Трудова міграція з України в контексті загальносвітових міграційних процесів

1. Основні причини трудової міграції

Сьогодні у світі, за різними оцінками, нараховується від 150 до 175 млн. осіб (понад 3% населення світу), які проживають за межами країни свого походження, включаючи близько 12 млн. біженців та пошукачів притулку. Кожного року ця цифра збільшується принаймні ще на три мільйони.

Міграція як явище виникла і розвивалась одночасно із самим людством. Немає жодної країни у світі, яка б на різних етапах свого розвитку тією чи іншою мірою не була задіяна у світових міграційних процесах: чи то в ролі країни-донора– постачальника трудових ресурсів, чи то у ролі країни-реципієнта.

Більш очевидним це стало в умовах формування сучасної глобальної економічної системи, коли посилюється взаємозалежність та взаємозв’язок між усіма країнами світу. Сучасні світові тенденції засвідчують, що проблеми міграції продовжуватимуть зростати, стаючи одним із найважливіших факторів глобальних змін.

У цій ситуації розуміння причин виникнення та закономірностей розвитку світових міграційних процесів дає можливість кожній державі побудувати таку політику в цій сфері, яка б максимально відповідала її національним інтересам.

Не заперечуючи комплексного характеру причин світових міграційних процесів, на думку Уповноваженого з прав людини, основними їх чинниками передусім є соціально-економічні.

Зокрема, якщо поглянути на динаміку структури розподілу доходів між різними країнами світу, то очевидною є тенденція до збільшення і без того непропорційно великого розриву середніх доходів населення між індустріально розвинутими країнами та країнами третього світу.

Так, якщо у 1870р. рівень доходів на душу населення в США у дев’ять разів перевищував аналогічний показник найбідніших країн світу, то у 1960р. цей розрив сягнув вже 50-кратного розміру. За даними експертів ООН, до 2025р. у країнах, що розвиваються, проживатиме абсолютна більшість населення– 7,8 млрд. осіб (нині 4,8 млрд. із 6 млрд. населення світу). Відповідно якщо нині 80% населення світу втягнено у боротьбу за виживання, то через 25 років цей показник становитиме близько 90%.

Саме можливість заробити більше, аніж у власній країні, є однією з причин, що спонукає сотні тисяч мігрантів щороку залишати рідні місця в пошуках кращої долі за кордоном.

При цьому визначальним є не стільки середній рівень доходів, які мігрант може заробити в країні потенційної міграції, але насамперед різниця у доходах між країною, куди збирається мігрант, і країною його походження.

Є кілька економічних показників, які дають змогу оцінити рівень економічного розвитку тієї чи іншої країни і які відповідно впливають на географію трудової міграції.

Один з них– валовий внутрішній продукт (ВВП) на душу населення, скоригований відповідно до паритету купівельної спроможності. Ці дані протягом багатьох років розраховуються ООН і є одними з трьох показників, які враховуються при визначенні індексу людського розвитку (ІЛР) тієї чи іншої країни.

Основні дані скоригованого ВВП на душу населення країн Європи, Північної Америки та СНД за 2000р. наведені в табл.1.1. Там же наведено співвідношення скоригованого ВВП на душу населення кожної з країн стосовно України.

Таблиця 1.1. ВВП на душу населення окремих країн світу у 2000 р.

Так, за даними ООН, за рівнем скоригованого ВВП на душу населення, показник якого у 2000р. для України становив 3816 доларів США, наша країна посідала 102-е місце у світі поряд з Гватемалою та Сурінамом та 8-е місце серед країн колишнього СРСР після Естонії, Росії, Білорусі, Литви, Латвії, Казахстану та Туркменистану (Додаток 1). При цьому співвідношення між найбагатшою в цьому переліку Естонією та Україною становило 2,64 раза, а між Україною та найбіднішим Таджикистаном– 0,3 раза.

Показник Люксембургу– країни з найбільшим у світі ВВП на душу населення у 2000р. перевищував аналогічний показник України у 13,12 раза, розрив між США та Україною становив– 8,95 раза, ФРН– 6,58, Італією– 6,19, Великою Британією– 6,16, Іспанією– 5,1, Португалією– 4,53, Грецією– 4,32 раза.

Значний розрив спостерігається також між Україною та країнами Центральної та Східної Європи. Так, ВВП на душу населення України у 2000р. був у 3,67 раза менший, ніж аналогічний показник Чехії; у 3,25 раза менше, аніж Угорщини; у 2,95 раза менший, аніж Словаччини; у 2,37– ніж Польщі, у 1,68– ніж Румунії. Cпіввідношення між Україною та країнами ЄС у середньому у 2000р. становило– 6,75 раза, а для країн Східної Європи– 2,15 раза. ВВП на душу населення в Російській Федерації у 2000р. перевищував у 2,2 раза відповідний український показник.

Саме наявність значного розриву у показниках ВВП на душу населення між Україною та іншими країнами Європи та світу є одним із об’єктивних чинників, який поряд з іншими впливає на міграційні процеси і зумовлює, зокрема, вектор міграції українських заробітчан.

Іншим важливим критерієм, тісно пов’язаним з попереднім, який значно впливає на динаміку світових міграційних процесів, у тому числі щодо України,є різниця в середньому розмірі оплати праці в різних країнах світу. Відповідні дані наведені втабл. 1.2. При цьому за основу взято середню погодинну оплату праці у промисловості.

Таблиця 1.2.Витрати на погодинну оплату праці у промисловості в окремих країнах світу (в доларах США)*

В Україні, за даними Державного комітету статистики України, заробітна плата у промисловості України у 2002 р., нарахована у розрахунку на одного штатного працівника, становила 3,26 грн. за одну оплачувану годину (за розрахунками це становить 0,6 долара США на годину). Навіть якщо взяти за основу цю цифру і порівняти її з даними інших країн за 1995р., то й тоді, за приблизними підрахунками, розрив середньої погодинної оплати праці у промисловості, зокрема між Україною та Чехією, становитиме не менш як удвоє, Угорщиною– майже утроє, Польщею– у 3,4 раза, Іспанією– у понад 21 раз, Італією– понад 27, Францією– понад 32, Австрією– понад 42, Німеччиною– у понад 53 рази!

Слід враховувати при цьому, що на практиці мігрант отримує набагато менше за свою роботу, аніж громадянин відповідної країни тієї ж кваліфікації, і ще менше, якщо він працює нелегально. Проте ця сума все одно значно перевищуватиме ту, яку громадянин заробить, працюючи у країні свого походження.

Наприклад, український заробітчанин на будівництві в Італії в середньому заробляє 1200 лір на місяць, тобто близько 520 доларів США, тоді як за таку ж роботу італієць отримує не менш як 2000 доларів США.В Україні ж ця сума буде набагато меншою.

Іншим важливим чинником міграційних процесів є економічне зростання у країні перебування трудового мігранта, під час якого збільшується потреба в робочій силі, в тому числі і в низько кваліфікованій. Це у свою чергу є додатковим фактором, який стимулює приток трудових мігрантів до цієї країни. Саме цей процес відбувається нині в Португалії, де економічне зростання та потреба у дешевих робочих руках стимулює масовий в’їзд у цю країну трудових мігрантів, у тому числі з України.

Водночас є й інші фактори, переважно національні, які значною мірою впливають на рівень трудової міграції.

На думку Уповноваженого з прав людини, на міграційні процеси в Україні значною мірою впливають такі явища, як бідність та рівень безробіття.

Світовий досвід свідчить, що переважна більшість трудових мігрантів це, як правило, ті особи, які мають мінімальний капітал, достатній для того, щоб здійснити подорож за кордон, оформити відповідні візові та подорожні документи, оплатити послуги посередників тощо. Це справедливо і стосовно України. Водночас попри наявність навіть мінімальних фінансових ресурсів більшість людей, які виїжджають з України з метою працевлаштування за кордоном,– це люди, які не мають стабільного доходу, який би забезпечив гідний рівень прожиткового мінімуму для них самих та їхніх родин на Батьківщині.

Усе більше змушені виїжджати за кордон ті громадяни, для яких залишитись в Україні означає приректи себе на злидні та бідність.

Так, за даними соціологічного опитування, проведеного Західноукраїнським Центром “Жіночі перспективи” (м. Львів) серед українських заробітчан в Італії, з-поміж причин, які спонукали їх до виїзду за кордон, були зазначені: низька заробітна плата– 52,8%, безробіття– 31,7, необхідність повернення боргів– 29,7%.

Під час відвідання в’язниці для депортованих у Греції в січні 2001р. Уповноважений зустрілася з громадянками України, які нелегально працювали в Греції, були затримані й очікували на депортацію. Одна з них у відвертій розмові з Уповноваженим зазначила: “Якби я мала можливість отримувати 200 гривень щомісяця в Україні, я ніколи б не поїхала в Грецію займатися заробітчанством”. І ці слова повторюють сотні тисяч українських мігрантів у всьому світі, яких відсутність постійного заробітку, навіть заробленого, навіть невиплачуваного роками після рішення суду(!), жене за межі Батьківщини у пошуках кращої долі.

Ще у 2000р. Уповноважений з прав людини привертала увагу всіх гілок влади до проблеми бідності в Україні у своїй Першій щорічній доповіді.

За цей час відбулися певні зрушення. Так, Указом Президента України від 15 серпня 2001р. за № 637 схвалена Стратегія подолання бідності, яка визначила основні напрями розв’язання цієї проблеми. На виконання указу розроблено та схвалено Комплексну програму забезпечення реалізації Стратегії подолання бідності (постанова Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2001р. за №1712), в основу якої покладено макроекономічну стабілізацію, економічне зростання, посилення соціальної спрямованості реформ. Подолання бідності в Україні одним із пріоритетів своєї діяльності визначив і призначений у листопаді 2002р. на посаду Прем’єр-міністра України Віктор Янукович.

Верховна Рада України, здійснюючи парламентський контроль за реалізацією зазначеної стратегії, провела 10 вересня 2002р. День уряду “Про стан реалізації Стратегії подолання бідності в Україні”. За результатами обговорення була прийнята постанова Верховної Ради України від 26 вересня 2002р., в якій, зокрема, зазначено, що оскільки ситуація із подоланням бідності в Україні залишається незадовільною, робота Кабінету Міністрів по здійсненню заходів щодо реалізації Стратегії подолання бідності в Україні визнана недостатньою.

Адже протягом останніх років усупереч очікуванням, пов’язаним з економічними зрушеннями, рівень бідності в Україні продовжує залишатися загрозливим. Так, у 2001р., тільки за офіційними даними уряду, рівень бідності (при межі бідності 175 грн.) у середньому по країні становив 27,2%. Найскладніша ситуація склалася в окремих регіонах. Зокрема, в Закарпатській області рівень бідності в зазначений період становив 46,6%, у Автономній Республіці Крим– 38,4, у Хмельницькій– 36,8, у Херсонській– 36,0, у Миколаївській– 35,6, у Волинській– 35,5, у Луганській областях– 33,1%.

Це означає, що в середньому кожний четвертий українець не має достатньо коштів для забезпечення своїх мінімальних потреб, необхідних для фізіологічного виживання.

Крім значних масштабів бідності, на міграційні процеси впливає також високий рівень безробіття. За даними МОП, визнаними урядом України, офіційний рівень безробіття в Україні станом на березень 2002р. становив 10,6% економічно активного населення у віці від 15до 70 років, що становить 2,4 млн. громадян України (рис. 1.1). За останніми даними Міністерства праці та соціальної політики, ця цифра сягає 3 млн. осіб.

Рисунок 1.1.Кількість безробітного населення в Україні у 1999–2001 рр. та березні 2002 р.*

* За даними Держкомстату України

Безробіття в Україні має стійкий характер. За даними дослідження, проведеного Міністерством праці та соціальної політики та Держкомстатом України, середня тривалість пошуку роботи у 1999р. становила 9 місяців, а тривалість незайнятості– 18 місяців. Крім цього залишаються значними обсяги вимушеної неповної зайнятості населення. Значного поширення, особливо в монофункціональних містах, набуло таке явище, як родинне безробіття.

Ситуацію також ускладнює не розв'язана до цього часу проблема заборгованості із заробітної плати, зокрема в бюджетній сфері, яка лягає тягарем на українські родини.

Усі зазначені чинники у сукупності і спричиняють значні потоки трудових мігрантів, які виїжджають з України на заробітки в розвинуті країни Заходу.

На думку Уповноваженого з прав людини, попри певні темпи економічного розвитку у 2000–2002рр., Україна ще протягом тривалого часу буде відставати за основними економічними показниками не лише від розвинутих країн Західної Європи, а й від своїх найближчих сусідів: Росії, Польщі, Угорщини, Чехії. Тому таке явище, як закордонне заробітчанство продовжуватиме залишатися вагомим фактором економічного життя України. Проте із збільшенням кількості громадян України, рівень доходів яких перевищуватиме мінімальний прожитковий мінімум, та із зменшенням рівня бідності і безробіття все більше громадян України при виборі форми і місця зайнятості обиратимуть працевлаштування в Україні.

Адже, приймаючи рішення про виїзд за кордон, трудовий мігрант бере до уваги не лише можливість заробити гроші, а й зважує негативні наслідки такого кроку: розлучення з родиною, ризик зниження професійного рівня, відсутність стабільності у соціальному становищі, дискомфорт у зв’язку із перебуванням в іншому культурному середовищі, дискримінацію тощо.

Такий висновок підтверджується і міжнародним досвідом. Так, протягом 1960-х років, коли в Західній Європі спостерігалася тенденція до зменшення розриву в економічному зростанні між найбіднішими країнами– Португалією, Іспанією і Італією та найбагатшими– Францією та Німеччиною, ця тенденція привела до значного зменшення кількості мігрантів: якщо протягом 1966–70-х років Італію залишили близько 250 тис. її громадян, то у 1976–80-х роках міграційне сальдо в Італії вже було позитивним.

Інший приклад– Румунія. У середині 1990-х років під час економічної кризи, за неофіційними оцінками, близько 50% випускників технічних вузів залишали країну, нині ця цифра становить лише 10%. Причиною стало збільшення робочих місць як наслідок економічного зростання та підвищення рівня оплати праці кваліфікованих працівників у Румунії.

На думку Уповноваженого з прав людини, першочерговим завданням у напрямі подолання негативних наслідків трудової міграції з України має стати здійснення виваженої економічної політики, орієнтованої передусім на зменшення рівня бідності та безробіття, підвищення частки оплати праці у складі реальних доходів населення, забезпечення стабільного зростання національної економіки і поступове наближення доходів громадян України спочатку до рівня сусідніх країн (Росії, Словаччини, Польщі, Угорщини), а з часом і до рівня доходів у Греції, Португалії та Італії, економіка яких зараз поглинає значну частину українських трударів-мігрантів.

