Соціологія права

1. Метод соціології права.

2. Правова політика.

Список використаної літератури.


1. Метод соціології права

Вивчення соціальних наслідків та соціальної ефективності правового регулювання порушує низку важливих і нових проблем, зокрема проблему соціально-правової активності особи в умовах обмеження будь-яких її прав та свобод. Різні підходи, які практикуються правознавством і соціологією, аж ніяк не означають, що здобуті ними знання можуть бути перекреслені, протиставлені. Достатніх підстав для цього немає навіть сьогодні, не буде їх, певно, і в майбутньому.

Відзначаючи це, Я. Щепанський писав, що соціологія сформувалася як наука про спонтанно-динамічні сили, і тому «серед соціологів завжди існувала деяка зневага до права, і в свою чергу правознавці, дійнявши віри у силу регулятивних нормативних актів, схильні були зневажати дослідження соціологів. Проте в даний час обидві ці сфери зближаються: і соціологи, і правники дійшли висновку, що повний опис і пояснення соціальних процесів вимагає поєднання обох точок зору». Лише в результаті спільних зусиль різних наук уявляється можливим отримати найбільш повну, адекватну характеристику об'єкта дослідження. У зв'язку з цим продовжує залишатися актуальним завдання ефективної організації наукових соціолого-правових досліджень.

У соціальних дослідженнях комплексний підхід до розгляду тієї або іншої проблеми об'єктивно зумовлений внутрішнім змістом самого об'єкта пізнання, тобто всебічне вивчення соціальних явищ є об'єктивно-закономірним процесом розвитку відповідної системи знань. Саме в цій різнобічності і полягає складність, зокрема, соціолого-правових досліджень. Останні вимагають, як правило, активної участі не лише юристів, а й представників інших наук, насамперед соціологів, або ж компетенції однієї особи в різних сферах знань. «За самою своєю сутністю, — зауважував В. П. Казимирчук, — соціально-правові дослідження є комплексними, тобто потребують кооперування і координації зусиль не лише представників різних галузей юридичної науки, а й суміжних наук: філософії, соціології, психології, економіки і т. д.». Вони дозволяють всебічно вивчати досліджувані явища і процеси, привернути до них увагу і знання спеціалістів різних галузей науки і тим самим отримати надійні, цінні для науки результати.

Особливо перспективним є продовження досліджень з проблем соціальної природи та призначення права, об'єктивних меж та критеріїв ефективності правової регламентації суспільних відносин, соціальних передумов правових відносин, механізму трансформації (переведення) соціальних чинників у правові норми, ефективності інституту юридичної відповідальності, механізмів функціонування правових інститутів та взаємодії права з іншими соціальними регуляторами тощо.

Комплексність як методологічний атрибут, науково-організацій-ний принцип соціолого-правового пізнання є відбиттям цілісності правової реальності, взаємозв'язків і взаємозалежностей всіх її сторін і властивостей. Чим складнішу організацію має ця цілісність, тим різноманітніші знання і прийоми потрібні для її вивчення. Як показує досвід, при здійсненні соціолога-юридичних досліджень ні для одного із пізнавальних прийомів не можуть бути створені умови винятковості та переваг. Адже необхідність і важливість кожного з них визначається залежно від мети, поставленої перед дослідженням, кожний з конкретно-наукових методів і процедур (методи і процедури підготовки соціально-правового дослідження, які випереджають збір інформації, методи збору інформації і методи обробки та аналізу даних) має певні обмеження за сферою застосування і точністю. Найбільший успіх очікує дослідника тоді, коли він користується не одним, а декількома прийомами наукового аналізу поперемінно або в комбінації.

Застосування кількох методів, що перекривають один одного, дозволяє істотно підвищити надійність, верифікованість отриманих даних. Будь-яке соціолого-юридичне дослідження може дати позитивний ефект лише в тому випадку, коли його результати порівнюються з результатами досліджень, отриманих за допомогою інших методів, і коли всі дослідження певної проблеми мають, таким чином, комплексний характер. Тільки за комплексного підходу до їх використання можливі і найбільш сприятливі результати самого дослідження.

