Соціологічні опитування

1. Соціологічне опитування “Відношення до вживання нікотину, алкоголю та наркоманії.

2. Соціологічна парадигма XX сторіччя (теорія соціального конфлікту, теорія соціального обміну, символічного інтеракціонізму).

3. Розвиток соціології в Росії та Україні.

Список використаної літератури.


1. Соціологічне опитування “Відношення до вживання нікотину, алкоголю та наркоманії

Протягом останніх десятиріч спостерігається загальна тенденція до погіршення стану здоров'я населення України в цілому та дітей і молоді, зокрема. У добу новітнього національного державотворення в Україні відбулися докорінні зміни у сфері ідеології, розгорнулися активні процеси культурного і духовного відродження. Проте, після демонтажу старої господарської системи в силу багатьох об'єктивних і суб'єктивних причин важкими шляхами відбувається створення ринкової економіки, що негативно позначається на життєвому рівні народу. У широкому комплексі соціально-економічних проблем особливо виділяються недосконалість і суперечливість алкогольної політики.

Спробуємо з'ясувати проблему ставлення до алкоголю та куріння широкого громадянства та школярів, зокрема. Згідно з даними, на які спирається в своїй праці Б. Савчук, близько 40 % населення України „інколи” вживають спиртні напої, 38 % роблять це „досить рідко”, майже 5 % – „п'ють часто” і лише 17 % не п'ють „взагалі” [13, с.5].

Результати інших досліджень виглядають менш оптимістично, зрештою, такі кри-терії як „інколи”, „рідко”, „часто” є досить суб'єктивними.

Аналіз статистичних даних і результатів низки досліджень свідчать, що вік дітей, які починають курити, вживати алкоголь та наркотичні речовини, зменшується. За даними прес-служби управління МВС у Київській області (січень 2008) 14 % підлітків до 12 років охоплені токсикоманією та вживають алкогольні напої систематично. Проте дані зростають відповідно віку: 67 % школярів хоча б один раз зробили спробу закурити або випити міцні алкогольні напої, 14 % спробу токсикоманії. „Пивний” алкоголізм не вважається серед старших школярів шкідливим. Про одну щоденну пляшку пива заявили понад 41% хлопців і 14% дівчат, учнів 9-11 класів міських шкіл.

Світовий досвід показує, що найефективнішою є освітньо-профілактична робота на основі формування у дітей та підлітків життєвих навичок [2, c. 26].

Формуванню особистісного негативного ставлення до куріння, вживання алкоголю та наркотичних речовин, інших „спокус”, яке б зменшувало ризик заподіяння шкоди власному здоров'ю школярів та здоров'ю інших, сприяє інформування та ознайомлення молоді з передумовами виникнення та, власне, історії проблеми.

Оскільки стратегія прямого навчання значною мірою зосереджена на викладачеві, вона включає методики, спрямовані на передачу необхідної готової і достовірної навчальної інформації, що дозволяє учасникам за короткий термін отримати необхідні знання. Метою міні-лекції визначаємо передачу знань, адже це однобічний вид спілкування та дієвий спосіб забезпечення інформацією за короткий проміжок часу (15 хв).

Для кращого сприйняття інформації, яку подає лектор, доцільно використовувати наочні матеріали, демонстрацію фільмів, слайдів, фотографій. Досвід показує, що дуже жваво сприймаються матеріали, розроблені з використанням місцевих відомостей.

Особливою частиною є час для дискусії, під час якої з'являється можливість отримання відповідей на запитання.

Діяльність школи з формування здорового способу життя молоді має включати не лише інформування про шляхи і засоби збереження та зміцнення здоров'я і засвоєння учнями відповідних знань, а й вироблення на їх основі практичних механізмів, конкретних життєвих навичок і моделей поведінки.

Варто розглянути зміст і методику навчання здоровому способу життя на засадах розвитку навичок, визначити необхідність співпраці педагогічних колективів шкіл, викладачів ВНЗ, медиків та ін. [3, c. 12-13]

2. Соціологічна парадигма XXсторіччя (теорія соціального конфлікту, теорія соціального обміну, символічного інтеракціонізму)

Представляють різноманітні концепції, які визнають конфлікт одним з найважливіших чинників соціального розвитку. Оформилися вони у зв'язку з критикою структурно-функціонального аналізу. Авторитетними щодо вивчення проблем соціального конфлікту вважаються праці К. Маркса і Г. Зіммеля.

