Сучасні соціологічні теорії

Вступ.

1.Стан розвитку та специфічні риси сучасної соціології.

2. Структурний функціоналізм.

3. Конфліктна теорія.

4.Інтегральна соціологія П.Сорокіна.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Протягом XX ст. західна соціологія зазнає величезних змін і нині являє собою надзвичайно складну систему ідей, гіпотез, концепцій, теорій, методів дослідження й способів опису різноманітних соціальних явищ. При цьому практично всі сучасні соціологи активно використовують ідеї і принципи класичної соціології, керуючись ними як компонентами власних концепцій або відштовхуючись від них як від банку ідей, що мають самостійну цінність.

Беручи до уваги останню рису сучасної західної соціології, а саме її множинність, що дедалі зростає, спробуємо вирізнити основні наукові парадигми, довкола яких обертається соціологічна думка сьогодення. Термін «парадигма» вводить у науковий обіг американський вчений Томас Кун з метою визначення певної моделі постановки проблеми та її розв'язання. Ця модель лежить в основі тієї чи іншої теорії, включає в себе сукупність основних положень і принципів, специфічний набір категорій і визнається певним колом учених.

Структурні парадигми розглядають організацію, функціонування й розвиток суспільства як єдиного цілого на макрорівні. Інтерпретативні парадигми акцентують увагу на дослідженні й тлумаченні людської поведінки на мікрорівні. Емпірична соціологія займається розв'язанням практичних завдань керування суспільними процесами, розробкою засобів соціального контролю та соціальної інженерії тощо на рівні конкретно-соціологічних досліджень.

До основних макросоціологічних парадигм зараховують структурний функціоналізм і конфліктологію. Особливе місце в ній належить також інтегральній соціології П.Сорокіна, яка охоплює всі соціологічні аспекти соціокультурної реальності.


1.Стан розвитку та специфічні риси сучасної соціології

Незважаючи на неоднорідність і суперечливий характер сучасної західної соціології, вдається виділити низку її характерних рис. Опираючись на думки відомого американського соціолога П.Сорокіна, можна узагальнити ці риси наступним чином:

• Інтернаціоналізація сучасної соціології, тобто зростання кількості праць з питань соціології в усіх цивілізованих державах та регіонах світу;

• Академізація соціології, тобто перетворення її в академічну науку, яка посідає чільне місце в університетських програмах. Сьогодні соціологічні факультети і курси займають одне з перших місць щодо кількості студентів;

• Експертизація соціології. Означає все ширше залучення соціологів як експертів до діяльності державних, громадських і приватних органів та організацій, до праці в галузі соціальної роботи;

• Фактографізація соціології, або зростання її об'єктивності, точності й індуктивності, вдосконалення кількісних і якісних методів соціологічних досліджень, покращення техніки їх проведення;

• Соціологізація інших наук, як соціогуманітарних, так і біологічних, медичних, фізичних тощо. Вони дедалі глибше досліджують вплив соціальних факторів на реальність, яка ними вивчається, і соціологічне тлумачать свої специфічні проблеми;

• Диференціація соціології, тобто зростання її спеціалізації, виникнення нових галузей всередині соціологічної науки, які, в свою чергу, поділяються на ще вужчі відгалуження, та ускладнення у зв'язку з цим структури соціологічного вчення[15, c. 214-215].


2. Структурний функціоналізм

Засновниками сучасного структурного функціоналізму вважають американських соціологів Толкотта Парсонса (1902-1979) і Роберта Мертона (нар. у 1910), які у своїх працях творчо використовували ідеї Г.Спенсера, Е.Дюркгейма, М.Вебера та інших своїх попередників.

При структурному підході об'єкт дослідження (суспільство, соціальний інститут чи соціальний процес) складається з одиниць чи елементів, які входять до його складу і утворюють певну структуру. Функціональний підхід з'ясовує зв'язки між елементами і цілим, а також способи їх функціонування. При цьому соціолог розглядає можливі стани системи, допустимі сполучення елементів у ній, визначає набір функцій як способів поведінки, що притаманні даному системному об'єкту за умови збереження його структурної цілісності.

