Види соціального управління та їх особливості

Вступ.

1. Основні класифікації видів соціального управління.

2. Характеристика основних видів соціального управління.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Сучасну науку управління прийнято розділяти на два рівні знань. Перший представлений теоріями соціального управління, що є частиною більш загальних політико-економічних і соціально-філософських концепцій, що пояснюють механізм функціонування суспільства на різних історичних етапах. Другий більш конкретний і забезпечує науково-методичну базу для вироблення практичних рекомендацій з раціоналізації праці й удосконалюванню управління у виді прикладних теорій організації і управління. Обидва рівні ґрунтуються на фундаментальних законах і закономірностях суспільного розвитку і соціального управління, а також конкретному історичному досвіді, що відбиває зміни світового менеджменту.

Фундамент наукового менеджменту закладений працями М.Вебера, Ф.Тейлора, А.Файоля, Г.Емерсона, Л.Урвіка, Е.Мейо, П.Дракера, Г.Саймона, А.Етциони, Л.Берталанфи, Р.Майлза. Їхньої роботи послужили вихідною точкою для практичних розробок в області “гуманізації праці” і нових форм організації соціального управління, а також стали основою спеціальної управлінської функції, названої управління персоналом, чи (що більш вірно) управління людськими ресурсами.

Соціальне управління включає два основних підкласи - управління індивідуальною діяльністю людини і управління колективною діяльністю людей. Найважливішими видами соціального управління є адміністративно-державне (політичне) управління, управління соціально-культурною сферою (духовним виробництвом), управління матеріальним виробництвом.


1. Основні класифікації видів соціального управління

Соціальне управління є особливим видом діяльності, що спрямований на упорядкування, погодження колективних дій людей щодо досягнення мети, яка стоїть перед ними. Об'єктивна необхідність виникнення та розвитку управління в соціальній сфері обумовлена суспільним характером праці.

"Всіляка безпосередньо суспільна або сумісна праця, яка здійснюється іі порівняно великому масштабі, – зазначав К. Маркс, – потребує в більшій чи меншій мірі управління, яке установлює погодженість між індивідуальними працями і виконує загальні функції, які виникають із руху всього виробничого організму на відміну під руху його самостійних органів. Окремий скрипаль сам керує собою, оркестр потребує диригента"'.

Як відомо, є чимало різних видів, форм матеріальної та духовної колективної діяльності. В будь-якій з них завжди і обов'язково наявні дві сторони – управлінська та виконавська (предметна). Щодо останньої управління носить "вторинний" характер. Само по собі воно не створює ніяких духовних і матеріальних цінностей, а лише сприяє оптимі.чації відповідних зусиль окремих виконавців.

Управління притаманне кожній стадії розвитку суспільства. На ранніх етапах його існування управління безпосередньо входило в процес тієї діяльності, котру воно так чи інакше упорядковувало. У міру того, як відбувався все більший розподіл праці в суспільстві, управління набувало відносної самостійності. Його завдання знайшли свій концентрований вираз у функціях особливих соціальних інститутів – органів управління. Це висунуло вимогу виділення особливої групи людей, для яких управління стало професійним заняттям, різновидом праці.

Соціальне управління є об'єктивно необхідним різновидом праці, яке забезпечує погодженість та упорядкованість сумісної праці людей для досягнення суспільне значущих цілей і вирішення завдань, які при цьому виникають. Таке розуміння управління базується на аналізі змісту соціальної діяльності, об’єктивних законів функціонування суспільства.

Питання щодо видової класифікації соціального управління має дуже важливе як теоретичне, так і практичне значення, оскільки оптимальна, об'єктивна і наукова класифікація дає змогу більш глибоко, більш детально вивчити специфіку окремих видів соціального управління і дати найбільш досконалі рекомендації щодо їх ефективної реалізації.

Соціальне управління не є однорідним ні за змістом, ні за формою, ні за методами його здійснення. Воно охоплює всі сторони і сфери соціальною життя і в самому широкому розумінні слова являє собою управління суспільством, насамперед як системним утворенням.

Як приклад можна навести такі підходи до класифікації соціального управління.

