Соціологія і наука

Вступ.

1. Соціологія в системі наук.

2. Взаємодія особистості і суспільства.

3. Співвідношення понять людина, індивід, індивідуальність, особистість.

4. Соціальний інститут сім'ї.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Опановуючи та засвоюючи завдяки діяльності й спілкуванню суспільний досвід, надбання попередніх поколінь, індивід оволодіває матеріальними і духовними цінностями суспільства. Навколишнє середовище не є для нього незмінним, а сам він не пасивний продукт взаємодії спадковості й середовища. Щоб скористатися накопиченими багатствами, кожне нове покоління повинно пізнати їх завдяки діяльності, адекватній тій, що представлена в результатах і соціальному досвіді людей. Оволодіння ними є формою, всередині якої відбувається розвиток психіки, свідомості людини, її особистості загалом.

Для розуміння сім'ї як соціального інституту велике значення має аналіз ролевих відносин в сім'ї. Сімейна роль – один із видів соціальних ролей людини в суспільстві.

Особистість — суб'єкт власної життєдіяльності, суспільна істота, наділена свідомістю і представлена психологічними характеристиками, які є стійкими, соціально зумовленими, виявляються у суспільних зв'язках, відносинах з навколишнім світом, іншими людьми, визначають поведінку людини.

Особистість виражає належність людини до певного суспільства, певної історичної епохи, культури, науки, традицій тощо. Поняття “особистість” має сенс лише в системі суспільних відносин — там, де може виявлятися соціальна роль чи сукупність ролей. Йдеться не про своєрідність і різноманітність цих ролей, а насамперед про специфічне розуміння індивідом своєї ролі, про внутрішнє ставлення до неї, вільне і зацікавлене чи вимушене і формальне її виконання. Нині існує дві основні концепції особистості. Одна з них трактує особистість як функціональну (рольову) характеристику людини, інша розглядає її як сутнісну характеристику людини.


1. Соціологія в системі наук

У системі суспільних, гуманітарних наук соціологія посідає важливе місце. Це зумовлено тим, що: вона є наукою про суспільство, його процеси та явища; охоплює загальну соціологічну теорію (теорію суспільства), яка виступає як теорія та методологія всіх інших суспільних і гуманітарних наук; усі науки, які вивчають різноманітні сторони життєдіяльності суспільства і людини, завжди передбачають і соціальний аспект, тобто закони та закономірності, які досліджуються в певній сфері суспільного життя, реалізуються через діяльність людей; техніка й методика вивчення людини та її діяльності, методи соціального вимірювання та ін., які розробляються соціологією, використовуються всіма іншими суспільними та гуманітарними науками.

На межі соціології з іншими науками склалася ціла система досліджень — «соціальні дослідження» (соціально-економічні, соціально-політичні, соціально-демографічні та ін.).

Те, що соціологія посідає загальне, а не окреме місце серед суспільних і гуманітарних наук, не означає, що вона є філософською наукою, її значення для інших наук полягає в тому, що вона дає науково обґрунтовану теорію про суспільство та його структури, забезпечує розуміння законів і закономірностей взаємодії його різноманітних структур.

У системі суспільних наук соціологія найбільше пов'язана з історією.

Об'єктом і предметом досліджень історії та соціології є суспільство та його закономірності в їх конкретних виявах. Обидві науки відтворюють соціальну дійсність в єдності необхідного й випадкового.

Відмінність між ними полягає в тому, що історія вивчає не сьогоднішній день, а минуле суспільства, відображає процес в хронологічній послідовності, причому часто іншими засобами, ніж соціологія. Джерела, використовувані історією та соціологією, збігаються лише частково.

Багато спільного між соціологією та філософією. Але, на відміну від філософії, соціологія має справу не лише з абстрактними законами та категоріями, а й з конкретними фактами дійсності, її висновки та узагальнення мають частковий характер.

Соціологія працює і на межі з економічною наукою, предметом якої є вивчення закономірностей і форм функціонування й розвитку відносин, що складаються в процесі виробництва, обміну й розподілу матеріальних благ. Оскільки спосіб виробництва лежить в основі всіх соціальних відносин і процесів, є умовою всієї життєдіяльності людини, зрозуміло, що багато економічних досліджень безпосередньо змикаються з соціологічними студіями. І, навпаки, соціологічні дослідження (соціологія праці, міста і села, економічна соціологія тощо) значною мірою базуються на результатах пошуку економічної науки[2, c. 58-60].

Вивчаючи міжкласові та внутрікласові відносини, соціальні дії мас та особистостей, соціологія спирається на дані правових наук, в полі зору яких — юридичні норми, що законодавче закріплюють певні відносини між класами та регулюють соціальну поведінку людей.