Для Парсонса система є сталим комплексом соціальних дій, які повторюються і взаємопов'язуються. Тоді соціальна система дня нього виступає усталеним комплексом мотивованої людської поведінки. Соціальну структуру утворює система соціальних відносин людей, що діють, виконуючи певні соціальні ролі стосовно один одного. Отже, роль — це одиниця соціальних відносин. У ролі, яку виконує індивід, поєднуються мотиви його дій з очікуваннями щодо дій інших індивідів.

Парсонс намагається не лише розробити правила структурно-функціонального аналізу будь-якої соціальної системи, але й визначити сукупність необхідних умов для всіх соціальних систем. Кожна соціальна система повинна задовільняти певні фізичні потреби своїх членів таким чином, щоб вони могли вижити. Вона повинна мати також певні засоби розподілу матеріальних ресурсів; сформувати процес соціалізації людей, тобто їх входження у суспільство і підкорення їх конкретним нормам поведінки, які діють у цій системі. Кожна система повинна мати певну організацію видів діяльності і засоби, щоб успішно боротися з порушеннями, використовуючи форми примусу або, навпаки, спонуки. У цій системі соціальні інститути повинні бути сумісними між собою і функціонувати злагоджено. Кожне суспільство на доповнення до норм повинно виробити і мати певні цінності культури[10, c. 154-156].

Одним з важливих положень концепції Парсонса є розмежування таких відносно автономних підсистем дії, як особа і культура. Це дозволяє йому уникнути уявлень про цілком незалежну особу, з одного боку, і уявлень про індивідів, жорстко запрограмованих пануючою культурою і залежних від її цінностей, з другого. У цьому останньому питанні Парсонс принципово розходиться з Дюркгеймом, у якого «культурні стандарти» домінують над особистістю. Парсонс розглядає це співвідношення як систему вмотивованої поведінки особи, що взаємодіє з культурними стандартами і цінностями, виступаючими в якості оточуючого, зовнішнього середовища.

В цілому формалізована модель системи дії включає культурну, соціальну, особистісну і органічну підсистеми, які знаходяться між собою у відносинах взаємного обміну. Кожна з цих підсистем спеціалізується на виконанні певних функцій: особа — функції ціледосягнення, соціальна підсистема — функції інтеграції індивідів, культурна підсистема — функції поширення взірців дій, цінностей, вірувань, знань; організм — функції адаптації до середовища. На найбільш загальному рівні соціальний порядок виступає продуктом двох процесів: тенденції системи до самозбереження і самодостатності та тенденції до охорони своїх кордонів і стабільності щодо навколишнього середовища. У 1970-х pp. Парсонс завершує розробку теорії системи людської дії та її взаємообмінів із середовищем. Це середовище виступає у нього як сукупність підсистем світобудови (всесвіту): світу фізичних об'єктів, біосфери і позасвідомого світу «кінцевих сенсів буття». Запроваджена Парсонсом система понять має значний вплив на сучасну західну соціологію.

Р.Мертон також створює цілісну теорію суспільства і парадигму функціонального аналізу. Але якщо Парсонс основну увагу приділяє механізмам підтримки соціального порядку, то Мертон зосереджує зусилля на дослідженні дисфункцій, поведінки, що відхиляється від суспільних норм, стану аномії, соціальних конфліктів тощо. Мертон вдається, на відміну від Парсонса, до більш тонкого пояснення суспільних та соціально-психологічних явищ[5, c. 218-219].

