Суспільні рухи в оцінці Н. Григорієва

Вступ.

1. Суспільні рухи в оцінці Н. Григорієва.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Никифор Якович Григоріїв (1883-1953) — визначний український політичний і громадський діяч, учений, публіцист, педагог. У суспільно-політичне життя він увійшов у період революції 1905—1907 pp. як учасник і фундатор українських громадських організацій на Поділлі. Згодом Н.Григоріїв — один із керівників подільських "Просвіти" і Товариства українських поступовців (ТУП). У часи Української революції 1917—1920 pp. він був членом Центральної Ради, [її Малої Ради; двічі — міністром освіти УНР; входив до Центрального комітету Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Із 1921 p., перебуваючи у Чехословаччині, став заступником голови Українського громадського комітету, одним із засновників та керівників Українського соціологічного інституту в Празі, ряду інших наукових і культурницьких фундацій української еміграції у цій країні. Активно займався політикою, входячи до керівництва Празької групи УПСР, а 1932 р. очоливши Головний політичний комітет УПСР за кордоном.

У центрі наукового дослідження Н.Григоріїва була держава та суспільні рухи в ній. Він зосереджував свою увагу на таких питаннях: як і чому виникає держава, якими є її функції, форми державного правління та форми устрою. В результаті тривалого дослідження він створив власну концепцію держави. Підсумком багаторічних досліджень стали фундаментальні праці: «Держава» (477с), «Державознавство» Т.1. (504с), «Державознавство» Т.2, «Державознавство. Критика сучасних державних теорій» (200с), «Соціологічне розуміння держави» (112с), «Українська національно-державна традиція» (247с). Зазначені роботи зберігаються в особистому фонді Н.Я.Григоріїва в Центральному державному архіві вищих органів влади й управління України і не доступні широкому колу читачів.


1. Суспільні рухи в оцінці Н. Григорієва

Н.Григоріїв відзначає одну особливість у тлумаченні держави, а саме те, що великі суспільні зміни, які руйнували або будували нові держави, сприяли створенню нового її розуміння. У зв'язку з цим дослідник всесвітню історію розвитку держави поділив на п'ять діб: 1) старосвітська - з передісторичних часів до занепаду Римської імперії; 2) перехідна (середньовічна) від занепаду Римської імперїі, а точніше з часів германського оселення в Європі до часів Ренесансу (IV-XIII ст.); 3) відновна - від часів Ренесансу до Великої французької революції (XIV-XVIII ст.); 4) нова - від Французької революцїі до закінчення Першоі світової війни; 5) сучасна.

«Кожна доба, - зазначав Н.Григоріїв, - започатковувалась великими суспільними перемінами, витвореннями нових форм людського співжиття (держав), а тому й поглибленням їх розуміння, а закінчувалася виявленням їх недосконалості, занепадом та перебудовою».

Старосвітська доба характеризувалася й закінчилася занепадом ідеї єдиної світової держави; перехідна - повторенням ідеї світової держави на іншому грунті; відновна - ідеєю абсолютизму; нова - конституціоналізмом і парламентаризмом; сучасна -диктатурою груп (пролетаріату, рад) та одиниць, що опираються на певні групи (фашизм, гітлеризм тощо).

Всі ці доби започаткувалися в часи великих суспільних перемін, під гуркіт розпаду старих держав і будування нових, в часи великої зневіри одних людей і великих надій в інших; трималися вони в часи миру й зміцнення певних державних форм, а занепадали разом з навалою нових суспільних перемін.

Всі вони проходили майже один шлях розвитку, майже по тих самих східцях, лише з деякими відмінностями, які детермінувалися обставинами місця й часу[4, c. 35].

На думку Н.Григоріїва, розуміння держави в кожну добу проходило три етапи: теократичний, раціоналістичний та дослідний. «Кожна доба розпочиналася теократичними теоріями (оригінальними або відродженими), на зміну яким приходили раціоналістичні, а з останніх розвивалися дослідно-наукові. Теорії пізніших діб відрізняються від своїх аналогічних попередниць ширшим розмахом та глибиною, але й то не завше. Не раз теорії нащадків значно убогіші за теорії предків».

