Соціоінженерна діяльність і соціальне прогнозування

Вступ.

1. Розкрийте типи цільових прогнозів.

2. Дайте визначення типу інформаційної культури.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Суспільне життя неможливе без передбачення майбутнього, без перспектив його розвитку.

Економічні прогнози необхідні:

1. Для визначення можливих цілей розвитку суспільства й забезпечення економічних результатів.

2. Для виявлення найвірогідніших та ефективних варіантів довгострокових, середньострокових і поточних прогнозів.

3. Для забезпечення основних напрямків економічної, соціальної, технічної політики, передбачення наслідків прийнятих рішень. В умовах НТР прогнозування стає одним із вирішальних факторів формулювання наукової стратегії і тактики суспільного розвитку. Сучасні умови трансформації нашого суспільства вимагають максимального прогнозування, подальшого вдосконалення методології і методики розробки прогнозів.

Чим вищий рівень прогнозування процесів суспільного розвитку, тим ефективніше планування й управління цими процесами в суспільстві.

Прогноз є невід'ємною функцією науки, завершальним етапом наукового дослідження, причому, на думку багатьох вчених, обов'язковим, якщо це стосується розвитку теорії. Вдосконалення науки відбувається з посиленням її прогностичної функції.


1. Розкрийте типи цільових прогнозів

Цільовий (нормативний) прогноз передбачає майбутнє, яке свідомо організоване, методом реалізації намічених раніше планів.

Цільовий (нормативний) прогноз пов'язаний з постановкою цілей, описом параметрів суспільства або суб'єкта політики, шляхів і засобів їх досягнення. Цей вид прогнозу покликаний дати відповідь на запитання, якими шляхами досягти бажаного результату.

За термінами виокремлюють такі прогнози:

• оперативні (1-3 місяці), які стосуються поточних політичних подій і явищ;

• короткострокові (1-2 роки), пов'язані з прогнозуванням результатів виборів, розвитку політичної кризи тощо;

• середньотермінові (5-7 років), пов'язані з розвитком держав, блоків, системи міжнародних відносин;

• довгострокові (до 20 років), які торкаються загальних проблем глобального політичного розвитку;

• стратегічні (понад 20 років), які розраховані на подальшу перспективу, коли очікуються значні якісні зміни і т. ін.

Однією з найважливіших теоретичних проблем соціально-економічного прогнозування являється побудова типології прогнозів.

Типологія прогнозів може будуватися в залежності від різних критеріїв та ознак: цілей, завдань, об'єктів, методів організації прогнозування. До найважливіших із них відносяться:

1. Масштаб прогнозування.

2. Час попередження.

3. Характер об'єкта.

4. Функція прогнозу.

За масштабом прогнозування виділяють:

1. Макроекономічний — народногосподарський.

2. Структурний — міжгалузевий і міжрегіональний.

3. Прогнози розвитку народногосподарських комплексів: паливно-енергетичного, агропромислового, інвестиційного, виробничої інфраструктури, сфери обслуговування населення.

1. Прогнози галузеві й регіональні.

2. Прогнози первинних ланок народногосподарської системи: підприємств, виробничих об'єднань, окремих виробничих продуктів. За часом попередження прогнози підрозділяються на:

1. Оперативні.

2. Короткострокові.

3. Середньострокові.

4. Довгострокові.

5. Дальньострокові.

Перераховані типи прогнозів відрізняються один від одного також за своїм змістом і характером оцінок досліджуваних процесів[1, c. 10-12].

Оперативні прогнози ґрунтуються на припущенні, що протягом прогнозованого періоду не відбудеться істотних змін у досліджуваному об'єкті, як кількісних, так і якісних; у них переважають детально-кількісні оцінки очікуваних подій.

Короткострокові прогнози передбачають тільки кількісні оцінки.

Середньострокові й довгострокові прогнози виходять як із кількісних, так і з якісних змін у досліджуваному об'єкті, причому в середньостроковому кількісні зміни домінують над якісними.

У середньострокових прогнозах оцінка подій дається кількісно-якісна, у довгострокових — якісно-кількісна, йдеться про загальні закономірності розвитку об'єкта. Форма оцінки прогнозованих подій якісна.