3. Конфліктна теорія

У середині 60-х pp. XX ст. в західній соціології виникає свого роду повстання проти монополії на істину структурно-функціонального підходу, в якому чільне місце займає теорія конфлікту,, або конфліктна парадигма. «Теорії порядку» протиставляється «конфліктна теорія», ідеї «соціальної рівноваги» — ідея «соціальної зміни». Одним з перших критиків теорії структурного функціоналізму виступає американський соціолог Чарлз Райт Міллс (1916-1962). Він вважає, що теорія Парсонса недосконала, бо формує переконання у гармонійності інтересів, стабільності, порядку суспільного життя, ігноруючи при цьому нестабільність і конфлікти, притаманні будь-якому суспільству. Інший американський соціолог Льюїс Козер (нар. у 1913) не лише фіксує конфліктність як органічний стан соціальної системи, але й стверджує парадоксальну, на перший погляд, думку про позитивну роль конфлікту. Конфліктні процеси за певних умов сприяють збереженню, зміні й пристосуванню соціальної системи до нових обставин, її життєздатності й стабільності. Не може існувати повної згоди або відповідності в інтересах різних людей, тому соціальне напруження у суспільстві є постійним; але конфлікт, особливо соціальна контрольований, дозволяє очищати повітря, яким дихають його учасники, краще пізнавати один одного і, внаслідок цього, навіть зближуватися у межах якоїсь спільноти. Конфлікт із зовнішнім ворогом, вважає Козер, допомагає підтримувати згуртованість групи і суспільства в цілому. Конфлікт, нарешті, сприяє соціальним змінам і виникненню нового, він стимулює відкриття в економічній і технологічній сферах.

Дещо інше тлумачення конфліктів містить у собі «конфліктна модель суспільства» німецького соціолога Ральфа Дарен-дорфа (нар. у 1929). Його концепція заснована на 4-х положеннях, протилежних до положень структурно-функціонального аналізу:

• кожне суспільство безперервно перебуває у процесі постійних змін — зміни всюдисущі;

• у кожному суспільстві Ј незгоди й конфлікти .— соціальні конфлікти є повсюдними;

• кожний елемент у суспільстві сприяє його інтеграції та змінам;

• кожне суспільство базується на насильстві одних його членів над іншими.

Суть соціального конфлікту в теорії Дарендорфа зводиться до антагонізму влади і супротиву: діалектика влади й опору владі є рушійною силою історії, а влада неминуче породжує конфлікт. Визнаючи конфлікти природним станом суспільства, Дарендорф (як раніше А.Смолп) вважає, що їх слід регулювати й не допускати «соціальних потрясінь». Цю думку продовжує американський соціолог і економіст Кеннет Боулінг (нар. у 1910). Він підкреслює, що конфлікт — велика руйнівна сила, і соціологія повинна досліджувати динаміку кризових ситуацій, щоб уможливити контроль над конфліктами і не допустити руйнації суспільства[7, c. 349-352].

Отже, основними рисами конфліктної парадигми є визнання, що:

• соціальні системи роздираються протиріччями;

• соціальні системи прагнуть до змін;

• в основі соціального життя лежать непримиримі інтереси, тому конфлікт є постійним, органічним внутрішнім станом кожної соціальної системи;

• соціальні конфлікти мають радше позитивне значення для суспільства, оскільки сприяють його адаптації до змін, появі нового й прогресу у кінцевому підсумку;

• соціальні конфлікти вимагають соціального контролю з метою недопущення соціальних вибухів і повної руйнації соціальної системи; соціологія займає провідне місце у профілактиці конфліктів та їх оптимальному розв'язанні.

До другої гілки теоретичного соціологічного знання належить Інтерпретативні парадигми, скеровані на дослідження не суспільства в цілому з його структурою та функціями, а на вивчення дій окремих людей і малих груп. Серед них провідне місце займає символічний інтеракціонізлі (від англ, interaction — взаємодія). Ця течія визначається принциповою відмовою від дослідження макропроцесів та аналізу матеріальних факторів, що зближує її з соціологічною феноменологією. Символічний інтеракціонізм намагається подолати протиставлення людини й суспільства або їх розгляд як самостійних автономних підсистем, що характерно для структурного функціоналізму. Водночас намагання досягнути цієї мети призводить представників символічного інтеракціонізму до визнання пріоритету соціального над індивідуальним. Всі ці положення можна знайти у концепції американського соціолога Джорджа Міда (1863-1931) та його послідовників.

