Стадії розвитку соціальних рухів

Вступ.

1. Сутність соціальних рухів, їх природа і типи.

2. Характеристика стадій розвитку соціальних рухів.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Важливим джерелом соціальних змін є соціальні рухи.

Соціальні рухи — сукупність колективних дій великої кількості людей, спрямованих на підтримку певних соціальних процесів і змін або на протидію їм.

Спричинюють їх незадоволеність людей життям в цілому або певними його аспектами. Сприяють цьому активізація структурних змін у суспільстві, соціальна дезорганізація, культурні течії. Ширяться вони на хвилі усвідомлення людьми корисності свого об'єднання для досягнення цілей, можливості виконувати нові соціальні ролі, підвищувати свій соціальний статус.

Соціальні рухи, з одного боку, можуть нагнітати напруження і конфлікти у суспільстві, з іншого — бути засобом та інструментом їх подолання. Вони завжди високодинамічні, але не стійкі. Постають у зв'язку з певними причинами і припиняють своє існування після їх зникнення. В них задіяна обмежена (хоча і не мала) кількість людей. Ставлення більшості людей до таких рухів байдуже, іноді й неприязне. Адже в них зацікавлені, зазвичай, тільки їх безпосередні учасники.

Соціальні рухи не мають своєї організації, офіційного членства з фіксованими правами і нормами поведінки, санкціями, закріпленими статусними ролями. Якщо соціальний рух досягає стадії формальної організації, де діють установлені правила та норми поведінки, він перетворюється на організацію.


1. Сутність соціальних рухів, їх природа і типи

У найновітніших дослідженнях соціальних рухів кінця XX століття стали переважати дві лінії аналізу. Першою є «теорія мобілізації ресурсів», що викристалізувалася у роботах М. Залда, Р. Еша, В. Гемсона. У відповідності з їх головним змістом, соціальні рухи не слід пояснювати залученням маргіналів та невдоволених у лави прихильників ірраціональних ідеологій. Навпаки, соціальні рухи краще розглядати як цілеспрямовані, скеровані заходи, успіх або невдача яких залежить від їхньої ефективності в мобілізації ресурсів, будь то фінансова підтримка чи визнання політичними партіями. Під мобілізацією прихильники такої школи розуміють «процеси, за допомогою яких невдоволена група збирає ресурси і використовує їх для досягнення групових цілей» [5, с. 354]. У такому процесі особливу роль відіграють ті, хто мобілізує людей, або «підприємці руху», організатори та лідери, які іноді стають професіоналами. Прихильників «теорії мобілізації ресурсів» сьогодні критикують за применшення ідеологічних, соціально-психологічних та культурних аспектів рухів.

Друга лінія аналізу представлена концепцією «нових соціальних рухів» А. Турена. Його відправною точкою було визнання того, що старі соціальні рухи — рух за об'єднання робітничого класу та революційні рухи, які розуміються в контексті марксистського світогляду, — були в основному вичерпані, так само як і марксистський аналіз. «Нові» соціальні рухи не мали, зокрема, класової основи. Серед них були регіональні, расово-етнічні та мовні, антивоєнні та антиядерні, феміністичний та рухи на захист контркультури і певного стилю життя. Проте більшість їхніх інтерпретаторів зберігали неомарксистську та неокритичну ноту у своїх поясненнях, оскільки тлумачили ці рухи як своєрідний узагальнений протест проти гнітючого «капіталістично-державно-бюрократично-технологічно-медіа» комплексу в сучасному суспільстві.

Цей короткий огляд історії вивчення соціальних рухів показує, що проблема наділення мотивами, причинами та розумінням людей і організацій є періодично повторюваною методологічною проблемою. Лебон і ті, на кого він вплинув, вирішували цю проблему безпосередньо, наділяючи учасників суспільних рухів ірраціональністю, а то й психічним розладом. Ті, хто виділяють відчужених та маргіналів як кандидатів для соціальних рухів, також мають «теорію» щодо того, чому певні соціальні обставини роблять індивідів схильними піддаватися ідеологіям соціальних рухів. Навіть теоретики мобілізації ресурсів, які схильні вважати мотивацію вторинною, не могли уникнути питання про те, чому люди готові бути мобілізованими.

