шляхом розкладки суми збитків поміж учасників формування цих фондів. У фінансовій системі суспільства страхування виступає самостійною фінансовою категорією, а в системі фінансового права – самостійним правовим інститутом.

З точки зору фінансового права, страхування це – сукупність фінансово-правових норм, що регулюють відносини із формування цільових фондів грошових коштів, призначених для відшкодування збитків, завданих внаслідок реалізації певних страхових ризиків (природного, техногенного соціального та іншого характеру), передбачених законом та (або) договором, шляхом розкладки суми збитків поміж учасників формування цих фондів. Фінансово-правові норми, що встановлюють вимоги до платоспроможності страховика, напрями використання коштів страхових фондів, контролю (нагляду) за фінансовою діяльністю страховиків – формують відповідний фінансово-правовий інститут.

Останній і самий важливий аспект у характеристиці страхування – це правовий, адже суспільні відносини, що мають місце у галузі страхування – це правові відносини, які регулюються юридичними нормами.

Висновки до першого розділу

Для проведення історичного аналізу фінансово-правових аспектів розвитку страхування необхідно звернутися до характеристики окремих етапів. Окрім того, потрібно дослідити методологічні засади для визначення сутності страхування. На кожному з етапів розвитку страхування потрібно визначити, яким чином держава втілювала певні економічні важелі, якими правовими заходами вона регулювала здійснення страхової діяльності.

У ході дослідження, особлива увага приділяється науковим працям: Ідельсона, в роботах якого здійснюється аналіз страхування як виду господарської підприємницької діяльності; В. Серебровського, що ще в 20-х рр. ХХ ст. досліджував правову природу страхових фондів; Райхера, який вивчав історичні аспекти розвитку страхування та проблеми нагромадження та використання страхового капіталу, а також працям: А. Манеса, М.Я. Шимінової, Л.К. Воронової, В.В. Шахова.

Історично об’єктивна необхідність існування та розвитку страхування в Україні викликана тим, що воно є ефективним, раціональним, економічним та доступним засобом захисту всебічних інтересів як суб’єктів, які господарюють (виробників товарів та послуг), так і громадян. Держава використовує страхування як важливий фінансовий інструмент у вирішенні стратегічних завдань та функцій.

На початку свого розвитку страхування не мало чіткої форми, а страхові фонди не визначалися стабільністю та надійністю. Але з часом, із середини ХVІІ ст., страхування почало набувати сучасних форм, а страхові фонди функціонували на засадах, що давали можливість створити стабільну сферу фінансової діяльності, що з часом перетворилась на елемент фінансової системи розвинутих країн. Окрема увага приділяється дослідженню відповідних фінансово-правових норм, що лягли в основу стабілізації страхування в Європі.

Розглядаючи історичні джерела правового регулювання страхових правовідносин, слід пам’ятати про той факт, що тривалий час територія сучасної України перебувала в правовому полі Росії, Австро-Угорщини, Польщі та інших держав, а також потрібно враховувати особливості розвитку економіки України, яка здебільшого була залежною від економічного розвитку цих країн.

Історичний розвиток фінансово-правових засад страхування на території, що займає сучасна Україна, умовно поділяється на декілька етапів, кожному з яких надається характеристика. Це дало підставу стверджувати, що в процесі здійснення страхової діяльності у різні періоди та в різних державах її роль була неоднаковою.

Безумовно, важливе практичне значення відіграє аналіз розвитку страхування в Радянський період. Після розпаду СРСР в Україні розпочався період становлення власної вітчизняної страхової галузі, й відповідно інституту страхування в системі фінансового права. В той же час, формування механізму фінансово-правового регулювання страхування в Україні відбувається на правовому та економічному фундаменті, що залишилися з часів існування Радянського Союзу. Обравши ринкові засади розвитку економіки країни, держава в страховій сфері проводить демонополізацію.

Такий екскурс свідчить про історичну обумовленість страхової справи в Україні та підтверджує той факт, що теперішнє не ізольовано від минулого.

З огляду на вищевикладене, можна визнати, що сучасний етап пізнання соціально значимих явищ, зокрема страхування, неможливий без його історико-правового дослідження. Попри те, що форми й методи страхування під впливом часу змінювалися, їх можна розглядати як прообраз ринкових форм страхування, які виникають сьогодні в Україні. Реалізація такого підходу надасть можливість не лише скоригувати чинне законодавство, а й створити надійний механізм захисту інтересів громадян через поручительство держави за діяльність страховиків та інших фінансових організацій.

Аналіз багатьох дефініцій, що визначають страхування, дозволяє встановити, що різні автори вбачають у страхуванні спосіб, форму, метод, регулятор, сукупність економічних відносин і т. ін. Зроблено висновок, що ці визначення не охоплюють всіх елементів, і тому не можна брати за основу якесь єдине поняття. Як здається, характеризуючи страхування, важко об’єднати в єдине формулювання всі його суттєві ознаки. Тому, піддаючи аналізу цю інституцію, необхідно усвідомлювати багатоаспектність та системність цього явища.

Повний зміст поняття страхування можна розкрити за умови характеристики основних його аспектів, а саме соціально-економічного, фінансового та юридичного.

Для аналізу сутності страхування важливим є визначення місця та ролі страхування у фінансовій системі країни. До того ж, дослідження існуючого масиву теоретичних розробок у цій сфері дає змогу стверджувати, що сутність страхування детермінується у його функціях, аналіз яких вказує на присутність фінансово-правових основ досліджуваної категорії, що підтверджує актуальність цього дослідження.

Серед запропонованих концепцій наукових поглядів щодо функцій страхування, перевага віддається підходу, за якого, відповідно, страхування виконує ряд таких функцій: попереджувальну, відновлювальну, ощадну, інвестиційну, контрольну. В рамках будь-якої з них здійснюється обіг грошових коштів, розподіл (перерозподіл) грошової форми вартості, оскільки страхування – специфічна частина фінансів суспільства.

Особливого значення в ході дослідження набувають питання, пов’язані з функціонуванням страхових фондів. Можна зробити висновок, що держава встановлює обов’язкові вимоги щодо методу формування страхових фондів. Соціальна природа страхового фонду відображує його реальне матеріальне наповнення. У страховому фонді реалізуються колективні та особисті інтереси його учасників, відображується взаємозв’язок між соціальними позиціями учасників економічної діяльності та їх господарською поведінкою, його мотивуванням та стереотипами. Ключові принципи функціонування страхового фонду – комплексність, багатоманітність організаційних форм, врахування специфіки галузей народного господарства та суб’єктів власності, державне регулювання цих процесів.

Отже можна узагальнити, що з точки зору фінансового права, страхування це – сукупність фінансово-правових норм, які регулюють відносини із формування цільових фондів грошових коштів, призначених для відшкодування збитків, завданих внаслідок реалізації певних страхових ризиків (природного, техногенного, соціального та іншого характеру), передбачених законом та (або) договором, шляхом розкладки суми збитків між учасників формування цих фондів.

РОЗДІЛ 2ФІНАНСОВО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СТРАХУВАННЯ В УКРАЇНІ

2.1. Правові форми страхової діяльності

Правова форма діяльності з позиції теорії права – цеорганізаційно-управлінська діяльність уповноважених на те суб’єктів, що завжди пов'язана зі здійсненням юридично значущих дій (розглядом юридичних справ, правопорушенням, спором про право, скаргою і т.ін.) у порядку, визначеному законом. Серед основних правових форм діяльності держави в літературі зустрічаються: правотворча; правозастосовна; правоохоронна; установча; контрольно-наглядова[214, c. 450-453].

Розвиток суспільних відносин у сучасних умовах сприяє еволюції та вдосконаленню законодавства, підвищенню ефективності дії вже існуючих норм права, приведенню їх у відповідність до нового рівня, що досягнутий суспільством. Зазначене обумовлює необхідність подальшого вивчення механізму правового регулювання.

В наукових колах тема аналізу правового регулювання не є новою. Ще у 60-х роках ХХ ст. проявився підвищений інтерес до цієї проблеми, який пояснюється необхідністю підвищення організуючої, творчої ролі права в житті суспільства, важливістю з’ясування шляхів його впливу на суспільні відносини, на свідомість та поведінку людей, аналізу особливостей, специфічності елементів механізму правового регулювання [97, с. 378].

В юридичній літературі одні науковці включають в поняття “правове регулювання” усі види впливу права на свідомість та поведінку людини, інші виводять за його межі ідеологію, виховання. Перші під правовим регулюванням розуміють здійснюваний державою правовий владний вплив, тобто сукупність різноманітних видів та форм впливу на суспільні відносини з метою їх упорядкування, закріплення охорони і розвитку [192, с. 151]. Не можна не враховувати думки інших вчених, які вважають, що правове регулювання – це вплив права на суспільні відносини за допомогою системи спеціальних юридичних засобів, адже не кожна правова категорія безпосередньо регулює суспільні відносини, але можна стверджувати, що будь-яка з них не може не здійснювати на певний інститут загального впливу [218]. У той же час, державне регулювання будь-якої діяльності – не предмет розгляду с точки зору галузевої приналежності, адже воно існує у сфері цивільного, сімейного, кримінального та інших галузей права.

Під правовим регулюванням суспільних відносин розуміється лише одна із форм впливу права на суспільні відносини – вплив за допомогою специфічно-правових засобів: норм права, правовідносин, актів реалізації.

Ключовою категорію фінансового права до останнього часу категорично визначали фінансову діяльність держави, що виступає як фундаментальна субстанція, на якій базується та з якої виходить фінансове право.

Традиційно вважається, що правовими формами фінансової діяльності держави виступають правотворча, правозастосовна та контрольно-наглядова, що прямо реалізовуються через фінансово-правові акти. Але, виходячи з того, що в процесі фінансової діяльності держави виникають не лише фінансово-правові, але й інші, наприклад, міжнародно-правові відносини, потрібно розуміти, що правовими формами фінансової діяльності поруч з фінансово-правовими актами, виступають акти інших галузей права, у тому числі й міжнародного. Пов’язане це з тим, що держава здійснює свою фінансову діяльність не тільки через фінансові відносини, але й деякі інші види економічних відносин (товарно-грошових, кредитних, а також страхових), що є предметом цивільного, міжнародного права, права соціального забезпечення.

Таким чином, погоджуючись з позицією А. Мамедова [113], до правових форм фінансової діяльності держави у галузі страхування можна зарахувати: видання нормативно-правових актів; видання індивідуальних правових актів; укладання угод (фінансово-правових, адміністративно-правових, міжнародно-правових), що опосередковують економічні відносини, пов’язані з мобілізацією, розподілом та використанням фондів коштів держави та органів місцевого самоврядування; реалізація державою в особі уповноваженого органу своїх прав та обов’язків як суб’єкта конкретного відношення, що виникає в процесі фінансової діяльності держави; здійснення фінансового контролю, і як наслідок виявлених порушень, притягнення винних осіб до юридичної відповідальності.

Усвідомлення природи, змісту і сутності реально існуючих суспільних відносин, що за даних соціально-політичних умов мають і можуть бути за допомогою юридичних норм і всіх інших юридичних засобів нормативно врегульовані, упорядковані, захищені і спрямовані у своєму розвитку на суспільні потреби, дозволяє не тільки сприйняти їх як предмет правового регулювання, а й більш глибоко пізнати значення і роль права в життєдіяльності суспільства [204, с.10]. Суспільні відносини як предмет права піддаються особливому впливу з боку правового регулювання. Сутність категорії правового регулювання та його своєрідність полягаютьу тому, що воно, по-перше, за своєю природою є специфічним різновидом соціального регулювання, спрямованого на досягнення певних результатів у житті суспільства; по-друге, здійснюється за допомогою особливого механізму – системи правових засобів, якими забезпечується результативний правовий вплив на предмет, тобто суспільні відносини. Визначаючи право в дії, русі, процесі реалізації його змісту як юридичного впливу на суспільні відносини, постає можливість створити сучасні дієві механізми правового регулювання, за допомогою яких забезпечується результативний вплив на суспільні відносини, на окремі їх різновиди, у тому числі й економічні. Ідея про необхідність державно-правового регулювання економічних (у тому числі страхових) відносин, сьогодні вже майже не має опонентів. Основні дискусії тривають головним чином щодо форм і методів такого регулювання, механізму правового регулювання[11, с. 347-365; 12, с. 150-151].

Нормативну основу механізму правового регулювання, насамперед, складає система правових норм, які є первинним елементом у процесі його функціонування.

Якість правового регулювання залежить від того, наскільки правильно норми враховують закономірності суспільних відносин, що регулюються, наскільки високим є рівень загальної та правової культури суб’єктів даних відносин [123, с. 19].

У світовій практиці існує три типи фінансово-правового регулювання діяльності у сфері страхування:

  1. коли фінансово-правове регулювання у сфері страхування здійснюється на рівні центральних виконавчих органів влади (Росія, Велика Британія, ФРН), що є найбільш поширеним;
  2. фінансово-правове регулювання здійснюється як на державному рівні, так і на рівні провінцій (Канада);
  3. фінансово-правове регулювання страхової діяльності здійснюється на рівні суб’єктів федерації (США).

Фінансово-правове регулювання діяльності у сфері страхування з боку держави проявляється у: прийнятті нормативних правових актів, що регулюють страхову діяльність (у тому числі й тих, що регулюють фінансові відносини у цій сфері); встановленні обов’язкового страхування в інтересах суспільства та окремих категорій його громадян (державне обов’язкове страхування повністю знаходиться у сфері фінансово-правового регулювання); проведенні спеціальної фінансової політики (ця функція повністю знаходиться у сфері фінансово-правового регулювання страхової діяльності з боку держави); встановленні різноманітного роду податкових пільг суб’єктам страхової справи для стимулювання їх діяльності (застосування пільг у сфері оподаткування та інвестиційної діяльності регулюється нормами фінансового права); створенні правового механізму, що забезпечує нагляд за діяльністю суб’єктів страхової справи й дотриманні ними вимог законодавства, у тому числі й фінансового, що регламентує відносини у сфері страхування.

У контексті зазначеного, актуальним уявляється аналіз існуючих в Україні норм права як форм впливу на страхування.

Піддаючи аналізу внутрішнє національне законодавство України у галузі страхування, відзначається його складна структура. В рамках цього дослідження термін „законодавство” розуміється в широкому значенні, адже до нього включаються не лише закони, але й підзаконні нормативно-правові акти Президента України, Уряду, відомчі нормативні акти. В цілому, страхове законодавство являє собою сукупність нормативно-правових актів, що містять норми адміністративного, фінансового, цивільного та інших галузей права, спрямованих на регулювання відносин у галузі страхової діяльності.

Серед всіх існуючих нормативно-правових актів найвищу юридичну силу має діюча Конституція України (п. 2 ст. 8) [99]. Конституція України містить норми прямої дії, що поширюються на всю території України. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (п. 2 ст. 19).

Страхування згадується в Конституції двічі. Статтею 46 Основного закону громадянам гарантується право соціального захисту через функціонування системи загальнообов’язкового державного соціального страхування. Стаття 49 визначає право громадян на медичне страхування.

У той же час в Конституції України містяться норми, які розкривають сутність страхування. Згідно зі ст. 1 Конституції Україна є соціальною державою. Тобто політика держави спрямована на створення умов, що забезпечують гідне життя та вільний розвиток людини. Ця теза відображена в ст. 3 Конституції України – людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини, закріплені Конституцією, є невідчужуваними та непорушними (ст. 21). Конституційні права і свободи людини і громадянина не є вичерпними, гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускаються звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22).

З метою виконання обов’язку держави турбуватися про соціальний захист таких державно значимих категорій громадян, як військовослужбовці та прирівняні до них особи, державні службовці виконавчої та судової влади, представники законодавчої влади, законами встановлений обов’язок державного страхування їх життя, здоров’я та майна, а також спеціальний порядок його фінансування з коштів відповідних бюджетів міністерств, відомств або інших органів публічної влади.

Конституція України містить не лише соціальні норми, які належать до інституту страхування, хоча сама природа цих норм повинна встановлювати певні пріоритети у правовому регулюванні відповідних відносин. На цьому акцентує увагу професор М.І. Козюбра, визначаючи механізм реалізації соціальних норм [95, с. 57-62]. Без цього говорити про перспективи побудови соціальної держави неможливо.

Прийнятий у 1996 р., Основний закон держави встановив загальні норми правового забезпечення реалізації фінансової політики, складовою частиною якої є страхова справа. Так, згідно зі ст. 67 Конституції України, кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і в розмірах, встановлених законом. Закони України приймаються Верховною Радою України (п. 3 ст. 85). Відповідно до ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються: права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; основи соціального захисту, форми й види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці й зайнятості, охорони дитинства, материнства, батьківства; охорони здоров'я; екологічної безпеки; правові засади і гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання; організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики.

Відповідно до ч. 2 ст. 92 Конституції України виключно законами України встановлюються: державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків. Стаття 116 Конституції закріпила функцію Кабінету Міністрів України із забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; соціального захисту в державі.

Конституція України є фундаментом для інших нормативно-правових актів, норми яких повинні відповідати приписам Основного закону і не суперечити їм.

Нормативно-правові акти, що регламентують відносини у сфері страхування, можна поділити на такі групи, структуровані за їх юридичною силою:

першу групу складають закони України;

другу групу – нормативно-правові акти Уряду України. В контексті конституційної реформи на друге місце поставлено саме ці положення, адже правотворчість Кабінету Міністрів України буде визначальною в контексті правового забезпечення суспільних відносин у галузі страхування;

третю – нормативно-правові акти Президента України;

четверту – нормативно-правові акти міністерств та відомств;

п’яту – ратифіковані Україною міжнародні угоди та договори України, що регламентують відносини у галузі страхування.

Обов’язковою ознакою системності законодавства, у тому числі й страхового, є наявність основного, стрижневого нормативного акту, який визначає зміст та форму інших актів, що створюють систему певного структурного утворення в загальній системі права. Таким утворенням в системі страхового права є Закон України „Про страхування”, прийнятий 7 березня 1996 р. [185]. Цим законом було здійснено об’єктивне визнання значимості інтересів страхових організацій для сучасної України. Зазначений Закон регулює відносини у сфері страхування і спрямований на створення ринку страхових послуг, посилення страхового захисту майнових інтересів підприємств, установ, організацій та громадян, є комплексним нормативним актом, що включає як основні положення у сфері страхування, що відносяться до сфери регулювання приватного цивільного права, так і положення, що відносяться до публічного права– адміністративного та фінансового.

До положень публічного регулювання відносин у страхуванні відносяться Розділи ІІІ та ІVЗакону України „Про страхування” від 7 березня 1996 р. [185]. Розділ ІІІ Закону визначає умови забезпечення платоспроможності страховиків. Саме тут подається фінансовий механізм здійснення страхової діяльності, встановлюються певні обмеження щодо можливості прийняття зобов’язань і визначаються загальні принципи аудиту страховика. Важливими статтями цього розділу є ті, де йдеться про порядок формування та види страхових резервів, як технічних, так і математичних зі страхування життя. Низка статей присвячена регулюванню суто фінансових питань: порядок обчислення прибутку та витрат, створення гарантійних фондів, порядок обліку та звітності.

Розділ IVЗакону визначає принципи державного нагляду за страховою діяльністю. Цим розділом визначено, що уповноважений орган здійснює державний нагляд за страховою діяльністю в Україні, встановлено його права та функції. У цьому розділі визначається порядок ліцензування страхової діяльності, відображаються особливості ліквідації, реорганізації та санації страховиків.

Проте, від часу прийняття згаданого Закону актуальною залишалася потреба в подальшому вдосконаленні страхового законодавства у зв’язку зізміною умов господарювання та у відповідності до вимог ст. 5 Угоди про партнерство та співробітництво між Європейським співтовариством та Україною від 16 червня 1994 р. (надалі Угода), яка зазначає, що “Україна вживатиме заходів щодо забезпечення поступового приведення її законодавства у відповідність до законодавства співтовариства”[217].

Можна зробити висновок, що Закон України “Про страхування” від 7 березня 1996 р. створив умови для стрімкого розвитку відносин у галузі страхування в Україні, визначив загальні засади функціонування інституту страхування і став першим нормативно-правовим актом, що встановлював фінансово-правовий режим комерційного страхування. У той же час, він не враховував специфіки проведення страхування життя, в результаті чого такий вид страхування практично не розвивався, обмежуючи тим самим потенційні можливості даної галузі як елементу фінансової системи держави та рух фінансово-кредитних ресурсів держави в цілому.

Окрім Закону України “Про страхування” до джерел правового регулювання страхової діяльності слід віднести ряд нормативно-правових актів, що створюють механізм фінансово-правового регулювання страхування. Тут можна назвати Бюджетний кодекс України від 21 червня 2001 р. [33], Митний кодекс України від 11 липня 2002 р.[120], Закони України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” від 12 липня 2001 р. [191]; Закон України “Про недержавне пенсійне забезпечення” від 09 липня 2003 р.[175]; “Про оподаткування прибутку підприємств” від 28 січня 1994 р.[178], “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” від 16 липня 1999 р. [163].

Законодавство безпосередньо впливає на розвиток страхування, у тому числі шляхом встановлення механізму оподаткування страховиків.

Оподаткуванняє складним фінансово-правовим інститутом, що регулює основи формування доходної частини бюджетної системи країни, тобто регулює лише відносини, що пов'язані з рухом грошових коштів від платників податків та зборів до бюджетів відповідного рівня. Податкове право взаємодіє з усіма інститутами фінансового права. Його норми зумовлені публічністю державних фінансів та регулюють діяльність зі стягування податкових платежів для загальнодержавних та регіональних потреб.

Найбільший фіскальний потенціал при оподаткуванні діяльності страхових організацій належить податку на прибуток. Нормативно регулюється як порядок формування доходів страхових організацій (страховиків) та їх витрат для цілей оподаткування, так і порядок оподаткування виплат страхувальникам за договорами страхування, а також порядок формування видатків страхувальників у зв’язку зі страхуванням.

Професор Д.А. Бекерська зазначала: що ‘При оподаткування певних видів діяльності та операцій особливого виду[3]враховується конкретна галузева діяльність, строки її здійснення, види нестандартних операцій. В залежності від цього визначається об’єкт оподаткування, ставки та механізм обчислення, податковий період та строки сплати…” [23, с. 73].

Система оподаткування торкається всіх сфер суспільного життя, і відповідно, сфери господарської діяльності, є важливим фінансовим механізмом регулювання діяльності суб'єктів господарювання. У своїй основі вона має загальні принципи побудови і впливу на фінансово-господарську діяльність господарюючих суб'єктів в умовах ринкової економіки.Але при цьому необхідно зазначити, що механізм оподаткування страхування має власні специфічні риси та особливості правового регулювання.

Відомий вчений правник-фінансист, що спеціалізується на податковому праві, М.П. Кучерявенко, зазначає: “В широкому розумінні податкова система являє собою сукупність податків, зборів та платежів, законодавчо закріплених у даній державі; принципів, форм та методів їх установлення, зміни або відміни; дій, які забезпечують їх сплату, контроль та відповідальність за порушення податкового законодавства” [104, с. 25-26].

На теперішній час податкова система ґрунтується на багатьох законодавчих актах, через які держава реалізовує власну політику в галузі оподаткування, у тому числі й у страховій галузі в Україні.

Значний вплив на рівень розвитку страхування в державі здійснює політика в галузі оподаткування страхових операцій.При проведенні такої політики перед державою стоять дві, інколи протилежні, задачі: з одного боку, отримати по можливості більше доходів до державного бюджету та в соціальні фонди, а з іншого – в необхідних випадках стимулювати фізичних та юридичних осіб до укладення договорів страхування або, у крайньому випадку, не робити для них страхування операцією, невигідною у фінансовому відношенні.

Таким чином, інститут оподаткування повинен здійснювати регулюючий вплив на страхування в Україні, що передбачає урахування особливостей обчислення податків саме у сфері страхової діяльності.

С.С. Осадець зазначає: “Податки у суспільстві виконують, як відомо, дві основні функції: фіскальну та регулюючу. Через регулюючу функцію досягається вплив податків на результати фінансово-господарської діяльності, фінансовий стан господарюючих суб'єктів. Окремі податки та відрахування по-різному впливають на діяльність страхових компаній. Цей вплив пов'язаний із вирішенням цілого ряду питань. Насамперед потрібно визначити об'єкт оподаткування, ставки податків, джерела і терміни їх сплати, податкові пільги, фінансові санкції при порушеннях податкового законодавства” [133, с. 456].

Відомий своїми теоретичними та практичними напрацюваннями у галузі страхування, професор А.А. Мамедов зазначає, що „Прослідкувати регулюючий вплив держави у галузі оподаткування страхової діяльності можна по різноманітним напрямкам” [115, с. 249]. Серед них професор виокремлює:

  1. Вплив на попит страхових послуг через оподаткування страхових організацій та інших професійних учасників страхового ринку. Відповідно, структура та рівень податків прямо впливають на ціну та асортимент ринку. Тут необхідно зазначити, що в умовах високих податкових платежів страхові організації відмовляються від малорентабельних, але соціально значимих видів страхування, або намагаються перекласти частину податкового тягаря на споживачів, підвищуючи страхові тарифи.
  2. Прямий вплив на попит страхувальників через систему оподаткування страхових операцій. Обкладення податками страхових премій (внесків) та страхових виплат неминуче відображається на економічній ефективності страхового захисту. Щодо цього напряму впливу податків на страхування, зазначив А.Н Зубець: „В умовах високої чутливості споживачів до ціни страхових послуг та високої еластичності попиту на добровільне страхування, необґрунтоване оподаткування, що призводить до подорожчання страхових послуг, здатне призвести до падіння попиту на страхування цієї форми. Як наслідок зменшуються податкові надходження у доходну частину державного бюджету та стагнація страхової діяльності. У свою чергу, пільговий режим оподаткування страхових операцій сприяє зниженню витрат на страховий захист та стимулює попит на нього” [72, с. 127-129].
  3. Непрямий вплив на попит страхувальників через систему оподаткування юридичних та фізичних осіб. Чим вище рівень податкових платежів, тим меншим є залишок вільних грошових коштів у розпорядженні суб’єктів господарювання та громадян, і тим меншим є платоспроможний попит на страхові послуги.

Таким чином, податки потенційно будуть одним із основних факторів, що визначатиме попит та пропозицію в сегменті добровільного страхування у страховому ринку, структуру та обсяг страхового портфеля страхових організацій, й тим самим, ступінь захищеності населення та суб’єктів господарювання від впливу небажаних подій. Із практики останніх років можна зробити висновок, що держава намагається визначити „правильний” розмір ставок податків. Спроби знайти „золоту” середину є більшою мірою завданням економічної політики, але не права. У той же час встановлення особливого порядку правового регулювання відносин у сфері страхування, що забезпечує доходну частину державного бюджету – задача, безсумнівно, правова.

Механізм оподаткування у сфері страхування, як уявляється, повинен бути використаний не тільки як правова основа для оптимального забезпечення правильності розрахунку, повноти та своєчасності внесення податків та зборів до бюджету та інших фондів, але й стимулювати розвиток сфери страхування. Такий розвиток оподаткування у сфері страхування, в кінцевому результаті дасть бюджету більше ресурсів, ніж підвищення податкових ставок та підсилення інших фіскальних заходів. Але при цьому необхідно зазначити, що має зберігатися чітке та ясне розуміння податку як примусового вилучення грошових коштів у вигляді обов’язкових платежів у бюджет відповідного рівня. Юридичні та фізичні особи повинні сплачувати ці платежі у чітко визначених розмірах та у встановлені строки на підставі законодавчих актів держави та за рішеннями органів місцевого самоврядування відповідно до їх компетенції. Згідно з чинним податковим законодавством страхові компанії зобов'язані сплачувати загальнодержавні податки й збори (обов'язкові платежі), а також місцеві податки і збори (обов'язкові платежі). (Перелік податків і зборів, які можуть стягуватися зі страхових компаній в процесі їх фінансово-господарської діяльності наведено в Додатку)Не можна не згадати про необхідність уніфікації податкового законодавства. Існуючий масив податкових норм інколи здійснює зворотній вплив на відповідні відносини, тобто скоріше створює протиріччя, аніж їх врегульовує. І в цьому контексті вельми актуальним постає потреба прийняття довгоочікуваного Податкового кодексу України, адже тільки кодифікація податкового законодавства спроможна вирішити проблеми податкових правовідносин.

В контексті наукового дослідження проблем страхуванняне може уникнути уваги й питання здійснення комплексного контролю, у тому числі фінансового,як функції державного управління. І це об’єктивно, адже саме сфера страхування, як уявляється, на сьогодні постає найбільш суперечливою серед всіх констант фінансової системи держави.

Доцент Л.К. Царьова зазначає, що “контроль як функція соціального управління – це система спостереження і перевірки процесу функціонування об’єкта з метою усунення відхилень від завданих параметрів” [237, c. 8].

Зміни, що відбуваються в суспільному житті, прямо опосередковані функціями держави щодо фінансового контролю. Фінансова дисципліна має стати тим дієвим механізмом, який дозволить державі поступово наближати систему фінансового контролю до рівня, що забезпечуватиме потреби держави у фінансовій системі. Особи, що допустили порушення норм фінансового права (фінансові зловживання) у страховій галузі, не повинні уникати юридичної відповідальності, інститут якої має стати центральним, або ключовим у структурі надінституту фінансового контролю. Це, у свою чергу, прямо впливатиме на зміст фінансових правовідносин страхової галузі. Подібний стан обумовлений не стільки прагненням держави в імперативному порядку визначати зміст правовідносин у цій галузі, скільки намаганням створити дієвий механізм реагування на потреби суспільства у страхуванні. Як наслідок, формується дієвий механізм захисту страхувальників від недосконалості правового режиму страхування у цій сфері.

Мета формування в Україні механізму правових норм по контролю за страховою діяльністю полягає в тому, щоб унеможливити в державі створення правового режиму, за якого тільки б страховики отримали можливість, нівелюючи прав громадян України, або, навіть держави, створювати умови, що забезпечуватимуть тільки їхні власні інтереси.

Підтримується твердження тих вчених, які відносять інститут фінансового контролю до загальних інститутів фінансового права. Інститут фінансового контролю є відокремленою, стійкою групою норм, що регулюють єдиний комплекс правовідносин, які називаються фінансово-контрольними. Він належить до загальних, оскільки містить норми, які є загальними для всіх фінансово-правових інститутів, що містяться в особливій частині фінансового права як галузі права.

В літературі найчастіше зустрічається таке визначення фінансового контролю: це діяльність уповноважених органів та їх посадових осіб для перевірки додержання вимог законодавства у сфері фінансової діяльності та застосування в передбачених законом випадках відповідних засобів впливу [237, с. 11].

Разом з тим, можна говорити про специфіку цього інституту, оскільки існує бюджетний, податковий, валютний, банківський контроль тощо. Це єдиний фінансово-правовий інститут, який має складну структуру, оскільки складається з фінансово-правових норм, що включені як до загальної, так і до особливої частини фінансового права. Фінансовий контроль як інститут загальної частини фінансового права складається з фінансово-правових норм, які визначають поняття фінансового контролю, його завдання, цілі та принципи здійснення, а також його елементи, види, форми й методи; регулюють організацію і порядок проведення фінансового контролю в цілому.

Контроль провадиться з метою дотримання законності й доцільності дій. Оскільки фінансовий контроль здійснюється органами законодавчої влади, органами виконавчої влади і спеціальними органами державного фінансового контролю, то, виходячи із спеціального призначення того чи іншого органу в нормативних актах, які визначають їх правовий статус, законодавець встановлює, що здійснення контролю є або основним змістом діяльності даного органу, або лише одним із напрямів його діяльності.

В ході дослідження з’ясовано, що актуальним підвидом фінансового контролю є відомчий контроль. До основних завдань відомчого фінансового контролю необхідно віднести здійснення контролю за фінансово-господарською діяльністю, цільовим та ефективним використанням бюджетних коштів, збереженням державного майна, економним використанням матеріальних і фінансових ресурсів, за виконанням планових завдань, правильністю ведення бухгалтерського обліку, а також виявлення та усунення фактів порушення фінансової дисципліни, нанесення збитків, безгосподарності й марнотратства, перекручення звітності на підприємствах, в установах й організаціях, що належать до сфери управління міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.

Підвидом відомчого контролю є внутрішньогосподарський контроль. Тривалий період внутрігосподарський контроль, як різновид контролю, не виділявся ні юристами, ні економістами, що стало причиною його недооцінки.

Внутрішньогосподарський контроль здійснюється на конкретних підприємствах їх керівниками та функціональними структурними підрозділами (бухгалтерією, фінансовим або планово-фінансовим відділом, відділами планування та нормування заробітної плати тощо). Цей контроль є органічною частиною системи управління організацією. Його метою є підвищення ефективності керівництва цією організацією, дотримання фінансової дисципліни всередині організації, попередження фінансових порушень, їх виявлення, розробка пропозицій щодо усунення недоліків. Головне призначення внутрішньогосподарського контролю – безперервний нагляд за ефективністю фінансово-економічної й виробничої діяльності, виявлення внутрішньогосподарських резервів, забезпечення збереження грошових і матеріальних ресурсів, усунення причин і умов, що породжують безгосподарність, марнотратство.

