Соціально-економічна система: структура і принципи функціонування в Україні

Вступ.

Розділ 1. Соціально-економічна сутність системи сучасного світового господарства.

1.1. Зміст економічної системи.

1.2. Структура соціально-економічної системи.

1.3. Особливості дії економічних законів.

Розділ 2. Низькоентропійний розвиток: сутність, ознаки, принципи.

2.1. Ознаки низькоентропійного розвитку.

2.2. Принципи низькоентропійного розвитку.

Розділ 3. Функціонування соціально-економічної системи в Україні.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Конкретна історична сукупність економічних відносин, що відповідає системі продуктивних сил і взаємодіє з нею, розвивається на основі дії як об'єктивних економічних законів, так і суб'єктивних факторів, визначає сутність економічної системи суспільства.

Економічна система - це сфера функціонування продуктивних сил і економічних відносин, взаємодія яких характеризує сукупність організаційних форм та видів господарської діяльності.

Структурні ланки, що утворюють різноманітні економічні системи, за своїм змістом неоднорідні. Вони поєднують у собі загальні та специфічні, основні та похідні, нові, що народжуються, та відмираючі старі, перехідні та проміжні економічні форми, кожна з яких функціонує на основі спільної для всієї системи і разом з тим власної логіки розвитку. В сучасних економічних умовах структурні елементи системи характеризуються динамізмом, мінливістю, суперечністю розвитку. Цим визначається необхідність структурної диференціації складових ланок економічної системи суспільства, без якої неможливо пізнати об'єктивні закони та принципи її функціонування.

Сучасна економічна система є не сукупністю індивідуальних господарств одного рівня, а складною субординованою системою трьох рівнів, що взаємодіють.

Економічна система має три основні ланки, підсистеми: економічну структуру продуктивних сил суспільства, систему економічних відносин і механізм господарювання.

Соціально-економічна сутність системи сучасного світового господарства полягає в діалектичному взаємозв'язку національних господарств країн, що належать до трьох соціально-економічних підсистем, здійснюваному через міжнародні економічні відносини.

Система світових ринкових відносин функціонує і розвивається за загальними економічними законами. Передусім - це закони вартості та попиту і пропозиції, дії яких властиві як загальні ознаки, так і специфічні для світового товарного виробництва особливості. Діалектична єдність цих ознак та особливостей визначає якісну своєрідність світових ринкових відносин, відрізняє їх від інших форм ринкових відносин.

Актуальність. Сучасна економічна політика держави повинна закласти базові орієнтири розробки стратегії нової економічної системи, яка не повинна потрапити в залежність від прив'язки до однієї із існуючих соціально-економічних моделей, а буде постійно діючим процесом самоорганізації та саморозвитку на етапах вдосконалення від економіки перехідного періоду до дворівневої економіки змішаного типу - структурної трансформації, а від неї - до економіки складного типу - інституційної трансформації, а зрештою - до інформаціогенної моделі економіки - економіки формування ноосферної свідомості та гуманістичних цінностей, які забезпечуватимуть реальний прогрес і гармонійний розвиток без порушення цілісності та стійкості біосфери [9, с. 311].

Саме інформаціогенна модель економіки має стати новою парадигмою економічної стратегії України.

Мета: охарактеризувати соціально-економічну систему та її особливості функціонування в Україні.

Завдання роботи:

  • розкрити сутність соціально-економічної системи сучасного світового господарства;
  • визначити сутність, ознаки та принципи низькоентропійного (сталого) розвитку суспільства;
  • показати принципи функціонування соціально-економічної системи в Україні.

Розділ 1. Соціально-економічна сутність системи сучасного світового господарства

1.1. Зміст економічної системи

В основі розвитку людського суспільства лежить виробництво матеріальних і духовних благ, інших цінностей, цілісна сукупність яких забезпечує умови життєдіяльності людини. Будь-яке суспільство, особливо високо розвинуте сучасне, являє собою соціальну систему. Соціальна система - це складно організована впорядкована цілісність, що включає окремих індивідів та соціальні спільноти які об'єднані різноманітними зв'язками і взаємовідносинами, специфічними за своєю природою.

Важливою підсистемою суспільства, основою соціальної системи є економічна система. В ході виробництва, розподілу, обміну та споживання благ між учасниками цих процесів складаються і постійно вдосконалюються різноманітні за своїм змістом економічні відносини. Останнє виявляється через економічну поведінку суб'єктів господарювання.

Конкретна історична сукупність економічних відносин, що відповідає системі продуктивних сил і взаємодіє з нею, розвивається на основі дії як об'єктивних економічних законів, так і суб'єктивних факторів, визначає сутність економічної системи суспільства.

Отже, економічна система - це сфера функціонування продуктивних сил і економічних відносин, взаємодія яких характеризує сукупність організаційних форм та видів господарської діяльності.

Структурні ланки, що утворюють різноманітні економічні системи, за своїм змістом неоднорідні. Вони поєднують у собі загальні та специфічні, основні та похідні, нові, що народжуються, та відмираючі старі, перехідні та проміжні економічні форми, кожна з яких функціонує на основі спільної для всієї системи і разом з тим власної логіки розвитку. В сучасних економічних умовах структурні елементи системи характеризуються динамізмом, мінливістю, суперечністю розвитку. Цим визначається необхідність структурної диференціації складових ланок економічної системи суспільства, без якої неможливо пізнати об'єктивні закони та принципи її функціонування.

Будь-яка економічна система характеризується ієрархічністю, прагне набути стану цілісності та органічності.