2. Аналіз статистичних даних щодо громадян України, які виїжджають за кордон

В українських офіційних та неофіційних джерелах, у тому числі у ЗМІ, можна знайти різні оцінки кількості українських трудових мігрантів, які протягом останніх років виїхали з України. При цьому діапазон таких оцінок коливається від 2 до 7 млн. осіб. І це не дивно. Адже вирахувати точну або хоча б приблизну кількість українських заробітчан за кордоном надзвичайно важко, зважаючи на переважно нелегальний характер їх перебування там та небажання ставати об’єктом обліку як українських консульських служб, так і міграційних служб країни перебування.

Труднощі в цих оцінках також полягають ще й у тому, що кількість трудових мігрантів не є сталою величиною і значно коливається залежно від багатьох чинників, не в останню чергу від пори року, сягаючи свого піку у літні місяці.

Водночас однією з причин цього є неефективність існуючої системи обліку статистичної інформації у сфері трудової міграції, а також відсутність єдиного державного органу, відповідального за збір такої інформації, її узагальнення та аналіз.

У рамках підготовки Спеціальної доповіді Уповноваженим з прав людини ретельно вивчалися відповідні статистичні дані з цього питання, надані МЗС, Мінпраці, Держкомкордоном України та посольствами іноземних держав, акредитованих в Україні.

Слід зазначити, що переважна більшість отриманих Уповноваженим даних, на жаль, не дає можливості зробити однозначні висновки щодо обсягів трудової міграції з України, оскільки має фрагментарний та подекуди суперечливий характер.

Так, за даними Державного комітету з питань охорони державного кордону України, у 2000р. з України з різною метою виїхали 14,2 млн. громадян України, у 2001р.– 15,6 млн., у 2002р.– 15,6 млн. За цей же період в Україну в’їхали: у 2000р.– 15,3 млн. громадян України, у 2001р.– 15,3 млн., у 2002р.– 15,1 млн. Таким чином, загальне “міграційне сальдо” становило у 2000р.– (+)1,14 млн., у 2001р.– (‑)0,28 млн., у 2002р.– (-)0,48 млн. Таким чином, наведені дані свідчать, що протягом 2000–2002рр. в Україну в’їхали приблизно на 0,38 млн. громадян України більше, аніж виїхали.

Країнами, до яких громадяни України виїжджали у 2002р. найчастіше, є: Росія– 6,1 млн., Польща– 4,2 млн., Угорщина– 1,8 млн., Молдова– 1,3 млн., Білорусь– 0,9 млн., Словаччина– 262 тис., Туреччина– 177 тис., Румунія– 116 тис., Чехія– 97 тис., ФРН– 96 тис. (рис. 1.2).

Рисунок 1.2.Динаміка перетину державного кордону громадянами України у 2000–2002 рр.

Великі обсяги перетину громадянами України кордону з Росією, Польщею, Угорщиною, Молдовою та Білоруссю, крім географічного чинника, зумовлені передусім безвізовим режимом, який діє з цими країнами, і в цілому, за винятком Молдови, збігаються з напрямами традиційної трудової міграції громадян України за кордон.

Водночас дані перетину громадянами України кордону з країнами Західної Європи, на думку Уповноваженого з прав людини, не відображають реальної ситуації.

Адже виїзд громадянина України до Польщі чи ФРН не обов’язково означає, що ця країна є остаточним пунктом його призначення. Офіційно в’їхавши в Іспанію за Шенгенською візою, виданою Посольством Іспанії в Україні, громадянин України може опинитися як нелегальний трудовий мігрант у будь-якій іншій країні Шенгенської зони, зокрема в Португалії чи Італії.

Якщо згідно з офіційними даними Держкомкордону України протягом 2000–2002рр. з України до Португалії виїхали лише 105 осіб,то виникає запитання: а звідки взялись 140 тис. українських трудових мігрантів, які, за українськими експертними оцінками, нині перебувають у цій країні? А за даними португальських ЗМІ, кількість українських мігрантів у цій країні сягає 200 тис. осіб.

Аналізуючи офіційно зазначену в документах мету поїздки громадян України за кордон, можна дійти висновку, що переважна більшість з них виїздить за кордон як з приватною метою (близько 70%– у 2000р., 71– у 2001 та 72– у 2002р.), так і з метою організованого туризму (18,13 та 13% відповідно). На службові цілі, поїздки обслуговуючого персоналу та військовослужбовців припадає 12%, 16 та 15% усієї кількості поїздок громадян України за кордон у 2000, 2001 та 2002рр. відповідно (рис.1.3).

Рисунок 1.3. Динаміка зміни мети поїздки громадян України

Таким чином, протягом останніх років спостерігається тенденція до незначного збільшення частки службових поїздок громадян України за кордон на тлі зменшення поїздок з туристичною метою.

Водночас потрібно зазначити, що наведені дані Держкомкордону дають уявлення лише про загальний обсяг та напрями міграційних потоків з території України. На підставі цих даних неможливо визначити, скільки саме громадян України перебуває в тій чи іншій країні, в тому числі як трудові мігранти.

По-перше, наведені цифри свідчать про сумарну кількість перетинів кордону громадянами України в певних напрямах і включають також і тих, хто в зазначений період перетинав кордон два і більше разів. Це особливо справедливо, зважаючи на феномен так званих човників,– осіб, які перетинають кордон по кілька десятків разів на рік.

У цих даних не враховано також і тих громадян України, які вже протягом тривалого часу перебувають на території інших країн у статусі трудових мігрантів і не поверталися в Україну протягом останніх років.

Більш точними видаються офіційні дані Міністерства праці та соціальної політики України щодо кількості працевлаштованих за кордоном громадян України.

Так, за цими даними, у першій половині 2002р. за кордоном тимчасово працювали 20 617 громадян України, з них трудящих-мігрантів– 20 199 осіб, сезонних працівників– 227, стажистів за наймом– 152, осіб, зайнятих у межах договорів підряду,– 39 осіб. Найбільше громадян України тимчасово працювали уГреції– 7249, на Кіпрі– 2914, в Ліберії– 2266, Великій Британії– 1287, ОАЕ– 703, Німеччині– 551, Росії– 543 (Додаток 2).

При цьому слід мати на увазі, що наведені дані відображають лише тих громадян України, які були працевлаштовані або безпосередньо Міністерством праці та соціальної політики України через державні центри зайнятості на підставі відповідних двосторонніх угод про працевлаштування, або фірмами по працевлаштуванню, офіційно ліцензованими Міністерством праці та соціальної політики України. Відповідно ці дані враховують лише легально працевлаштованих громадян України, тобто громадян, які в’їхали на територію країни працевлаштування на законних підставах, зокрема на підставі робочої візи, а не туристичної чи гостьової, отримали дозвіл на працевлаштування і дозвіл на перебування.

Водночас частка громадян України, які легально працюють у країнах перебування, становить лише незначний відсоток від кількості нелегальних працівників.

Так, за деякими неофіційними оцінками, через реєстраційні списки Міністерства праці та соціальної політики України проходить не більше 5% українців, які виїздять на заробітки, зокрема в Росію.

Таким чином, офіційні дані Міністерства праці та соціальної політики України також не відображають достатньою мірою реальної картини трудової міграції з України: її обсягів, географії тощо.

Іншим важливим джерелом інформації щодо кількості громадян України, працевлаштованих за кордоном, є дані консульських служб МЗС України.

Так, за даними МЗС України, станом на 1 липня 2002р. на постійному консульському обліку в 82 консульських установах України у 69 країнах світу перебували 200 806 громадян України, на тимчасовому– 52 452 громадянина України, з них навчалися– 3636 осіб, працювали– 29 250 осіб, перебували на лікуванні– 327 осіб.

Таким чином, як видно з рис.1.4, протягом останніх років спостерігається тенденція до збільшення кількості осіб, які стають на постійний та тимчасовий консульський облік, причому зростає частка тих з них, хто перебуває з метою працевлаштування.

Рисунок 1.4. Кількість громадян України, взятих на консульский облік

Уповноважений з прав людини не може не зазначити, що найбільша кількість облікованих громадян України (понад 60%) припадає на три країни: Німеччину, Ізраїль та США. Водночас у країнах, де перебуває найбільша кількість українських трудових мігрантів, зокрема в Росії, Польщі, Чехії, Італії, Португалії, Іспанії та Туреччині, на консульському обліку перебуває лише трохи більше 14% загальної кількості облікованих в 69 країнах світу громадян України.

Це свідчить про те, що переважна більшість громадян України у цих країнах з різних причин або свідомо не бажають ставати на консульський облік, або не можуть цього зробити, адже переважна більшість з них– нелегальні трудові мігранти. Водночас не виявляють інтересу до постановки на консульський облік і ті громадяни, які легально працюють у країні перебування. Так, за інформацією Посольства України в Іраку, навіть після неодноразових зустрічей консульського працівника Посольства з громадянами України, які на підставі контрактів у 2002р. працювали у нафтодобувних компаніях у цій країні, вони все одно відмовлялися від консульського обліку.

Аналогічна ситуація спостерігається і в Туреччині. Так, за даними Посольства України в Туреччині, за станом на 1 липня 2002р. на тимчасовому та постійному консульському обліку в країні перебували 625 громадян України. Водночас, за даними Посольства Туреччини в Україні, за станом на 1 серпня 2002р. на території Туреччини проживали 2300 громадян України, тобто в 3,5 раза більше. За експертними оцінками, в Туреччині перебуває близько 35 тис. громадян України.

Це означає, що навіть ті громадяни України, які легально перебувають на території Туреччини, маючи для цього всі правові підстави, не бажають ставати на консульський облік з певних обставин. Одна з причин цього криється у побоюванні більшості громадян України, що надання об’єктивної інформації про місце та мету їх перебування може призвести до негативних наслідків щодо їхнього подальшого перебування в країні. Водночасбагато громадян України не володіють достатньою інформацією про мету постановки на облік та про ті позитивні наслідки, які може мати консульська реєстрація у разі необхідності захисту їх прав та свобод.

У зв’язку з цим, на думку Уповноваженого з прав людини, необхідно проводити більш широку роз’яснювальну роботу серед громадян України, у тому числі і перед їх виїздом за кордон щодо необхідності постановки на консульський облік та можливостей консульських служб стосовно захисту їх прав та свобод. Зважаючи на те що консульська реєстрація зумовлює конкретні правові наслідки і здійснюється стосовно осіб, які на законних підставах перебувають на території іноземної держави, необхідно також існуючі процедури консульського обліку зробити більш гнучкими, орієнтованими саме на сучасний контингент громадян України, які перебувають за кордоном, зокрема і на нелегальних мігрантів.

Таким чином, дані консульського обліку громадян України, які тимчасово або постійно працюють на території інших країн, хоча і більш повні порівняно з даними Міністерства праці та соціальної політики України, проте також не відображають реального стану щодо кількості громадян України, які перебувають за кордоном на заробітках.

На запит Уповноваженого, крім офіційних даних, Міністерство закордонних справ України надало такожекспертні оцінки щодо кількості українських трудових мігрантів, які нелегально перебувають на території іноземних країн.

Так, за експертними оцінками Посольства України в Російській Федерації, лише в Росії у 2002 р. на тимчасових заробітках нелегально перебувало близько 1 млн. українських громадян, тоді як у сезонний пік цей показник сягає 3 млн. осіб.

За експертними оцінками МЗС України, до 300 тис. громадян України перебуває у Польщі, до 200 тис.– у Італії, 100–200 тис.– у Чехії, 140–150 тис.– у Португалії, до 100 тис.– у Іспанії, 35 тис.– у Туреччині, до 20 тис.– у США, до 5 тис.– у Словаччині, до 4 тис.– Аргентині, до 4 тис.–у Республіці Білорусь до 3 тис.– у Греції. Усього, за експертними даними МЗС України, за кордоном на заробітках нелегально перебуває понад 2 млн. громадян України.

На думку Уповноваженого, ці цифри так само є заниженими і не відповідають дійсності. Уповноваженим наводились деякі цифри трудових мігрантів з України у своїй Першій щорічній доповіді, постійно проводиться моніторинг цього питання, який дає підстави стверджувати, що більш реально можна говорити про не менш як 5 млн. громадян України, які щороку залежно від сезону перебувають за межами України на заробітках. Враховуючи те, що в Україні 28 млн. громадян працездатного віку, можна зробити висновок, що на заробітках за кордоном сьогодні перебуває, як мінімум, кожен п’ятий економічно активний українець.

3. Світова проблема міграції висококваліфікованої робочої сили та відтік інтелекту з України

Серед наслідків трудової міграції для Українине можна не відзначити, що найбільш негативним явищем у цьому контексті є втрата висококваліфікованої робочої сили, передусім наукових працівників вищої кваліфікації.

Процес трудової міграції, що включає міграцію висококваліфікованої робочої сили, тією чи іншою мірою відбувається майже у кожній країні. Водночас він може набути загрозливих масштабів, якщо частка кваліфікованих трудових мігрантів у загальному обсязі населення непропорційно зростає.

Так, за даними МВФ, попри значну кількість кваліфікованих працівників, які щороку назавжди залишають такі країни, як Індія, Китай, Філіппіни, Південна Корея, вони складають порівняно незначний відсоток населення (Індія та Китай– до 1%, Філіппіни та Південна Корея– 6%) і, таким чином, не завдають значної шкоди національним економікам цих країн.

Водночас для ряду країн, передусім невеликих за територією та населенням, ця проблема може набути масштабів національної катастрофи. Так, близько 60% громадян Ямайки, Трінідаду таТобаго з вищою освітою зараз живуть у США. Гайана втратила 70% випускників вузів, Іран– 15, Мексика– 13, Тайвань– 8%.

Причиною цього є цілеспрямована політика розвинутих країн по залученню кваліфікованої робочої сили. З цією метою розроблені та функціонують гнучкі та сприятливі програми. І це не дивно. Адже якщо, за експертними оцінками, витрати на одного фахівця з вищою освітою становлять близько 20 тис. доларів США, то кожен прибулий кваліфікований трудовий мігрант збагачує країну свого нового перебування саме на цю суму, збіднюючи на таку ж суму свою власну країну.

