Соціально-політичні аспекти бідності України та їх наслідки

Вступ.

1. Визначення, критерії та показники бідності.

2. Феномен і особливості бідності в Україні.

3. Напрями подолання та запобігання бідності в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Сучасна наука визначає бідність як неможливість внаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. Таким чином, до бідних верств населення відносять тих, хто не з власної волі позбавлений благ, які вважаються необхідними: належного житла, їжі, одягу, а також можливості своєчасно лікуватися, відпочивати, займатися спортом тощо, брати участь у суспільному житті. Інше визначення трактує бідність як неможливість підтримувати мінімальний рівень споживання, що визначається на основі фізіологічних, соціальних та культурно обумовлених нормативів. Відмінність в цих визначеннях, по суті, полягає в тому, що за першим визначенням бідними вважаються всі ті, хто живе нижче за певний середній стандарт, а за другим — тільки ті, хто живе нижче визначеного суспільством мінімального рівня.

Бідність — і саме це вирізняє її з широкого кола проблем сучасного суспільства — нерозривно пов'язана з різними аспектами життя, зокрема з низькою очікуваною тривалістю життя, передусім з імовірністю померти до 40 років, низьким рівнем освіти і відповідно з низькими можливостями ефективної реалізації своєї трудової активності, з істотними психологічними зрушеннями. Дуже часто представники бідних верств населення, не вірячи в можливість вирватися з лещат зубожіння, навіть не прагнуть це зробити, особливо в умовах певних законодавчих перешкод. Не випадково ООН підкреслює чотири основні прояви бідності: коротке життя; низька професійно-освітня підготовка; позбавлення економічної бази нормального життя — чистої питної води, медичних послуг, якісного харчування; вилучення з суспільного життя.

1. Визначення, критерії та показники бідності

У різних країнах ці прояви комбінуються по-різному, різними є і їх рівні. Проте надто важко оцінити, яким чином класифікувати їх за значенням, хоча певні індикатори є для кожного.

Цілком зрозуміло, що зміст бідності, критерії її визначення змінюються з розвитком цивілізації — з одного боку, і надзвичайно сильно залежать від політичних настанов та орієнтацій суспільства — з іншого.

Визначення критеріїв бідності є невід'ємною складовою всіх національних стратегій і програм зниження бідності. Відповідно вирішального значення набуває прийнята трактовка категорії "бідність" та вибір її індикаторів.

Форми бідності. Сучасна соціально-економічна теорія трактує бідність як багатоаспектне явище, розрізняючи такі її форми: об'єктивну і суб'єктивну; абсолютну і відносну; тимчасову і застійну.

Об'єктивна бідність визначається за прийнятими в країні критеріями доходу та доступу до тих чи інших матеріальних і духовних благ: можливість дати дітям освіту, набути професійної підготовки, якісно лікуватися, мати житло, що відповідає прийнятим стандартам, тощо. На відміну від такої трактовки суб'єктивну бідність розуміють як таку, що визначається за самооцінкою, тобто людина тоді є бідною, коли вона саме так себе ідентифікує. Поняття "суб'єктивна бідність" має надзвичайно важливе значення для аналізу суспільної свідомості, суспільної поведінки тощо, оскільки прояв бідності безпосередньо пов'язаний з маргіналізацією суспільства, з утриманськими настроями значних його верств. До речі, в закордонних дослідженнях, зокрема щодо країн, які розвиваються, цей термін стосується так званих уразливих груп населення: інвалідів, вдів, батьків-одинаків, таких, що не мають землі, засобів до існування і т.п.

Проблема поділу бідності на абсолютну та відносну є одним з найсуперечливіших моментів всієї теорії. Виходячи з визначення бідності як такого рівня добробуту, який не забезпечує мінімальних матеріальних і духовних потреб населення, слід визнати принципово відносний характер цієї категорії. Відповідно до рівня суспільного добробуту та існуючих в суспільстві життєвих стандартів змінюється і уявлення про такі мінімальні потреби, тобто про бідність. Якщо ж додати до цього, ще й надання державної допомоги групам населення, які перебувають в бідності, а також те, що така допомога пов'язана із значними бюджетними витратами, то стає очевидним політичне підґрунтя цієї категорії. Рівень бідності визначається насамперед відповідно до політичних настанов та економічного потенціалу кожної країни.

Таким чином, абсолютна бідність визначається відповідно до прийнятої в країні межі, а відносна — за майновим розшаруванням населення (наприклад, бідними вважаються від 10 % до 30 % населення з найнижчими доходами)[6, c. 32-33].

