Зайнятість як передумова формування соціально-трудових відносин

Вступ.

1. Зайнятість населення як соціально-економічна категорія.

2. Зайнятість населення: поняття, види.

3. Зайнятість населення і регулювання її в сучасних умовах.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Стан зайнятості є одним з основних індикаторів національної економіки. В ньому відображається те, як в суспільстві використовуються ресурси праці, а відповідно і можливості економічного росту. Основними параметрами, що характеризують стан зайнятості, становище на ринку праці можна назвати:

* економічно активне населення (робоча сила);

* економічно неактивне населення (не входить в склад робочої сили).

Однією з найважливіших проблем ринкової економіки є проблема повної зайнятості. Зайнятість - це економічна категорія, яку розглядають з двох боків:

- Зайнятість як економічна категорія - це сукупність економічних, правових, соціальних, національних відносин, пов'язаних із забезпеченням працездатного населення країни робочими місцями та його участю у суспільно корисній діяльності, що приносить дохід.

- Зайнятість як економічна проблема - це співвідношення між кількістю працездатного населення і кількістю зайнятих, яке характеризує рівень використання трудових ресурсів суспільства та ситуацію на ринку робочої сили.


1. Зайнятість населення як соціально-економічна категорія

Зайнятість населення — один із найважливіших показників, що використовується для оцінки ефективності, темпів і пропорцій розвитку суспільного виробництва. Вона являє собою первинний елемент виробничого потенціалу і дає змогу забезпечувати та контролювати важливі суспільно-господарські пропорції.

Особливість категорії зайнятості населення полягає в тому, що в ній уособлюються основні стадії формування, розподілу, перерозподілу та використання трудових ресурсів. У цьому дослідженні зайнятість населення розглядається, як суспільна економічна категорія, одночасно розкривається її складова — зайнятість сільського населення в умовах становлення ринкової економіки. Зайнятість є сферою взаємозв'язку та взаємодії системи «людина — суспільство» в економічному, політичному, юридичному відношенні щодо задоволення власних потреб. Тому характеристика зайнятості населення, як категорії, змінюється залежно від рівня розвитку та типу економіки, стану економічної ситуації.

В економічній теорії для характеристики зайнятості населення використовуються такі ознаки:

- сукупність економічних та суспільних відносин;

- трудова активність населення;

- забезпеченість засобами виробництва.

Широкого поширення у визначенні зайнятості населення як економічної категорії набула перша із вищезазначених ознак. Вона застосовується для характеристики загальновживаних понять зайнятості. Насамперед, у юридичних документах, зокрема в Законі України «Про зайнятість населення»[1]та в дослідженнях вчених-економістів, соціологів, демографів. Загальновживаним визначенням зайнятості можна вважати соціально-економічні відносини щодо забезпечення працездатного населення робочими місцями, розподілу його для участі у суспільно-корисній праці та забезпечення розширеного відтворення робочої сили[8, c. 4-5].

2. Зайнятість населення: поняття, види

Дослідження використання продуктивних сил суспільства, розробка дієвого механізму ефективного поєднання робочої сили і засобів виробництва неможливі без вияснення суті зайнятості населення як економічної категорії, її місця і ролі в системі відтворення продукту праці і виробничих відносин. Чітке наукове обґрунтування змісту і форми зайнятості необхідне як основа формування ефективного механізму її регулювання. Зайнятість населення є однією з найважливіших кількісних і якісних оцінок трудового потенціалу, її слід розглядати як результат загального соціально - економічного стану суспільства, безпосередньої взаємодії засобів виробництва і живої праці.

Розгляд і узагальнення наслідків наукових досліджень вітчизняних і зарубіжних вчених з питань зайнятості населення покаже, що нині відсутні єдині наукові та методичні обґрунтування змісту зайнятості, визначення суті її соціально-економічних форм.

Існування різних підходів до вирішення проблеми зайнятості населення вказують на необхідність проведення нових пошуків у цій одній з найважливіших соціально-економічних проблем, але вже у прив'язці до існуючих в Україні умов суспільного розвитку. І ми розглядаємо зайнятість населення не тільки як одну із суспільних форм руху і не лише як процес прикладання праці, а як особливу форму відносин з приводу участі трудових ресурсів у процесі праці і відтворення.