Унікальним світовим прикладом прагматичного підходута виявлення державної турботи про розвиток науки, створення максимально сприятливих умов для творчої діяльності вчених, є США. Ця країна, за справедливим визначенням експертів, є науковою Меккою світу. Уряд цієї країни не тільки інвестує в наукові дослідження більше, ніж будь-яка інша країна (3% ВВП), а й надає науковцям необмежену свободу у реалізації їхнього творчого потенціалу. Тому не дивно, що США є лідером у багатьох галузях науки. Зокрема, тільки науковці-медики, котрі живуть у США, отримали дві третини всіх Нобелівських премій (починаючи з 1920р.). Ефективність наукової роботи тут визначається такими чинниками, як: публікації в провідних наукових журналах; залучення до списку 250 авторів, що отримали пріоритетні результати; кількість патентів; членство в Національній академії наук і технічних академіях; інноваційні впровадження. У галузі фізико-математичних дисциплін майже дві третини науковців вищої кваліфікації мають неамериканське походження, медико-біологічних дисциплін– 30%. Таким чином, зазначають експерти, протягом тривалого часу США отримує значний прибуток від інвестицій в освіту, що зроблені іншими країнами, завдаючи у такий спосіб збитків цим країнам.

За даними Brooking Institution, тільки за період 1950–1975рр. наукова праця іноземних фахівців у США дала змогу отримувати 8,6 млрд. прибутку щорічно. Про серйозність підходу у вирішенні питання забезпечення країни висококваліфікованими кадрами свідчить той факт, що упродовж 1990-х років у США було прийнято закони, які давали змогу надавати до 65 тис. віз кваліфікованим іноземним спеціалістам. На початку травня 1998р. ця квота була збільшена, і Сенат дозволив прийняти додатково 30 тис. іноземних фахівців. На період 1999–2003рр. щорічна квота дорівнює 115 тис. іноземних спеціалістів. Головним мотивом такого рішення була нагальна потреба економіки США у спеціалістах, які працюють насамперед у галузях інформаційних технологій, комп’ютерної техніки, медико-біологічних наук.

Наприклад, кількість іноземних спеціалістів, що отримали науковий ступінь у США (у відсотках до загальної кількості вчених– вихідців з даної країни), така: Китай– 85,5%, Індія– 79,1, Велика Британія– 69,3, Німеччина– 55,7, Канада– 55,4, Південна Корея– 36,1%. Декілька десятиліть тому еміграція висококваліфікованих спеціалістів до США розглядалася тільки як однобічний рух, котрий захоплював з собою найкращих і найталановитіших науковців. Нині цей рух розглядається з погляду “циркуляції мізків”, тобто і як можливість повернення науковців на батьківщину, де при працевлаштуванні їм буде надано переваги.

У Німеччині іВеликій Британії інвестиції в науку становлять 2,4% і 1,8% ВВП відповідно. Уряд Німеччини планує вдвоє збільшити бюджетні асигнування на науку до 2004р. і у такий спосіб запобігти науковій еміграції з своєї країни. Велика Британія аналогічне збільшення ВВП планує провести до 2008р. Проблема виїзду науковців з цих країн також є досить гострою.

Варто звернути увагу на досвід деяких постсоціалістичних країн, зокрема Польщі і Угорщини, у розв’язанні проблем міграції висококваліфікованих кадрів. Зокрема, у Польщі докладають значних зусиль для того, щоб зберегти кваліфіковані кадри у країні, особливо спеціалістів, які працюють у пріоритетних галузях досліджень. Крім того, у цій країні намагаються максимально використати вчених, що раніше виїхали працювати за кордон. Відомо, що польські вчені почали виїжджати для роботи за кордон ще з 1970р. Тому установлення робочих контактів з польськими вченими-емігрантами розглядається польським урядом як перспективний напрям для зменшення негативних наслідків виїзду науковців. Польські вчені-емігранти не втрачають зв’язків з колегами в Польщі. Так, за результатами анкетування, 93% опитаних емігрантів відповіли, що вони підтримують професійні контакти з науковою спільнотою Польщі. На підставі проведених досліджень польські експерти дійшли висновку, що розв’язання проблеми виїзду вчених пов’язане з ґрунтовним поліпшенням не тільки умов наукової праці, а й системи науки та освіти взагалі.

Докорінні зміни відбуваються в офіційній політиці Угорщини стосовно науки. Тут прагнуть розв’язувати проблему стримування виїзду угорських вчених за кордон, створюючи для них необхідні умови для роботи, а також для їх участі у міжнародних програмах. Так, за період з 1986 по 1992рр. Угорська академія наук спільно з міжнародними організаціями брала участь приблизно у 800 різноманітних міжнародних програмах, 33% яких відбувалися безпосередньо в Угорщині. У 1992р. входження Угорщини до таких програм, якEUREKAдало змогу “інтернаціоналізувати” науковий процес та значно інтенсифікувати наукове співробітництво з країнами ЄС. Угорські вчені покладають великі надії на міжнародне наукове співробітництво.

Певний досвід державного регулювання процесів інтелектуальної міграції накопичено у Республіці Білорусь. Тут створюється відповідна законодавча база та інфраструктура. Найважливішим кроком у цьому напрямі було створення Державного комітету з науки і технологій, Державної міграційної служби (нині Комітет з міграції при Міністерстві праці РБ), а також прийняття Державної міграційної програми на 1998–2000рр. та на наступні роки.

Для об’єктивної оцінки руху наукових та науково-педагогічних кадрів Республіки Білорусь, включаючи зовнішню інтелектуальну міграцію, пропонується створити прогнозуючу систему відстеження цих процесів. Співробітництво НАН Білорусі з науковими центрами і організаціями інших країн відбувалося за міжакадемічними та міжінститутськими угодами. Географія наукового співробітництва вчених академії досить широка і охоплює 64 країни. У 1998р. інститутами НАН Білорусі виконувалося 235 договорів і контрактів із іноземними науковими установами, фірмами і організаціями. Зокрема, нині у рамках програми INTAS із 110 міжнародних проектів за участі білоруських і іноземних вчених 63 виконується членами академії. У 1998р. по лінії INTAS уперше проведено спеціальний конкурс для Білорусі. За період 1996–1998рр. в обстежуваних НДІ та вузах було зафіксовано більше 2,2тис. виїздів вчених, пов’язаних з виконанням обов’язків за контрактами та іноземними грантами.

Досвід різних країн свідчить, що проблеми, пов’язані з відтоком наукових працівників вищої кваліфікації за межі України, можна успішно розв’язувати. Проте важливо, що завдяки визнаному у світі значному науково-технічному і інтелектуальному потенціалу в Україні можна було б успішно і в короткі терміни розв’язувати соціально-економічні проблеми, що у свою чергу сприяло б належному рівню забезпечення економічних, соціальних і культурних прав громадян України.

За даними Держкомстату України,на 1 жовтня 2002р. в економіці України працювали 73,7 тис. фахівців вищої кваліфікації, що на 3,4% більше порівняно з аналогічним періодом 2001р. Серед них– 11 тис. докторів та 62,7 тис. кандидатів наук. Жінки становили лише третину фахівців вищої кваліфікації, у тому числі серед докторів наук– 15,9%, серед кандидатів– 36,3%.

Найвищий рівень концентрації спеціалістів з науковими ступенями спостерігається в економічно розвинених регіонах, де зосереджена значна кількість наукових організацій та вищих навчальних закладів. Так, у м.Києві працювали 28,8% загальної кількості докторів та кандидатів наук, у Харківській області– 15,4, у Дніпропетровській– 7,1, уОдеській– 6,3, у Львівській– 7,0, у Донецькій– 6,6%. У цілому в цих регіонах працювали понад 70% фахівців, які мали науковий ступінь доктора чи кандидата наук.

На жаль, цей потенціал у країні використовується вкрай незадовільно. У результаті вимивання із реальної економіки найбільш інтелектуальної частини робочої сили країна зазнає величезних збитків. За оцінками експертів, більше одного мільйона інженерів, технологів, економістів, інших спеціалістів з вищою спеціальною освітою кардинально змінили свої робочі місця на такі, котрі за своєю природою не створені для забезпечення приросту національного багатства. Натомість за межами України до 30% українських вчених працює в інтересах науки і економіки зарубіжних країн.

На превеликий жаль, високий попит на українських спеціалістів переважно реалізується на неофіційному ринку, що призводить до прямих втрат України. За оцінками експертів, ці втрати становлять понад 1 млрд. доларів США на рік. Спеціалісти стверджують, що цю цифру обрахувати нескладно, набагато важче оцінити втрати країни від неконтрольованого витоку спеціалістів та наукових кадрів. Тільки у США українськими вченими запатентовано десятки винаходів, отриманих за результатами виконаних в Україні робіт. Ці винаходи для України втрачені назавжди, оскільки в Україні вони навіть не зареєстровані.

За останні 15 років Україна надала інтелектуальну допомогу практично всім розвинутим країнам, а сама опинилася перед завданням розробляти організаційні заходи, спрямовані на мобілізацію людських і фінансових ресурсів у своїй власній науковій сфері.

Явище “відпливу мізків” властиве практично всім країнам, які стали на шлях економічного реформування, особливо тим, економіка яких не дає змоги забезпечити відповідне працевлаштування фахівців, підготовлених у сфері вищої освіти. Головними причинами, що змушують науковців залишати наукові установи, дослідники вважають, по-перше, мізерну заробітну плату;по-друге,різке падіння престижу наукової роботи в суспільстві; по-третє,погіршення умов для нормальної наукової діяльності або неможливість реалізувати себе як вченого.

Отже, причини виїзду вчених– не лише економічні, на першому місці– неможливість реалізації професійної кар’єри.

Українські дослідники вивчали науково-соціальну орієнтацію студентів старших курсів університетів та молодих вчених НАНУ щодо їхнього бажання виїхати на роботу за кордон, адже щорічний відтік за кордон молодих вчених і перспективних спеціалістів з університетською освітою значно погіршує склад наукових кадрів у країні, що зумовлює процес омолодження кадрового потенціалу.

За даними, метою виїзду за кордон серед студентів переважає група факторів матеріального зацікавлення– сумарно дорівнює 63%, тоді як професійна зацікавленість роботи за кордоном становить лише 37%, а 7% студентів заради високого заробітку готові працювати на будь-якій роботі.

Молоді вченізасвідчують діаметрально протилежну орієнтацію: 63% з них налаштовані їхати за кордон заради підвищення кваліфікації, набуття нового досвіду, заради актуальних для них досліджень, нарешті, заради набуття авторитету у міжнародному науковому світі. І лише 37% з них керується матеріальними міркуваннями.

Привертає увагу ставлення опитаних керівників наукових установ до проблеми міграції. Вони, зокрема, дають досить високу оцінку розвитку української науки (8,5 бала з 10 за світовим рівнем). На їх думку, авторитетність наукових установ України є досить високою– 76% з них є відомими у світі, а 16%– провідними. Висока і міжнародна активність українських вчених: у 2000р. за межами України взяли участь у наукових програмах 800 вчених, у середньому по 32 особи на наукову установу. Тому керівники наукових установ (93% опитаних) вважають, що поліпшення фінансово-матеріального забезпечення науки значною мірою може стримати відтік молодих вчених за кордон.

Нижче наводиться перелік заходів, які пропонуються для стримування виїзду молодих науковців за кордон та повернення їх з-за кордону.*

* За даними опитування керівників установ НАН України та Міносвіти при сприянні Українського міжнародного комітету з питань наук і культури.

Еміграційний процес у науковій сфері в Україні відбувався у кілька етапів 1988–1991рр.– перша хвиля еміграції на Захід. Як правило, це були “дисиденти” та молоді вчені, яким були надані стипендії для навчання чи виконання науково-дослідних програм.

1991–1993рр.– початок формування самостійної науково-технічної сфери України, який збігся з економічною кризою, що зумовило зменшення фінансування науки, падіння її престижу, появу привабливіших сфер діяльності. На цьому етапі спостерігався найбільший внутрішній і зовнішній відплив наукових кадрів. Зокрема, у 1992р. українська наука втратила шосту частину науковців.

1994–1999рр.– нова хвиля еміграції науковців та старіння наукових кадрів, що зумовлено поглибленням економічної кризи та стагнацією трансформаційного процесу в науці.

За даними державної статистичної звітності, у 2002р. з організацій та установ України вибуло 4610 спеціалістів з науковими ступенями, з яких 19,3%– вийшли на пенсію за віком, 10,4– померли, 3,4%– виїхали за кордон. Із загальної кількості фахівців вищої кваліфікації, що виїхали за межі країни у 2002р., 29% становлять науковці у віці до 40 років, третина– у віці 41–50 років.

За інформацією Держкомстату, у 1977–2001рр. за кордон емігрували 89777 громадян України з вищою, майже 8 тис.– з незакінченою вищою і 122522– з середньою спеціальною освітою.

Майже 40% спеціалістів, які емігрували, мали вищі вчені звання: професора– 7 осіб, доцента– 32, старшого наукового співробітника– 21 особа. З організацій Національної академії наук України виїхали за кордон 54 доктори і кандидати наук, Міністерства освіти і науки– 49, Міністерства охорони здоров’я– 19. Найбільше докторів та кандидатів наук виїхало до Сполучених Штатів Америки– 32, Росії– 23, Німеччини– 29 осіб.

За даними Держкомстату України, у 2001р. у науці і науковому обслуговуванні середньорічна кількість працівників становила 183тис., тоді як у 1990р.– 553 тис. осіб. За останні десять років найбільш суттєве скорочення кількості науковців відбулося у галузевому та освітянському секторах науки– відповідно в 2,5 раза та в академічному– у 1,7 раза.

Чисельність фахівців, що виконують науково-дослідницькі роботи, за останні десять років в Україні скоротилася наполовину. 30% вчених, залишаючись на своїх робочих місцях, фактично працюють над виконанням досліджень зарубіжних замовників.

Скорочується кількість кандидатів і докторів наук, підготовлених у науково-дослідних інститутах. Загальний приріст цього показника забезпечується за рахунок підготовки кадрів у вищих наукових закладах і інститутах НАНУ.

Президент НАН України Б.Патону своїй доповіді “Про діяльність НАН України у 2001р. та основні напрями її подальшої роботи”, зокрема, зазначив, що для академії дуже гострою продовжує залишатися проблема кадрового забезпечення: значна частина молодих працівників залишила академію. Лише у 2001р. звільнилися 500 науковців у віці 35 років. Не вдалося подолати й негативні наслідки у динаміці підготовки наукових кадрів. У 2001р. кандидатські дисертації захистили лише 260 співробітників установ Академії, тоді як у 2000р.– 330, докторські– відповідно 77 і 78.

На ІІ Всеукраїнському з’їзді працівників освіти, який відбувся у жовтні 2001р., міністр освіти і науки В.Кремень констатував: “...Ми спостерігаємо небажання молоді йти в середню школу, і тому там працює необґрунтовано високий відсоток вчителів пенсійного віку. Спостерігається також серйозний відтік кадрів із вищої школи–тільки за останні два роки (1999–2000рр.) з вищих навчальних закладів освіти ІІІ–ІV рівнів акредитації вибуло майже 1700 докторів і кандидатів наук віком 25–50 років”.