Комплексний підхід означає разом з тим розгляд соціально-правових явищ і зв'язків як синтетичних за своєю природою, що пронизують собою всі інші сторони соціального життя, кожний з яких окремо може бути предметом вивчення конкретної науки про право. Він передбачає дослідження правових явищ як певної нерозчленованої цілісності, в єдності їх соціального та юридичного, а також аналіз взаємозв'язків і взаємодії з іншими суспільними явищами, виявлення питомої ваги впливу кожного з них на стан правових феноменів, які не слід розглядати як деякі нерухомі, статичні сутності, адже ці феномени виражають рух правової цілісності. Наприклад, такий досить специфічний феномен, як право є сферою перетину різноманітних явищ і відносин, ансамблем (сукупністю) пов'язаних одна з одною дій чи подій. Його можна розглядати як зсередини (сукупність обов'язкових для виконання норм, які визначають соціальні відносини, установлених групою осіб у певний момент часу), так і ззовні (у тісному взаємозв'язку з конкретною соціально-правовою реальністю, у взаємодії з різними соціальними чинниками, інститутами — державою, політикою, армією, системою освіти та виховання, економічними та іншими організаціями). Від того, якого роду дії і події включені в структуру соціально-юридичного феномену права, в кожний певний момент існування, залежить його якісна визначеність. Тому завдання комплексних за своєю природою соціолого-правових досліджень — вивчення всіх істотних чинників (дій, подій, відносин, явищ тощо), які стосуються конкретного правового феномену.

Отже, комплексність наукового соціолого-правового пізнання характеризує, зокрема, складну організацію правового явища та його середовища. Вона зумовлена комплексністю, багаторівневістю і складною структурованістю самої правової реальності. Зокрема, регулятивні властивості норми права, її здатність регулювати суспільні відносини неможливо з'ясувати лише в процесі її тлумачення. Для цього необхідно досліджувати реальну дію масиву норм права, конкретні правовідносини, які виникають під їх впливом. Але й аналіз конкретних правовідносин не дасть повної картини регулятивних характеристик норми права, оскільки на її дію впливають й інші соціально-правові чинники: режим законності і правопорядку, стан правосвідомості, рівень правової культури, характер діяльності правозастосовних і охоронних органів та інші. Всі ці зв'язки та відносини норми права і слід ґрунтовно вивчати, адже, як відомо, кожне явище проявляє свою сутність, зокрема, у взаємозв'язках, взаємодії з іншими явищами і процесами.

Один із провідних представників системного і функціонального підходів у соціології та юриспруденції, який трактував право як генералізований засіб комунікації, — Н. Луман — розглядав комплексність як властивість соціальної системи відтворювати свої елементи, впорядковувати зв'язки між ними, а також здатність системи пристосовуватися до складності зовнішнього середовища. Система, на його думку, повинна мати такий рівень комплексності, щоб бути здатною реагувати на будь-які зміни середовища. Зміни самої системи відбуваються через співвіднесення елементів (подій). Для цього вона виробляє два способи: структуру (упорядкування зв’язків між елементами) і процес (відтворення нових елементів-подій, які не мають тривалості у часі).

З урахуванням сказаного вище уявляється слушним представити комплексний підхід до пізнання соціально-правових явищ як сукупність процедур і аспектів аналізу:

1) визначення структурних характеристик правового феномену, дослідження рівнів і механізмів його структурної організації (структурний аспект);

2) аналіз діяльнісної структури правового феномену, зокрема характеристика суб'єктів правовідносин (діяльнісний аспект);

3) визначення місця і ролі правового явища в системі суспільних відносин, аналіз функціональних зв'язків даного явища з іншими соціальними явищами і процесами (системно-функціональний аспект);

4) аналіз політичної, ідеологічної, економічної, моральної та іншої ситуації, яка виникає у зв'язку з існуванням правового феномену в конкретних умовах місця і часу (ситуаційний аспект);

5) аналіз соціально-культурного контексту правового феномену (соціо-культурний аспект).