Якщо звернутися до визначення змісту зайнятості населення трудовим законодавством, то в Законі України «Про зайнятість населення» остання розглядається як діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, що як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі.

Беручи до уваги те, що діяльність людини спрямована не тільки на задоволення життєво необхідних біологічних потреб, але і потреб інтелектуальних та духовних, можна визнавати двоякий характер категорії зайнятості населення. З одного боку, зайнятість носить економічний характер, оскільки праця є одним з найважливіших факторів функціонування і розвитку економіки, з другого, зайнятість за своєю суттю соціальна, тому тісно пов'язана із задоволенням людиною різних потреб у сфері праці: набуттям і підвищенням кваліфікації, трудових навиків, прагнення до творчості, самовираження.

Одночасно зайнятість слід розглядати як специфічну категорію, яка, будучи притаманною кожному ступеню розвитку суспільства, повністю визначається характером існуючих виробничих відносин, формою власності на засоби виробництва. Це виявляється у всіх найважливіших сторонах функціонування системи зайнятості: в її суспільному змісті, шляхах формування пропорцій, критеріях розподілу робочих місць. Хід роздумів зводиться до того, що в умовах, коли зайнятість носить примусовий характер, чи коли вона жорстко регламентується державою, завжди відсутні або сильно деформовані мотиви трудової діяльності. В умовах же товарного виробництва і вільного підприємництва зайнятість опосередковує зацікавленість як власників засобів виробництва у зростанні доходів і примноженні власності так і найманих робітників — найбільш повній самореалізації і отриманні адекватної оцінки своєї праці[3, c. 29-30].

Ключовим моментом в реформах зайнятості населення в період переходу від командно-адміністративної системи господарювання до ринку є те, що принципи загальності та обов'язковості праці змінюються принципами вільно обраної зайнятості та недопущення примусу до неї.

Формування ринку праці, в основі якого лежить співвідношення попиту на робочу силу і її пропозицію, передбачає відмову від закріпленого декларативного права на працю, як отримання гарантованого робочого місця у відповідності з покликанням, професійною підготовкою та освітою. На ринку праці таких всебічних гарантій ніхто надавати не буде. В цих умовах структура і рівень зайнятості визначаються не директивними вказівками, а структурою суспільних потреб, які в кінцевому підсумку формують пропорції між зайнятістю в матеріальному виробництві і в невиробничій сфері, за окремими територіями і сферами економіки.

Виходячи з реалій сьогодення, ми визначаємо соціально-економічну суть зайнятості населення з тих позицій, що це — особлива форма відносин між працездатним населенням, господарюючими суб'єктами (роботодавцями) і державою, яка забезпечується у відповідності з реальним попитом підприємств і організацій на робочу силу певної професії і кваліфікації та врахуванням особистих інтересів кожної людини, її соціальної захищеності.

Відповідно до стандартів Міжнародної організації праці, зайняте населення включає:

— працюючих за наймом, тобто тих осіб, які мають роботу на підприємствах, в організаціях і в установах різних форм власності;

— самостійно зайнятих, до яких належать: підприємці; особи, які зайняті творчою діяльністю; члени виробничих кооперативів; допомогаючі члени сім'ї (безоплатно працюючі на сімейних підприємствах члени сім'ї); особи, зайняті виробництвом матеріальних

цінностей і послуг для особистого (сімейного) споживання, якщо таке виробництво складає значний внесок в загальне споживаннясім'ї.

Організаційно-правові способи і умови використання людської праці зумовлюють різноманітні форми зайнятості населення. Відмінність між ними в основному визначається такими факторами:

— правовим регулюванням тривалості і режимів праці (робочий день, тиждень) може бути повним або неповним, режим праці і відпочинку — жорсткими або гнучкими;

— регулярністю трудової діяльності: робота буває постійною, тимчасовою, сезонною або епізодичною);

— місце виконання роботи: відрізняють зайнятість на підприємствах і надомництво;

— статусом діяльності: виділяють зайнятість основну, вторинну і спеціальну. Основна зайнятість — це трудова діяльність за винагороду на основному місці роботи, яка регулюється діючим законодавством про працю, правилами внутрішнього трудового розпорядку, статутами підприємств.