Так, Афанасьєв В.Г. поділяє управління на:

· управління економікою;

· управління соціально-політичною сферою;

· управління духовною культурою6. Дейнеко 0.0. виділяє н управлінні:

· сферу політичного управління (керівництва);

· сферу державного управління (державних органів влади);

· сферу економічного управління.

Попов Г.Х. для класифікації соціального управління використовує такий підхід:

· управління діяльністю окремої людини;

· управління діяльністю колективу людей, яке в свою чергу поділяє ще на:

· управління суспільством в цілому;

· управління державою (державне управління);

· управління виробництвом.

Щекін Г.В. вважає основними видами соціального управління:

· адміністративно-державне управління;

· управління соціально-культурною сферою;

· управління матеріальним виробництвом9.

Бандурка О.М. вважає, що в сфері соціального управління можна розглядати:

· управління суспільством;

· державне управління;

· управління в громадських організаціях;

· управління виробництвом.

Коваль Л. називає такі різновиди соціального управління:

· державне управління;

· самоврядування;

· громадське управління;

· внутріорганізаційне (апаратне) управління;

· економічне управління;

· військове управління;

· політичне управління;

· церковне управління;

· сімейне управління.

Досить поширеною в нашій юридичній та управлінській літературі за останні декілька десятиріч була точка зору, відповідно до якої соціальне управління поділялося на державне та громадське (іноді до нього ще додавали сімейне). З урахуванням змін, які відбуваються в нашому суспільстві, до названих видів соціального управління, безумовно, слід додати ще самоврядування і приватне управління. Тоді класифікація видів соціального управління набуде такого вигляду:

· державне управління;

· громадське управління;

· самоврядування;

· приватне управління;

· сімейне управління.

2. Характеристика основних видів соціального управління

Під державним управлінням ми розуміємо сукупність цілеспрямованих впливів органів державної влади, які справляються ними в рамках відповідної компетенції, на певних осіб, соціальні системи, а також весь соціальний організм в цілому.

Державне управління здійснюється переважно у правових формах; розпорядчо-виконавча діяльність його органів має юридичний, власний характер, органи державного управління діють за дорученням та від імені держави, котра наділяє їх владними повноваженнями, які необхідні для виконання завдань, що стоять перед ними. Владні повноваження втілюються в їх компетенції, котра визначається законами та іншими нормативними актами. Однак багато дій державних органів управління здійснюються й в неправовій формі: проведення нарад, інструктування, поширення передового досвіду та ін.

Види державного управління доцільно класифікувати, виходячи із галузевого принципу побудови його системи. Згідно з трьома великими сферами соціальної діяльності можна виділити управління соціально-політичним, економічним та духовним розвитком суспільства. В кожній із названих сфер можна виділити галузі та притаманні їм види управління. Наприклад, щодо функціонування економічної системи тепер можна вже цілком впевнено стверджувати про державний сектор економіки, кооперативний та приватний сектори; далі можна казати про галузі економіки всередині кожного сектору (або про сектори всередині галузі), про виробничі та внутрішньовиробничі ланки. Треба віддати належне і зауважити, що наука соціального управління виникла па базі або в рамках приватного підприємства. Основними працями Ф. Тейлора – фундатора науки соціального управління – є: "Відрядна система" (1886), "Управління фабрикою" (1903), "Принципи управління" (1911). Ці праці започаткували розвиток науки соціального управління.

Саме від «управління приватним підприємством вивчення питань управління стало проникати в інші сфери. Так, француз Анрі Файоль поширив розроблені Фредеріком Тендером принципи управління спочатку на діяльність корпорацій, а потім і на державний апарат, він уже вивчав питання управління в суспільстві в цілому.

Для успішного розвитку соціально-політичної сфери важливе значення має правоохоронна діяльність, у тому числі й та, яку здійснюють органи внутрішніх справ. Останні є підсистемою системи правоохоронних органів й важливим важелем державного управління. Тут вони виступають як елемент управляючої системи і виконують відповідні функції держави в цілому.