Основною ланкою в системі внутрішньогосподарського контролю є бухгалтер підприємства, або бухгалтерська служба чи особа, на яку покладено ведення бухгалтерського обліку. Вони організовують контроль за відображенням на рахунках бухгалтерського обліку всіх господарських операцій, що здійснюються ними, забезпечують дотримання на підприємстві встановлених єдиних методологічних засад бухгалтерського обліку, складання і подання у встановлені строки фінансової звітності, беруть участь в оформленні матеріалів, пов’язаних з нестачею та відшкодуванням втрат від нестачі, крадіжки і псування активів підприємства; забезпечують перевірку стану бухгалтерського обліку у філіях, представництвах, відділеннях та інших відокремлених підрозділах підприємства. Свою контрольну діяльність бухгалтери здійснюють згідно із Законом України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” від 16 липня 1999 р. [163]. Вони підпорядковуються безпосередньо керівникові підприємства, який призначає і звільняє їх з посади. Відповідальність за організацію бухгалтерського обліку, за забезпечення фіксування фактів здійснення всіх господарських операцій у первинних документах, збереження оброблених документів регістрів і звітності протягом встановленого терміну, але не менше трьох років, несе власник (власники) або уповноважений орган (посадова особа), який здійснює керівництво підприємством відповідно до законодавства та установчих документів. Цей контроль є постійним та універсальним і проводиться без особливих затрат.

Законодавством обумовлені особливості ведення бухгалтерського обліку та звітності страховиків та вимоги щодо публікації страховиками річних балансів.

Відповідно, для забезпечення належного порядку здійснення цього виду зобов’язань страховиків діють положення ст.ст. 33, 34 Закону України „Про страхування” та ст. 14 Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні”, якими затверджені: форма „Звіт про доходи та витрати страховика”; Методичні рекомендації відносно заповнення страховиками форми „Звіт про доходи та витрати страховика”; Форма „Пояснювальна записка до звітних даних страховика”.

Страховики при заповненні фінансової звітності та форм звітних даних керуються: Законом України „Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні”від 16 липня 1999 р.; Законом України „Про страхування” від 7 березня 1996 р.; Порядком подання фінансової звітності від 28 лютого 2000 р. [157]; Планом рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов’язань та господарських операцій підприємств та організацій та інструкцією про застосування плану рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов’язань та господарських операцій підприємств та організацій від 30 листопада 1999 р. [171]; Положенням про порядок формування, розміщення та обліку страхових резервів по видам страхування іншим, ніж страхування життя від 17 грудня 2004 р. [159]; Методикою формування резервів по страхуванню життя від 27 січня 2004 р. [119]; Іншими нормативно-правовими актами.

Щоквартально до 25 числа місяця, який настає за звітним кварталом, і щорічно у строк до 20 лютого наступного за звітним року, страховики подають до Міністерства фінансів України один екземпляр на магнітних носіях у форматі EXELпо формам, що наведені як зразок на WEB-сторінці Міністерства фінансів України в мережі Інтернет за адресою www.minfin.gov.ua, й один екземпляр на паперових носіях у відповідні територіальні відділи нагляду Міністерства фінансів України.

У строк до 1 червня наступного за звітним року роблять надбанням гласності фінансову та консолідовану звітність шляхом публікації у періодичних виданнях або розповсюдження її у вигляді окремих друкованих видань.

У строк до 1 липня наступного за звітним роком подають до Міністерства фінансів України копії річної фінансової звітності консолідовану звітність та підтвердження аудитора (аудиторської фірми) про достовірність та повноту річного балансу та звітності.

Основними показниками для комплексного аналізу фінансового стану страхової компанії можна вважати такі: обсяг та якість активів; кількісний та якісний аналіз структури страхового портфеля страховика; заходи, що здійснюються з метою формування власного капіталу, у тому числі статутного, їх структура; показники прибутковості діяльності страховика; показники ліквідності та платоспроможності страховика, що характеризують його фінансову незалежність; темпи росту страховика; нефінансові показники, які можуть суттєво вплинути на діяльність страховика (строк роботи на ринку, основні корпоративні клієнти, акціонери страховика, кадрова політика, регіональна мережа, основні партнери по перестрахуванню, аудитор, участь у державних та муніципальних програмах тощо)[118].

Наступне місце в ієрархії нормативних актів займають акти уряду. Постанови Кабінету Міністрів України (КМУ), що регулюють страхову діяльність, включають в себе досить значний масив правових норм. Постановами КМУ регулюється порядок проведення кожного з видів особистого обов’язкового страхування та державного обов’язкового страхування, наприклад, “Положення про порядок і умови виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті) або інвалідності працівників міліції”, затверджене Постановою КМУ від 12 травня 2007 р. № 707 [149], загалом числом до 20 актів.

Окремими постановами визначається порядок проведення статутної діяльності страховиків. Так, наприклад, Постановою КМУ затверджений порядок подання фінансової звітності страховиками[157], відповідно до якого страхові компанії звітують про свій фінансовий стан за певний період діяльності.

В системі підзаконних нормативно-правових актів особливе місце займають укази та розпорядження Президента. У сфері страхування можна виділити акти Президента України, що мають виконавчий характер: Указ Президента України “Про розмір страхових виплат за державним обов’язковим особистим страхуванням військовослужбовців і військовозобов’язаних, призваних на збори“ від 7 грудня 1995 р. № 610, Указ Президента України “Про зміну у структурі центральних органів виконавчої влади“ від 15 грудня 1999 р. № 1573, яким ліквідовано Укрстрахнагляд[173].

Нормативні акти міністерств та державних комітетів відносяться до відомчих підзаконних нормативно-правових актів. Вони закріпляють спеціальні виконавчі, контролюючі, розпорядчі функції цих органів центральної виконавчої влади. Прийняті ними інструкції, положення, накази, методики підлягають реєстрації в Міністерстві юстиції України. Після такої реєстрації вони стають джерелом страхового права. Серед таких актів можна назвати Інструкцію про застосування плану рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов’язань та господарських операцій підприємств та організацій [171], якою керуються страховики під час бухгалтерської звітності, або, наприклад, затверджені Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг Правила розміщення страхових резервів із страхування життя [158], інші нормативні акти.

У зв’язку з адміністративною реформою та ліквідацією Укрстрахнагляду постало питання про чинність нормативно-правових актів, прийнятих ним. У своєму Листі № 33-41-920 від 3 липня 2000 p. Міністерство юстиції України дало роз’яснення, що “за таких обставин прийняті зазначеним Комітетом нормативно-правові акти автоматично не втрачають чинність”.У свою чергу Міністерство фінансів України, що прийняло на себе функції ліквідованого Комітету, встановило, що тимчасово, до затвердження Міністерства фінансів України нормативно-правових актів з питань страхової діяльності та набрання ними чинності, застосовуються нормативно-правові акти Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю, всі інші рішення даного Комітету (приписи, розпорядження тощо), які були прийняті відповідно до покладених на нього завдань, діють у частині, що не суперечить чинному законодавству та нормативно-правовим актам Міністерством фінансів України[189].

Правове регулювання страхових правовідносин здійснюється також на локальному рівні. Так, до локальних актів відносять: статут (положення) страхової організації, як організаційну основу її діяльності, а також Правила (умови) страхування та договір страхування (страхове свідоцтво). Але необхідно зазначити, що подібні норми правового регулювання мають здебільшого приватноправовий характер і не є елементами фінансово-правового регулювання[27]. Питання про правовий характер Правил страхування у спеціальній літературі не є достатньо вивченим. В ситуації, коли такі правила формувалися органами Держстраху, затверджувалися Міністерством фінансів, вони набували сили підзаконного акту, що дало підстави окремим науковцям вважати їх підзаконними нормативно-правовими актами внутрішньо-організаційного характеру [46, с. 56].

Зовсім іншу правову природу мають «Загальні умови», що затверджуються самими компаніями. Так, Н. Пацурія визначає Правила страхування як “локальний нормативний акт страхової компанії, що містить умови певного виду страхування, на підставі якого укладаються договори страхування“[136, 14-17].

Проте, з таким твердженням можна погодитися лише частково. Дійсно, правила страхування як акт, що є обов’язковим для працівників страхової організації, має локальний характер і містить організаційно-правові норми. У той же час вони є умовами договору, що пропонуються страховиками своїм клієнтам, отже одночасно є індивідуальним актом, тобто актом застосування норм права до конкретних фактів, випадків. Вони встановлюють, змінюють чи припиняють конкретні публічно-правові відносини, завжди адресовані певним суб’єктам конкретних відносин. І тут, як уявляється, держава повинна визначити своє бачення щодо існування подібних засад, навіть через затвердження обов’язкових умов або положень, що мають міститися у цих локальних документах. Це може стати додатковим стабілізуючим фактором ринку страхування життя, що криє в собі потужний фінансово-інвестиційний потенціал.

Завершує правову регламентацію страхових правовідносин договір страхування, який доповнює правовий механізм індивідуальним регулюванням, що полягає, перш за все, в “уточненні, конкретизації правового положення суб’єктів права в реально існуючих обставинах“ [73, с. 44-47]. В теорії права договір здебільшого розглядається як підстава для виникнення конкретних правовідносин, тобто як юридичний факт[32, с. 10]. Разом з тим індивідуальний договір є актом, що породжує індивідуальні правові приписи, які регулюють конкретні правовідносини між конкретними суб’єктами права. В юридичній літературі питання про договір як засіб регулювання поведінки сторін є достатньо дослідженим[324, с.103-113]. Доречними можуть стати зауваження цивілістів щодо приватноправової природи договору страхування, з якими можна цілком погодитися, але із деякими застереженнями. Мова йде про договори страхування, що укладаються під час обов’язкового державного страхування. Ці договори вирізняються публічно-правовим характером, адже одна сторона цих правовідносин є зобов’язаною, тобто бере участь у правовідношенні не за власною ініціативою, а через дію сили закону, що примушує страхувальника (державу або уповноважений нею орган) укласти договір обов’язкового страхування на користь вигодонабувача (бенефіціарія), зміст правомочностей сторін прямо обумовлений законом.

Публічні договори постійно поставали об’єктом наукових досліджень, адже спір про можливість включення до числа форм правового регулювання договорів відкидалися цивілістами. Проте вже тривалий час інститут публічного договору розглядається як структурний елемент системи адміністративного права [1; 2; 87].

Договір у правовідносинах з обов’язкового страхування постає лише механізмом правового регулювання, а підставою виникнення даних правовідносин треба вважати норму Закону, що передбачає обов’язок вчинити дію.

Отже, з огляду на вищезазначене, договір у галузі страхування може бути не лише підставою виникнення правовідносин страхування, але й джерелом їх правового регулювання, яке безпосередньо визначає права та обов’язки сторін.

Особливе місце в системі форм правового регулювання страхової діяльності посідають джерела міжнародного характеру, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, і які є частиною національного законодавства України [98, с. 41]. Актуальність цієї форми правового регулювання в контексті євроінтеграційних прагнень України важко переоцінити. Україні необхідно докласти значних зусиль, щоб довести національні правові стандарти в галузі страхування до рівня, який дасть можливість приєднатися до Генеральної угоди по торгівлі послугами (далі – ГАТС) всесвітньої торговельної організації (далі – ВТО) [61, с. 161-181]. ГАТС містить відправні принципи, які складають базис багатосторонньої правової системи, що регламентує торгівлю послугами, у тому числі й у сфері страхування. Участь у багатосторонній угоді покладає певні зобов’язання на національну правову політику країн-учасниць.

У той же час, прагнення України адаптувати національне законодавство до європейських стандартів може мати й негативні наслідки, якщо процес інтеграції буде провадитися без врахування національних особливостей та вітчизняних інтересів. Як зазначає професор Ю.М. Оборотов: “Задачею збереження окремої національної правової культури на фоні активного діалогу правових культур, посилення інтеграційних процесів та жорсткого нав’язування окремих правових цінностей актуалізовано проблему типології правових систем, їх віднесення до тієї чи іншої правової сім’ї, перспектив та шляхів розвитку кожної правової системи”. “Уявляється, – продовжує автор, – що вектором нашого розвитку повинна стати “глокалізація”, тобто адаптація елементів сучасної західної культури до глобальних умов та місцевих традицій, яка забезпечить зміну правових цінностей та норм при збереженні національної правової культури в межах євразійської правової сім’ї. [129, с. 36-40].

Професор Є.В. Харитонов, відносячи правові системи Росії та України до однієї – Східноєвропейської традиції права (сім’ї), пов’язуючи це із православними християнськими традиціями, у свою чергу підкреслює, що: “…з часом, в міру збільшення в Європейському співтоваристві кількості держав, чиї правові системи належать до зазначеної традиції, вплив останньої буде зростати” [234, c. 106-108].

Питання глобалізації та інтеграції останнім часом набувають абсолютного поширення і кожна країна повинна враховувати ці процеси при формуванні власної правової бази.

Зазначене дає змогу підкреслити, що інтеграційні процеси повинні проходити із врахуванням інтересів національних та з врахуванням особливостей, що притаманні українському суспільству.

2.2. Принципи фінансово-правового регулювання страхування в Україні

Потреби держави в правовому регулюванні тих чи інших суспільних правовідносин реалізовуються в принципах права. Вони пронизують все страхове законодавство, відображуючи його найбільш суттєві особливості.

В теорії права загальноприйнятим вважається поділ принципів права на загальноправові, міжгалузеві, галузеві, а також ті, що властиві правовим інститутам. Тому правильне розуміння і застосування норм страхового законодавства можливе лише із врахуванням загальних принципів права. Серед загальноправових принципів чільне місце посідають принципи законності та нормативності. Вони проявляються в тому, що повновладдя представницьких та виконавчих органів, які видають нормативно-правові акти в галузі страхування та здійснюють контроль за їх виконанням, повинно реалізовуватися строго в рамках їх компетенції, на основі закону й у повній відповідності з ним. Разом з тим слід зазначити, що реалізації цього принципу заважає наявність в національному законодавстві великої кількості бланкетних норм, які відсилають до різноманітних підзаконних нормативних актів, інструкцій, положень, правил, що приймаються виконавчими органами. Наприклад, ст. 7 Закону України “Про страхування” визначає, що порядок проведення й особливі умови ліцензування обов’язкового страхування визначаються Кабінетом Міністрів України[185]. Слід враховувати, що в процесі застосування загальноправові принципи трансформуються в галузевому законодавстві, в нормах та інститутах певної галузі[94, с. 64-68]. Інститут страхування в основі регулювання базується на цих принципах, що характерні всьому національному законодавству та праву.

У той же час, цей інститут права має свої специфічні, тобто притаманні тільки йому, принципи. Так, Концепція розвитку страхового ринку до 2010 р. визначає принципи, на яких буде ґрунтуватися подальший розвиток страхового ринку, при цьому повинні враховуватися інтереси споживачів страхових послуг, його професійних учасників і держави[188]. Основними принципами розвитку страхового ринку є: вільний рух капіталів та страхових послуг на території України; захист прав споживачів страхових послуг, включаючи формування системи гарантування забезпечення виплат за договорами довгострокового страхування життя та за договорами страхування; вільний вибір страховика; прозорість діяльності учасників страхового ринку; уніфікація процедур страхування; використання міжнародного досвіду; державне регулювання та нагляд у сфері страхування, а також формування системи запобіжного (пруденційного) нагляду,[4]включаючи впровадження системи оцінки діяльності страховиків на основі застосування міжнародних стандартів обліку й фінансової звітності; невтручання органів державної влади в поточну діяльність учасників страхового ринку; рівність перед законом усіх учасників страхового ринку; функціонування страхового ринку на засадах вільної конкуренції.

Об’єктивною є потреба публічно-правового (державного, адміністративного, фінансового) регулювання, без якого система правового регулювання страхування є недосконалою, що підтверджується всією історією його розвитку як в Україні, так і в інших державах [68, с. 38-43; 141, с. 40-43]. Отже, важливим вдається й аналіз принципів цього регулювання.

Аналіз досліджень, які проводились в галузі страхування, приводить до висновку, що в сучасній Україні немає єдиної класифікації спеціальних (специфічних) принципів страхування. Проблема полягає в тому, що кожний автор вдається до характеристики цих принципів, беручи до уваги той чи інший аспект страхування. В теорії зустрічається характеристика спеціальних принципів у контексті аналізу цивільно-правового регулювання страхування, особистого страхування в Україні[125, с. 48-49]. Автори більшості підручників (як правових, так і економічних) зі страхування не приділяють принципам страхування належної уваги, обмежуючись лише переліком та коротким визначенням основних із них[213, с. 10-13]. У той же час, практично відсутній аналіз принципів публічно-правового регулювання страхування. „У більшості сучасних підручників з фінансового права зміни характеру правового регулювання у зв’язку з демонополізацією (роздержавленням) страхування старанно уникають уваги, – констатує М. Йолкін, – cтрахування до цього часу викладається у тому чи іншому курсі, але подаються в основному лише його цивільно-правові засади, порядок ліцензування, нагляд і т. ін. Ніякого аналізу сутності фінансово-правових відносин у сфері страхування, як правило, не проводиться” [62, с. 245].

Так, М.М. Александрова у своєму посібнику пропонує таку класифікацію принципів регулювання страхової діяльності в ринкових умовах: обмеження дії принципу відмови, за яким держава в інтересах всього суспільства виключає суспільні блага із сфери дії ринкових відносин, що обумовлює існування обов’язкових форм державного страхування; принцип матеріальної відповідальності – особа, чиї дії призвели до виникнення збитків, повинна цей збиток компенсувати; принцип необхідності вирівнювання зовнішніх ефектів, який полягає в необхідності вирівнювати різниці між суспільними та приватними вигодами та витратами, при цьому зовнішня користь від страхування реалізовується, по-перше, у відновленні діяльності після настання страхового випадку; по-друге, можливості заощадження певних коштів; по-третє, страхові ресурси корисні для всієї економіки як інвестиційний ресурс; принцип необхідності існування державного сектору, тобто наявності комплексу господарюючих суб’єктів, що належать центральним та місцевим органам влади з метою здійснення альтернативної діяльності, наприклад, пакети акцій страхових організацій, що знаходяться у власності держави, або існування державних страхових компаній; принцип компромісу між основними економічним інтересами в суспільстві – фінансово-господарський механізм забезпечує поєднання інтересів суб’єктів страхових відносин, наприклад обов’язкові види страхування, або встановлення страхового тарифу як компромісу між страховиком та страхувальником, визначення пільг по оподаткуванню [6, с. 73]. Автор не робить спроб відмежувати принципи страхування за приватною та публічною сферою, а подає лише перелік основних, на її думку, засад страхування.

Л.Л. Кінащук вважає, що страхування доцільно базувати на таких принципах: доступності; ризиковості; добровільності; зручності. Науковець вказує, що основними у страхуванні є принципи гарантованості та доступності страхового захисту з боку держави; відособленості видів страхування; рівноправності добровільного та обов’язкового страхування; визначення наперед послуг і компенсації із ризику; вірогідний характер відносин; цільове використання утвореного фонду [89, с. 48-49].

Отже, в науці фінансового права підтверджується відсутність єдиного підходу до характеристики принципів інституту страхування. Здійснити аналіз принципів публічно-правового регулювання страхування можна шляхом дослідження історичного розвитку фінансової науки та поглядів науковців на цю категорію на відповідних етапах становлення інституту страхування.

Із розвитком державного страхування в різні періоди змінювались його принципи. Так, колектив авторів підручника “Фінансове право” [55] звертає увагу на принцип державної страхової монополії, пов’язуючи з ним інший принцип страхування, який полягає в єдності страхової системи, страхової організації та матеріально-технічної бази, і виділяє третій принцип – господарського розрахунку.

В 90-ті роки ХХ ст. К. Батигін віддає перевагу вже шести основним принципам страхування: загальності забезпеченості трудящих із соціального страхування; забезпечення трудящих за рахунок держави і суспільних коштів колгоспів; всебічна охорона і підвищення рівня життя трудящих, зміцнення їх здоров’я; оптимальне поєднання інтересів особистості, трудових колективів і суспільства при розподілі благ за рахунок коштів соціального страхування; створення максимальної зручності для трудящих при реалізації ними права на забезпечення із соціального страхування; здійснення страхування через громадські організації самих трудящих [18].

З розгортанням ринкових відносин, розбудовою в Україні політично і соціально самостійної держави, пріоритети страхування дещо змінюються.

Публічно-правове регулювання, як невід’ємний елемент суспільного розвитку, має свої особливості, що зумовлені історичним розвитком вітчизняного страхового законодавства, яке формувалося під впливом єдиної радянської фінансової системи. На сучасному етапі розвитку національне законодавство, в тому числі й інститут страхування, внаслідок інтеграційних процесів зазнає істотних змін, що є вельми актуальними для України. Крім того, вибір організаційної системи правового регулювання у сфері страхування залежить від загальних принципів функціонування державної влади та системи виконавчої влади [111, с. 166-167].

Вдалим є визначення принципів публічно-правового регулювання страхування, що наведене у праці відомого російського науковця, який займається фінансово-правовими проблемами у галузі страхування А.А. Мамедова. Вчений вважає, що неможливо встановити нормально діючий правовий режим без наявності єдиних принципів, загальних положень, які поширюються на будь-яке явище. Автор подає таку систему публічно-правових принципів страхування.

Першою групою є принципи соціальних державних та позабюджетних фондів, які поділяються на загальні, принципи фінансування системи, принципи управління системою. До загальних відносять: загальний обов’язковий характер, доступність для застрахованих осіб реалізації своїх соціальних гарантій; державна гарантія дотримання прав застрахованих осіб незалежно від фінансового становища страховика; державне регулювання системи обов’язкового соціального страхування. До принципів фінансування системи відносяться: стійкість фінансової системи, що забезпечується на основі еквівалентності страхового забезпечення та страхових внесків; обов’язковість уплати страхувальниками страхових внесків у бюджети фондів конкретних видів обов’язкового соціального страхування; відповідальність за цільове використання засобів обов’язкового соціального страхування; автономність фінансової системи обов’язкового соціального страхування. Серед принципів управління системою зазначаються: паритетність участі в управлінні; забезпечення нагляду та суспільного контролю.

Другу групу складають принципи обов’язкового державного страхування. Тут зазначаються принцип обов’язкового захисту соціально значимих категорій громадян; забезпечення балансу публічних та приватних інтересів; принцип бюджетного фінансування видатків у цій сфері.

Третю групу принципів складають положення, що визначають режим комерційного страхування. Серед них професор виділяє такі: принцип забезпеченості страхових резервних фондів активами, що відповідають вимогам диверсифікації, ліквідності, зворотності та доходності; забезпеченості нормативного співвідношення активів страхових організацій та прийнятих страхових зобов’язань, складу та структури активів, що приймаються для покриття; цільове використання коштів страхових резервних фондів.

Четверту групу принципів складають загальні засади оподаткування у сфері страхування, а саме принцип стягування податків для публічних цілей; єдині правові засади стягнення податків та єдині вимоги до податкових законів, тобто мова йде про те, що оподаткування повинно бути однаковим по кожному виду податків на всій території держави [115]. Остання група принципів, що подані А.А. Мамедовим, притаманна не лише і не стільки інституту страхування, скільки й інституту оподаткування, адже ці принципи поширюються не лише на оподаткування страхової діяльності.

Узагальнюючи, можна зазначити, що в теорії фінансового права немає єдиного підходу до визначення ключових принципів фінансово-правового регулювання страхування, які є актуальними після здобуття незалежності держави та у ході економічних та соціальних реформ в Україні, й на сучасному етапі формування базових засад регулювання фінансових відносин у страховій сфері потребує уніфікації.

Існування проблем, що виникли в Україні в галузі страхування в період економічних та політичних реформ на рубежі 80–90-х рр. ХХ ст., обумовило необхідність встановлення нових фінансово-правових основ регулювання страхування, внаслідок чого у цій галузі держава, з точки зору її загальносоціальної сутності, була зобов’язана встановити такі правові засади. Перш за все виникла необхідність державного нагляду за допуском до страхової діяльності й безпосередньо за самою комерційною діяльністю страхових організацій, що незабаром і було зроблено на законодавчому рівні із прийняттям Кабінетом Міністрів України Постанови “Про створення Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю” від 17 вересня 1993 р. У процесі адміністративної реформи Указом Президента України “Про зміни в структурі центральних органів виконавчої влади” від 15 грудня 1999 р. функції Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю було покладено на Міністерство фінансів України, з часом на Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг[144].

Крім того, Україна постійно декларує своє прагнення інтегруватися в Європейське співтовариство. Цей процес неможливий без реформування правового інституту страхування. Це вимагає встановлення відповідних принципів, на підставі яких здійснюється державне регулювання страхової діяльності в ЄЕС, і в інших країнах з ринковою економікою.

У 1994 р. органами нагляду за діяльністю у сфері страхування більше як 100 країн було створено Міжнародну асоціацію органів нагляду за страхуванням (ІАІS). 17 жовтня 2003 р. Україна стала членом цієї асоціації. Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг представляє інтереси держави в ІАІS, та задіяна в реалізації його програм в Україні. Діяльність ІАІS, як зазначено в його статуті, передбачає розробку міжнародних принципів і стандартів страхування, та управління у цій галузі, забезпечення підтримки та вивчення документів, що стосуються страхового нагляду.

Ключові принципи страхування містять необхідні положення щодо ефективної роботи системи страхового нагляду в країнах, які приєдналися до Міжнародної асоціації органів нагляду за страхуванням, зокрема: мають виступати основним орієнтиром для органів нагляду в усіх юрисдикціях; можуть бути доповнені залежно від спеціальних умов та особливостей ринків страхування; повинні допомагати органам нагляду виконувати функції на ринку страхування.

Органи нагляду, в межах своєї компетенції, повинні самостійно визначати порядок контролю за дотриманням принципів. Про своє бачення порядку дотримання найважливіших з них, орган нагляду повинен повідомити ІАІS. Для цього асоціація розробила методику, згідно з якою визначаються критерії для оцінки порядку дотримання кожного принципу при їх використанні[107, с. 94]. Отже, орган нагляду повинен дотримуватися таких принципів: захищати інтереси полісоутримувачів; підтримувати надійну та ефективну діяльність страхових компаній, вимагаючи від них дотримання вимог законодавства та обов’язкових правил страхового бізнесу. При цьому, орган нагляду має право втручатися у страхову діяльність страхових компаній у межах своїх повноважень, визначених законодавством.

ІАІSвстановила низку ключових принципів у сфері публічно-правового регулювання страхування, а саме: принципи діяльності органу нагляду; принципи ліцензування; принципи заборгованості, принципи проведення змін в управлінні; принципи заходів внутрішнього контролю; принципи достатності капіталу та платоспроможності; принципи проведення похідних та позабалансних операцій; принципи перестрахування; принципи управління ринком; принципи фінансового звітування; принципи інспектування на місці; принципи конфіденційності.

Зазначені принципи розкриваються у такому значенні.

Принципи діяльності органу нагляду – орган нагляду має бути організований таким чином, щоб він мав можливість виконати своє призначення – надати підтримку ефективним, законним, надійним та стабільним страховим ринкам. Він повинен завжди виконувати це завдання відповіднодо ключових принципів страхування. Зокрема, орган нагляду повинен: бути незалежним у своїх діях та відповідальним за свої функції та повноваження; мати відповідні права, юридичну підтримку та фінансові джерела для виконання своїх функцій та використання повноважень; здійснювати чітке та послідовне регулювання та нагляд; залучати, утримувати та навчати персонал, що відповідає високим професійним стандартам та відповідним вимогам дотримання конфіденційності.

Принципи ліцензування – юридичні особи, які бажають займатися страховою діяльністю на внутрішньому ринку, повинні отримати відповідну ліцензію. У тих випадках, коли орган нагляду має право надавати відповідну ліцензію, він повинен оцінити здатність власників, компетентність директорів та менеджерів вищої ланки управління, міцність бізнес-плану, який може містити приблизний фінансовий звіт, основний план та намічений рівень платоспроможності.

Принципи проведення заходів внутрішнього контролю – орган нагляду повинен мати можливість: спостерігати за внутрішнім контролем органів управління страхової компанії та вимагати посилення цього контролю у разі необхідності; вимагати від керівництва страхової компанії забезпечення відповідного розумного контролю та кількісних стандартів для управління капіталовкладеннями та ліквідністю. Встановлюючи вимоги, орган нагляду має визначити, чи відрізняються стандарти, встановлені для страхових компаній-резидентів, від стандартів для їхніх філій, що знаходяться під іншою юрисдикцією.

Принципи заборгованості – орган нагляду повинен встановлювати стандарти щодо заборгованості страхової компанії, зареєстрованої в певній юрисдикції. Розробляючи відповідні стандарти, орган нагляду повинен звернути увагу на те, що відноситься до відповідальності страховика, наприклад, зазнані, але не сплачені збитки; зазнані, але не зареєстровані збитки; суми, які страхова компанія винна і які заперечуються нею; страхові внески, отримані наперед; кошти для забезпечення покриття заборгованості по виплатам, що розраховуються актуарієм; стандарти для встановлення заборгованості по страховим виплатам та стандарти для страхових резервів; сума кредитів для покриття заборгованості по страхових виплатах, що підлягають відшкодуванню згідно з договорами перестрахування з даним перестраховиком.

Принципи достатності капіталу та платоспроможності – вимоги до капіталу страхових компаній, які мають ліцензію або бажають її отримати, повинні бути чітко визначені і мають стосуватися мінімального рівня капіталу чи депозитів, який повинна досягати компанія. Вимоги щодо достатності капіталу мають містити дані про розмір, складність та бізнес-ризики страхової компанії.

Принципи перестрахування – страхові компанії використовують перестрахування як засіб забезпечення виконання своїх страхових зобов’язань. Орган нагляду повинен мати можливість надати оцінку рівня забезпеченості та адекватності перестрахування. Страхові компанії мають оцінити фінансові можливості своїх перестраховиків, визначаючи таким чином, рівень взаємодії з ними. Вимоги, що висуває орган нагляду до операції з перестрахування, мають стосуватися обсягу зобов’язань, які передаються у перестрахування. Цей обсяг повинен відображати оцінку максимальної сукупності перестрахових виплат та можливості встановлення контролю органом нагляду над перестрахувальником; рівня довіри, покладеної на орган нагляду за відповідним бізнесом перестраховика, який знаходиться під іншою юрисдикцією.

Принципи фінансового звітування – для органів нагляду важливо отримувати інформацію з метою формування вірного уявлення про міцність фінансових операцій, які здійснює страхова компанія – резидент. Ця необхідна інформація міститься в фінансових та статистичних звітах, які регулярно заповнюються. Ці дані підкріплюються інформацією, яка надається за спеціальними запитами інспекторові органу нагляду актуаріями та зовнішніми аудиторами. Цей механізм має бути застосований з метою: визначення змісту та періодичності звітів, що вимагаються від всіх страхових компаній в юрисдикції, включаючи фінансові та статистичні звіти, звіти актуаріїв та іншої інформації; встановлення правил бухгалтерської звітності для подання фінансових звітів; переконання, що зовнішні аудитори страхової компанії діють відповідно до законодавства; встановлення стандартів превентивних заходів, що мають бути включені до фінансових звітів.

Принципи конфіденційності – всі органи нагляду повинні дотримуватися офіційної таємниці стосовно інформації, отриманої ними в результаті нагляду. Від органу нагляду вимагається збереження конфіденційності інформації, яку він отримав від інших органів нагляду. Ця інформація може бути розголошена у випадках, передбачених чинним законодавством, і за умови подання її до суду.

Країни, що забороняють обмін інформацією між органами нагляду різних юрисдикцій для професійних цілей та країни, де не зберігається конфіденційність інформації, отриманої органом нагляду, мають внести відповідні зміни до свого законодавства.

Можна зробити висновок, що IAIS, як координаційний орган та орган наддержавного контролю за діяльністю наглядових організацій країн-учасниць цієї асоціації, прагне встановити публічно-правові принципи діяльності останніх, що дозволить належним чином інтегрувати національне законодавство у відповідності до світових страхових стандартів.

А.А. Мамедов зазначає, що: „фінансово-правові „норми-принципи”, що є міжнародними по суті, за формою їх впливу на фінансові правовідносини у сфері страхування постають як самореалізуючі. Сторони співпрацюють з метою створення, розвитку та застосування необхідних фінансово-правових „норм-принципів” у сфері страхування, що регулюють відносини: 1) по встановленню стандартів та веденню міжнародного бухгалтерського обліку та звітності, прилаштованих для потреб ринкової економіки; 2) з приводу інвестиційної діяльності страхових організацій; 3) виникаючі у сфері фінансового контролю та регулювання страхової діяльності” [112, с. 33].

Огляд публічно-правових принципів дозволяє визначити сукупність норм як інститут фінансового права, що регламентує фінансові правовідносини у галузі страхування.

2.3.Поняття фінансових правовідносин у галузі страхування та особливості їх змісту

Визначення меж впливу норм фінансового права на страхування в Україні уявляється актуальним та необхідним у ході проведення цього дослідження. Це пов’язано з переходом економіки України на ринкові засади господарювання. Відбуваються суттєві зміни в змісті правовідносин держави та організацій, які здійснюють страхування й управляють страховими фондами. 7 липня 2005 р. Верховна Рада України прийняла зміни до Закону України „Про страхування”[164], якіможуть суттєво вплинути на розвиток страхування в Україні. Адже розширення кола страховиків за рахунок іноземних страхових компаній, підвищення вимог до діяльності комерційних організацій однозначно вплинуть на розвиток відносин, що виникають у страховій сфері. Зазнають реформування страхові відносини внаслідок прийняття змін до Закону України „Про страхування” від 16 листопада 2006 р., в яких передбачається зміна статусу учасників страхових правовідносин, а саме страховиків[165].

Вироблення єдиної точки зору щодо місця страхового правовідношення в системі існуючих правовідносин вбачається можливим за умови характеристики самих фінансових правовідносин.