Прихильники теорій соціального конфлікту не згодні з твердженнями, що нерівність — природний спосіб забезпечення виживання суспільства. Вони не тільки вказують на недоліки теорій функціоналізму (хіба справедливо, наприклад, що торговець жуйкою заробляє більше, ніж люди, які навчають його дітей?), але й стверджують, що функціоналізм — не більше, німе спроба виправдати статус. На їх думку, нерівність є результатом становища, за якого люди, які контролюють суспільні цінності (багатство і владу), мають змогу здобувати для себе вигоди.

Американський соціолог Л. Козер (нар. у 1913 р.) вважає, що в кожному суспільстві існують певні елементи напруження і потенційного соціального конфлікту, який є найважливішим компонентом соціальної взаємодії і сприяє руйнуванню чи зміцненню соціальних зв'язків. Якщо у ригідних (закритих) суспільствах соціальні конфлікти поділяють суспільство на дві «ворожі» групи або два «ворожі» класи, підривають основи колективної «злагоди», загрожують руйнуванням соціальних зв'язків і суспільної системи через революційне насильство, то у «плюралістичних» (відкритих) суспільствах вони знаходять своє вирішення, а соціальні інститути оберігають суспільну злагоду. Цінність конфліктів полягає в тому, що вони запобігають окостенінню соціальної системи, відкривають шлях інноваціям, тобто впровадженню нових форм організації праці та управління, що охоплюють не тільки окремі підприємства, а й їх сукупність, галузі.

Німецький соціолог Ральф Дарендорф (нар. у 1929 p.), називаючи свою соціологічну концепцію «теорією конфлікту», протиставляє її як марксистській теорії класів, так і концепціям соціальної злагоди. Соціальний конфлікт він вважає наслідком опору відносинам панування і підкорення. Придушення соціального конфлікту, за Дарендорфом, призводить до його загострення, а «раціональна регуляція» — до «контрольованої еволюції». Хоча причини для конфліктів завжди існують, ліберальне суспільство може владнати їх на рівні конкуренції між індивідами, групами, класами.

Теорії соціального конфлікту, визнаючи конфлікт одним з головних рушіїв соціального прогресу, одночасно розглядають явища, які характеризуються поняттями «злагода», «стабільність», «порядок», «спокій». При цьому злагода вважається нормальним станом суспільства, конфлікт — тимчасовим [4, c. 53-54].

Теорія соціального обміну, фундатором якої вважають американського соціолога, соціального психолога Джорджа Хоманса (1910—1989), втілює спроби встановити зв'язки між макро- і мікрорівнями соціальної реальності. Представники цієї концепції розглядають обмін різними видами діяльності як фундаментальну основу суспільних відносин, на якій формуються певні структурні утворення (влада, статус, престиж, конформізм та ін.). Варіанти теорій соціального обміну набули поширення у соціології, соціальній психології, політології, економіці.

Згідно з цією теорією люди взаємодіють між собою на основі аналізу власного досвіду, потенційних винагород і покарань. Існують дві переумови теорії соціального обміну. Перша виходить з припущення, що у поведінці людини переважає раціональне начало, яке націлює її на одержання певних вигод (гроші, товари, послуги, престиж, повага, успіх, дружба, кохання та ін.). Типи вигод концептуалізуються по-різному: «цінність» — у соціології; «корисність» — в економіці; «нагорода», «плата» — у соціальній психології.

Друга розкриває зміст назви цієї концепції: процес соціальної взаємодії тлумачиться як постійний обмін між людьми різними вигодами. «Обмінні угоди» розглядаються як елементарні акти, з яких складається фундаментальний рівень суспільного життя, а дедалі складніші структурні утворення (соціальні інститути та організації) вважаються такими, що виростають з обмінних відносин.

Концепції соціального обміну часто конвергують з іншими методологічними концепціями емпіричної соціології — аналізом соціальних мереж, теорією ролей та ін.

Головною особливістю символічного інтеракціонізму є аналіз соціальних взаємодій на основі символічного змісту, який вкладають у свої-конкретні дії люди. В межах цієї теорії важливими є значення символів як необхідних засобів соціальних взаємодій. Причому велика увага приділяється головному символічному засобу взаємодії — мові. Соціальний символ, що має риси знакової структури, є необхідним елементом виконання соціальної ролі, без якої взаємодія неможлива. За соціальним символом приховується зіставлення індивідом своїх дій із соціальними нормами і зразками поведінки. Пізнавши соціальні символи як знаки взаємодії, можна вивчати її особливості [10, c. 25-26].