Ієрархія системи визначається місцем її елементів в соціальній структурі та механізмом їх субординації. Тип взаємозв'язку елементів системи може бути "вертикальним" або "горизонтальним". Вертикальна залежність виявляється у відносинах примусу, влади - підкори, керованості - підлеглості. Горизонтальні зв'язки є партнерськими, добровільними, конкурентними [17, с. 85].

У соціальне орієнтованих економічних системах домінують саме партнерські взаємини. Особливе місце в становленні, функціонуванні та розвитку економічної системи належить її суб'єктам як активній рушійній, перетворюючій силі. Кожний суб'єкт є носієм певних прав, обов'язків та відповідальності, які реалізує в процесі своєї функціональної діяльності. Залежно від цього існують різноманітні класифікації економічних суб'єктів:

- індивід, колектив, держава;

- виробник (продавець), посередник, споживач (покупець);

- фізичні та юридичні особи;

- вітчизняні та іноземні;

- інституціональні (виробничі підприємства, банки, біржі) тощо.

Наявність не тільки необхідних, а й достатніх елементів для саморозвитку, самовідтворення, поліфункціональної діяльності системи характеризує її цілісність, самодостатність. Ознака органічності системи вказує на внутрішню, родинно-генетичну єдність, чистоту, нечужинність її елементів. Чим більше в економічній системі перехідних, змішаних явищ, форм та процесів, тим нижчий ступінь її органічності, чистоти. Таку тенденцію розвитку не слід розцінювати як однозначно негативну. Якщо в сучасних умовах взаємозалежність, взаємопереплетіння, конвергенція розвитку економічних систем збагачують, вдосконалюють одна одну - це прогресивний процес.

Економічна система характеризується різними сферами функціонування, рівнями господарювання її суб'єктів.

Сучасна економічна система є не сукупністю індивідуальних господарств одного рівня, а складною субординованою системою трьох рівнів, що взаємодіють.

Розвиненість, взаємодія та взаємодоповнення економічних рівнів є запорукою стійкості, динамічності та ефективної результативності системи.

Здатність комплексно, адекватно і своєчасно реагувати на зміни навколишнього середовища свідчить про мобільність економічної системи. Це, в свою чергу, є запорукою як макро-, так і мікроекономічної рівноваги.

Економічна система має три основні ланки, підсистеми: економічну структуру продуктивних сил суспільства, систему економічних відносин і механізм господарювання.

Продуктивні сили - це система економічних факторів, які в процесі суспільного поділу праці забезпечують перетворення навколишнього середовища, створюють блага для задоволення потреб людини і суспільства, визначають рівень продуктивності суспільної праці [17, с. 87].

Економічні відносини являють собою сукупність соціально-економічних та організаційно-виробничих зв'язків між господарюючими суб'єктами в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, послуг і доходів.

Механізм господарювання узгоджує функціонування і розвиток ланок економічної системи, приводить у відповідність продуктивні сили і економічні відносини. Він являє собою сукупність конкретних форм господарювання, організаційно-інституціональних систем, методів та важелів регулювання економічних процесів.

Механізм господарювання втілює дію як суб'єктивних, так і об'єктивних факторів. Вплив суб'єктивних факторів визначається цілеспрямованою діяльністю людини та її суспільних утворень. Об'єктивні фактори означають незалежний від волі та свідомості людини, визначений дією економічних законів перебіг соціально-економічних процесів. Нехтування об'єктивними факторами, керованість у своїх діях суб'єктивними бажаннями і довільними рішеннями окремих посадових осіб призводить до волюнтаризму, гальмує розвиток системи. Проте об'єктивні закони виявляють себе і реалізуються через діяльність людей, суспільних інституцій, держави. Чим вищий ступінь пізнання економічних законів, відповідності соціально-політичної та економічної практики їхнім вимогам, тим поступовішим і прогресивнішим є розвиток суспільної системи.

Отже, механізм господарювання є сукупністю форм організації та управління суспільними діями економічних суб'єктів, спрямованих на реалізацію економічних законів.

Центральне місце в економічній системі належить людині. Як головна продуктивна сила, уособлення економічних відносин, суб'єкт і об'єкт господарської діяльності, носій і реалізатор економічних потреб та інтересів вона поєднує і узгоджує функціонування всіх ланок економічної системи. Місце людини в суспільній ієрархії, можливість і форми її самореалізації зумовлюють характер економічної системи. Поліструктурність і поліфункціональність людини визначають двоїстий характер продуктивних сил.

З одного боку, вони постають як натурально-речові, а з іншого - як суспільні. З останніми пов'язане поняття технологічного способу виробництва, що відображує поєднання засобів праці з організацією виробництва. Перехід від одного технологічного способу виробництва до іншого відбувається завдяки якісним змінам у характері засобів праці, прогресу науки і техніки.

Відповідно до свого двоїстого характеру продуктивні сили суспільства функціонують і як техніка та технологія, і як суспільний організм. Специфіка процесу праці людей полягає в тому, що одночасно відбувається взаємодія їх з природою і між собою з приводу виробництва.

У структурі продуктивних сил людині та її праці належить центральне місце не лише як найактивнішій складовій частині, а й як безпосередньому джерелу матеріально-речових елементів, що входять до їх складу. Це надзвичайно важливе теоретичне положення було доведено ще представниками класичної школи політичної економії А. Смітом і Д. Рікардо.

Матеріально-речові засоби виробництва розглядаються двоїсто - як матеріалізація праці людини і як знаряддя цієї праці. Як головний елемент засобів виробництва останні можуть реалізувати свою суспільну корисність лише в процесі використання їх у предметній діяльності людини. Поза таким споживанням вони виступають як потенційні структурні елементи виробництва.