Загалом у різних галузях економіки у 2001р. працювали 71250 докторів і кандидатів наук (15%– докторів наук і 85%– кандидатів наук).

Кількість науковців, які виконували науково-технічні роботи у 2001р., становила 113,3 тис. осіб, у тому числі докторів та кандидатів наук 21,4 тис. осіб.Для порівняння: у 1990р. ці роботи виконували понад 313 тис. науковців, у тому числі 32,5 докторів і кандидатів наук. Тобто загальна кількість науковців, які виконували науково-технічні роботи, скоротилася майже утроє, а кількість науковців вищої кваліфікації (докторів і кандидатів наук) скоротилася на 11,1 тис. осіб, або на одну третину (34,2%).

Чимало науковців змушені працювати за сумісництвом.За останні десять років чисельність науковців-сумісників, насамперед у освітянському секторі науки, зросла майже в 1,5 раза і нині становить близько 48 тис. осіб. За даними Держкомстату України, науково-технічні роботи за сумісництвом виконують 55,4 тис. осіб (у 1990р.– 36,0 тис.), у тому числі докторів і кандидатів наук– 24,5 тис. (у 1990р.– 24,0 тис.). Більше половини докторів і кандидатів наук (54%), зайнятих науково-технічною діяльністю, працює у вищих навчальних закладах, майже третина (28%)– в академічних інститутах, решта 18%– у галузевих та заводських наукових організаціях.

Головною причиною відпливу фахівців зі сфери науково-технічної діяльності в Україні була і досі залишається нестабільність функціонування наукових організацій,що спричинило поширення різних форм прихованого безробіття: скорочення робочого тижня чи дня, адміністративні відпустки тощо.

Проте останнім часом його показники почали зменшуватися. Починаючи з 1999р. в Україні, розроблено низку важливих заходів, прийнято закони щодо зміни державної політики у сфері науки. Так, за даними Держкомстату України, вимушена неповна зайнятість науковців у зв’язку з адміністративними відпустками в галузі науки і наукового обслуговування становила у відсотках до усіх працюючих: у 1999р.– 24,1%, у 2000р.– 16,3, у 2001р.– 4,4; працювали в режимі неповного робочого дня у 1999р.– 29,8, у 2000р.– 22,9, у 2001р.– 17,6%.

Дослідники вказують на негативні зміни, що відбулися в якісному складі наукових кадрів, зокрема: а) скорочення частки науковців із вченими ступенями, які безпосередньо виконують наукові дослідження і розробки; б) необґрунтоване зростання кількості спеціалізованих вчених рад, яких налічується близько 700, що не сприяє науковій якості присуджених наукових ступенів і звань; в) суттєве зменшення науково-кадрового потенціалу галузевого сектору науки, що ускладнює інноваційний розвиток економіки: г)критичне погіршення вікової структури кадрів.

Середній вік докторів наук в Україні, за даними Держкомстату, на 1 січня 2000р. становив 59 років(у 1991р.– 55 років), кандидатів наук– 51 рік (у 1991р.– 47 років).

За останні п’ять років середній вік кандидатів наук майже не змінювався і у 2002р. становив 51 рік, у тому числі жінок– 48 років, чоловіків– 53 роки. Середній вік докторів наук збільшився на один рік і становив більше 60 років (жінок– 58, чоловіків– 60 років) (табл. 1.3, 1.4).

Таблиця 1.3. Наукові кадри вищої кваліфікації (осіб) *

* За даними "Статистичного щорічника України за 2001 рік" Державного комітету статистики України (За станом на 1 жовтня по роках).

Таблиця 1.4. Розподіл наукових кадрів вищої кваліфікації за віком (осіб) *

Хоча загальна чисельність докторів наук у 2001р. зросла на 844особи порівняно з 1995р., а кандидатів наукза цей же час– на 3037осіб, постаріння відбувалося швидшими темпами. Якщо у 1995р. серед докторів наук людей пенсійного і старшого віку було 36,9% до усіх вікових категорій, то у 2001р. їх уже було 51,8%.

Директор Центру досліджень науково-технічного потенціалу і історії науки НАН Українидоктор економічних наук Б.Малицький стверджує, що на стан науки і наукових кадрів негативно вплинули численні реорганізації державних структур, що здійснювали управління наукою. Так, у 1991–1992рр. було створено Комітет з питань наукового прогресу, потім його модифікували у Держкомітет з питань науки і технологій (1992–1995рр.), а потім– у Держкомітет з питань науки, техніки і промислової політики (1995–1996рр.). Далі цей комітет перетворили на Міністерство науки і технологій (1996–1998рр.), яке знову реформували в Держкомітет з питань науки і інтелектуальної власності (1998–2000рр.). Нарешті, вирішено було взагалі ліквідувати самостійний центральний орган управління наукою й підпорядкувати його Міністерству освіти, яке стало називатися Міністерством освіти і науки.

Унаслідок такої дивовижної метаморфози відбулася деградація державної відповідальності за функціонування ключової галузі країни. Це негативно відбилось не лише на науці в цілому, а й практично на кожному науковці. Тому не дивно, що за період з 1991 по 2002р. за кордон емігрували, за даними Держкомстату, 574 доктори наук та з 1996р. по 2002р.– 907 кандидатів наук, майже третина з яких– перспективні фахівці, молодші 40 років, а інша третина– віком 41–50 років.

За даними Президії НАН України, лише з її установ у 1994–2001рр. усього виїхали3838 наукових працівників, в тому числі 3399 на тимчасову роботу і стажування, з них 842 доктори і 2358 кандидатів наук. У 1992–2001рр. виїхали на постійне місце проживання всього 439, з них 101 доктор наук і 275 кандидатів наук. Крім того, за цей період на тимчасовій роботі за кордоном перебували 3544 науковці, у тому числі 778 докторів та 2226 кандидатів наук.

Загрозу національній безпеці становить відтік за індивідуальними запрошеннями на роботу переважно молодих освічених кадрів. Лише у 2001р. до країн з привабливими для наукової діяльності умовами виїхали 162 доктори і кандидати наук, на 11% більше, ніж у 2000 р.

Уповноважений вважає, що з огляду на ситуацію, яка склалася в Україні у науковій сфері, слушними є пропозиції Європейської комісії для розв’язання проблеми міграції наукових кадрів, а саме:

– створення мережі міжнародних наукових центрів у Європі та віртуальних центрів, які могли б використовувати сучасні інтерактивні засоби зв’язку. Це дасть змогу кращим вченим і інженерам різних країн плідніше розкрити свій талант та отримувати високу платню за роботу;

– створення таких центрів може допомогти розв’язати іншу проблему, зокрема, оскільки для більшості вчених середнього і старшого віку вирішальною при отриманні роботи в іншій країні є наявність кращих умов для праці та реалізації свого творчого “Я” і репутації у світовому науковому рейтингу, то “концентрація” цих науковців у подібних центрах стане притягальною для молодих талановитих вчених;

– запровадження низки правових (пільгових/податкових) заходів для приватних компаній і підприємств, зацікавлених вкласти капітал у передові розробки подібних центрів;

– посилення координації національних і загальноєвропейських досліджень для запобігання їх дублюванню;

– сприяння інвестиціям у раціоналізаторство;

– підвищення мобільності досліджень і запровадження єдиного “європейського стандарту” наукової кар’єри;

– об’єднання наукових і професійних товариств Західної та Східної Європи.

На думку Уповноваженого з прав людини, Україна перетворилася на постачальницю дешевої кваліфікованої робочої сили для зарубіжжя. Починаючи з 1994р., сальдо міграції в Україні є від’ємним. Щорічно внаслідок еміграції загальна кількість населення України скорочується в середньому на 90 тис. осіб з числа активних, ініціативних і освічених громадян.

Моніторинг стану міграційних процесів у науковому середовищі, здійснений Уповноваженим, свідчить, що виїзд наукових працівників вищої кваліфікації за кордон як явище, притаманне усім країнам з розвинутою економікою.В Україні, на превеликий жаль, цей процес практично не контролюється і, головне, не використовується ані в інтересах держави і суспільства, ані в інтересах самих громадян. Розумне, державницьке використання інтелектуального потенціалу країни сприяло б його збереженню й примноженню, а також могло б стати сталим джерелом доходів від країн, де на контрактній основі працювали б наші спеціалісти. Посередником у підписанні таких контрактів має стати держава, а не сумнівні товариства з обмеженою відповідальністю. Підписуючи контракт з працівником на його роботу за кордоном, держава має брати його під свій захист та контролювати контракт з боку роботодавців інших країн за дотриманням прав громадян України.

Моніторинг Уповноваженого засвідчує, що в Україні питанням вивчення стану з відпливу спеціалістів із наукових установ та виїзду їх за кордон по-справжньому, за винятком окремих ентузіастів дослідників, на державному рівні ніхто не займається. Не ведеться належного статистичного обліку і Держкомстатом України.

На жаль, питанням виїзду спеціалістів з вищою і середньою спеціальною освітою та наукових працівників вищої кваліфікації не приділяють належної уваги ані ЦК профспілки працівників освіти і науки України, ані ЦК профспілки працівників НАН України.

4. Фінансові та політичні наслідки трудової міграції з України

Основним позитивним наслідком трудової міграції є додаткове спрямування значних фінансових потоків у країну громадянства, адже основна мета будь-якого трудового мігранта– заробити якомога більше коштів для себе та своєї родини, яка залишилася на Батьківщині. Це змушує його максимально заощаджувати і витрачати кошти в країні перебування лише на найнеобхідніше: їжу, житло, одяг. Більша частина зароблених за кордоном грошей різними шляхами переправляється в Україну, причому як офіційними– через банківські перекази, так і неофіційними– безпосереднім ввезенням валюти в Україну. Як свідчить світова практика, частка коштів, що офіційно переправляються в країну походження мігранта, практично дорівнює тій, що ввозиться ним самим.

Так, у 1999 р. сума заробітчанських коштів, перерахованих у країни Східної Європи, Азії, Африки, Близького Сходу, Латинської Америки та Карибського басейну, становила, лише за офіційними підрахунками МВФ, 65 млрд. доларів США. Якщо ж урахувати кошти, переправлені в зазначені країни поза офіційними каналами, то ця сума сягає більш як 100 млрд. У таблиці 1.5 наведені дані про обсяги коштів, які переправляються в окремі країни світу трудовими мігрантами та їх частка у ВВП.

Таблиця 1.5. Десять країн світу– найбільших отримувачів грошових переказів у 1999 р.*

Що стосується України, то відповідних розрахунків на державному рівні немає. Тому точніше визначити загальну суму заробітчанських коштів, яка щороку ввозиться в Україну, надзвичайно важко.

Уповноваженим було проведено моніторинг банківських грошових переказів, які здійснюють громадяни України з країн, де вони працюють.

Правове регулювання переказів із-за кордону коштів громадянами здійснюється відповідно до Закону України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” від 5 квітня 2001р. Цей закон визначає засади функціонування платіжних систем, поняття та порядок проведення переказу грошей у межах України, а також встановлює відповідальність суб’єктів переказу. Згідно з чинним законодавством України та нормативно-правовими актами Національного банку України, банки мають право здійснювати операції з відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів (резидентів і нерезидентів) в іноземній валюті, в тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків та зарахування коштів на них, на підставі банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку України на виконання зазначених операцій. Право на здійснення таких операцій мають 150 банків України.

Водночас діючими нормативно-правовими актами не передбачено отримання Національним банком України інформації від банків про суми грошових переказів громадян та кількість респондентів і країн, з яких вони були здійснені.

За повідомленнями керівників банківських установ, до яких направлялись запити Уповноваженого, у міжнародних переказах на користь фізичних осіб не визначається громадянство платника. Зарахування відбувається на поточні рахунки фізичних осіб, а також на паспортні дані без відкриття поточних рахунків. Операції з виконання переказів фізичних осіб через систему кореспондентських рахунків здійснюються на відкриті поточні рахунки фізичних осіб та як субагента платіжної системи “Money Gram”, “Western Union”, “SWIFT” без відкриття рахунків.

Платіжні системи “Money Gram”, “Western Union” дають змогу надавати послуги з переказу коштів у місцях надання послуг з використанням прикладного програмного забезпечення, що побудоване за принципом “person-to-person”. Інформація щодо країни– відправника переказу у квитанціях на отримання переказу в системі не фіксується.

З огляду на викладені обставин виявляється, що підрахувати кількість коштів, які надходять від українських трудових мігрантів офіційними каналами, також немає можливості.

Під час дослідження цієї проблеми Уповноваженим отримані, зокрема, такі дані від окремих банків: “Полікомбанк” (м.Чернігів) виплатив перекази через платіжну систему “Money Gram” 826 особам на суму 287 653 доларів США у 2000–2002рр.; ВАТ АКБ “Прикарпаття” (м.Івано-Франківськ)– через платіжну систему “Western Union” у 2000р. 3016741,64 долара США, у 2001р.– 4453504,02 долара США, за 10 місяців 2002р.– 2678032,05 долара США; “Приват-Банк” (м.Дніпропетровськ) через платіжну систему “Money Gram” 11 840 особам– 3683950,03 долара США у 2000–2002рр.; ВАТ “Електрон-Банк” (м.Львів)– 253 приватних перекази через платіжну систему “Money Gram” на загальну суму 671384 долари США, у т.ч. у 2001р.– 109595 доларів США, у 2002р.– 561789 доларів США. При цьому банки не володіють інформацією, хто був відправником коштів.

У своїй інформації Уповноваженому голова правління “Правекс-Банку” О.Логошняк зазначає: “У зв’язку з тим що Інструкція, затверджена постановою Правління Національного банку України №527 від 18.12.98 “Про порядок відкриття та використання рахунків у національній та іноземній валюті”, не регламентує перевірки відомостей про відправника платежу на користь фізичних осіб, банк не може надати інформації стосовно того, скільки грошових коштів було перераховано саме від громадян України із-за кордону. Жодна платіжна система, зокрема “SWIFT”, “Western Union”, не має такого реквізиту платежу, як громадянство відправника коштів.”