Вторинна зайнятість визначається як трудова діяльність за винагороду на додатковому місці роботи особи, яка має основне місце роботи або навчання[4, c. 52-54].

Спеціальні форми зайнятості утворюються видами трудової діяльності, що здійснюються в режимах неповного робочого дня (тижня) в умовах надомництва, гнучкого робочого часу, вахтовим способом та ін.

Для глибшого розуміння суті зайнятості населення, осмислення її системних компонентів важливе значення має дослідження тих соціально-економічних форм зайнятості, які визначають якість використання трудового потенціалу. При цьому доцільно проаналізувати природу повної, раціональної та ефективної зайнятості населення, визначити їх співвідношення, встановити умови та можливості досягнення на різних етапах соціально-економічного розвитку суспільства.

Під повною зайнятістю слід розуміти реально існуюче соціально - економічне відношення, яке розвивається і збагачується по мірі розвитку продуктивних сил суспільства і означає, що кожен бажаючий працювати громадянин може знайти роботу відповідно до покликання, професійної підготовки та освіти. Слід відзначити, що підтримувати зайнятість населення на рівні, близькому до повної, в країні в цілому і тим більше, в кожному адміністративно - територіальному утворенні, вкрай важко. Для цього необхідний комплекс умов: стабільність економічного розвитку, рівновага політичних сил, активна політика держави у сфері зайнятості, могутня система соціально-правової підтримки населений.

Разом з тим повнота зайнятості населення сама по собі ще не є свідченням рівня її організації, доцільності і розумності її параметрів. У зв'язку з цим необхідно на базі повної зайнятості здійснювати перехід до раціональної і ефективної зайнятості.

Раціональна зайнятість населення розглядається як оптимальне поєднання повної зайнятості та ефективного використання робочої сили. Під нею слід розуміти не лише організацію збалансованості робочої сили і засобів виробництва, але і їх результативне співвідношення. Коли мова йде про ефективну зайнятість, то рух робочої сили пов'язується з рухом матеріальних, фінансових та інших ресурсів, з ефективністю суспільного виробництва в цілому. Ефективна зайнятість передбачає відбір із можливих варіантів організації робочої сили найоптимальнішого, вибраного за сукупністю критеріїв економічної і соціальної результативності.

Виходячи з реальних умов розвитку нашого суспільства, вважаємо за необхідне акцентувати увагу на тому, що формування ринку праці в Україні відбувається в умовах стійкого зростання пропозиції робочої сили при скороченні попиту на неї. Забезпечення повної і, тим паче, раціональної зайнятості стане можливим лише через кілька років нормального функціонування ринкового механізму. В сучасних умовах необхідною є орієнтація на забезпечення ефективної зайнятості населення, яка бачиться як кінцевий результат становлення цивілізованого ринку праці. В даний же час забезпечення ефективної зайнятості в комплексі усіх її складових якостей і одночасно на всіх рівнях (держави, регіону, соціальної групи, окремої людини) неможливе. Це пояснюється загальним сприятливим соціально - економічним станом суспільства. Перехід до ефективної зайнятості не є одномоментним процесом, потребує поступовості, достатньої продуманості, створення надійної дієвої системи соціального захисту незайнятого населення[7, c. 128-129].


3. Зайнятість населення і регулювання її в сучасних умовах

Умовою реалізації сукупним працівником своїх здібностей і функцій є зайнятість. Зайнятість - це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, яка приносить їм доход у грошовій чи іншій формі. Вона характеризується системою економічних відносин з приводу забезпечення громадян робочими місцями та визначення форм участі в суспільному господарстві з метою одержання засобів до існування. Вид зайнятості зумовлюється певними принципами організації, стимулювання й оплати праці, внутрішньо- та зовнішньо-виробничими відносинами.

В умовах формування ринкового господарства змінюються погляди на так званий принцип загальності праці як атрибут екстенсивного розвитку економіки. Ринкові відносини передбачають вільний вибір людиною професії та місця роботи відповідно до її здібностей, добровільну незайнятість громадян, не допускають примусової праці в будь-якій формі, за винятком випадків, передбачених законодавством країни. За цих умов по-новому постає проблема повної зайнятості та її ефективності.