Отже, за своїм змістом матеріально-речові продуктивні сили є органічним втіленням уречевленої й живої праці, функціональним поєднанням людини і засобів праці, що здійснюється у виробничому процесі. В ході виробничого споживання матеріально-речові продуктивні сили набувають нової якості - перетворюються на продуктивну силу людини.

Будь-який елемент матеріально-речових продуктивних сил завжди є безпосереднім продовженням природних сил людини, її енергетичного потенціалу. Використання енергії домашніх тварин і води, пари, електрики, токарного верстата, автоматизованих систем, транспортних засобів і сучасних комунікаційних структур, у тому числі космічних комплексів, слід розглядати як робочі органи людини, органічне продовження її фізичного уособлення та інтелекту. У цьому розумінні продуктивні сили є не лише результатом втілення минулої праці людини, а й безпосереднім енергетичним потенціалом її праці.

Коли розглядаються продуктивні сили у зв'язку з працею людини, йдеться про продуктивну силу не індивідуальної, а суспільної праці. Такий підхід має історичну основу, адже процес відокремлення людини від тваринного світу йшов як процес утвердження не окремо взятого індивіда, а як частки виробничого колективу, племені, роду, а потім і суспільства.

Констатація структурної двоїстості продуктивних сил суспільства має не тільки теоретичне, а й практичне значення. Проблема прискорення темпів зростання продуктивності праці не вичерпується розвитком техніки і технології. Виробничий досвід провідних зарубіжних фірм свідчить, що прямі інвестиції в основний капітал не завжди є визначальними. Є приклади, коли грошові вкладення зарубіжних фірм у живий капітал (людський фактор виробництва) та організацію виробничого процесу (управління, систему постачання й реалізації готової продукції, маркетинг тощо) у кілька разів перевищують інвестиції безпосередньо в техніку і технологію. Це досить стабільна тенденція розвитку. За даними спеціального кон'юнктурного огляду, інвестиції 400 провідних корпорацій США у живий капітал та організацію виробничого процесу досягали в окремі роки повоєнного періоду понад 80 відсотків [17, с. 93].

Зрозумілою у зв'язку з цим стає інвестиційна політика, що склалася на Заході: вкладення в основний капітал, технічне і технологічне переоснащення виробництва може здійснюватися лише за умови створення відповідної організаційної структури і кваліфікаційного потенціалу виробничого персоналу всіх рівнів - від робітника до президента виробничого об'єднання (корпорації).

Потребує пріоритетної уваги перебудова організаційних ланок виробництва, без якої новітні техніка й технологія не дають необхідної віддачі, а в багатьох випадках навіть стають збитковими. Це підтверджує теоретичне положення про структурну двоїстість продуктивних сил суспільства при тому, що їхній матеріально-речовий зміст і заснована на суспільному поділі праці економічна форма їх організації діалектичне єдині.

1.2. Структура соціально-економічної системи

Специфіка економічної системи суспільства визначається соціально-економічними виробничими відносинами, які мають складну і багатогранну структуру, що грунтується на відносинах власності. Власність визначає суспільний спосіб поєднання робочої сили з засобами виробництва та відповідні стосунки між людьми з приводу привласнення матеріально-речових елементів і результатів виробничого процесу. Одночасно відносини власності зумовлюють історичну специфіку суспільства, його соціальну структуру, пануючу систему політичної та економічної влади.

Соціально-економічні відносини є цілісною, структурно субординованою системою, що постійно розвивається від простого до складного. Основою цього процесу є розвиток продуктивних сил суспільства, їхньої матеріально-речової та економічної структури. При цьому виробничі відносини можуть відігравати двоїсту роль двигуна, що стимулює і прискорює розвиток продуктивних сил, або сили, що гальмує цей розвиток [2, с. 214].

Водночас кожна система соціально-економічних відносин має й відносну самостійність, яка формується на основі свідомої діяльності людини, що бере участь у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання створюваних цінностей. Отже, система соціально-економічних відносин формується і розвивається як система свідомо осмисленої функції людини, що органічно поєднує у своїй структурі об'єктивні й суб'єктивні чинники.

Важливим питанням є класифікація економічних систем. Економічна система - складне, багатоструктурне і поліфункціональне соціально-економічне явище. В економічній літературі визначають різні моделі, типи економічних систем. Класифікація їх залежить від різних критеріїв. Головними з них є домінуюча форма власності, технологічний спосіб виробництва, спосіб управління і координації економічної діяльності тощо.

Поділ економічних систем за переліченими ознаками є певною мірою умовним. Наприклад, поширеною є класифікація економічних систем за технологічним способом виробництва, рівнем розвитку продуктивних сил. Розрізняють доіндустріальне суспільство - економічну систему, в якій домінує ручна праця; індустріальне суспільство, основою якого є машинна праця; постіндустріальне суспільство, що грунтується на автоматизованій праці, оснащеній комп'ютерною інформацією. Однак ці системи суттєво розрізняються і механізмом господарювання, і домінуючим об'єктом власності, і різноманітністю суб'єктів економічної діяльності.

Багатокритеріальним є поділ економічних систем на ринкові та адміністративно-командні системи. Основними характерними рисами ринкової економіки є такі: різноманітність форм власності при домінуванні приватної, панування товарно-грошових відносин, свобода підприємництва, конкурентний механізм господарювання, матеріальне стимулювання, вільне ціноутворення, що грунтується на взаємодії попиту і пропозиції, регулююча економічна роль держави, особиста свобода, домінування індивідуального інтересу тощо.