Перед тим, як розпочати аналіз фінансових правовідносин, потрібно зупинитися на характеристиці та проблемах самої категорії „правовідношення.”

Особливості різних галузей права виражаються в структурі правовідносин, у співвідношенні прав і обов’язків, у складі учасників та їхній правовій характеристиці, у засобах впливу на поведінку учасників. Дослідження правовідносин у різних галузях регулювання дає можливість глибше розкрити зв’язки предмета і методу, розкрити об’єктивні закономірності співвідношення окремих видів суспільних відносин та їх правових форм [233, с. 9-10].

Загальновизнаним є тлумачення правовідносин, подане С.С. Алєксєєвим та іншими вченими, які характеризують правовідносини як суспільні зв’язки, що виникають на основі норм права, учасники яких мають суб’єктивні права та юридичні обов’язки, забезпечені державою [9; 12].

Актуальною є точка зору Р.О. Халфіної, яка зазначає, що, „незважаючи на розбіжність термінологічних формулювань, сутність правовідношення вбачається в тому, що воно являє собою суспільне відношення, врегульоване нормою права” [233, с. 23].

Водночас існує й інша група вчених, які тлумачать правовідносини як „особливі ідеологічні відносини, що виникають у результаті впливу правової норми на поведінку людей” [86, с. 5; 215, с. 20].

Відсутність єдиного погляду в трактуванні категорії „правовідношення” породжує проблему, що залишається актуальною й на цей час, і чекає свого вирішення. Аналіз точок зору щодо цього досить повно освітлено в роботах з теорії права, тому ця проблема не є предметом цього дослідження.

Погляди на фінансові правовідносини, як різновид правових відносин, в науці фінансового права також не є тотожними. Визначення поняття „фінансові правовідносини” являє собою одну з фундаментальних проблем теорії фінансового права, якій приділялась увага в роботах широкого кола вчених юристів-фінансистів: М.А. Гурвича [55], Ю.А. Ровінського [198; 225], Л.К. Воронової [44; 219], Н.І. Хімічевої [221; 222], М.В. Карасьової [83; 84], О.О. Дмитрик [59] та ін. Незважаючи на ґрунтовні дослідження, зазначена проблема так і не знайшла свого остаточного вирішення. Зміни, що відбуваються сьогодні в соціально-економічній, політичній та інших сферах життєдіяльності України, зумовлюють реформування і фінансової системи держави, що припускає більш ретельне і всебічне виявлення, вивчення й врахування чинників, що впливають на виникнення і розвиток фінансових правовідносин. Для цього потрібні абсолютно нові методологічні підходи у визначенні сутності фінансової діяльності держави у сучасних умовах.

Дійсно, не можна в сучасних умовах розвитку суспільства та відповідних відносин у ньому спиратися на методологічні засади, розроблені за часів існування абсолютно відмінної формації. Неврахування змін, що сталися за роки незалежності України, може призвести до серйозних помилок в теоретичних розробках, що прямо відіб’ється на практичному застосуванні певних положень правових норм.

Ця проблема актуалізується і в науковій літературі й наголошується, що „дослідження фінансового права як явища в цілому, його окремих інститутів як особливих фінансово-правових явищ та норм фінансового права як гранично конкретного і ємного субстанціонального вираження з неминучістю вимагають сьогодні застосування феноменологічного підходу. Загальний сучасний стан фінансово-правової науки можна охарактеризувати як безповоротну втрату віри в рятівний методологічний монізм, що панував ще буквально вчора, і перехід до принципового визнання необхідності методологічного плюралізму”[137, с. 40].

Як відомо, аналіз поняття необхідно починати із вказівки на рід, до якого воно належить. Ю.А. Ровинський наголошував, що фінансові правовідносини є одним із видів правовідносин і характеризуються загальними ознаками й рисами, притаманними всім правовідносинам у суспільстві, а відрізняються своїми специфічними особливостями [196, с. 133]. З урахуванням цього необхідно зазначити, що фінансові правовідносини – це окремий вид правовідносин, тому, беручи до уваги закони логіки, можна стверджувати, що між ними існує взаємозв’язок загального й особливого.

Всім правовідносинам, у тому числі й фінансовим, властиві такі загальні ознаки: а) вони виникають на основі норм права; б) характеризуються наявністю у сторін суб'єктивних юридичних прав та обов'язків; в) являють собою врегульований правом суспільний зв'язок конкретних осіб; г) здійснення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків забезпечується можливістю державного примусу.

Що стосується особливостей фінансових правовідносин, то вони обумовлені специфікою фінансової діяльності держави та муніципальних утворень. Фінансовим правовідносинам властиві такі особливості: а) вони виникають та функціонують у процесі планової мобілізації, розподілі та використанні державних та місцевих грошових фондів; б) вони являють собою різновид майнових відносин, що мають публічний характер; в) держава та місцеві органи є обов’язковим суб’єктом цих правовідносин; г) фінансові правовідносини за своєю суттю є владними, тобто побудовані за схемою “наказ – виконання”. Тут накази виходять від держави або місцевих органів, а виконують їх різноманітні суб’єкти: фізичні особи, організації, державні органи тощо [81, с. 46].

Страхування, у свою чергу, розглядається як самостійна фінансово-економічна категорія. Це система економічних відносин, що включає сукупність форм та методів формування цільових фондів коштів та їх використання для відшкодування збитків при різноманітних непередбачених несприятливих явищах, а також для надання допомоги громадянам у випадку настання певних подій у їхньому житті [241, с. 7].

В дефініції певної категорії, як правило, важко відобразити усі суттєві сторони явища або предмета, що аналізується. Тому в правовій літературі виокремлюються такі специфічні ознаки (риси) страхування: а) не постійний, а вірогідний характер – в основі грошових перерозподільних відносин у страхуванні лежить ризик як ймовірність і можливість настання страхового випадку, який здатний завдати матеріальної шкоди; б) зворотність мобілізованих у страховий фонд коштів – оскільки останні після того, як будуть об’єднані в зазначений фонд, підлягають (за винятком витрат за послуги страхової компанії) виплаті самим же страхувальникам; в) чітко окреслений (замкнутий) характер – грошові перерозподільні відносини, пов’язані з розкладкою суми збитків тільки на учасників страхування, при цьому перерозподіл збитків відбувається як поміж територіальними одиницями, так і в часі; г) цільове використання створеного фонду полягає в тому, що витрата страхових ресурсів здійснюється виключно у чітко визначених випадках, встановлених договором страхування [161, с. 64-68; 213, с. 356-360].

Повертаючись до специфіки фінансових правовідносин, що виникають у галузі страхування, зазначається, що вказані ознаки не дають повної уяви про цей вид правовідносин. З огляду на це, необхідно деталізувати та класифікувати правовідносини в галузі страхування з позиції фінансового права.

В науці фінансового права утвердилася думка, що фінансове правовідношення – це юридична форма прояву та закріплення фінансових відносин, або, іншими словами, фінансове правовідношення – це суспільне відношення, врегульоване нормами фінансового права. Водночас фінансове право традиційно характеризувалося як сукупність правових норм, які регулюють відносини, що виникають в процесі фінансової діяльності держави. Звідси випливає, що специфіка фінансової діяльності держави через норми фінансового права, тобто опосередковано, виражається у фінансових правовідносинах. Тому методологічно вірним є визначення сутності та особливостей фінансових правовідносин через специфіку фінансової діяльності держави[84, с. 4].

Розгляд згаданих правовідносин буде неефективним без аналізу змісту категорій „фінансова діяльність держави” та „фінансово-правова норма”, які залишаються визначальними при окресленні меж фінансових правовідносин у галузі страхування. „...Говорити про предмет фінансового права можна лише у взаємозв’язку з фінансовою діяльністю держави”, стверджує О.П. Орлюк [132, с. 7]. Детальне визначення напрямів фінансової діяльності держави сприятиме більш чіткому правовому регулюванню цих суспільних відносин за допомогою фінансово-правових норм. У свою чергу, фінансово-правові норми, що відображають імперативні засади державного регулювання у сфері економіки, повинні враховувати специфіку таких зв’язків, чітко окреслювати коло прав та обов’язків їх суб’єктів, мати конкретну цільову визначеність дій у розглянутих напрямках. Далі слід детально зупинитися детально на характеристиці фінансової діяльності для вироблення відповідної позиції щодо місця страхових правовідносин у ній.

Концепція фінансової діяльності держави, що вперше в історії радянської фінансової науки була розроблена М.А. Гурвичем на початку 60-х років ХХ ст. [55] та вичерпно проаналізована й сформована Е.А. Ровінським [196; 225], отримала подальшого розвитку в роботах Л.К. Воронової та Д.А. Бекерської [21; 24; 43], В.В. Безчеревних та С.Д. Ципкіна [207; 240], Н.І. Хімічевої [221; 224,], Ю.А, Крохіної [102; 103] й інших юристів-фінансистів.

Фінансова діяльність держави – це планова діяльність у сфері мобілізації, розподілу й використання централізованих та децентралізованих фондів коштів з метою виконання завдань та функцій держави. Це визначення є узагальнюючим у тлумаченні цієї ключової категорії в науці фінансового права. Незважаючи на те, що фактично всі юристи-фінансисти у своїх наукових працях, присвячених фінансовому праву та його інститутам, відповідний аналіз починають з характеристики саме фінансової діяльності держави, полеміка щодо її напрямків та змісту, об’єкта фінансових правовідносин не припиняється. Подібний стан суспільних відносин є об’єктивним, оскільки зміни економічних, соціальних і політичних умов, зміни, що відбуваються у фінансово-правових нормах, особливості самої сфери фінансової діяльності обумовлюють наявність спірних моментів. Останні, у свою чергу, будують фундамент для розвитку різноманітних теорій визначення категорії „фінансова діяльність держави”. Особливе наукове й практичне значення, на думку Ю.А. Крохіної [81], мають дослідження фінансової діяльності держави з позицій праксеологічної теорії та теорії державного управління.

Підходи до характеристики фінансових правовідносин у галузі страхування умовно поділяються на дві групи. Перша група вчених, що не розглядають діяльність страхових організацій як складову фінансової діяльності держави, визнають фінансовими правовідносинами у галузі страхування лише правовідносини з обов’язкового страхування. Представники другої групи вчених, що вважають страхування складовою фінансової діяльності, коло фінансових правовідносин у цій галузі розширюють за рахунок, наприклад, правовідносин із забезпечення фінансової стабільності держави, правовідносин з формування, розподілу та використання страхових фондів тощо.

Відповідно, значуща роль страхування як складової частини фінансової діяльності держави не має однозначної оцінки і навіть зовсім заперечується. На думку А.І. Худякова „об’єктом фінансової діяльності держави можуть бути лише ті грошові фонди, які входять до складу публічних фінансів. Регулювання державою порядку формування, розподілу й використання грошових фондів ... страхових організацій здійснюється, як правило, в межах регулювання підприємницької діяльності, що відноситься не до фінансового права, а до цивільного або адміністративного” [212, с. 212]. Водночас науковець, аналізуючи предмет фінансового права, стверджує, що держава здійснює фінансову діяльність у напрямках формування, розподілу й організації використання грошових фондів [236, с. 32-36].

На противагу наведеній позиції, А.А. Мамедов зазначає, що до складу фінансових ресурсів держави й суспільства грошові ресурси страхових резервних фондів страхових організацій входять в якості їх невід’ємної частини. І саме у взаємовідносинах централізованих страхових фондів та децентралізованих страхових резервних фондів страхових організацій здійснюється прямі та зворотні зв’язки по управлінню сферою страхування в державі в цілому [115, с. 42-43].

До першої групи вчених можна віднести С.Д. Ципкіна, який, досліджуючи юридичну природу страхування за радянських часів, не вважав відносини зі страхування фінансово-правовими. Він зазначав, що відносини, які виникають в системі обов’язкового страхування, рівно як і добровільного, виникають на підставі цивільно-правового договору. „Різниця лише в тому, що обов’язкове страхування виникає незалежно від згоди сторін на підставі закону” [240, с. 32-33].

М.В. Карасьова є також прихильником ідеї, за якої відносини фінансів страхових організацій не входять до предмета фінансового права, й, відповідно, знаходяться за межами фінансових правовідносин через те, що не охоплюються сферою фінансової діяльності держави та муніципальних утворень. Раніше, за часів СРСР, аргументує професор, існувала тільки система органів державного страхування при Мінфіні СРСР, відповідно фінанси цих органів були державними та більша частина їх прибутку потрапляла до державного бюджету, що фактично створювало ситуацію, за якої у ході формування фондів державного майнового та особистого страхування, призначених фактично для надання певного кола послуг, паралельно забезпечувалося й формування державного бюджету. На даний момент ситуація змінилась. Діяльність страхових організацій не є складовою частиною фінансової діяльності держави. По-перше, як зазначає науковець, метою діяльності страховиків є надання послуг по „захисту майнових інтересів фізичних та юридичних осіб при настанні певних подій (страхових випадків) за рахунок грошових фондів, що формуються через сплату страхових внесків”(ст. 2 ФЗ РФ «Об организации страхового дела в России») [128]; по-друге, страхові організації виступають організаціями приватної форми власності [80, с. 51-52].

На тому ж наполягає М.Я. Шимінова, зазначаючи, що зведення страхування до фінансової діяльності держави означає недооцінку його сутності. Страхування є „специфічним видом діяльності по наданню послуг і може бути віднесене до групи зобов’язань з надання перш за все страхових послуг”[249, с. 21].

До цієї групи авторів приєднується М. Йолкін, який вважає, „ ... що у зв’язку з демонополізацією страхування галузь майнового та особистого страхування більше не виконує державну функцію акумуляції грошових коштів на потреби держави та суспільства, та перестала бути прибутковою державною галуззю. Сьогодні страхування досі виступає частиною фінансової системи суспільства, але вже не являє собою ланцюг державних фінансів” [63, с. 67]. Науковець зазначає: „більшість, навіть переважна більшість фінансових правовідносин у сфері страхової справи не є сьогодні предметом регулювання норм фінансового права. Відносини, які складаються з метою забезпечення фінансової стабільності страховиків та спрямовані на формування страхових резервних фондів та фондів цивільно-правових страховиків, а також забезпечення дотримання гарантій їх платоспроможності, регулюються адміністративним правом. Зобов’язальні відносини між страховиками та страхувальниками регулюються нормами цивільного права”[63, с. 68].

Відразу необхідно зазначити, що вказані вчені не всі відносини в галузі страхування виключають зі складу фінансових правовідносин. Так, правовідносини у сфері обов’язкового страхування вони однозначно відносять до фінансових, але тут же відразу зазначають, що фінансовими ці правовідносини будуть лише тоді, „коли опосередковують діяльність Росдержстраху та Військової страхової компанії” [80, с. 52].

Протилежну точку зору щодо характеристики правовідносин як фінансових, що виникають у галузі страхування, займає А.А. Мамедов. Досліджуючи фінансові правовідносини у галузі страхування, він робить висновки, що саме норми фінансового права визначають систему та організацію страхування, його види, порядок обов’язкового страхування, ліцензування страхової діяльності, забезпечення фінансової стабільності організацій-страховиків, джерела формування страхових резервів, їх взаємовідносини з іншими ланками фінансової системи держави, безпосередньо з бюджетною системою, порядок використання фондів коштів страхування, компетенцію органів державної влади в галузі страхування (спільно з нормами адміністративного права), а також здійснення державного нагляду за страховою діяльністю й інші відносини у галузі страхування, що виникають в процесі формування, розподілу та використання фондів страхування, тобто такі відносини, що належать до сфери фінансової діяльності держави” [116, с. 15]. Тієї ж думки дотримується і Ю. Макарова[108, с. 55].

В цілому, це бачення фінансових правовідносин у галузі страхування може бути сприйняте, за виключенням окремих елементів. Мова йде про правовідносини з ліцензування страхової діяльності. Так, дійсно, вони належать до публічно-правової сфери. Але до адміністративно-, а не фінансово-правових правовідносин.

Фінансова діяльність являє собою особливу форму діяльності держави, її органів та інших юридичних осіб з акумуляції, розподілу та використання грошових коштів централізованих та децентралізованих фондів для забезпечення виконання покладених на них функцій загальнодержавного, регіонального, галузевого характеру й статутних функцій суб’єктів. Акцентуючи на цьому увагу, Д.А. Бекерська зазначала, що „для акумуляції грошових коштів, які потрібні для виконання функцій держави в процесі фінансової діяльності держави, застосовуються різноманітні методи, зокрема й страхування” [24, с. 12-13].

Подібної думки стосовно фінансової діяльності дотримується й Л.К. Воронова. Професор зазначає: „діяльність держави та її органів у галузі мобілізації, розподілу та витрачання централізованих та децентралізованих фондів коштів має назву фінансової діяльності”. При цьому науковець включає страхування як одну з ланок фінансової системи держави[45, с. 325].

Цікавою у цій полеміці видається думка Ю.А. Крохіної, яка вважає, що „відмінність у сферах суспільних відносин, що охоплюються фінансовою діяльністю, в суб’єктах, які здійснюють фінансову діяльність, у територіальних рівнях, формах, функціях й т.ін., дозволяє класифікувати цю правову категорію за певними підставами”. Класифікуючи фінансову діяльність за сферою суспільних відносин, що регулюються фінансовим правом, серед інших автор виділяє фінансову діяльність у галузі обов’язкового страхування [80, с. 9-10].

Вважається за доцільне приєднатися до групи науковців, що включають страхування до фінансової діяльності держави, аргументуючи тим, що в сучасних економічних умовах змінюються зміст та мета фінансової діяльності держави. Сьогодні держава, формуючи відповідні фонди, навіть шляхом делегування цих функцій недержавним суб’єктам, повинна виконувати низку соціальних завдань. Страхування якраз і постає елементом фінансової системи, за рахунок якого виконуються зазначені соціально значимі функції держави.

Мета фінансової діяльності, – зазначає П.С. Пацурківський, – полягає у розвитку продуктивних сил країни, створенні ринкових структур економіки, забезпеченні високої якості життя широких верств населення [138, с. 82].

Зазначена мета може бути досягнута державою при здійсненні нею дій у такому напрямку фінансової діяльності, як розподіл та перерозподіл коштів, акумульованих у конкретних фондах. Загальний характер фінансової діяльності викликає до життя необхідність перерозподілу коштів в окремих фондах. Крім того, страхування виконує важливі функції в державі, звільняючи тим самим бюджет від значного навантаження. І хоча на сьогодні обсяги страхового забезпечення в частині відповідного формування коштів фондів по відношенню до грошових ресурсів соціальних фондів держави є незначними, перспективи цієї сфери у фінансовій системі країни необмежені.

Вищенаведене дозволяє, по іншому, на відміну від регулювання централізованих фондів, де держава є їх повноправним господарем, з інших позицій поглянути на роль держави та державний вплив в умовах ринкової економіки на формування, перерозподіл та використання децентралізованих страхових резервних фондів страхових організацій. Держава за допомогою публічно-правового регулювання саме норм фінансового права, залучає приватний капітал, акумульований в страхових резервних фондах страхових організацій для виконання своїх завдань та функцій.

На підтвердження цієї думки наводиться бачення проблеми необхідності змін змісту та обсягу понять, визначене групою авторів ще у 70-х роках минулого століття „Поняття й категорії науки не є величинами незмінними, оскільки в міру розвитку наших знань про предмет, їх поглиблення і розширення повинна неминуче здійснюватися зміна змісту й обсягу того поняття, в якому ці знання резюмуються або підсумовуються” – узагальнюють вчені [15, с. 322].

Підтримується зазначена теза й новим методологічним підходом до категорії „фінансова діяльність держави”, визначеним Чернівецькою групою вчених юристів. Вони наголошують, що „зовсім безпідставними в даний час є спроби зберегти, утримати за будь-яку ціну як вихідну, системоутворюючу категорію всього фінансового права – „фінансову діяльність держави” [137, с.42].

Безумовно, зазначена проблема є актуальною. Як уявляється, потрібно глибоко дослідити всі зміни, що відбуваються у сфері фінансової діяльності держави. І лише після цього робити відповідні висновки та формулювати нові методологічні підходи у сфері фінансового права. Це дозволить уникнути суттєвих помилок, що можуть призвести до небажаних наслідків у сфері фінансів у країні.

Таким чином, визначені вище підходи до методологічних засад науки фінансового права повинні стати предметом широкого обговорення науковцями. Слід погодитися з тим, що на сьогодні наука фінансового права оперує застарілими методами та використовує категоріально-понятійний апарат, що був сформований за суспільної формації абсолютно відмінною від сучасності. Це, у свою чергу, породжує проблеми як в науковому аналізі тих інститутів, що входять до системи фінансового права, так і в практичному використанні розроблених на підставі наукових досліджень фінансово-правових норм. Не уникає, як уявляється, визначених проблем і страхування.

Невизначеним залишився й організаційний аспект діяльності страхових організацій. Держава, якщо не прямо, то опосередковано впливає на суспільні відносини. Але якщо брати до уваги страхову галузь, то тут держава здійснює безпосередню організаційну функцію. „Головним, основним у фінансових правовідносинах є саме організаційний момент: установлення форм акумуляції коштів, порядок їх розподілу, компетенції органів держави, що проводять фінансову роботу, тощо” – стверджує Т. Єрмакова [64, с. 9]. Саме жорстко врегульований державою порядок формування, розподілу та використання страхових резервних фондів безпосередньо впливає на специфіку та особливості формування фінансових результатів страхових організацій.

У галузі страхування виникає широкий спектр відносин, в тому числі й тих, що торкаються сфери оподаткування. Через специфіку оподаткування страхових організацій можна виділити правовідносини, що виникають між страховиками та державою при сплаті податків, внаслідок чого держава реалізовує свою фіскальну функцію. Як учасник фінансових правовідносин держава бере участь у них через встановлення правових форм оподаткування страхових організацій. Саме через податки, як джерело поповнення бюджетів, з метою формування фінансових ресурсів держави для реалізації поставлених завдань й здійснюється зв’язок страхових резервних фондів з бюджетною системою. Не можна при цьому забувати про фіскальну функцію держави. Окремо слід назвати фінансові правовідносини з фінансового контролю за діяльністю страхових організацій.

Наступними є важелі в сторону розширення кола фінансових правовідносин в галузі страхування: по-перше, здійснюючи регулювання та направлення значних фінансових потоків при формуванні страхових резервних фондів страхових організацій, держава може використовувати інвестиційний потенціал страхових організацій для підтримки та стимулювання різноманітних напрямків своєї діяльності. Інвестиційна політика в Україні здійснюється, як правило, на підставі фінансово-правових норм, а відносини, які виникають під час цього, виступають предметом фінансового права; по-друге, під час регулювання та визначення напрямів використання фінансових потоків при формуванні страхових резервних фондів страхових організацій держава повинна враховувати особливості національного страхового ринку та не порушувати діючи, встановлені державою, антимонопольні правила конкурентної боротьби між страховими організаціями.

Водночас необхідно зазначити, що в системі норм права, які регулюють інвестиційну діяльність, є норми інших галузей та підгалузей права: конституційного, адміністративного, цивільного, податкового, земельного, екологічного, трудового, кримінального та ін. Це пояснюється тим, що інвестиційна діяльність за своїм правовим характером є складною, і суб’єкти вступають у різного роду суспільні відносини. А тому правове регулювання інвестиційної діяльності має міжгалузевий характер [76, с. 32].

Інвестиційні правовідносини є різновидом господарських правовідносин, які мають особливості, пов’язані зі специфікою інвестиційної діяльності як різновидом господарської діяльності [36, с. 12]. Однак, це не обмежує ролі фінансових правовідносин, які також регулюють інвестиційну діяльність, в тому числі й страховиків.

Як вірно зазначає професор М.В. Карасьова, останніми роками у фінансовому праві стало з’являтися все більше правовідносин договірного типу. Однак договірна форма фінансових правовідносин не змінює юридично нерівного становища сторін таких правовідносин. Законодавець надає право страховику – інвестору інвестувати кошти, але, з одного боку КМУ чітко визначає сферу, куди мають піти інвестиційні ресурси, з іншого – встановлює правила проведення інвестиційної діяльності. При цьому держава звільняє страховиків-інвесторів від окремих видів податків, за умови дотримання певних вимог. Особливо це стосується інвестиційних ресурсів, що надійшли від довгострокового страхування життя.

Сам процес залучення фінансових ресурсів для здійснення інвестиційної діяльності, регулюється законодавчо, у ході реалізації фінансових правовідносин. Професор Д.А. Бекерська зазначала, що на макрорівні фінансові відносини регулюються законодавчо, а окремі – бюджетні і податкові – винятково законами. Це дає фінансовому механізму характер обов’язковості. Однак, фінансові інструменти, до числа яких належать організаційні структури, механізм правового регулювання (впровадження законів у практичну діяльність), відносяться не до змісту фінансового впливу, а до забезпечення цього впливу, вони не завжди діють оптимально, що знижує ефективність управління фінансами, фінансовою діяльністю [22, с. 185].

До певної міри інвестиційним правовідносинам, за умови коли вони врегульовані нормами фінансового права, тобто в даному випадку, вони є своєрідним різновидом фінансових правовідносин, властиві риси публічних правовідносин [101, с. 58].

На думку О.І. Харитонової: в публічних правовідносинах суб’єкт прийняття обов’язкових рішень не пов’язаний згодою сторони, якій вони адресовані, і, як правило, вони виникають усупереч бажанню іншої сторони; суб’єкти публічного права жорстко підлеглі розпорядженням законів. В публічних правовідносинах діє принцип: “можна тільки те, що дозволено” і встановлюється вичерпний перелік повноважень; для публічних правовідносин характерним є позитивне зобов’язання, що припускає накладення на суб’єктів публічного права обов’язку діяти у певному напрямку для досягнення певної мети; публічні правовідносини часто регулюються нормами-заборонами, які окреслюють сферу неправомірної поведінки, застерігаючи суб’єктів від неї [235, с. 39-40].

У свою чергу, як зазначає професор О.М. Горбунова, фінансові правовідносини відрізняються тим, що вони: виникають у процесі фінансової діяльності держави; одним із суб’єктів у цих правовідносинах завжди є уповноважений орган держави (фінансовий орган, фінансово-кредитна установа) чи вищий, а також місцевий орган державної влади; майже завжди виникають із приводу грошей – грошового платежу в доход держави, державного видатку, тощо [47, с. 111].

Дослідження й аналіз змісту інвестиційної діяльності при виокремленні економічної сутності та її адекватного правового відображення дає можливість обґрунтувати інвестиційну діяльність як комплексний інститут, який регулюється нормами фінансового, адміністративного і цивільного права. Виходячи з того, що ухвалення рішення про можливість здійснення будівництва і технічного переозброєння в масштабах держави має управлінський (адміністративний) характер, залучення джерел фінансування (бюджетного фінансування, власних коштів, банківського кредитування) – носитиме фінансово-правовий характер; договірні відносини з приводу виробництва і відтворення активів регулюються нормами цивільного права [101, с. 59].

Відмінною рисою фінансів страхових організацій є виділення у складі зобов’язань бухгалтерського балансу страхових організацій страхових резервних фондів, а в активі балансу – тільки „покриваючих” активів, пов’язаних із страховими резервними фондами. Це робить необхідним встановлення саме фінансово-правового регулювання порядку визначення розміру та складу страхових резервних фондів, обов’язок формування яких виникає у вітчизняних страхових організацій у відповідності до Закону України „Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” [163] від 16 липня 1999 р. Кошти страхових резервних фондів використовуються виключно для здійснення страхових виплат. Відсутність у страхових організацій для розрахунку по прийнятим зобов’язанням підриває довіру не тільки до конкретної страхової компанії, але й втілюється в претензіях населення до державних інститутів. Саме тому держава не може знаходиться в стороні від страхової діяльності, погоджуючи за допомогою публічно-правового регулювання інтереси страхових організацій, населення та держави в цілому. Гарантований державою захист прав та законних інтересів страхувальників сприяє та стимулює залученню грошових коштів до страхової системи держави. Формуванням страхових резервних фондів страхових організацій забезпечується стійкість страхової системи як складової частини фінансової системи держави, вирішуються, таким чином, і задачі фінансової стабільності в державі, і захисту публічних інтересів, інтересів суспільства в цілому. Саме тому ініціатива по їх створенню і належить державі та ініціюється владою. Держава в імперативному порядку забезпечує процеси формування, розподілу та використання страхових резервних фондів страхових організацій. Тому й порядок формування, розподілу та використання страхових фондів страхових організацій регулюється нормативно-правовими актами саме органів виконавчої влади – Міністерства фінансів України та Державної комісії регулювання ринків фінансових послуг. У нормах цих актів жорстко закріплюються вимоги держави з приводу формування, розподілу та використання страхових фондів страхових організацій, при цьому, ступінь імперативності норм не знижується і не залежить від того, що вони наведені в підзаконних актах, а не в законі.

Дослідниками ніде не відзначений ще один вельми актуальний на сьогодні пласт фінансово-правових відносин у сфері страхування. Мова йде про компенсацію страхових внесків в організації Держстраху СРСР, що були знецінені в результаті економічних перетворень на початку 1990-х рр.

Гарантовані накопичення громадян, розміщені у вигляді внесків (вкладів) на накопичуване особисте страхування, а також цільові вклади на дітей в період до 1 січня 1992 р. в організації державного страхування СРСР, є державним внутрішнім боргом України. Фінансування компенсації може провадитися за рахунок коштів державного бюджету, що можуть бути мобілізовані з різних джерел. Ця глобальна проблема фінансової діяльності держави повинна отримати шляхи вирішення якнайшвидше. Адже повернення вкладів громадянам України може мати певні позитивні наслідки в цілому для країни. З одного боку, суттєво зменшиться соціальна напруга в суспільстві. По-друге, за рахунок додаткових коштів, джерелами для яких розглядаються різні ресурси, може бути значно підвищено рівень фінансової системи країни. Як уявляється, саме страхування може стати потрібним механізмом. Дослідження цього механізму, використання інструментів якого спроможне з часом вирішити зазначені проблеми, може стати окремим науковим доробком. Щодо цих правовідносин, то незаперечним є віднесення їх до кола фінансово-правових, адже вони стосуються внутрішнього боргу держави і окреслені межами бюджетних відносин, що, у свою чергу, врегульовані нормами бюджетного права.

Узагальнюючи вищевикладене, визначається таке.

По-перше, не всі правовідносини, що складуються сьогодні в процесі здійснення страхової діяльності, але торкаються руху фондів коштів, є предметом правового регулювання фінансового права. Галузі так званого цивільно-правового страхування більше не здійснюють державну функцію акумуляції грошових коштів на потреби держави та суспільства. Водночас, використання грошових ресурсів страхових організацій дозволяє за їх рахунок фінансувати відновлювальні процеси при нанесенні збитків в результаті страхових випадків та значно зменшувати навантаження на бюджет.

По-друге, фактично всі юристи-фінансисти визнають правовідносини з обов’язкового державного страхування фінансовими. При цьому значна група науковців лише ними окреслює коло фінансових правовідносин. Сприйнятою є позиція, відповідно до якої предметом фінансового права охоплюються не лише групи відносин по перерахуванню бюджетних грошових коштів на здійснення страхування в обов’язковій формі. Це пов’язується з тим, що вони також йдуть на здійснення організаційних функцій держави в галузі страхування, на фіскальні функції, на заходи по фінансовому контролю.

По-третє, страхова діяльність виводить з обігу надлишкову грошову масу, виконуючи тим самим антиінфляційний вплив, стабілізує грошовий обіг, виступає позитивним фактором формування платіжного балансу держави, сприяє збалансуванню доходів та видатків державного бюджету. Водночас акумульована надлишкова грошова маса виступає потужним інвестиційним ресурсом, яка може бути спрямована державою у ті сфери економіки, де відчувається дефіцит фінансових ресурсів. Але, на відміну від кредитних ресурсів банківських та інших фінансово-кредитних установ, акумульовані за рахунок проведення страхової діяльності страхові резервні фонди є значно дешевшими. Зазначені елементи беззаперечно входять як складові фінансової діяльності держави; правовідносини, що виникають – однозначно характеризуються як фінансові.

По-четверте, спірними постають врегульовані державою відносини, забезпечені антимонопольними правилами конкурентної боротьби між страховими організаціями. Ці правовідносини мають публічно-правовий характер. Доля фінансово-правових норм в їх регулюванні потребує додаткового вивчення.

Виходячи з вищенаведеного, діяльність, що здійснюється страховими комерційними організаціями з приводу формування, розподілу та використання страхових резервних фондів, потрібно розглядати перш за все як складову частину фінансової діяльності держави, а відносини між державою та страховими організаціями, відносини з приводу формування та використання страхових резервних фондів уявляється за можливе віднести до відносин, що регулюються фінансовим правом. Відповідно, сукупність норм, що регламентують відносини, які виникають у галузі страхування у зв’язку з фінансовою діяльністю держави, постають як інститут фінансового права.