Є підстави вважати, що зростання масштабу та масовості соціальних рухів пов'язане із втратою національним суспільством своїх позицій як добре збалансованого цілого, як основної точки відліку в організації соціального життя та основної аналітичної одиниці. Поняття суспільства стає відкритим для обговорення і як емпірична реальність, і як головна організуюча складова у суспільних науках. Одним із чинників, що підштовхує до дискусії, стала зростаюча значущість багатоманітності сучасних суспільств.

Соцільні основи багатоманітності є історично змінними. Тривалі періоди західної історії були позначені релігійною багатоманітністю, хоча вона й пішла на спад від часу зростання індустріалізації та формування національних держав. Однак не слід забувати про залишкову релігійну основу деяких європейських політичних партій та про тривкий і надзвичайно глибокий вплив релігії у таких регіонах як Північна Ірландія, Іспанія, колишня Югославія та інші Балканські території, так само як і про фундаменталістські рухи повсюди [2, c. 84-85].

До виникнення національних держав місцевість та місцева культура служили головною основою соціальної взаємодії та ідентифікації. Ця основа змогла протистояти інституційним і часом свідомим політичним зусиллям ринку й національної держави витіснити її, а в минулому десятиріччі місцевий патріотизм — виражений у вигляді вимог автономії, чистоти та визнання — знову утвердився. Соціальні основи расової етнічності, мови, тендеру, а також сексуальних приорітетів та, до певної міри, вікового цензу вийшли на перший план як важливі чинники групової ідентичності та основи для формування соціальних рухів.

У багатьох регіонах світу культурна багатоманітність з'явилася внаслідок міжнародного та міжнаціонального переміщення народів. Останнє, в свою чергу, стало результатом змін у вимогах роботи, війн та інших політичних криз, які породили мігруюче населення, та активізації туризму. Схоже, немає причин не вірити, що такі рухи зростатимуть.

Національним державам важко впоратися із зростаючою культурною багатоманітністю, важко дати раду з політичними групами та соціальними рухами, які виставляють свої вимоги щодо культурних понять. Фактично, існують свідчення того, що держави часто об'єднують зусилля в безуспішних спробах применшити політичне значення таких категорій, як раса, етнічність, тендер та сексуальні пріоритети.

Об'єднавчий наслідок інтернаціоналізації економіки та розвитку регіональних політичних альянсів, таких як Європейський Союз, без сумніву дав можливість субнаціональним, регіональним, етнічним та мовним рухам вимагати у своїх програмах політичної лояльності. Парадоксальним чином, у міру того, як ці соціальні рухи набрали сили і законності, вони ставали активними чинниками в послабленні держави-нації як об'єкта лояльності та осереддя культурної ідентичності.

Н. Смелзер висунув припущення, що тенденція до локалізації є, фактично, «протестом проти зростання масштабів світових ринків та глобальної політики, можливо навіть є свого роду підтвердженням обмежень для людських зв'язків, які не можуть до кінця розширюватись у масштабах плинності та багатоманітності. Буде цілком слушно інтерпретувати нове утвердження локалізму та місцевої автономії як зусилля з боку людських груп допомогти контролю у світі, який, як видається, стає дедалі неконтрольованішим» [3, с. 80].

Зростаюча багатоманітність та соціальні рухи, що виникають на її основі? створюють особливі труднощі для інтеграції суспільства політичним шляхом. З часів Дюркгейма соціальна інтеграція (солідарність) стала розглядатися як явище постійно проблематичне та нетривке, що вимагає активних зусиль з боку чинників інтеграції, щоб відтворювати й підтримувати її серед громадян нації. Сучасні дослідники дійшли до висновку, що існує не один головний тип солідарності (органічна солідарність) у складних суспільствах, а радше багато типів, і що вони пов'язані один з одним і накладаються один на одного.

По-перше, це економічна інтеграція, або взаємозалежність спеціалізованих економічних чинників, зумовлена ринком. По-друге, це політико-правова інтеграція, яка передбачає роль уряду у підтриманні суспільного устрою шляхом регулювання поведінки та вирішення конфліктів. По-третє, культурна інтеграція (включаючи релігію, спільні цінності, спільну ідеологію та спільну мову). По-четверте, територіальна інтеграція, або об'єднання людей на підставі спільного місця проживання та сусідства.