Адміністративно-командна система заснована на пануванні державної власності, одержавленні народного господарства, відсутності конкуренції, директивному плануванні, неринкових господарських зв'язках, зрівняльному характері розподілу, ігноруванні законів товарно-грошового обігу, жорсткому ієрархічному підпорядкуванні суб'єктів господарювання, нерозвиненості або й відсутності ринкового менталітету тощо.

Останнім часом посилилися дискусії навколо понять "змішана" і "перехідна" економіка. Безперечно, це не тотожні поняття.

Змішана економічна система, яка характеризує сучасні розвинені країни, еволюціонувала з економіки чистого ринку, врахувала його недоліки і відмови. Сучасні розвинені економічні системи характеризуються різноманітністю форм власності та господарювання, якісними зрушеннями у відносинах приватної власності, конкурентному механізмі, значною економічною роллю держави, прогнозуванням соціально-економічних процесів тощо [2, с. 217].

Перехідна економічна система характерна для країн, які звільняються від недоліків адміністративно-командної системи. В таких умовах трансформаційні процеси відбуваються суперечливо, бурхливо, з гострими соціально-економічними потрясіннями, кризовими явищами [2, с. 217].

Саме таке становище характерне для сучасної України, інших країн, що утворились на терені колишнього СРСР, усіх країн, що відходять від командно-адміністративної моделі.

Для жодної країни немає однозначних і загальновизнаних шляхів розвитку та безболісних рецептів досягнення добробуту і прогресу. В розбудові сучасної економічної системи слід всебічно використовувати надбання і досвід функціонування світової цивілізації, враховуючи при цьому власні специфічні умови, можливості та ментальність.

1.3. Особливості дії економічних законів

Світове господарство як система складається з соціально-економічних підсистем, що підпорядковуються певним внутрішнім і зовнішнім закономірностям.

Окремі національне організовані господарства країн розвиненої ринкової економіки, країн ринкової економіки, що розвиваються, та держав перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки у своїй суперечливій єдності становлять матеріальну основу, речовий зміст світового господарства і одночасно є його основними соціально-економічними підсистемами. Міжнародні економічні відносини пов'язують ці господарства у цілісну систему. Сучасна форма існування світового господарства є наслідком багатовікового розвитку продуктивних сил та поглиблення поділу праці.

Основні соціально-економічні підсистеми сучасного світового господарства визначають за такими критеріями, як:

1) рівень і характер розвитку продуктивних сил у взаємозв'язку їх з організаційно-економічними відносинами, тобто зі ступенем розвитку ринку всередині тієї чи іншої країни;

2) специфіка багатоукладності економіки;

3) особливості державного регулювання господарського життя (співвідношення позаекономічних та економічних форм і методів регулювання, роль держави в цьому процесі) [2, с. 225].

Для того щоб віднести конкретну країну (або групу країн) до певної соціально-економічної підсистеми, потрібна наявність усіх трьох згаданих критеріїв.

Перший критерій - рівень і характер розвитку продуктивних сил у взаємозв'язку з організаційно-економічними відносинами - стосується структури виробництва, характеру чинників економічного зростання і, зрештою, ступеня задоволення різноманітних потреб людей. Він визначає можливості окремих країн у міждержавних економічних зв'язках, у міжнародній спеціалізації. Наприклад, відчутна різниця в рівнях розвитку продуктивних сил окремих країн зумовлює різні можливості їх щодо міжнародної спеціалізації, особливо в галузях обробної промисловості. Однак поділ праці між ними є однією з основ господарської взаємодії, встановлення виробничих зв'язків між підприємствами різних країн з метою виробництва певної кінцевої продукції.

У різних підсистемах провідна роль належить різним галузям, що зумовлює технічну диференціацію підсистем і, як наслідок, їхню соціально-економічну диференціацію. Структурні зрушення і міжгалузеве переливання робочої сили є самостійними факторами зростання ефективності виробництва, особливо в промисловості. У країнах з розвиненою ринковою економікою протягом останніх 10 - 15 років чітко виявляється тенденція до скорочення зайнятості в традиційних галузях з високим рівнем трудоємності виробництва (харчова, текстильна, швейна тощо), а також в капіталоємних галузях (металургія). Однак паралельно зайнятість зростає в наукоємних галузях, які визначають сьогодні науково-технічний прогрес і темпи зростання ефективності виробництва (приладобудування, електротехніка тощо). Ця тенденція зумовлює відповідний підхід країн розвиненої ринкової економіки до міжнародної спеціалізації передусім у відносинах між собою.

У сфері організаційно-економічних відносин мають місце як прямий взаємозв'язок між країнами різних підсистем у формі обміну товарами та послугами, виробничої кооперації тощо, так і непрямий взаємовплив - демонстраційний ефект господарювання. Своєрідні імпульси розвитку виходять, як правило, з країн розвиненої економіки. Між країнами різних підсистем залишається суттєвий розрив у головних показниках розвитку, започаткований диференціацією їхніх внутрішніх організаційно-економічних відносин. Цей розрив більш-менш точно віддзеркалюється в двох агрегативних показниках - валовому внутрішньому продукті на душу населення та особистому споживанні на душу населення.

Розглянемо другий критерій визначення соціально-економічних підсистем - специфіку багатоукладності економіки.

Країнам розвиненої ринкової економіки властива технологічна і соціально-економічна багатоукладність. Проте в різноманітних формах високоорганізованого ринкового господарства на основі розвитку приватної та суспільної власності, індивідуальних свобод та правових інститутів функціонують досить налагоджені механізми саморозвитку; господарство високоінтегроване.