Фінансово-правове регулювання страхової діяльності передбачає певну субординацію у відносинах сторін. Владність приписів уповноважених державних органів як суб’єктів правовідносин проявляється в тому, що вони приймають рішення у вигляді нормативних актів, обов’язкові для всіх страхових організацій. Подібні рішення приймають у межах повноважень, встановлених державою для цих органів. У свою чергу, страхові організації як суб’єкти фінансових правовідносин у більшості випадків не можуть за своїм розсудом набувати фінансових прав та обов’язків, визначати у відомих межах їх зміст, здійснювати їх. Вони у всіх випадках виконують свої обов’язки, встановлені законами або іншими нормативно-правовими актами. Права страховиків є вторинними, похідними від обов’язків, встановлених рішеннями органів державної влади. Підпорядкування означає, що страхові організації вступають у фінансові правовідносини не за власною волею, не за своєю ініціативою, а лише слідуючи приписам відповідних актів державних органів. Імперативний характер фінансово-правових норм, що регулюють відносини при здійсненні страхової діяльності, проявляється в тому, що вони, надаючи уповноваженому суб’єкту – державному органу – право здійснювати які-небудь дії, фактично у багатьох випадках зобов’язують його до виконання цих дій. Для фінансових правовідносин при здійсненні страхової діяльності притаманна юридична нерівність суб’єктів, яка проявляється на рівні їх правоздатності. Уповноважені державою органи як суб’єкти правовідносин володіють юридично владними повноваженнями по відношенню до страхових організацій, які проявляються в реалізації різної (різнопорядкової) правоздатності [115, с. 45-46].

Метод „влади та підпорядкування”, за допомогою якого регулюються фінансові відносини при здійсненні страхової діяльності, у всіх своїх рисах проявляється в становищі сторін фінансового правовідношення, на підставах його виникнення, особливостях фінансово-правової відповідальності і т.ін.

Сутність правової категорії проявляється у тих функціях, які вона виконує або об’єктом яких виступає. Страхуванню, як одній із самостійних ланок фінансової системи, властиві всі основні функції категорії фінансів, хоча і в певних специфічних проявах, про що вже зазначалося вище.

До цього треба додати, що ці відносини мають спочатку публічний характер, а вже потім –цивільно-правовий. В теорії фінансового права підкреслювалося, що поруч з ознаками підпорядкованості, фінансові правовідносини завжди вирізняються майновим характером, внаслідок чого у фінансово-правовій літературі постійно зазначається, що фінансові правовідносини мають владно-майновий характер [196, с. 137]. Подібний характер притаманний і відносинам страхування, що виникають на підставі норм фінансового права.

Грошовий, й у цьому розумінні майновий, характер фінансових правовідносин обумовлений тим, що за своєю сутністю вони є економічними відносинами у їх вартісній, тобто грошовій, формі.

Характеристика фінансових правовідносин, специфічних рис та функцій, властивих страхуванню, буде неповною без аналізу особливостей змісту фінансових правовідносин у галузі страхування.

Питання про зміст фінансових правовідносин при здійсненні страхової діяльності являє не тільки практичний інтерес, але й має суттєве значення для юридичної практики, адже сприяє чіткій організації фінансової діяльності держави, допомагає вірному застосуванню правових норм та юридичних заходів впливу в необхідних випадках.

В юридичній літературі навколо питання щодо змісту правовідносин точиться дискусія з широким колом думок та позицій науковців. Більш переконливою, як уявляється, є позиція С.С. Алексєєва та інших вчених. Вони розрізняють матеріальний зміст, тобто поведінку суб’єктів, і юридичний зміст – суб'єктивні юридичні права й обов'язки. Іншими словами, матеріальний зміст правовідношення, як зазначає С.С. Алєксєєв, це фактична поведінка, яку управомочений може, а правозобов’язаний повинен здійснити[9, с. 112]. Аналізуючи наведене визначення матеріального змісту правовідношення, можна дійти висновку про те, що поняття матеріального змісту повністю співпадає з поняттям юридичного об’єкта правовідношення.

Розмежування у правовідношенні юридичного та матеріального змісту, – зазначає Алексєєв С.С., – дозволяє зрозуміти механізм впливу права на суспільне життя. „Правовідношення, – пише О.С. Іоффе, – як правове явище володіє й своїм особливим юридичним змістом, яке втілюється в суб’єктивних правах та обов’язках його учасників” [77, с. 37]. Юридичний зміст – правовий засіб забезпечення, а нерідко й формування матеріального змісту [9, с. 113]. Р.О. Халфіна розглядає зміст правовідношення як єдність реального суспільного відношення і його юридичної форми, підкреслюючи, що „воно означає конкретне, реальне суспільне відношення, що набуло правової форми та є результатом реалізації норми”[233, с. 36].

В теорії фінансового права також немає єдності у поглядах на елементи структури фінансових правовідносин[84; 224; 226]. Так, Є.Ю. Грачова і Е.Д. Соколова, визначаючи останні як суспільні відносини, що виникають при створенні, розподілі й використанні фондів коштів і врегульовані нормами фінансового права, учасники яких мають відповідні права й обов'язки, уточнюють, що такі відносини виникають між певними суб'єктами з приводу конкретного об'єкта і мають зміст, що розкривається через відповідні права й обов'язки їх учасників [50, с. 29-30]. О.О. Дмитрик вважає, що погодитися з цією позицією досить складно, оскільки існуванням лише юридичних прав та обов'язків (юридичного аспекту змісту) не вичерпується зміст фінансових правовідносин, тому що для його розвитку не менш важливим є фактичне (реальне) використання наданих прав і виконання юридичних обов'язків. Уявляється, продовжує науковець, ігнорування об'єктивно існуючого й опосередкованого юридичними фактами матеріального змісту фінансових правовідносин може призвести до збочення сутності останніх як форми реалізації права, що полягає насамперед у реальній поведінці суб'єктів цього правового зв'язку [59, с. 58-59]. На наведене положення звертають увагу й інші вчені, стверджуючи, що “не можна забувати про реальний зміст правовідносин, про інтереси й дії їх учасників, що опосередковані правовою формою”[130, с. 280].

У фінансових правовідносинах необхідно завжди бачити взаємозв'язок юридичного і фактичного змісту, тобто взаємозв'язок прав та обов'язків учасників цих відносин та їх поведінки, спрямованих на досягнення певного результату – на мобілізацію, розподіл, перерозподіл і використання коштів фондів.

Іншого погляду стосовно цієї проблеми дотримується М.В. Карасьова, яка виділяє елементом фінансових правовідносин їх зміст. При цьому вона наголошує на досить умовному, тільки для цілей дослідження, виділення й розмежуванні матеріального та юридичного змісту і зазначає, що саме права й обов'язки суб'єктів фінансових правовідносин становлять юридичний зміст, а реалізація цих прав та обов’язків являє собою “складову питання про зміст фінансових правовідносин”, уточнюючи, що через таку реалізацію здійснюється реальна поведінка суб’єктів[84; с. 96-228]. Безумовно, реальна поведінка суб’єктів фінансових правовідносин залежить від того, яким чином здійснюються їх права й обов'язки, тобто від шляхів реалізації останніх. Таким чином, матеріальний зміст правовідносин – реальна поведінка суб'єктів, – і є реалізацією юридичних прав та обов'язків.

Найбільш зваженою і обґрунтованою є думка, висловлена професором Л.К. Вороновою, яка в структурі фінансових правовідносин виділяє матеріальний зміст – поведінку суб’єктів, і юридичний – суб’єктивні юридичні права й обов’язки, встановлені фінансово-правовими нормами. Вона зазначає, що у фінансових правовідносинах виявляються суб'єктивні права їх учасників, тобто відбувається безпосередній вплив права на фінанси, оскільки приписи держави з приводу мобілізації, розподілу або використання коштів, що складають централізовані й децентралізовані фонди, реалізуються в поведінці людей, які беруть участь у них [220, с. 69-71]. Зроблено акцент на тому, що фактичний зміст пов’язує фінансові правовідносини з реальними відносинами, а юридичний зміст є правовим засобом формування й забезпечення фактичного змісту.

Права й обов’язки контрагентів у страховому правовідношенні є взаємними та належать одночасно двом сторонам. До юридичного змісту страхового правовідношення належить перш за все суб’єктивне право – міра дозволеної поведінки, що належить уповноваженому з метою задоволення його інтересів та забезпечена юридичними обов’язками контрагента. Г.Ф. Шершеневич, підкреслюючи важливість суб’єктивного права, зазначавав, що „під правом у суб’єктивному сенсі розуміється окреслена об’єктивним правом можливість інтересу” [247, с. 58].

Ця загальнотеоретична позиція знайшла своє відбиття в теорії фінансового права. Наприклад, Л.К. Воронова визначає суб'єктивне право як приналежну фінансовому чи кредитному органу для задоволення його (тобто держави, від імені якої він виступає) інтересів міру дозволеної поведінки, забезпечену юридичними обов’язками іншої сторони відносин, наприклад, платника податку [220, с. 70-71].

Слушною є й точка зору В.Н. Щеглова, який стверджує, що, “на відміну від правової норми, яка визначає права й обов’язки суб’єктів у їх загальному, типовому вигляді, суб’єктивні права й обов’язки у складі правовідносин є конкретизованою формою поведінки суб’єктів” [251, с. 16]. Виходячи з цього, права й обов’язки, окреслені фінансово-правовими нормами, конкретизуються у правах та обов’язках суб’єктів фінансових правовідносин, чим і визначають їх фактичну поведінку. Наприклад, ст.ст. 35, 36, 37 Закону України “Про страхування” закріплюють права й обов’язки уповноваженого державою органу при здійсненні фінансового контролю в загальному вигляді [185], тоді як у фінансових правовідносинах його права й обов’язки конкретизуються, визначаючи його фактичну поведінку (приміром, здійснення перевірки діяльності страхових організацій, контролю за використанням страхових резервів тощо).

Отже, юридичний зміст припускає низку можливих варіантів розвитку правових зв'язків залежно від їх спрямованості – мобілізації, розподілу, перерозподілу й використання, а матеріальний зміст свідчить про конкретну поведінку суб’єктів, а саме про той з варіантів поведінки, який включав юридичний зміст фінансових правовідносин. З огляду на імперативність останніх видається за необхідне сказати про обмеженість можливих дій їх учасників, що повинні набувати тільки позитивного характеру. У поведінці суб’єктів таких відносин немає і не може бути диспозитивного “люфту”, оскільки вони повинні діяти виключно відповідно до приписів держави. Однак, неможливо отримати чіткого уявлення про ефективність та адекватність чинного фінансового законодавства тільки з аналізу юридичних прав та обов’язків, передбачених фінансово-правовими нормами. Особливо значимим при цьому є питання про визначення фактичного змісту фінансових правовідносин – того, як і в якому обсязі й порядку реалізуються ці передбачені правовими нормами права й обов'язки. На це головним чином і спрямовано фінансовий контроль, завданням якого є забезпечити дотримання законності, фінансової дисципліни й раціональності в процесі формування, розподілу, перерозподілу й використання коштів централізованих і децентралізованих фондів.

Аналіз взаємодії юридичного і фактичного змісту страхових фінансових правовідносин дає можливість визначити відповідність фінансово-правових норм життєвим реаліям, які вони покликані врегулювати, показує ті оптимальні результати, на досягнення яких норма спрямована, а також як необхідно вдосконалити фінансово-правову регламентацію з метою її якнайбільшої ефективності і доцільності. Так, якщо фінансово-правові норми не відповідають фактичним відносинам та їх тенденціям розвитку, то соціально-економічні наслідки її реалізації є незначними і вони фактично не застосовуються в житті, оскільки фінансово-правові норми в таких випадках залишаються на папері, а фінансові правовідносини виникають і розвиваються дуже далеко від моделі, передбаченої такою нормою. Наслідком цього явища є неефективність чинного фінансового законодавства.

Якщо ж проаналізувати правове становище суб’єктів фінансових правовідносин, які повинні виконувати владні приписи держави, наприклад, фізичних осіб – платників податків, то видно, що на них покладено не тільки обов'язки, пов'язані зі сплатою належних сум податків і зборів (обов'язкових платежів) у встановлений законом термін. Відповідно до законодавства України вони мають і права, приміром, звертатися до суду, сплачувати податки в розмірах, закріплених у законах, надавати державним податковим органам документи, що підтверджують право на пільги по оподатковуванню, і навіть, взагалі звільнятися від обов’язкових платежів, що притаманне для страхування життя, і т.ін. [183].Отже, їх правове становище характеризується не тільки покладеними на них обов'язками, а й наявністю прав.

Таким чином, у фінансових правовідносинах суб’єктивне право необхідно визначати як приналежну не тільки фінансовому чи кредитному органу, а й іншим суб’єктам цих зв’язків, для задоволення їх інтересів, міру дозволеної поведінки, забезпечену обов'язками інших осіб цих відносин у фінансовій сфері.

Юридичний обов’язок також виступає невід’ємною складовою частиною юридичного змісту фінансових правовідносин. Відповідно до позиції Ю.К. Толстого, “юридичний обов’язок являє собою продиктовану зобов’язаній особі міру необхідної поведінки, якої особа повинна дотримуватися відповідно до вимог управомоченого з метою задоволення його інтересів” [215, с. 46]. Як справедливо зазначає С.С. Алєксєєв, зобов’язана особа має поводитися саме так, а не інакше, оскільки іншого вибору в межах даних правовідносин у неї немає[9, с. 126]. Виходячи з вищезазначених положень, вироблених загальною теорією права, можна стверджувати, що в теорії фінансового права із цього питання традиційним є описаний нижче підхід.

Як уявляється, є сенс приєднатися до позиції Л.К. Воронової, яка юридичний обов’язок у фінансових правовідносинах визначає як запропоновану зобов'язаному суб'єктові і забезпечену можливістю державного примусу міру необхідної поведінки, якої мусить дотримуватися цей суб’єкт [220, с. 71]. Але необхідно зазначити, що дослідження міри необхідної поведінки особи автор зіткнувся з такою особливістю фінансових правовідносин у сфері фінансової діяльності держави як панування права (держави) не стільки над самою особою, скільки над її волею. Це має вираження в активному спонуканні суб’єкта до неухильного виконання вимог і здійснення відповідної позитивної поведінки, запропонованої фінансово-правовою нормою, в результаті чого у таких суб’єктів формується потреба саме до позитивних дій. Виходячи з цього, можна стверджувати, що необхідність чітко дотримуватися запропонованої державою моделі поведінки суб’єктами фінансових правовідносин викликана пануванням держави над їх волею, що визначається рамками законів, регулюючих фінансову діяльність.

Юридичний обов’язок відрізняється безумовністю, категоричністю та імперативністю. До змісту юридичного обов’язку включається владний імператив – безумовна вимога дотримуватися приписаної поведінки. Звідси, забезпеченість поведінки у правовідношенні заходами державно-примусового впливу (санкціями), які є необхідною якістю, атрибутом юридичного обов’язку. Юридичний обов’язок опосередковує борг особи перед третіми особами, в інтересах яких встановлюється правовідношення. Юридичний обов’язок у страхових правовідносинах є роль активного центру правовідносин, через те, що страхові правовідносини є правовідносинами активного типу, в яких на особу покладається обов’язок позитивного змісту, тобто здійснення певної дії. Інтереси управомоченої особи задовольняються тільки в результаті позитивних дій зобов’язаною особою.

Отже, суб’єктивні права та юридичні обов’язки включають тільки належну і можливу поведінку суб’єктів фінансових правовідносин, виключаючи фактичну. Зазначається, що сама можливість здійснення тих чи інших дій у сфері фінансів управомоченими особами не може бути вилучена зі змісту фінансових правовідносин. Виходячи із цього положення, лише по реальній поведінці управомочених осіб можна міркувати, чи відповідають дії суб’єктів правам та обов’язкам, закріпленим правовою нормою, а значить і цілям та інтересам, на досягнення яких спрямована фінансово-правова норма [31, с. 74-77].

Суб’єктивне право знаходиться у глибокій єдності з інтересами. Для управомоченої особи визначається міра дозволеної поведінки для задоволення її інтересів. Зобов’язана особа має визначену міру поведінки. Але, на відміну від управомоченої, зобов’язана особа будує власну поведінку не у своїх інтересах, а в інтересах носія суб’єктивного права[9, с. 116]. У страхових правовідносинах поняття суб’єктивного права повністю співпадає з поняттям “правомочність”. Правомочності, що входять до складу суб’єктивного права, можуть бути трьох основних видів: а) правом вимоги; б) правом на позитивну дію; в) правомна претензію[9, с. 118].

У правовідносинах активного типу, якими є страхові правовідносини, суб’єктивне право зводиться до права вимоги та до потенційної можливості претензії. Основною правомочністю у страхових правовідносинах є право вимоги, зміст якого полягає у можливості вимагати виконання юридичного обов’язку контрагентом. Право вимоги і похідний юридичний обов’язок створюють стрижень страхового правовідношення.

Правомочність включає в себе дві передбачені правовими нормами та нерозривно пов’язані між собою можливості. Вона, по-перше, охоплює собою можливість управомоченої особи (володаря права) вимагати певної поведінки (дії або утримання від дії) від зобов’язаної особи. По-друге, правомочність охоплює собою можливість управомоченої особи застосувати примусову силу державного апарату для реалізації вимоги, що спрямована до зобов’язаної особи.

Здійснення права одним суб’єктом страхових правовідносин є водночас виконанням обов’язку іншим його суб’єктом. Тому зміст права та обов’язку у кожному конкретному правовідношенні є рівнозначним.

У страхових правовідносинах основній правомочності кореспондується основний обов’язок (необхідність) – обов’язок діяти активно. У тому випадку, коли зобов’язана особа не виконує покладений на неї обов’язок, страхові правовідносини переходять із регулятивних в охоронні. Перехід суб’єктивного права у стан претензії є закономірністю при невиконанні юридичного обов’язку. При цьому на зобов’язану особу покладається обов’язок протерпіти наслідки правопорушення.

Вищезазначене вказує на необхідність більш ретельного визначення і закріплення фінансово-правовими нормами тих прав та обов'язків, які повинні реалізовуватися їх суб’єктами в конкретних фінансових правовідносинах. Сьогодні особливо актуальною постає проблема чіткого і всебічного визначення й аналізу змісту податкових правовідносин, зокрема, прав та обов'язків учасників цих правових зв'язків, що виникають із приводу встановлення, зміни, скасування, сплати і справляння податків, зборів та обов'язкових платежів, а також неприпустимості їх (прав та обов'язків) зміни певними законами, як наприклад, Законом про Державний бюджет на поточний рік. Однак в умовах відсутності практичного досвіду в Україні у ході становлення фінансових правовідносин найчастіше застосовується досвід інших держав і нормативних правових систем без урахування національних особливостей і розробок теорії фінансового права. Це прямо стосується сфери страхування. Потенційно страхування спроможне формувати значні фонди коштів. У цьому контексті важливою постає розробка правового режиму оподаткування страхових організацій та їх фондів. Без цього потужний інвестиційний потенціал в Україні не запрацює.

Таким чином, встановлюється, що суб'єкти страхових фінансових правовідносин знаходяться в тісному взаємозв'язку зі змістом останніх. Погоджуючись із думкою М.В. Карасьової [84, с. 144], яка об’єкт правовідносин визначає тільки у взаємозв’язку із суб’єктивними правами й обов’язками, можна стверджувати, що саме об’єкт страхових фінансових правовідносин підкреслює і розкриває соціально-економічне призначення прав та обов’язків суб’єктів у сфері страхування.

Так, об’єктом страхових фінансових правовідносин є страхові фонди коштів, предметом – фінансові ресурси (кошти). За допомогою різних фондів держава, підприємства, установи й об’єднання забезпечують необхідними фінансовими ресурсами всі заходи, що здійснюються у сфері страхової діяльності. При цьому фінансова діяльність держави у галузі страхування нерозривно пов’язана з фінансами, які не являють собою гроші як такі (кошти), хоча й пов’язані з функціонуванням грошей, оскільки існування фінансів обумовлене товарно-грошовими відносинами. У науковій літературі не раз акцентувалася увага на тому, що фінанси не охоплюють всієї сфери останніх, їх змістом є тільки ті з них, за допомогою яких утворюються саме грошові фонди держави (її територіальних підрозділів, а також підприємств тощо) [221, с. 1-2]. Таким чином, практичною реалізацією прав та обов'язків суб’єктів у страховій сфері (результатом такої діяльності) є створення і функціонування фондів[5].

Необхідність чіткого правового регулювання фінансових відносин вимагає ясності у формулюванні окремих правових норм, чіткої визначеності редакції актів законодавства, а також їх уніфікації, що, у свою чергу, не повинно припускати вільне поводження з теоретичними категоріями та необдумане їх використання. Точність термінології є дуже важливою у будь-якому науковому дослідженні, а тим більше вона є важливою при практичній реалізації вироблених юридичною наукою термінів.

Термін „фонд” (франц. fond– от лат. fondus) дослівно означає основа, підстава. Фонд – це динамічно-статистичний запас благ, що виступає як основний фактор створення нових благ у процесі мікро– і макроекономічного відтворення. Загальне в розумінні страхового фонду випливає із поглядів К. Маркса, на яких формувалися бачення теоретичних проблем страхування більшості сучасних вітчизняних дослідників. У праці „Критика Готської програми” К. Маркс, аналізуючи схему сукупного суспільного продукту у натурі, зазначав у якості його обов’язкового елемента „резервний або страховий фонд, для страхування від нещасних випадків, стихійних лих і так далі” [118, с. 17].

Фінансові ресурси, як правило, фондуються, тобто розподіляються по певних відносно відособлених групах, що мають цільове призначення, свій порядок використання, джерела надходження коштів та орган, що ними керує й розпоряджається [5, с. 7]. Держава, реалізуючі відповідні права й обов'язки, при здійсненні фінансової діяльності, зацікавлена у створенні саме фондів фінансових ресурсів, оскільки має справу не тільки з грошима, а й з іншими грошовими активами.

Для належного розгляду цього питання необхідно проаналізувати позицію
О.М. Бірмана, який вважає, що держава, галузі господарства і підприємства, для здійснення покладених на них завдань і функцій, повинні створювати фонди коштів, тобто додавати різним групам коштів суворо цільового призначення. Однак вчений звертає увагу на складність такої вимоги [228, с. 10]. Така складність полягає насамперед у ретельному й точному визначенні джерел формування коштів фондів, в обов'язковій їх відособленості, в необхідності встановлення певної стійкості відносин при їх утворенні і функціонуванні, встановленні всебічного і діючого контролю за надходженням і використанням коштів таких фондів.

Фондування є формою реалізації організаційних розподільчих грошових відносин, що виникають унаслідок планомірного утворення, розподілу, перерозподілу й використання централізованих і децентралізованих фондів коштів [4, с. 7 ]. При цьому формування останніх повинно здійснюватися виключно на підставі нормативно-правових актів, які детально мають закріплювати права й обов’язки суб’єктів таких правових зв’язків, тобто юридичний зміст фінансових правовідносин. Це, у свою чергу, дозволить побачити і простежити залежність між досягненням цілей такого фонду і тих коштів, що акумулюються в ньому і спрямовуються на відповідні потреби, а, значить, охарактеризувати фактичний зміст розглядуваних відносин.

Страховий фонд є складовою частиною широкої системи резервних фондів суспільства, призначених для попередження та ліквідації негативних наслідків від несприятливих випадкових явищ. Але при цьому страховий фонд – це абсолютно специфічний фонд, спрямування використання якого не можна передбачити, оскільки заздалегідь неможливо визначити ні розмір нанесених збитків, ні сферу діяльності суспільства, якій буде завдано збитку. Відмінною буде характеристика фондів при страхуванні життя, адже тут фондування відбувається за іншим принципом.

Отже, формування фондів фінансових ресурсів страхування припускає чітке визначення і вказівку таких ознак (якостей) страхового фонду:

1. Конкретні джерела формування коштів фонду. У страхуванні цими джерелами є страхові премії, що надходять від держави при обов’язковому страхуванні та внески юридичних та фізичних осіб при інших видах страхування.

2. Певний порядок використання коштів фонду. Страхові фонди використовуються для виплати на випадок настання страхової події, а також для проведення інвестиційної діяльності страховиків. Останнє особливо стосується страхування життя.

3. Строго цільове використання коштів. Цільовий характер виділення коштів визначається призначенням Фонду і тим плановим актом (актом управління), згідно з яким відбувається таке виділення [5, с. 12-13].

4. Наявність органу, що ним керує і розпоряджається коштами. Так, розпорядником коштів, приміром, вищезазначеного Фонду, що формується за рахунок обов’язкового страхування, є Міністерство фінансів України.

Утворення і функціонування фондів фінансових ресурсів у процесі фінансової діяльності держави являє собою нормативно встановлену систему, що визначає порядок утворення і функціонування різних їх видів, що складається з таких послідовних елементів: 1) конкретних джерел формування фонду; 2) встановленого певного порядку використання коштів фонду; 3) строго цільового використання коштів; 4) органу, що ним керує й розпоряджається коштами.

Отже, всім фондам фінансових ресурсів, відповідно й страховим, утвореним у державі, притаманні такі загальні ознаки: вони мають конкретне джерело формування, встановлений порядок використання коштів, здійснюють цільове використання коштів, а також мають орган, що ними керує і розпоряджається.

При цьому слід зазначити, що залежно від того, в якому страховому фонді – централізованому чи децентралізованому – будуть мобілізуватися (розподілятися, перерозподілятися й використовуватися) фінансові ресурси, ступінь імперативності визначення прав та обов’язків суб’єктів цих відносин буде різним (маються на увазі права й обов’язки суб’єктів, які протистоять державі в особі відповідних органів). Тому природно, що суть страхових фінансових правовідносин, закономірні зв’язки між його учасниками будуть виявлятися передусім у характері прав та обов'язків, якими вони наділені в конкретних фінансових правовідносинах у галузі страхування стосовно конкретного об’єкта, і, звичайно ж, у реальній їх поведінці, що повинна відповідати правам та обов'язкам, запропонованим державою. Отже, юридичний і фактичний зміст страхових фінансових правовідносин потрібно розглядати у взаємозв’язку з конкретно визначеними суб’єктами даних зв’язків і певним об’єктом, з приводу якого виникають ці відносини.

Таким чином, можна стверджувати, що залежно від ступеня централізації фінансової діяльності існує різний характер імперативності приписів держави щодо централізованих і децентралізованих страхових фондів коштів.

Характер і спрямованість імперативності приписів держави при децентралізованих страхових фондах як об'єкті фінансових правовідносин, відрізняється від централізованих, оскільки ступінь деталізації таких відносин є значно нижчим. Держава йде іншим шляхом, установлюючи, по-перше, порядок розподілу коштів цих фондів (на що зверталася увага раніше) і, по-друге, форми й методи обліку й контролю за діяльністю таких суб’єктів, приводячи в дію контрольну функцію фінансів, визначену реалізацією фіскальних інтересів держави.

У фінансових правовідносинах страхової галузі права й обов’язки, що належать конкретному суб’єктові, їх характер, природа й особливості будуть обумовлюватися і визначатися насамперед спрямованістю дій таких суб’єктів, тобто здійсненністю дій у тому чи іншому напрямку фінансової діяльності держави – мобілізації, розподілу, перерозподілу й використання страхових фондів коштів. Тому, як уявляється, є сенс стверджувати, що специфіка змісту фінансових правовідносин залежатиме від того, в якому з напрямків фінансової діяльності виникають, змінюються і припиняються ці правові зв’язки. Особливо важливою є та обставина, який фонд фінансових ресурсів – централізований чи децентралізований – є об’єктом цих правових зв’язків.

2.4. Класифікація фінансових правовідносин у галузі страхування

Вище згадувалося, що питання аналізу фінансових правовідносин у галузі страхування є доволі дискусійним. Розглядаючи методологічні засади, було зроблено висновки, що коло фінансових правовідносин виходить за межі обов’язкового страхування, як про те зазначається в наукових джерелах [240, с. 32-33; 84, с. 254-271 ]. До фінансових правовідносин у галузі страхування включено й інші види правовідносин, забезпечених та врегульованих нормами фінансового права. Це, зокрема, правовідносин з оподаткування, інвестування, фінансового контролю, тощо.

Таким чином, класифікація фінансових правовідносин у галузі страхування постає важливим теоретичним питанням, відповідь на яке потрібно надати.

У цьому аспекті необхідно зазначити, що в теорії фінансового права класифікації фінансових правовідносин приділялася значна увага[5, с. 42-44; 20, с. 35; 222, с. 36-37]. У той же час страхові правовідносини, як різновид фінансових, фактично не вивчалися. Задача наукової класифікації страхових правовідносин полягає в тому, щоб, незважаючи на різноманітні ускладнення, знайти в діючій системі видів страхування її теоретичні, класифікаційні засади, перевірити таким чином теорію практикою та допомогти практиці теорією.

Страхування, як і будь-яка інша сфера діяльності людини, будь-яка інша система знань, потребує внутрішньої структурно-логічної впорядкованості. Без такої впорядкованості неможливо організувати складну справу, виробити методологію наукових досліджень, побудувати навчальний процес. Щоб досягти необхідної впорядкованості, застосовують класифікацію. І потреба в ній є тим нагальнішою, чим складнішим є об'єкт, який має бути класифіковано.

Поняття “класифікація”походить від латинського classis – розряд, клас. Латинський корінь визначає “квінтесенцію” цього поняття, його найістотніше, найсуттєвіше значення: поділ предметів певної сукупності за спільними ознаками з утворенням системи класів цієї сукупності. Під класифікацією розуміють систему підпорядкованих деякій ознаці понять (класів) у певній галузі знань або діяльності людини, використовувану як засіб для встановлення взаємозв'язків між цими поняттями (класами).

В літературі зустрічається така дефініція – класифікація це ієрархічно підкорена система взаємопов’язаних ланок, що дозволяють створити струнку картину єдиного цілого з виділенням його сукупних частин [131, с. 277].

Класифікація – це поділ, кожен член якого, у свою чергу, може піддаватися подальшому поділу, при цьому кожне поняття повинне потрапити тільки до однієї групи. Вірно проведена класифікація в галузі страхування, якщо вона здійснена на сталій підставі, дозволяє розкрити характер всієї його системи як сукупності взаємодіючих категорій, виявити їх взаємозв’язок, нові якості, особливості прояву як у типових, так й у нетипових ситуаціях.

У фінансово-правовій науці існує думка, відповідно до якої фінансові правовідносини можуть бути класифіковані залежно від видів фінансово-правових інститутів. Як видається, така класифікація не може викликати заперечень, оскільки розкриває всю сукупність відносин, регульованих фінансовим правом. Можна погодитися з точкою зору М.В. Карасьової, що на сьогодні така класифікація є дуже близькою до класифікації фінансових правовідносин за структурою фінансової системи держави, однак не вичерпується нею[84, с. 259]. За цією підставою можна виділити: а) податкові відносини; б) відносини, що виникають щодо неподаткових платежів; в) відносини з приводу фінансового контролю; г) відносини стосовно організації і функціонування грошової системи; д) валютні відносини тощо.

В теорії страхового права зустрічаються певні підходи до класифікації страхових правовідносин, але знову-таки, як правило, всі вони сконцентровані на цивільно-правових аспектах страхування[56; 249; 253].

Закон України „Про страхування” від 7 березня 1996 р. містить деякі критерії, за якими можна класифікувати страхові правовідносини. Це, зокрема, відмінність в об’єктах страхової охорони та обсяг зобов’язань, які страховик приймає на себе. Відповідно, застосовуються дві підстави класифікації: за об’єктом страхування (страхової охорони) та за родом небезпеки.

Класифікація страхування за об’єктами страхування – це поділ страхування за галузями, підгалузями та видами, які є ланками цієї класифікації. За цим критерієм всю сукупність страхових правовідносин можна поділити на дві галузі: майнове, особисте страхування, страхування юридичної відповідальності.

Страхові відносини між страховиком та страхувальником здійснюється за видами страхування, що представляють страхування конкретних однорідних об’єктів у певному обсязі зобов’язань страховика за існуючими тарифними ставками. Згідно зі ст. 4 Закону України „Про страхування” від 7 березня 1996 р. такими об'єктами страхування можуть бути майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов'язані: з життям, здоров'ям, працездатністю та додатковою пенсією страхувальника або застрахованої особи (особисте страхування); з володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування); з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі (страхування відповідальності).

Важко цю класифікацію застосувати для характеристики відносин у сфері страхування, що є предметом фінансового права. У цьому контексті актуальною уявляється думка Е. Ю. Грачової щодо критерію поділу структурних елементів системи права при фінансово-правовому регулюванні відносин, які мають місце при здійсненні страхової діяльності. На думку науковця, такими критеріями можуть бути правові режими страхових фондів. „Теорія страхового фонду з позицій диференціації наявних страхових фондів робить можливим чітко вичленити структурні елементи фінансового права для їх адекватного застосування при регулюванні достатньо різноманітних та швидко змінюваних фінансових відносин при здійсненні страхової діяльності” [227, с. 127].

Як вже згадувалося, в теорії фінансового права класифікація фінансових правовідносин є явищем в цілому дослідженим. Так, М.В. Карасьова у своїй монографії широко розглядає цю категорію, застосовуючи різноманітні підстави для класифікації (основні функції права, характер норм, правові інститути, за обов’язковим суб’єктом, за структурою їх юридичного змісту, за характером взаємодії учасників тощо) [ 84, с. 254-271].

О.О. Дмитрик розширює класифікацію фінансових правовідносин як за загальноправовими характеристиками, так і за специфічними, як от: функції права, особливості способу індивідуалізації суб’єктів відносин, структура фінансової системи держави, інститути фінансового права як галузі права, суб’єкти цих відносин, об’єкти правовідносин, форма прояву, способи державного захисту, зміст фінансових правовідносин [59, с. 89].

Якщо проаналізувати визначені згаданими науковцями підстави, то можна зробити висновок, що серед зазначених підстав для страхових правовідносин актуальними на сьогоднішній день будуть такі підстави, як функції права, суб’єктний склад, об’єкти правовідносин [91, 65-69].