А ось що засвідчують дані досліджень, які проводилися у 2001р. у Тернопільській області Міністерством праці та соціальної політики, обласною державною адміністрацією, обласним центром зайнятості (в області на 1 січня 2001р. проживало 1151,1 тис. осіб, або 2,3% загальної кількості населення України). Було здійснено опитування сільськими радами мешканців 994 сіл щодо кількості осіб, які виїхали працювати за кордон. За одержаними даними, чисельність громадян, які працювали за межами України, за станом на 1 жовтня 2001р. становила 20095 осіб, або 6,33% кількості населення працездатного віку, у тому числі 11925 чоловіків та 8170 жінок. Проведені опитування і найскромніші підрахунки засвідчили, що від заробітчан з Тернопільщини щороку надходить близько 100 млн. доларів США, тобто понад півмільярда гривень, або в середньому4–6 тис. дол. США на одну особу на рік. Водночас згідно з обласною програмою залучення інвестицій для економічного розвитку Тернопільської області на 2002–2005рр. обсяги офіційних іноземних інвестицій становитимуть 13,4 млн. грн., або лише близько 2% названої суми. Ці факти свідчать про великі можливості залучення коштів, зароблених за межами України трудовими мігрантами, в інвестування економіки держави та поліпшення добробуту сімей заробітчан.

Прикладом надходження банківських переказів на рахунки одержувачів до регіону можуть бути дані, отримані Уповноваженим з прав людини від Дніпропетровської обласної державної адміністрації (табл. 1.6).

Таблиця 1.6.Надходження банківських переказів фізичним особам у Дніпропетровську область (за даними облдержадміністрації)

Всього за три роки перераховано: доларів США– 9070441, євро– 431293.

Дані щодо переказів у іноземній валюті, виплачених банківськими установами в Івано-Франківській області, резидентам та нерезидентам України із-за кордону у 2000–2001рр. наведені утаблиці 1.7.

Таблиця 1.7. Виплата переказів у іноземній валюті з-за кордону в Івано-Франківській області, 2000–2001 рр. (у тис. доларів США)

Загальна сума ввезених в Україну трудовими мігрантами коштів наводиться і деякими експертами. Так, за окремими експертними оцінками, українці, що виїхали за кордон, заробляють понад 2 млрд. грн. на місяць, тобто близько 400 млн. доларів США.

Більша частина цієї суми повертається в Україну. Це приносить конкретну вигоду не тільки сім’ям окремих заробітчан, а й державі загалом, адже зменшується рівень бідності в країні, зростає сукупний попит, збільшується ємність внутрішнього ринку, що позитивно впливає на економічну ситуацію в країні та, зокрема, на розвиток виробництва. Заробітки, щов десятки разів перевищують середній рівень доходів громадян в Україні, відкривають широкі можливості для будівництва індивідуального житла, придбання квартир, легкових автомобілів, інших товарів тривалого користування, продукції легкої і харчової промисловості, фінансування освіти дітей у престижних навчальних закладах.

Крім того, після повернення з-за кордону значну частину зароблених коштів українські громадяни витрачають на відкриття власної справи, забезпечуючи роботою себе, своїх рідних та створюючи робочі місця для інших.

Робота українських трудових мігрантів в умовах реальної ринкової економіки збагачує їх як позитивним, так і негативним досвідом.Насамперед вона дає можливість набути додаткових професійних навичок, ознайомитись із новітніми технологіями, розширити власний світогляд, отримати впевненість у своїх силах. Серед негативних наслідків притоку додаткових коштів від трудових мігрантів з України можна назвати зростання цін на товари і послуги на внутрішньому ринку без відповідного збільшення купівельної спроможності основної маси населення.

Отримання більшістю сімей додаткових доходів у вигляді грошових переказів від своїх рідних за кордоном часто призводить до викривлення уявлення про реальну ситуацію, пов’язану з визначенням рівня бідності та наданням соціальної допомоги тим, хто її справді потребує.

Тому, на думку Уповноваженого, грошові перекази трудових мігрантів, пройшовши через банківську систему держави, мають бути обліковані з метою достеменного врахування доходів сімей та визначення прожиткового мінімуму в державі.

Вивчаючи світовий досвід розв’язання проблем трудових мігрантів, Уповноваженим зроблено висновок, що з метою сприяння доставці зароблених коштів заробітчанами до України з інших країн держава повинна взяти на себе функцію щодо створення пільгових умов з метою легалізації цих переказів, законодавчо закріпивши спрощену систему грошових переказів із-за меж України, зменшивши оплату за послуги, які надаються банками за перерахування коштів.

Такий висновок підтверджує і міжнародна практика. Так, трудова міграція є однією з найбільш болючих суспільних проблем Мексики. Адже, лише за приблизними підрахунками, близько 8 млн. мексиканців легально та нелегально працюють на території США. І кожного року ця кількість зростає.Упродовж останніх років Мексиці вдалося накопичити унікальний досвід у сфері державного управління міграційними процесами– ця проблема постійно перебуває в полі уваги парламенту та уряду Мексики. Тема державного сприяння мексиканським трудовим мігрантам стала предметом обговорення українського Уповноваженого під час зустрічі з Головою Комісії зовнішніх зносин Національного конгресу Мексики Густавом Мареною. Однією з найболючіших проблем, якою, за словами Голови Комісії, зараз опікується парламент, є вирішення питання зменшення витрат, пов’язаних з переказом коштів, зароблених трудовими мігрантами на території США до Мексики. Для цього планується ввести спеціальні пластикові картки для сімей, рідні яких працюють за кордоном. Адже, за приблизними оцінками, щороку мексиканські мігранти перераховують до своєї країни приблизно 10 млрд. доларів США, що становить третю статтю доходів бюджету Мексики.

Таке державне опікування проблемами трудової міграції викликане також і відмовою США підписати двосторонню угоду з Мексикою про захист прав трудових мігрантів у зв’язку з подіями 11 вересня 2001р., внаслідок чого США суттєво обмежили в’їзд трудових мігрантів до своєї країни.

На думку Уповноваженого з прав людини, вивчення досвіду Мексики, а також інших країн світу у сфері захисту прав трудових мігрантів сприятиме виробленню відповідної державної політики і в Україні.

Таким чином, значна кількість українських заробітчан за кордоном, що залишається сталою впродовж вже тривалого часу, свідчить про те, що, попри труднощі, з якими вони стикаються на чужині, вочевидь, вигоди від виїзду за кордон перевершують пов’язані з цим негаразди.

Так, за даними Міністерства праці та соціальної політики України, більшість трудових мігрантів задоволені трудовими поїздками. Близько 73% з них виявили готовність повторити у разі нагоди таку поїздку, 84% трудових мігрантів висловили бажання здійснити поїздку за підтримки і допомоги державних установ з відповідними гарантіями соціального захисту.

Крім того, спостерігається стійка тенденція, яка свідчить, що для кількох мільйонів українців трудова міграція стає основним видом заняття, а не доповненням до іншої роботи. Зокрема, згідно зі згаданим опитуванням Мінпраці 81% тих, хто здійснив трудові поїздки, не мали у 2000р. постійної роботи в Україні. Таким чином, велика частина населення розглядає трудову міграцію не як альтернативний спосіб реалізації своєї економічної активності, а як єдину можливість отримати заробіток і реалізувати свій трудовий потенціал.

Політичні наслідки трудової міграції з України.Українці вирізняються своєю працелюбністю, толерантністю, здатністю до швидкої адаптації в новому середовищі. Не дивно, що в багатьох країнах сформувалось стійке позитивне уявлення про українців як про бажаних працівників, це сприяє зміцненню позитивного іміджу про Україну.

Як зазначив один відомий український дипломат під час спілкування з Уповноваженим, “українські трудові мігранти за кордоном роблять для популяризації та підняття іміджу України більше, аніж уся українська дипломатія, разом узята”. Попри певну гіперболізацію, яка міститься в цій оцінці, слід зазначити, що в багатьох країнах почали сприймати Україну не лише через призму чорнобильської трагедії або чергового політичного скандалу, а й очима мільйонів українців, які, щиро люблячи свою Батьківщину, сприяють формуванню позитивного ставлення до нашої держави за кордоном.

На превеликий жаль, не всі наші співвітчизники заслуговують на вищезгадану оцінку. Йдеться передусім про кримінальні та злочинні угруповання, переважно українського, а загалом інтернаціонального походження, які орудують у більшості країн Західної, Центральної та Східної Європи. При цьому у багатьох випадках об’єктами їх посягань є їхні ж співвітчизники– громадяни України. Організована злочинність, у тому числі українська, контролює такі сфери, як рекет, торгівля людьми, зокрема в Польщі, Чехії, Португалії.

Проте тих, хто своєю сумлінною працею наближає світ до України, абсолютна більшість. На жаль, цей бік життя українських заробітчан майже не висвітлюється національними ЗМІ.

На думку Уповноваженого, українське суспільство має глибше осмислити та належно поцінувати внесок українських заробітчан у ствердження позитивної думки про українців та Українську державу у світі.

5. Вплив міграційних процесів на стан демографічної ситуації у світі та Україні

Трудова міграція, оскільки йдеться про переміщення значних людських потоків, має безпосередній вплив на демографічну ситуацію як у країнах–донорах трудових мігрантів, так і в країнах-реципієнтах.

Відомо, що у переважній більшості країн світу, зокрема розвинутих, склалась напружена демографічна ситуація: відбувається природне зменшення населення як стійкий і довготривалий чинник, в основному за рахунок низького рівня народжуваності з одночасним його постарінням. Внаслідок цього змінюється вікова структура населення: за рахунок людей похилого віку збільшується кількість непрацездатного і зменшується група працездатного населення та дітей. А це в свою чергу збільшує чисельність споживачів вироблюваного продукту і зменшує кількість тих, хто цей продукт виробляє.

Погрішення демографічної ситуації викликає серйозне занепокоєння правлячих кіл та широкої громадськості багатьох країн, що негативно впливає на загальний стан суспільства і його соціально-економічний розвиток. Оскільки демографічні процеси змінюються повільно, протягом тривалого часу, то забезпечити необхідний економічний розвиток країни можна за рахунок залучення трудових людських ресурсів з інших країн, тобто за рахунок трудящих-мігрантів. Саме цей фактор і використовується країнами, де склалась напружена демографічна ситуація.

Зазвичай за нульової міграції та стійкого рівня смертності для забезпечення відтворення балансу населення рівень народжуваності має становити 2,2 дитини на одну жінку дітородного віку. У наш час цей показник у країнах ЄС становить 1,4.

За таких обставин чи не єдиним порятунком від негативних наслідків демографічної кризи для країн ЄС є збільшення обсягів імміграції, інакше ці країни очікує поступове вимирання. Так, за оцінками експертів, до 2050р. населення Італії зменшиться з 57 до 41 млн. осіб, Великої Британії– з 59 до 56 млн. тощо. Крім цього населення цих країн неухильно старіє. Якщо у 1950р. лише 12% населення найбільш розвинутих країн світу досягло пенсійного віку (понад 65 років), у 2000р. ця цифра сягнула–19%, а в 2050р. очікується– 33%. Це означатиме поступове посилення навантаження на працюючих, які будуть змушені соціально забезпечувати все більшу кількість пенсіонерів, утримання яких в 2,5 раза дорожче, ніж утримання дитини.

Таким чином, одним із виходів із цієї кризової ситуації є об’єктивна необхідність збільшення потоку мігрантів до найбільш розвинутих країн Європи та світу. Так, за підрахунками спеціалістів ООН з демографії, у 1999р., тільки для того щоб зберегти теперішнє співвідношення між працюючим населенням і пенсіонерами, а також для забезпечення достатньої кількості робочої сили, щоб конкурувати на глобалізованому світовому ринку, для країн Європейського Союзу в наступні 25 років потрібні 135 млн. іммігрантів.

Це означає, що демографічна ситуація в розвинутих країнах світу і в Європі зокрема призводитиме до залучення все більшої кількості трудових мігрантів з інших країн світу для забезпечення стабільного розвитку цих країн. Уповноважений вважає, що це в свою чергу дає додаткову можливість Україні, враховуючи її потенційне сусідство з ЄС, проводити більш активну політику лобіювання інтересів українських трудових мігрантів, зокрема, в контексті укладання відповідних двосторонніх та багатосторонніх угод про працевлаштування та соціальний захист з ЄС та країнами-членами.

Водночас виникає питання про вплив трудової міграції на демографічну ситуацію в самій Україні.

У цьому контексті слід зазначити, що на тлі інших країн світу, де частка населення, що проживає і працює за межами своєї країни походження, є порівняно незначною, наприклад, частка трудових мігрантів з Мексики становить 7% населення, Філіппін– 6%, в Україні ця цифра є вищою і, за оцінками експертів, становить до 10% населення, якщо брати за основу цифру– 5 млн. трудових мігрантів, які перебувають за межами України. Ускладнює ситуацію також те, що порівняно з країнами світу– традиційними постачальниками робочої сили, де спостерігається стабільний природній приріст населення, в Україні тривалий час, фактично з 1993р., відбувається сталий процеснеухильного зменшення населення, у зв’язку з різким падінням народжуваності та зростанням смертності. Основні причини такого стану– значне погіршення соціально-економічної ситуації в Україні, що зумовило зубожіння значної частини населення, суттєве погіршення стану медичного обслуговування, несприятливі еколого-санітарні умови. Процеси скорочення населення у сільській місцевості почалися ще раніше– 15–20 років тому. Ці та інші чинники призвели до того, що в Україні з 52,2 млн. населення у 1993р. (це був найбільший показник кількості населення за всю історію України) чисельність населення скоротилося до 48,5 млн. у 2002 р., або майже на 4 млн. осіб. Вчені прогнозують, що у 2026р. населення України зменшиться до 42 млн. осіб.

На цьому тлі збільшення рівня еміграції з України означатиме, що населення України скорочуватиметься ще більш загрозливими темпами. Це цілком ймовірно з огляду на тенденцію останніх років щодо збільшення кількості трудових мігрантів з України, які назавжди залишаються у країнах, куди вони тимчасово виїхали на заробітки.

Розв’язання цієї проблеми передбачає вжиття комплексних заходів на рівні держави: подолання бідності і масового безробіття, підвищення економічного добробуту населення, поліпшення соціального захисту, медичного обслуговування тощо.

Водночас, на думку деяких експертів, один із шляхів розв’язання цієї проблеми– дозволити більшій кількості іммігрантів, у тому числі з країн третього світу, в’їжджати в Україну.

У цій ситуації Уповноважений вважає нагальною необхідністю розробку концепції міграційної політики України, яка має врахувати сучасну демографічну ситуацію в державі, а також процеси, пов’язані з виїздом за кордон з метою працевлаштування громадян України та імміграцією в Україну трудових мігрантів з інших країн світу.

6. Правовий статус українських трудових мігрантів та стан дотримання їхніх прав і свобод

Усіх громадян України, які перебувають на території інших країн з метою працевлаштування, залежно від їхнього правового статусу умовно можна розподілити на кілька категорій:

– особи, які мають дозвіл на постійне проживання на території іноземної держави, що одночасно дає право і на безстрокове працевлаштування;

– особи, які мають тимчасовий дозвіл на перебування і на працевлаштування;

– особи, які на законних підставах тимчасово перебувають на території іноземної держави (на лікуванні, навчанні, з туристичними або приватними цілями) і нелегально працюють;

– особи, які перебувають на території іноземної держави нелегально і нелегально працюють.