Специфіка країн перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки полягає у започаткуванні процесу роздержавлення і приватизації, формуванні сучасного багатоукладного господарства.

Третій критерій - особливості державного регулювання господарського життя. Специфіка багатоукладності в країнах ринкової економіки, що розвиваються, та в країнах перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки відбивається у слабкому ступені суспільної інтеграції. У цих країнах особистість не виділена з колективу (общинне, патріархальне господарство або суцільне одержавлення економіки), свободи особи та інститути демократії нерозвинені. Складності в розвитку цих країн полягають у тому, що за різних рівнів соціально-економічних та техніко-економічних показників механізм саморозвитку або відсутній, або є вкрай неефективним. Переважання позаекономічних форм і методів організації господарства, запроваджуваних державою, характерне для всіх країн з малорозвиненою системою ринкових відносин. Слід зазначити, що такий стан відтворюється, оскільки у спробах вирішити соціально-економічні проблеми переважають методи тотального перерозподілу національного доходу, які спричинюють потребу в громіздкому прошарку управлінців. Це блокує саморегулювання економіки (у країнах, що розвиваються) чи перехід від простих до більш складних, але водночас менш стійких форм ринкової організації (у країнах перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки).

Так, загальновідомо, що колишні країни командно-адміністративної системи спробували пройти етап індустріалізації на "крейсерських" швидкостях. Проте ця мета частіше пов'язувалася з політичною орієнтацією, а не з внутрішніми соціально-економічними передумовами. Скажімо, взаємозалежність між республіками колишнього СРСР, на перший погляд, була логічно обгрунтованою та міцною. Проте при знятті політичного каркасу вона виявилась крихкою, оскільки не грунтувалась на товарно-грошових відносинах, економічних інтересах.

Найбільш адекватними потребами розвитку продуктивних сил виявились закони товарного виробництва і підприємництва. Зрештою, вони зумовили як утворення світового господарства, так і його подальший розвиток. Відомо, що сутність підприємництва полягає в прагненні до самозростання капіталу. Будь-яку перешкоду капітал розцінює як обмеження, яке обов'язково має бути подолане. Вихід капіталу за національні межі невіддільний від становлення і розвитку підприємництва та світового господарства. Звідси загальним у сучасних соціально-економічних підсистемах світового господарства є розвиток товарно-грошових відносин на основі багатоукладної економіки, конкуренції між укладами, які в найузагальненішій формі відбивають наслідки розвитку підприємництва як у національних межах, так і поза ними. При цьому саме підприємництво є одночасно і причиною, і наслідком глибинних процесів у продуктивних силах, які в національних межах на певному етапі обмежують прагнення до самозростання капіталу.

Особливим у різних соціально-економічних підсистемах світового господарства є різні рівень і характер розвитку продуктивних сил у взаємозв'язку їх з організаційно-економічними відносинами та відмінності у державному регулюванні господарського життя.

Всередині кожної з підсистем існують свої ступені відмінностей, оскільки кожна з них не є однорідною (США і Іспанія, Аргентина і Малаві тощо). Динамізм виробничих і суспільних процесів відбиває цю неоднорідність, особливо щодо трансформації відносин власності й менеджменту. Подібні перетворення мають передусім сприяти зміні структури виробництва і експорту відповідно до критеріїв світового ринку [9, с. 344].

У підсистемі країн перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки за відмінностями в державному регулюванні господарським життям вирізняються принаймні чотири групи країн:

1) країни, що активно наближаються до ринкової економіки (Угорщина, Чехія, Польща, країни Балтії тощо);

2) країни, що наближаються до ринку, використовуючи інститути командно-адміністративної системи (Китай, В'єтнам);

3) країни, що виникли в результаті розпаду колишнього СРСР і ще не зовсім визначилися в підходах до розвитку ринкових відносин, тому перебувають у початковій стадії хаотичного руху до ринку;

4) країни, що намагаються розвивати окремі елементи ринку під впливом об'єктивної реальності (Куба, Північна Корея тощо). Між наведеними групами країн немає чітких меж, окремі країни займають проміжну позицію. Наприклад, Монголія займає місце між другою та третьою групами, однак ближче до другої [9, с. 345].

Соціально-економічна сутність системи сучасного світового господарства полягає в діалектичному взаємозв'язку національних господарств країн, що належать до трьох соціально-економічних підсистем, здійснюваному через міжнародні економічні відносини.

Система світових ринкових відносин функціонує і розвивається за загальними економічними законами. Передусім - це закони вартості та попиту і пропозиції, дії яких властиві як загальні ознаки, так і специфічні для світового товарного виробництва особливості. Діалектична єдність цих ознак та особливостей визначає якісну своєрідність світових ринкових відносин, відрізняє їх від інших форм ринкових відносин.

Загальний взаємозв'язок виробників на засадах товарно-грошових відносин існує в будь-якій соціально-економічній підсистемі сучасного світового господарства. Водночас дія законів вартості та попиту і пропозиції зазнає модифікації на основі конкретних виробничих відносин, а також продуктивних сил, державного управління тощо в кожній підсистемі. Крім того, модифікацію цих законів зумовлює зміна змісту економічної системи.

Головним критерієм еквівалентності сьогодні стає обмін на основі інтернаціональних вартостей, які формуються як середньосвітові величини в результаті конкурентної боротьби між різними державами та іншими суб'єктами світових ринкових відносин. Кожний з них в обмін на уречевлену в своїх товарах світову інтернаціональну працю отримує однакову кількість такої самої праці в інших товарах, які купує на світовому ринку. Економія національної праці, яка реалізується у світовому товарообміні, досягається завдяки міжнародному поділу праці, що дає змогу виробити більшу кількість товарів та знизити національну вартість їх, витративши при цьому ту саму кількість національної праці.