До недавнього часу питання правового регулювання страхової діяльності традиційно включалися до складу правових інститутів фінансового права [248, с. 55-56] і таке становище не викликало серйозних дебатів в науці. У радянський період розвитку держави існувало тільки державне страхування, яке було залучене до сфери фінансової діяльності держави, й правовідносини в середині системи державного страхування, а також правовідносини, пов’язані з відрахуванням грошових коштів до державного бюджету, розглядалися як фінансові правовідносини. У складі фінансових правовідносин у сфері страхування вчені-правники виділяли такі відносини між Головним управлінням державного страхування СРСР та Державним банком як єдиним касовим центром держави: між Держстрахом СРСР та Міністерством фінансів СРСР у зв’язку з його фінансовими зобов’язаннями по бюджету та відрахуваннями частини прибутку до доходу союзного бюджету; правовідносини з приводу розміщення частини грошових коштів Держстраху СРСР до державного займу; правовідносини між Держстрахом СРСР та місцевими Радами депутатів трудящих у зв’язку з передачею у їх розпорядження 15% страхових платежів по обов’язковому відкладному страхуванню на профілактичні заходи [225, с. 258].

Подана класифікація не викликала жодних заперечень протягом радянського етапу розвитку фінансового права.

У той же час в сучасній теорії фінансового права не існує єдиної точки зору щодо віднесення фінансових правовідносин, що виникають у галузі страхування, до предмета фінансового права, відповідно й щодо їх класифікації.

Серед різноманіття існуючих, варто навести думку Н.І. Хімічевої, яка вважає, що предмет цієї галузі поширюється на систему та організацію страхування, його види, порядок обов’язкового страхування, ліцензування страхової діяльності, забезпечення фінансової стійкості організацій-страховиків, а також здійснення державного нагляду за страховою діяльністю [223, с. 501].

Фінансові правовідносини у страховій діяльності виникають при формуванні, розподілі та використанні централізованих грошових фондів та резервів, наданні фінансової допомоги на поворотній основі для здійснення інвестиційних проектів та поповнення зворотних засобів, сплаті податків та здійсненні інших платежів до бюджету, при формуванні позабюджетних фондів пенсійного, соціального та медичного страхування, наданні податкових пільг, застосуванні штрафних санкцій, фінансуванні з бюджету, перестрахуванні й т.ін. [116, с. 14].

В науковій літературі, присвяченій проблемам, що досліджуються, найбільш поширеною підставою для класифікації фінансових правовідносин у галузі страхування є суб’єктний склад.

За суб’єктним складом фінансові правовідносини у цій галузі поділяють на такі групи:

1) відносини між державою в особі Уряду держави та центральними органами виконавчої влади по нагляду за страховою діяльністю;

2) відносини між центральними виконавчими органами по нагляду за страховою діяльністю та організаціями страховиків з приводу видачі ліцензій, встановлення правил формування та розміщення страхових резервів, показників форм звітності страхових організацій, а також з приводу виконання приписів органів страхового нагляду про усунення порушень законів у зв’язку з призупиненням або обмеженням дії, відкликанням ліцензій страховиків й т.ін.;

3) відносини між державою в особі антимонопольного органу та організаціями страховиків з приводу попередження, обмеження та припинення монополістичної діяльності та недобросовісної конкуренції на страховому ринку.

4) відносини по обов’язковому державному страхуванню, де держава як обов’язковий суб’єкт усіх фінансових правовідносин виступає в якості страховика майнових та особистих інтересів окремих категорій громадян та виробляє заходи по забезпеченню майнових інтересів страхувальників;

5) відносини між державною комісією з регулювання ринку фінансових послуг, Міністерством фінансів та страховиками по здійсненню контрольних функцій за страховою діяльністю [108, с. 55-56];

Подібну класифікацію наводить й Е. Борзіло, характеризуючи основи фінансового права у галузі страхування РФ. При цьому автор однозначно зараховує відносини між антимонопольним органом та страховиками до фінансових та таких, що забезпечені нормами фінансового права[30, с. 57-60].

Не погоджується із вказаною класифікацією М. Йолкін, зазначаючи, що „...предмет галузі фінансового права тут необґрунтовано „збагачений” за рахунок суспільних відносин, що складають предмети інших галузей, а саме адміністративного та цивільного” [62, с. 249]. Адміністративне право як самостійна галузь права регулює управлінські відносини, що безпосередньо виникають у зв’язку з практичною реалізацією суб’єктами виконавчої влади задач та функцій державно-управлінської діяльності. Тому не можна, зазначає науковець, як пропонується, вважати фінансовими відносини з приводу затвердження основних положень діяльності органу страхового нагляду, а також відносини з приводу видачі ліцензій, встановлення правил формування та розміщення страхових резервів, показників та форм звітності страхових організацій, виконання приписів органу страхового нагляду, попередження обмеження та припинення монополістичної діяльності та недоброякісної конкуренції на страховому ринку.

Проблема ”необґрунтованого „збагачення” предмета фінансового права за рахунок суспільних відносин, що складають предмети інших галузей, а саме адміністративного та цивільного”, наводить на думку, що владно-майновий характер притаманний, як відомо, і для певних адміністративних правовідносин. У той же час ці правовідносини виникають, змінюються та припиняються в процесі управлінської діяльності держави, не пов’язаної безпосередньо з організацією фінансової діяльності, з надходженням грошових коштів у доход держави. Фінансово-правове регулювання страхування як складової частини діяльності держави завжди необхідно розглядати у тісному взаємозв’язку з нормами адміністративного права, що регулюють діяльність органів, які здійснюють адміністративні процедури контролю та нагляду за діяльністю страхових організацій (фондів). І нарешті, фінансові та адміністративні правовідносини легко відокремлюються лише за одним критерієм – предметом правового регулювання. Так, адміністративне право як самостійна галузь права, регламентує управлінські відносини, які безпосередньо виникають у зв’язку з практичною реалізацією органом страхового нагляду Міністерством фінансів завдань та функцій державно-управлінської діяльності: видача страховикам ліцензій на здійснення страхової діяльності; ведення Єдиного реєстру страховиків та об’єднань страховиків, а також реєстру страхових брокерів; видача у випадках, передбачених законодавством, дозволів на збільшення розмірів статутних фондів страхових організацій за рахунок коштів іноземних інвесторів; на здійснення угод за участю іноземних інвесторів по відчуженню акцій (часток в статутних капіталах) страхових організацій, а також на відкриття філіалів страховими організаціями з іноземними інвестиціями й т.ін.

Таким чином, класифікуючи правовідносини, що виникають у галузі страхування, необхідно брати до уваги лише ті з них, матеріальною основою яких є рух грошових коштів. До таких правовідносин в галузі страхування можна віднести:

1) відносини, що виникають між центральними органами виконавчої влади по нагляду за страховою діяльністю й організаціями-страховиками з приводу формування та розміщення страхових резервів та інших аспектів, пов’язаних із забезпеченням фінансової платоспроможності страхових організацій (фондів);

2) відносини, що виникають з приводу прямих та портфельних інвестицій для направленого фінансування найбільш пріоритетних галузей народного господарства та регіонів, у тому числі й при формуванні позабюджетних фондів, між органами виконавчої влади, що здійснюють правове регулювання інвестиційної діяльності, й страховими організаціями (фондами);

3) відносини, що виникають при обов’язковому державному та соціальному страхуванні з метою реалізації соціальних задач з приводу планомірної мобілізації (формування), розподілу та використання грошових фондів (фінансових ресурсів), де поруч із страховими бюджетними та позабюджетними фондами, органами виконавчої влади та страховими організаціями в якості суб’єкта правовідносин – страховика бере участь держава;

4) відносини, що виникають із приводу компенсації громадянам втрат від знецінення грошових заощаджень у ВАТ “Ощадбанк” та НАСК “Оранта”.

Кожна з перерахованих груп правовідносин має свої особливості за змістом, за підставами виникнення, зміни та припинення, за суб’єктно-об’єктною характеристикою та сферою виникнення.

Наступною підставою для класифікації може стати структура фінансової системи держави. Причому варто погодитися з думкою вчених про те, що така класифікація найповніше розкриває зміст цих правових зв’язків[5, с. 42; 222, с. 63]. У той же час, в науці фінансового права немає єдності думок із приводу елементів складу фінансової системи держави[20, с. 10; 26, с. 19; 196, с. 48].

Залежно від структури фінансової системи фінансові правовідносини класифікуються на ті, що виникають, змінюються і припиняються: 1) стосовно мобілізації, розподілу, перерозподілу і використання коштів фондів страхових організацій; 2) із приводу створення і функціонування позабюджетних фондів у сфері державного соціального страхування; 3) щодо державного страхування.

Класифікуючи фінансові правовідносини за функціями права, виокремлюючи регулятивні (правовстановлюючі) й охоронні (правовідновлюючі) [81, с. 48; 82, с. 139-140]. Так, регулююча функція права втілюється в життя за допомогою регулятивних фінансових правовідносин. У цьому випадку йдеться про “нормальні”, тобто такі, що відповідають фінансово-правовим нормам, процеси реалізації суб'єктивних прав і належне виконання обов'язків учасників цих зв'язків. Такі відносини засновані на правомірних діях учасників останніх і становлять фундамент (базу) дотримання фінансової дисципліни, а також найчастіше застосовуються суб’єктами у їх фінансовій діяльності. Тут зазначаються фінансові правовідносини, що виникають з приводу декларування активів страхових організацій, з метою їх аналізу відповідними фіскальними органами.

Реалізація в охоронних фінансових правовідносинах страхової галузі охоронної функції права здійснюється в процесі встановлення фінансово-правової відповідальності, охорони суб'єктивних прав, застосування санкцій фінансово-правових норм. Згадані правовідносини виникають внаслідок вчинення правопорушення й опосередковують зв’язок між державою в особі уповноваженого органу і правопорушником у випадку виявлення порушення і застосування до порушника фінансово-правових санкцій (наприклад, накладення контролюючими органами штрафних санкцій на платників податків за порушення податкового законодавства, здійснюване згідно зі ст. 17 Закону України “Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами” від 21 грудня 2000 р. [181]. Крім цього, такі фінансові правовідносини покликані відновлювати порушені “позитивні” правовідносини, оскільки лише застосуванням фінансово-правових та інших санкцій не можуть бути забезпечені необхідні надходження у відповідні фонди. Значення охоронних правовідносин у страховій сфері важко переоцінити, адже сьогодні страхування, особливо страхування життя або пенсійне страхування, повинне бути оптимально забезпечене фінансово-правовими нормами. Мета реалізації охоронних норм – недопущення мінімальних правопорушень у цих сферах страхування. Тут постає й соціальний аспект, що полягає в довірі населення до даної галузі. Якщо будь-яка страхова організація, чи то вітчизняна чи іноземна, допустить порушення, – держава повинна застосовувати всі реакційні сили для відновлення порушених “позитивних” правовідносин, оскільки лише застосуванням фінансово-правових та інших санкцій не можуть бути забезпечені необхідні надходження у відповідні фонди. У той же час інститут фінансової відповідальності у страховій сфері не є досконалим. На цю сферу правовідносин чекають наукові дослідження.

Деякі науковці, беручи за основу класифікації особливості способу індивідуалізації суб'єктів певних відносин, виокремлюють абсолютні й відносні фінансові правовідносини. Так, М.В. Карасьова зазначає, що абсолютні фінансові правовідносини – це такі, в яких управомоченій особі протистоять як зобов'язані всякий і кожен, а відносні – в яких управомоченій особі протистоїть цілком визначений суб’єкт, який повинен робити чи не робити певні дії [80, с. 255-256]. Важко погодитися з такою класифікацією фінансових правовідносин, оскільки, як зазначалося, фінансові правовідносини мають конкретний характер, що виражається, насамперед, у суворо окресленому і встановленому нормами фінансового права колі суб'єктів цих відносин. Крім того, держава в особі відповідних органів у таких відносинах є обов'язковим і неодмінним їх учасником, що є суттєвою ознакою цих правових зв'язків і, як уявляється, також виключає можливість існування фінансових правовідносин з невизначеним колом управомочених і зобов’язаних осіб. Таким чином, усі фінансові правовідносини є тільки відносними.

В наукових джерелах зустрічаються й інші способи класифікації фінансових правовідносин у галузі страхування.

Так, М. Йолкін зазначає, що обов’язкове соціальне страхування правильніше, на відміну від комерційного, вважати інститутом фінансового права, і виходячи з цього виокремлює сім груп фінансових правовідносин.

Першу групу фінансово-правових відносин становлять відносини між центральними органами державної влади та некомерційними організаціями-страховиками з приводу затвердження бюджетів обов’язкового соціального страхування та звітів про їх виконання. Другу групу відносин, що входять до предмета фінансового права, складають відносини по формуванню фондів грошових коштів (фондів страховиків), призначених для цілей соціального страхування. Третю групу фінансових правовідносин у сфері соціального страхування повинні складати відносини по використанню державних соціальних позабюджетних фондів грошових коштів на цілі страхового соціального забезпечення, а також інші паралельні цілі, передбачені законодавством. Четверту групу правовідносини складають відносини по фінансуванню територіальними фондами обов’язкового медичного страхування. П’ята група – відносини по направленню грошових коштів фондів соціального страхування на цілі здійснення поточної діяльності центральних та територіальних органів фондів, утримання апарату, підтримання їх матеріально-технічної бази. Шоста група – контрольні відносини між страховиками – соціальними позабюджетними фондами, та страхувальниками, які виникають з приводу реєстрації страховиків у виконавчих органах страховиків; проведення експертиз для перевірки настання страхових випадків; у зв’язку з перевірками документів з обліку та перерахуванням страхових внесків і т.ін. Й останню, сьому групу правовідносин у сфері обов’язкового соціального страхування становлять відносини з державного фінансового (податкового) контролю.

Таким чином, М. Йолкін, заперечуючи фінансово-правову природу комерційного страхування, розширює коло фінансово-правових відносин у галузі страхування за рахунок обов’язкового соціального страхування[63, с. 87-99].

Окрему групу серед перелічених груп правовідносин складають правовідносини у сфері оподаткування страхування. Правовідносини, забезпечені нормами фінансового права, виникають у цій сфері між страховими організаціями (фондами) та державними органами виконавчої влади в таких видах:

1) правовідносини, пов’язані зі сплатою податків за результатами фінансової діяльності страхових організацій (фондів);

2) правовідносини, що виникають у зв’язку оподаткуванням страхових організацій та страхувальників за результатами сплати та отримання страхових внесків та страхових виплат, і пов’язаний із цим владний елемент державного регулювання;

3) правовідносини, пов’язані зі сплатою податку на прибуток, податку на додану вартість, інших видів податків та обов’язкових платежів з урахуванням особливостей діяльності страхових організацій (фондів).

В літературі існує поділ фінансових правовідносин у галузі страхування на процесуальні (організаційні) та матеріальні. Для відносин, що складають фінансову діяльність держави є притаманною неоднорідність. Одна частина відносин опосередковує рух грошових коштів та мають розподільчий характер, інша – „спрямована на те, щоб „створити” фінансові відносини, впорядкувати їх, забезпечити їх розвиток для досягнення цілей фінансової діяльності держави” [84, с. 24].

До матеріальних зараховано ті відносини, в рамках яких відбувається рух фінансових ресурсів. До числа процесуальних – ті відносин, які виступають гарантією реалізації матеріальних відносин, що й характеризує їх як фінансові правовідносини, спрямовані на організацію, планування мобілізації грошових ресурсів та контролю за їх використанням [207, с. 48]. До кола процесуальних фінансових правовідносин у сфері страхування включаються: правовідносини, що виникають у сфері фінансового контролю, особливо контролю за витрачанням грошових коштів, наданих із бюджету на державне страхування, правовідносини по веденню фінансової та податкової звітності.

Фінансові правовідносини класифікують за структурою їх юридичного змісту. У цьому зв’язку вони поділяються на прості та складні. Прості фінансові правовідносини характеризуються тим, що складаються з одного права та одного обов’язку[10, с. 137].

Прикладом реалізації простих правовідносин у сфері страхування є встановлення податків. Тут праву держави (в особі представницького органу влади) на встановлення податку кореспондується обов’язок не чинити опори його здійснення.

Складні правовідносини у фінансовому праві переважають над простими. У кожному структурно складному правовідношенні може бути виділене основне правовідношення та вихідне. Основне правовідношення створює основну конструкцію, на якій базується всі інші. Основне фінансове правовідношення в системі складного – це, перш за все, те, що в рамках і за допомогою якого здійснюється безпосередній рух грошових коштів[84, с. 266].

Висновки до другого розділу

Під правовим регулюванням суспільних відносин розуміється лише одна із форм впливу права – вплив за допомогою специфічних правових засобів: норм права, правовідносин, актів реалізації.

Аналіз фінансово-правових норм страхування привів до висновку, що до правових форм фінансової діяльності держави у галузі страхування включається:

  1. видання нормативно-правових актів;
  2. видання індивідуальних правових актів;
  3. укладання угод (фінансово-правових, адміністративно-правових, міжнародно-правових), що опосередковують економічні відносини, пов’язані з мобілізацією, розподілом та використанням фондів коштів держави та органів місцевого самоврядування;
  4. реалізація державою в особі уповноваженого органу своїх прав та обов’язків в якості суб’єкта конкретного відношення, що виникає у процесі фінансової діяльності держави;
  5. здійснення фінансового контролю, і як наслідок виявлених порушень, притягнення винних осіб до юридичної відповідальності.

Зазначені правові форми регламентують різні за структурою та значенням сфери фінансової діяльності держави, в межах якої реалізовуються фінансові правовідносини страхової галузі. При цьому визначаються різні методи та підходи їх правового регулювання. Відповідно, у розділі розкривається специфіка всіх форм регулювання різних сфер правовідносин у галузі страхування.

Нормативно-правові акти з оподаткування діяльності страховиків, потребують коригування. Вивчення специфіки оподаткування діяльності страховиків приводить до висновків, що сьогодні в державі складно планувати надходження до бюджетів від страхової діяльності. Оподаткування повинно здійснювати ряд функцій. В літературі зазначається існування різних податкових систем у галузі страхування. При цьому методи та завдання оподаткування можуть відрізнятися між собою. Вітчизняний правовий режим оподаткування не виконує ряду важливих завдань. Зокрема, воно не стимулює розвиток сфери страхування. Не вирішуються й фіскальні задачі у зв’язку з наявними шляхами мінімізації прибутку від страхової діяльності. Наявна правова модель оподаткування страхування не відповідає масштабам та темпам росту страхових премій (внесків). Актуальність цієї проблеми значною. Як приклад, можна згадати оптимально реалізований механізм запровадження обов’язкового страхування відповідальності власників наземних транспортних засобів, який повинен значно підвищити обсяги страхових премій. У цьому контексті актуальною уявляється пропозиція А.А. Мамедова щодо зміни фінансово-правового режиму оподаткування прибутків від страхової діяльності та переходу від уплати податку на прибуток до податку на страхові премії.

Окреме місце серед форм регулювання відводиться фінансово-правовому механізму бухгалтерського обліку страхування. Сукупність бухгалтерської звітності страхової організації – це інформаційна модель її фінансового стану, аналіз якої потрібен для державного контролю за платоспроможністю страхової організації. По суті, контроль за платоспроможністю – це фінансовий контроль, який дозволяє органу страхового нагляду втручатися, коли страхова організація ще не оперує достатніми активами для виконання існуючих зобов’язань. Регулювання, таким чином, діяльності страхової організації являє собою систему попередження на ранній стадії, захист власників полісів та третіх осіб від наслідків неплатоспроможності страхової організації. Окрім того, законодавчо встановлений фінансово-правовий режим по веденню обліку та звітності на підставі отриманої інформації дозволяє приймати обґрунтовані рішення: а) фінансовими менеджерами страхових організацій; б) зовнішнім користувачам бухгалтерської звітності інших страхових організацій для оцінки партнерів або конкурентів по страховому бізнесу.

Фінансово-правові норми, що встановлюють вимоги до платоспроможності страховика, напрями використання коштів страхових фондів, контролю (нагляду) за фінансовою діяльністю страховиків – формують відповідні фінансово-правові інститути.

Огляд публічно-правових принципів страхування дозволяє визначити сукупність норм, які регулюють достатньо специфічну та відособлену групу відносин, що виникають у зв’язку зі страхуванням, як структурний елемент фінансового права. Останній постає складовою частиною підгалузі фінансового права, яка регламентує фінансові правовідносини у галузі страхування.

Окреме місце посідають норми-принципи, прийняті Міжнародною асоціацію органів нагляду за страхуванням (ІАІS). Можна зробити висновок, що IAIS, як координаційний орган та орган наддержавного контролю за діяльністю наглядових організацій країн-учасниць даної асоціації, прагне встановити публічно-правові принципи діяльності останніх, що дозволить належним чином інтегрувати національне законодавство у відповідності до світових страхових стандартів.

Прослідковується необхідність аналізу фінансових правовідносин у страховій сфері, уточнення їх змісту, класифікації, концентрації уваги на страховій сутності відносин, що виникають з обов’язкових видів страхування, у тому числі державного. Відповідно встановлено, що у страховій галузі фінансове право регулює групи відносин по перерахуванню бюджетних грошових коштів на здійснення державного страхування; по формуванню, перерозподілу та використанню страхових резервних фондів страхових організацій; по здійсненню фінансового контролю за використанням цих коштів. Окремим осередком постають відносини з компенсації страхових вкладів в організації колишнього Держстраху СРСР, що втратили вартість внаслідок економічних перетворень на початку 1990-х років. Дані відносини несуть неабияке соціальне навантаження у суспільстві. Відповідно, стратегічним завданням держави є формування державної політики у цій сфері. Задекларовані виплати з повернення вкладів громадян, затверджені Законом України «Про Державний бюджет на 2008 рік» від 28 грудня 2007 р. обумовлюють суттєве навантаження на державний бюджет, що дає підстави критично відноситись до його виконання.

Не всі фінансові відносини, що складуються сьогодні в процесі здійснення страхової діяльності, є предметом регулювання фінансового права. У той же час, використання грошових ресурсів страхових організацій дозволяє не тільки за їх рахунок фінансувати відновлювальні процеси при нанесенні збитків в результаті страхових випадків, але й тим самим значно зменшити навантаження на бюджет.

У цьому контексті вказується на неодностайність думок у наукових колах щодо місця страхових правовідносин. Було зазначено, що залежно від поглядів науковців, які досліджували цю проблему, їх умовно поділено на дві групи. При цьому, вважається за потрібне приєднатися до тієї групи вчених, які вважають, що в сучасних економічних умовах та з урахуванням зміни змісту та мети фінансової діяльності держави, коло фінансових правовідносин виходить за рамки лише обов’язкового державного страхування.

По-перше. Дійсно, не всі правовідносини, що складаються сьогодні в процесі здійснення страхової діяльності, але торкаються руху фондів коштів, є предметом правового регулювання фінансового права. Галузі так званого цивільно-правового страхування більше не здійснюють державної функції акумуляції грошових коштів на потреби держави та суспільства. У той же час, використання грошових ресурсів страхових організацій дозволяє не тільки за їх рахунок фінансувати відновлювальні процеси при нанесенні збитків в результаті страхових випадків, але й тим самим значно зменшити навантаження на бюджет.

По-друге. Фактично всі юристи-фінансисти визнають правовідносини з обов’язкового державного страхування фінансовими. При цьому значна група науковців лише ними окреслює коло фінансових правовідносин. Сприйнятою є позиція, відповідно до якої предметом фінансового права охоплюються не лише групи відносин по перерахуванню бюджетних грошових коштів на здійснення страхування в обов’язковій формі. Це пов’язується з тим, що вони також ідуть на здійснення організаційних функцій держави в галузі страхування, на фіскальні функції, на заходи по фінансовому контролю.

По-третє. Страхова діяльність, виводить з обігу надлишкову грошову масу, тим самим, виконуючи антиінфляційний вплив, стабілізує грошовий обіг, є позитивним фактором формування платіжного балансу держави, сприяє підтриманню позитивного сальдо державного бюджету. В той же час, акумульована надлишкова грошова маса є потужним інвестиційним ресурсом, яка може бути спрямована державою у ті сфери економіки, де відчувається дефіцит фінансових ресурсів. Але на відміну від кредитних ресурсів банківських та інших фінансово-кредитних установ, акумульовані за рахунок проведення страхової діяльності страхові резервні фонди є значно дешевшими. Зазначені елементи, безперечно, є як складовими фінансової діяльності держави; правовідносини, що виникають – однозначно характеризуються як фінансові.

По-четверте. Спірними постають, врегульовані державою відносини, забезпечені антимонопольними правилами конкурентної боротьби між страховими організаціями. Правовідносини у цій сфері мають публічно-правовий характер. Доля фінансово-правових норм у їх регулюванні потребує додаткового вивчення.

Класифікація страхових фінансових правовідносин дозволяє визначити найбільш важливе коло відносин у страховій галузі, забезпечених нормами фінансового та інших галузей права, підставами для проведення якої можуть бути різні критерії, – в залежності від того, які саме завдання поставлено.

Фінансові правовідносини у галузі страхування є юридичною формою вираження і закріплення фінансових відносин. Вони є різновидом певних економічних відносин, які виникають у страховій сфері, що дає можливість визначити і розкрити їх особливості.

Фінансові правовідносини у страховій діяльності виникають при формуванні, розподілі та використанні централізованих грошових фондів та резервів, наданні фінансової допомоги на поворотній основі для здійснення інвестиційних проектів та поповнення зворотних засобів, сплаті податків та здійсненні інших платежів до бюджету, при формуванні позабюджетних фондів пенсійного, соціального та медичного страхування, наданні податкових пільг, застосуванні штрафних санкцій, фінансуванні з бюджету, перестрахуванні тощо.

Утворення і функціонування страхових фондів коштів є формою реалізації організаційних фінансових відносин. Вони виникають внаслідок планомірного здійснення фінансової діяльності держави. Причому формування фондів має відбуватися виключно на підставі нормативно-правових актів, які детально повинні закріплювати положення щодо їх утворення і функціонування. Це, у свою чергу, дозволить виявити і простежити залежність між досягненням цілей такого фонду і тими коштами, які акумулюються в ньому і спрямовуються на відповідні потреби.

Суб’єкти фінансових правовідносин страхової сфери повинні мати чітко встановлений комплекс прав та обов’язків, що визначатимуться не договором чи іншою формою узгодження, не підзаконним актом

РОЗДІЛ 3ФІНАНСОВО-ПРАВОВІ РЕЖИМИ У ГАЛУЗІ СТРАХУВАННЯ

3.1. Фінансово-правовий режим обов’язкового страхування

Способи, методи, типи правового регулювання дають уявлення про його окремі сторони, напрями, аспекти. Характеристика цих явищ у їхній єдності, взаємодії як цілісної системи регулювання досягається за допомогою такого поняття як „правовий режим”. Під правовим режимом розуміють певний порядок правового регулювання, який забезпечується через особливе поєднання залучених для його здійснення способів, методів і типів правового регулювання[70, с. 410-411]. Але необхідно зазначити, що у правовій літературі зустрічаються різноманітні підходи до визначення правового режиму як юридичної категорії [13; 184]. Спеціальний аналіз цієї проблеми не є метою даної роботи. Для подальшого дослідження за основу використовується поняття правового режиму, поданого в юридичній енциклопедії. „Правовий режим – (франц. – regime– порядок; лат. – regimen– управління, керівництво), – особливий правовий порядок, встановлений для певних суспільних відносин чи суспільства в цілому. Загальними ознаками правового режиму є наявність відповідних обмежень заборон або пільг. Правовий режим виражає нерозривний зв’язок правової форми і змісту врегульованих правом відносин. Визначною засадою правового режиму є характер його юридичної бази” [252, с. 736].

Враховуючи викладене, можна узагальнити, що фінансово-правовий режим страхування – це особливий порядок правового регулювання, встановлений для фінансово-правових відносин страхової галузі, який забезпечується через особливе поєднання залучених для його здійснення способів, методів і типів правового регулювання.

Через аналіз правового масиву, який зосереджений в системі регулювання відносин в межах певного інституту, можна розкрити зміст правового режиму страхування.

Наявність та дія єдиних принципів, що поширюється на цю сукупність норм, є основоположним та визначальним компонентом змісту правового режиму будь-якого об’єкта. Інші компоненти змісту залежні та визначаються, за своєю суттю, саме принципами даного правового масиву.

Таким чином, згідно з наведеним визначенням, зміст правового режиму якого-небудь явища повинен включати:

  1. наявність та дію єдиних принципів, загальних положень, що поширюється на дану сукупність норм;
  2. порядок виникнення та формування прав та обов’язків суб’єктів;
  3. порядок здійснення цих прав та обов’язків;
  4. спеціальні заходи відповідальності, санкції;
  5. спеціальні способи реалізації прав та обов’язків[115, с. 180].

Порядок реалізації правових принципів у галузі страхування був проаналізований у попередньому розділі.

Правовий режим у будь-якій сфері діяльності включає в себе всю багатоманітність правових засобів, але його специфіка визначається застосуванням методів, притаманних публічному праву або приватному праву. У тих сферах діяльності, регулювання яких знаходиться на перехресті публічного та приватного права, принципового значення набуває співвідношення названих методів. Перший з них заснований на визнанні держави реалізатором волі та інтересів суспільства, кожної окремої особи. Для другого є характерним розвиток автономії особи, можливість вибору варіанту поведінки, який найбільше відповідає його інтересам.

Для успішного розвитку страхування й особливо його добровільних видів потенційні страховики повинні мати відповідний рівень „страхової культури”. Тут варто сказати про тісний зв’язок між державним регулюванням та обов’язковою формою проведення страхування. Успіхи в галузі страхування багато в чому обумовлені появою саме обов’язкової форми його реалізації. Світовий досвід свідчить, що страхування цивільної відповідальності почало розвиватися тільки з того моменту, коли воно стало обов’язковим внаслідок прийняття державою законів, що регламентували цей вид страхування. Тому і є необхідними законодавчі акти, що примушують людей брати на себе певні зобов’язання[112, с. 51].

Під обов’язковим видом страхування розуміється обов’язковість внесення відповідним колом страхувальників фіксованих видів платежів, коли необхідність відшкодування матеріального збитку або надання грошової допомоги зачіпає інтереси не лише конкретного страхувальника, але й державні інтереси [28, с. 89].

Метою обов’язкового страхування є підвищення соціальної захищеності окремих категорій громадян, посилення стабільності в економіці завдяки раціональному використанню страхових фондів, розширення кола страхувальників і помітне зниження на підставі цього страхових платежів. Інакше кажучи, обов’язкова форма страхування поширюється на пріоритетні об’єкти страхового захисту. Тому соціальне страхування, обов’язкове державне страхування певних категорій державних службовців, страхування майна сільськогосподарських підприємств, тощо в Україні є обов’язковим [21, с. 234-235].

Проголошені в Конституції України пріоритети розбудови соціальної держави, прагнення підвищити соціальний захист громадян, особливо тих категорій, на яких покладено виконання державницьких функцій, у свою чергу, обумовлює існування інституту обов’язкового страхування.

З метою виконання обов’язку держави турбуватися про соціальну захищеність таких державно значимих категорій громадян як військовослужбовці та прирівняні до них особи, державні службовці виконавчої та судової влади, представники законодавчої влади, законами встановлений обов’язок державного страхування їх життя, здоров’я та майна, а також спеціальний порядок його фінансування з коштів відповідних бюджетів міністерств, відомств або інших органів державної влади. Об’єктом страхування при обов’язковому державному страхуванні є майнові інтереси, пов’язані із життям, здоров’ям та/або майном державних службовців визначених категорій. Страхування такого типу може здійснюватися тільки на підставі законів, безпосередньо в силу закону або через примус з боку закону.

Із зовнішньої сторони обов’язкове державне страхування повинне здійснюватися у формі договору страхувальника із страховими організаціями, до укладення якого сторони зобов’язуються примусом закону. У зв’язку з цим великий інтерес, особливо для правозастосовної практики, являє собою питання про фінансово-правовий режим обов’язкового державного страхування. Пов’язане це з тим, що саме через такий режим встановлюється порядок формування змісту прав та обов’язків сторін при здійсненні цього виду страхування.

Правила поведінки сторін при обов’язковому державному страхуванні визначаються юридичною природою цього виду страхування. Питання про юридичну природу обов’язкового страхування, по суті, являє собою питання про те, що лежить в основі правовідношення при цьому виді страхування: договір чи закон, і чи є саме правовідношення відношенням, яке регулюється нормами права публічного або приватного.

„В дійсності, джерелом виникнення страхового правовідношення є закон, а не договір, і саме правовідношення, беззаперечно, являє собою відношення публічного права” – наголошує В.І.Серебровський. Юридична природа „примусу до укладання договору” визначається як покладання на суб’єкта, всупереч його волі внаслідок дії норм існуючого законодавства (об’єктивного права), в інтересах іншої особи обов’язку укласти договір, основний зміст якого встановлений заздалегідь законодавчими актами [206, c. 478-479].

Обов’язкове страхування (obligatoryinsurance) – форма страхування, що встановлюється законами України шляхом внесення змін до Закону України „Про страхування” і ґрунтується на принципах обов’язковості як для страхувальника, так і для страховика. Страхова відповідальність у цьому випадку наступає автоматично, з моменту появи об’єкта страхування. Обов’язкове страхування не обмежується будь-яким періодом та діє до тих пір, поки існує страхувальник. Принцип обов’язковості однаково поширюється як на страхувальника, так і на страховика. Страхувальник має обов’язково застрахувати передбачений законодавством об’єкт і вносити визначені страхові платежі, а страховик зобов’язаний прийняти до страхування певні об’єкти, не маючи права відмовити у цьому. Обов’язкове страхування передбачає відповідальність страхувальника за вчасність внесення в повному обсязі страхових платежів. У разі порушення останнім цих вимог, страхові платежі стягуються за рішенням суду, а також нараховується пеня.