Із психології як науки соціологія запозичує теорію мотивів поведінки, особистих та масових реакцій, методи дослідження соціальних орієнтацій особистості, які є необхідними компонентами при дослідженні поведінки особистості в колективі та суспільстві.

Різноманітні галузі педагогіки, як і соціальної психології, мають велике значення при вивченні соціологічних проблем освіти.

Вивчаючи взаємовідносини людей у колективі, сім'ї, їх ставлення до праці, власності тощо, соціологія використовує понятійний апарат, основні ідеї етики.

У певні взаємовідносини вступає вона і з технічними науками у процесі дослідження системи «людина—техніка» в межах окремих виробничих процесів, виробництв, галузей, зокрема при вивченні соціальних аспектів роботизації, автоматизації виробництва.

Широко застосовує соціологія математичні методи, вироблені кібернетикою, теорією інформації, теорією ділових ігор тощо. Створюються і спеціальні математичні методи та теорії (шкільний, факторний, причинний і латентний аналізи), пристосовані до специфіки соціологічного дослідження.

Таким чином, соціологія функціонує у тісній взаємодії з комплексом соціально-гуманітарних наук, яка в кожному конкретному випадку має свої специфічні аспекти[5, c. 67-68].

2. Взаємодія особистості і суспільства

Питання взаємозв'язку особи й суспільства перебуває в полі зору багатьох психологічних шкіл. Так, згідно з теорією психоаналізу, психологічна проблема рушійною силою, мотивами поведінки людини є несвідомі біологічні потяги та інстинкти. Душевний стан людини визначається, на думку 3. Фройда, співвідношенням несвідомого у формі інстинктів, потягів, імпульсів, і свідомого — як результат впливу соціального оточення, боротьба між якими завжди набуває драматичного характеру і призводить до конфліктів людини із суспільством. Теорія відчуження Е. Фромма вважається найбільш «соціалізованим» ученням неофройдизму. Втрату зв'язків із світом та з іншими людьми Е. Фромм називає відчуженням, «негативною свободою». Такий стан пригнічує людину, адже вона прагне мати певні стосунки з іншими, вступати з ними у взаємодію та спілкування. Але такої можливості навколишній світ не надає індивідові й тому він стає самотнім. Таким чином, Е. Фромм підкреслював двоїсту природу людини, яка, з одного боку, хоче бути незалежною, а з іншого — прагне позбавитися цієї незалежності, що призводить до відчуження. Отже, відчуження, за Е. Фроммом, це фатальна основа міжособистісних стосунків. Воно може проявитися у формі конформізму, мазохізму, садизму, перерости в почуття агресії. Щоб подолати відчуження, людям необхідно прищеплювати гуманістичні засади, основою яких є почуття любові як до себе, так і до інших людей. Теорія розвитку особистості Е. Еріксона також була розроблена в дусі неофройдизму. Вчений наголошував, що розвиток особистості визначається соціальним світом, а не біологічними чинниками, і між особистістю та суспільством немає антагонізму. Основною властивістю людини є «ідентичність особистості», яка вказує на взаємозв'язок особи й соціального оточення та виявляється у спрямованості людини на себе, в ототожненні її з соціальною групою, у визначенні цінності людини, її соціальної ролі та призначенні. Отже, ідентичність розглядається Е. Еріксоном у двох аспектах:

• як така, що складається з двох компонентів: органічного та індивідуального (фізичні дані, задатки, цілісність людського індивідуального буття);

• у соціальному аспекті (групова ідентичність — входження особистості в різні спільноти, психосоціальна ідентичність — відчуття людиною значущості свого буття для суспільства).

Кожен з названих аспектів ідентичності має два полюси: позитивний (яким має бути індивід з погляду соціального оточення) і негативний (те, яким він не повинен бути). Ідентичність формується у протиборстві цих двох сторін[4, c. 125-126].

Гуманістична психологія прагне до цілісного вивчення особистості, наголошуючи при цьому на значенні довільності поведінки, ролі справжніх духовних цінностей і переконань у процесі становлення особистості. Так, А. Маслоу вважає, що умовою оздоровлення суспільства є розвиток у людини творчого начала й самоактуалізації особистості, які передбачають єднання людини із соціумом.

Погляди Б. Ананьева на особистість передбачають вивчення зв'язку між інтеріндивідуальною структурою того соціального цілого, до якого належить особистість, та інтраіндивідуальною структурою самої особистості. Різноманітність зв'язків із суспільством визначає інтраіндивідуальну структуру особистості, її внутрішній світ та організацію особистісних властивостей, стійкі комплекси яких регулюють обсяг і міру соціальних відносин особистості, впливаючи на створення нею власного середовища розвитку і становлення.