Розподіл прогнозів залежно від характеру досліджуваних об'єктів пов'язаний з різними аспектами відтворювального процесу. Виділяють такі прогнози:

1. Розвитку виробничих відносин.

2. Соціально-економічних передумов і наслідків науково-технічного процесу.

3. Динаміки народного господарства (його темпів, факторів і структури).

4. Відтворення трудових ресурсів.

5. Зайнятості й підготовки кадрів.

6. Економічного використання природних ресурсів.

7. Відтворення основних фондів і капітальних вкладень.

8. Рівня життя населення.

9. Фінансових відносин, доходів і цін.

10. Зовнішніх економічних зв'язків.

Економічне прогнозування здійснюється в єдності з іншими видами прогнозування:

• соціальними;

• політичними;

• демографічними;

• науково-технічними;

• прогнозуванням природних ресурсів.

За функціональною ознакою (напрямками прогнозування) прогно-зи підрозділяються на два типи:

1. Пошуковий.

2. Нормативний.

Пошуковий прогноз ґрунтується на умові продовження у майбутньому тенденцій розвитку досліджуваного об'єкта в минулому і теперішньому і відволікається від умов, здатних змінити ці тенденції (планів, програм). Його завдання — з'ясувати, як розвиватиметься досліджуваний об'єкт при збереженні існуючих тенденцій.

Нормативний прогноз (на відміну від пошукового) розробляється на основі наперед визначених цілей. Його завдання — визначити шляхи і строки досягнення можливих станів об'єкта прогнозування в майбутньому, що приймаються у якості мети.

Тоді як пошуковий прогноз відштовхується при визначенні майбутнього стану об'єкта від його минулого і теперішнього, нормативний прогноз здійснюється в зворотному порядку: від заданого стану в майбутньому до існуючих тенденцій і змін у світлі поставленої мети.

Обидва типи прогнозів виступають одночасно на практиці в якості напрямків і підходів до прогнозування і використовується разом.

У їх поєднанні чітко виявляється спонукальна роль прогнозування як інструмента планування досягнення поставлених цілей.

Спонукальна функція прогнозування викликає таку його особливість як ефект дії прогнозу на початкові передумови передбачення. Ефект дії може бути як позитивним, що викликає прискорення здійснення прогнозу, так і негативним, що гальмує його реалізацію, а в ряді випадків супроводжується саморуйнуванням прогнозу.

Обумовлено це тим, що досягнення цілей прогнозу знаходиться в прямій залежності від об'єктивних умов його здійснення. Якщо прогноз відповідає нагальним умовам розвитку об'єкта, то його реалізація на практиці пройде успішно. Навпаки, невідповідність прогнозу цим умовам негативно впливає на його реалізацію. На взаємозв'язок умов здійснення прогнозу з його метою впливає також взаємодія прогнозування з ухваленням рішень. У свою чергу, ухвалені рішення впливають на результати здійснення прогнозів[6, c. 25-28].

Отже, для уникнення розузгодження між прогнозуванням і ухваленням рішень, необхідне систематичне коректування прогнозу, у тому числі шляхом його порівняння з метою розвитку об'єкта прогнозування, з її здійсненням.

З типологією прогнозів тісно пов'язане питання джерел інформації про майбутнє і способів прогнозування. Розрізняють три основні джерела прогнозної інформації:

1. Накопичений досвід, що ґрунтується на знанні закономірностей протікання і розвитку досліджуваних явищ, процесів і подій.

2. Екстраполяція існуючих тенденцій, закон розвитку яких в минулому й теперішньому достатньо відомий;

3. Побудова моделей прогнозованих об'єктів стосовно до очікуваних або намічених умов, джерел. Стосовно цих умов інформації розрізняють три взаємно доповнюючі один одного способи прогнозування:

а) Експертний (заснований на попередньому зборі інформації):

• анкетування;

• опитування;

• інтерв'ювання[1,c. 13].


2. Дайте визначення типу інформаційної культури

Сьогодні є всі підстави говорити про формування нової інформаційної культури, яка повинна стати елементом загальної культури людства. Якщо роздивлятись поняття питань культури з погляду сучасності, то насамперед вони пов'язані із самовизначенням народів (зокрема людини) та їх мовним розвитком (як засоби спілкування). У зв'язку з цим інформаційну культуру в нових формах її передачі, зокрема в навчанні, можна розуміти, як систему з чотирьох базових компонентів, а саме:

· культури організації подання інформації;

· культури сприймання та користування інформацією;

· культури використання нових інформаційних технологій (НІТ);

· культури спілкування через засоби НІТ.

