Соціологічні гарантії

1. Види і форми соціальних гарантій населенню та джерела їх фінансового забезпечення.

2. Формування і напрями використання прибутку підприємства.

Список використаної літератури.

1. Види і форми соціальних гарантій населенню та джерела їх фінансового забезпечення

Українське законодавство передбачає систему пільг, переваг, гарантій і компенсацій, що становлять собою правові засоби забезпечення реалізації особою своїх прав, передбачених Конституцією України та іншими законами держави. Ці правові засоби спрямовані перш за все на захист громадян, на більш повну, ґрунтовну реалізацію ними трудових, майнових, соціальних, особистих та інших прав.

Пільги, переваги (привілеї), гарантії і компенсації з загально-правового погляду є різними правовими категоріями, хоча в законодавчих актах вони межують одні з одними, тісно пов’язані між собою, а подеколи, заступають одні одних. На побутовому ж рівні спостерігається нівелювання різниці між цими категоріями, усі ці засоби означаються одним терміном „пільги". А подекуди під пільгами розуміють і законодавчо встановлені права громадян, зокрема права працівників, надані їм для забезпечення виконання покладених на них службових обов’язків.

З точки зору правової спеціалізації між вказаними категоріями існують суттєві відмінності щодо їх змісту, порядку застосування, правових наслідків дотримання (недотримання).

Пільгою є передбачене законодавством повне або часткове звільнення певних категорій громадян (за ознакою заслуг, віку, місця проживання тощо) від дотримання встановлених законом загальних вимог і правил, виконання певних обов’язків.

Перевага (привілеї) це передбачене законодавством виключне, особливе право окремої групи осіб з конкретної категорії громадян на звільнення від дотримання чи виконання загальних вимог, правил, обов’язків.

Гарантіями є передбачені законодавством умови, засоби та заходи, спрямовані на забезпечення й охорону прав та інтересів громадян у галузі трудових, житлових, земельних, кредитно-фінансових та інших відносин.

Компенсації це передбачене законодавством фінансове або майнове (натуральне) відшкодування громадянину понесених ним втрат або витрат.

Право на пільги, переваги (привілеї), гарантії і компенсації має понад третина населення країни. Визначається це право 46 законодавчими актами, у тому числі за професійною (службовою) ознакою - 22 законами, указами Президента України та постановами Кабінету Міністрів України і Верховної Ради України. Відповідно пільги громадянам за соціальною (категорійною) ознакою надаються на підставі 24 законодавчих актів.

Така кількість нормативно-правових актів свідчить про намагання держави на початку 90-х років захистити населення від нестабільності економічної ситуації і тим самим не допустити різкого зниження життєвого рівня громадян. Це призвело до знецінення самої ідеї надання державних соціальних пільг ветеранам війни та праці, ліквідаторам наслідків Чорнобильської катастрофи та іншим категоріям населення[6, c. 124-126].

В той же час, держава як основний суб'єкт соціальної політики повинна:

1) забезпечувати прийняття законів та інших нормативно-правових актів, які регулюють питання соціального захисту;

  • у законодавчому порядку визначати умови, порядок надання та розміри пенсій, допомог, пільг та інших видів соціальних гарантій;
  • здійснювати соціальне забезпечення за рахунок державного бюджету, надавати соціальну підтримку окремим категоріям непрацездатних громадян за рахунок Державного та місцевих бюджетів;
  • визначати основні види соціальних стандартів, нормативів та забезпечувати їх дотримання;

2) здійснювати у встановлених формах нагляд та контроль за додержанням законодавства про соціальний захист населення України;

3) гарантувати та забезпечувати реалізацію права громадян на соціальний захист, на добровільне обрання особою системи, механізмів отримання пільг передбачених законодавством.

В умовах докорінного реформування економіки України необхідна виважена державна соціальна політика надання громадянам пільг за соціальною ознакою, яка враховувала б особливості процесів економічних і соціальних перетворень.

За останні 12 років було прийнято понад 25 законів, якими встановлено численні державні соціальні пільги громадянам. Однак за цей час не було прийнято жодного нормативно-правового акта, який би визначав єдиний порядок надання пільг громадянам.

Відсутність системного нормативно-правового забезпечення надання державних соціальних пільг громадянам зумовлює труднощі під час практичного застосування порядку надання пільг, установлених законами.

Регулювання суспільних відносин, які виникають між громадянами та державними (недержавними) установами і організаціями з питань надання соціальних послуг та пільг на даному етапі розвитку економіки України обумовлює необхідність створення ефективного механізму забезпечення визначених законодавством України соціальних гарантій.