Усі перелічені теорії стосовно вирішення питання співвідношення особистості й суспільства є методологічною платформою різних наукових шкіл, засобом зазначення їхньої стратегії й тактики. В сучасних соціально-психологічних дослідженнях зазначається, що прогресивні зміни в механізмах соціально-психологічного відображення, способах поведінки, видах діяльності людини зумовлені єдністю соціальних впливів з природними можливостями індивіда. Ряд учених на підставі соціально-психологічних та етнографічних матеріалів про розвиток і становлення людини вважають, що сьогодні вивести закономірності соціалізації особистості, умови та чинники, які впливають на цей процес, тільки з психології, соціології, етнографії, медицини чи біології неможливо. Необхідна міждисциплінарна кооперація, яка передбачає докладне врахування всіх наукових досягнень у галузі вивчення людини. Опановуючи та засвоюючи суспільний досвід, усі надбання попередніх поколінь через діяльність і спілкування, індивід оволодіває матеріальними й духовними цінностями, які застає на момент народження. Водночас навколишнє середовище не є для нього незмінним, а сам він не є пасивним продуктом взаємодії спадковості й середовища: вони реалізуються через активність особистості, на основі якої розв'язуються її соціально-психологічні проблеми.

Досягати взаєморозуміння, з'ясовувати причини власної поведінки та вчинки співрозмовників, особистість вступає в активну взаємодію з суспільством, іншими людьми та із самою собою.

Активність, таким чином, — це той методологічний принцип, який допомагає розкрити специфіку становлення мінливої особистості в соціумі, що також змінюється. Він дає змогу врахувати роль об'єктивних чинників у їхній реальній дії на особистість, а також прояв потенційних характеристик самої особистості в процесі соціально-психологічного відображення. Основу активності особистості становлять потреби, які виступають рушійною силою її розвитку. Отже, про активність водночас можна говорити як про форму вираження потреб людини, вияву її соціально-психологічних властивостей, так і про характеристику особистості як суб'єкта життєдіяльності. Активність сприяє злиттю індивіда із соціумом (ідентифікація) і виокремленню, збереженню свого «Я» (автономізація), тобто активність виступає і як формування, перетворення особистості, і як подолання зустрічних детермінант у процесі її становлення. При цьому шляхи прояву активності можуть бути різними: оптимальне використання природних здібностей і можливостей індивіда, знаходження оптимально-індивідуального темпу життя, визначення своєчасності залучення особистості до соціальних процесів тощо. Спонукує людину до активної дії конкретна мета, що має перспективну привабливість. Саме за таких умов у людини з'являється сильна внутрішня потреба, спонука, яка і приводить до активності[9, c. 87-89].

Активність — багатомірна категорія, яка реалізується в системі цільових установок, ціннісних відносин і орієнтацій, що визначають мотиваційну сферу особистості, спрямованість її інтересів, нахилів, вибір способів взаємодії і спілкування. Результатом активності є формування самосвідомості особистості, власного рефлексивного «Я», нової установки, а також потреби в нових соціальних і міжособистісних відносинах. Отже, в основі особистості лежать цінності, прийняті нею. Вони й регулюють індивідуальну поведінку, забезпечують власну соціально-моральну активність.

Коли йдеться про активність особистості в міжособистісному спілкуванні, то передбачається активність усіх учасників комунікативного процесу. Відбувається взаємовплив, результатом якого є зміна в соціальній поведінці партнерів зі спілкування. Тут варто зазначити, що не в кожному випадку вплив завершується прийняттям цінностей, а тільки за умови, коли: зовнішні цінності не суперечать уже наявним в особистісній структурі цінностям; нова орієнтація, що виникла в результаті сприйняття цінностей, дає змогу особистості задовольнити певні потреби та цілі спілкування; не виникає внутрішнього дискомфорту, когнітивного дисонансу в учасників взаємодії. Оскільки кожний із учасників спілкування сприймає іншого як суб'єкта, то відбувається не лише взаємовплив, а й взаємний обмін реакціями, який підкріплює або змінює поведінку співрозмовників, активізуючи тим самим їхні зусилля для досягнення мети спілкування.