Як уже зазначалося, більшість із цих аспектів інтеграції поєднані у сучасній державі-нації, а саме: національна економіка, національна територіальна суверенність, національна монополія на право, політичне регулювання на засоби насилля, національні цінності культури. Суттю сучасної держави є те, що це поєднання на суспільному рівні не є природним, і що ми фактично є свідками зростаючого роз'єднання, систематичного віддалення цих основ інтеграції одна від одної і від держави — і відповідно послаблення держави як інтегруючого інструменту. «Головна суперечність полягає в тому, що системи політико-правової і територіальної інтеграції на національній основі щораз більше блокуються економічними та політичними тенденціями переважним чином „з-над" і культурними тенденціями головно „з-під" рівня держави-нації» [3, с. 87].

Одна із основних проблем, що стосується керованості демократичних суспільств, має пряме відношення до феномену культурної багатоманітності. Вимоги, виставлені групами, сформованими на основі цінностей чи культури (часто первинними за характером), виявляються непростими для залагодження політиками саме тому, що мають схильність набувати абсолютного, безкомпромісного характеру. Ідея первинності передбачає насамперед те, що ці групи звичайно грунтуються на священних принципах членства та відданості цінностям. Визнаючи себе священними, первинними, вони мотивують свої позиції та вимоги абсолютними принципами, безкомпромісними за характером. Поява таких груп та зародження на їх основі соціальних рухів призводять до нових типів конфліктів з невідомими раніше суб'єктами та способами вирішення [6, c. 92-93].

Держава перестає втілювати принцип єдності суспільного життя. її сприймають скоріше як «керівника підприємства», оскільки вона відіграє все важливішу економічну роль, як бюрократа або як тоталітарну владу. У той же час суспільне життя складається з мінливих форм поведінки, інтелектуальних дебатів, суспільних конфліктів. Ось чому національні почуття сьогодні значно слабші, особливо у Західній Європі, ніж; півстоліття тому назад. Плоди культури стають все більше інтернаціональними, зростає кількість індивідів, які мандрують навколо світу, теж; саме можна сказати і про ідеї та матеріальні блага, які переміщуються з усе більшою швидкістю. Паралельно з'являються різноманітні соціальні рухи, що заперечують будь-яку можливість для держави втручатися у суспільне життя. Все більше мислителів відстоюють ідею, що у високоіндустріалізованих суспільствах конфлікти та суперечки автономно досягають деякої єдності, зовсім не зобов'язаної ніякому зовнішньому принципу на зразок державного втручання.

Ідея суспільства отримує внаслідок цього новий смисл, який віднині менше визначається інститутами, центральною владою, цінностями або постійними правилами суспільної організації, ніж тією областю суперечок і конфліктів, котра має у якості глобальної мети суспільне використання символічних благ, що масово виробляються постіндустріальним суспільством.

На місце старих принципів єдності суспільства поступово приходить новий, котрий, на думку А. Турена, полягає у зростаючій здатності людських суспільств впливати на самих себе, тобто збільшувати дистанцію між виробництвом та відтворенням суспільного життя. Новим тут є те, що єдність суспільного життя не походить більше із ідеї суспільства, а навпаки, суспільство розглядається тепер як сукупність правил, звичаїв, привілеїв, проти котрих спрямовані індивідуальні та колективні творчі зусилля. Метафізичні принципи єдності суспільного життя знаходять свою заміну у звершеннях людських дій, а висловлюючись більш широко, свободи.

Сучасні «складні» суспільства значно більше «виробляють», а значить менше «відтворюють» у порівнянні з «простими» суспільствами. У них не перестає розширюватися область суспільних відносин і конфліктів. Бачення суспільства як середовища зародження конфліктів починає «формуватися з того моменту, коли суспільство саме бере на себе відповідальність за усю сукупність свого досвіду, замість того, щоб обмежувати область соціальної дії вузькою полосою, затиснутою між метасоціальним рівнем та структурами порядку в суспільстві», де дійовою особою майже завжди виступає держава [4, с. 67]. Соціальні рухи вимагають права самим виступати носіями смислу, замість того, щоб виступати лише «служниками» партій, інтелектуалів або держави.

Нині поза межами еволюціонізму формується новий спосіб аналізу суспільств, котрі в результаті тривалого періоду зростання та криз, атомних загроз, тоталітаризмів та революцій, прийшли до переконання, що вони повинні пізнавати самих себе в якості продукту власної дії, а не як прояв людської природи, смислу історії або базового протиріччя. Уявлення про суспільство як систему поступилося уявленню про систему дії. Раніше в системі вбачали апарат відтворення та інтеграції, зараз — область конфліктів і змін.