Засновник символічного інтеракціонізму — американський соціолог Джордж-Герберт Мід (1863—1934), хоча сам термін був запроваджений у науковий обіг його учнем — Гербертом Блумером (1900—1978). Дж.-Г. Мід вважав, що соціальний світ людини і людства формується в результаті процесів соціальних взаємодій, в яких вирішальну роль відіграє «символічне оточення» завдяки двом своїм головним засобам — жестам і мові. Соціальне життя залежить від здатності людини уявляти себе в інших соціальних ролях, а це залежить від здатності до внутрішнього діалогу.

Послідовники Дж.-Г. Міда — Г. Блумер, Т. Шибу-тані, Т. Партленд та інші — представляють дві школи символічного інтеракціонізму — чиказьку та айовську. Прихильники першої, вивчаючи взаємодію, роблять акценти на процесуальній його стороні, представники іншої — на стабільних символічних структурах. Соціальний процес розглядається соціологами як вироблення і зміна соціальних значень, які не мають суворої причинної зумовленості, залежні більше від суб'єктів взаємодії, ніж від об'єктивних причин.

Із символічним інтеракціонізмом пов'язаний так званий соціодраматичний підхід, який тлумачить соціальне життя як реалізацію «драматичної» метафори (переносного значення), аналізує взаємодію у таких термінах: «актор», «маска», «сцена», «сценарій» тощо [5, c. 56-57].

3. Розвиток соціології в Росії та Україні

Вивчення розвитку соціологічної науки було б неповним без розгляду внеску в неї українських учених.

Соціологічна думка в Україні протягом усієї її історії поєднувала в собі універсальне з національним: перше виявлялось у використанні та дальшому розвиткові провідних соціологічних теорій, методів дослідження, ідей західноєвропейських та американських учених, друге — у тісному поєднанні з національно-визвольним рухом, соціально-політичним життям, творчою спадщиною славетних представників українського суспільства.

Проте здобутки українських соціологів погано відомі, бо навіть у часи всіляких «відлиг» радянська історіографія замовчувала імена видатних українських учених, які працювали в царині соціології. У такий спосіб, як слушно зауважує відомий український соціолог Л. Кондратик, офіційна пропаганда намагалась прищепити думку про незначущість надбань української соціології, а то й про їх брак. Л. Кондратик у своїй книжці «Історія соціології України в іменах» (1996) спробував систематизувати доробок українських соціологів минулого.

Сучасна соціологічна наука ввібрала думки, ідеї, теоретичні
узагальнення багатьох українських учених ХІХст. минулого, котрих можна назвати засновниками вітчизняної соціології. Їхні соціально-філософські розвідки, антропологічні, культурологічні та історичні дослідження торували шлях соціологічній думці в Україні і посіли помітне місце в загальноєвропейському науковому і культурному русі.

Вивчення української соціологічної спадщини дає змогу ліпше зрозуміти стан сучасної вітчизняної соціології, її роль і значення у розв’язанні проблем розбудови громадянського суспільства в Україні.

Багато цінних для соціології ідей висловив Іван Франко (1856—1916). На його думку, соціологія має вивчати еволюцію суспільства, розвиток суспільної праці, людину як суспільну істоту. Соціологія є одною з форм просвітництва народу, вона має допомагати зрозуміти людині своє місце в суспільстві, інтереси, мету існування, і в цьому її практичне значення.

Основним рушієм еволюції І.Франко визнавав боротьбу за існування, яка за умов суспільства постає у формі спільної праці, що спонукає людей до вдосконалення економічних відносин (перехід від мисливства до землеробства, приручення диких тварин тощо) [11, c. 26-27].