Інтернаціональні витрати суспільне необхідної праці на виробництво товарів визначають величину інтернаціональної вартості. Національні витрати суспільне необхідної праці країн, що експортують на світовий ринок найбільшу кількість певної продукції, формують інтернаціональні витрати і, як наслідок, інтернаціональну вартість. Проте у формуванні останньої беруть участь не всі товари, які виробляються у різних країнах, а лише ті, які експортуються на світовий ринок. Звідси ступінь впливу національної вартості на інтернаціональну залежить від частки окремих країн у загальному обсязі продажу окремих товарів на світовому ринку.

Країни, які беруть участь у міжнародному поділі праці та обміні, знаходяться в неоднакових умовах. Це визначається не тільки рівнем розвитку, структурою економіки і ємкістю внутрішнього ринку, а й відмінностями географічного положення, складом та розмірами природних ресурсів. На світовому ринку країни, витрати яких на виготовлення того чи іншого продукту вищі за середній інтернаціональний рівень, виявляються неконкурентоспроможними, ті ж, у яких подібні витрати нижчі, мають більш високий доход від експорту своїх товарів.

Є багато специфічних факторів, які тією чи іншою мірою перешкоджають формуванню інтернаціональної вартості. Вплив цих факторів (зовнішньоторгові та валютні обмеження, коливання курсів валют, біржові "лихоманки") позначається на світових цінах. Проте короткочасні коливання цін не відображають довгострокових тенденцій, а власне в останніх і виявляється універсальна дія закону вартості як регулятора світових ринкових відносин.

Якісна еволюція, яку переживає сучасне світове господарство, полягає у подальшій трансформації світових продуктивних сил і виробничих відносин і зумовлює особливості дії інших, крім названих законів вартості та попиту і пропозиції економічних законів, - закону відповідності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил, закону зростання потреб, закону економії часу, закону зростання продуктивності праці тощо.

У своїй сукупності особливості дії економічних законів у світовому господарстві відображають удосконалені форми і культуру господарювання, які викристалізовуються в процесі суспільного добору, що відбувається одночасно з розвитком і поглибленням міжнародного поділу праці. Один процес дає суспільству можливість неухильно підвищувати ефективність праці, інший - більш раціонально організовувати суспільне виробництво і продуктивніше розпоряджатися його результатами. Доповнюючи та стимулюючи один одного, ці процеси зумовлюють розвиток світового господарства.

Розділ 2. Низькоентропійний розвиток: сутність, ознаки, принципи

Концепція еволюції (розвитку) осмислена вченими ще у ХІХ ст. майже одночасно у фізиці (з відкриттям відомого закону зростання ентропії), біології і соціології [3, с. 61]. У ХХ ст. принципи зростання ентропії знаходять втілення в економіці, на початку нового тисячоліття стають науковим підґрунтям для розробки засад сталого розвитку.

Термін «низькоентропійний» запровадили засновники економічної теорії сталого розвитку [3, с. 61]. З часом нову теорію поширено у промислово розвинутих країнах світу. Саме засади низькоентропійної економіки стали офіційною стратегією розвитку на ХХІ століття для більш ніж 170 країн світу. Ефективна реалізація принципів сталого (низькоентропійного) розвитку надзвичайно актуальна для країн, що розвиваються. Йдеться про нетрадиційні підходи і характерне еколого-економічне мислення. Це стосується фахівців, які беруть участь у розробці відповідальних макроекономічних рішень щодо розвитку регіонів, окремих галузей економіки і країни загалом.

2.1. Ознаки низькоентропійного розвитку

Низькоентропійна економіка сприймає довкілля як систему, що є головною у надсистемі «людина - навколишнє середовище». Нині це надзвичайно актуально, оскільки рівень розвитку світової економіки здатний безмежно поглинати природні ресурси, перетворюючи їх на продукцію, яку споживає інтенсивно зростаюче населення світу, і виробничі відходи. Саме тому підтримання навколишнього природного середовища шляхом жорсткого обмеження такого використання природних ресурсів, що призводить до їхньої втрати, є нині життєво важливою проблемою, яка поєднує екологічні, економічні, політичні, юридичні і моральні аспекти. Тільки за комплексного підходу до її розв’язання можна позитивно вплинути на поліпшення життя населення, істотно змінити структуру економіки, динаміку та шляхи її розвитку, показники якості довкілля і, відповідно, забезпечити загальну безпеку системи «людина - навколишнє середовище».

Останнім часом світова соціально-економічна система почала гомогенізуватися, її більше не поділяють на дві квазіізольовані підсистеми (соціалістичну і капіталістичну). Помітним став вплив глобалізаційних процесів з формуванням окремих ознак глобальної світової економіки. Враховуючи те, що необхідною передумовою глобалізації є постійне розширення ринків збуту товарної продукції, поповнювання ресурсів та сировини, зазначені процеси інколи призводять до загострення міжнародних відносин у зонах розподілу світових ресурсів, а також регіонах формування нових ринків. Це зумовлює серйозні системоутворювальні трансформації, що, як правило, стосуються соціально-економічних змін в окремих країнах, групах країн, регіонах планети. На жаль, глобалізаційні процеси інколи призводять до нерівномірного та нераціонального господарювання, втрати природних ресурсів. Йдеться, з одного боку, про неефективне і надмірне (інколи навіть хижацьке) використання первинних ресурсів у країнах, що розвиваються, з другого, про надвисокі норми споживання якісної товарної продукції у промислово розвинутих країнах, де декларують високі стандарти життєзабезпечення (не враховуючи загальної нестачі природних ресурсів).