Активність особистості формується за умов соціальних зв'язків і контактів людини із соціумом. Рушійною силою розвитку особистості в її активному просуванні до вершин, виступають суперечності, що виникають у житті людини і знаходять своє розв'язання завдяки активності самого індивіда й зустрічної активності соціального середовища. Свого часу А. Маслоу виокремив такі характеристики особистості, яка реалізує потребу в самоактуалізації й розвитку активності: ефективніше сприймання реальності; сприйняття себе, інших, природи; спонтанність, простота, природність; концентрація уваги на проблемі (на відміну від концентрації уваги на собі); незалежність, потреба у відокремленості; автономія (незалежність від культури й оточення); свіжість сприймання; містичність і досвід вищих станів; почуття причетності, єдності з іншими; глибокі міжособистісні стосунки; демократичний характер взаємин; розмежування засобів і цілей; філософське почуття гумору; креативність; опір окультурюванню. Отже, особистість характеризується не лише творчою, інтелектуальною активністю, а й соціально-психологічною (взаємодія, обмін інформацією, прояв перцептивно-рефлексивних властивостей тощо), яка визначається співвіднесенням процесу спілкування з власним соціально-психологічним досвідом, інформаційним фондом, системою цінностей, мірою участі людини в комунікації. Активність, таким чином, виявляється як зовнішніми формами (поведінка, вчинки), так і внутрішніми проявами, зумовленими інтересами, потребами, ідеалами, переконаннями тощо[4, c. 97-99].

Коли задоволенню потреби людини у спілкуванні ніщо не загрожує, відбувається зростання комунікативної активності, людина прагне стати настільки успішною у взаємодії, наскільки їй дають змогу власні здібності ефективно виконати спільне завдання. Водночас люди, яким не вдалося розвинути свій комунікативний потенціал, вплинути на співрозмовника, відчувають спад активності. Прояв активності може бути обмежений також негативним впливом минулого соціально-психологічного досвіду і звичками; соціальними впливами і груповим тиском; внутрішніми захистами; порушенням особистістю гармонії у спілкуванні (надмірне спілкування призводить до розчинення особистості в масі, надмірне виокремлення — до індивідуалізму).

В кінцевому підсумку опис комунікативної активності особистості передбачає постановку таких основних питань: як людина сама ставиться до соціальних і міжособистісних відносин; які її взаємини з оточенням, кого вона любить, кому симпатизує, надає перевагу й чи відповідають їй взаємністю; наскільки вона здатна до саморозкриття, прояву власної активності й розуміння іншого учасника комунікативного процесу. А відповіді на ці запитання визначають зміст її рефлексивного «Я», її самосвідомість, ступінь задоволення спілкуванням, конкретний вчинок.

Щодо категорії «професіоналізм особистості», то це поняття трактується по-різному:

• воно ототожнюється з професійною придатністю, яка розглядається як сукупність психічних і психофізіологічних особливостей людини, необхідних і достатніх для досягнення певної ефективності в тому чи іншому виді діяльності;

• його ставлять в один ряд з поняттям «майстерність», вважаючи ці дві дефініції синонімами;

• ототожнюють з творчістю, під якою розуміють діяльність, спрямовану на створення нових матеріальних і духовних цінностей;

• «професіоналізм особистості» розглядається як професійне самовизначення, або як психологічна готовність, самоосвіта, самовиховання;

• соціально-психологічні особливості професіоналізму особистості поєднують із культурою спілкування, соціально-психологічною компетентністю, яку відрізняють від психологічної готовності й професійної майстерності (вважається, що природа соціально-психологічної компетентності складається з відповідних знань, уявлень і стереотипів, а психологічна готовність і майстерність охоплюють не лише знання, а й уміння, навички та інші компоненти);

• дану категорію можна ототожнити із самоефективністю особистості (А. Бандура) — наукове трактування мудрості, що міститься в позитивному мисленні (йдеться насамперед про людей компетентних, результативних, тих, що вірять у власні можливості) та ін. Соціально-психологічні основи професіоналізму особистості складаються із сукупності соціально-психологічних, соціокультурних та етнопсихологічних знань, умінь і навичок, якими повинен володіти індивід для ефективного здійснення соціальних та міжосо-бистісних відносин (відображення соціальних оцінок, регуляція поведінки тощо). Соціально-психологічний професіоналізм особистості характеризується певним рівнем психологічної готовності здійснювати процес спілкування; наявністю в людини здатності до самооцінки, самоаналізу, саморозвитку, самоорганізації, самоконтролю; вмінням сприймати й оцінювати інших людей у процесі взаємодії; здатністю відтворювати й відображати соціально-психологічну реальність, активізувати складові комунікативного потенціалу особистості. Отже, можна виокремити такі соціально-психологічні компоненти, що становлять основу професіоналізму особистості у спілкуванні: психологічна готовність здійснювати міжособистісні стосунки; професіоналізм спілкування та своєрідність взаємин, що складаються між учасниками комунікативного процесу; характеристика соціально-психологічних знань, умінь і навичок, спеціальних здібностей, що підвищують ступінь готовності до взаємодії; самовиховання, самоосвіта й освіта як передумови досягнення вершин професіоналізму особистості у спілкуванні[1, c. 72-74].