Відповідно до своєї тривалості бідність може бути тимчасовою (короткочасною чи сезонною) або застійною (довготривалою). Застійна бідність, як правило, призводить до більш тяжких наслідків і часто-густо є ре-зультатом одночасної дії комплексу факторів. Вона також асоціюється з неможливістю для родини чи окремого громадянина самотужки вирішити свої проблеми і подолати матеріальні негаразди.

Тимчасова бідність може бути результатом: суцільного падіння рівня добробуту внаслідок раптових соціо-політичних, економічних чи природних зрушень; істотного майнового розшарування і зубожіння окремих домогосподарств; сезонних коливань цін і відповідно сезонних коливань харчової безпеки окремих верств населення (виключно в країнах із загально низьким рівнем життя). Наприклад, шок від реформування практично у всіх країнах з перехідною економікою призвів до загального зниження життєвого рівня населення (характерно, що відкриття "залізної завіси" і поява прошарку заможного населення сприяли зростанню рівня життєвих стандартів); водночас на тлі загального збіднення з'явилися домогосподарства, які за найжорсткішими критеріями можуть бути ідентифіковані як бідні. Проте визначення характеру бідності (тимчасової чи застійної) є надто складною процедурою, особливо у випадках раптової збіднілості у минулому цілком заможних домогосподарств.

Крайнім проявом бідності є зубожіння. Сім'я (домогосподарство, окрема особа) вважається зубожілою, якщо її харчове споживання не забезпечує 80 % мінімального харчового раціону, визначеного ФАО-ВООЗ, або якщо витрати на харчування перевищують 80 % доходів.

В сучасних соціально-економічних дослідженнях застосовуються такі типи критеріїв бідності:

абсолютні

— за фактичною вартістю споживчого кошика;

— за фактичною вартістю продуктового кошика;

відносні

— за фіксованою часткою середньодушового доходу в країні;

— за фіксованою часткою середньодушових витрат в країні;

суб'єктивні

— за самооцінкою;

структурні

— за питомою вагою витрат на харчування в сукуп -них доходах домогосподарства;

— за питомою вагою найнеобхідніших витрат в сукупних доходах домогосподарства;

ресурсні

— виходячи з реальних бюджетних можливостей на дання допомоги[7, c. 47-48].


2. Феномен і особливості бідності в Україні

Україна — це нетрадиційно тотально бідна держава, тому її можна віднести до другого типу. У світовій практиці є приклади, коли відносно стабільні країни з непоганим економічним, технічним, науковим та людським потенціалом раптово провалюються у тотальну бідність. Таке, як правило, трапляється після глобальних катастроф — війн, революцій, руйнувань (навіть мирних) великих імперій. А Україна якраз і пережила Чорнобильську катастрофу та розпад радянської імперії.

Проблему бідності в Україні можна розглядати, виходячи з двох основних підпроблем:

1) статичної, коли оцінка і аналіз сучасного стану бідності в Україні розглядаються, як наслідок політичної і економічної кризи та стагнації процесу реформ;

2) динамічної, коли прогноз і пропозиції щодо призупинення поширення, пом'якшення чи подолання бідності надаються за двома такими сценаріями:

— стагнаційним: пом'якшення стану бідності та пріоритетність напрямів соціального захисту найбільш збіднілих верств населення за умови, коли політичні та економічні реформи лише декларуються і не проводяться в належних обсягах та темпах;

— реформаторським: пом'якшення та подолання бідності за умов динамічного реформування суспільства.

Феномени бідності в Україні

1. Раптовість і стрімкість зубожіння держави і громадян.

2. Раптовість викликала нетипові явища бідності, не характерні для світового загалу.

3. Раптовість зубожіння виявила неготовність державних і недержавних структур долати тотальну бідність держави і громадян в таких величезних масштабах і глибині.

4. Відсутність політичної державницької волі, сміливості, відповідальності та ініціативи в усіх структурах, рангах і гілках влади, неграмотність у ринковій та демократичній діяльності, пута радянського тоталітарного досвіду ввели країну в глибокий кризовий ступор.

5. Концепції і програми нової соціальної політики, плани боротьби з бідністю розробляються багатьма органами і організаціями без належної координації та врахування реформування економіки в цілому і виробництва зокрема.

6. В Україні наявне надзвичайно сильне протистояння вирішенню проблеми бідності на всіх рівнях влади, яке зумовлене блокуванням реформ.

7. Феноменальний стан українського суспільства полягає в тому, що воно стало суспільством, яке потребує тотального соціального захисту. З державного бюджету підтримуються і виробництво (непрацюючі чи напівзупинені підприємства), і безробітні та немічні громадяни. Коло фатально замкнулося — злиденна держава взяла під соціальний захист і джерело соціального захисту (виробництво), і об'єкти соціального захисту (нужденних громадян)[1, c. 27-28].