А. Турен вирізняє три типи конфліктів, спрямованих на зміни одного або кількох важливих аспектів соціального та культурного устрою. Терміном колективна поведінка пропонує називати ті із конфліктних дій, котрі можуть бути проінтерпретовані як зусилля по захисту, реконструкції або адаптації деякого «хворого» елемента системи, чи мова йде про цінність, норму, владні стосунки або про саме суспільство. Якщо навпаки, конфлікти аналізуються як механізми модифікації рішень, а значить як фактори змін, як політичні сили в широкому смислі слова, Турен пропонує говорити про форми боротьби. Словосполучення соціальний рух рекомендується для позначення тих конфліктних дій, котрі прагнуть змінити відносини соціального панування, що стосуються характеру використання головних культурних ресурсів — виробництва, знання, норм моралі.

Соціальний рух не є відповіддю на суспільну ситуацію. Навпаки, ця остання є результатом конфлікту між; соціальними рухами, що борються за контроль над культурними моделями. Такий конфлікт може привести до розпаду політичної системи або, навпаки, до інституціональних реформ, він постійно проявляється у формах соціальної та культурної організації, у владних відносинах. «Соціальний рух — це конфліктна дія, за допомогою якої культурні орієнтації, поле історичності трансформуються у форми суспільної організації, визначені одночасно загальними культурними нормами та відносинами соціального панування» [4, с. 87-88].


2. Характеристика стадій розвитку соціальних рухів

У своєму розвитку соціальні рухи проходять кілька стадій: виникнення, об'єднання, формалізації, розпаду і зникнення.

Стадія виникнення (стурбованості). На цій стадії домінують соціальна незадоволеність певними аспектами життя, почуття соціальної несправедливості, невпевненості. Криза традиційної ідеології, відчуття страху, нестабільності свого становища в соціальному середовищі, невпевненості в ефективності нововведень формують у людей соціальну стурбованість. Так, внаслідок впровадження в Україні ринкових відносин, різких змін соціальних цінностей і норм поведінки мільйони людей зіткнулися з труднощами соціальної адаптації. Це породило соціальну стурбованість у певних верствах населення, створило передумови для виникнення різних соціальних рухів.

Стадія об'єднання (збудження). Занепокоєність людей певною проблемою настільки фокусується на конкретних соціальних об'єктах, що спонукає їх до активних дій. Вони гуртуються для обговорення проблем. З'являються агітатори, висуваються лідери. Від їх активності, здібностей та популярності залежить подальший розвиток руху. Саме на цій стадії лідери визначають його політику і тактику, прагнуть залучити якомога більше людей. Рух може формувати союзи з іншими близькими рухами та організаціями, популяризувати ідеї, доводити до громадськості результати своїх дій. Ця стадія розвитку суспільного руху охоплює, як правило, незначний проміжок часу, завершуючись або переходом у фазу формалізації, або втратою у людей будь-якої зацікавленості до руху.

Стадія формалізації і бюрократизації. Цієї фази досягають далеко не всі рухи. Формалізація та бюрократизація підвищують ефективність діяльності руху, популярність лідерів. Ідеологія руху стає визначеною та зрозумілою. Формалізація перетворює збуджені маси в дисциплінованих учасників руху, чіткіше кристалізує його мету. На цій стадії формуються традиції підтримки і захисту інтересів його членів, символіка і кодекси.

Стадія розпаду. Рух може припинити своє існування навіть на ранніх стадіях розвитку. Під впливом внутрішніх і зовнішніх умов, після досягнення своїх завдань, або зникнення причин, що зумовили появу руху, він розпадається (припиняє своє існування) або ж перетворюється на соціальний інститут чи організацію. Саме так часто створюються нові політичні партії (НРУ, Партія зелених). Іноді рух розпадається на автономні, часто конфліктуючі між собою утворення, які, втрачаючи вплив і популярність, згодом припиняють існування. У недемократичних суспільствах рух, якщо він стає небезпечним і небажаним для влади, може бути забороненим або знищеним владними органами [8, c. 153-154].

Причини розгортання суспільних рухів в соціології трактуються неоднаково. З точки зору теорії депривації (Дж. Роуз, Д. Моррісон) люди об'єднуються у суспільні рухи внаслідок певних матеріальних втрат, а участь у рухах є засобом пошуку джерел прибутків. Згідно з теорією масового суспільства (У. Корнхаузер) суспільні рухи виникають як результат об'єднання людей, що відчувають дефіцит соціальних зв'язків та спілкування. В теорії мобілізації ресурсів (Л. Кілліан) розвиток суспільних рухів пояснюється прагненням людей реалізувати свої ціннісні орієнтації. Теорія нових соціальних рухів (Дж. Маккарті, X. Крізі) розглядає нові соціальні рухи (екологічні, антивоєнні, феміністичні та ін.) як відповідь на експансію державної влади, засобів масової інформації.