Для здійснення обов’язкового страхування відповідно до ст. 7 Закону України „Про страхування”[185] від 7 березня 1996 р. Кабінет Міністрів України встановлює порядок і правила його проведення, форми типового договору, особливі умови ліцензування, максимальні розміри страхових сум, тарифи та методику актуарних розрахунків.

Вищезазначене дозволяє виділити такі риси притаманні для обов’язкових видів страхування:

  1. повне охоплення страхуванням усіх зазначених в законі суб’єктів;
  2. автоматичність поширення страхування на об’єкти, що зазначені в законі;
  3. нормування страхового забезпечення, тобто законом або підзаконним нормативним актом встановлюються єдині для всіх розміри страхових сум та максимальні розміри страхових тарифів або методику актуарних розрахунків.

Особливість правового регулювання в галузі обов’язкового страхування, встановлена ст. 6 Закону України „Про страхування” і полягає в тому, що обов’язковість того чи іншого виду страхування може бути введена тільки законом. Не менш важливим є й те, що в законі декларується обов’язковість певного виду обов’язкового страхування, а також містяться основні (суттєві) умови й порядок проведення будь-якого виду обов’язкового страхування. Важливою вдається спроба уніфікації проведення обов’язкового страхування, адже ч. 2 ст. 6 Закону України „Про страхування” забороняє здійснення обов’язкових видів страхування, не передбачених цим Законом. Але не тільки в зазначених моментах виявляється публічно-правова природа обов’язкового страхування. Свого вираження вона знаходить і в початку „примусовості”.

Які б обмеження не встановлював законодавець для сфери застосування приватного права, все ж відмінною рисою останнього є автономія сторін. Де автономія є юридично відсутньою, там немає й приватного права. В публічному праві особа повинна вступати у відносини тільки з тією посадовою особою або органом влади, до компетенції якого входять ті чи інші функції, права й обов’язки. Одна сторона завжди визначена у самому законі [206, с. 481-482].

В той же час не можна заперечувати, що в ряді випадків проведення чіткої межі між публічно-правовим та приватно-правовим відношенням у сфері обов’язкового державного страхування може представляти відомі труднощі. Але існують формальні критерії, які дають тверде підґрунтя для розмежування відносин на публічно-правові та приватно-правові. При обов’язковому страхуванні одна сторона завжди визначена в самому законі. Це уповноважений орган держави, до компетенції якого входять ті або інші функції, права та обов’язки у сфері обов’язкового державного страхування. Якщо ознакою приватно-правового відношення є юридична рівність сторін, то ознакою публічно-правового відношення виступає саме нерівність учасників цього правовідношення, що виходить з відмінності у їх правосуб’єктності. Особливо чітко це проявляється при обов’язковому державному страхуванні, коли активному суб’єкту публічно-правового відношення (уповноваженого органу держави) притаманний початок володарювання.

Уповноважений орган держави у правовідносинах з обов’язкового страхування ніколи не буде звичайним контрагентом, як то є у класичних договірних відносинах. Активний суб’єкт існує тільки для виконання передбачених законодавчими актами посадових дій. Ця сторона правовідносин не має свободи вибору, що притаманне для приватних засад відносин. Уповноважений орган змушений виконувати обов’язок по проведенню страхування певної категорії осіб.

Все вищезазначене дозволяє стверджувати, що правовідносини з обов’язкового державного страхування беззаперечно виступають публічно-правовими відношеннями. Підстави його виникнення, характер встановлення всіх своїх суттєвих елементів, властивості прав та обов’язків сторін схиляють до характеристики згаданих правовідносин як публічних. Водночас угоду між страхувальником – уповноваженим органом держави та страховими організаціями при обов’язковому державному страхуванні необхідно розглядати як специфічну форму реалізації владних повноважень уповноваженого державного органу. Як зазначається, „договір, поруч з іншими правовими актами виступає універсальним засобом правового регулювання. Він може й повинен застосовуватися у всіх галузях права, включаючи публічно-правові”[254, с. 21-22].

Використовуючи таку форму організації правовідносин як обов’язкове державне страхування, держава й встановлює фінансово-правове регулювання інституту обов’язкового державного страхування. Так, обов’язкове державне страхування здійснюється за рахунок коштів, що виділяються із відповідних бюджетів. Правове регулювання формування фінансових ресурсів і цільового бюджетного фінансування видатків по здійсненню обов’язкового державного страхування регламентується нормами бюджетного процесу. І хоча, на відміну від російського законодавства[127],в Постанові Верховної Ради України „Про структуру бюджетної класифікації” від 12 липня 1996 р.[186]окремо не виділено в якості бюджетного показника видатки на обов’язкове державне страхування, в Законі України „Про державний бюджет України”, що приймається на кожний рік, видатки на проведення цього виду страхування передбачені.

Безумовно, відносини, що виникають у зв’язку із цим, є фінансово-правовими через те, що вони мають місце у ході формування державою фінансових ресурсів на підставі закону. Іншими словами, виникають у сфері фінансової діяльності держави та регулюються в імперативному порядку.

Рівень бюджетів як джерел виплат страхових відшкодувань законодавчо встановлюється диференційовано для кожної групи застрахованих осіб. Так, Постановою КМУ “Про порядок і умови виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті) або інвалідності працівника міліції” від 12 травня 2007 р. передбачено, що страхові платежі державного обов'язкового особистого страхування зазначених осіб здійснюється за кошти державного бюджету, місцевих бюджетів та коштів міністерств і відомств [149]. Хоча одразу необхідно зазначити, що співробітники міліції користуються набагато меншими пільгами, ніж інші категорії державних службовців. Подібна тенденція спостерігається й в оформленні страхових виплат в Україні. Так, згідно з Постановою Кабінету міністрів України „Про порядок і умови обов’язкового страхування посадових осіб державної податкової служби” від 3 червня 1994 р. № 349 страховик сплачує страхові суми по страхових подіях, які настали, в разі загибелі або смерті застрахованого під час виконання службових обов’язків його спадкоємцям, чи іншому випадку за втрати застрахованим працездатності внаслідок поранення, контузії, травми, захворювання або інвалідності, які виникли під час виконання посадових обов’язків. У першому випадку сума страхового відшкодування виплачується у розмірі десятирічної заробітної платні застрахованого за останньою посадою, а другому – у розмірі, що залежить від ступеня втрати працездатності, який визначається у відсотках від суми п’ятирічної заробітної платні за останньою посадою, що її обіймав застрахований до встановлення втрати працездатності, але не може бути менше шестимісячної заробітної платні на зазначеній посаді [153]. Подібний стан відносин характерний і для страхування посадових осіб контрольно-ревізійної служби. У разі загибелі або смерті застрахованого, у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків у період проходження служби чи протягом року після звільнення, його спадкоємцям виплачується страхова сума в розмірі десятирічного утримання застрахованого за останньою посадою. У разі втрати застрахованим працездатності внаслідок поранення, контузії, захворювання чи інвалідності, які виникли у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків у період служби чи протягом року після звільнення з неї, страхова сума сплачується в розмірі, який залежить від ступеня втрати працездатності й визначається у відсотках до суми п’ятирічного грошового утримання за останньою посадою, яку він обіймав до встановлення втрати працездатності [150].

Удвічі більшим є розмір страхового відшкодування з настанням страхової події для суддів[151]та народних депутатів[190].

Закон поставив крапку у тривалій дискусії з приводу необхідності здійснення державного обов’язкового особистого страхування, визначивши, що воно має бути замінене на безпосереднє здійснення потерпілим компенсаційної виплати з Державного бюджету України головними розпорядниками бюджетних коштів за цільовими платежами за місцем роботи потерпілого. Проте до прийняття спеціального закону, що регламентував би порядок здійснення таких виплат продовжено дію нормативно-правових актів, що регулюють порядок здійснення обов’язкового державного особистого страхування.

Обов’язкове страхування можна групувати так:

1) встановлене для осіб, що знаходяться на державній службі;

2) встановлене для осіб, що постраждали від радіаційних аварій на об’єктах цивільного та воєнного призначення, від екологічних та інших надзвичайних катастроф, ядерних установок та джерел іонізуючого випромінювання;

3) встановлене відносно ризиків, пов’язаних з підготовкою та запуском космічної техніки на космодромі, запуском та експлуатацією її у космічному просторі;

4) встановлене для осіб, задіяних у медичних та інших наукових дослідженнях в галузі вірусології, наданням медичної, психіатричної та інших видів допомоги, а також осіб, задіяних у проведенні різноманітних рятувальних робіт.

У випадку, коли особі, на користь якої за законом повинен бути укладено договір обов’язкового страхування, відомо, що страхування не здійснене, вона вправі в судовому порядку вимагати його здійснення особою, на яку покладено обов’язок страхування[238].

Характерною рисою становища сторін у фінансово-правовому відношенні з приводу обов’язкового державного страхування є їх нерівність, однією із сторін виступає держава в особі відповідного органу влади. Сторона фінансового правовідношення, протилежна державі, завжди наділена обов’язком[84, с. 61].

Таким чином, страховик, укладаючи з органом виконавчої влади договір страхування, тим самим приймає на себе обов’язок по наданню застрахованим особам (вигодонабувачам) встановленого законом страхового забезпечення. Іншими словами, страховик, здійснюючи виплату страхових сум, діє у взаємовідносинах з вигодонабувачами від імені держави, тобто виконує одночасно і публічну функцію, реалізуючи конституційний обов’язок держави компенсувати шкоду, нанесену життю або здоров’ю цих осіб, навіть незважаючи на те, що дане зобов’язання виникає внаслідок укладання цивільно-правової угоди.

Не можна не зазначити, що при обов’язковому державному страхуванні суб’єкти правовідносин можуть у деяких межах самостійно визначати зміст фінансових обов’язків. Загальні положення законодавчих актів, які передбачають проведення обов’язкового державного страхування певних категорій осіб [106; 170], безпосередньо, або відсилаючи до положень правових актів [152; 155], передбачають, що обов'язкове державне страхування, наприклад, державних виконавців здійснюється Національною страховою компанією “Оранта” або страховиком, який одержав відповідну ліцензію. Проведення обов'язкового страхування працівників державної лісової охорони здійснюється страховиком, який одержав відповідну ліцензію в Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг і визначений за погодженням із страхувальником. Таким чином, законодавець відмовився від обов’язкового державно-монопольного страхування, віддаючи перевагу обов’язково-конкурентному, тобто такому, при якому страхування здійснюється будь-якою, за вибором страхувальника, страховою організацією, але тільки за умови наявності у неї ліцензії, виданої Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг. Адже відповідно до Закону України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 1 червня 2000 р. [174] Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг затверджена органом ліцензування у сфері страхової діяльності [139].

Необхідно також зазначити, що у правовідносинах між страховиком та страхувальником, що є предметом дослідження, у ряді випадків присутній принцип узгодженої думки. Так, розмір страхового тарифу по обов’язковому державному страхуванню визначається страховиком та органом виконавчої влади, який забезпечує проведення єдиної державної фінансової політики. Так, ряд постанов Кабінету Міністрів України, що відповідно до ч. 2 ст. 7 Закону України „Про страхування” від 7 березня 1996 р. регламентують порядок та правила проведення обов’язкового страхування, форми типового договору, тощо містять положення, які підтверджують реалізацію згаданого принципу. Відповідно до п.п. 3, 4 Порядку та умов державного обов’язкового страхування життя та здоров’я суддів від 14 лютого 1994 р., передбачається, що суми страхових платежів установлюються щорічно страховиком за погодженням з Міністерством фінансів України під час формування державного бюджету на наступний рік. Кошти на виплату страхових платежів передбачаються в кошторисах страхувальників відповідно до затвердженої бюджетної класифікації [151]. Відповідно до п. 4 Порядку та умов обов’язкового державного страхування державних виконавців, встановлюється, що суми страхових платежів визначаються щорічно страховиком за погодженням з Міністерством фінансів під час формування державного бюджету на наступний рік[152]. Подібні вказівки містяться і в інших постановах КМУ, які регламентують порядок проведення обов’язкового державного страхування певних категорій осіб[149, 150; 153; 154; 155; 156; 182].

Суб’єкти у відомих межах, відповідно до законодавчих обмежень, за своїм розсудом набувають прав та здійснюють обов’язки, визначають їх зміст. При цьому необхідно брати до уваги специфічний характер публічного обов’язку як самої держави в особі уповноваженого органу (Міністерства фінансів або Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг), так і страховика. Таким чином, застосування приватно-правових елементів регулювання відносин у регулюванні публічно-правових відносин, що мають місце при обов’язковому державному страхуванні, дозволяє, з певними застереженнями, розглядати можливість включення до фінансово-правових інститутів – інститут обов’язкового державного страхування, з приватноправовими елементами регулювання відносин у цій сфері страхування[115, 225-226].

Підвищена увага до відносин у сфері обов’язкового державного страхування полягає у встановленні обов’язку відповідних міністерств вступити у ці правовідносини, в особливому порядку ліцензування діяльності страховиків та додаткових заходах контролю за їх діяльністю, контролю з боку Рахункової палати за цільовим використанням бюджетних коштів. Все це обумовлене необхідністю забезпечення соціальних інтересів державно значимих категорій громадян та інтересів держави, які тут співпадають. До сфери фінансово-правового режиму обов’язкового державного страхування також необхідно включити й підсистему регулятивного впливу, пов’язаного із здійсненням державного фінансового контролю за використанням грошових коштів, наданих за рахунок державного бюджету та місцевих бюджетів на обов’язкове державне страхування.

Необхідно підкреслити, що метою обов’язкового державного страхування є захист не лише приватних інтересів вигодонабувачів (посадових осіб, службовців тощо), а й публічних інтересів – інтересів всього суспільства, пов’язаних із зацікавленістю держави з огляду на причини об’єктивного характеру у своєчасному відновленні здоров’я та майна державно значимих категорій громадян, які представляють „людський потенціал” [16, с. 356-363], що забезпечує виконання державних функцій. Як вже визначалося, і страховик, і страхувальник у взаємовідносинах із застрахованими, перш за все, виконують публічну функцію, спрямовану на компенсацію збитку, спричиненого вказаній категорії громадян.

Таким чином, фінансово-правовому режиму обов’язкового державного страхування притаманне:

законодавче встановлення державою видів, порядку та умов обов’язкового страхування за рахунок коштів бюджетів;

наявність державного контролю у цій сфері або безпосередня участь держави (уповноваженого нею органу) як обов’язкового суб’єкта обов’язкового державного страхування;

використання імперативного методу (державно-владних приписів) при регулюванні виникнення, зміни та припинення відносин, що виникають у зв’язку з обов’язковим державним страхуванням;

найбільша питома вага норм фінансового права, які регламентують систему та організацію цього виду страхування;

обов’язкове державне страхування є елементом фінансової системи держави;

гарантованість державою реалізації прав застрахованих державно значимих категорій громадян;

страхувальником є держава, а вигодонабувачем постає конкретна фізична (посадова) особа, яка не сплачує страхових внесків.

Все вищенаведене, дозволяє визначити сукупність норм, які регламентують достатньо специфічну та відособлену групу суспільних відносин, що виникають у зв’язку з обов’язковим державним страхуванням, як інститут фінансового права, що регулює фінансові відносини у сфері страхування. При цьому всі види обов’язкового державного страхування визначені в Законі України «Про страхування». Але значну частку норм правового механізму обов’язкового державного страхування, поруч із Бюджетним кодексом України, Законом «Про державний бюджет України», складають норми підзаконного характеру, а саме Постанови Кабінету Міністрів України. Цими Постановами фактично і визначається правовий режим обов’язкового державного страхування. Проте, відразу після проголошення незалежності України у наукових фінансово-правових колах йде мова про необхідність прийняття Закону, який замінив би державне обов’язкове особисте страхування на компенсаційні виплати потерпілим з Державного бюджету України.

Як приклад можна навести спробу законодавця змінити систему обов’язкового особистого страхування працівників МВС України та замінити цей механізм, механізмом виплати компенсації за завдану життю та здоров’ю шкоду. Ці зміни дозволили уникнути багатьох проблем, що мали місце за часів існування старої моделі обов’язкового особистого страхування працівників МВС України.

Прийняттям Закону, який встановлював би обсяги компенсаційних виплат та передбачав порядок здійснення обов’язкового страхування, має бути уніфіковано існуючий механізм страхових виплат державно значимим категоріям працівників та службовців. Це дозволить вирішити низку соціальних питань серед працівників державного апарату, що проявляються у сфері обов’язкового державного особистого страхування.

Держава у першу чергу має бути зацікавлена у тому, щоб ті особи, на яких покладено виконання пріоритетних державних функцій, відчували себе захищеними від настання певних негативних наслідків, що потенційно присутні в їх професійній діяльності. Таким чином держава встановить додаткові гарантії стабільної діяльності апарату державного управління, що позитивно впливатиме на поліпшення якості виконання державних функцій.

3.2. Фінансово-правовий режим добровільного страхування

Держава завжди впливає на суспільні процеси, адже вона зобов’язана забезпечувати інтереси громадян, захищати їх права та свободи. Не є виключенням і відносини, що регламентовані нормами інституту добровільного (комерційного) страхування, про наявність якого необхідно говорити з певними застереженнями. Особливу увагу держава приділяє фінансовому регулюванню відносин з добровільного страхування. Основи фінансово-правового режиму добровільного страхування як „особливої цілісної системи регулятивного впливу”[11, с. 250]визначені у Розділі ІІІ Закону України „Про страхування” від 7 березня 1996 р. [185]. Згадані принципи, основні з яких визначалися вище, реалізовуються в інших законодавчих актах Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та уповноважених на видання актів нормативного регулювання органів.

На сьогоднішній день держава не може знаходитись осторонь відносин, врегульованих вказаним інститутом. Як вже вище зазначалося, вона не може допустити повторення ситуації, що склалася на початку 90-х років, коли значна частина громадян України втратила свої заощадження в Укрдержстраху або внаслідок знецінення облігацій на автомобілі «Жигулі» ВАЗ-2108, - 2199. Таким чином, держава, встановлюючи правовий режим комерційного страхування, з одного боку, фінансово-правовими нормами сприяє відновленню довіри населення, з іншого – уповноважує відповідні органи забезпечувати такий режим діяльності страхових компаній, за якого останні, отримуючи прибутки від страхової діяльності, тим самим захищали інтереси страхувальників.

Держава, регулюючи формування та використання фондів коштів, що накопичуються у страхових компаніях внаслідок їхньої статутної діяльності напряму впливає на фінансові результати страховиків. Наслідки господарської діяльності останніх є основою для визначення суми сплати податків, що є основним джерелом формування прибуткової частини бюджету.

Аналізуючи Закон України „Про страхування” від 1996 р. та порівнюючи його з Декретом Кабінету Міністрів України „Про страхування” від 1993 р., можна зробити висновок, що Закон посилив вимоги щодо статутної правосуб’єктності страховиків в частині їх фінансової діяльності. Не беручи до уваги розширення переліку організаційно-правових форм, в яких повинні діяти страховики, варто зазначити, що в Законі змінені засади фінансової діяльності останніх. Ці вимоги визначені в Розділі ІІІ Закону. Так, відповідно до ст. 30 Закону України „Про страхування” від 7 березня 1996 р., страховики зобов’язані дотримуватися низки умов щодо забезпечення платоспроможності.

Як уявляється, законодавець, запроваджуючи подібні вимоги, створив передумови оптимального забезпечення та захисту прав страхувальників з метою відновлення та підвищення довіри останніх до страхових організацій. Іншими словами, тільки фінансово стабільні компанії реально спроможні забезпечити стабільність страхового ринку в Україні.

Фінансова надійність страховика – це спроможність страховика виконати страхові зобов'язання, прийняті за договорами страхування та перестрахування у випадку впливу несприятливих чинників. Тому стійка фінансова надійність страхових операцій дає змогу страховикові виконати усі зобов'язання за будь-яких несприятливих обставин.

Першою умовою фінансової стабільності, визначеною в Законі, є наявність сплаченого статутного фонду та наявність гарантійного фонду страховика. Існують законодавчі вимоги до власних коштів страховика, які мають бути сформовані за рахунок вкладів засновників і прибутку. Статутний фонд – головний елемент функціонування будь-якого суб'єкта господарської діяльності незалежно від форми власності та виду господарської діяльності. Він є сумою вкладів засновників для забезпечення життєдіяльності компанії. Порядок формування статутного фонду регулюється чинним законодавством та статутними документами.

Відповідно до ч. 2 ст. 30 Закону України «Про страхування» від 7 березня 1996 р. збільшено розмір статутного фонду страхових компаній. Для страховиків, що не займаються страхуванням життя, такий мінімальний розмір складає 1 млн євро, а для страховиків, що здійснюють операції по страхуванню життя, – 1,5 млн євро. При цьому цей розмір діє як стосовно страховиків із 100% вітчизняним капіталом, так і для страховиків із долею іноземного інвестора в статутному фонді. Важливо, що 100% статутного фонду має бути внесено у грошовій формі, тобто являти собою ліквідні кошти для виконання зобов'язань перед страхувальниками у разі нестачі спеціальних коштів – страхових резервів. Ці положення закріплені законодавчо і поширюються на всіх учасників страхового ринку України.

Однак необхідно зазначити, що в процесі євроінтеграційних прагнень України, змінюються й фінансово-правові засади діяльності страховиків. 7 липня 2005 р. Верховна Рада України прийняла зміни до Закону України “Про страхування”№ 2774-15 [164]. Згідно зі змінами, внесеними цим Законом, “Мінімальний розмір статутного фонду (гарантійного депозиту) страховика, який займається видами страхування іншими, ніж страхування життя, встановлюється в сумі, еквівалентній 1 млн євро, а страховика, який займається страхуванням життя, 10 млн євро за валютним обмінним курсом валюти України”.

Відповідно до прикінцевих положень, Закон № 2774-15 набирає чинності через п’ять років після вступу України до Світової організації торгівлі. Уповноважений орган в річний термін з дня опублікування цього Закону повинен розробити та затвердити нормативно-правові акти, що випливають із цього Закону.

16 листопада 2006 р. Верховна Рада України прийняла Закон України „Про внесення змін до Закону України „Про страхування””№ 357-16 [165], яким потенційно заклала колізію стосовно правового статусу страховиків-нерезидентів. Згідно з ч. 2 ст. 2 вказаного Закону „забороняється здійснювати страхову діяльність на території України страховиками-нерезидентами, крім страхової діяльності виключно із страхування ризиків...”. Таким чином створено протиріччя із п. 3 ч. 1 ст. 2 Закону України № 2774-15. Згідно з зазначеними положеннями діяльність страховиків-нерезидентів дозволяється, через представництва у формі філій іноземних страхових компаній, у зв’язку з чим необхідно уніфікувати правовий статус цих потенційних учасників страхового ринку України.

Вступ до Світової організації торгівлі (СОТ), за деклараціями найвищих органів влади, Президента, урядових організацій вважається найближчою перспективою України. Якщо Україна стане членом СОТ, зміни, внесені Законом України № 2774-IV, вступлять в дію не раніше 2013 р.,а згідно до Закону № 357-V– з моменту вступу до СОТ.

Діючі положення Закону України „Про страхування”, окрім встановлення мінімального розміру статутного фонду, встановлює й інші умови забезпечення платоспроможності страховиків. До таких належить гарантійний страховий фонд.

До гарантійного фонду страховика належить додатковий та резервний капітал, а також сума нерозподіленого прибутку.

Страховики за рахунок нерозподіленого прибутку можуть створювати вільні резерви.

Вільні резерви – це частка власних коштів страховика, яка резервується з метою забезпечення платоспроможності страховика відповідно до прийнятої методики здійснення страхової діяльності.

Фінансова надійність страховика залежить від правильного розрахунку тарифних ставок, які є ціною за страхову послугу. Цей розрахунок не може бути зроблений без урахування збитковості страхової суми страховиком. Виходячи з обсягу та рівномірності розподілу ризику, частоти настання страхових випадків, обсягу доходу компанії на основі статистичних даних за кілька років страховиком розраховується тарифна ставка. Але не завжди об’єктивні виміри доступні страховику хоча б з тієї причини, що він не володіє потрібною інформацією. Тоді йому не залишається нічого іншого, як тільки покладатися на свій суб’єктивний погляд щодо вірогідності настання негативних подій і можливих збитків. За добровільними видами страхування страховик самостійно розраховує страхові тарифи і затверджує їх в уповноваженому органі зі страхової діяльності. Крім того, існує розвинута система знижок до базових тарифів, яка застосовується для поновлення договору страхування при закінченні його дії, та для корпоративних клієнтів. Страховий ринок України характеризується також демпінговими тенденціями та необґрунтовано низькими цінами на деякі види страхування. Відхилення страхового тарифу від об'єктивних обґрунтувань може призвести до зниження фінансової надійності страховика та невиконання страховиком своїх зобов'язань перед страхувальниками[133, с. 356].

Наступним обов’язковим елементом забезпечення платоспроможності страховиків є створення страхових резервів, достатніх для майбутніх виплат страхових сум і страхових відшкодувань.

Фінанси, які знаходяться в розпорядженні та володінні страховика, забезпечують його діяльність по наданню страхового захисту. Страховик, відповідно, наділений правомочністю формувати та використовувати кошти страхового резервного фонду, покриваючи тим самим матеріальний збиток страхувальника та власні витрати по організації страхового захисту.

Ця теоретична концепція відображена в Законі. Відповідно до ст. 30 Закону України „Про страхування” від 7 березня 1996 р. для забезпечення виконання страховиками зобов'язань щодо окремих видів обов'язкового страхування страховики можуть утворювати централізовані страхові резервні фонди та органи, які здійснюють управління цими фондами. Положення про ці фонди затверджується Уповноваженим органом. Джерелами утворення централізованих страхових резервних фондів можуть бути відрахування від надходжень страхових платежів, внески власних коштів страховика, а також доходи від розміщення коштів централізованих страхових резервних фондів.

Ще один критерій фінансової надійності страховика – достатність страхових резервів, які відображають обсяг страхових зобов'язань за укладеними договорами страхування. Розмір страхових резервів має бути адекватний прийнятим страховим зобов'язанням. Виконання страхових зобов’язань в першу чергу має здійснюватися за рахунок коштів страхових резервів, а їх достатність обумовлено правильно визначеною тарифною ставкою. Акумульовані у страхові резерви премії деякий час перебувають у розпорядженні страховика і можуть бути інвестовані з метою одержання додаткового доходу. Проте тимчасово вільні кошти страхових резервів, інвестовані страховиком, підлягають регулюванню з боку держави, оскільки вони є коштами страхувальників і мають бути повернуті їм при настанні страхової події. Активи страховика, сформовані за рахунок страхових резервів, є гарантією виконання його зобов'язань та повинні розміщуватися з метою забезпечення ліквідності, диверсифікації, надійності та прибутковості. Такі вимоги дають змогу забезпечити своєчасні і в повному обсязі страхові виплати. Крім того, при розміщенні тимчасово вільних коштів страхових резервів необхідно враховувати характер розподілу ризику; термін страхування; обсяг акумульованих коштів; необхідність в інвестиційному доході.

Окрему категорію фінансів складають доходи та видатки страховиків.

Доходи страховиків можна поділити на три групи:

  1. доходи від страхових операцій, тобто всі надходження на користь страховика, пов’язані з проведенням страхування та перестрахування;
  2. доходи від інвестицій та розміщення тимчасово вільних коштів (як власних, так і коштів страхових резервів);
  3. інші доходи, тобто ті, що не відносяться ні до страхових, ні до інвестиційних, але часом з’являються у страховика в процесі його звичайної господарської діяльності.

Видатки страховика формуються у процесі розподілу страхового фонду.

Склад та структура видатків визначають взаємопов’язані економічні процеси: погашення зобов’язань перед страхувальниками та фінансування діяльності страхової організації.

До складу видатків на проведення страхування включаються:

  1. виплати страхових сум та страхового відшкодування;
  2. відрахування до страхових резервних фондів;
  3. відрахування до технічних резервів, окрім резерву незароблених премій, на умовах, передбачених діючим законодавством;
  4. безпосередньо видатки на проведення страхування;
  5. інші видатки, що включаються у собівартість страхової діяльності.

За обсягом відрахувань та значимістю основною статтею видатків страховика виступають виплати страхових сум та страхового відшкодування. Внаслідок такої виплати відбувається виконання фінансових зобов’язань страховика, прийнятих ним перед страхувальниками на момент укладення угоди на підставі закону (в обов’язковому страхуванні).

Відрахування до запасних фондів, або резерви внесків являють собою своєрідний варіант видатків майбутніх періодів у страховій справі. Вони визначаються як різниця між нормативною та фактичною величиною виплат страхових сум та страхового відшкодування.

Так само як і інші елементи видатків страховика, відрахування на попереджувальні заходи нормовані структурою тарифної ставки. Важливу роль у страховій справі відіграють так звані видатки на ведення справи, які призначені для фінансування діяльності страховика. Вони закладаються до навантаження брутто-ставки і є важливим елементом собівартості страхових операцій.

Видатки на ведення справи поділяються на:

  1. аквізіційні;
  2. інкасові;
  3. ліквідаційні;
  4. управлінські.

Аквізіційні видатки провадяться з метою укладання нових договорів страхування. Аквізіційні видатки різко зростають в періоди, коли вводяться нові види страхування, що викликає притік нових договорів.

Інкасові видатки – це видатки на оплату праці працівників страхової організації, пов’язані зі збором страхових премій й обслуговуванням страхувальників. Як правило, інкасові видатки обраховуються у відсотках від брутто-ставки по принципу комісійних.

Ліквідаційні видатки звичайно виступають прямими та здійснюються після настання страхового випадку. Як і інші прямі видатки вони відносяться до конкретного виду страхування. До їх складу входять витрати на проїзд ліквідатора та експертів до місця страхового випадку, винагороди експертам, судові витрати, видатки на кореспонденцію, пов’язані з даним випадком і т.д.

Управлінські видатки включають в себе оплату праці адміністративно-управлінського персоналу страхової організації та видатки на розвиток страхування. Управлінські видатки закладаються у навантаження на підставі співвідношення видатків до брутто-ставки. У той же час при проведенні страхових операцій обсяг необхідних управлінських видатків визначається не сумою страхових премій, що поступили, а кількістю діючих договорів.

Прибуток від страхової діяльності обраховується за формулою:

ПСД = (ЗП+КП+ВП+ПЦР+ПТР)-(ВС+ВЦР+ВТР+ВВД),

де ЗП – зароблені страхові премії за договором страхування та перестрахування;

КП – комісійні винагороди за перестрахування;

ВП – частина страхових виплат, що виплачені перестраховикам;

ПЦР – повернені суми із централізованих страхових резервних фондів;

ПТР – повернені суми технічних резервів;

ВС – виплати страхових сум та страхових відшкодувань;

ВЦР – відрахування до централізованих страхових резервних фондів;

ВТР – відрахування до технічних резервів;

ВВД – видатки на ведення справи.

Сума у перших дужках визначає доходи від страхової діяльності, а сума у других дужках – видатки страховика на проведення страхових операцій.

Страхові премії, в контексті доходів страховика розглядаються як плата за страхові послуги. Загальний підхід полягає в тому, що страхові премії повинні бути оплачені раніше, ніж виникають обов’язки страховика по страховій виплаті. Страхова компанія вправі повністю розпоряджатися всім обсягом мобілізованих страхових премій, використовуючи ці кошти для поточного інвестування та отримання інвестиційного прибутку.

Зароблені страхові премії визначаються шляхом підвищення суми надходжень страхових премій протягом звітного періоду на суму незароблених страхових премій на початок звітного періоду та зменшення отриманого результату на суму незароблених страхових премій на кінець звітного періоду.

Ступінь реальності визначеного фінансового результату (прибутку чи збитків) від страхової діяльності залежить від того, наскільки точно поділена страхова премія на зароблену та незароблену.

Метод, який використовують українські страховики, не враховує специфіки видів страхування, строку дії страхових договорів. Звідси – неможливість визначення достатньо точного фінансового результату від страхової діяльності.

Прибуток від страхової діяльності не завжди є головною частиною балансового прибутку страховика. Доволі часто основна діяльність страховика приносить йому не прибуток, а збитки, які компенсуються прибутком від інвестування та розміщення тимчасово вільних коштів, а також прибутком від інших операцій. Ці види прибутків страховика визначаються як різниця між відповідними доходами та видатками.

Балансовий прибуток був і залишається джерелом виплати дивідендів, фінансування капітальних вкладень, соціальних заходів. Виплата дивідендів за відсутності „реального” чистого прибутку забороняється законодавством. Здійснення капітальних вкладень не заборонене, але й не бажане, оскільки підприємство перетворюється на „фінансову піраміду”, яка існує до того часу, поки існує надходження коштів, і руйнується, як тільки надходження припиняються.

Останньою умовою забезпечення платоспроможності страховика, визначеною в Законі України „Про страхування” від 7 березня 1996 р., є перевищення фактичного запасу платоспроможності страховика над розрахунковим нормативним запасом платоспроможності.

З теоретичної точки зору, платоспроможність страховика – це його здатність виконувати страхові зобов’язання, що прийняті ним договором страхування та перестрахування у випадку несприятливих обставин. Платоспроможність страховика – це можливість покриття його зобов’язань тими активами, які являють собою реальні цінності, а тому є ліквідними. Закон, у свою чергу, не дає точне визначення платоспроможності страховика, але прямо визначає порядок її забезпечення.