Суттєве зниження життєвого рівня переважної частини населення сучасної України та неминуче формування бідних верств населення найрельєфніше виявляється у наступному:

— скорочення ВВП на душу населення, у тому числі кінцевого споживання населення (сімей, домогосподарств), що становить значну частину ВВП;

— збільшення ступеню поляризації суспільства за життєвим рівнем: 5—10% населення України почали жити краще, ніж за радянських часів, а життєвий рівень значної частини населення знизився в одних групах більше, в інших — менше;

— зниження доходів призвело до зміни структури витрат сімей, значного збільшення частки витрат на харчування при зменшенні споживання основних продуктів та погіршенні структури їх споживання;

— зменшення частки усіх інших витрат: на одяг, взуття, споживчі електро- та радіотовари, меблі, побутові послуги; багаторазове скорочення їх споживання;

— значне збільшення виробництва сільськогосподарських продуктів на присадибних ділянках у сільській місцевості та невеликих містах; мешканці великих міст почали вирощувати у великих кількостях картоплю, овочі, фрукти у садово-городніх кооперативах, купувати старі будинки з присадибними ділянками у сільській місцевості[8, c. 4].

3. Напрями подолання та запобігання бідності в Україні

Головними напрямами запобігання бідності мають стати:

♦ відбудова власної національної економіки, відродження вітчизняного виробництва, підтримка власного товаровиробника, що дасть можливість забезпечити робочими місцями бажаючих працювати, створити середній клас населення, зміцнити фінансову базу для надання допомоги малозабезпеченим верствам населення;

♦ відпрацювання соціально-орієнтованої моделі трансформації суспільства відповідно до ринкових перетворень і послідовного виконання поставленої мети;

♦ створення системи моніторингу бідності та національної системи аудиту доходів сімей;

♦ встановлення розмірів пенсій, інших видів соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, у такому розмірі, який би забезпечував прожитковий мінімум, як це визначено Конституцією України. Здійснення цих заходів має проводитись на реальній основі піднесення економіки держави;

♦ відхід держави від тотального, всеохоплюючого захисту більшості населення, відміна пільг і компенсацій, що застосовуються нині, та надання їх тим громадянам, які дійсно їх заробили або потребують.

Для зниження масштабів бідності формується система надання цільової адресної допомоги тим категоріям населення, які самостійно, без допомоги держави та недержавних структур, не можуть подолати існуючого становища. Як правило, до цієї категорії населення відносяться одинокі пенсіонери, пенсіонери з низьким розміром пенсії, інваліди, багатодітні родини, сім'ї з малолітніми дітьми тощо[5, c. 44-45].

Цільова адресна допомога (крім допомоги сім'ям з дітьми) надається на підставі заяви громадянина і не несе постійного характеру. Це може бути разова допомога у грошовій формі, одягом, взуттям, предметами санітарії та гігієни, талонами на харчування (як правило, на гарячі обіди), які видаються на один місяць, забезпечення безплатними або пільговими талонами на отримання основних видів побутових послуг (перукарських, лагодження взуття та одягу, хімчистки), можливість безплатних відвідин закладів культури тощо.

Допомога надається з різних джерел (органів соціального захисту, Товариства Червоного Хреста, спілки інвалідів, благодійних організації тощо), що нерідко зменшує ефективність її використання і призводить до ситуації, коли одні і ті самі громадяни можуть одночасно отримувати декілька її видів, а інші, на жаль, не отримують жодної.

Для покращання ситуації, що склалася, передбачається здійснити деякі заходи уніфікації системи надання адресної цільової допомоги малозабезпеченим громадянам шляхом зосередження усіх видів виплат та допомог у службах пільг та компенсацій малозабезпеченим громадянам в управліннях (підрозділах) соціального захисту населення, створених відповідно до Указу Президента України № 376 від 12.05.95 р. на всій території України. Такий підхід дасть змогу більш цілеспрямовано та ефективно використовувати допомогу, надаючи її саме тим категоріям населення, які її найбільше потребують; перейти нарешті від "заявочного" принципу до реального обстеження умов життя особи, яка звернулася за допомогою, а в перспективі — до створення єдиної комп’ютерної мережі отримувачів допомоги, що особливо актуально саме тепер.

Першим кроком у цьому напрямі має стати передача таким службам виплат допомог сім'ям з дітьми та виплат компенсації на оздоровлення особам, які проживають на радіаційно забруднених територіях України, а в перспективі — їх інтеграція у програму житлових субсидій.