Позаяк суспільні рухи є динамічними, їх непросто класифікувати. Метою суспільних рухів можуть бути соціальні перевороти (революція, контрреволюція), конкретні політичні результати (рух в підтримку політичного лідера), економічні, культурні, соціальні та інші реформи, поліпшення екологічної ситуації, зміна свідомості та поведінки учасників руху (рух анонімних алкоголіків, культові рухи), поліпшення правового, матеріального та соціального становища окремих груп населення (молодіжний, феміністичний, емігрантський рухи) тощо. Одні рухи переслідують обмежені за масштабом цілі (рух за врятування рідкісних тварин), інші відзначаються надзвичайною широтою (рух за заборону ядерної зброї).

Експресивні рухи. Виникають внаслідок перебування людей у рамках обмеженої соціальної системи, яка їх не задовольняє. Реальна дійсність для учасника такого руху не є привабливою, тому він за допомогою ритуалів, танців, ігор, видінь, мрій та інших форм емоційної експресії шукає емоційного полегшення.

У наш час ці рухи проявляються в молодіжному середовищі (хіппі, рокери, байкери), коли їх учасники прагнуть створити свою субкультуру, дистанціюватись від офіційного суспільства. Деякі експресивні рухи звертають свій погляд не в майбутнє, а в минуле — ветеранів війни, монархічні рухи, рухи з відродження козацтва, які відроджують забуту символіку, ритуали тощо. Такі рухи найчастіше пов'язані з пасивною поведінкою, але іноді можуть прокладати шлях до реформ, повстань, збуджувати пасивне населення. Тому вони є проміжною ланкою між неполітичними та політичними рухами.

Утопічні рухи. Постають на хвилі прагнень теоретично обґрунтувати досконале людське суспільство. Спершу невеликі групи їх учасників були виключно релігійними (рух перших християн, релігійні секти Сходу). Вони виявилися досить життєздатними, оскільки їх учасники не прагнули до особистого щастя і матеріального добробуту. Натомість ідеологія світських утопічних рухів ґрунтувалась на концепції доброї, альтруїстичної людини. Ігнорування їх лідерами таких природних прагнень людини, як бажання особистого благополуччя, реалізувати свої здібності й одержати винагороду спричиняли згасання таких рухів. Та оскільки утопічні ідеї є життєстійкими, після розпаду одного руху його ідеї відроджуються в інших. В опозиції до сучасних утопічних рухів постійно перебувають законослухняні громадяни, яких лякають нові культурні зразки, ролі та пріоритети майбутнього «найкращого» життєвого укладу.

Реформаторські рухи. Породжують їх намагання змінити суспільство або окремі його структури без повної трансформації самого суспільства. Для їх розгортання необхідно, щоб учасники позитивно ставилися до порядку в суспільстві, зосереджуючись тільки на окремих негативних сторонах суспільного устрою, а також могли висловлювати власні думки та активно діяти на підтримку певної реформи. Тому широкий реформаторський рух можливий тільки в демократичному суспільстві. Реформатори можуть зустрічатися з опором владних структур, особливо за авторитарного режиму. Якщо реформи блокуються, частина реформаторів може перейти на позиції революційних рухів.

Революційні рухи. Розвиваються в атмосфері загального соціального невдоволення, прагнуть зруйнувати існуючу соціальну систему і встановити новий соціальний порядок. Демократія не є живильним середовищем для них. Вона є основою соціальних реформ, а реформи неминуче відсувають революцію. Іноді дуже важко класифікувати соціальний рух як реформаторський або революційний, оскільки в обох можуть брати участь як помірковані реформатори так і радикальні революціонери, схильні до насильницьких дій.

Рухи опору. Виникають серед тих людей, які вважають, що зміни в суспільстві відбуваються надто радикально й швидко. Вони акумулюють зусилля певних груп людей на блокування можливих або викорінення уже здійснених змін, супроводжують як революційні, так і реформаторські рухи. Наприклад, реформи у пострадянських країнах призвели до появи рухів опору реформам [9, c. 289-291].