Регулювання суспільних відносин, які виникають між громадянами та державними (недержавними) установами і організаціями з питань надання соціальних послуг та пільг на даному етапі розвитку економіки України, обумовлює необхідність створення ефективного механізму забезпечення визначених законодавством України соціальних гарантій.

В той же час, через відсутність реальних даних про кількість осіб, які мають право на пільги, та вартість послуг, які повинні їм надаватися, унеможливлюється впровадження уніфікованих підходів до визначення розміру видатків державного бюджету на відшкодування витрат надавачам послуг. Відповідно відшкодування вартості наданих пільг юридичним особам здійснюється в межах фінансових можливостей держави, внаслідок чого знижується якість і порушується порядок надання послуг[3, c. 229-231].

Порядок надання пільг ґрунтується на принципі відшкодування витрат підприємствам, які надають пільгові послуги, проте вартість наданих послуг юридичними особами залежить від тарифної політики надавачів послуг, а не від державного регулювання вартості пільги.

На надання пільг громадянам за соціальною ознакою щороку потрібно близько 18 млрд. гривень. Незважаючи на те, що видатки державного бюджету на соціальний захист та соціальне забезпечення населення постійно збільшуються (зокрема у 2004 році обсяг усіх видатків зведеного бюджету зріс на 1,5 млрд. гривень порівняно з 2003 роком), постійно існує дефіцит фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення пільг.

Частина населення (залежно від реєстрації місця проживання, доступу до розвинутої інфраструктури країни) взагалі не одержує пільг, на які мають право громадяни згідно із законодавством. По суті це - прихований дефіцит бюджету і фактор дестабілізації державної фінансової системи. Постійні спроби скасувати або звузити надання державних соціальних пільг окремим категоріям населення створюють соціальну напругу у суспільстві.

На підставі аналізу існуючого порядку надання пільг з точки зору ефективності соціального захисту населення отриманий результат дозволяє твердити, що:

  • діючий порядок надання пільг сформовано безсистемно, без урахування особливостей економічних процесів у країні та її фінансових можливостей;
  • надмірне розширення категорій громадян, які мають право на пільги за соціальною ознакою, знецінює саму ідею надання пільг ветеранам війни та праці, ліквідаторам наслідків Чорнобильської катастрофи та іншим категоріям населення;
  • сучасне недосконале нормативно-правове забезпечення надання державних соціальних пільг не сприяє вирішенню питань соціального захисту населення і приведенню чинного законодавства соціальної спрямованості відповідно до міжнародного права;
  • пільги не виконують функції соціального захисту населення[5, c. 163-166].

Необхідність фінансового забезпечення соціальних гарантій працівникам бюджетної сфери, які мають право на відповідні пільги, зумовила застосування критерію прожиткового мінімуму для використання ними такого права.

Розмір наданих працівникам бюджетної сфери пільг у грошовому еквіваленті разом з їх грошовим доходом обмежується величиною прожиткового мінімуму, встановленою для працездатних осіб, і не повинен її перевищувати.

В той же час, через необхідність забезпечення певних соціальних гарантій окремих працівників бюджетної сфери, було зроблено виключення для осіб, які мають право на пільги в частині безоплатного користування квартирою з опаленням та освітленням відповідно Основ законодавства України про охорону здоров'я, Закону України "Про освіту" та Основ законодавства України про культуру.

Не було застосовано критерій прожиткового мінімуму при наданні пільг і до громадянам за соціальною ознакою, оскільки життєвий рівень забезпеченості ветеранів війни, ветеранів праці та інших є досить низьким, так як основним джерелом надходження коштів є пенсійне забезпечення. Це спонукає до пошуку інших варіантів вирішення фінансового забезпечення пільг з урахуванням фінансових можливостей держави, а також моніторингу досвіду інших країн в частині фінансового забезпечення програм соціального захисту населення, в тому числі країн пострадянського простору.

Упорядкування надання пільг, налагодження чіткого обліку громадян, які мають право на пільги, запровадження системного надання пільгових послуг, поетапне запровадження системи надання пільг у готівковій формі за добровільним вибором громадян, які мають відповідне право та визначення реальних розмірів бюджетних витрат, що спрямовуються на забезпечення програм соціального захисту - напрями, за якими проводитиметься подальша робота у цій сфері.

Спрощення процедури отримання пільгових послуг, адресне надання пільг окремим категоріям громадян, а також облік реальних розмірів бюджетних витрат на відповідне фінансове забезпечення потребує системного та категорійного підходу до форми надання пільг громадянам.