Володимир Лесевич (1837—1905)— найвидатніший вітчизняний позитивіст; з’ясовував сутність соціології, її місце в системі наук, питання прогресу. На його думку, соціологія вивчає су-
спільні явища, що неминуче підпорядковані природним законам. Для відкриття цих законів соціологія користується такими методами загального вивчення, як спостереження, досвід, порівняння. Філософія, історія, політична економія, філософія історії, на думку В.Лесевича, є галузями соціології. Остання вивчає соціальну динаміку, а соціологія— соціальну статику. Досліджуючи суспільний розвиток, В.Лесевич дійшов висновку, що соціальні трансформації приводять не лише до матеріального покращання побуту, що є результатом зростання влади людини над природою, але й до поступового переважання вищих людських здібностей. Отже, розвиток суспільства має прогресивний характер. Прогрес, за В. Лесевичем, є прагненням до ідеалу, який він убачав у людяності, а головним елементом у процесі досягнення цього ідеалу є розумова діяльність.

Перебуваючи під впливом ідей Конта, В. Лесевич стверджував, що розумова діяльність у своєму розвитку проходить три етапи: теологічний, метафізичний і позитивний. На першому етапі розумової діяльності людина керується інстинктом, на другому— умоспогляданням і на третьому— досвідом [12, c. 32-34].

Одним з тих, хто закладав підвалини української соціології, був Михайло Драгоманов (1841—1895). Він першим використав термін «соціологія» у своєму курсі лекцій для студентів Київського університету та, як і інші провідні науковці того часу, намагався знайти йому точне тлумачення.

Соціологію учений розумів як універсальну науку; на його думку, багато які окремі науки мали б стати її складовими — це й історія, і політична економія, і політологія. Прагнення до теоретичного синтезу галузей суспільствознавства зближували М.П.Драгоманова з класиками західноєвропейської соціології О. Контом та Г. Спенсером.

Соціологічний метод Драгоманова включав різноманітні способи дослідження й наукову критику. У процесі фактологічного і джерелознавчого аналізу він використовує процедуру деідеологізації і розглядає наукові теорії в історико-соціальному контексті з урахуванням особливостей епохи, її соціальних, політичних, національних і філософських тенденцій.

Драгоманов широко застосовує компаративний (порівняльний) метод, зіставляючи не тільки представників різних етнічних чи соціальних груп, а й самі ці групи в різні історичні періоди.

Соціологічному методу Драгоманова притаманне визнання об’єктивних закономірностей історичного процесу. Драгоманов наголошував на тому, що будь-які зусилля особистостей чи соціальних груп, навіть урядів і держав, не в змозі загальмувати, а тим більше надати зворотного напрямку об’єктивним історичним процесам. Він вірив у невідворотність соціального прогресу і був переконаний, що еволюційний шлях розвитку суспільства забезпечує більший простір для індивідуального і громадського самовираження, ніж соціальні потрясіння.

Прогрес, за Драгомановим,— це якісна характеристика розвитку суспільства, в процесі якого людське життя дедалі кращає.

Учений вирізняв кілька видів прогресу:

· технічний, що характеризується винаходами, які полегшують працю людини;

· науковий— зростання освіченості населення;

· культурний— удосконалення способу життя, поліпшення його якості, піднесення духовності людини.

Прогрес суспільних відносин М. Драгоманов розумів у скасуванні особистої неволі, панщини тощо.

Щодо власного вдосконалення особи М. Драгоманов виняткового значення надавав громадським порядкам, які потрібно змінювати так, щоб навіть недобрій людині було важко робити щось зле, а добрій легко робити добре.

Особливу увагу Драгоманов приділяв соціології політичних відносин. Він вивчав проблеми влади, взаємовідносин держави й суспільства, загальногромадських пріоритетів і особистісних прав, індивідуальної свободи тощо. Його цікавило не стільки формальне визначення сутності ключових понять політики, скільки конкретні історичні форми політичних режимів у різних народів у різні епохи. У процесі соціологічного вивчення цих питань Драгоманов дійшов висновку, що не існує таких інститутів влади, політичних чи правових установ, які б претендували на позаісторичну незмінність. Політичне життя за своїм змістом є процесуальним, тут усе рухається, старе змінюється новим, і ці процеси є цілком закономірними.

Розуміння М. Драгомановим залежності прогресу як такоговід розвитку суспільної організації свідчить про безпосередній зв’язок його ідей зі спенсерівською теорією еволюції та розвитку людського суспільства [14, c. 25-27].

Микола Костомаров (1818—1885) у своїх соціологічних дослідженнях виходив з того, що здогадки і припущення не можуть бути істиною, якщо не підтвердяться очевидними фактами чи безсумнівними логічними зв’язками; самі факти він розглядав як похідні від людських понять, такі, що ґрунтуються на духовному світі людей.