Програма житлових субсидій — перша в Україні програма соціальної допомоги, в якій розмір відшкодування витрат на квартплату та комунальні послуги безпосередньо пов'язаний з реальними доходами населення.

Безготівкові житлові субсидії надаються лише за умов, коли витрати на утримання житла та відшкодування комунальних послуг у грошових доходах сім'ї перевищують відсоток, встановлений державою (нині він сягає 15% доходів сім'ї). Таким чином, держава взяла на себе функцію допомоги лише малозабезпеченим категоріям населення, які мають низький рівень доходів, і для бюджету яких зазначені платежі будуть занадто обтяжливими. Реалізація поірами житлових субсидій має на меті в подальшому в повному обсязі вивільнити державний бюджет від платежів, пов'язаних із дотуванням витрат на комунальні послуги та квартирну плату, перекласти ці витрати на осіб, доходи яких дозволяють їм самостійно про себе піклуватися (100% відшкодування витрат), залишивши безготівкові субсидії лише малозабезпеченим категоріям населення (багатодітні, пенсіонери тощо), що дасть змогу використовувати наявні бюджетні кошти на інші соціальні цілі.

Особливу увагу треба, на нашу думку, приділяти механізмам запобігання подальшого поширення бідності, які мають охоплювати здебільшого працюючі категорії населення, що за рахунок особистої праці та власних коштів повинні забезпечити собі належний рівень життя.

Для вирішення цього завдання має бути розв'язаний комплекс проблем, пов'язаних з відновленням функції заробітної плати як основного джерела забезпечення добробуту сім'ї, що можна досягнути лише за умови розвитку власного виробництва та вирішення проблеми безробіття, особливо в його прихованій формі. Доки існуватиме ситуація, коли працівникові вигідно знаходитись у вимушеній відпустці і займатися іншими видами діяльності, з яких не надходять податки до державного бюджету, говорити про реальні зміни у формуванні соціальної політики неможливо, бо саме у сфері виробництва формуються кошти, які держава направляє на розвиток соціальної політики. Тобто доки існує це замкнене коло, держава не може виконувати своїх зобов'язань стосовно погашення заборгованості із заробітної плати та інших видів соціальних виплат, і, як наслідок, збільшує кількість бідних у країні[3, c. 8].


Висновки

Отже, індикатори бідності можна розподілити на основні та додаткові.

До основних індикаторів відносяться:

- ВВП на душу населення;

- мінімальна заробітна плата (встановлена законодавчо і фактична):

- мінімальний середньодушовий доход;

- питома вага суспільних видатків на соціальні цілі у ВВП;

- рівень охоплення дітей 6—15 років неповною середньою освітою;

- смертність дітей до 5 років;

- рівень імунізації дітей та підлітків;

- частка дітей, що не мають можливості достатнього харчування;

- співвідношення середньої очікуваної тривалості життя жінок та чоловіків;

- сумарний коефіцієнт народжуваності;

- рівень материнської смертності.

Додаткові індикатори стосуються, головним чином, короткострокових зрушень. Можливе включення індикаторів можливостей для бідних отримувати більші доходи (заробітки), зокрема, за рахунок додаткової зайнятості; іншим ключовим блоком є індикатори доступності товарів широкого вжитку та основних послуг для різних верств населення, наприклад у сільській місцевості.


Список використаної літератури

1. Архангельський Ю. Дієві чинники зменшення бідності в Україні //Україна: аспекти праці. - 2005. - № 1. - C. 35-40

2. Берданова О. Методологічні аспекти оцінки масштабів бідності в Україні //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2004. - № 2. - C. 49-54.

3. Ковальчук Т. Бідність працюючого населення: шляхи подолання //Голос України. - 2007. - 20 лютого. - C. 8

4. Лібанова Е. Подолання бідності: погляд науковця //Україна: аспекти праці. - 2003. - № 7. - C. 26-32

5. Поплавська О. Бідність населення: шляхи запобігання та подолання наслідків //Україна: аспекти праці. - 2007. - № 2. - C. 40-45

6. Саріогло В.Г. Методологічні підходи до підвищення надійності оцінок рівня бідності для регіонів України //Статистика України. - 2003. - № 4. - C. 32-35

7. Сергієнко О. Бідність в Україні - теорії та реалії //Україна: аспекти праці. - 2003. - № 5. - C. 47-50

8. Черенько Л. Бідність в Україні: нові тенденції та особливості прояву //Праця і зарплата. - 2007. - № 28. - C. 4-5

загрузка...
Top