Мід то його учні вважають центральною категорією «соціальний процес», або «соціальний акт», який ототожнюється з безперервною, постійною зміною і розвитком. Змістом соціальних процесів є взаємодія індивідів у групі та суспільстві. Все інше, що існує у соціальному просторі, є наслідком соціального процесу взаємодії — і соціальний світ, тобто суспільство в цілому, і середовище соціальної діяльності, і сам індивід. Отже, індивід з'єднується з суспільством через взаємозв'язок з іншими людьми[8, c. 272-274].


4.Інтегральна соціологія П.Сорокіна

Самостійною парадигмою в історії соціологічної думки виступає інтегральна соціологія російського, а згодом американського соціолога Пітіріма Сорокіна (1889-1968). Дослідники вважають, що творчість Сорокіна — якісно новий етап у розвитку соціологічної науки, який можна порівняти з революцією Коперніка у галузі природознавства. Його інтегральна (від лат. integer — цілий) об'єднуюча соціологія охоплює всі соціологічні аспекти культури в її найширшому вияві.

Суспільство Сорокін визначає як сукупність людей, які перебувають у процесі спілкування і взаємодіють в одному соціокультурному просторі. Взаємодія, згідно з його вченням, — це найпростіша модель соціального явища, її елементами виступають індивіди, акти (дії) і провідники спілкування (символи інтеракції), тобто мова, писемність, музика, мистецтво, гроші тощо. Все суспільне життя і всі соціальні процеси, на його думку, можуть розглядатися як явища й процеси взаємодії двох або більше індивідів. І навпаки, комбінація різних індивідуальних чи групових взаємодій може відтворити будь-який, навіть найскладніший суспільний процес, соціальну подію, починаючи від захоплення танго і закінчуючи світовою війною та революцією. Сорокін вирізняє різні типи взаємодії і формулює завдання соціології: вона повинна досліджувати соціальні явища, які можна спостерігати, тобто поведінку людей, які взаємодіють і живуть у середовищі «собі подібних».

Окремими проблемами для соціології, у розробку яких Сорокін вносить свою вагому лепту, є:

• проблема реформ і революцій, у розв'язанні якої Сорокін займає позиції поступового реформування суспільства;

• проблема соціальної рівності, яку він відмовляється розуміти абстрактно чи в дусі марксизму;

• проблема соціальної стратифікації (від лат. stratum — прошарок); згідно з Сорокіним, суспільство поділяється не на класи-антагоністи, а на страти, групи, які складають різноманітну соціальну структуру суспільства;

проблема соціальної мобільності (від лат. mobilis — рухомий), яку Сорокін розв'язує через визнання рухомості меж страт та можливості людей вільно пересуватися з однієї страти до іншої, по вертикалі (з нижчої страти до вищої чи навпаки) та по горизонталі (з одної страти до іншої, розташованої поруч); відкрите демократичне суспільство з рівними правами і шансами для всіх громадян це суспільство інтенсивної соціальної мобільності; його гаслом згодом стає вислів: «У США і швець може стати президентом».

Однак найважливішою складовою творчого доробку П.Сорокіна є, безумовно, його теорія соціокультурної динаміки. Соціокультурна реальність, як нескінченна багатоманітність, охоплює всі можливі прояви соціальної діяльності людини і складається з соціокультурних феноменів різних рівнів. Найвищий з них — соціокультурна суперсистема; системи нижчого рівня — мова, етика, релігія, мистецтво, наука. Історія для Сорокіна — процес закономірних змін всередині соціокультурних систем та наступної заміни однієї суперсистеми іншою. Такий перехід супроводжується радикальною трансформацією соціальних інститутів, норм і цінностей, що знаходить свій прояв у соціальних і культурних кризах, революціях та війнах. З цієї точки зору перша світова війна — це результат величезних переворотів у соціокультурній системі західного суспільства[9, c.259-260].