Учений виступав проти пануючої на той час наукової думки, за якою вирішальною історичною силою є держава, а народ— матеріал для держави. На погляд ученого, народ є не механічною силою держави, а її змістом, живою стихією. Держава є тільки формою, мертвим механізмом, який приводиться в дію народом. Тому насамперед потрібно вивчати народ, суспільство, а не державу.Костомаров визнавав поступальний розвиток суспільства, неможливість повороту історії назад, а у зростанні свободи особи вбачав одну із закономірностей такого суспільного розвитку. Що менше розвинуте суспільство, то менше в ньому можливостей для прояву моральних рис особи.

Важливе значення для становлення української соціологічної думки мали теоретичні дослідження Костомаровим питань народності (ментальності), яка трактується як сукупність ознак, що відрізняють один народ від іншого. Такими, на думку вченого, є духовний світ, почуття, склад розуму, спрямованість бажань, ставлення до духовного та суспільного життя того чи того народу.

Формування народності, як гадає М.Костомаров, залежить від таких факторів:

· географічного положення, що відіграє важливу роль на початкових стадіях цивілізації;

· історичних обставин (взаємовідносини народів, їх сутички під час міграцій, вплив країн-сусідів тощо). Ступінь позначення цих обставин залежить від рівня розвитку цивілізації. Більш цивілізований, освічений народ наполегливіше плекає і зберігає свою культуру, звичаї, традиції.

Основними особливостями української народності, за Костомаровим, є:

· перевага особистої свободи над общинністю;

· мінливість, недостатня ясність мети, поривчастість руху, прагнення до творення і незавершення розпочатого (усе, що випливає з переваг особистого над колективним);

· брак прагнення до захоплення чужого і підкорення інших народів, до асиміляції інородців, які проживають серед корінних жителів;

· переважання духовного над матеріальним;

· толерантність, брак національної зверхності тощо [8, c. 41-42].

Цікавими для сучасників є соціологічні міркування Пантелеймона Куліша (1819—1897) про місто і село, Європу і хуторянство. В їх основі— принцип подвійності природи людини. Серце, душа людини і її «зовнішнє»— завжди перебувають у конфлікті, у боротьбі між собою. На підґрунті такого розуміння природи людини Куліш побудував свою теорію «хуторянства», лейтмотивом якої є: «Прагнення до життя на хуторі— це прагнення до життя серця». Саме село, хутір дає відчуття природного (вільного) життя, є джерелом усіх земних радощів, дає можливість відкинути все зайве, непотрібне. Ніяка наука, європейська цивілізація цього не в змозі дати. Наукою лише розум збагачується. А тому Куліш закликає уникати міського життя.

Доцільно, на його думку, містам «розсипатися» на села і не утворювати велетенських людських скопищ, що породжують дорожнечу, байдужість до незаможних; не поривати сусідських зв’язків із селянами— лише тоді бідність як-небудь урівняється з багатством. У цьому Куліш убачав можливість розв’язання багатьох соціальних проблем.

Соціологічні погляди Федора Вовка (1847—1918) формувалися цілковито під впливом ідей О.Конта та Г.Спенсера. Пояснюючи соціологію як науку про суспільне життя, він стверджував, що соціологія могла виникнути лише після появи геології, палеонтології й біології, і що соціологія разом з етнологією та етнографією становлять одну науку— антропологію.

Ф.Вовк біологічні закони еволюції переносив у соціологію і на цій підставі висновував, що всі суспільні явища з’явилися не через втручання зовнішніх сил, а є результатом поступового розвитку фізичної природи людини; усі засоби людського життя є наслідком вдосконалення їх первісних форм; наука поступово розвинулася від перших випадкових спостережень первісної людини, релігія — з первісних вірувань тощо.

Соціологічні погляди Івана Лучинського (1845—1918) сформувалися під впливом О. Конта і Дж. Мілля. Цей учений уважає, що предметом соціології є закони еволюції суспільства, тобто загальні закони соціальних явищ — як один стан явища породжує інший. Іншими словами, за І.Лучинським, соціологія має вивчати соціальні явища в їх послідовному розвитку, у співвідношенні різних їх станів. Соціологічні закони, на думку вченого, повинні базуватися на даних історії і біології.