Вивчення динамічних процесів, завдяки яким право впливає на суспільство, структурує та організує його, а суспільство зумовлює в свою чергу розвиток права, конструює правову реальність, стає сьогодні найбільш актуальною проблемою як соціології, так і правознавства. Тому соціологи почали більше приділяти уваги вивченню динаміки права як соціального інституту, який виражає нормативну структуру суспільного життя (тобто крізь призму соціальних відносин, що існують у суспільстві), відносності права та його відповідності соціальному оточенню певної групи в конкретній історичній ситуації, виникнення, формування та існування права як підпорядкованої складової єдиного соціального цілого, аналізу соціального конструювання правової реальності, пізнанню реальної соціальної дійсності в контексті функціонування правових чинників, насамперед для того, щоб давати соціотехнічні рекомендації, які дозволили би здійснювати раціональні та ефективні перетворення соціальної дійсності, а юристи — дослідженню права як динамічного соціально-юридичного феномену з точки зору його генезису та дії, аналізу його життєздатності і функціональної повноцінності, більш глибшому розумінню його внутрішніх зв'язків з природою соціального, з метою оптимізації саме правового регулювання. І ті, й інші, на думку деяких учених, перебувають у стані пошуку міждисциплінарного синтезу. Як результат цих наукових пошуків, переконані вони, з'явилися такі комплексні, міждисциплінарні сфери наукового знання, які поєднують у собі пізнавальні ресурси соціології та правознавства, як соціологія права.

Особливо характерною в цьому відношенні є позиція К. Куль-чара, який переконаний, що сучасний розвиток науки не терпить ніякої схеми. «В наш час, — пише він, — вже ні одна галузь науки не є автономною і ні одну галузь науки не можна культивувати без міждисциплінарного підходу». Таким галузям соціології, як, зокрема, і соціологія права, цей міждисциплінарний характер властивий з моменту появи, а фактичні соціолого-юридичні дослідження стають настільки міждисциплінарними, що, власне кажучи, питання про те, зараховувати соціологію права до науки права (теорії права) чи до соціології, як би втрачає сенс.


2. Правова політика

Правова політика - це один з найважливіших видів політики як родового інтеграційного поняття. Основними принципами правової політики, на основі яких вона повинна розроблятися та здійснюватись, є: J) соціальна обумовленість; 2) наукова обґрунтованість; 3) стійкість і передбачуваність; 4) легітимність та демократичний характер; 5) гуманність і моральні засади; 6) справедливість; 7) гласність; 8) поєднання інтересів особистості та держави; 9) пріоритетність прав людини як найвищої соціальної цінності; 10) відповідність основним положенням законодавства Європейського Союзу та міжнародного права.

Відповідно до Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в нашій державі найвищою соціальною цінністю. На досягнення цієї мети та гарантування прав і свобод людини спрямовано основні зусилля органів державної влади України. Адже це є головним обов'язком будь-якої демократичної, соціальної та правової держави.

Основні положення щодо здійснення державної правової політики, спрямованої на захист прав і свобод громадян, зміцнення законності та правопорядку у суспільних відносинах, викладено в Посланні Президента України до Верховної Ради України «Україна: поступ у XXI сторіччя. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 роки», а також посланнях Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 році» та «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки», покладено в основу роботи Міністерства юстиції України та системи його органів.

Для з'ясування поняття правової політики як специфічної правової категорії необхідно визначити її природу, зміст і характерні риси.

Проблема правової політики у теоретичному плані, зазначає академік HAH України Ю. C. Шемшученко, «знаходиться на рівні де лега ференда (лат. de legeferenda - з точки зору законодавчого припущення). Проблемними залишаються саме поняття правової політики, її зміст, місце у системі інших видів політики тощо» [1].

Слід зазначити, що теоретичні засади правової політики закладено в працях російських правознавців XIX сторіччя С. А. Муромцева, Л. І. Петражицького, Г. Ф. Шершеневича та інших.