Повна зайнятість є важливим фактором соціального захисту населення в трудовій сфері. Однак її не слід розуміти як обов’язкову суцільну зайнятість у суспільному виробництві. Повна зайнятість означає використання всіх придатних для цього ресурсів і характеризується достатністю робочих місць для тих, хто потребує оплачуваної роботи, тобто має бути забезпечена зайнятість усіх, хто бажає і здатний працювати. Повна зайнятість є не тільки соціальною гарантією, а й основою високоефективного використання трудового потенціалу суспільства. Разом з тим сама по собі вона не є свідченням рівня організації зайнятості, доцільності та розумності її параметрів. Слід мати на увазі ступінь раціональності зайнятості, на який впливають технічні, соціальні та економічні фактори.

Раціональність зайнятості визначають суспільне корисний характер трудової діяльності; оптимальна структура народного господарства, що забезпечує розподіл суспільної праці згідно з існуючими індивідуальними та суспільними потребами та рівнем розвитку продуктивних сил; професійно-кваліфікаційна структура сукупного працівника, зумовлена типом суспільного поділу праці, й адекватна їй система робочих місць. Тобто важливою умовою, що забезпечує раціональність зайнятості, є кількісна і якісна відповідність роботи і робітника, структури робочих місць і трудових ресурсів.

Повнота і раціональність у комплексі визначають ефективність зайнятості, тобто забезпечуваний нею оптимальний соціально-економічний результат в певний час і за конкретних умов.

Система показників ефективної зайнятості населення включає рівень трудової участі населення, що відображає частку працездатного населення, залученого в різні форми та види економічної діяльності; розподіл робочої сили за галузями та сферами господарювання; фондо- і енергоозброєність робітників; організацію трудового процесу, що визначається розстановкою та використанням робочої сили безпосередньо на робочих місцях.

Зайнятість населення реалізується через конкретні форми включення працівника в економічну систему. Найпоширенішими серед них є: наймана праця за трудовою угодою в державному секторі, на об'єктах колективної або приватної власності без розпорядження її індивідуальною частиною; особиста праця на об'єктах, де робітник має свою частку акцій, пайовий внесок, тобто є співвласником; особиста праця власника засобів виробництва, коли він є і власником, і працівником; робота на орендованих засобах виробництва; робота в спільному підприємстві; надомна праця; громадська робота тощо.

Збереження роботи не означає збереження конкретного робочого місця. Надання робітникові тимчасової роботи не обов'язково відповідає його професійно-кваліфікаційним здібностям.

Важливу роль у забезпеченні якомога повнішої зайнятості в Україні в період формування ринкових відносин може відігравати громадська робота, яка організується з метою розв'язання особливо гострих місцевих проблем. Це зручний спосіб зайняття тих, хто вивільняється з галузей господарства внаслідок тимчасових економічних труднощів, розриву договірних зв'язків тощо.

Перехід до ринкових відносин в Україні потребує нової концепції зайнятості та ефективного відтворення трудового потенціалу в кожному регіоні, орієнтації не на "усереднену" людину, а на конкретні соціальні та демографічні прошарки населення.

Регіональні особливості зайнятості визначаються системою показників, основними серед яких є:

· частка трудоактивного населення (в кількісній і якісній оцінці) в структурі населення регіону;

· регіональний рівень безробітних;

· виробництво ВНП на одного працюючого в регіоні;

· рівень заробітної плати, сукупного доходу на одного зайнятого в регіоні;

· показники міграційних процесів (місто - село; між регіонами; в середині галузей і сфер зайнятості регіону).

Конвенція Міжнародної організації праці (1988 р.) про сприяння зайнятості й захисту від безробіття передбачає, що держави, які до неї приєдналися, всіма відповідними засобами здійснюватимуть політику сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості.

Зайнятість населення України має забезпечуватися шляхом проведення активної соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення потреб у добровільному виборі виду діяльності, стимулювання створення нових робочих місць і розвитку підприємництва.