Від того, до якої категорії належить та чи інша особа, значною мірою залежить обсяг її прав та свобод на території країни перебування, зокрема, доступ до медичної допомоги, пенсійного та соціального забезпечення тощо.

Найбільш захищеними серед українських трудових мігрантів є перші дві категорії осіб, тобто ті з них, які постійно або тимчасово перебувають на законних підставах на території іншої країни та мають відповідний дозвіл на працевлаштування.

Дозвіл на постійне проживання та працевлаштування у країні перебування, за загальним правилом, означає, що особа у своїх правах прирівнюється до громадян цієї держави, в тому числі у сфері соціального забезпечення. Як свідчить досвід, у таких осіб майже не виникає проблем у реалізації їх трудових прав, зокрема права на належні умови та належну винагороду за працю, гарантії зайнятості, а також права на медичний захист, адже такі особи, як правило, укладають письмовий контракт з працедавцем і захищені чинним трудовим законодавством країни перебування.

За інформацією Уповноваженого з прав людини, найбільш поширеним порушенням прав цієї категорії мігрантів є відмова роботодавців у прийнятті на роботу громадян України з дозволом на постійне проживання, який автоматично дає право на безперешкодне та безстрокове здійснення трудової діяльності.Найбільше таких порушень зафіксовано на території Російської Федерації та Казахстану.

Обсяг прав осіб, які тимчасово перебувають на території інших країн та тимчасово працюють, зокрема, доступ до соціальної допомоги, медичного захисту, за загальним правилом, є меншим порівняно з правами громадян країни перебування, що, однак, не перешкоджає їх реалізації.

У разі ж порушення трудових або інших прав зацікавлена особа може використати весь арсенал правових механізмів для їх захисту, в тому числі судовий.

Водночас аналіз звернень до Уповноваженого засвідчує, що в окремих країнах виникають проблеми і у цієї категорії трудових мігрантів з України.

Це передусім молоді жінки, які виїздять до Туреччини та Японії для роботи в розважальній індустрії, зокрема в нічних клубах, ресторанах тощо. Попри те що вони легально перебувають і працюють на території цих країн, зважаючи на специфіку роду занять, якими їм доводиться займатися, вони часто стають об’єктами дискримінації, а їх права брутально порушуються роботодавцями. До найбільш поширених порушень належать: примушення до проституції, нехтування положеннями контракту, які стосуються умов праці, адекватної та своєчасної винагороди за неї тощо.

Так, до Уповноваженого звернулися мешканці м.Харкова Н.Виноградова та М.Андрєєв в інтересах громадянки України Анастасії Х., 1976р.н., яка у серпні 2001р. виїхала до Японії за належним чином оформленим контрактом для роботи танцівницею в одному з нічних клубів м.Токіо. Через деякий час з телефонної розмови з Анастасією рідні дізналися, що замість роботи у танцювальному клубі (як це було передбачено у контракті) її вивезли до м.Каніші, відібравши всі документи і квитки до Києва, де примусили працювати стриптизершою у нічному клубі. Крім того, за інформацією самої Анастасії Х., її примушували до заняття консумацією та проституцією, а також систематично застосовували до неї погрози та фізичне насильство.

За цими фактами Уповноваженим було відкрито провадження та направлено звернення на адресу Надзвичайного та Повноважного Посла України в Японії Юрія Костенказ проханням вжити заходів щодо захисту прав громадянки України на території Японії та сприяти її поверненню на Батьківщину.

Посольство України в Японії одразу ж відреагувало на звернення Уповноваженого, вживши дієвих заходів, спрямованих на забезпечення прав громадянки України, зокрема, направило відповідну ноту на адресу МЗС Японії, а також працівники Посольства провели зустрічі з офіцерами Токійського поліцейського управління. У результаті вжитих заходів Анастасія Х. була повернута на Батьківщину.

Часто виникають проблеми і у громадян України, які легально працюють на тимчасовій основі у таких країнах, як Греція, Португалія, Італія, Іспанія, Чехія, Росія. Завдяки ухваленню відповідного національного законодавства, зокрема уГреції таПортугалії, більшість громадян України, які перебували в цих країнах без правових підстав, отримали можливість легалізувати своє перебування там та оформити належним чином свої контракти з працедавцями. Це значно розширило можливості надання їм у разі потреби правового захисту, у тому числі з боку дипломатичних представництв України за кордоном, а також адвокатської допомоги.

Найчастіше така допомога потрібна у справах про стягнення з роботодавців невиплаченої заробітної платні, відшкодування шкоди, заподіяної трудовим каліцтвом на виробництві або смертю працівника.

Роль дипломатичних представництв України за кордоном у вирішенні такого роду питань може бути надзвичайно важливою. Так, за даними МЗС України, лише за 10 місяців 2002р. дипломатичними установами України за кордоном було надано сприяння в поверненні недоотриманої заробітної плати 183 громадянам України на загальну суму 624 600 доларів США. Однак часто зусилля одних лише дипломатичних представництв України за кордоном є недостатніми, особливо у справах про відшкодування шкоди, заподіяної трудовим каліцтвом на виробництві та смертю працівника.

Ведення таких справ потребує досконального знання національного законодавства країни перебування, а також значних зусиль та часу по доведенню справ до логічного завершення, особливо якщо йдеться про вирішення питання в судовому порядку. Зважаючи на завантаженість дипломатичних представництв України в зазначених країнах, обмежені кадрові, фінансові та інші ресурси, консульські працівники часто не в змозі надати всебічну допомогу в оформленні всіх документів, необхідних для отримання відшкодування. У цій ситуації реальною можливістю обстояти порушені права наших громадян часто є звернення за адвокатською допомогою.

Так, до Уповноваженого звернувся народний депутат України І.Гаврилюк в інтересах мешканки м.Старий Самбір Львівської області Л.Мелещук. Чоловік заявниці легально працював у Чехії з 1997р. в одній з будівельних фірм. 21 березня 2002р. при проведенні вимірювальних робіт чоловік заявниці загинув. Усі звернення Л.Мелещук до роботодавця щодо виплати матеріального відшкодування за смерть чоловіка залишились без відповіді. У зв’язку з цим Уповноважений звернулася до Департаменту консульської служби МЗС України з проханням роз'яснити правові можливості надання заявниці допомоги в отриманні належних їй відшкодувань. У відповідь МЗС України порекомендувало заявниці використати своє право на звернення до компетентного суду Чеської Республіки через відповідні юридичні компанії України, які спеціалізуються на вирішенні подібних питань.

Одним із прикладів такої успішної співпраці можна навести взаємодію МЗС України та “Укрінюрколегії”– установи, яка вже протягом тривалого часу здійснює захист прав громадян України за кордоном, використовуючи можливості своїх партнерських організацій в інших країнах.

За інформацією, наданою Уповноваженому з прав людини спеціалізованим адвокатським об’єднанням “Укрінюрколегія”, кількість випадків, що потребують безумовного юридичного втручання протягом останнього часу, має тенденцію до зростання.Лише в Португалії за 2000–2002 рр. було зафіксовано близько 500 випадків смерті наших співвітчизників, не кажучи вже про трудові каліцтва, кількість яких встановити важко, адже інформація про подібні випадки замовчується як самими потерпілими– через елементарне незнання власних прав, так і їх роботодавцями– задля уникнення небажаних контактів з поліцією. У кращому разі постраждалі українські громадяни можуть звернутися за медичною допомогою до лікарень та подеколи– отримати незначні фінансові відшкодування за завдану їхньому здоров’ю шкоду. Проте у більшості випадків це супроводжується жорстким супротивом з боку працедавців, котрі прагнуть убезпечитись від небажаного спілкування з поліцією, а також і від обов’язкових відшкодувань у належних обсягах.

Саме у таких ситуаціях, на думку Уповноваженого з прав людини, слід активно поєднувати цивільно-правові форми захисту прав наших громадян за кордоном, зокрема адвокатську допомогу, з можливостями політичного та дипломатичного впливу з боку МЗС України. Важливим у зв’язку з цим є вироблення відповідних принципів такої взаємодії, а також державна підтримка, в тому числі фінансова, діяльності тих адвокатських організацій (як українських, так і закордонних), які надають реальну допомогу у захисті прав громадян України за кордоном.

Водночас розширенню можливостей щодо захисту прав громадян України сприятиме також широке використання позасудових механізмів захисту прав людини, зокрема інституцій омбудсмана (уповноваженого з прав людини), які на сьогодні функціонують у понад 100 країнах світу, у тому числі в країнах, де перебуває найбільша кількість трудових мігрантів з України.

Очевидні переваги таких інституцій– доступність, гнучкість, безоплатність та неформальність процедури розгляду звернень, що дає можливість суттєво посилити можливості дипломатичного захисту прав громадян України. Позитивні приклади співпраці Уповноваженого з МЗС України у справах громадянина України С.Кудрі, застреленого польським поліцейським, моряків теплохода “Фунда” в Греції, підтверджують це (про ці справи детальніше йтиметься в наступних розділах Доповіді).

Сприяють цьому й укладені українським Уповноваженим з прав людини договори про співпрацю з Уповноваженим з прав людини в Російській Федерації та Речником громадянських прав Республіки Польща, планується укладення аналогічних договорів з омбудсманами Молдови та Румунії.

Водночас, як зазначалось, легально працевлаштовані громадяни України становлять незначну частину трудових мігрантів з України.

Як правило, серед громадян України, окрім вже згаданої категорії працівників в Італії, Іспанії, Португалії, Греції, а також Росії, такий статус мають найбільш кваліфіковані працівники, зокрема інженери (Ірак), науковці та викладачі (Мексика), лікарі (Лівія, Йємен), програмісти (США, Німеччина), які мігрують в інші держави, на підставі належним чином оформлених контрактів та інших документів.

Значна їх частина оформляється через державні центри зайнятості або недержавні посередницькі структури, у тому числі в рамках двосторонніх договорів про працевлаштування між Україною та цими країнами.

За інформацією Міністерства праці та соціальної політики України, наданою на запит Уповноваженого, на сьогодні Україна уклала відповідні угоди про працевлаштування зБілоруссю, Вірменією, В’єтнамом, Латвією, Литвою, Молдовою, Польщею, Португалією, Російською Федерацією, Словаччиною (Додаток 3). Триває процес укладання відповідних угод з Азербайджаном, Аргентиною, Бельгією, Грецією, Грузією, Іраном, Іспанією, Казахстаном, Кіпром, Конго, Угорщиною, Чехією, Швейцарією.

Такі угоди є одним із найбільш ефективних механізмів гарантування прав українських трудових мігрантів за кордоном.

Як правило, такі угоди обумовлюють можливість обмеженого за терміном працевлаштування громадян України, який триває від шести місяців до чотирьох років.

Окремі угоди передбачають також певні обмеження і щодо кількості громадян України, які можуть бути працевлаштовані в зазначений період на території іншої договірної сторони. Так, в Угоді між Урядом України та Урядом Словацької Республіки про взаємне працевлаштування громадян від 7 березня 1997р. зазначено, що річна чисельність громадян України, які можуть бути працевлаштовані на території Словацької Республіки, залежно від категорії працевлаштованих коливається від 200 до 1800 осіб. Однак, як свідчать надані Міністерством праці та соціальної політики України дані, навіть ця незначна квота повністю не заповнюється. Так, протягом першої половини 2002р. у Словаччині працювали лише 160 громадян України. Причина цього криється, вочевидь,у недосконалості механізмів реалізації зазначених угод, у зв’язку з чим більшість наших співвітчизників не має реальної можливості скористатися досягнутими в їх інтересах міждержавними домовленостями.

Угоди про працевлаштування містять також важливі гарантії дотримання прав та свобод трудових мігрантів, зокрема, поширення на трудового мігранта в повному обсязі законодавства країни перебування про працю та її оплату, пенсійне забезпечення, медичне страхування і страхування на випадок хвороби тощо. Крім цього на роботодавця покладається обов’язок відшкодувати шкоду, заподіяну внаслідок трудового каліцтва або смерті працівника, а також витрати, пов’язані з транспортуванням тіла на Батьківщину.

Важливими також є гарантії щодо форми та мови укладання трудового контракту, а також відомостей, які обов’язково повинні міститися в ньому.

Крім угод про працевлаштування, важливі гарантії прав та свобод трудових мігрантів містяться також і в угодах про соціальний захист та в інших спеціальних домовленостях у цій сфері. Відповідні угоди на сьогодні на міждержавному та міжурядовому рівнях діють між Україною та Азербайджаном, Республікою Білорусь, Болгарією, Грузією, Іспанією, Естонією, Латвією, Литвою, Молдовою, Монголією, Росією, Румунією, Словаччиною, Угорщиною, Чехією (Додаток 4). Планується укладення відповідних договорів з Аргентиною, Бразилією, Грузією, Казахстаном, Нідерландами, Росією, Таджикистаном, Туреччиною, Угорщиною. Значний масив багатосторонніх угод у цій сфері діє також у рамках СНД.

Зважаючи на зазначене, на думку Уповноваженого з прав людини, необхідно активізувати процес укладення двосторонніх угод про працевлаштування та соціальний захист, особливо з тими країнами, де перебуває найбільша кількість українських трудових мігрантів, зокрема з Іспанією, Італією, Грецією. Крім цього необхідно здійснювати постійний моніторинг за реалізацією вже діючих двосторонніх та багатосторонніх угод з метою оцінки їх ефективності та вдосконалення механізмів їх реалізації в інтересах громадян України. Також необхідно активніше використовувати існуючі універсальні та регіональні механізми захисту прав трудових мігрантів, зокрема, активізувати процес підготовки до ратифікації Європейської конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів 1977р.

Ще у 2000р. Уповноваженим приверталась увага Кабінету Міністрів України до необхідності приєднання України до міжнародно-правових актів, які встановлюють мінімальні стандарти прав та свобод трудових мігрантів. 25 лютого 2000р. Уповноваженим на ім’я Прем’єр-міністра України було внесено відповідне подання з проханням розглянути можливість ратифікації Україною Конвенції ООН про захист прав всіх трудящих-мігрантів та членів їх сімей 1990р.

Після відповідного аналізу Кабінет Міністрів України дійшов висновку про передчасність ратифікації зазначеної конвенції за тогочасних умов, зважаючи на низку факторів, передусім на відсутність зацікавленості у ратифікації цієї конвенції з боку країн ЄС, куди спрямовані основні потоки трудових мігрантів з України. Крім цього було зазначено, що участь України у конвенції викличе певні труднощі із забезпеченням прав трудящих-мігрантів (головним чином з країн, що розвиваються) в Україні, зокрема, пов’язані із необхідністю фінансових витрат на систему їхнього соціального захисту.