Ісаак Оршанський (1851—?) оцінюючи вчення О. Конта, уважав його недостатньо обґрунтованим. Так, він не погоджувався з тим положенням, що основною одиницею соціологічного вивчення є суспільство. На думку вченого, такою одиницею є людина як індивід фізіологічний, психологічний і соціальний. Звідси Оршанський робить висновок, що вчення про людський індивід (антропологія) лежить в основі соціології, а остання є галуззю біології. Цим пояснюється його намагання доповнити контівський закон трьох стадій розумового розвитку людства, додавши до нього психологічний і логічний аналіз, яким нібито знехтував О.Конт.

Оскільки в центрі соціологічного вивчення є індивід, то звідси і твердження про те, що основні етапи розумового розвитку людства збігаються з основними етапами життя людини. Так, теологічний етап, якому притаманний фетишизм, відповідає дитинству, метафізичний— юності, позитивний— зрілості [7, c. 32-34].

Олександр Потебня (1835—1891) вивчав соціологічну сутність категорій «народ» і «народність», взаємовплив народів, співвідношення народності та ідеї національності. Народ є творцем мови, і мова зумовлює національну специфіку народу. Народність, на думку Потебні, є тим, чим один народ відрізняється від іншого. Кожна народність має право на саморозвиток. Народність не є атрибутивною ознакою народу. Вона виникає час від часу як задум окремих осіб чи груп зробити відмітні риси народу визначною засадою діяльності окремих представників чи уряду цього народу, аби звеличити їхню діяльність, надати їм більшої сили.

Соціолог Олександр Стронін (1826—1889) вивчав проблеми суспільства, під яким він розумів людство загалом, державу, сім’ю. Усі вони, на думку вченого, мають спільні риси, подібні закони. Одною з таких спільних рис усіх суспільств є їх пірамідальна будова. На вершині піраміди розміщується активна меншість— аристократія, внизу— більшість, демократія, у середині— тимократія. Така будова потрібна для руху суспільства. Вона нагадує зграю пташок у польоті, що вишикується в трикутник, вершину якого спрямовано в напрямку руху. Суспільству також для того, щоб легше було розсікати історичний простір, необхідно набрати вигляду піраміди. Окрім того, пірамідальна побудова суспільства сприяє підтриманню рівноваги в ньому. Якщо більшість перебуває в основі піраміди, ніякі розхитування меншості на вершині не загрожують падінням цієї піраміди.

Одним з тих, хто намагався зрозуміти механізм поведінки людини, був Павло Аландський (1844—1883). Він зазначав, що кожна людина діє на свій розсуд. Однак люди, які керуються лише сьогоденними потребами, не мають чітких програм дій і не здатні до будь-якої суспільної організації.

Христина Алчевська (1841—1920) зробила певний внесок у становлення прикладної соціології— розробила методику вивчення читацьких інтересів, яка ґрунтувалася на соціологічному спостереженні і могла використовуватися для вивчення інтересів суб’єктів будь-якої соціальної діяльності.

Володимир Антонович (1834—1908), вивчаючи українську націю і порівнюючи її з іншими національними типами, дійшов висновку, що національні особливості народу визначають його здатність до розвитку, а також характер відносин у трудових організаціях. Для українських професійних асоціацій (чумацтво, рибальство, чабанство) притаманна рівноправність їх членів. Рівноправність є одним з політичних ідеалів української нації. Ознаки нації як зумовлюються природою, так і набуваються (але вже на основі перших) у процесі історичного та культурного розвитку.

Сергій Подолинський (1850—1981) вивчав розвиток праці як основного соціального процесу, розвиток соціально-трудових відносин. У дослідженні «Ремесла і фабрики на Україні» він аналізує різні типи трудових занять, їх розповсюдженість в Україні, становище певних груп працівників, їх відносини з працедавцями тощо. Одним з вимірів соціальної стратифікації, умов соціальної мобільності Подолинський уважає належність до національності. Основоположну причину соціальної диференціації суспільства, соціальної нерівності вчений убачає в додатковій вартості, у несправедливостях організації праці, у тому, що безпосередній виробник працює не на себе, а на свого господаря [6, c. 26-27].