Висновки

Таким чином, творчий внесок П.Сорокіна в історію сучасної соціологічної думки є надзвичайно вагомим. Йому належать:

• створення всеосяжної макросоціальної соціологічної теорії з залученням елементів мікросоціального аналізу за допомогою принципу інтегрального синтезу;

• розробка структури інтегративної соціології, яка включає соціальну аналітику (вчення про будову суспільства), соціальну механіку (вчення про соціальні процеси) і соціальну генетику (теорію еволюції суспільного життя);

• вироблення й обґрунтування теорії соціальної дії;

• розв'язання проблем горизонтальної та вертикальної мобільності;

• дослідження соціальної структури суспільства і вироблення поняття «соціальна стратифікація» як постійної характеристики будь-якого організованого суспільства;

• створення моделі соціокультурної динаміки, центральною категорією якої виступає цінність.

Найбільш вагому роль у виникненні феноменологічної соціології відіграє австрійський, а згодом американський соціолог Альфред Шюц (1899-1959), який, у свою чергу, опирався на ідеї М.Вебера і Г.Міда. Соціальний світ, згідно з думками Шюца, є світом, створеним смислом (сенсом), оскільки соціальним явищам притаманний певний сенс. Люди ще до появи соціології або іншої науки розчленували й осмислили цей світ з наміром визначитися у ньому і діяти у відповідності з ним.


Список використаної літератури

1. Білоус В. Соціологія у визначеннях, поясненнях, схемах, таблицях: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 140с.

2. Брегеда А. Соціологія: Навч. метод. посіб. для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К., 1999. — 123с.

3. Вербець В. Соціологія: теоретичні та методичні аспекти: Навч.-метод. посіб. / Рівненський держ. гуманітарний ун-т. — Рівне : РДГУ, 2005. — 202с.

4. Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник/ Андрій Гера-симчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян,; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. -3-є вид., вип. й доп.. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. -245 с.

5. Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2-ге вид., перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2002. — 472с.

6. Додонов Р. Соціологія: Навч. посібник для курсантів і студ. вищих навч. закл. МВС України / Донецький юридичний ін-т МВС при Донецькому національному ун-ті. — Донецьк, 2005. — 224с.

7. Жоль К. Соціологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Либідь, 2005. — 440с.

8.Лукашевич М. Соціологія : Базовий курс: Навчальний посібник/ Микола Лукашевич, Микола Туленков,; . -К.: Каравела, 2005. -310 с.

9. Макеєв С. Соціологія: Навч. посібник / Сергій Олексійович Макеєв (ред.). — 2.вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2003. — 454с.

10. Попова І. Соціологія: Пропедевтичний курс : Підручник для студ. вузів/ Ірина Попова,; Пер. з рос. В.П.Недашківський. -2-е вид.. -К.: Тандем, 1998. -270 с.

11. Сасіна Л. Соціологія : Навчальний посібник/ Людмила Сасіна, Наталя Мажник; М-во освіти і науки України, Харківський нац. економічний ун-т. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -206 с.

12. Соціологія : Підручник/ Ред. Віктор Георгійович Городяненко,. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Академія, 2002. -559 с.

13. Соціологія : Терміни. Поняття. Персоналії. Навч. словник-довідник для студентів/ Укл.: В.М.Піча, В.М.Піча, Н.М.Хома; Соціологічна асоціація України . -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2002. -474 с.

14. Соціологія: Короткий енциклопедичний словник/ Під заг. ред. В.І.Воловича. -К.: Укр.Центр духовн.культури, 1998. -727 с.

15. Соціологія : Підручник/ Н. П. Осипова, В. І. Астахова, В. Д. Воднік та ін.; За ред. Н. П. Осипової; М-во освіти і науки України. -К.: Юрінком Інтер, 2003. -335 с.

16. Черниш Н. Соціологія : Курс лекцій/ Наталія Черниш,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. -3-є вид., перероблене і доп.. -Львів: Кальварія, 2003. -540 с.

загрузка...
Top