Це дасть змогу впорядкувати видатки державного бюджету на забезпечення пільг окремим категоріям громадян, які мають право на пільги, та забезпечити ефективність державного контролю за використанням бюджетних коштів[4, c. 84-86].


2. Формування і напрями використання прибутку підприємства

Прибуток — це та частина виручки, що залишається після відшкодування всіх витрат на виробничу й комерційну діяльність підприємства.

В сучасних ринкових умовах господарювання в Україні почала формуватися зміна форм та методів управління економікою підприємств. У господарській діяльності підприємств вплив ринкових законів, реформ не завжди носить позитивний характер, тому більша частина господарюючих підприємств знаходиться в стані ризику. Суб’єкти господарювання відчувають дефіцит обігових коштів, не завжди вчасно можуть розрахуватися з своїми борговими зобов’язаннями, а це в першу чергу веде до збитків.

Одним з важливих напрямків оздоровлення фінансового стану підприємства є удосконалення напрямків формування прибутку, аналіз методів його максимілізації, оптимізація витрат та розробка стратегії управління прибутком . Крім того, кінцевим позитивним результатом господарської діяльності підприємства є прибуток . Прибуток – це грошовий дохід, утворений в результаті виробничо-господарської діяльності. Прибуток виконує такі основні функції :

  • оцінка підсумків діяльності підприємства
  • розподіл доходу між підприємством і державою, підприємством і його робітниками, між сферою виробництва і невиробничою сферою джерела утворення фондів економічного стимулювання і соціальних фондів.

Отже, у зростанні прибутку зацікавлені як підприємство, так і держава. На підприємствах приріст прибутку досягається не лише завдяки збільшення трудового внеску колективу підприємства, а і за рахунок інших факторів. Саме тому, на кожному підприємстві необхідно систематично проводити аналіз формування, розподілу та використання прибутку.

Головними завданнями, які стоять перед підприємством з метою управління формуванням та використанням прибутку є :

  • систематичний контроль за виконанням планів одержання прибутку
  • виявлення факторів формування показників прибутку та розрахунки їхнього впливу
  • вивчення напрямків і тенденцій розподілу прибутку
  • виявлення резервів збільшення прибутку
  • розробка заходів для використання виявлених резервів

Характеризуючи перевищення надходжень над витратами, прибуток виражає мету підприємницької діяльності і береться за головний показник її результативності (ефективності).

Прибуток є основним джерелом фінансування розвитку підприємства, удосконалення його матеріально-технічної бази, забезпечення всіх форм інвестування. Уся діяльність підприємства спрямується на те, щоб забезпечити зростання прибутку або принаймні стабілізацію його на певному рівні[8, c. 141-142].

Прибуток характеризує ефективність господарювання за всіма напрямками його діяльності: виробничої, збутової,постачальницької, інвестиційної, фінансової. Прибуток становить основу економічного розвитку підприємства і зміцнює його фінансовий стан та фінансові відносини з партнерами.

Крім цього, прибуток є основним джерелом фінансування витрат на виробничий і соціальний розвиток підприємства, найвагомішим джерелом централізованих ресурсів держави : у доходи бюджету здійснюються відрахування від одержаного доходу підприємства, значною частиною якого є прибуток . Це означає, що доходи підприємства повинні задовольняти не тільки фінансові потреби, а й потреби держави на фінансування суспільних фондів споживання, розвиток науки, освіти, охорони здоров’я . Таким чином, у збільшення прибутку зацікавлені як підприємство, так і держава.

Прибуток, як економічний показник, являє собою різницю між ціною реалізації та собівартості продукції ( товарів, послуг ), між обсягом отриманої виручки та сумою витрат на виробництво та реалізацію продукції.

Залежно від формування та розподілу виокремлюють кілька видів прибутку. Насамперед розрізняють загальний прибуток і прибуток після оподаткування. Загальний прибуток — це весь прибуток підприємства, одержаний від усіх видів діяльності, до його оподаткування та розподілу. Такий прибуток інакше називають балансовим. Прибуток після оподаткування, тобто прибуток, що реально поступає в розпорядження підприємства, має поширену у вітчизняній літературі та практиці назву — чистий прибуток[2, c. 91-92].

У зарубіжній економічній теорії та підприємництві загальновживаними є поняття валового, маржинального та операційного прибутку.

Валовий прибуток — це різниця між виручкою та виробничими витратами (собівартістю продукції, визначеною калькулюванням за неповними витратами). Це поняття включає власне прибуток і так звані невиробничі (адміністративні, комерційні) витрати.

