Соціологія праці і соціальний контроль

Вступ.

1. Поняття соціології праці та її предмет вивчення.

2. Сутність соціального контролю, його призначення.

3. Громадська думка як елемент соціального контролю.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Cоціологія праці — спеціальна соціологічна теорія, галузь соціології, що вивчає трудову діяльність як соціальний процес, як необхідну умову життєдіяльності людини і суспільства, а також розглядає соціальні чинники підвищення ефективності праці, вплив науково-технічних і соціальних умов на ставлення людей до неї.

Вітчизняний соціолог В.Полторак виокремлює три складові предмета соціології праці:

соціальні закономірності взаємодії людей із засобами і предметами праці, зокрема, механізми дії і форми прояву цих закономірностей у діяльності трудових колективів і особистості. Це проблеми, зв’язані з діяльністю людини й колективу за умов науково-технічної революції, комплексної механізації та автоматизації трудових процесів, зі ставленням людей до роботи на конвеєрі, за екстремальних умов (на висоті, у темряві, на хімічному виробництві, за підвищеного рівня радіації тощо);

ставлення людини й колективу до праці, її змісту, характеру, умов. Ідеться насамперед про мотиватори ставлення до праці, зв’язані з матеріальною заінтересованістю, змістом праці, взаєминами в колективі тощо, тобто суто соціологічні проблеми;

соціальна організація підприємства, колективу, тобто та особлива система відносин, яку утворює сукупність позицій, ролей, цінностей, взаємодіючих між собою працівників. Це проблеми структури трудового колективу, його функцій, взаємин між членами колективу, зокрема між підлеглими і керівниками, проблеми керівництва й лідерства, соціально-психологічного клімату, конфліктів тощо.


1. Поняття соціології праці та її предмет вивчення

Соціологія праці — галузева соціологія, споріднена з іншими науками про працю на основі спільності об'єкта дослідження — трудової діяльності. Проте аспект вивчення праці (предмет науки) у соціології вирізняється і полягає у вивченні особливих соціально-трудових відносин, а саме тих, що виникають у результаті взаємодії людей у процесі праці.

Соціологія праці — це соціологічна наука середнього рівня (галузева соціологія), яка соціологічними методами досліджує один з основних видів соціальних відносин — соціально-трудові відносини або відносини у сфері праці, сукупність яких створює, тобто фактично й становить соціальне життя в цій важливій сфері.

Основними категоріями, якими оперує соціологія праці, є праця, зміст і характер праці, умови праці, трудова ситуація, соціально-трудові відносини, трудова адаптація, мотивація праці, стимулювання трудової діяльності, соціальний контроль трудової поведінки, соціально-трудова мобільність, соціальні резерви, соціальні технології та соціальне управління в трудовому колективі.

Соціологи розглядають трудовий колектив як соціальну організацію і як соціальну спільноту. Нагадаємо, що соціальна організація — це насамперед сукупність позицій, цінностей, ролей взаємодіючих індивідів, а соціальна спільнота — це сукупність індивідів, що характеризується відносною цілісністю, є самостійним суб’єктом соціальний дій і виконує певну спільну діяльність. Трудовий колектив як соціальна організація є різновидом соціального інституту, і йому притаманна управлінська ієрархія.

Трудовий колектив як соціальна спільнота є елементом соціальної структури суспільства, і йому притаманний розподіл на соціальні групи.

У цілому трудовий колектив — це група людей, що об’єднані для спільної соціально значущої та корисної для суспільства трудової діяльності, кінцеві результати якої залежать від кожного і яка зумовлена певною системою економічних, соціальних і психологічних відносин. Колектив характеризується спільними інтересами і цілями, почуттям солідарності, самовизначенням. Соціологія вивчає функції, типи, рівні розвитку, згуртованість, структуру трудового колективу.