Найбагатші та найдосконаліші відомості про державу здобув соціологічний напрямок, який створив значну кількість цінних теорій. Розглядаючи дані теорії, Н.Григоріїв дає таку класифікацію: 1) «урівнюючо-регулююча» (Сен-Симон); 2) метоставна (Кант); 3) натуралістична (Франц, Пост); 4) класова (Маркс, Ленін); 5) меркантилістична (Спенсер); 6) реалістична (Дізель, Ласаль, Бісмарк, Масарик); 7) волюнтаристична (Шопенгауер); 8) патримоніальна (Вунд, Майн); 9) дарвіністична (Багет, Баккара); 10) природно-географічна (Ратцел); 11) антропологічна (Чемберлен, Вольт-ман); 12) національна (Фіхте, Градовський); 13) біологічна (Ратценгофер); 14) культур-но-правова (Г.Елпінек); 15) національно-територіальна (Челлен).

Як зазначає Н.Григоріїв, після Першої світової війни соціологічний напрямок розширив кількість теорій про державу і доповнив їх відповідно до змін, які відбулися в суспільному житті. В результаті з'явилися такі теорії: нормативна (про ідентичність державної системи з системою права, «два боки одного єства» (Кельсен); громадського добробуту (про систему взаємовідносин, забезпечення громадського добробуту (Ейхельман); племінно-територіальна (про зв'язок племен, що володіють спільною територією (Дністрянський); станова (про ступеневе впорядкування й панування станів, «піраміду здібностей» (Шпон), інтегритетна (про тривалий і об'єднуючий зв'язок спільною чинністю осіб, функціями, волею (Сменда); ідеократична (про зв'язок суспільства під проводом ідеологічної групи, певного культурного простору (Алексеев), супремативна (суспільну організацію внутрішньо автономну, а зовні - найвищу, найдужчу (Фірканд); гурткових інтересів (про зв'язок партій на грунті культурно-господарських, національних інтересів (Вебер); територіально-супремативна (про територіально-супремативну громаду, що керує всіма суспільними скупченнями своєї території заради спільного добра всього населення (Ласкі)[2, c. 14-15].

Аналіз соціологічних теорій дає досліднику підстави дійти висновку, що кожна з них вносить свій вклад в розуміння державного єства, проте жодна не розкриває його цілком, достатньо і ясно. Регулятивна, меркантилістична, національна, культурно-правова, громадського добробуту і станова теорії, на думку вченого, відтворюють державне єство не таким, як воно є, а яким повинно бути в уяві авторів цих концепцій.

Недосконалість натуралістичної теорії пояснюється існуванням родового володіння; меркантилістичної - незабезпеченістю й беззахисністю великої кількості населення в багатьох державах; реалістичної - відсутністю вказівки на те, що зв'язує різноманітні суспільні сили в одне ціле; волюн-таристичної - відсутністю вказівки на те, чим, на чому і як відбувається «само-ствердження» одних колективних одиниць проти інших.

Недосконалість патримоніальної, антропологічної, національної, племінно-територіальної теорій пов'язана з існуванням різ-норасових народів і держав; дарвіністична теорія заперечується існуванням держав з найдосконалішим населенням і владою; природно-географічна - різноманітністю природно-географічних умов великих держав; біологічна - боротьбою за скріплення, розростання, розмноження й гегемонію всіх суспільних (груп) скупчень; нормативна - існуванням звичаєвого права поза державами і всупереч державам; інтегритетна - спільністю осіб, функцій, речей, волі в усіх інших суспільних скупченнях; ідеократична - наявністю проводу територіальних ідеологічних груп в родах, громадах тощо; супремативна - відсутністю супремації в релігії, партійному житті і т.п.; гурткових інтересів - існуванням багатьох інших суспільних організацій з гуртковими інтересами; територіально-супремативна - відсутністю супремації та наявністю ролі території[6, c. 121-122].

Проаналізувавши всі вище зазначені теорії, вчений доходить висновку, що спільним для всіх теорій є те, що держава є: 1 - суспільною організацією; 2 - однією з великої кількості інших суспільних організацій; 3 - примусовою; 4 - мінливою в своїй системі й розмірах18. Аналіз дав підстави виявити й інші особливості Зокрема те, що держави творяться не одним, а багатьма способами (розростання родів - племен, перемога одних над другими, захоплення влади особами й гуртками). Держави складаються із різних суспільних сил: класів, класових коаліцій; персональних, господарських та ідеологічних груп. Держави виникають під впливом не лише людської волі, а й об'єктивних обставин, як культурно-суспільних, так і природно-географічних. Н.Григоріїв підкреслює, що спосіб створення, склад, діяльність держави подібні до інших суспільних організацій.