З метою забезпечення зайнятості населення в Україні передбачено комплекс заходів, серед яких найважливіші такі:

інвестиційні та податкові заходи, спрямовані на раціональне розміщення продуктивних сил, підвищення мобільності трудових ресурсів, заохочення підприємництва, створення нових технологій, нових малих підприємств, застосування гнучких режимів праці (скороченого робочого дня, роботи дома та ін.), що сприяють збереженню і розвитку системи робочих місць;

забезпечення прав та інтересів працівників через удосконалення законодавства про зайнятість населення і працю, створення сприятливих умов на виробництві;

проведення аналітичних і наукових досліджень економічної структури і прогнозування змін у якості й розподілі робочої сили;

регулювання зовнішньоекономічної діяльності в частині залучення і використання іноземної робочої сили на основі квотування й ліцензування, а також забезпечення своїм громадянам права працювати за кордоном;

сприяння (з боку підприємств, установ і організацій усіх форм власності) при потребі створенню додаткових робочих місць, а також поліпшенню умов праці в суспільному виробництві.

У реалізації цих заходів особливе місце належить державним і територіальним програмам зайнятості населення, державним службам і фонду сприяння зайнятості, відповідним координаційним комітетам за участю профспілок, власників підприємств.


Висновки

Державна активна політика зайнятості передбачає розроблення програм сприяння зайнятості. Ці програми можуть охоплювати як окремі категорії населення, передусім маргінальні групи: молодь, жінок, інвалідів, так і специфічні випадки загрози безробіття, зумовлені економічною або іншою ситуацією (демографічним, політичним, стихійним лихом тощо).

Зайнятість населення - це діяльність, пов'язана з задоволенням особистих і суспільних потреб, яка, як правило, приносить доход у вигляді заробітної плати, додаткових грошових допомог, натуральних виплат тощо.

Під зайнятістю як економічною категорією розуміють сукупність соціально-економічних відносин у суспільстві, які забезпечують можливості прикладання праці в різних сферах господарської діяльності, і виконують функції пов'язані з відтворенням робочої сили на всіх рівнях організації суспільної праці і виробництва.

Основи соціального захисту населення в сфері трудових відносин закладені в Конституції України і в законі України «Про зайнятість населення».

Державні гарантії зайнятості населення в Україні: добровільність праці і вибору виду діяльності; захист від необґрунтованої відмови в прийомі на роботу і незаконного звільнення з роботи; безкоштовне сприяння в підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до професійної підготовки, освіти, особистих і суспільних потреб; виплати вихідної допомоги і збереження середнього заробітку на період працевлаштування працівникам, які втратили постійне місце роботи; безкоштовне навчання безробітних новим професіям, перепідготовка в навчальних закладах; виплати безробітним допомоги по безробіттю у встановленому порядку.


Список використаної літератури

1. Єсінова Н. Економіка праці та соціально-трудові відносини: Навчальний посібник/ Ніна Єсінова,. - К.: Кондор, 2004. - 429 с.

2. Богиня Д. Основи економіки праці: Навч. посібник/ Дем'ян Богиня, Олена Грішнова,. - 2-е вид., стереотип.. - К.: Знання-Прес, 2001. - 312 с.

3. Богоявленська Ю. Економіка та менеджмент праці: Навчальний посібник/ Юлія Богоявленська, Євген Ходаківський,. - К.: Кондор, 2005. – 328 с.

4. Бондар Н. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Наталія Бондар, Валерій Воротін, Олег Гаєвський,; За заг. ред. А. В. Калини; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 350 с.

5. Грішнова О. Економіка праці та соціально-трудові відносини: Підручник/ Олена Грішнова,. - К.: Знання, 2004. - 535 с.

6. Економіка праці і соціально-трудові відносини: Навчальний посібник/ В. М. Ковальов, В. С. Рижиков, О. Л. Єськов та ін; Мін-во освіти і науки України, Донбаська державна машинобудівна академія. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 255 с.

7. Завіновська Г. Економіка праці: Навчальний посібник/ Галина Завіновська,; М-во освіти України. КНЕУ. - К.: КНЕУ, 2003. - 298 с.

8. Калина А. Економіка праці: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Алла Калина,; МАУП. - Київ, 2004. - 268 с.

9. Махсма М. Економіка праці та соціально-трудові відносини: Навчальний посібник/ М.Б. Махсма,. - К.: Атіка, 2005. - 303 с.

загрузка...
Top