Зважаючи на зазначене, 24 грудня 2001р. Уповноважений повторно звернулася до Кабінету Міністрів з проханням розглянути питання про доцільність приєднання України до Європейської конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів 1977р.– документа, більш прийнятного для України в сучасних умовах.

У поданні, зокрема, йшлося про те, що приєднання до цієї конвенції дасть можливість суттєво посилити рівень захисту прав громадян України, працевлаштованих за кордоном, передусім у країнах–членах конвенції, таких як Франція, Італія, Португалія, Нідерланди, Норвегія, Іспанія, Швеція та Туреччина, а також у перспективі– ще в чотирьох країнах, які підписали конвенцію– у Бельгії, Німеччині, Греції та Люксембурзі.

Завданням цієї Європейської конвенції є врегулювання правового статусу трудящих-мігрантів з метою забезпечити їм, наскільки це можливо, в усіх аспектах життя та праці, режим, не менш сприятливий, ніж режим, що надається працівникам, які є громадянами приймаючої держави.

Конвенція врегульовує принципові аспекти правового статусу трудящих-мігрантів, зокрема, такі питання, як: працевлаштування, проходження медичного обстеження та професійних іспитів, відшкодування подорожніх витрат, оформлення посвідки на проживання та видачу дозволів на працевлаштування, гарантії возз’єднання сімей, безпеку праці, переказ грошових заощаджень, надання соціальної та медичної допомоги, завершення дії трудових угод, звільнення та повторне працевлаштування тощо.

У поданні Уповноваженим також наголошувалось, що Європейська конвенція застосовуватиметься лише до трудящих-мігрантів тих країн– членів Ради Європи, які є сторонами цієї конвенції. У зв’язку з цим приєднання України до Європейської конвенції не зумовить зобов’язань стосовно мігрантів, що прибули в Україну з країн, які не входять до Ради Європи, зокрема зі Сходу.

У відповіді, надісланій 27 січня 2003 р. за підписом віце-прем’єр-міністра України, повідомлялося, що за результатами аналізу пропозицій Уповноваженого Кабінет Міністрів України дав доручення зацікавленим центральним органам виконавчої влади розпочати підготовчу організаційну роботу з приєднання України до Європейської конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів. Таким чином, ініціатива Уповноваженого була підтримана Кабінетом Міністрів України.

Розширенню можливостей захисту прав та інтересів українських трудящих-мігрантів за кордоном також сприятиме приєднання України до Конвенцій МОП №97 про трудящих-мігрантів 1949р. та №143 про зловживання у сфері міграції та забезпечення трудящим-мігрантам рівних можливостей 1975р., де передбачені основні норми щодо умов праці, розміру заробітної плати, побутового та житлового забезпечення, транспортування та соціального страхування працівників.

Водночас переважна більшість осіб, які перебувають за кордоном, здійснює свою трудову діяльність без належно оформленого на те дозволу, тобто нелегально. При цьому деякі з них перебувають на території іноземної держави на законних підставах, а нелегально займаються трудовою діяльністю. Переважно це стосується країн, з якими Україна уклала угоди про безвізовий режим,зокрема, Росії, Польщі, Казахстану. Водночас ці особи користуються усіма правами, пов’язаними з їх статусом іноземців, які легально перебувають на території іноземної держави.

Проте переважна більшість українських трудових мігрантів є нелегалами в повному розумінні– особами, які і перебувають, і працюють поза межами правового поля країни перебування. Саме ця категорія мігрантів перебуває у найбільш тяжкому становищі. Такі особи, більшість з яких перебуває на території країн– членів ЄС, майже повністю безправні у обстоюванні своїх прав, повністю залежні від роботодавця. При оформленні на роботу такі особи зазвичай укладають лише усний контракт, який, як правило, не дотримується, передусім порушується їх право на належні умови праці, на отримання належної та своєчасної винагороди, соціальні гарантії тощо.

Стосовно українських мігрантів-нелегалів надходять до Уповноваженого численні звернення, в яких йдеться про факти порушення прав людини. Це викликано передусім проблемами, пов’язаними з їхнім правовим статусом у країні перебування. Адже нелегальне становище таких осіб, їх правова неграмотність (часто вони не мають ніякого уявлення про обсяг своїх прав та методи їх захисту, стаючи внаслідок цього об’єктом шахрайств та інших злочинних посягань) ускладнюють та обмежують можливості дипломатичних представництв України за кордоном по захисту їхніх прав та свобод.

Крім того, такі особи фактично позбавлені можливості і самостійно відстояти свої порушені права в суді або в інший спосіб, зважаючи на відсутність належним чином оформлених контрактів, а також той факт, що звернення до офіційних органів означає для них автоматичну депортацію з країни перебування.

Як правило, нелегали, або, як їх ще називають, “недокументовані робітники", змушені погоджуватися виконувати роботу без урахування їхнього фаху та без ніякого захисту.

Такому стану речей є об’єктивні пояснення. Адже все більше громадян розвинутих країн відмовляються виконувати найбільш важку, небезпечну та брудну роботу. При цьому не бажають це робити навіть під загрозою безробіття, вважаючи кращим виходом для себе отримання державної соціальної допомоги. Цей процес дедалі наростає, адже все більше молоді в розвинутих країнах отримує вищу освіту і відповідно претендує на більш високооплачувану та престижну роботу. Тому некваліфікована робота залишається тим, для кого не має значення, яку саме роботу виконувати, якщо вона непогано оплачується. До цієї категорії осіб належать, зокрема, і мігранти-нелегали, в тому числі українці.

Зростанню масштабів нелегальної міграції сприяють і самі роботодавці країни перебування трудових мігрантів, які часто зацікавлені у використанні саме нелегальної робочої сили, що дає їм можливість значно зменшити виробничі витрати, не дотримуючись законодавчо встановлених соціальних стандартів.

Українських трудових мігрантів переважно наймають для виконання некваліфікованої, непрестижної роботи власники невеликих фірм, приватні особи. Наші громадяни задіяні також у приватному секторі та у сфері послуг, зокрема, у сільському господарстві на збиранні врожаю, на будівництві, доглядають за дітьми та літніми людьми, працюють у барах та інших розважальних закладах. При цьому виконувана робота залежить від віку та статі трудових мігрантів, а також від країни, де вони працюють.

Характерною рисою сучасних міграційних процесів в Україні є активна участь у них як чоловічого, так і жіночого населення, тільки до одних країн переважаєжіноча міграція, до других– чоловіча. До перших відносять насамперед Італію, де переважна більшість громадян України (за даними соціологічних опитувань– понад 90% жінок і майже 40% чоловіків) зайняті в таких сферах, як прибирання та догляд за хворими, дітьми та особами похилого віку– традиційно “жіночими” сферами, а також Туреччину та Японію, де віддавна склався попит на жіночі послуги у сфері розважальної індустрії. До других країн, з переважанням чоловічої міграції відносять Португалію, Іспанію, Росію, де значна потреба робочих рук на будівництві, в сфері послуг, сільському господарстві тощо. Водночас такий розподіл досить умовний, якщо врахувати, що ринок розвинутих країн пропонує широкі можливості для прикладення своїх сил як для жінок, так і для чоловіків.

Характерною особливістю трудової міграції з України у країни Західної Європи є її “ланцюговий” характер, тобто часто вдалий виїзд українського мігранта в одну із згаданих країн зумовлює міграцію його родичів та знайомих. Тому не дивно, що можна знайти, наприклад, цілі тернопільські села на будівництві в Португалії чи чернівецькі родини, які працюють на збиранні цитрусових у Греції. З часом такі спорадичні виїзди формують досить стійкі міграційні маршрути.

Характерною тенденцією міграційних процесів з України є виїзд молоді та працездатного населення у віці від 21 до 45 років.Це означає, що за кордон виїздять найбільш активні, повні сил і енергії люди, які могли б принести значну користь своїй державі.

За інформацією, отриманою Уповноваженим з усіх регіонів України, можна зробити висновок, що населення майже всіх областей України тією чи іншою мірою задіяне у міграційних процесах, при чому якщо західні та центральні регіони орієнтуються більше на країни Західної Європи, то південні та східні області– на Росію.

Загальні умови праці українських трудових мігрантів за кордоном, як правило, не відповідають мінімальним стандартам. За даними дослідження, проведеного у 2000р. Міністерством праці та соціальної політики України, понад дві третини трудових мігрантів мали робочий день тривалістю 10 годин і більше, одна четверта– 12 годин і більше. В окремих мігрантів тривалість робочого дня доходила до 18 годин.

Більшість наших співвітчизників живуть у важких побутових умовах, які не можна вважати гідними людини, знімаючи тісні кімнати на кількох осіб, або проживають у будівельних вагончиках, в інших малопридатних для життя приміщеннях.

Типовим порушенням прав трудових мігрантів є недотримання домовленостей про оплату праці. За даними цього ж дослідження, лише 11,6% трудових мігрантів мали письмовий договір з роботодавцем, хоча у 27,5% випадках умови договору порушувалися (найчастіше– умови праці). Найбільше порушень відзначено з боку роботодавців Чехії (43% договорів). Зокрема, за свідченнями тих, хто працював Чехії, 85% повідомили про те, що їм не вистачало захисту від здирництва, шантажування та грабіжництва, 77%– юридичної допомоги у захисті своїх прав і інтересів, 64%– відчуття безпеки. Однак, за інформацією Міністерства праці та соціальної політики України, порівняно з Чехією умови праці в Росії та Польщі є для українських трудових мігрантів ще гіршими. Більшість із наведених порушень мають місце і в інших країнах.

Так, під час перебування у Греції у 2001р. Уповноваженим були встановлені випадки, коли особи, пропрацювавши певний час у приватного роботодавця, не одержували за свою працю жодної копійки, а напередодні розрахунку передавалися до рук поліції для подальшої депортації.

У таких ситуаціях трудові мігранти часто залишаються без засобів до існування і коштів для повернення в Україну, багато з них звертаються до дипломатичних представництв України за кордоном, які, зважаючи на обмеженість фінансування, не завжди мають можливість надати необхідну матеріальну допомогу всім тим, хто її потребує.

До Уповноваженого часто надходять листи з проханням допомогти близькій людині, яка потрапила за кордоном в екстремальні умови. Ось один з таких прикладів.

До Уповноваженого звернулося подружжя Клюс з Львівської області з проханням розшукати і повернути на Батьківщину їх сина– Г. Клюса, 1959р.н., який ще у грудні 1999р. виїхав до Чехії і не давав про себе ніякої звістки. “Від людей, які поверталися у 2000 році з Чехії,– пишуть батьки,– ми дізналися, що наш син там жив у жахливих умовах, що з ним трапилось нещастя, що він побитий і покалічений і що у нього немає можливостей вибратись з Чехії... Дуже просимо Вас допомогти нам обом старим і одиноким батькам повернути нашого сина додому із Чехії, якщо він ще живий...” Уповноважений звернулась до МЗС України, яким було дано відповідне доручення Посольству України в Чехії. Пошук Г.Клюса триває.

Інша болюча проблема, з якою стикаються трудові мігранти за кордоном, пов’язана з реалізацією їх права на медичне забезпечення.

В умовах важкої праці та психологічного стресу, який більшість з них відчувають щодня, численними є випадки захворювань, а також нещасних випадків, не кажучи вже про факти, коли вони стають жертвами злочинних посягань на їх життя та здоров’я.

Законодавство більшості країн світу не визнає за іноземцями, які тимчасово перебувають на їх території, права на рівний з громадянами цих країн доступ до медичних послуг, якщо інше не визначено двосторонніми або багатосторонніми угодами.

Одна з таких угод донедавна діяла у відносинах між Україною та Польщею, але через позицію української сторони переговорний процес щодо її переукладення, на жаль, призупинено (детальніше про це йдеться при аналізі трудової міграції громадян України до Польщі).

Водночас двосторонні угоди про медичний захист ефективні лише тоді, коли зберігається хоча б приблизний міграційний паритет між двома договірними сторонами. Зважаючи на те що міграційні потоки з України мають переважно односторонній характер, перспективи укладення таких угод видаються досить примарними.

Крім того, положення про медичне забезпечення громадян України зафіксовано у більшості двосторонніх угод про працевлаштування та соціальний захист, про які вже йшлося, зокрема, у разі хвороби чи нещасного випадку працівника всі супутні витрати покриваються за рахунок роботодавця. Аналогічні положення закріплені і в переважній більшості трудових контрактів, які укладаються громадянами України з працедавцями безпосередньо.

Проблеми виникають тоді, коли немає трудового контракту, а особа нелегально перебуває та працює на території іноземної держави. За таких обставин, як правило, мігрантові доводиться лікуватися за власний кошт, адже роботодавці не несуть жодних зобов’язань стосовно такого працівника і можуть надати допомогу на лікування виключно за власним бажанням.

Не вирішує цього питання і придбання страхового полісу, адже, як правило, він діє лише на період легального перебування особи на території іноземної країни і не поширюється на нелегалів.

Труднощі у нелегальних трудових мігрантів пов’язані також з тим, що у разі порушення їхніх прав вони можуть звернутися до суду за захистом або іншим чином убезпечити себе, адже з погляду законодавства країни перебування вони самі є порушниками закону.

Абсолютна більшість мігрантів-нелегалів зазнають постійного емоційного та психологічного стресу, побоюючись бути викритими та депортованими в Україну. Сам факт перебування таких осіб на території іншої держави вже є підставою для їх видворення, а нелегальне працевлаштування при цьому розглядається як подвійне порушення закону.

Тому ці особи, як правило, уникають контактів з консульськими службами України за кордоном, побоюючись переслідувань за порушення законодавства країни перебування і звертаючись до наших дипломатичних представництв лише у разі крайньої необхідності.

Ситуація ускладнюється тим, що більшість з них, виїжджаючи на заробітки за кордон, платять посередницьким структурам значні суми грошей– від 300 доларів США і більше, часто віддаючи при цьому свої домівки або іншу нерухомість під заставу та набираючи боргів ще в Україні. Ця причина спонукає їх до нерозбірливості при виборі роботи за кордоном.

Переважна більшість осіб, які нелегально перебувають та працюють на території інших країн, отримують попередню інформацію про майбутню країну перебування та умови роботи там від своїх рідних та друзів і часто самостійно вирішують питання про виїзд та працевлаштування, зокрема як туристи, або користуються послугами відверто незаконних посередників. Непоодинокими є факти, коли таким чином здійснюється вивезення цілих груп трудових мігрантів за сприяння кримінальних структур, що займаються торгівлею людьми. Особи, які піддаються на ласі обіцянки хорошого заробітку за кордоном, часто не уявляють, які, без перебільшення, рабські умови чекають на них там. Про це йшлося ще у Першій доповіді Уповноваженого.