Відомі такі основні функції трудового колективу:

· виробничо-економічна, або цільова, заради якої і створюється колектив;

· соціальна, що полягає в задоволенні потреб членів колективу (забезпечення матеріальними благами, створення умов для підвищення кваліфікації, розвитку й використання професійних здібностей, організація відпочинку тощо);

· духовно-інтегративна, що полягає в мотивації трудової поведінки, розвитку й соціалізації особистості, згуртуванні колективу.

Трудові колективи поділяються на типи за такими критеріями:

· організаційними зв’язками, що мають три рівні: основний колектив (вищого рівня), суміжний (середнього рівня) і первинний (нижчого рівня);

· стадіями розвитку — колектив, що формується, і зрілий колектив;

· величиною — великі, середні та малі колективи.

Важливою соціальною характеристикою є згуртованість колективу, яка полягає в єдності поведінки його членів, що ґрунтується на спільності інтересів, цінностей і норм поведінки. Єдність трудової поведінки означає узгодженість дій членів колективу під час реалізації спільних цілей і завдань. Однією з основних умов згуртованості є наявність свободи дій, альтернативні можливості вибору працівниками тих чи тих варіантів трудової поведінки.

Соціологія вивчає такі основні проблеми функціонування і розвитку трудового колективу:

· формування колективів, адаптація працівників;

· забезпечення трудової мотивації;

· удосконалення структури колективів, їх згуртованість, розв’язання конфліктів;

· соціальне управління трудовими колективами;

· раціональність трудових переміщень.

Опануванню цього комплексу проблем соціологія праці надає найбільшого значення, бо саме в трудових колективах виникають соціально-трудові відносини, що являють предмет безпосереднього вивчення, зароджуються соціальні процеси, які у своєму розвитку сягають суспільного рівня.

З регулюванням соціально-трудових відносин зв’язана перш за все проблема мотивації праці. Нині в Україні мотиви змістовності, морального задоволення працею поступилися місцем мотивам забезпечення бодай мінімальних засобів до існування, актуалізувалися проблеми безробіття, соціальних конфліктів.

Соціально-трудові відносини, на відміну від функціонально-трудових, зумовлених поділом і кооперацією праці, виникають між працівником і соціальними групами колективу як відносини рівності й нерівності залежно від місця цих суб’єктів у процесі праці, їхнього досвіду, умінь, інтересів, специфіки трудової поведінки.

Соціально-трудові відносини характеризують комплекс аспектів (економічні, етичні, психологічні, правові, політичні, релігійні тощо) взаємозв’язків суб’єктів у процесах, зумовлених трудовою діяльністю.

Суб’єктами соціально-трудових відносин є наймані працівники чи їх профсоюзи, роботодавці, держава.

Найманий працівник укладає договір з роботодавцем — представником підприємства, громадської організації чи держави.

Роботодавець може бути і не бути власником засобів виробництва. Керівник державного підприємства одночасно є роботодавцем і найманим працівником у держави, яка в даному разі володіє засобами виробництва.

Професійні союзи захищають економічні інтереси суб’єктів певних сфер діяльності: забезпечують зайнятість, відповідні виробничі умови оплати праці тощо.

Держава є законодавцем, захисником прав громадян і організацій, роботодавцем-посередником і арбітром під час трудових спорів.

Соціологія вивчає проблеми співвідношення питомої ваги різних категорій працівників, формування їхніх соціальних відмінностей (чому існують підприємці, менеджери, робітники? чому з’являються безробітні? чому окремі соціальні групи трудового колективу мають різні інтереси?).

Соціально-трудові відносини виникають на певних рівнях взаємозв’язків між суб’єктами:

· найманий працівник — найманий працівник;

· найманий працівник — роботодавець;

· профсоюз — роботодавець;

· роботодавець — держава;

· найманий працівник — держава тощо.

Суб’єкти праці відрізняються за своїм соціальним станом, мають неоднакові кваліфікацію, досвід, рівень і джерела доходів.