Управління органами внутрішніх справ розглядається в двох аспектах. По-перше, мається на увазі управління цією системою як об'єктом з боку держави. По-друге, враховується управління, яке здійснюється всередині системи, при котрому об’єктами є співробітники, служби, підрозділи, органи, а суб'єктами - керівники та управляючі апарати, які діють на відповідних рівнях і складають у своїй сукупності управляючу підсистему всієї системи даних органів у цілому і кожного з них окремо.

Таким чином, управління органами внутрішніх справ можна визначити як особливий вид діяльності спеціально створених апаратів та спеціально призначених посадових осіб по упорядкуванню системи органів внутрішніх справ, забезпеченню її оптимального функціонування і розвитку з метою ефективного вирішення завдань по боротьбі зі злочинністю та охороні громадського порядку, які поставлені перед нею.

Зміст цієї діяльності вміщує визначення цілей, завдань і функцій органів (органу, підрозділу, співробітника) внутрішніх справ; розробку і вдосконалення їх організаційної структури; забезпечення трудовими, матеріальними, інформаційними та іншими ресурсами; підготовку і реалізацію управлінських рішень; забезпечення скоординованості дій органів, служб, підрозділів, співробітників; регулювання їх організації і функціонування з урахуванням оперативної обстановки та відхилень від намічених цілей; створення ефективної системи обліку та контролю.

Другим різновидом соціального управління є громадське управління. Воно здійснюється недержавними організаціями переважно засобами неюридичного характеру і часто доповнює державне управління. Оскільки держава не охоплює всі прояви суспільного життя, воно повинне створювати необхідні умови для того, щоб об'єднання громадян могли на засадах самодіяльності брати активну участь у житті суспільства і держави, впливати на формування та реалізацію управлінських програм.

В умовах подальшої демократизації нашого суспільства все більшого значення набуває самоврядування народу, котре повинне пронизувати всі ланки суспільства. Самоврядування являє собою таке управління державними і громадськими справами, котре здійснюється народом і різними самодіяльними об'єднаннями громадян (громадськими організаціями, трудовими колективами, територіальними спільнотами і т.ін.) безпосередньо або через своїх виборних представників.

Самоврядування, розвиток його форм і методів – важлива умова усунення рудиментів старої системи управління, подолання бюрократизму н апарату, спроб вирішувати будь-яке складне економічне або соціальне завдання лише командно-адміністративними методами. Тільки демократизація суспільства здатна реально протиставити проявам консерватизму, корисливим інтересам посадових осіб безмежний потенціал творчості, ініціативи широкого загалу.

В сучасних умовах ми не можемо ігнорувати і появи такого, нового для нашої (колишньої соціалістичної) держави виду соціального управління, як приватне (приватно-підприємницьке) управління, яке є породженням реформування нашого суспільства в бік ринкової економіки. У "нашого" приватного управління є своя природа зародження, свої особливі властивості, які викликані специфікою переходу нашого суспільства від феодального соціалізму до початкової стадії капіталізму. Адже це робиться у світі вперше і, безумовно, це явище потребує свого вивчення, бо воно існує, і з цим не можна не погодитись.

У загальному вигляді, стосовно будь-яких систем, управління можна уявити як виявлення (шляхом передавання по каналах прямого зв'язку командної інформації) впливу управляючої підсистеми на керовану. Звідси по каналах зворотного зв'язку в управляючу підсистему надходить освідомча інформація. Крім того, ці підсистеми мають також інформаційні зв'язки з навколишнім середовищем. Управляюча та керована підсистеми, канали прямого та зворотного зв'язку, а також навколишнє середовище створюють систему управління.

Так виглядає універсальне уявлення про управління в біологічних, технічних (або механічних) і соціальних системах, яке засноване па абстрагуванні від їх фізичних, природних особливостей.


Висновки

Таким чином, об'єктом і предметом теорії соціального управління як науки виступають соціальні системи і системи управління ними. Соціальне управління вичленяється з наявних трьох класів управління (технічними, біологічними і соціальними системами) і підрозділяється на наступні основні види: адміністративно-державне (політичне) управління; управління соціально-культурною сферою (духовним виробництвом); управління виробничою сферою (матеріальним виробництвом).