Інформаційна культура в широкому сенсі - це сукупність принципів і реальних механізмів, що забезпечують позитивні взаємодії етнічних і національних культур, а також сполученість у загальному досвіді людства. Більш повне визначення було надано Жалдаком М.І. при дослідженні системи підготовки вчителя. Основи інформаційної культури мають методологічний, світоглядний, загальноосвітній та загальнокультурний характер, що проявляється в процесі використання в загальній практиці універсальних процедур пошуку, обробки та представлення інформації на базі відповідної системи наукових понять, принципів та законів, як необхідних факторів системно-цілісного пізнання та відображення об'єктивної реальності, а також пов'язаного з такою системою фактографічного матеріалу (бази даних, бази знань, тощо). Вони повинні формуватися в процесі вивчення комплексу всіх навчальних дисциплін.

Оволодіння інформаційною культурою - це шлях універсалізації якостей людини, що сприяє реальному розумінню людиною самої себе, свого місця і своєї ролі в суспільстві. Велику роль в формуванні інформаційної культури грає освіта, що повинна формувати фахівця інформаційного співтовариства, виробляючи у нього такі навички та уміння: диференціації інформації; виділення значущої інформації; вироблення критеріїв її оцінки; перероблення інформації та її використання.

Інформаційна культура налічує тисячоліття. Початком її історії логічно визнати момент зміни формального відношення до сигналу ситуації, властивого тваринному світові, на змістовне, властиве винятково людині. Обмін змістовними одиницями став основою розвитку мови. До появи писемності становлення мови викликало до життя гаму вербальних методик, породило культуру звернення зі сенсом і текстом. Письмовий етап концентрувався навколо тексту, який містив у собі всю різноманітність усної інформаційної культури[4, c. 10].

Інформаційну культуру людства в різні часи зворушували інформаційні кризи. Одна з найбільш значних інформаційних криз призвела до появи писемності. Усні методики збереження знань не забезпечували повної цілісності обсягів інформації, тому фіксація інформації на матеріальному носієві породила новий період інформаційної культури - документальний. До її складу ввійшла культура спілкування з документами: культура витягу фіксованого знання, культура кодування і фіксації інформації; культура документографічного пошуку. Оперування інформацією стало легшим, зазнав змін образ мислення, але усні форми інформаційної культури не тільки не втратили свого значення, а й збагатилися системою взаємозв'язків з письмовими.

Чергову інформаційну кризу викликали до життя комп'ютерні технології, що модифікували носії інформації та автоматизували деякі інформаційні процеси.

Сучасна інформаційна культура зібрала в собі всі свої попередні форми та з'єднала їх в єдиний засіб.

Вона є особливим аспектом соціального життя і виступає як предмет, засіб та результат соціальної активності, що відбиває характер та рівень практичної діяльності людей. Це результат діяльності суб'єкту та процес збереження створеного, а також розповсюдження та споживання об'єктів культури.

Інформаційна культура формується через цінності, норми та методи. Цінності вказують на те, чому члени співдружності вірять, норми – це очікувані моделі поведінки, а методи – це формально або неформально усталена практика, що використовується для виконання роботи. Цінності мають неявний характер, їх можна розглядати лише у відносному сенсі і важко змінювати, це найбільш потужна сила, що формує поведінку, але вони дуже складні для змін. Норми та методи, навпаки, явно проглядаються та легко розуміються. Фактично, методи – найбільш явний символ культури, що забезпечує максимальну рушійну силу при використанні знань для зміни поведінки і, як наслідок, норми. Для зміни цінностей (формування інформаційної культури) потрібен тривалий проект терміном від 3 до 5 років[2, c. 36-37].