Виконуючи трудові функції, суб’єкти взаємодіють, вступають у відносини один з одним, і саме праця є тією первинною категорією, яка відбиває всю різноманітність суспільних явищ і процесів, що виникають на тлі цих взаємодій. Суспільна праця, змінюючи соціальне становище різних груп працівників, їхні соціальні якості, є загальною базою, витоком усіх соціальних явищ.

Соціологія праці досліджує взаємовідносини людей і соціальних груп у трудових організаціях. Передусім аналізуються проблеми, зумовлені відмінностями суб’єктів трудових відносин за такими ознаками, як стать, вік, професія, кваліфікація, освіта, виховання, ставлення до праці, місце в ієрархії трудової організації, майновий стан, політична орієнтація тощо.


2. Сутність соціального контролю, його призначення

Соціальний контроль є системою процесів і механізмів, що забезпечують підтримку соціально сприятливих взірців поведінки індивідів, суспільного порядку та функціонування соціальної системи загалом.

Соціальний контроль — це нагляд, здійснюваний цілим колективом (сім’єю, друзями, установами чи спеціальними інститутами) за соціальними діями окремих індивідів. Він допомагає зберігати і передавати нащадкам моральні закони, норми і правила поведінки, традиції і звичаї, які становлять зміст культури і без яких не можлива практика соціальних відносин, життєдіяльність суспільства. Соціальний контроль складається із соціальних норм, приписів щодо поведінки в суспільстві та санкцій — засобів заохочення й покарання, що стимулюють людей додержуватись таких норм і приписів.

Соціальні приписи — це заборони чи дозволи чогось, звернуті до індивіда чи групи в будь-якій формі — усній чи письмовій, формальній чи неформальній. Приписи поширюються на все те, що так чи інакше цінує суспільство. Це може бути честь і гідність, повага до старших, символи країни (герб, прапор, гімн) і багато іншого, що згуртовує людей, суспільство, а тому й цінується.

Систему норм і приписів кожен соціальний інститут має свою. Її дотримання забезпечує порядок діяльності кожного члена інституту, а отже, сприяє стійкості соціальної структури суспільства.

Соціальні санкції сприяють дотриманню соціальних норм. Це розгалужена система покарань за відхилення від норм і заохочень за їх виконання. Отже, за своїм спрямуванням санкції бувають позитивні й негативні, а за характером — формальні й неформальні (див. рис.1).

Формальні негативні санкції — це покарання, передбачені законами, урядовими постановами, приписами (арешт, тюремне ув’язнення, звільнення з роботи, штраф тощо).

Неформальні негативні санкції — це покарання, що здійснюються поза офіційними інстанціями (громадський осуд, бойкот тощо).

Формальні позитивні санкції — це схвалення з боку офіційних організацій (державні премії, почесні звання, ордени тощо).

Неформальні позитивні санкції — це неофіційне схвалення (компліменти, аплодисменти, повага тощо).

Кожній нормі відповідає своя санкція. Саме за допомогою санкцій норма спроможна регулювати поведінку людини. Норма без санкцій не може стати елементом соціального контролю.

Соціальний контроль виконує охоронну функцію, стабілізує суспільство, бо якби такого не було, люди робили б усе, чого заманеться. За таких умов виникали б конфлікти, у суспільстві запанував би хаос.

Будь-які вчинки чи дії, що відхиляються від соціальних норм і не збігаються із суспільними цінностями, називаються девіантною поведінкою. Відхилення можуть бути не лише негативними (проституція, наркоманія, гомосексуалізм, психопатія), а й позитивними (прояви таланту, високі творчі досягнення). На кожну з цих груп (позитивні й негативні відхилення) припадає 10—15% населення, решта — це люди з «несуттєвими відхиленнями». Абсолютно нормальних і законослухняних людей майже немає. Проїзд «зайцем» у міському транспорті, куріння в заборонених місцях, несправедливий розподіл обов’язків між подружжям — це теж приклади девіантної поведінки.