Професіоналізм особистості у спілкуванні — ціннісне ставлення індивіда до комунікативного процесу, мотиваційна готовність здійснювати його в умовах соціуму; це система уявлень індивіда про самого себе, на основі якої він вибудовує свою взаємодію з іншими людьми і ставиться до себе. Серед найвідоміших теорій соціально-психологічного «Я» виокремлюють такі: дзеркального «Я», соціального порівняння та самосприймання. Становлення соціально-психологічного «Я», динаміка психічних процесів, комунікативних властивостей та якостей індивіда невід'ємні від суспільних умов і подій, які передбачають індивідуалізований характер і спосіб участі людини у взаємодії з іншими, актуалізують суб'єктність особистості. Коли вона проявляє соціально-психологічну компетентність, ідеться про почуття власної гідності, самооцінку та самоповагу як найважливіші регулятивні функції «Я». І чим вищим є рівень соціально-психологічної компетентності особистості, тим нижчою є вірогідність деформації «Я».

Комунікативні вміння й навички, набуття соціально-психологічного досвіду, ціннісного ставлення до спілкування, мотиваційної готовності взаємодіяти з іншими закладаються в індивіда ще в дитинстві й розвиваються та вдосконалюються протягом усього життя. Серед показників комунікативно зрілої особистості найважливішими можна вважати такі: розвинуте почуття відповідальності за поведінку та вчинки; потреба в спілкуванні з іншими людьми; здатність до активної участі в житті суспільства й до ефективного використання своїх комунікативних знань і здібностей під час взаємодії, до соціально-психологічної близькості з іншою людиною, до конструктивного розв'язання різноманітних життєвих проблем шляхом встановлення соціальних контактів і міжособистісних стосунків; потреба у процесі спілкування в найповнішій самореалізації, ефективному прояві власного комунікативного потенціалу. Зрілу в соціально-психологічному відношенні людину характеризує перехід із світу побудови планів щодо спілкування у світ реалізації життєвих задумів у взаємодії, перехід від самовизначення до професійної самореалізації, здійснення себе в реальному комунікативному процесі. Збереження осмисленості соціальних контактів — важлива передумова професійної самореалізації особистості у сфері спілкування. Не менш вагомий чинник професіоналізації особистості — визнання в групі соціально-психологічних властивостей і якостей індивіда: якщо ця оцінка достатньо висока, то соціально-групове визнання не лише компенсує, а й виправдовує в очах особистості навіть невдачі у сфері міжособистісних стосунків; брак такого визнання — одна з причин соціально-психологічного дискомфорту особистості, незадоволеності соціальними контактами, а іноді психологічної кризи людини. Не можна не враховувати ще одну обставину, значення якої актуалізується в наш час і яка впливає на професіоналізм особистості у спілкуванні з іншими. Йдеться про відчуття захищеності людини, яке є важливою потребою індивіда й дає йому змогу творчо працювати, максимально реалізовувати свої комунікативні можливості, відчувати впевненість і стабільність свого існування в соціумі. За умови, якщо особистість позбавлена цієї потреби (бути захищеною), вона втрачає впевненість у собі, стає вразливою, починає обстоювати позицію невтручання, уникнення, пристосування у взаємодії з іншими. Про соціально-психологічне зростання в цьому разі не може йтися.

Загалом для суспільства та для самої особистості надзвичайно важливо продовжити її комунікативне акме, перетворити його на найактивніший період соціальних контактів людини. Ця нагальна потреба й актуальна проблема сучасних соціально-психологічних досліджень може розв'язуватися шляхом: актуалізації комунікативного потенціалу особистості; розвитку в особистості комунікативних здібностей, умінь і навичок; приведення у відповідність її комунікативних і типологічних властивостей з умовами соціального середовища, особливостями соціально-психологічного простору, його можливостями та обмеженнями; вивчення впливу етнопсихологічних особливостей учасників взаємодії на розвиток і становлення комунікативних здібностей особистості; створення умов для подолання суперечностей мікросередовища та особистості, що детермінують поведінку індивіда; комунікативного самовдосконалення особистості, усвідомлення нею своїх реальних комунікативних можливостей, ставлення до себе як до суб'єкта, учасника комунікативного процесу; комунікативної підготовки людини, формування в неї потреби у спілкуванні, виховання комунікативної культури[3, c. 122-125].

Соціальне життя індивіда трактується як упорядкована система взаємодій індивідів, сукупність численних видів і форм спільної особистості діяльності людей, спрямованої на забезпечення умов і засобів їхнього існування, реалізацію інтересів, цінностей, потреб, у тому числі й потреби у спілкуванні, встановленні соціальних контактів. За соціологією, соціальне життя — це соціум. Для соціальної психології надзвичайно важливо з'ясувати, яким чином структурні складові особистості проявляються в поведінці під час засвоєння нею соціального досвіду, як відбувається процес соціально-психологічного відображення дійсності, за допомогою яких соціально-психологічних механізмів здійснюється задоволення потреб людини в соціумі.