Інформаційна культура – це сукупність системних відомостей про: а) основні способи подання та здобуття знань; б) уміння та навички застосування їх на практиці. Ці пункти реалізуються з використанням методів і засобів сучасних інформаційних технологій (насамперед, Інтернету) для розв'язання змістовних завдань користувача. Іншими словами, інформаційна культура – це культура поводження зі знаннями, даними та інформацією, які зосереджені на комп'ютерах всесвітної мережі Інтернет. Складовою частиною інформаційної культури є комп'ютерна грамотність, теоретичні знання та навички роботи (насамперед, навігації) в Інтернеті.

Висока інформаційна культура, як уже відзначалося, передбачає дві основні здатності: уміння адекватно формалізувати знання та уміння адекватно інтерпретувати формалізовані описи. Врешті-решт, інформаційна культура – це уміння зберігати потрібну рівновагу між формалізованими і неформалізованими складовими людських знань. Відсутність інформаційної культури може порушити і навіть зруйнувати таку рівновагу, що врешті-решт може спричинитися до деформації як індивідуальної, так і суспільної свідомості.

Інформаційна культура належить національній культурі і одночасно є надбанням міжнародного досвіду. Отож, інформаційна культура – це самостійний елемент національної культури, що розвивається за своїми законами і вимагає відповідного фінансування та державної підтримки. Лише люди з високою інформаційною культурою здатні здійснювати точний облік природних, людських, екологічних та інших ресурсів, що дозволяє підвищувати оперативність та ефективність управлінських рішень. Поряд з іншими чинниками це сприятиме процвітанню України[7, c. 22-23].


Висновки

У соціологічному вивченні особливе місце займає соціальне прогнозування, як конкретне уявлення, передбачення, і судження про подію, стан соціальною об'єкта в майбутньому. Його не слід плутати із соціальним плануванням. Назвемо такі особливості соціального прогнозування:

— формулювання мети соціального прогнозування порівняно з плануванням має загальніший і абстрактніший характер. Мета соціального прогнозування — на основі аналізу стану і поведінки соціальної системи в минулому, а також вивчення тенденції зміни чинників, що впливають на неї, визначити кількісні та якісні параметри її розвитку в перспективі, розкрити зміст ситуації, в яку потрапить система;

— соціальне прогнозування на відміну від планування дає лише інформацію для обґрунтування рішень і вибору методів планування, указує на можливі шляхи розвитку в майбутньому;

— соціальне планування визначає, який з цих шляхів вибирає суспільство.

У вузькому значенні, прогноз — це спеціальне наукове дослідження перспектив розвитку певних процесів, явищ, переважно з кількісними оцінками. Прогнозування, на відміну від пророкування, не зводиться до спроб угадувати деталі майбутнього, йому властива ймовірнісність. Пророкування, на відміну від прогнозування, — це твердження про майбутнє, якому не властива ймовірнісність, воно претендує на абсолютну достовірність.

Прогнозування має також велике прикладне значення. Воно сприяє вибору найоптимальнішого варіанта при обґрунтуванні плану, програми, проекту, управлінського рішення.


Список використаної літератури

1. Воронкова В. Соціально-економічне прогнозування: Навчальний посібник / Валентина Воронкова, ; М-во освіти і науки України. - К. : ВД "Професіонал, 2004. - 283 с.

2. Джинчарадзе Н. Інформаційна культура особи: формування та тенденції розвитку (соціально- філософський аналіз): Дис... д-ра філос. наук: 09.00.03 / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 1997. — 425л.

3. Зенюк А. Формування інформаційної культури // Рідна школа. - 2006. - № 8. - С. 55

4. Кафарський В. Інформаційна культура українського суспільства // Голос України. - 2006. - 23 травня. - С. 10

5. Матвієнко О. Інформаційна культура особистості: освітньо-виховний контекст: навч.- метод. посібник / Університет економіки та права "КРОК". — К., 2006. — 116с.

6. Пашута М. Т. Прогнозування та програмування економічного і соціального розвитку: навчальний посібник / М. Т. Пашута. - К. : Центр навчальної літератури, 2005. - 407 с.

7. Цимбалюк В. С., Яцишин Ю. В., Новицька Н. Б., Калюжний Р. А., Швець М. Я. Інформаційна культура: Державна податкова адміністрація України; Національний ун-т держ. податкової служби України / М.Я. Швець (заг.ред.), Р.А. Калюжний (заг.ред.). — Ірпінь : Національний ун-т ДПС України, 2007. — 254с.

загрузка...
Top