Водночас багато наших співвітчизників користуються також і послугами сумнівних посередницьких фірм по працевлаштуванню або туристичних агентств, які часто, під виглядом надання туристичних послуг, надають також і послуги щодо працевлаштування.

За неофіційними даними, до 85% всіх трудових мігрантів виїжджають за кордон за туристичними візами (переважно короткотерміновими). При цьому, як правило, необхідні для цього документи не оформляються, а гарантії працевлаштування є вельми сумнівними. Сценарій, як правило, такий: "Виїжджайте за кордон за туристичною візою, а ми подбаємо про решту". Так, у своєму зверненні до Уповноваженого мешканка Полтавської області Марія Ч. повідомила, що її син Олексій Ч., який виїхав на заробітки в Італію через посередництво однієї з київських туристичних фірм, заплатив за ці “послуги” 800 доларів США. Після прибуття до Італії виявилося, що всі запевнення, які отримав Олексій у Києві щодо працевлаштування, виявилися оманливими, і він залишився там фактично без жодних засобів до існування.

В окремих країнах-реципієнтах, агенти таких посередників на місцях часто повністю розпоряджаються заробітчанином, який їм довірився, перетворюючи його, по суті, на раба. Якщо за легального працевлаштування людина отримує гроші безпосередньо з рук працедавця, то за нелегального– зарплата проходить через руки агентів, які привласнюють до 50% від заробленої суми заробітчанином під виглядом плати за житло, проїзд до місця роботи та захист від рекетирів і грабіжників. Останні стали справжньою бідою для українських заробітчан, особливо в таких країнах, як Росія, Польща, Чехія, Португалія, Італія. Непоодинокими є випадки, коли представники злочинних угруповань українського походження відбирають у своїх співвітчизників всі зароблені гроші, а інколи й життя... На кожному великому вокзалі на робітників чекають групи українських злодіїв, які вимагають від співвітчизників так звану плату за використання території. Нелегал не заявляє в поліцію, оскільки знає, що одразу ж буде депортований з країни. Крім того, в окремих випадках і самі представники правоохоронних органів користуються безправним становищем мігранта, отримуючи від цього додатковий фінансовий зиск.

Про значні порушення чинного законодавства у сфері працевлаштування з боку посередників, що діють в Україні, свідчать і дані Міністерства праці та соціальної політики України. Так, за даними цього міністерства, за станом на 1 липня 2002р. в Україні діяло 749 суб’єктів господарювання, які отримали ліцензії на провадження господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном. У зв’язку з порушеннями чинного законодавства протягом 2000– І півріччя 2002р. було анульовано 454 ліцензії, що свідчить про недобросовісне виконання більшістю зазначених суб’єктів умов ліцензування. Одним із суттєвих порушень є стягнення плати наперед за ненадані послуги з посередництва у працевлаштуванні за кордоном. Крім цього абсолютна більшість посередників після відправлення громадян України за кордон не несе ніякої відповідальності за їх подальшу долю. Про такі факти Уповноваженому повідомили у своїх зверненнях мешканці Львівської областіР.Моцак, В.Гончарський,Р.Парійчук, А.Саварін. За наведеними фактами Уповноваженим ініційовані перевірки діяльності відповідних посередницьких фірм, вказаних у зверненнях заявників.

У зв’язку з зазначеним, на думку Уповноваженого з прав людини, необхідно здійснювати постійний нагляд за дотриманням чинного законодавства України та виконанням умов ліцензування суб’єктами підприємницької діяльності, за посередництва яких відбувається працевлаштування громадян України за кордоном, а також проводити роз’яснювальну роботу, зокрема через ЗМІ, серед громадян України щодо порядку діяльності таких посередницьких фірм, обсягу їх обов’язків стосовно осіб, які користуються їхніми послугами.

Необхідно також посилити контроль за туристичними фірмами, які часто під виглядом туристичних послуг здійснюють незаконну посередницьку діяльність щодо працевлаштування громадян України за кордоном. У зв’язку з цим слід продовжувати розробку національної нормативно-правової бази регулювання міждержавної трудової міграції та соціального захисту працівників-мігрантів, яка в Україні– на початковій стадії.

Одним з важливих кроків у цьому напрямі може стати прийняття Закону України “Про підприємства, що здійснюють посередництво у працевлаштуванні громадян за кордоном”, проект якого, розроблений народним депутатом України В.Шибком, розглядається у Верховній Раді України.

7. Проблеми повернення та депортації українських трудових мігрантів на Батьківщину

У зв’язку з порушенням правил перебування та скоєння інших адміністративних правопорушень нелегальні трудові мігранти з України становлять значну кількість осіб, які депортуються з країни перебування. Так, за інформацією Міністерства закордонних справ та Держкомкордону України, наданою на прохання Уповноваженого, за період 2000– 2002рр. з іноземних держав в Україну було депортовано 23620 громадян України. При цьому найбільш поширеними причинами депортації громадян України були:

– порушення терміну перебування у країні, зазначеного у в’їзній візі;

– перебування без дійсного паспортного документа;

– працевлаштування без належного дозволу;

– вчинення правопорушень, пов’язаних з підробкою та використанням візових документів;

– незаконний перетин кордону країни перебування;

– скоєння злочинів, які передбачають кримінальну відповідальність;

– відмова у наданні статусу біженця (характерно для країн Скандинавії);

– повернення на Батьківщину після відбуття або дострокового припинення терміну позбавлення волі.

Найпоширенішою причиною депортації громадян України є порушення візового режиму в країні перебування та працевлаштування за відсутності відповідного дозволу. Дані по країнах, з яких протягом 2002р. депортовано найбільшу кількість громадян України, наведені на рис. 1.5.

Рисунок 1.5.Країни, з яких найбільше було депортовано громадян
України у 2002 р.

Як свідчать дані, найбільшу кількість громадян України депортовано з таких країн, як Туреччина, Угорщина, Польща, Словаччина, Італія. Саме в цих країнах перебуває значна частина трудових мігрантів з України.

На масштаби депортації в кожній окремій країні впливає ряд чинників, зокрема, жорсткість державного контролю за перебуванням нелегальних мігрантів на території країни, в тому числі за підприємствами, які використовують працю нелегальних мігрантів, а також обсяг коштів, які виділяються кожною країною для депортації. На думку Уповноваженого, саме цим пояснюється невелика кількість депортованих українських трудових мігрантів з Росії, де їх найбільше. До того ж цьому сприяє також режим безвізових поїздок, запроваджений між Україною і Росією та традиційно лояльне ставлення російських органів державної влади до недокументованих трудових мігрантів з України.

Слід зазначити, що протягом 2001–2002рр. спостерігалася певна динаміка щодо зменшення кількості громадян України, яких депортували(рис.1.6).

Зменшення кількості депортованих громадян України в зазначений період спостерігалося з таких країн, як Туреччина, Греція, Німеччина, Португалія. Однією з причин зменшення випадків депортації, на думку Уповноваженого, є насамперед масштабна легалізація нелегальних трудових мігрантів, яка останнім часом мала місце, зокрема в Греції та Португалії.

Водночас до Уповноваженого надходять непоодинокі звернення від громадян України щодо порушення їхніх прав під час депортації, зокрема з боку правоохоронних органів іноземних держав.

Наприклад, мешканець м.Києва Є.Кожемякін, який протягом семи років постійно проживав у ФРН, у жовтні 2000р. був депортований до України за звинуваченням у порушенні законодавства ФРН про статус іноземців.

Є.Кожемякін з 7-річного віку хворіє на тяжку форму цукрового діабету і є інсулінозалежним. Перебуваючи в Німеччині, він постійно був під медичним наглядом німецьких лікарів, які встановили йому штучну інсулінову помпу нового покоління, повернувши його тим самим до життя. У результаті депортації він опинився фактично на межі життя і смерті, оскільки в Україні така помпа не обслуговується, а необхідний інсулін– важкодоступний.

За цим фактом Уповноваженим було відкрите провадження та направлено листи на ім’я Надзвичайних та Повноважних Послів України в Німеччині та Німеччини в Україні з проханням сприяти забезпеченню права на життя заявника. Крім цього було направлене звернення до компетентних органів ФРН з проханням розглянути питання про
скасування заборони на в’їзд Є.Кожемякіна, зважаючи на виняткові обставини його справи.

На жаль, до цього часу німецька сторона не знайшла за можливе прислухатися до позиції Уповноваженого, і справа все ще залишається невирішеною.

Інший приклад– справа громадянки України Ж.Тарасової, яка прибула до Ізраїлю як почесна гостя– член родини “Праведника народів світу”. Відвідати Ізраїль її запросила Є.Паламарчук (Рондель), громадянка Держави Ізраїль, мешканка м.Хайфи. У роки Другої світової війни її, тоді 13-річну єврейську дівчинку, врятувала бабуся заявниці– Н.Тарасова-Поліщук, якій 31 серпня 1997р. інститутом Яд-Вашем було присвоєно високе звання– “Праведник народів світу”.

За інформацією Ж.Тарасової, 2 квітня 2002 р. в Аеропорту ім. Бен-Гуріона по прибуттю до Ізраїлю заявницю затримали працівники ізраїльської поліції, вилучили закордонний паспорт та зворотний авіаквиток. Протягом двох діб її тримали зачиненою в аеропорту у спеціальному приміщенні для осіб, які підлягають депортації, піддаючи образам і знущанням. Молоду жінку звинуватили у прибутті до Держави Ізраїль з метою нелегального працевлаштування, у зв’язку з чим вона була позбавлена права на в’їзд до цієї країни і 4 квітня депортована в Україну.

З відповідними листами на захист прав Ж.Тарасової Уповноважений звернулась до МЗС України та до Надзвичайного і Повноважного Посла Держави Ізраїль в Україні пані Анни Азарі.

За інформацією МЗС України, це питання було порушене під час українсько-ізраїльських консульських консультацій, однак ізраїльська сторона не визнала неправомірності дій відповідних посадових осіб Ізраїлю. Аналогічну інформацію надала Уповноваженому і Посол Ізраїлю в Україні.

Тісно пов’язані з проблемою депортації громадян України також і питання видачі посвідчень на повернення тим громадянам України, які втратили свої паспортні документи.

Більшість осіб, які звертаються до дипломатичних представництв України з метою оформлення таких посвідчень, причиною втрати паспорта громадянина України для виїзду за кордон найчастіше вказують:

– викрадення особистих речей та документів (як правило, у громадських місцях, у транспорті, а також у криміногенно-небезпечних районах);

– вилучення та утримання документів у жінок, які попри їх волю використовуються в секс-індустрії;

– неповернення документів особам, які з метою оформлення договорів купівлі-продажу, зокрема автомобілів чи іншого майна, довірили їх громадянам країни-перебування;

– втрата документів самими заявниками через необережність;

– механічне псування документів;

– втрата документів міграційними службами країн перебування під час здійснення процедури депортації громадян України.

За даними Посольства України в Росії, багато громадян України "гублять" національні паспорти з метою оформлення подвійного громадянства, адже при наданні громадянства Росії попередній вихід з громадянства України не вимагається.

Багато громадян досить легковажно ставляться до свого паспортного документа як до, так і після його втрати, не знають, до кого потрібно звертатися в таких випадках.

Ініціатором оформлення посвідчень на повернення в Україну може бути як сам громадянин, так і органи державної влади країни перебування.

У зв’язку з цим слід зазначити, що в окремих країнах зростає кількість випадків оформлення посвідчень на повернення в Україну за ініціативою міграційних служб країни перебування. Так, якщо у Великій Британії у 2001р. документувались посвідченням на повернення за запитом британських властей 40% громадян України, то у першому півріччі 2002р. цей показник сягнув вже 60%.

Значною проблемою у цьому контексті є зловживання з боку громадян України при оформленні посвідчень на повернення в Україну, передусім це відбувається у країнах зі значною кількістю нелегальних трудових мігрантів.

За інформацією дипломатичних представництв України у країнах Західної Європи, переважна більшість осіб звертаються за отриманням посвідчення на повернення в Україну, аби уникнути відповідальності за нелегальне перебування на території країни перебування. Адже інформація про осіб, які перетинають з простроченою візою кордони країн Шенгенської зони, вводиться в єдину базу даних, що означає автоматичну заборону на в’їзд до цих країн протягом п’яти років. У цій ситуації більш привабливим для громадян України є оформлення посвідчення на повернення, вартість якого набагато менша порівняно з тими негараздами, які очікують їх у разі заборони в’їзду до країн ЄС, що означає втрату можливостей виїхати на заробітки в перспективі.

Водночас Уповноважений з прав людини вважає, що подекуди виникають невиправдані проблеми з оформленням посвідчень на повернення в Україну.

Термін оформлення таких документів може сягати від кількох днів до кількох місяців залежно від оперативності органів МВС України на місцях. За даними МЗС України, більшість регіонів досить оперативно опрацьовують направлені до них матеріали, проте в окремих з них виникають невиправдані затримки.

При цьому слід враховувати також і те, що громадянам України, які втратили закордонний паспорт, часто для оформлення посвідчення на повернення доводиться їхати на великі відстані та очікувати його оформлення протягом тривалого часу, що нерідко вимагає значних витрат.

Часто невиправдані затримки в оформленні спричиняють і громадяни України, особливо в тих випадках, коли ініціатором оформлення посвідчення на повернення є міграційна служба країни перебування. За такої ситуації українські громадяни часом надають неправдиві відомості, аби подовжити своє перебування на території відповідної країни.

На думку Уповноваженого з прав людини, необхідно вжити додаткових заходів з метою налагодження більш чіткої взаємодії між МЗС та відповідними підрозділами МВС України на місцях щодо ідентифікації осіб, які здійснюють оформлення посвідчення на повернення в Україну.

Окремого вирішення потребує питання вартості оформлення посвідчення на повернення в Україну, яке становить від 5 до 100 доларів США залежно від країни. За інформацією дипломатичних представництв України за кордоном, у нелегального мігранта, який підлягає документуванню посвідченням на повернення, часто немає коштів для оплати відповідного консульського збору, а вимога його сплатити нерідко розцінюється відповідними службами країни перебування як додаткове знущання над нашими громадянами. Це у свою чергу негативно впливає на імідж України.

Уповноважений з прав людини вважає, що представники консульських установ України за кордоном повинні мати право при прийнятті рішення про видачу посвідчень на повернення в Україну більш гнучко враховувати обставини конкретної справи і в окремих випадках звільняти громадян України від сплати консульського збору. Для цього необхідно переглянути відповідні процедури, що регламентують це питання.

загрузка...
Top