Однією з особливостей розвитку соціологічної думки в Україні на межі ХІХ—ХХ ст. було поширення плюралізму, найяскравішим представником якого є соціолог Максим Ковалевський (1851—1916). Він прагнув поєднати позитивні досягнення різних соціологічних шкіл. М.Ковалевський народився в Харкові, закінчив 1872 року Харківський університет, продовжував свою освіту в Парижі, Відні, Берліні. Особисто був знайомий зі Спенсером, Дюркгеймом, Марксом, Енгельсом.

Основними напрямками розвитку української соціологічної думки нині є:

ü відновлення перерваної традиції розвитку соціології у контексті історії і національно-культурних особливостей;

ü використання здобутків світової соціології для розв’язання проблем і задоволення потреб українського суспільства з дальшою розробкою теоретичних концепцій, що враховували б особливості його розвитку;

ü дослідження трансформації старої та становлення нової систем соціальних цінностей, норм та інститутів у її зв’язку з національним менталітетом;

ü дослідження в контексті радикальних суспільних змін тих процесів, що відбуваються на рівні особистості.

Досліджується соціальна диференціація і стратифікація, соціальна мобільність, соціальні наслідки економічних реформ, формування нових мотивацій і ціннісних орієнтацій різних верств населення України, зумовлених перехідним станом суспільства. Ведеться соціальна діагностика, соціальна експертиза стану і тенденцій розвитку соціальних процесів, соціологічного оцінювання соціального самопочуття та ціннісних орієнтацій населення, визначаються соціально-психологічні чинники стабілізації та інтеграції сучасного українського суспільства, вивчаються джерела та специфіка політичної культури українського народу, соціальної динаміки етнічних спільнот [4, c. 47-48].


Список використаної літератури

1. Білик В., С. Ігнатенко, К. Палієнко, В. Солнцева, С. Страшко. Педагогічні аспекти фізичного виховання підлітків у формуванні ставлення до здорового способу життя // Вісник державного педагогічного університету вмені Т.Г. Шевченка. Випуск 35. Серія: педагогічні науки. – Чернігів: ЧДПУ, 2006. – № 35. – 528 с.

2. Бойченко Т. Освітні програми формування здорового способу життя молоді. Молодь за здоров'я-2. – 2006.

3. Міненок А. Ефективність соціально-просвітницьких тренінгів з формування мотивації до здорового способу життя // Вісник державного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка. Випуск 35. Серія: педагогічні науки. – Чернігів: ЧДПУ, 2006. – № 35. – 528 с.

4. Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2-ге вид., перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2002. — 472с.

5. Додонов Р. Соціологія: Навч. посібник для курсантів і студ. вищих навч. закл. МВС України / Донецький юридичний ін-т МВС при Донецькому національному ун-ті. — Донецьк, 2005. — 224с.

6. Жоль К. Соціологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Либідь, 2005. — 440с.

7. Макеєв С. Соціологія: Навч. посібник / Сергій Олексійович Макеєв (ред.). — 2.вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2003. — 454с.

8. Попова І. Соціологія: Пропедевтичний курс : Підручник для студ. вузів/ Ірина Попова,; Пер. з рос. В.П.Недашківський. -2-е вид.. -К.: Тандем, 1998. -270 с.

9. Савчук Б. Корчма: алкогольна політика і рух тверезеості в Західній Україні у ХІХ–30-х роках ХХ ст. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001. – 248 с.

10. Сасіна Л. Соціологія : Навчальний посібник/ Людмила Сасіна, Наталя Мажник; М-во освіти і науки України, Харківський нац. економічний ун-т. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -206 с.

11. Соціологія : Підручник/ Н. П. Осипова, В. І. Астахова, В. Д. Воднік та ін.; За ред. Н. П. Осипової; М-во освіти і науки України. -К.: Юрінком Інтер, 2003. -335 с.

12. Соціологія : Підручник/ Ред. Віктор Георгійович Городяненко,. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Академія, 2002. -559 с.

13. Формування способу життя молоді / Упоряд. Флойбман А.– К: ТОВ Видавництво „Шкільний світ”, 2002.– 111 с.навичок здорового

14. Черниш Н. Соціологія : Курс лекцій/ Наталія Черниш,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. -3-є вид., перероблене і доп.. -Львів: Кальварія, 2003. -540 с.

15. Яременко О. Роль засобів масової інформації та інших джерел у формуванні здорового способу життя молоді. – К., 2000. – 165 с.

загрузка...
Top