В Україні показник платоспроможності має різноманітну методику розрахунку для страховиків, що здійснюють та не здійснюють операції по страхуванню життя. Для перших розрахунок цієї величини резерву здійснюється шляхом множення загальної величини резерву довгострокових зобов’язань (математичні резерви) на 0,05. Для других застосовується розрахунок двох показників, із подальшим вибором найбільшого.

Фактичний запас платоспроможності (нетто-активи) страховика визначається вирахуванням із вартості майна (загальної суми активів) страховика суми нематеріальних активів і загальної суми зобов'язань, у тому числі страхових. Страхові зобов'язання приймаються рівними обсягами страхових резервів, які страховик зобов'язаний формувати в порядку, передбаченому цим Законом.

На будь-яку дату фактичний запас платоспроможності страховика повинен перевищувати розрахунковий нормативний запас платоспроможності.

Нормативний запас платоспроможності страховика, який здійснює види страхування інші, ніж страхування життя, на будь-яку дату дорівнює більшій з визначених величин, а саме:

перша – підраховується шляхом множення суми страхових премій за попередні 12 місяців на 0,18 (останній місяць буде складатися із кількості днів на дату розрахунку). При цьому сума страхових премій зменшується на 50% страхових премій, належних перестраховикам;

друга – підраховується шляхом множення суми страхових виплат за попередні 12 місяців на 0,26 (останній місяць буде складатися із кількості днів на дату розрахунку). При цьому сума страхових виплат зменшується на 50% виплат, що компенсуються перестраховиками згідно з укладеними договорами перестрахування.

Нормативний запас платоспроможності страховика, який здійснює страхування життя, на будь-яку дату дорівнює величині, яка визначається шляхом множення загальної величини резерву довгострокових зобов’язань (математичного резерву) на 0,05.

Загальна величина резерву довгострокових зобов’язань (математичного резерву) дорівнює сумі резервів довгострокових зобов’язань (математичних резервів), які визначаються на будь-яку дату окремо по кожному договору страхування життя.

Фінансова надійність страховика забезпечується і таким інструментом, як перестрахування. Висока вартість об'єктів, які можуть бути прийняті на страхування, незбалансований страховий портфель, коливання результатів діяльності страховика можуть негативно вплинути на його фінансову надійність. Проте при перестрахуванні страховик, приймаючи на страхування крупний ризик, не тільки передає його частку перестраховику, а й продовжує нести відповідальність перед страхувальником у повному обсязі. Тому страховик має правильно визначити розмір власного утримання зобов’язань. Справді, якщо розмір зобов’язань буде надто високим, то в разі настання страхового випадку у страховика може бути недостатньо коштів для покриття збитків страхувальників.

Розмір власного утримання має бути залежним від галузі страхування, а також від характеру та ймовірності ризику, ступеня схильності до нього, можливого максимального розміру збитку, обсягу власних коштів страхової компанії. Одним із найважливіших моментів визначення розміру власного утримання є залежність від обсягу власних коштів: чим більше розмір власних коштів страховика, тим надійніше виконання його страхових зобов'язань. З метою захисту виконання зобов’язань страховика перед страхувальниками ст. 30 Закону України “Про страхування”від 7 березня 1996 р. передбачається в обов'язковому порядку укладення угоди перестрахування у випадку, коли страхова сума за окремою угодою страхування перевищує 10% суми сплаченого статутного фонду і сформованих вільних резервів та страхових резервів. Страховики, які взяли на себе страхові зобов’язання в обсягах, що перевищують можливість їх виконання за рахунок власних активів, повинні застрахувати ризик виконання зазначених зобов'язань у перестраховиків. Поняття перестрахування визначене у ст. 12 Закону України „Про страхування” від 7 березня 1996 р. Ця стаття передбачає, що у разі, якщо обсяги страхових платежів, які передаються в перестрахування нерезидентам, перевищують 50% їх загального розміру, отриманого з початку календарного року, перестрахувальник подає до Уповноваженого органу декларацію за звітний період за формою, встановленою Кабінетом Міністрів України.

В декларації страховик (перестрахувальник) зобов'язаний вказати інформацію про ризики та об'єкти страхування, які перестраховуються у нерезидентів, дані про нерезидентів – перестраховиків та про перестраховиків, брокерів, іншу інформацію, визначену Кабінетом Міністрів України.

Дотримання страховиком перелічених критеріїв фінансової надійності є гарантією для страхувальників, які в обмін на сплачені гроші отримують від страховика запевнення щодо страхового захисту.

З іншого боку, держава, виступаючи зацікавленою стороною даних відносин та виконуючи контрольні функції в даній сфері, через встановлення подібних умов діяльності страховиків, стабілізує страховий ринок України.

Особливу увагу необхідно звернути на ст. 31 Закону України „Про страхування”, в якій дається характеристика страхових резервів. Як уявляється, дана стаття визначає специфіку фінансово-господарської діяльності страховиків. Окрім того, правовий режим страхових резервів визначається рядом підзаконних нормативно-правових актів. Серед останніх можна виділити:

  1. про затвердження напрямів інвестування галузей економіки за рахунок коштів страхових резервів[172];
  2. про затвердження Порядку і правил формування, розміщення та обліку страхових резервів з обов'язкового страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду [148];
  3. про затвердження Методики формування резервів із страхування життя[119];
  4. про затвердження Правил розміщення страхових резервів із страхування життя[158];
  5. про затвердження Правил формування, обліку та розміщення страхових резервів за видами страхування, іншими, ніж страхування життя[159].

Страхові резерви утворюються страховиками з метою забезпечення майбутніх виплат страхових сум і страхового відшкодування залежно від видів страхування (перестрахування). Страховики зобов’язані формувати і вести облік страхових резервів у порядку та обсягах, встановлених цим Законом, станом на кожен день. Цією статтею встановлено, що страховики, які мають право укладати договори обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, формують та ведуть облік страхового резерву збитків, які виникли, але не заявлені, та страхового резерву коливань збитковості в обов’язковому порядку.

Страхові резерви в обсягах, що не перевищують технічних резервів, а для страхових компаній із страхування життя – математичних резервів, утворюються у тих валютах, в яких несуть відповідальність за своїми страховими зобов'язаннями.

Страхові резерви поділяються на технічні резерви і резерви із страхування життя (математичні резерви та резерви належних виплат страхових сум).

Формування резервів із страхування життя, медичного страхування й обов'язкових видів страхування здійснюється окремо від інших видів страхування.

Страховики зобов’язані вести облік договорів страхування і вимог (заяв) страхувальників щодо виплати страхової суми або страхового відшкодування за формою, яка забезпечить отримання інформації, необхідної для врахування при формуванні страхових резервів. Уповноважений орган може встановити порядок та форму ведення обліку договорів страхування і вимог (заяв) страхувальників щодо виплати страхової суми або страхового відшкодування[147].

Страховики зобов’язані формувати і вести облік таких технічних резервів за видами страхування (крім страхування життя):

  1. незароблених премій (резерви премій), що включають частки від сум надходжень страхових платежів (страхових внесків, страхових премій), що відповідають страховим ризикам, які не минули на звітну дату;
  2. збитків, що включають зарезервовані несплачені страхові суми та страхові відшкодування за відомими вимогами страхувальників, з яких не прийнято рішення щодо виплати або відмови у виплаті страхової суми чи страхового відшкодування.

Величина резервів незароблених премій на будь-яку звітну дату встановлюється залежно від часток надходжень сум страхових платежів (страхових премій, страхових внесків), які не можуть бути меншими за 80% загальної суми надходжень страхових платежів (страхових премій, страхових внесків), з відповідних видів страхування у кожному місяці з попередніх дев’яти місяців (розрахунковий період) і обчислюється в такому порядку:

  1. частки надходжень сум страхових платежів (страхових премій, страхових внесків) за перші три місяці розрахункового періоду множаться на одну четверту;
  2. частки надходжень сум страхових платежів (страхових премій, страхових внесків) за наступні три місяці розрахункового періоду множаться на одну другу;
  3. частки надходжень сум страхових платежів (страхових премій, страхових внесків) за останні три місяці розрахункового періоду множаться на три четвертих;
  4. одержані добутки додаються.

У цьому разі останній місяць розрахункового періоду буде складатися з кількості днів на дату розрахунку.

Страховики можуть прийняти рішення про запровадження з початку календарного року згідно з встановленою Уповноваженим органом методикою формування і ведення обліку таких технічних резервів за видами страхування, іншими ніж страхування життя:

  1. резерв незароблених премій;
  2. резерв заявлених, але не виплачених збитків;
  3. резерв збитків, які виникли, але не заявлені;
  4. резерв катастроф;
  5. резерв коливань збитковості.

Страховики зобов’язані письмово повідомити Уповноважений орган про запровадження формування і ведення обліку зазначених технічних резервів за видами страхування, іншими ніж страхування життя, не пізніше ніж за 45 днів до початку календарного року.

Для забезпечення страхових зобов’язань із страхування життя та медичного страхування страховики формують окремі резерви за рахунок надходження страхових платежів і доходів від інвестування коштів сформованих резервів за цими видами страхування.

Кошти резервів із страхування життя не є власністю страховика і мають бути відокремлені від його іншого майна. Страховик зобов'язаний обліковувати кошти резервів із страхування життя на окремому балансі і вести їх окремий облік.

Кошти резервів із страхування життя не можуть використовуватися страховиком для погашення будь-яких зобов’зань, крім тих, що відповідають прийнятим зобов’язанням за договорами страхування життя, і не можуть бути включені до ліквідаційної маси у разі банкрутства страховика або його ліквідації з інших причин, і підлягають передачі іншому страховику за згодою страхувальника та застрахованої особи або підлягають передачі застрахованій особі.

Окремий перелік резервів по медичному страхуванню, а також порядок їх формування та обліку може визначатися відповідними нормативно-правовими актами.

Страховики зобов’язані створювати і вести облік таких резервів із страхування життя:

  1. довгострокових зобов’язань (математичні резерви);
  2. належних виплат страхових сум.

Величина резервів довгострокових зобов’язань (математичних резервів) обчислюється актуарно окремо по кожному договору згідно з методикою формування резервів із страхування життя з урахуванням темпів зростання інфляції.

Кабінет Міністрів України може змінювати перелік страхових резервів та порядок їх розрахунків. Говорячи про роль держави у встановленні фінансово-правого режиму комерційного страхування, необхідно зазначити, що відповідно до ст. 15 Першої директиви Ради Європейських Співтовариств від 24 липня 1973 р. „Кожна держава-член, на території якої підприємство здійснює свою діяльність, зобов’язує останнє формувати достатні за обсягами технічні резерви. Розмір цих резервів визначається правилами, встановленими державою, або, за відсутності таких, практикою, що існує у даній державі” [255].

Кошти страхових резервів повинні розміщуватися з урахуванням безпечності, прибутковості, ліквідності, диверсифікованості та мають бути представлені активами таких категорій:

  1. грошові кошти на поточному рахунку;
  2. банківські вклади (депозити);
  3. валютні вкладення згідно з валютою страхування;
  4. нерухоме майно;
  5. акції, облігації, іпотечні сертифікати;
  6. цінні папери, що емітуються державою;
  7. права вимоги до перестраховиків;
  8. інвестиції в економіку України за напрямами, визначеними Кабінетом Міністрів України;
  9. банківські метали;
  10. кредити страхувальникам-громадянам, що уклали договори страхування життя, в межах викупної суми на момент видачі кредиту та під заставу викупної суми. У цьому разі кредит не може бутеи видано раніше, ніж через один рік після набрання чинності договором страхування, та на строк, який перевищує період, що залишився до закінчення дії договору страхування;
  11. готівка в касі в обсягах лімітів залишків каси, встановлених Національним банком України.

Кошти резервів із страхування життя можуть використовуватися для довгострокового кредитування житлового будівництва, у тому числі індивідуальних забудовників, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України[172].

Страховикам забороняється здійснення інших видів кредитної діяльності.

Кредитний рейтинг банківської установи, в якій розміщені кошти страхових резервів, повинен відповідати інвестиційному рівню за національною шкалою, визначеною законодавством України.

Кредитний рейтинг цінних паперів, емітованих в Україні, в які розміщені кошти страхових резервів, повинен відповідати інвестиційному рівню за національною шкалою, визначеною законодавством України.

Фактично, ці положення визначають порядок формування та використання страхових резервів страховиками.

У відповідності до ст. 32 Закону України „Про страхування” від 7 березня 1996 р. страховики можуть створювати фонди страхових гарантій.

З метою додаткового забезпечення страхових зобов’язань страховики можуть на підставі договору створити Фонд страхових гарантій, який є юридичною особою. Державна реєстрація Фонду здійснюється в порядку, передбаченому для державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності. Орган, що здійснює реєстрацію Фонду, в десятиденний строк з дня реєстрації повідомляє про це Уповноважений орган.

Джерелами утворення Фонду страхових гарантій є добровільні відрахування від страхових платежів, а також доходи від розміщення цих коштів. Розмір відрахувань до Фонду страхових гарантій і порядок використання коштів цього Фонду встановлюються страховиками, які беруть у ньому участь.

Подібний фонд страхових гарантій створений при Моторному транспортному страховому бюро України. Він забезпечує платоспроможність МТСБУ при взаєморозрахунках з іноземними партнерами. Як приклад діяльності фінансових організацій за принципом фонду страхових гарантій можна навести Фонд гарантування вкладів, що функціонує у банківській сфері. На теперішній час, згідно з рішенням Дирекції Фонду, розмір гарантованої компенсації по вкладам складає 50000,00 гривень.

Висновки до третього розділу

Характеризуючи фінансово-правові режими страхування, ставилося завдання розкрити весь механізм правового регулювання відносин у страховій сфері, з урахуванням задач, що стояли при написанні роботи.

Під фінансово-правовим режимом страхування розуміється особливий порядок правового регулювання, встановлений для фінансово-правових відносин страхової галузі, який забезпечується через особливе поєднання залучених для його здійснення способів, методів і типів правового регулювання.

Виконуючи ці завдання, увагу було зосереджено на існуючих принципах, що лежать в основі визначення фінансово-правових режимів окремих ланок страхування: обов’язкового, добровільного, особливостей та порядку формування та використання страховиками резервів тощо. Необхідно зазначити, що ці принципи пронизують все страхове законодавство України.

Для фінансово-правового режиму обов’язкового державного страхування є характерним:

  1. законодавче встановлення видів, порядку та умов обов’язкового страхування за рахунок визначених бюджетів;
  2. наявність державного контролю у цій сфері або безпосередня участь держави уповноваженого органу) як обов’язкового суб’єкта обов’язкового страхування;
  3. застосування імперативного методу (державно-владних приписів) при регулюванні виникнення, зміни та припинення відносин, що з’являються у зв’язку з обов’язковим державним страхуванням;
  4. віднесення до фінансової системи держави;
  5. гарантованість державою забезпечення прав застрахованих державно значимих категорій осіб.

Зазначається, що обов’язкове державне страхування виступає єдиним елементом правового регулювання системи страхування, що практично всіма науковцями визнається як фінансово-правовий. Аргументація полягає у такому:

при обов’язковому страхуванні одна (або всі) сторона у договорі завжди визначена законом;

види, порядок та умови обов’язкового страхування встановленні законодавчо;

порядок формування фінансових ресурсів та цільового бюджетного фінансування видатків при здійсненні обов’язкового державного страхування регламентуються нормами бюджетного права;

здійснюється державний фінансовий контроль за цільовим використанням коштів, призначених для обов’язкового державного страхування;

незважаючи на те, що зобов’язання страховиків по виплаті страхових платежів виникають на підставі договору, доводиться публічно-правова сутність подібних угод, спрямованих на реалізацію функцій держави із компенсації шкоди, спричиненої життю та здоров’ю визначених законом категорій осіб.

Правовідносини з обов’язкового державного страхування всіма науковцями визнаються фінансовими. При цьому значна група науковців лише ними окреслює коло фінансових правовідносин. Обрано позицію, відповідно до якої предметом фінансового права охоплюються не лише групи відносин по перерахуванню бюджетних грошових коштів на здійснення страхування в обов’язковій формі, але й коштів, які спрямовуються на здійснення організаційних функцій держави в галузі страхування, на фіскальні функції, на заходи по фінансовому контролю.

Узагальнюючи аналіз фінансово-правового режиму добровільного страхування, зазначається, що при встановленні цього режиму держава виходила із потреб формування такого правового механізму, який забезпечував би високий рівень надійності страховиків. Як уявляється, реалізація цього завдання має здійснюватися саме державою. Механізм його реалізації криється у фінансово-правових нормах страхового законодавства. Це, насамперед, норми, що визначають вимоги щодо платоспроможності страховиків, порядок забезпечення їх фінансової надійності. Сюди відносяться й правила, які встановлюють порядок проведення інвестиційної діяльності страховиків.

Особливості фінансово-правового режиму добровільного страхування обумовлені специфікою інверсії страхового циклу, його тривалістю, складністю під час визначення строку страхових зобов’язань, формування страхових резервних фондів страхових організацій в залежності не від прибутку, а від прийнятих страхових зобов’язань.

При формуванні висновків зазначається, що фінансово-правовий режим добровільного страхування здійснює, перш за все, суттєвий вплив на порядок створення та використання страхових резервних фондів. Зазначається значуща роль у цьому процесі Міністерства фінансів України та Державної комісії з регулювання ринку фінансових послуг, нормативно-правові акти яких визначають правовий режим страхових резервних фондів страховиків. Порядок їх формування, використання та звітності визначається змістом та формою зазначених правових норм, при цьому ступень імперативності цих норм не знижується і не залежить від того, що вони закріплені у підзаконних актах, а не в законі.

Фінансово-правовий режим добровільного страхування здійснює й додатковий регулятивний вплив на грошовий обіг. Проявляється він у тому, що при страхуванні частина тимчасово вільних коштів виводиться із готівкового обігу, тим самим, регулюючи грошовий обіг та укріплюючи валюту держави, формуючи позитивний платіжний баланс держави. Окрім того, наголошується на важливості функціонування механізму фінансового моніторингу в діяльності страхових організацій, який заснований на зборі та аналізі інформації про поточний фінансовий стан страхової організації. Актуалізується це питання і у зв’язку зі сплатою страховиками до відповідних бюджетів податкових платежів

ВИСНОВКИ

В дисертації здійснено теоретичне узагальнення і вирішення наукового завдання, що полягало в дослідженні поняття, юридичної природи і структури страхування з позиції фінансового права. Одержані результати роботи можуть стати підґрунтям для подальшого дослідження інституту страхування всистемі фінансового права України.У ході дослідження було вирішено ряд завдань, принципових питань, які стояли перед автором, що дозволило дійти певних висновків.

Використання потенціалу України та її фінансово-інвестиційного комплексу має значимість для реалізації довгострокової національної стратегії в нових економічних та фінансових умовах, що характеризуються чисельними ризиками різноманітного характеру, які притаманні суспільству в цілому, включаючи її економічну та соціальну складові.

Відповідно, роль страхування як напрямку діяльності держави суттєво зростає. Тому, в процесі виконання роботи, страхуваннярозглянуто як одну із функцій превентивної діяльності держави, а страхові фонди, створення та використання яких регламентується безпосередньо нормами фінансового права – як частину національного багатства.

У ході дослідження було проаналізовано основну масу науково-теоретичної літератури з цієї тематики, діюче законодавство, а також його динаміку, починаючи з первинних часів, всього історичного періоду становлення та розвитку, особливо в період існування СРСР. Окремим напрямком роботи став аналіз міжнародно-правових стандартів у галузі страхування.

Зміни фінансової діяльності держави, що викликані новим співвідношенням економіки, держави та права, кардинально вплинули на роль фінансового права в регулюванні суспільних відносин у сфері страхування. Важливим завданням в процесі роботи було визначення поняття страхування з точки зору фінансового права.

Вивчення широкого кола питань, пов’язаних з фінансово-правовим регулюванням суспільних відносин у сфері страхування, розгляд страхування як стратегічного напрямку діяльності держави в умовах суцільного реформування системи правового регулювання в Україні внаслідок формування економіки ринкового типу та глобалізації, дозволило сформулювати такі висновки.

1. На сьогодні немає єдиного погляду щодо комплексного характеру регулювання страхової діяльності нормами галузей приватного та публічного права, а саме щодо ролі цих галузей у процесі регулювання даної сфери, тобто які саме з них займають провідне місце у цьому регулюванні.

Зроблено висновок, що загальний зміст поняття страхування можна розкрити за умови характеристики основних його аспектів, а саме: соціально-економічного, фінансового та юридичного. Тому визначення поняття “страхування”передбачає, перш за все, чітке уявлення цієї категорії, що регулюється нормами публічного та приватного права. Дослідження й аналіз сутності та змісту страхування дало змогу вперше визначити, що з точки зору фінансового права, страхування – це сукупність фінансово-правових норм, які регулюють відносини з формування цільових державних фондів грошових коштів, призначених для відшкодування збитків, завданих внаслідок реалізації певних страхових ризиків (природного, техногенного, соціального та іншого характеру), передбачених законом та (або) договором, шляхом розкладки суми збитків між учасниками формування цих фондів.

2. У вдосконаленні правового регулювання страхування необхідно вказати на позитивні тенденції, до яких у першу чергу потрібно віднести пріоритет регулювання страхових відносин на підставі законів відповідно до Конституції (роль якої також детально визначена). У той же час, актуалізується значення підзаконних правових актів, видання яких провадиться не інакше як у виконання положень законів. Проте, зазначається невиконання, передбачених прийнятими найвищими органами державної влади програмою і концепцією розвитку страхування, заходів, у тому числі й неприйняття низки законів.

На основі аналізу національного законодавства у галузі страхування, зроблено висновок, що воно характеризується єдністю функціонального призначення комплексу нормативних актів і об’єкта законодавчого регулювання та суперечністю методів правового регулювання. Публічно-правове регулювання, як невід’ємний елемент суспільного розвитку, має свої національні особливості, що зумовлені історичним розвитком вітчизняного страхового законодавства, яке формувалося під впливом єдиної радянської фінансової системи. В сучасний період значний вплив на національне страхове законодавство справляють інтеграційні процеси. Вибір організаційної системи фінансово-правового регулювання у сфері страхування залежить від загальних принципів функціонування державної влади та системи виконавчої влади.

3. В процесі здійснення страхової діяльності виникають правовідносини, які завжди врегульовані державою. Ці правовідносини регулюються різними галузями права (конституційним, фінансовим, адміністративним, цивільним і господарським), що доводить комплексний характер регулювання страхової діяльності.

За допомогою фінансових відносин держава впливає на процеси нагромадження та використання страхового капіталу. Через правові норми вона прагне організувати і врегулювати їх належним чином, додає їм відповідної форми і певного змісту, в результаті чого значне коло цих відносин набуває ознак фінансово-правових. Фінансові правовідносини у галузі страхування – це врегульовані нормами фінансового права економічні відносини, що виникають, змінюються і припиняються в процесі мобілізації, розподілу, перерозподілу й використання централізованих і децентралізованих страхових фондів коштів з метою виконання завдань і функцій держави.

Доводиться необхідність аналізу вказаних правовідносин з нових позицій, із застосуванням абсолютно відмінних від радянських часів методологічних засад. Неврахування в процесі розробки методів та підходів, змін, які сталися в науковому пізнанні, призведе до значних помилок при виробленні певних практичних результатів. А це може прямо відбитися на якості правового регулювання. За допомогою фінансових відносин держава впливає на процеси нагромадження та використання страхового капіталу. На підставі правових норм вона прагне організувати і врегулювати їх належним чином, додає їм відповідної форми і певного змісту, в результаті чого ці відносини стають фінансово-правовими.

4. У фінансових правовідносинах страхової галузі права й обов’язки, що належать конкретному суб’єкту, їх характер, природа й особливості обумовлюються і визначаються насамперед спрямованістю дій таких суб’єктів у тому чи іншому напрямку фінансової діяльності держави – мобілізації, розподілі, перерозподілі й використанні страхових фондів коштів. Це дає підставу стверджувати, що специфіка змісту фінансових правовідносин у сфері страхування залежатиме від того, в якому з напрямків фінансової діяльності виникають, змінюються і припиняються ці правові зв’язки. Важливою є та обставина, який фонд фінансових ресурсів – централізований чи децентралізований – є об’єктом цих правових зв’язків.

Фінансово-правові норми, що відбивають імперативні засади державного регулювання у сфері страхування, повинні чітко окреслювати коло прав і обов'язків органів, уповноважених державою здійснювати фінансову діяльність, та інших суб’єктів, мати конкретну цільову спрямованість і визначати єдність управлінських і законодавчих дій держави у цих напрямках.

5. Фінансово-правовий механізм оподаткування прибутку страхових організацій не вирішує фіскальних задач, оскільки в результаті різноманітних способів мінімізації прибутку від страхової діяльності надходження до бюджету не відповідають масштабам і темпам зростання страхових внесків.

Пропонується по-новому поглянути на концепцію оподаткування безпосередньо страхової діяльності та перейти від сплати податку на прибуток до податку на страхові премії, що сприятиме збільшенню надходжень доходів до бюджетів від страхових організацій.

Вона має бути визначена таким чином, щоб закладений у неї фінансовий механізм надавав певні переваги страховим організаціям, що використовують акумульовані страхові кошти на інвестиції в реальний сектор економіки. Як наслідок, реалізовуватиметься ключове призначення податків як основи фінансових ресурсів держави, що формують бюджет з метою здійснення задекларованої у Конституції соціально-економічної політики України.

Податки потенційно виступатимуть одним із основних факторів, що визначатиме попит та пропозицію в сегменті добровільного страхування у страховому ринку, структуру та обсяг страхового портфеля страховиків і, тим самим, ступінь захищеності населення та суб’єктів господарювання від впливу небажаних подій.

6. Законодавчо закріплена система оподаткування страхових організацій, що випливає із врахування фінансових результатів їх діяльності, є не тільки складною у плані її практичної реалізації, але й не дозволяє податківцям визначити достовірність показників фінансової звітності та повноту сплати податків, отриманих ними від власне страхової діяльності. Законом не передбачено подання податковим органам у числі звітних документів бухгалтерського балансу. Слід зазначити, що бухгалтерський облік у сфері страхування є складовою частиною фінансового права, оскільки він є першоосновою всієї діяльності щодо спостереження за рухом коштів у відповідній сфері, основою для здійснення фінансового моніторингу, початком всеохоплюючого фінансового контролю, що виступає самим дієвим з усіх можливих форм контролю за всіма сферами страхової діяльності. Саме по балансу доходів та видатків страховика можна перевірити та проаналізувати, як він працює, за рахунок чого створюється прибуток, як здійснюються розрахунки з бюджетом та контрагентами. Тому до переліку звітності, що надається податковим органам, пропонується внести і бухгалтерський баланс.

7. Сукупність норм, які регламентують відносини з обов’язкового державного страхування, є інститутом фінансового права. Всі види обов’язкового державного страхування визначені в Законі України “Про страхування”. Однак значну частку норм правового механізму обов’язкового державного страхуванняпоруч із Бюджетним кодексом України, Законом “Про державний бюджет України”складають норми підзаконного характеру, що значно ускладнює реалізацію зазначеного механізму.

Тому необхідним та актуальним є прийняття Закону, який замінив би обов’язкове особисте страхування державно значимих категорій осіб на компенсаційні виплати потерпілим з Державного бюджету України.

8. Визначено фінансово-правовий режим добровільного страхування, який визначає напрямок розвитку відносин у зазначеній сфері. Механізм фінансово-правового регулювання добровільного страхування поширюється на порядок створення та використання страхових резервних фондів; встановлює вимоги щодо платоспроможності страховиків, визначає порядок контролю (нагляду) за фінансовою діяльністю страховиків, виконання останніми прийнятих зобов’язань. Зазначені норми формують відповідні фінансово-правові інститути.

9. Кожна держава в процесі здійснення своїх функцій намагається досягти певних результатів. Важливими постають питання мобілізації всіх механізмів, у тому числі фінансових, за допомогою яких держава вирішувала б чисельні складні завдання в контексті реалізації конституційної догми щодо побудови соціальної держави в Україні. Страхова діяльність є важливою складовою державної політики, яка, з одного боку, може допомогти державі знайти шляхи залучення необхідних фінансових ресурсів в економіку країни, з іншого – забезпечити багатосторонній захист фізичних та юридичних осіб, у тому числі державно значимих, від певних негативних факторів, що останнім часом активно поширюються у світі. Таким чином, страхування є функцією превентивної діяльності держави.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

  1. Авер’яновВ.Б., АндрійкоО.Ф., БитякЮ.П., ГолосніченкоІ.П., КіваловС.В. АдміністративнеправоУкраїни: академ. курс: підруч. длястуд. юрид. спец. ВНЗ / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М. Корецького / В.Б. Авер’янов (відп. ред.). –К.: Юрид. думка, 2007. –Т. 1: Загальна частина. –591с.
  2. Административное право Украины: Навч.-метод. посіб. / За ред. С.В.Кивалова, Л.Р.Билой. – Одеса: Юрид. л-ра, 2002. – 312 с.
  3. Алісов Є. О., Воронова Л. К., Кадькаленко С. Т., Кравченко В. І., Кучерявенко М. П. Фінансове право: Підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. / Л.К. Воронова (ред.). –2-е вид., випр. та доп. –Х.: Консум, 1999. –495 с.
  4. Алисов Е.А. Финансовое право Украины: Учеб. пособ. – Харьков: Эспада, 1999. – 233 с.
  5. Алисов Е.А. Финансовое право Украины: Учеб. пособ. – Харьков: Эспада, 2000. – 285 с.
  6. Александрова М.М. Страхування: Навч.-метод.посіб. – К.: ЦУЛ, 2002. – 73 с.
  7. Александров Н.Г. К вопросу о роли договора в правовом регулирования общественных отношений //Ученые записки ВИЮН. – 1946. – Вып. VI. – С. 71-75.
  8. Алексеев С. С. Механизм правового регулирования в социалистическом государстве.– М.: Юрид. лит., 1966. – 183 с
  9. Алексеев С.С. Общая теория права: Учебник: В 2 т. – Т. 2. – М.: Юрид. лит., 1982. – 320 с.
  10. Алексеев С.С. Общая теория права. – М.: Юрид. лит., 1991. – 354 с.
  11. Алексеев С.С. Право: азбука-теория-философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – 711 с.
  12. Алексеев С.С. Теория права. – М.: БЕК, – 1993. – 256 с.
  13. Алексеев С.С. Теория права. – М.: БЕК, 1995. – 320 с.
  14. Аленичев В.В. Страховое дело России в ХХ веке // Страховое ревю. – 2000. –№ 1. – С. 27-30.
  15. Арсеньев А.С., Библер В.С., Кедров Б.М. Анализ развивающегося понятия. – М.: Наука, 1967. – 450 с.
  16. Атаманчук Г.В. Теория государственного управления. – М.: Омега-Л, 2004 – 580 с.
  17. Базилевич В.Д., Базилевич К. С. Страхова справа. – К.: Знання, 1998. – 216 с.
  18. Батигин К.С. Советское социальное страхование. – М.: Профизд, 1985. – 368 с.
  19. Безгубенко Л.М. Фінансова система України в умовах економіки перехідного типу // Фінанси України. – 1996. – № 6. – С. 12-15.
  20. Бекерська Д. А., Воронова Л. К., Кадькаленко С. Т., Ісаєва Н. К. Фінансове право (За законодавством України): Навч.посіб.для студ. юрид.вузів та фак. / Л.К. Воронова (ред.), Д.А. Бекерська (ред.) –К.: Вентурі, 1995. – 272 с.
  21. Бекерська Д. А., Воронова Л. К., Заверуха І. Б., Ісаєва Н. К. та ін.. Фінансове право: Навч. посібник / Л.К. Воронова (ред.). –К.: Вентурі, 1998. – 383с.
  22. Бекерська Д.А. Методи залучення фінансових ресурсів до економіки країни // Наукові праці Одеської національної юридичної академії. – Одеса: Юрид. л-ра, – 2002. – Т. 1. – С. 183-186.
  23. Бекерская Д.А. Налоговое право и налоговое законодательство в Украине: Учеб.пособ. – Одесса: Юрид.л-ра, 2000. – 224 с.
  24. Бекерская Д.А. Финансовое право в Украине. – Одеса: Юрид. л-ра, 2005. – 124 с.
  25. Белых В.С., Кривошеев И.В. Страховое право:Краткий учебн. курс. – М.: Инфра-М, 2002. – 224 с.
  26. Берлин С.И. Теория финансов: Учеб. пособ. – М.: Приор, 2000. – 256 с.
  27. Біла Л.Р., Царьова Л.К. Право власності в Україні в умовах ринкових відносин // Право України. – 1995. – № 12. – С. 93-96.
  28. Біленчук Д.П., Біленчук П.Д., Залетів О.М., Клименко Н.І. Страхове право України. – К.: Атіка, 1999. – 367 с.
  29. Блащук Т.В. Цивільно-правове регулювання особистого страхування. Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2003. – 255 арк.
  30. Борзило Е. Основы финансового права в области страхования в Российской Федерации (антимонопольное законодательство) // Страховое право. – 2000. – № 2. – С. 57-60.
  31. Босий О.Д. Фінансово-правові норми та соціальні інтереси // Наук. вісн. Чернівецьк. ун-ту: Зб. наук. пр. – Вип. 147: Правознавство. – Чернівці: Рута, 2002. – С. 74-77.
  32. Брагинский Н. В., Ветрянский В. В. Договорное право: общие положения. – М.: Статут, 1997. – 360 с.
  33. Бюджетний кодекс України від 21.06.2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 37-38. – Ст. 189.
  34. Васильев Г.В., Шигильчева С.А. История страхового дела в России: Учебн. пособ. – М.: Пресс-сервис, 1997. – 252 с.
  35. Вінник О.М. Господарські товариства і виробничі кооперативи: правове становище. – К.: Знання, 1998. –308 с.
  36. Вінник О.М. Інвестиційне право: Навч. посіб. – К.: Атіка, 2005. – 568 с.
  37. Вимоги до рейтингів фінансової надійності (стійкості) страховиків та перестраховиків-нерезидентів: Затв. Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 2885 // Офіційний вісник України. – 2004 р. – № 51. – С. 307. – Ст. 3401.
  38. Вишновецький В.М. Система фінансового права України в умовах переходу до ринкової економіки: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича. – Чернівці, 2001. – 212 арк.