Досягаючи показників розвинутих країн і маючи водночас застарілі технології і обладнання, країни, що розвиваються, катастрофічно забруднюють навколишнє природне середовище, накопичують велику кількість відходів. Тобто система «людина - навколишнє середовище» розвивається у високоентропійному, системоруйнівному режимі.

Аналіз сучасної економічної теорії [3, с. 62] доводить, що пріоритетність розвитку окремих моделей господарських механізмів має деякі особливості. Так, є напрями, що ґрунтуються на принципах так званої стратегії економічного імперіалізму. За цією стратегією, економічна підсистема зростає, доки не акумулює потенціал природної системи. Логічним наслідком цього напряму на кінцевому етапі є штучне середовище, створене з навколишнього природного середовища.

Діаметрально протилежною до згаданої стратегії є така, що спрямовує господарювання у бік так званого екологічного редукціонізму. За цією стратегією, з часом має відбуватися скорочення економічної підсистеми до наступного домінування (більшого чи меншого) природної системи. Тут логічним наслідком має стати відмова людини у майбутньому від значної частки благ цивілізації, якими вона користується нині.

Стратегія, що перебуває між економічним імперіалізмом та екологічним редукціонізмом, передбачає гармонізацію відносин у системі «економіка - навколишнє середовище». Тут економічна підсистема має функціонувати в межах екологічної місткості природного середовища. Ґрунтуючись на положеннях загальної теорії систем, ця стратегія отримала назву гармонійного (сталого) розвитку. Саме вона орієнтується на побудову засад низькоентропійної (обов’язково відкритої) економіки, що має акумулювати дві тенденції.

Перша передбачає створення збалансованої системи управління господарським комплексом на ринкових засадах із залученням: сучасних принципів, здатних забезпечити конкурентоспроможність з обов’язковим раціональним використанням ресурсів без шкоди для здоров’я людини і довкілля; ресурсів (інвестиції, знання, сучасна техніка і технології, дефіцитні засоби тощо).

Друга тенденція передбачає зовнішню відкритість (положення декларує, наприклад СОТ). Вона водночас потребує збалансованого дотримання внутрішньої відкритості - демократичних принципів (у т. ч. прозорість і декларування прибутків, усунення бізнесових кіл від участі в управлінській діяльності, жорстке дотримання встановлених правил тощо). Відсутність такого узгодження призводить до появи в суспільно-економічній системі так званих точок атрактора (суперечностей), через які система може ставати нестабільною (кризовою). Нормальне функціонування системи передбачає характерний саме для відкритих систем еволюційний (сталий) розвиток, гармонійно поєднує ключові принципи відкритих систем (флуктуативність, неврівноваженість та незворотність) [3, с. 63]. У цьому сенсі системологічне дослідження поля безпечного розвитку, де немає точок атракторів, надзвичайно актуальне.

Головною перешкодою на шляху до гармонізації системи «економіка - навколишнє середовище» (забезпечення еволюційного розвитку) є екстенсивний спосіб господарювання (необмежене залучення ресурсів та накопичення відходів - елементи екологічного імперіалізму), що негативно впливає на довкілля і призводить до його деградації. Економіка має розглядатися як відкрита підсистема, що поглинає з навколишнього природного середовища низькоентропійні продукти (сировина, енергоносії тощо). Окрім того, економіка повертає у навколишнє середовище високоентропійні відходи. Тобто навколишнє природне середовище стає «ємністю» для скидання відходів багатовідходної економіки [3, с. 63]. З огляду на це, екстенсивне зростання економічної підсистеми об’єктивно обмежене можливістю надвисокого постачання навколишнім середовищем низькоентропійних матеріалів (природної сировини), а також здатністю навколишнього середовища акумулювати напрацьовані високоентропійні відходи, що не в змозі переробити природа.

Для подальшого розвитку необхідні заходи з удосконалення господарського механізму обмеження надходження високоентропійних відходів за рахунок цілеспрямованого їх переведення у низькоентропійні напівпродукти та вторинну сировину (через створення замкнених циклів щодо використання природної сировини і ресурсів). Цей шлях значно розширює можливості для гармонійного розвитку економіки, забезпечуючи їй резерви низькоентропійної сировини. Для функціонування механізму поновлення природних систем необхідно обмежити господарське навантаження на них (як на джерела ресурсів і «смітники» економіки).

Економіка України поки не зазнала значного впливу негативних глобальних процесів. Однак суто екстенсивний спосіб господарювання у країні призвів до загострення екологічної кризи. За умов беззастережного входження економіки України до світового економічного простору може відбутися (під зовнішнім тиском) реструктуризація економіки у бік зростання багатовідходності та ресурсомісткості виробництва. Це погіршить загальний екологічний стан і може спричинити катастрофічне збільшення еколого-економічних втрат.

Зазначене (особливо зі вступом України до СОТ) потребує подальшої екологічної реконверсії вітчизняної економіки. Потужності базових галузей економіки (енергетика, металургія, хімічна промисловість тощо) варто було б перевести на маловідходний режим функціонування, оскільки згадані галузі орієнтовано на великотоннажне використання ресурсів (нафта, газ, кокс), які є дефіцитними і можуть гальмувати економічний розвиток вже найближчим часом. Про це свідчить, наприклад, неузгодженість у сфері розподілу природного газу, який надходить в Україну з РФ.