Операційний прибуток, що його часто називають чистим прибутком, дорівнює валовому прибутку за мінусом невиробничих витрат.

Маржинальний прибуток характеризує обсяг виручки від продажу продукції за мінусом змінних витрат. Він включає власне прибуток і постійні витрати. Отже, такий прибуток за величиною збігатиметься з валовим прибутком, коли калькулювання здійснюватиметься лише за змінними витратами.

Джерела прибутку та його обчислення

Прибуток підприємства формується за рахунок таких джерел: а) продаж (реалізація) продукції (послуг); б) продаж іншого майна; в) позареалізаційні операції. Прибуток від продажу продукції (виконання робіт, надання послуг) є основним складником загального прибутку. Це прибуток від операційної діяльності, яка відображає місію і профіль підприємства. Він обчислюється як різниця між виручкою від продажу продукції (без урахування податку на додану вартість і акцизного збору) та її повною собівартістю.

У разі калькулювання за неповними витратами ту частину витрат, що її не включено в собівартість продукції, відносять на певний період і за обчислення прибутку (П ) відраховують від виручки, тобто

пр = Ср-Срнв-сн,

де Вр — виручка від продажу продукції; Срнв— собівартість проданої (реалізованої) продукції за неповними витратами; Сн— витрати, що їх не включено в собівартість продукції, а віднесено на певний період.

Це так званий метод прямого обчислення прибутку, який вважають головним. Поряд з ним існує ще аналітичний метод, згідно з яким прогнозований прибуток визначається коригуванням його базової (фактичної) величини з урахуванням впливу певних чинників у плановому (розрахунковому) періоді. Такий вплив може здійснюватися через зміну обсягу виробництва та продажу, його структури, собівартості продукції і цін. Цей метод орієнтовано на велику частку відносно однотипної продукції в загальному її обсязі.

Прибуток від продажу майна включає прибуток від продажу основних фондів (матеріальних активів), нематеріальних активів, цінних паперів інших підприємств тощо. Його розраховують як різницю між ціною продажу та балансовою (залишковою) вартістю об'єкта, який продається, з урахуванням витрат на продаж (демонтаж, транспортування, оплата агентських послуг).

Прибуток від позареалізаційних операцій —це прибуток від пайової участі в спільних підприємствах, здавання майна в оренду (лізинг), дивіденди на цінні папери, дохід від володіння борговими зобов'язаннями, роялті, надходження від економічних санкцій тощо.

Розглянута схема обчислення величини загального прибутку за його джерелами має важливе значення для аналізу та прийняття господарських рішень. Але треба мати на увазі, що прибуток є об'єктом оподаткування.

У зв'язку з цим державні органи суворо регламентують методику обчислення оподатковуваного прибутку в нормативних актах. Так, згідно із Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» (1997 р.) оподатковуваний прибуток (По) обчислюється за формулою

П0=ДВ-(ВВ+АВ),

де Дв — валовий дохід за певний період; Вв — валові витрати за той самий період; АВ — сума амортизаційних відрахувань від балансової вартості основних фондів і нематеріальних активів.

Основною складовою валового доходу є виручка від продажу продукції. У нього включають також прибуток від продажу майна і від позареалізаційних операцій. Валові витрати — це передусім витрати на реалізовану продукцію, а також втрати від продажу майна (перевищення балансової вартості об'єктів над виручку від їхнього продажу). Амортизаційні відрахування виокремлено із загальної суми витрат, оскільки нарахування таких контролюється фіскальними органами в особливому порядку[1, c. 154-157].

Напрямки використання прибутку

У фінансовій політиці підприємства важливе місце займає розподіл і використання одержуваного прибутку як основного джерела фінансування інвестиційних потреб і задоволення економічних інтересів власників (інвесторів).

Із загального прибутку сплачується податок згідно з умовами, передбаченими законодавством про оподаткування прибутку підприємств. Прибуток, що залишився після оподаткування (чистий прибуток), поступає в повне розпорядження підприємства та використовується згідно з його статутом і рішеннями власників.

Відповідно до принципових (головних) напрямів використання цей прибуток можна розділити на дві частини:

1) прибуток, що спрямовується за межі підприємства у вигляді виплат власникам корпоративних прав, персоналу підприємства за результатами роботи (як заохочувальний захід), на соціальну підтримку тощо (розподілений прибуток);

2) прибуток, що залишається на підприємстві і є фінансовим джерелом його розвитку (нерозподілений прибуток). Останній спрямовується на створення резервного та інвестиційного фондів. Резервний фонд є фінансовим компенсатором можливих відхилень від нормального обороту коштів або джерелом покриття додаткової потреби в них. Його формування є обов'язковим для господарських товариств, орендних підприємств, кооперативів.