Соціальне життя насичене різноманітними змінами. Ті зміни, що відбуваються сьогодні у сфері економіки, політики, духовного життя суспільства, супроводжуються змінами в соціальній поведінці особистості. Отже, спостерігається взаємовплив, взаємозв'язок соціального життя й соціальної поведінки людини, який можна виразити такими методологічними константами:

• взаємозв'язком людини з безпосереднім середовищем її життєдіяльності;

• зміною способу та форм життєдіяльності людини під впливом науково-технічного прогресу;

• впливом змін, що відбуваються в суспільстві, на людину і зворотним впливом людини на середовище й техніку як компонент цього середовища.

Зумовлюють соціальну поведінку особистості її потреби, які людина може задовольнити тільки у спілкуванні й діяльності. Соціальні потреби досить різноманітні: у діловому спілкуванні, налагодженні дружніх зв'язків з іншими; у прояві незалежності, автономності, значущості; у професійному вдосконаленні та прояві власних потенційних-можливостей; у можливості нести людям добро й щастя; у повазі до суспільства та його членів; у наданні допомоги іншим тощо. Пізнавальні потреби реалізуються через інтерес, тобто емоційно забарвлену інтелектуальну вибірковість. Інтерес проявляється в емоційному тоні, в увазі до об'єкта (в ньому поєднується емоційне та раціональне), забезпечує спрямованість особистості, сприяє більш широкому, глибокому й повному відображенню дійсності. Наш час вимагає урахування, взаємодії та гармонізації всіх типів інтересів (суспільних, групових, особистих) у розбудові правової держави. Інтерес є сполучною ланкою між потребами й цінностями[7, c. 108-110].

3. Співвідношення понять людина, індивід, індивідуальність, особистість

Особистість — суб'єкт власної життєдіяльності, суспільна істота, наділена свідомістю і представлена психологічними характеристиками, які є стійкими, соціально зумовленими, виявляються у суспільних зв'язках, відносинах з навколишнім світом, іншими людьми, визначають поведінку людини.

Особистість виражає належність людини до певного суспільства, певної історичної епохи, культури, науки, традицій тощо. Поняття “особистість” має сенс лише в системі суспільних відносин — там, де може виявлятися соціальна роль чи сукупність ролей. Йдеться не про своєрідність і різноманітність цих ролей, а насамперед про специфічне розуміння індивідом своєї ролі, про внутрішнє ставлення до неї, вільне і зацікавлене чи вимушене і формальне її виконання. Нині існує дві основні концепції особистості. Одна з них трактує особистість як функціональну (рольову) характеристику людини, інша розглядає її як сутнісну характеристику людини.

Погляд на особистість як функціональну характеристику людини спирається на поняття “соціальна функція людини”, “соціальна роль”. Таке розуміння особистості не дає змоги цілком розкрити її внутрішній, глибинний світ, оскільки зовнішня поведінка не завжди і не обов'язково виражає справжню сутність індивіда. Значно глибшим є намагання пізнати особистість у сутнісному плані. Йдеться про регулятивно-духовні потенції особистості, її самосвідомість, джерела волі, ядро характеру, які реалізуються у соціальному способі життя, суспільних відносинах і певним чином впливають на них. При цьому головною властивістю особистості як результату відтворення соціальної реальності є світогляд, одночасно з яким формується і характер особистості — психологічний стрижень людини, що стабілізує її соціальні форми активності. У цьому контексті особистість розглядається як міра цілісності людини. Без внутрішньої цілісності немає особистості. Водночас в особистості важливо бачити не тільки загальне, а й своєрідне. Таке розуміння її сутності передбачає погляд на неї не тільки як на соціальну, а й як на індивідуально-самобутню істоту. Особистість є унікумом, зумовленим як її спадковими особливостями, так і умовами соціального середовища, в якому вона формується і розвивається[11, c. 127-129].

Для пізнання особливостей формування властивостей особистості, у тому числі й соціально-психологічних, необхідно розглядати її життя в суспільстві, її рух у системі суспільних відносин. Без колективу, групи, людських спільностей особистість в її діяльній соціальній сутності не можлива, тому охарактеризувати її можна тільки в системі міжособистісних стосунків, у колективній діяльності. Суспільство для особистості є не просто зовнішнім середовищем, а певною системою взаємозв'язків.

Індивідуальність (лат. individuitas — неподільність) — сукупність особливостей і певних властивостей людини, які характеризують її неповторність і виявляються у рисах характеру, у специфіці інтересів, якостей, що відрізняють одну людину від іншої.