Отже, суспільні рухи спрямовані на стимулювання, розвиток соціальних процесів або на їх стримування чи навіть придушення. Природа і характер, спрямованість їх залежать від змісту світових, регіональних і національних процесів, стану суспільства.


Висновки

Отже, зазвичай рухи в процесі свого розвитку проходять чотири однакові стадії: занепокоєння, зворушення, формалізації і інституціоналізації.

Більшість учених-соціологів вважають, що соціальний рух закінчується стадією інституціоналізації. Але в дійсності для багатьох соціальних рухів це не остаточний етап. Треба пам'ятати, що рух може припинитися на будь-якій стадії свого розвитку. Під впливом зовнішніх умов, внутрішніх сил або після досягнення поставлених цілей багато рухів розпадаються або перетворюються в соціальні інститути або організації.

Основними умовами, сприятливими для появи і розвитку соціальних рухів, є:

культурні течії, під якими розуміються зміни в цінностях і нормах поведінки людей. Розробник концепції культурних течій американський соціолог М.Герсковитц визначав їх як процес, в якому "невеликі деформації повільно змінюють характер і форми стилів і способів життєдіяльності людей, але результат дії цих змін є очевидним". Беручи участь в культурних течіях, більшість людей розвиває нові ідеї про те, яке суспільство їм потрібне і як воно має відноситися до своїх членів. Тривалий розвиток демократичного суспільства - приклад культурних течій. Другий приклад: відхід значної кількості людей від матеріалізму до духовного життя і релігії;

соціальна дезорганізація, яка породжує аномію і відчуження, невпевненість, соціальний страх, занепокоєність. Раніше діючі правила і норми не вважаються більше корисними і надійними, а колишні цілі здаються недосягненими. В той же час інші правила відсутні, а нові цілі уявляються невартими для зусиль, що витрачаються. Така невизначеність в ситуації, роз'єднаність людей слугують ідеальним середовищем для зародження і розвитку соціальних рухів. Невизначеність норм і цілей частіше викликають соціальні рухи, ніж бідність і злиденність, корупція, соціальна нерівність. В дезорганізованому, нестабільному суспільстві, в суспільстві, яке змінюється, як правило, процвітають соціальні рухи;

соціальна незадоволеність, тобто загальна незадоволеність людей умова ми життя і системою соціальних відносин в даному суспільстві, яка настає в результаті усвідомлення людьми розриву між тим, що вони мають, і тим, що вони могли б мати. Наприклад, коли після розвалу СРСР відкрився залізний занавіс і люди побачили більш високий рівень життя в інших країнах, таке відкриття породило незадоволеність, бо багато людей зрозуміло, що могли б жити у значно ліпших комфортних умовах.


Список використаної літератури

1. Вербець В. Соціологія: теоретичні та методичні аспекти: Навч.-метод. посіб. / Рівненський держ. гуманітарний ун-т. — Рівне : РДГУ, 2005. — 202с.

2. Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник/ Андрій Гера-симчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян,; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. -3-є вид., вип. й доп.. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. -245 с.

3. Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2-ге вид., перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2002. — 472с.

4. Жоль К. Соціологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Либідь, 2005. — 440с.

5. Лукашевич М. Соціологія : Базовий курс: Навчальний посібник/ Микола Лукашевич, Микола Туленков,; . -К.: Каравела, 2005. -310 с.

6. Макеєв С. Соціологія: Навч. посібник / Сергій Олексійович Макеєв (ред.). — 2.вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2003. — 454с.

7. Попова І. Соціологія: Пропедевтичний курс : Підручник для студ. вузів/ Ірина Попова. -2-е вид.. -К.: Тандем, 1998. -270 с.

8. Сасіна Л. Соціологія : Навчальний посібник/ Людмила Сасіна, Наталя Мажник; М-во освіти і науки України, Харківський нац. економічний ун-т. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -206 с.

9. Соціологія : Підручник/ Ред. Віктор Георгійович Городяненко,. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Академія, 2002. -559 с.

10. Соціологія : Підручник/ Н. П. Осипова, В. І. Астахова, В. Д. Воднік та ін.; За ред. Н. П. Осипової; М-во освіти і науки України. -К.: Юрінком Інтер, 2003. -335 с.

11. Черниш Н. Соціологія : Курс лекцій/ Наталія Черниш,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. -3-є вид., перероблене і доп.. -Львів: Кальварія, 2003. -540 с.

загрузка...
Top