Правова політика - це один з найважливіших видів політики як родового інтеграційного поняття. Ось чому не можна зрозуміти суть правової політики, не знаючи, що таке політика взагалі. Іншими словами, будь-яке визначення правової політики не повинно суперечити загальному уявленню про політику в її традиційному змісті.

Арістотель визначав політику як мистецтво управління державою. Демокріт вважав таке мистецтво найвищим із мистецтв. У XIX столітті ідеї Арістотеля і Демокріта були розвинуті M. Вебером, В. Гумбольдтом, К. Марксом, Ф. Енгельсом та іншими вченими. Сучасні політологи, спираючись надоробок мислителів минулого, підкреслюють, що політика - це також мистецтво можливого, мистецтво компромісів, узгодження бажаного та об'єктивно досяжного.

Ступінь політизованості суспільства залежить від багатьох обставин, але найбільшої напруги вона досягає в переломні періоди, коли відбувається зміна корінних підвалин життя - соціального ладу (устрою), основних засад здійснення державної влади, форм власності, характеру виробничих відносин, коли трансформується духовна сфера. Саме такий етап переживає нині Україна.

Суть політики здебільшого характеризують методи її здійснення, арсенал і природа яких дуже різноманітні. Крім загальноприйнятих (нормальних, традиційних, властивих «великому мистецтву»), у ній з давніх-давен використовувались і такі заходи, як хитрість, лестощі, обман, віроломство, інтриги, усунення суперників, застосування сили - аж до розв'язання війн. Давно сказано: «Війна є продовженням політики, тільки іншими засобами».

Російські дореволюційні юристи (Б. А. Кистяковський, С. А. Муромцев, H. M. Коркунов, Л. І. Петражицький та інші) розглядали правову політику як прикладну науку, покликану визначати чинне законодавство і сприяти виробленню більш досконалого права. На нашу думку, сучасний зміст даної категорії набагато складніший і ширший. Правова політика — особлива форма вираження державної політики, це засіб юридичної легітимації, закріплення і здійснення політичного курсу країни, волі її офіційних лідерів і владних структур.

Будучи усвідомленою, консолідованою, ця політика втілюється передусім у конституціях, законах, кодексах, інших фундаментальних нормативно-правових актах держави, спрямованих на охорону та захист даного суспільного та конституційного ладу, розвиток суспільних відносин в потрібному напрямку. Правова політика є могутнім засобом здійснення перетворень у суспільстві.

Головне завдання правової політики - нормативно-правове забезпечення реформ, які проводяться в державі. Сьогодні з цим завданням вона, на превеликий жаль, належним чином не справляється. Більшість важливих законодавчих актів ще не прийняті, хоча потреба в них відчувається дуже гостро, а це означає, що відповідні суспільні відносини залишаються неврегульованими, пущеними на самоплив. Тому вільно почуваються мафіозні структури, які задля своїх інтересів намагаються самі за допомогою кримінальних правил врегулювати відповідні сфери діяльності. Виникли «тіньова політика», «тіньова економіка», «тіньова влада», «тіньове регулювання», які призводять урешті до «тіньової держави». Правова політика повинна мати здатність прогнозувати больові точки життя суспільства і своєчасно та ефективно здійснювати їх профілактику.

Правова політика може бути ефективною лише тоді, коли вона спирається на тверду, легітимну, авторитетну владу. Власне, влада і право завжди йшли поряд, підтримуючи одне одного в досягненні спільних цілей, тісно взаємодіючи між собою. Це характерно і для сучасної ситуації в Україні. Відомо, що влада, необмежена правом, є небезпечною; право, не підкріплене владою, безсиле.

Правової політики не існує і не може реально існувати в рафінованому, дистильованому вигляді, оскільки вона служить, як уже відзначено, способом акумуляції і провідником найрізноманітніших поглядів, потреб, інтересів (економічних, соціальних, культурних) і тому несе на собі їх відбиток. Правова політика є концентрацією різних сфер людської діяльності, вона синтезує їх у нормах та інститутах, справляючи, в свою чергу, на них стабілізуючий вплив.