Індивідуальність є неодмінною і найважливішою ознакою особистості. Поняття “особистість” та “індивідуальність” не тотожні. Особистість завжди є суб'єктом відносин із конкретним соціальним оточенням. Тому структура особистості ширша від структури її індивідуальності. Поступ від людини, індивіда через індивідуальність до особистості можна розглядати і як процес соціалізації, і як внутрішнє вдосконалення людини.

Психологи, вивчаючи особистість, роблять спроби розглядати її “вростання” в культуру суспільства як суто “духовний процес”. Так, представники символічного інтеракціонізму трактують взаємозв'язок особистості і суспільства як процес засвоєння індивідом системи соціальних ролей у первинній групі шляхом “прийняття ролі іншого”. Інші теоретики вважають його своєрідним переходом від біологічних до соціальних етапів розвитку, беручи за основу процес навчання, адаптації. Суспільні відносини перетворюють природні функції на соціальні, якими послуговується суспільний розвиток. Соціальне не знищує біологічного, воно включає його в нові системи зв'язків і відносин, підпорядковуючи якісно новим законам соціальної форми руху. Соціальний рух, постаючи як особлива, вища форма саморозвитку матерії, має різні рівні, різний характер вияву. Він охоплює історичний рух суспільств, класів, національних груп. У ньому втілюється розвиток людини як головного об'єкта всього історичного процесу, розвиток суспільного індивіда. Психологія в аналізі проблем, пов'язаних із вченням про соціальний рух, виокремлює особливі аспекти. Вона зосереджується на з'ясуванні його закономірностей, наприклад, таких, як оперування ідеальними об'єктами, формування внутрішньої позиції суб'єкта, розвиток його в процесі діяльності та ін.

Існують різні теорії, які зводять суспільства до індивідів або розглядають індивіда як усього лише частина, "молекулу" суспільства. Людина й суспільство діалектично взаємозалежні. Вони не можуть розглядатися ізольовано, окремо друг від друга: немає суспільства без людини, але й людина існує тільки в суспільстві. Людина у своїм відношенням до природи створює себе як суспільна істота й творить при цьому історію, отчого й історія є не що інше, як діяльність людини, що реалізує свої мети. По суті відносини між людиною й суспільством у своїй основі визначається тим, що людина як людська істота проявляє себе, розкриваючи свою родову сутність у процесі праці, що можливо лише в умовах суспільства, тобто тоді, коли поводження багатьох індивідів взаємозалежно, у процесі виробництва, коли люди змінюють існуюче й створюють нове, впливаючи один на одного й створюючи один одного й себе самих[5, c. 44-46].

4. Соціальний інститут сім'ї

Сім'я як соціальний інститут є об'єктом теоретичного соціологічного аналізу на макрорівні. Такий аналіз дає змогу з'ясувати типи сім'ї і шлюбу в різних культурах, їх зв'язок з іншими соціальними інститутами та системами, визначити функції сім'ї і з'ясувати, наскільки функціонування сім'ї і спосіб її життя відповідають потребам суспільства. При цьому вивчаються не конкретні сім'ї, а взірці сімейної поведінки, притаманні певним культурам чи соціальним групам» аналізуються основні ролі членів сім'ї, ефективність їх виконання, суспільні функції сім'ї, причини та наслідки недостатньої реалізації цих функцій за різних культурно-історичних умов, соціальний механізм зміцнення сімейних норм та цінностей, співвідношення з ними реальної поведінки членів різних типів сімей тощо.

Включаючись у ціннісно-нормативну систему суспільства, сім'я виступає як соціальний інститут, своєрідний ціннісно-нормативний комплекс, за допомогою якого регулюється й контролюється поведінка членів сім'ї, визначаються їхні соціальні ролі та статуси.

Контроль може бути формальним і неформальним, здійснюватися як стосовно відносин подружжя (між чоловіком і дружиною), так і стосовно батьківства (між батьками і дітьми). Якщо порушення сімейних норм має епізодичний характер, не призводить до розпаду сім'ї, відмови від батьківства, то такі відхилення від нормативної поведінки контролюються громадською думкою, за допомогою неформальних санкцій з боку родичів, друзів, товаришів по роботі тощо. Коли виникають постійні сімейні конфлікти, що призводять до розлучення, тоді державно-правові органи (суди) визначають права та обов'язки колишнього подружжя щодо користування майном, виховання дітей тощо.

Зміст діяльності сім'ї розкривається в її функціях. Під функціями сім "і вчені розуміють спосіб прояву активності, життєдіяльності сім'ї та її членів, спрямованої на вдоволення базисних потреб суспільства й індивідів.