Отже, будь-яка поведінка, що не схвалюється громадською думкою, є девіантною, а оскільки діапазон її дуже великий, то соціологи користуються двома термінами: «девіантна» (така, що відхиляється від норми) та «делінквентна» (злочинна) поведінка. Алкоголізм — девіант, бандитизм — делінквент.

Групи населення, які більше ніж інші схильні до девіантної чи делінквентної поведінки, називаються групами ризику.

Соціальний контроль поділяється на внутрішній (самоконтроль), в основі якого лежать цінності, норми, ролеві очікування, звичаї, традиції, інтералізовані в процесі соціалізації, та зовнішній, який базується на заохоченнях або обмеженнях та примусі, що становлять систему санкцій.

За внутрішнього контролю людина самостійно узгоджує свою поведінку з існуючими нормами. Це відбувається, коли індивід у процесі соціалізації глибоко засвоює норми, а порушення таких породжує в нього відчуття провини, те, що часто називають «тортурами сумління».

Совість і є виявом внутрішнього контролю. Приблизно 70% соціального контролю здійснюється за рахунок внутрішнього контролю. Що більше розвинуто внутрішній контроль, то меншою є потреба в зовнішньому контролі.

Зовнішній контроль здійснюється сукупністю інститутів і механізмів, що гарантують дотримання загальних норм і законів поведінки. Він поділяється на:

·формальний (інституціональний), заснований на постановах, законах, інструкціях державних інститутів: армії, міліції, служби безпеки, судів тощо;

·неформальний(внутрішньогруповий), заснований на схваленні чи осуді з боку родичів, друзів, колег, а також з боку громадської думки.

Для здійснення соціального контролю необхідна певна міра кооперації і солідарності. Соціальний контроль неможливий у групі, в якій індивіди діють окремо. Наприклад, неможливо контролювати поведінку людей в безладному натовпі, що утворився біля виходу з будинку, в якому спалахнула пожежа. Навпаки, легко контролювати діяльність трудового колективу, бо дії його членів чітко зкоординовані. Отже, для групи, що розвивається, необхідна солідарність, ідентифікація кожного її члена з колективом. Тільки за таких умов формуються межі соціального контролю.

Відсутній соціальний контроль у соціальних класах, прошарках, стратах; незначний— у натовпах, глядацьких аудиторіях; досить відчутний— у неорганізованих групах, творчих колективах; сильний — у малих групах, сім’ях і т. ін.


3. Громадська думка як елемент соціального контролю

Соціальний контроль у широкому розумінні охоплює всі види контролю, а у вузькому — контроль силою громадської думки.

Громадська думка — це сукупність уявлень, оцінок і суджень, що їх поділяє більшість чи принаймні значна частина населення стосовно проблем, подій чи фактів дійсності в конкретній соціальній ситуації. Вона може бути в суспільства в цілому, в етнічної групи, у виробничого колективу чи якогось іншого соціального угруповання.

Громадська думка — це особливий стан масової свідомості, спільне розуміння громадянами значущих для них явищ, подій і процесів. Громадська думка виявляється в реакції, оцінному ставленні певних соціальних спільнот (суспільства, організацій, груп) до соціальної дійсності, різних подій, поведінки та діяльності окремих людей чи соціальних інституцій, явищ і процесів з погляду цих спільнот.

Але громадська думка — це не просто «стан масової свідомості», «колективного почуття», це один з найважливіших механізмів соціальної взаємодії осіб. Нормальне функціонування будь-якого об’єднання людей неможливе без формування спільного уявлення про загальні речі, без спільних оцінок певних явищ, подій, визначення спільних норм поведінки, практичних шляхів вирішення нагальних проблем.

Подолання відчуження, налагодження тісних зв’язків із суспільством, зокрема через механізми формування й урахування громадської думки про соціальні проблеми, є однією з головних вимог соціальної орієнтації економіки і свідченням розвитку демократії.

Безсумнівно, громадська думка далека від суто наукового знання, проте й вона здатна давати правильні оцінки, що диктуються здоровим глуздом людської свідомості.