  1. Внукова Н. Н. Практика страхования бизнеса. – К.: ТОВ “Либра”, 1994. – 226 с.
  2. Воблый К.Г. Основы экономии страхования. – М.: ООО “Анкил”, 1993. – 228 с.
  3. Вознесенский Э. А. Финансовый контроль за деятельностью промышленных предприятий / Ленинград. госуд. ун-т им. А. А. Жданова. –Л.: Изд-во ЛГУ, 1965. –156 с.
  4. Вознесенский Э.А. Финансовый контроль в СССР. – М.: Юрид. лит., 1973. – 134 с.
  5. Воронова Л.К. Правовые основы расходов государственного бюджета в СССР. – К.: Вищ. шк., 1981. – 223 с.
  6. Воронова Л.К., Мартьянов Н.В. Советское финансовое право: Учебн. – К.: Вищ шк., 1983. – 240 с.
  7. Воронова Л.К. Фінансове право України: Підручник. – К.: Прецедент; Моя книга, 2006. – 456 с.
  8. Гвозденко А. А. Основы страхования: Учебник. – М.: Финансы и статистика, 1998. – 178 с.
  9. Горбунова О.Н. Финансовое право и финансовый мониторинг. – М.: ООО “Профобразование”, 2003. – 158 с.
  10. Граб В.І. Історичні джерела права. – Полтава, 1998. – 55 с.
  11. Гражданское право: Учебник / Под. ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. – М.: ПБЮЛ Л.В. Рожников, 2000. – Т. 2. – 856 с.
  12. Грачева Е.Ю., Соколова Э.Д. Финансовое право: Учеб. пособ. – М.: Юриспруденция, 2000. – 192 с.
  13. Грачева Е.Ю., Толстопятенко Г.П., Рыжкова Е.Ю. Финансовый контроль: Учеб. пособ. – М.: ИД “Камерон”, 2004. – 272 с.
  14. Гревцов Ю.И. Проблемы теории правового отношения. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1981. – 248 с.
  15. Гринченко Л.И. Перспективы прихода иностранного страховщика на Украину // Бизнес. – 1998. – №52. – С.21-24.
  16. Гринюк О. В. Цивільно-правові аспекти майнового страхування в Україні: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Київ. нац.ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 2004. – 210арк.
  17. Гурвич М.А. Советское финансовое право: Учебн. – М.: Юрид. лит., 1954. – 356 с.
  18. Гурвичюте Х.О. Договор имущественного страхования в советском гражданском праве: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: – 12.00.03. / МГУ. – М.,1954. – 14с.
  19. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка: В 4 т.– М.: Рус. яз, 1980. – Т. 2.
  20. Демидов А.И. О методологической ситуации в правоведении // Правоведение. – 2001. –№ 4. – С. 16-19.
  21. Дмитрик О.О. Зміст та класифікація фінансових правовідносин: Дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07 / Націон. юрид.акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2003. – 187 арк.
  22. Додин Е.В. Сборник научных трудов. – Одесса: Полиграф, 2006. – 372 с.
  23. Дюмулен И.И. Всемирная торговая организация. – М.: ТПП, 1987. – 204 с.
  24. Елкин М. Особенности классификации страховых финансовых правоотношений // Право и жизнь: Независимый правовой журнал. – М.: Манускрипт, 2002. –№ 50. –С. 245-249.
  25. Елкин М.А. Система правового регулирования страхования в Российской Федерации (финансово-правовой аспект): Дис. ... канд. юрид. наук.: 12.00.14/М., 2003. – 178 с.
  26. Ермакова Т.С. Финансовые правоотношения (теоретические проблемы): Учебное пособие. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1985. – 358 с.
  27. Ефимов С. Л. Деловая практика страхового агента и страхового брокера. – М.: Страховой полис, 1996. – 416 с.
  28. Ефимов С.Л. Экономика и страхование: Энциклопедический словарь. – М.: Церих-Пэл, 1996. – 286 с.
  29. Ефимов С.Л. Словарь страховщика. – М.: Экономика, 2000. – 322 с.
  30. Жилкина М.С. Государственное регулирование страхового рынка в США // Страховое дело. – 1999. – № 10. – С. 38-43.
  31. Журавльов Ю.М., Секерж И.Г. Страхование и перестрахование (теория и практика). – М.: Страховое дело, 1993. – 195 с.
  32. Загальна теорія держави і права/ За ред. проф. М.В. Цвіка, В.Д.Ткаченко, О.В.Петришин. – Х.: Право, 2002. – 432 с.
  33. Заруба О.Д. Страхова справа: Підручник. – К.: Знання, 1998. – 254 с.
  34. Зубец А.Н. Страховой маркетинг. – М.: Анкил, 1998. – 360 с.
  35. Иванов В. В. К вопросу об общей теории индивидуального договора // Юрист. – 2000. – № 2. – С.44-47.
  36. Ивакин А.А. Универсальность объективной диалектики // Актуальні проблеми політики: Зб. наук. пр. – Вип. 9. – Одеса: Юрид.л-ра, 2000.– 452 с. – С. 52-58.
  37. Идельсон В.Р. Страховое право. – СПб: “Изд-во студ. кассы взаимопомощи”, 1907. – 223 с.
  38. Інвестиційне право України: Навч. посіб. / За заг. ред. В.Д. Чернадчука. – Суми: Університет.книга, 2001. – 260 с.
  39. Иоффе О.С. Советское гражданское право.–Т. 2. –Л.: Пол. Издат., 1961. – 780 с.
  40. История финансового законодательства России: Учеб. пособ. / Отв. ред. И.В. Рукавишникова. –М.: ИКЦ “Март”, 2003. – 256 с.
  41. К вопросу о монополии страхования // Известия. – 1918. – 21 февраля.
  42. Карасева М.В., Крохина Ю.А. Финансовое право: Учеб. пособ. / Под ред. М.В. Карасевой. – М.: Норма, 2001. – 280 с.
  43. Карасева М.В., Крохина Ю.А. Финансовое право / Под ред. М.В. Карасевой. – М.: НОРМА, 2003. – 288 с.
  44. Карасева М.В. Финансовое право.Общ. часть: Учебн. – М.: Юристъ, 1999. – 288 с.
  45. Карасева М.В. Финансовое правоотношение. – Воронеж, Изд-во ВГУ, 1997. – 304 с.
  46. Карасева М.В. Финансовое правоотношение. – М.: Норма, 2001. – 288 с.
  47. Карасик М. А. Необходимость товарного производства и использование функций денег в народном хозяйстве СССР: Автореф.дис. … канд. эконом. наук / М. А. Карасик. –Л., 1966. –18 с.
  48. Кечекян С.Ф. Правоотношения в социалистическом обществе. – М.: Изд-во АН СССР, 1958. – 154 с.
  49. Ківалов С.В., Аверянов В.Б., Пережняк Б.А., Біла Л.Р. Адміністративне право України: Підручник. –Одеса, 2003. – 893 с.
  50. Кінащук Л. Історико-правовий аналіз передумов виникнення страхування // Підприємництво, господарство та право. – 2001. – № 12. – С. 57-61.
  51. Кінащук Л.Л. Організаційно-правові особливості функцій та принципів страхування // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 10. – С. 47-50.
  52. Кінащук Л.Л. Страхування: теорія та практика проведення. – К.: Атіка, 2004 р. – 111 с.
  53. Кінащук Л.Л. Страхове право: Підручник. – К.: Атіка, 2007. – 256 с.
  54. Клапків М.С. З історії зародження національного страхового ринку // Фінанси України. – 1998. – № 1. – С. 81-94.
  55. Ковалева Н.О. Проблемы финансового контроля. М.: ЮРИСТ, 2003. – 456 с.
  56. Кожевников С.Н., Кузнецов А.П. Общеправовые и отраслевые принципы: сравнительный анализ // Юрист. – 2000. –№ 4. – С. 64-68.
  57. Козюбра М. Природа соціальних прав людини та особливості механізмів їх реалізації // Вісник Конституційного Суду України. – 2002. – № 5. – Cт. 57-62.
  58. КолосюкВ.В.Страховий ризик як правова умова загальнообов’язкового особистого страхування // Науковий вісник Чернівец. ун-ту. – 2006. – Вип. 311. – Правознавство. – С. 110-113.
  59. Комаров С.А. Общая теория государства и права: Учебник. –М.: Юрайт, 1997. – 416 с.
  60. Коментар до Конституції України. – К.: Атіка, 1996. – 168 с.
  61. Конституція України від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
  62. Коньшин Ф.В. Государственное страхование в СССР. –М.: Госфиниздат, 1949. – 400 с.
  63. Кравцов Д.В. Фінансово-правове регулювання інвестиційної діяльності в Україні: Дис. ... канд. юрид наук: 12.00.07 / Одеська національна юридична академія. – Одеса, 2005. – 190 арк.
  64. Крохина Ю.А. Бюджетное право и российский федерализм. – М: Норма, 2001. – 352 с.
  65. Крохина Ю.А. Финансовое право России. – М.: Норма, 2004. – 704 с.
  66. Кучерявенко Н.П. Налоговое право Украины: Учеб. пособ. – Х.: ООО “Одиссей”, 2005. – 168 с.
  67. Ларичев В.Д. Мошенничество в сфере страхования. Предупреждение, выявление, расследование. –М.: ФБК –Пресс,1998. – 158 с.
  68. Лісовий кодекс України від 8.02.2006 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 21. – Ст. 170.
  69. Любенська О. Ключові принципи страхування: вимоги Міжнародної асоціації органів нагляду за страхуванням. – Страхова справа. – 2001. –№ 4. жовт.-груд. – С. 92-95.
  70. Макарова Ю. Финансовое право РФ в области страхования // Страховое право. – 2000. –№ 3. – С. 54-55.
  71. Мамедов А.А. История и генезис финансово-правового регулирования страхования в России // История государства и права. – 2004. – № 1. – С. 50-54.
  72. Мамедов А.А. Особенности публично-правового регулирования страхования в Советский период // История государства и права. – 2004. –№ 2. – С. 54-58.
  73. Мамедов А. Финансово-правовое регулирование страхования в зарубежных странах // Законодательство и экономика. – 2004. –№ 2. – С. 65-72.
  74. Мамедов А.А. Финансово-правовое регулирование страховой деятельности. – М.: Юриспруденция, 2004. – 144 с.
  75. Мамедов А.А. Финансово-правовые проблемы страхования в России: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук.: 12.00.14 // Московская государственная юридическая академия. – М., 2005. –66 с.
  76. Мамедов А.А. Финансово-правовые проблемы страхования в России: Дис. … д. юрид. наук.: 12.00.14 / Московская государственная юридическая академия. – М., 2005. – 517 с.
  77. Мамедов А.А. Финансово-правовые проблемы страхования в России. – М.: Юриспруденция, 2005. – 336 с.
  78. Мамедов А.А. Финансовые правоотношения в сфере страхования // Юрист. – 2003. – № 12. – С. 14-18.
  79. Манэс А. Основы страхового дела. – СПб.: Тип. “Cеверная печатня”, 1909. – 172 с.
  80. Маркс К. Критика Готской программы: Собр. соч. К. Маркса, Ф. Энгельса, 2-е изд. М.: Гос. изд-во полит. лит-ры, 1961. –Т.19. – С. 9-32.
  81. Методика формування резервів із страхування життя: Затв. Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 27.01.2004 р. № 24 // Офіційний вісник України. – 2004 р. – № 7. – С. 117. – Ст. 409.
  82. Митний кодекс України від 11.07.2002 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 38-39. – Ст. 288.
  83. Мотылев Л.А. Государственное страхование в СССР и проблемы его развития. – М.: Финансы, 1972. – 264 с.
  84. Мотылев Л.А. Государственное страхование в СССР. – М.: Финансы и статистика, 1985. – 288 с.
  85. Мурашин О. Акти прямого народовладдя у механізмі правового регулювання // Право України. – 2000. –№ 9. – С. 18-20.
  86. Нечипорук Л.В. Закон Украины “Остраховании”: Комментарий. – К.: ООО “Одиссей”, 2002. – 288 с.
  87. Никифорак В.М. Принцип суброгації в страхуванні // Держава і право. –Зб. наук. пр.–Вип. 21. – С. 260-265.
  88. Никифорак В.М. Договір страхування відповідальності: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. –К., 2002. –223 арк.
  89. О бюджетной классификации Российской федерации: Федеральный закон от 15.08.1996 г. // СЗ РФ. – 1996. –№ 34. – Ст. 4030.
  90. Об организации страхового дела в России: Федеральный Закон от 27.11.1992 г. // Ведомости РФ. – 1993. –№ 2. – ст. 56.
  91. Оборотов Ю.Н. Правовая система Украины и евразийская правовая семья // Актуальні проблеми політики: Зб. наук. праць. – Вип. 9.–Одеса: Юрид. л-ра, 2000. – С. 36-41.
  92. Общая теория советского права / Под ред. И.С. Самощенко и С.Н. Братуся. – М.: Юрид. лит., 1966. – 344 с.
  93. Ожегов С.И. Словарь русского языка: 80000 слов. / Под ред. Н.Ю. Шведовой. – 23-е изд., испр. – М.: Азбуковник, 1999. –944 с.
  94. Орлюк О.П. Фінансове право: Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 528 с.
  95. Осадець С.С., Артюх Т.М., Бабко В.Л., Бабко Т.В., Бушанський А.В.Страхування: Підручник. –К.: КНЕУ, 2002. –599 с.
  96. Основы страховой деятельности: Учебник. / Отв. ред. проф. Т.А. Федорова. – М.: БЭК, 1999. – 776с.
  97. Орзіх М.Ф. Конституційна реформа в Україні: Навч. посіб. – Одеса: Юрид. л-ра, 2003 – 128 с.
  98. Пацурія Н. Правила страхования как основная правовая сфера закрепления условий добровольного страхования // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1998. – № 7. – С. 14-17.
  99. Пацурківський П., Гаврилюк Р., Хохуляк В. Пострадянська наука фінансового права: деякі підсумки та перспективи розвитку // Юридична Україна. – 2006. – № 6. – С. 39-45.
  100. Пацурківський П.С. Правові засади фінансової діяльності держави: проблеми методології. – Чернівці: Чернівецьк. ун-т, 1997. – С. 80-84.
  101. Перелік органів ліцензування: Затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 14.11.2000 р. № 1698 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 46. – С. 218. – Ст. 2001.
  102. Петров Д.А. Страховое право. – СПб: Ельга, 2000. – 139 с.
  103. Плешков А.П. Вопросы государственного регулирования страхового дела в Западной Европе (История и современность) // Финансы. – 1996. – № 4. – С. 40-43.
  104. Податкова система України. (Збірка законодавчих актів із змінами та доповненнями за станом на 20 жовтня 1999 року) / М.П.Кучерявенко (упоряд.), В.В.Мартиновський (упоряд.). – Х.: Торсінг, 2000. – 464 с.
  105. Положення про Державне страхування СРСР: затв. Постановою ЦВК та РНК СРСР від 18.09.1925 р. // СЗ СССР. – 1925. – № 73. – Ст. 536-537.
  106. Положення про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України: Указ Президента України від 4.04.2003 р. // Офіційний вісник України. – 2003. –№ 15. – С. 15. – Ст. 650.
  107. Положення про Народний комісаріат фінансів СРСР: Затв. ІІІ сесією ЦВК СРСР від 12.11.1923 р. // СЗ РСФСР. – 1923. – № 109-110. – Ст. 1041.
  108. Положення про порядок і умови проведення обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів: Затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 7.06.1994 р. // Урядовий кур’єр. – 1996. – 14 лист.
  109. Положення про порядок та умови ведення страховиками персоніфікованого (індивідуального) обліку договорів страхування життя: затв. Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 28.12.2004 р. № 3197 // Офіційний вісник України. – 2005. – № 6. – С. 206. – Ст. 383.
  110. Порядок і правила формування, розміщення та обліку страхових резервів з обов'язкового страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду: Затв. Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 13.11.2003 // Офіційний вісник України. –2003. – № 49. –С. 278. –Ст. 2575.
  111. Порядок і умови виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті) або інвалідності працівника міліції: Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.2007 р. // Урядовий кур’єр. – 2007. – № 89.
  112. Порядок і умови державного обов’язкового особистого страхування посадових осіб державної контрольно-ревізійної служби в Україні: Затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 5 липня 1993 р. // Зібр. постанов Уряду України. – 1993. – № 11. – Ст. 253.
  113. Порядок і умови державного обов’язкового страхування життя і здоров’я суддів: Затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 14.02.1994 р. // Зібр. постанов Уряду України. – 1994. – № 6. – Ст. 144.
  114. Порядок та умови обов’язкового державного страхування державних виконавців: Затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 17.08.1998 р. // Офіційний вісник України. –1998 р. –№ 33. –С. 46.
  115. Порядок і умови обов’язкового державного особистого страхування посадових осіб державної податкової служби: Затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 3.06.1994 р. // Зібр. постанов Уряду України. – 1994. – № 9. – Ст. 232.
  116. Порядок і умови обов’язкового державного страхування посадових осіб інспекцій державного архітектурно-будівельного контролю: Затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 31.03.1995 р. // Офіційний вісник України. – 2003. – № 23. – С. 381. – Ст. 1078.
  117. Порядок і умови обов’язкового державного страхування працівників державної лісової охорони: Затв. Постановою КМУ від 31.07.1995 р. із змінами від 04.06.2003 р. // Офіційний вісник України. – 2003. – № 23. – С. 381. – Ст. 1078.
  118. Порядок і умови обов’язкового державного страхування службових осіб державних органів по захисту прав споживачів:Затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 11.06. 1994 р. № 385 із змінами від 04.06.2003 р. // Офіційний вісник України. – 2003. – № 23. – С. 381. – Ст. 1078.
  119. Порядок подання фінансової звітності: Затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2000 р. № 419 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 9. – С. 21. – Ст. 344.
  120. Правила розміщення страхових резервів із страхування життя: Затв.Розпорядженням Державної комісії ринків фінансових послуг від 26.11.2004 зі змінами, внесеними згідно з Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 07.03.2006 р. // Офіційний вісник України. –2004. –№ 51. – С. 302. –Ст. 3399.
  121. Правила формування, обліку та розміщення страхових резервів за видами страхування, іншими, ніж страхування життя: Затв. Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 17.12.2004 р. // Офіційний вісник України. –2005. –№ 2. –С. 339. –Ст. 105.
  122. Програма розвитку страхового ринку України на 2001-2004 роки: Затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 2.02.2001 р. // Офіційний вісник України. – 2001. –№ 6. – С. 17. – Ст. 222.
  123. Прокошин В.А., Косаренко H.H. Финансово-правовое регулирование страховой деятельности в современной России: Учеб. пособ. –М.: Флинта: Национ. ин-т бизнеса, 2004. – 208 с.
  124. Про анулювання договорів зі страхування життя: Декрет РНК від18.11.1919 р.// СУ РСФСР. – 1919. – № 56. – Ст. 542.
  125. Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні: Закон України від 16.07.1999 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – №40. –Ст. 365.
  126. Про внесення змін до Закону України “Про страхування”: Закон України від 7.07.2005 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – №37. – Ст. 447.
  127. Про внесення змін до Закону України “Про страхування”: Закон України від 16.11.2006 р.// Офіційний вісник України. –2006. –№ 49. –С. 24. – Ст. 3240.
  128. Про встановлення державного контролю над всіма видами страхування, окрім соціального: Декрет РНК від 23.03.1918 р. // СУ РСФСР. – 1918. –№ 30. – Ст. 397.
  129. Про господарські товариства: Закон України від 19.09.1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 49. – Ст. 682.
  130. Про державне майнове страхування: Декрет РНКвід 6.10.1921 р. // СУ РСФСР. – 1921. –№ 69.
  131. Про державне страхування майна підприємств, установ та організацій: Затв. Постановою РНК СРСР від 3.02.1938 р.// СЗ СССР– 1938. –№ 7. – Ст. 46.
  132. Про державну виконавчу службу: Закон України від 24.03.1998 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 36-38. – Ст. 243.
  133. Про застосування плану рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов’язань та господарських операцій підприємств та організацій: Інструкція Затв. Наказом Міністерства фінансів України 30.11.1999 р. № 291 // Офіційний вісник України. – 1999. – № 52. – С. 78. – Ст. 2606.
  134. Про затвердження напрямів інвестування галузей економіки за рахунок коштів страхових резервів: Затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 17.08.2002 р. зі змінами, внесеними згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 25.07.2005 р. // Офіційний вісник України. –2002. –№ 34. –С. 197. –Ст. 1607.
  135. Про зміну у структурі центральних органів виконавчої влади: Указ Президента України від 15.12.1999 р. // Урядовий кур’єр. – 1995. – № 106.
  136. Про ліцензування певних видів господарської діяльності: Закону України від 01.06.200 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 36. – Ст. 299.
  137. Про недержавне пенсійне забезпечення: Закон України від 09.07. 2003 р.// Відомості Верховної РадиУкраїни. – 2003. – №47-48. – Ст. 372.
  138. Про обов’язкове окладне страхування: Закон СРСР від 4.04.1940 р. // ВВС СССР. – 1940. – № 12.
  139. Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів: Закон України від 1.07. 2004 р. // Відомості Верховної РадиУкраїни. – 2005. – № 1. – Ст. 1.
  140. Про оподаткування прибутку підприємств: Закон України від 28.01.1994 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 4. – Ст. 28.
  141. Про організацію страхової справи в Російській республіці: Декрет РНК 28.11.1918 р. // СУ РСФСР. – 1918. –№ 86. – Cт. 904.
  142. Про підприємництво: Закон України від 7.02.1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 14. – Ст. 168.
  143. Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами: Закон України від 21.12.2000 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 10. – Ст. 44.
  144. Про порядок та умови обов’язкового державного страхування спортсменів вищих категорій: Затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 31.05.1995 р. із змінами від 04.06.2003 р. // Офіційний вісник України. – 2003. – № 23. – С. 381. – Ст. 1078.
  145. Про систему оподаткування: Закон України від 18.02.1997 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 16. – Ст. 119.
  146. Про страхування: Декрет Кабінету Міністрів України від 10.05.1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 29. – Ст. 320.
  147. Про страхування: Закон України від 7.03.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. –№ 18. – Ст. 78.
  148. Про структуру бюджетної класифікації: ПостановаВерховної Ради Українивід 12.07.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. –1996. – № 42. –Ст. 208.
  149. Про стягнення невнесених у термін податків і неподаткових платежів: Декрет Кабінету Міністрів України від 21.01.1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 13. – Ст. 114.
  150. Про схвалення Концепції розвитку страхового ринку України до 2010 року: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 23.08.2005 р. // Офіційний вісник України. – 2005. – № 35. – С. 101. – Ст. 2127.
  151. Про тимчасове застосування нормативно-правових актів Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю: Наказ Міністерства фінансів України № 124 від 07. 06. 2000 р. // Україна – Business. – № 29. – 19-26 липня. – 2000 p. – С. 2.
  152. Про умови державного обов’язкового страхування життя і здоров’я народних депутатів України та порядку виплати їм та членам їхніх сімей страхових сум: Затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 27.11.1993 р. // Зібр. постанов Уряду України. – 1994. –№ 4. – Ст. 86.
  153. Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг: Закон України від 12.07.2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. –№ 1. –Ст. 1.
  154. Рабинович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К.: Атіка, 2001. – 174 с.
  155. Райхер В.К. Общественно-исторические типы развития страхования. – М.-Л.: Из-во АН СССР, 1947. – 284 с.
  156. Рейтман Л.И. Личное страхование при социализме – М.: Финансы и статистика, 1982. – 142 с.
  157. Рейтман Л.И. Страховое дело. – М.: Банковский и биржевой науч.-консульт. центр, 1992. – 524 с.
  158. Ровинский Е.А. Основные вопросы теории советского финансового права. – М.: Юрид. лит., 1960. – 133 с.
  159. Ровинский Е.А. Предмет советского финансового права // Советское государство и право. – 1940 –№ 3 – С. 40-44.
  160. Ровинский Е.А. Советское финансовое право: Учебн. пособ. для студ. ВЮЗИ. – М.: Госюриздат, 1960. – 193 с.
  161. Российское законодательство Х–ХХ веков.–Т 1,2. –М.: Юрид. лит., 1985. – 519 с.
  162. Савкин Д.В. Некоторые аспекты возникновения и развития страхования // История государства и права. – 2001. –№ 1. – С. 23-27.
  163. Савченко Л.А. Правові проблеми фінансового контролю в Україні: Моногр. – Ірпінь, Академія державної податкової служби України, 2001. – 407 с.
  164. Саркисов С. Е. Личное страхование. – М.:Финансыи статистика, 1996. – 254 с.
  165. Свод законов Российской Империи. – Т. Х. –Ч. 1.– М.: Юрид. лит., 1985. – 680 с.
  166. Селіванов В., Діденко Н. Правова природа регулювання суспільних відносин // Право України. – 2000. – № 10. – С. 8-11.
  167. Серебровский В.И. Очерки страхового права. – М.: Госиздат, 1926. – 184 с.
  168. Серебровский В.И. Избранные труды по наследственному и страховому праву. Страхование. – М.: Статут, 1997. – 567 с.
  169. Советское финансовое право / Под ред. В.В. Бесчеревных, С.Д. Цыпкина. –М.: Юрид. лит., 1982. – 424 с.
  170. Советское финансовое право: Учебник/ Под ред. Л.К. Вороновой, Н.И. Химичевой.–М.: Юрид. лит., 1987. –464 с.
  171. Соколовська А. М.Податкова система України: теорія та практика становлення / Наук.-дослід. фінанс. ін-т при Міністерстві фінансів України. – К.: НДФІ, 2001. – 371с.
  172. Справочник финансиста предприятия / Володин А.А, Баранникова Н.П., Бурмистрова Л.А. и др. – М.: Статут, 2000. – 760 с.
  173. Степанова Т.М. Фінанси в умовах перехідної економіки // Фінанси України. – 1998. – № 2. – С. 5-8.
  174. Страховое право / Под ред. А.И. Худякова.– СПб.: Юрид. центр Пресс, 2004. – 691 c.
  175. Страхування: Підручник / Артюх Т.М., Бабко В.Л., Бабко Т.В. та ін. – К.: КНЕУ, 1998. –526 с.
  176. Теорія держави та права. Академічний курс: Підручник / За ред. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенка. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 688 с.
  177. Толстой Ю.К. К теории правоотношения. – Л.: Из-во ЛГУ,1959. – 281 с.
  178. Турбанов А.В. Финансово-правовые основы создания и функционирования системы страхования банковских вкладов в Российской Федерации: Автореф. дис. … д-ра. юрид наук. – М., 2004. – 48 с.
  179. Угода про партнерство та співробітництво між Європейським співтовариством та Україною, підписана 16.06.1994 p., ратифікована 10.11.1994 р. ЗУ № 237/ 947 ВР // Законодавство України про страхування:Збірник нормативних актів / За ред. П.Д. Бiленчука, О. Ф. Фiлонюка, І. В. Яковенка. – К.: Атiка, 1999. – 560 с.
  180. Удалов В.А. Правовое регулирование имущественных и неимущественных отношений. М.: ГАСИС, 2001. –240 с.
  181. Фінансове право: Навч. посібник: В 2 т. / Л.К.Воронова (упоряд.), М.П.Кучерявенко (упоряд.) –Х. : Консум, 1999.–Т. 1 –575 с.
  182. Фінансове право: Підручн. / Керівник авт. колективу і відп. ред. Л.К.Воронова.–Видання друге, виправлене та доповнене.–Х.: Консум, 1999.–496с.
  183. Финансовое право : Учебник. / Под ред. Н.И. Химичевой.– М.: Изд-во БЕК, 1996.– 525с.
  184. Финансовое право: Учебник. / Под ред. Н.И. Химичевой. – М.: Юристъ, 1999. – 600 с.
  185. Финансовое право: Учебник. / Под ред. Н.И.Химичевой.–М.:Юристъ, 2001.–686 с.
  186. Финансовое право: Учебник. / Под ред. Н.И. Химичевой. – М.: Юристъ, 2003. – 749 с.
  187. Финансовое право: Учебник. / Под ред. проф. Е.А. Ровинского. – М.: Юрид. л-ра, 1971. – 392 с.
  188. Финансовое право: Учебник. / Под ред. Е.Ю. Грачевой, Г.П. Толстопятенко. – М.: Проспект, 2004. – 536 с.
  189. Финансовый контроль: Учеб. пособие / Грачева Е.Ю., Толстопятенко Г.П., Рыжкова Е.А. – М.: Издат. дом “Камерон”, 2004. – 272 с.
  190. Финансы торговли: Учебн. / Общ. ред. А.М. Бирмана. – М.: Экономика, 1985. – 248 с.
  191. Финансы: Учебн. пособ. / Под ред. А.М. Ковалевой. – М.: Финансы и статистика, 1999. – 424 с.
  192. Финансы: Учебн. / Под ред. В.М. Радионовой. – М.: Финансы и статистика, 1995. – 333 с.
  193. Форма декларації з податку на доходи (прибуток) страховика та Порядок її складання: Затв. Наказом ДПА України від 31.03.2003 р. № 146 // Офіційний вісник України. – 2003 р. – № 16. – С. 158. – Ст. 716.
  194. Халфина Р.О. Значение и сущность договора в советском социалистическом гражданском праве. – М.: Изд-во Академии Наук СССР, 1954. – 240 с.
  195. Халфина Р. О. Общее учение о правоотношении. – М.: Юрид. лит., 1974. – 351 с.
  196. Харитонов Є.О. Деякі методологічні проблеми адаптації правових систем України і Росії // Актуальні проблеми політики: Зб. наук. праць. – Одеса: Юрид. л-ра, 2002. – Вип. 15. – С. 102-109.
  197. Харитонова О.І. Поняття і ознаки публічних правовідносин // Вісник академії правових наук України. –2002. – № 1. – С. 39-40.
  198. Худяков А.И. К вопросу о предмете и методах финансового права // Пробл. фін. права. –Вип. 1. – Чернівці, 1996. – С. 32-36.
  199. Царьова Л.К. Організаційно-правові основи фінансового контролю в Україні: Навчально-методичний посібник. – Одеса: Юрид. л-ра, 1999. – 79 с.
  200. Цивільний кодекс України: Коментар. – Х.: ТОВ „Одисей”, 2003. – 856 с.
  201. Цимбал Тетяна Яківна.Держава, право та податкова система України (у схемах): Навч. посіб. для студ. юрид. спец. / Державна податкова адміністрація України; Академія держ. податкової служби України. — Ірпінь: Академія ДПС України, 2001. – 45 с.
  202. Цыпкин С.Д. Финансово-правовые институты, их роль в совершенствовании финансовой деятельности государства. – М.: Изд-во МГУ им. М.В. Ломоносова, 1983. – 79 с.
  203. Шахов В.В.Введение в страхование. – 2-е Изд. – М.: Финансы и статистика, 2001. – 289 с.
  204. Шахов В.В. Страхование: Учебник. – М.: Страховой полис, ЮНИТИ, 1997. – 285 с.
  205. Шахов В.В. Страхование как самостоятельная экономическая категория // Финансы. – 1995. – № 2. – С. 36-40.
  206. Шелехов К.В., Бигдаш В.Д. Страхование: Учеб. пособ. –К.: МАУП, 1998. –419 с.
  207. Шершеневич Г.Ф. Курс торгового права. – СПб.:Изд-во студ. кассы взаимопомощи, 1908. – 640 с.
  208. Шершеневич Г.Ф. Учебник торгового права (по изданию 1914 г.). – М.: Юристъ, 1994. – 424 с.
  209. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права. – М: Спарк, 1995. – 556 с.
  210. Шиминова М.Я. Государственное страхование СССР: Правовые вопросы. – М.: Наука, 1987. – 218 с.
  211. Шиминова М.Я. Основы страхового права России. –М.:Издат. центр “Анкил”, 1993. – 176с.
  212. Шиминова М.Я. Страхование: история, действующее законодательство, перспективы. – М.: Наука, 1989. – 171 с.
  213. Щеглов В.Н. Гражданское процессуальное правоотношение. – М.: Юрид. лит., 1966. – 167 с.
  214. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемчушенко (гол. ред.) та ін. – К.: Укр. енциклопедія, 1998 р. – Т. 5. – 736 с.
  215. Янишен В.П. Понятие и признаки страховых правоотношений в Украине: Дис. … канд. юрид. наук.: 12.00.03/ Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого – Х., 1997. –210 л.
  216. Ярмухаметов Р.З. Договор как источник публичного права: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Уфа, 2000 – 22 с.
  217. First Council Directive 73/239/EEC of 24 July 1973 on the co-ordination of the laws, regulations and administrative provisions relating to the taking up and pursuit of direct insurance other than life assurance/ - Official Journal of the European Communities. –№ L 228/3. –16.08.1973.
загрузка...
Top