На нашу думку, правова політика - це специфічна міжгалузева правова категорія, яка визначає ґрунтовані на загальних та специфічних закономірностях розвитку національної правової системи принципи, стратегічні напрямки та шляхи створення і реалізації правових норм, спрямована на зміцнення режиму законності та безпеки, формування у громадян розвиненої правової культури, здатності використовувати правові засоби для задоволення своїх інтересів, захисту прав та свобод і одночасно є статичним елементом правової системи.

Саме таке поняття правової політики дає змогу розглядати її не тільки в сукупності всіх правових явищ - елементів правової системи, а й у взаємовпливі та взаємодії, тобто дозволяє аналізувати право в цілому, оскільки право є не тільки основою правової політики, а й засобом її здійснення.

Отже, правова політика - це політика держави, спрямована на забезпечення прав і свобод громадян, законності та правопорядку в суспільних відносинах.

Правова політика України, будучи складовою частиною її загальнодержавної політики, зумовлена об'єктивними закономірностями сучасного суспільного розвитку, тими потребами, які лежать в основі всіх перетворень у країні. Вона спрямована на подальше поглиблення демократичних реформ, розвиток економіки, становлення ринкових відносин, оздоровлення соціальної сфери, послідовний захист національних інтересів, прав і свобод людини. Правова політика – це політика, яка проводиться за допомогою правових засобів. Тому дуже важливо вдосконалювати правові та організаційні форми здійснення державної правової політики, підвищувати ефективність, надійність, чіткість їх функціонування. Це стосується перш за все правотворчості, механізму правового регулювання, правозастосовчої, правоохоронної (судової, прокурорської та слідчої) практики, прав і обов'язків громадян, юридичної відповідальності, правової культури – всіх елементів, складових та інститутів, які утворюють українську правову систему.

Основними проблемами, на вирішення яких має бути спрямована правова політика, є: правонаступництво в правовій політиці; удосконалення правової системи сучасної України; співвідношення політики і права в сучасній Україні; співвідношення правової політики і захисту прав та свобод людини і громадянина; здійснення судово-правової реформи, у тому числі реформування органів юстиції, основним призначенням яких серед інших органів виконавчої влади є реалізація державної правової політики.

Інститут правової політики конкретизує загальні цілі та завдання державного будівництва у сфері правотворення, правореалізації, забезпечення правопорядку, правового навчання населення та професійної юридичної освіти.


Список використаної літератури

1. Вербець В. Соціологія: теоретичні та методичні аспекти: Навч.-метод. посіб. / Рівненський держ. гуманітарний ун-т. — Рівне : РДГУ, 2005. — 202с.

2. Воднік В. Д., Золотарьова Ю. І., Клімова Г. П., Осипова Н. П., Сердюк О. В. Соціологія права: навч. посібник / Н.П. Осипова (ред.). — Х. : Право, 2007. — 234c.

3. Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник/ Андрій Герасимчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян,; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. -3-є вид., вип. й доп.. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. -245 с.

4. Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2-ге вид., перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2002. — 472с.

5. Додонов Р. Соціологія: Навч. посібник для курсантів і студ. вищих навч. закл. МВС України / Донецький юридичний ін-т МВС при Донецькому національному ун-ті. — Донецьк, 2005. — 224с.

6. Жлудько Е. Соціологія: Навч.-метод. матеріали для студ. Київського ун-ту права / Київський ун-т права. — К. : Видавництво Київського ун-ту права, 2002. — 14с.

7. Настасяк І. Соціологія права: навч. посіб. / Львівський держ. ун-т внутрішніх справ. — Л. : ПАІС, 2008. — 196с.

8. Панов М. Соціологія права: Підручник для студ. юрид. спец. / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого / Наталя Пилипівна Осипова (ред.). — К. : Видавничий Дім "Ін Юре", 2003. — 276с.

загрузка...
Top