Носіями і виразниками громадської думки є люди — соціальні групи, організації, окремі особи. Вони під ідеологічним впливом чи стихійно формують загальну думку.

Основні методи формування громадської думки — наслідування, вплив авторитету, навіювання тощо, основні способи — міжособистісне спілкування, засоби масової інформації, політична пропаганда тощо.

Громадська думка виникає і формується через діалектичне взаємопроникнення, взаємоопосередкування індивідуального і групового. Від ступеня сформованості та рівня зрілості громадської думки певного об’єднання людей залежить сприйняття його як цілісної і дієздатної соціальної організації. Водночас є істотні відмінності в змісті та конкретних формах вияву громадської думки в різних соціальних організаціях. Суттєвий вплив на громадську думку справляють предметна діяльність організації, стиль керівництва в ній, характер міжособистісних стосунків, оскільки громадська думка ґрунтується на індивідуальних думках і найповніше віддзеркалює уявлення більшості суб’єктів. У ній домінують ті оцінки, які сприймаються суб’єктами незалежно від їх істинності чи хибності.

Тому громадська думка може мати як позитивну, так і негативну спрямованість. Позитивно орієнтована громадська думка має конструктивний характер з погляду на соціальний поступ, сприяє формуванню адекватної соціальної поведінки, розвитку соціальної активності, ініціативного і відповідального ставлення до функціональних обов’язків.

Особливістю громадської думки є те, що вона тримається на внутрішньому переконанні людей, приймається ними добровільно, без примусу, є прийнятною для пересічного громадянина.

Провідними елементами структури громадської думки є оцінки, які спираються на знання і підкріплюються почуттями та емоціями. Важливе місце в її структурі належить соціальним установкам, волі. Іншими словами, громадська думка — поєднання раціональних, емоційних і вольових елементів. Формуючись щодо конкретного питання, громадська думка є досить динамічною. Однак, існуючи довгий час, вона закріплюється в нормах, традиціях, звичаях.

Громадську думку вивчають за допомогою опитувань, спостережень, аналізу документації, а також колективних обговорень.
У процесі вивчення громадської думки ставиться завдання визначати не тільки оцінне ставлення людей, а і їхні судження щодо ефективних способів розв’язання певної проблеми, удосконалення структури об’єкта, поліпшення умов, раціоналізації дій тощо.

На рівні суспільства громадська думка виконує політичну, ідеологічну і соціальну функції, на рівні соціальної організації — діагностично-оцінну, виховну, управлінську.

Громадська думка, проникаючи в усі сфери життєдіяльності суспільства: виробничу, політичну, правову, етичну, релігійну, моральну, наукову — і виконуючи названі (а насамперед оцінну) функції, є дієвим елементом соціального контролю. Це — публічний вид соціального контролю, що потребує легалізації поведінки людей, подолання анонімності.

Управлінська функція опитування громадської думки відкриває важливий канал зв’язку між владою і громадськістю. Інформація про потреби, інтереси, вимоги, претензії працівників до адміністрації соціальної організації, уряду не повинна ігноруватися і має використовуватися під час розробки управлінських рішень. Вона дає змогу робити довгострокові прогнози соціального розвитку, здійснювати соціальний контроль.

Діагностично-оцінна функція опитування громадської думки полягає в соціальній розвідці, дослідженні колективних настроїв, соціальних установок індивидів, їхнього ставлення до різних соціальних проблем, суб’єктів влади тощо.

Опитування дають змогу оцінити соціально-психологічний стан людини, виявити ідеали, які сформувалися в її свідомості.

Виховну функцію громадської думки слід розглядати з двох точок зору:

· регулярність опитувань сприяє моніторингу (безперервному стеженню) за ефективністю впливу як загальнодержавних політичних акцій, так і внутрішньогрупових змін на поведінку різних категорій індивідів, на їх мислення;

· дані опитувань справляють великий вплив на формування громадської думки у заданому напрямі. Якщо вдало вмонтувати в конструкцію питань анкети соціально-психологічну установку, можна підказати бажану відповідь. Крім того, можна як завгодно інтерпретувати одержані відповіді, привернути увагу, скажімо, до певного лідера тощо.