Цю загальну схему розподілу прибутку можна конкретизувати стосовно підприємств із різними організаційно-правовими формами. Це стосується насамперед акціонерних товариств (підприємств). Як відомо, власники акцій одержують частину корпоративного прибутку у вигляді дивідендів (доходу інвесторів на вкладений капітал). Щодо акціонерного підприємства дивіденди можна розглядати як плату за залучений від продажу акцій капітал.

Розподіл прибутку на виплату дивідендів та інвестування є фінансовою проблемою, яка істотно та неоднозначне впливає на фінансову стабільність і перспективи розвитку підприємства. Спрямування достатньої суми прибутку на виплату дивідендів і високий рівень таких збільшують попит на акції та підвищують їхній ринковий курс. Водночас обмежується власне джерело фінансування, ускладнюється розв'язання завдань перспективного розвитку підприємства.

Зрозуміло, що низький рівень дивідендів призводить до протилежних наслідків. З урахуванням цих обставин акціонерне товариство (підприємство) мусить вибирати таку дивідендну політику, яка відповідала б конкретним умовам його діяльності[7, c. 178-180].

Основними варіантами дивідендної політики можуть бути: 1) виплата постійного рівня дивідендів протягом кількох років; 2) виплата дивідендів зі щорічним певним зростанням; 3) спрямування на дивіденди встановленої (нормативної) частки чистого прибутку; 4) виплата дивідендів із залишку прибутку після фінансування інвестиційних потреб; 5) виплата дивідендів не грошима, а додатковим випуском акцій. Кожний з цих варіантів має свої переваги й недоліки і застосовується, як правило, не постійно, а в межах певного перспективного періоду з урахуванням економічної кон'юнктури та фінансового стану підприємства.

Розподіляючи прибуток підприємства, величину дивіденду у відсотках (d) визначають за формулою

d= ПДКст •100

де Пд — частина прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів;

Кст— статутний капітал (фонд) підприємства.

Абсолютна сума дивідендів у розрахунку на одну акцію (D) відповідно становитиме

D=Пд/ Na

де Na — кількість акцій, що формує величину статутного капіталу (кількість проданих акцій).

Частина прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів, визначається відповідно до вибраного варіанта дивідендної політики. Досвід зарубіжних корпорацій свідчить, що частка величини Пд у чистому прибутку коливається в межах 30—70%. Якщо вона менша за 30%, то виплати вважаються заниженими, а коли її відносний розмір більший за 70% — завищеними[10, c. 173].


Список використаної літератури

1. Гриньова В. Фінанси підприємств : Навчальний посібник / Валентина Гриньова, Віра Коюда,; М-во освіти і науки України, ХДЕУ. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2004. -431 с.

2. Зятковський І. Фінанси підприємств : Навч. посібник для студ. економічн. спец. вузів/ Ігор Зятковський,. -2-е вид., перероб. та доп.. -К.: Кондор, 2003. -362 с.

3. Кудряшов В. Фінанси : Навчальний посібник/ Василь Кудря-шов,; М-во освіти і науки України, Український фінансово-економічний ін-т. -Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. -356 с.

4. Опарін В. Фінанси : (Загальна теорія): Навч. посібник/ Валерій Опарін,; М-во освіти України; Київ. нац. економічний ун-т. -2-е вид., доп. і пе-рероб.. -К.: КНЕУ, 2002. -238 с.

5. Петровська І. Фінанси: (З елементами статистики фінансів): Навч. посібник/ Ірина Петровська, Дмитро Клиновий,. -2-е вид., перероб. і доп.. -К.: ЦУЛ, 2002. -299 с.

6. Романенко О. Фінанси : Підручник/ Олена Романенко,; М-во освіти і науки України, Укр. фінансово-економічний ін-т. -2-ге вид., стереотип.. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -310 с.

7. Слав’юк Р. Фінанси підприємств : Навчальний посібник. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -459 с.

8. Філімоненков О. Фінанси підприємств : Навч. посібник / Олександр Філімоненков,. -2-ге, вид., перероб. та доп.. -К.: Кондор, 2005. -397 с.

9. Фінанси : Навчальний посібник/ Володимир Загорський, Ольга Вовчак, Ігор Благун, та ін.. -К.: Знання , 2006. -247 с.

10. Фещенко Л. Фінанси : Навчальний посібник/ Лариса Фещенко, Павел Проноза, Любов Меренкова,; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. -209 с.

загрузка...
Top