Вчений концентрує свою увагу на визначенні мети й функцій держави. Він підкреслює: «Чисто формальна дефініція держави без огляду на її мету, ніколи не може дати повного образу держави та її незмінних властивостей, що відрізняють її від інших суспільних витворів, які вважаються рівно вартими чи вищими за неї»19. Державознавці по-різному визначали мету держави: охорона безпеки, вдосконалення людства, забезпечення індивідуального майна, досягнення вищих цілей, громадський добробут. Н.Григоріїв піддав гострій критиці зазначені положення тому, що жодне з них не є «неминучою властивістю держави». Адже були і є держави, «які не тільки не дбають «про добро всіх», а навпаки: завойовують інших та обезправнюють населення своїх територій; отже: ні про етику, ні про захист свободи, як мету кожної держави, не можна говорити»20.

М. Шаповал зазначав: «Н.Григоріїв у своїй праці «Теорія держави», вказавши на хиби поширеної дефініції держави з «трьома елементами», з'ясовує дійсну природу держави. На його думку, держава - це соціальна організація, що виконує вище (домініальне) право володіння на певну територію, організовує в межах її в населенні порядок, захищає й використовує цю територію по своїй волі Таким чином, за Н.Григоріївим, держава, як соціальне організоване скупчення, відрізняється від усіх скупчень власне однією рисою - вона самостійно розпоряджається певною частиною поверхні землі без згоди як інших народів, так і оселеного на цій території населення[1, c. 67-68].

«Церква, партії, інші організації мають своє населення, владу і розвивають свою діяльність на певній території (яка часто не збігається з територією держави, наприклад, територія католицької церкви), але не панують над територією (не володіють домініально, необмежено), а держава власне панує, розпоряджається по своїй волі Це головна прикмета держави, якою вона відрізняється від інших соціальних організацій».

Українському народу потрібно "визволятися самому, а не допомагати комусь у його справах в Україні. Самим іти своїм шляхом, а не припасовуватися до чужого обозу. Українські цілі можна досягти тільки українськими силами. Тобто слід уникнути підпорядкування політиці великих воюючих держав, які нібито могли б сприяти досягненню Україною її мети. Попередній досвід національно-визвольної боротьби, в якій Н.Я.Григоріїв брав дієву участь, довели, що орієнтація отримати незалежність із допомогою інших держав, особливо імперіалістичних за своєю суттю, — це хибний шлях. Тому він критично ставився до позитивно сприйнятих деякими українськими діячами і силами напередодні війни проектів окремих осіб у німецькому політичному керівництві відродити українську державність31. Слід відмітити, що в ідейно-політичному плані він також не толерував українських політичних організацій, що сповідували ідеологію інтегрального націоналізму, близьку до нацизму, — ОУН та УВО, - вважаючи, що вони не здатні допомогти українському народу, а лише провокують негативні тенденції у суспільстві[5, c. 23].


Висновки

Н. Григоріїв, будучи учасником і творцем української держави, намагався свої теоретичні концепції реалізовувати на практиці Зокрема, це стосується його теорії про трудові ради. Увійшовши до складу уряду, він очолив комісію, яка розробляла проект закону про трудові ради.

Підсумовуючи вищесказане, варто зазначити, що Н.Григоріїв створив власне, цілісне й завершене вчення про державу. Концепція держави Н.Я.Григоріїва є важливим внеском в розвиток вітчизняної політичної й соціологічної науки. Вона цінна й цікава своїм неординарним підходом до визначення суті, ролі і функцій держави, критичним аналізом відомих теорій і концепцій.

Н. Григоріїв найважливішою для держави вважав лише одну функцію -захоплення, захист та розпорядження певною територією з її скарбами й населенням. Невиконання цієї функції знищує державу. Підтвердженням правильності цього був період визвольних змагань 1917-1920 рр., коли діячі Центральної Ради й члени уряду не надали належної уваги створенню війська - національної армії, тим самим не врахували найважливішої функції держави - захисту території. А в результаті перестала існувати українська держава.


Список використаної літератури

1. БевзТ.А. Н.Я.Григоріїв — політик і вчений. - К., 2002. - 284 с.

2. Григоріїв Н. Наша позиція самостійна. — Прага, 1927.— 25 с.

3. Григоріїв-Наш Н. Підстави української національно-державної політики. - Прага; Берлін, 1923. — 27 с.

4. До питання про формування нації (за творчим спадком Н.Я. Григоріїва) // Етнічна історія народів Європи. Історико-етнологічні дослідження і національна ідея. – К., 2001.– С.34-39.

5. Суспільні рухи в Україні в 1917-1920 роках в оцінці Н.Я. Григоріїва // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. – К.: ІПіЕНД, 1999. – Випуск 7. – С.22-36.

6. Українська державність: ідеологія, політика, практика (система народоправства у теоретичних концепціях Н.Григорієва). - К., 2004. - 248 с.

загрузка...
Top