Отже, за допомогою опитування громадської думки можна маніпулювати суспільною свідомістю людей, управляти ними.

Маніпулювання — це використання системи засобів ідеологічних і соціально-психологічних дій з метою зміни мислення і поведінки людей усупереч їхнім інтересам. При цьому люди часто й не усвідомлюють, що їхній світогляд, потреби, інтереси і спосіб життя загалом багато в чому залежать від тих, хто ними маніпулює. Можливості маніпулювання особливо зростають з розвитком засобів масової комунікації.

Громадська думка є спільною для більшості, але не обов’язковою для кожного. Тому громадські організації, адміністрації, формальні й неформальні лідери своїм авторитетом повинні підсилювати позитивні моменти громадської думки. Їх необхідно постійно відображати в місцевих засобах масової інформації, в документах з організації та оплати праці, використовувати під час зборів, нарад з вирішення проблем соціальної організації.


Висновки

Соціологія праці — це галузь соціології, яка вивчає соціальні групи та індивідів, що включені до процесу праці, а також їхні професійні та соціальні ролі й статуси, умови й форми їхньої трудової діяльності. Як видно, сама назва навчальної дисципліни і галузі знань "соціологія праці" орієнтує на дослідження саме людської праці.

Отже, соціологічний підхід до вивчення праці (на відміну від економічного) означає врахування суспільної нерівності — неоднакового становища різних суб’єктів трудових відносин (соціальних груп та окремих індивідів), їхньої трудової поведінки, що зумовлена насамперед суспільним поділом праці.

Соціологія праці є найзагальнішою зі спеціальних соціологічних теорій, що мають предметом свого дослідження соціально-трудові відносини і процеси, соціальні інститути і спільноти у сфері праці (соціологія трудового колективу, соціологія професій, соціологія організації, промислова соціологія та ін.), форми і методи впливу на них.

Праця як соціальний інститут, специфічна форма спільної діяльності людей є не тільки методом, процесом добування засобів до існування, вона визначає специфіку практично всіх соціальних, економічних та інших процесів у суспільстві, навіть специфіку суспільного ладу в державі. Трудовий колектив не тільки об’єднує людей для виробництва товарів і послуг, а є практично єдиною формою узгодження, поєднання індивідуальних, групових та суспільних економічних інтересів, найважливішим чинником соціалізації особистості.


Список використаної літератури

1. Дворецька Г. В. Соціологія праці: Навч. посібник. — К., 2001.

2. Дворецкая Г. В., Махнорылов В. П. Социология труда. — К., 1990.

3. Дикарева А. А., Мирская В. П. Социология труда. — М., 1989.

4. Кравченко А. И. История зарубежной социологии труда. Общие принципы. — М., 1991.

5. Кравченко А. И. Социология труда в ХХ веке. — М., 1987.

6. Лагутін В. Д. Людина і економіка: соціоекономіка. — К., 1996.

7. Маркович Д. Социология труда. — М., 1988.

8. Полторак В. А. Соціологія. Основи соціології праці та управління.— К., 1992.

9. Сероштан Н. А., Алдохин И. П., Савченко Б. Г., Сасина Л. А. Социология труда: Учеб. пособие. — Харьков, 1990.

10. Соколова Г.Н. Тенденции развития социологии труда в 1988—1990 гг.// Социол. исследования. — 1991. — № 3.

11. Смирнов И. В. Человек — источник заинтересованного труда // Социол. исследования. — 1991. — № 2.

12. Соціологія праці та управління: Термінологічний словник-довідник/ За ред. В. А. Полторака. — К., 1993.

13. Социология труда: Учебник / Под ред. Н. И. Дряхлова, А. И. Кравченко, В.В. Щербины. — М., 1993.

14. Штольберг Р. Социология труда / Пер. с нем. — М., 1982.

загрузка...
Top