Оскільки сім'я взаємодіє, з одного боку, із суспільством, а з другого — з окремими особами (членами сім'ї), то ті функції, що вона виконує стосовно суспільства, називають суспільними функціями, а ті, які виконуються щодо окремих членів сім'ї, — індивідуальними. Суспільні функції зв'язані з потребою суспільства в інституті сім'ї, а індивідуальні — з потребами особи, що належить до сімейної групи[9, c. 138-140].

Сім'я аналізується як інститут тоді, коли особливо важливо з'ясувати відповідність (або невідповідність) образу життю сім'ї, її функцій сучасним суспільним потребам. Модель сім'ї як соціального інституту дуже важлива для прогнозу змін сім'ї, тенденцій її розвитку. При аналізі сім'ї як соціального інституту дослідників, перш за все, цікавлять зразки сімейної поведінки, сімейної ролі, особливості формальних і неформальних норм і санкцій у сфері шлюбний-сімейних відносин. Як мала соціальна група сім'я розглядається тоді, коли вивчаються взаємини між індивідами, що входять в сім'ю.

При такому підході успішно досліджуються мотиви вступу до браку, причини розлучень, динаміка і характер подружніх відносин і відносин між батьками і дітьми. Хоча при цьому потрібно враховувати, що групова поведінка схильна до впливу соціально-економічних і соціально-культурних умов. В даний час є достатні передумови для постановки питання про інтеграцію інституційного і групового підходу для соціологічного вивчення сім'ї як соціальної системи.

Правомірність такого підходу обумовлена тим, що до дослідження сім'ї може бути застосована логіка системного підходу, тобто виявлення компонентів зовнішніх і внутрішніх зв'язків, цілей функціонування, функцій. Теоретичні і практичні проблеми дослідження сім'ї пов'язані з ефективністю її функціонування як системи.

Серед таких проблем:

- невідповідність функціонування сім'ї суспільним потребам;

- суперечність між чоловічою і жіночою ролями в сім'ї, між ролями професійними і сімейними, низька згуртованість сімейної групи;

- падіння престижу традиційного браку[7, c. 69-70].


Висновки

У соціологічному аналізі використовуються такі економічні характеристики сім'ї, як її склад та структура, якість помешкання (кількість кімнат, житлова площа, зручність розташування, наявність побутових вигод), наявність предметів побутового та культурного призначення, власного транспорту, будинку, присадибної ділянки, господарства тощо.

Для пізнання особливостей формування властивостей особистості, у тому числі й соціально-психологічних, необхідно розглядати її життя в суспільстві, її рух у системі суспільних відносин. Без колективу, групи, людських спільностей особистість в її діяльній соціальній сутності не можлива, тому охарактеризувати її можна тільки в системі міжособистісних стосунків, у колективній діяльності. Суспільство для особистості є не просто зовнішнім середовищем, а певною системою взаємозв'язків.

Гармонізація взаємозв'язку соціального життя й соціальної поведінки людини як серед однієї народності, так і в міжнаціональному плані досягається за рахунок соціального контролю, що здійснюється в межах взаємовпливу індивідуальних і соціальних дій індивідів і виявляє внутрішню суперечливість взаємодії: людина стає соціально зумовленою індивідуальністю під впливом суспільної системи, водночас індивідуальність не може розвиватися, якщо людина сліпо копіює зразки культури, пропоновані системою, беззаперечно в них вірить.


Список використаної літератури

1. Білоус В. Соціологія у визначеннях, поясненнях, схемах, таблицях: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 140с.

2. Брегеда А. Соціологія: Навч. метод. посіб. для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К., 1999. — 123с.

3. Вербець В. Соціологія: теоретичні та методичні аспекти: Навч.-метод. посіб. / Рівненський держ. гуманітарний ун-т. — Рівне : РДГУ, 2005. — 202с.

4. Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник/ Андрій Гера-симчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян,; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. -3-є вид., вип. й доп.. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. -245 с.

5. Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2-ге вид., перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2002. — 472с.

6. Додонов Р. Соціологія: Навч. посібник для курсантів і студ. вищих навч. закл. — Донецьк, 2005. — 224с.

7. Жоль К. Соціологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Либідь, 2005. — 440с.

8.Лукашевич М. Соціологія : Базовий курс: Навчальний посібник/ Микола Лукашевич, Микола Туленков,; . -К.: Каравела, 2005. -310 с.

9. Макеєв С. Соціологія: Навч. посібник / Сергій Олексійович Макеєв (ред.). — 2.вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2003. — 454с.

10. Попова І. Соціологія: Пропедевтичний курс : Підручник для студ. вузів/ Ірина Попова. -2-е вид.. -К.: Тандем, 1998. -270 с.

11. Сасіна Л. Соціологія : Навчальний посібник/ Людмила Сасіна, Наталя Мажник; М-во освіти і науки України, Харківський нац. економічний ун-т. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -206 с.

загрузка...
Top