Іншими словами, класифікація видів соціального управління відповідає класифікації основних сфер організації суспільства: політична - область відносин національної і міждержавних, влади і соціальних груп; культурна - область духовного виробництва, розподілу і споживання духовних благ; економічна - область матеріального виробництва, розподілу і споживання матеріальних благ.

Кожен вид соціального управління включає відповідні рівні (організація - регіон - галузь - держава) і основні форми (управління матеріальними і управління людськими ресурсами), а вони у свою чергу - відповідні підвиди управління.

Поняття менеджмент, адміністрування, керівництво відносяться тільки до класу соціального управління й у цьому змісті поняття менеджмент тотожно поняттю соціальне управління. Розрізняють три основних види менеджменту: соціально-політичний, соціально-економічний і соціально-культурний.

Поняття адміністрування найбільш повне відповідає поняттю влада, оскільки їхня основна функція складається у визначенні політики тієї чи іншої соціальної системи, а поняття керівництво і менеджмент більше відносяться до безпосереднього управління людьми, практичної організації об'єкта соціального управління. Іншими словами, поняття менеджмент, управління, адміністрування і керівництво можуть розглядатися як у широкому, так і у вузькому змісті, що наочно показано в таблиці.

У найбільш загальному виді процес соціального управління можна розділити на дві складені, взаємообумовлені і взаємозалежні частини: адміністративну, областю якої є розробка і визначення політики (як системи цілей, задач і шляхів їхнього рішення), і власне управлінську (оперативну, виконавську, спрямовану переважно на технологічну і технічну організацію об'єкта управління).

Сполучна ланка між двома частинами єдиного процесу соціального управління - безпосереднє керівництво людьми, що забезпечують, з одного боку, розробку і постановку задач, а з іншого боку - їхнє прийняття і виконання. У такім розумінні менеджмент виступає як об'єднуюче поняття всього соціального управління, включаючи його складові частини, рівні і ланки.

У співвідношенні понять влада і управління друге займає підлегле положення, оскільки влада ототожнюється насамперед з адмініструванням, тобто політичною, керівною функцією, а управління (у вузькому змісті) - з виконавської, оперативної.

Таким чином, менеджмент є процесом планування, організації, мотивації і контролю, спрямованим на розробку і досягнення цілей соціальної системи через інших людей. Влада являє собою центральне, організаційне і регулятивно-контролюючий початок всякої адміністративної діяльності і має універсальну властивість загальності, тобто здатністю проникати в усі види і форми людської діяльності, виникаючи із самої логіки відносин між чи людьми соціальними групами, суспільством і його частинами, тобто суб'єктами, наділеними свідомістю і волею. Загальні організаційні, регулятивні і контрольні функції влади (економічної, політичної, духовної) конкретизуються в різних видах управлінської діяльності, що забезпечують реалізацію поставлених задач і цілей.


Список використаної літератури

1. Авер'янов В. Державне управління: теорія і практика / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького / В.Б. Авер'янов (ред.). — К. : Юрінком Інтер, 1998. — 431с.

2. Воронкова В. Соціально-економічне прогнозування: Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. - К.: ВД "Професіонал, 2004. - 283 с.

3. Лукашевич М. Менеджмент соціальної роботи: Теорія і практика: Навчальний посібник/ Микола Павлович Лукашевич, Микола Васильович Туленков,. - К.: Каравела, 2007. - 295 с.

4. Лукашевич М. Теорія і методи соціальної роботи: Навчальний посібник/ Микола Лукашевич, Іван Мигович,; МАУП. - 2-е вид., доп. і випр.. - К.: МАУП, 2003. - 165 с.

5. Скуратівський В. Основи соціальної політики: Навчальний посібник/ В.А. Скуратівський, О.М. Палій,; МАУП. - К., 2002. - 199 с.

6. Теорія управління органами внутрішніх справ: Підручник / За ред. канд. юрид. наук Ю.Ф. Кравченка. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 1999. - 702 с.

загрузка...
Top