На думку автора, пріоритет мав би надаватися поновлюваним ресурсам, на які так багата Україна. Це значно зменшило б ресурсомісткість (у т.ч. енергомісткість) української економіки, поліпшило екологічний стан, соціальний клімат шляхом збільшення робочих місць та їх раціонального розподілу за рахунок прив’язки до поновлюваних ресурсів на всій території країни. Йдеться про перехід на різні види альтернативних енергоносіїв (біогаз, паливо з рослинних олій, спалювання біомаси тощо).

Зазначене необхідно врахувати у довгостроковій програмі розвитку держави, яка має пройти ретельну екологічну експертизу. Це дасть можливість (за рахунок обмеження екологічно небезпечних секторів економіки) включити в неї найбільш ефективні і екологічно безпечні напрями, що і стануть підґрунтям для подальшого гармонійного розвитку системи «економіка - навколишнє середовище».

2.2. Принципи низькоентропійного розвитку

Світова динаміка розвитку нині є основою для інтенсифікації глобалізаційних процесів з транснаціоналізацією всього економічного простору. Особлива роль у стимулюванні та безпосередній реалізації таких процесів належить промислово розвинутим державам. Країни, що розвиваються, мають залучати значні інвестиції для розбудови сучасного господарського комплексу. Орієнтир у таких випадках - принципи відкритої економіки та засади раціонального природокористування. Йдеться про залучення ресурсозбережних та маловідходних технологій, що ґрунтуються на засадах відкритого управління. Таке кардинальне переоснащення можливе за умови: удосконалення нормативно-правового поля; чіткої інноваційної політики, що має підтримуватися зовнішніми і внутрішніми інвестиціями; удосконалення структури економіки (створення умов для ефективної, соціально спрямованої державотворчої політики та істотного підвищення конкурентоспроможності країни).

Удосконалення нормативно-правового поля. За даними вчених-економістів, подальша стратегічна підтримка низькоентропійного розвитку має ґрунтуватися на чотирьох основних принципах, що сприятиме поетапній трансформації та послідовному переходу вітчизняної економіки на засади сталого розвитку. Нині це особливо актуально, адже перед економікою стоїть ключове завдання - перехід на енергозбережний режим роботи.

Перший принцип має спиратися на чітку позицію, що виключає споживання природного капіталу як безкоштовного товару. Особлива роль має належати відрахуванням за виснажування невідновлюваних ресурсів та втрату відновлюваного природного капіталу, що перевищує його сталий приріст. Отриманий дохід, наприклад, за постачання товарної продукції, одержаної на виробництві, що забруднює довкілля, має вважатися прихованою формою експорту вилученого природного капіталу.

Другий принцип має орієнтувати на зменшення оподаткування праці та доходу і збільшення оподаткування на використання мінерально-сировинних та енергетичних ресурсів. Нині українське законодавство вважає можливим стимулювати субсидування у разі збільшення потужності ресурсопотоків (залучення енергоносіїв та електрики, використання добрив, розробка лісових ресурсів, розорювання земель тощо). Збільшення оподаткування на використання усіх видів матеріальних і традиційних енергетичних ресурсів, що залучатимуться до виробничої сфери, підвищуватиме ефективність їх використання.

Третій принцип має бути спрямований на збільшення продуктивності природного капіталу з паралельним інвестуванням його поновлення і нарощування потужності. Інвестиції можуть бути явні (збільшення лісових насаджень, облаштування зон рекреацій, підвищення врожайності угідь тощо) і неявні (заміна традиційних енергоносіїв (на основі нафти і газу) на нетрадиційні - біогаз, біопаливо, використання органічних добрив замість хімічних тощо). Такий підхід дає можливість залучити в економіку країни поновлювані ресурси, що підвищуватиме загальний рівень безпеки господарського механізму. Окрім того, створюватимуться передумови для поліпшення екологічного стану і сталого забезпечення частки промислового виробництва власною аграрною сировиною. Це сприятиме підвищенню загального коефіцієнта корисної дії економіки та виходу на світові ринки вітчизняної «зеленої продукції», що є головними для сталого низькоентропійного розвитку [4, с. 40].

Четвертий принцип має орієнтувати на те, що у разі включення економіки країни до всепоглинального глобалізаційного процесу, потрібно керуватися національними інтересами, підтриманням насамперед національного ринку, вилученням проектів, що можуть завдати шкоди природним ресурсам, поновлюваним процесам та вичерпати відновлювані ресурси. Це сприятиме скороченню шкідливих виробництв у країнах, що розвиваються і не мають сучасних технологій, а також дасть змогу запобігти їх перетворенню на звалища токсичних і небезпечних відходів чи на сировинний придаток розвинутих країн.

Інвестування. Для переоснащення вітчизняного господарського комплексу з орієнтацією на низькоентропійний розвиток необхідні значні інвестиції. Тільки зовнішні інвестиції мають зрости у 7-9 разів. Як свідчить практика, залучення прямих іноземних інвестицій в Україну (порівняно зі світовими тенденціями) нині є незначним. Якщо за останні 15 років обсяг прямих іноземних інвестицій у світову економіку зріс у 3,65 разу, то в Україні - лише у 3,2 (за наднизького в нашій країні базового рівня зазначених інвестицій). Прямі іноземні інвестиції від обсягу загальних капітальних інвестицій в Україні становлять лише 3,6%, тоді як в ЄС - близько 15%. Так, абсолютна кількість прямих іноземних інвестицій на одну особу в Польщі становить 1,2 тис. дол. США, Чехії - 2,6 тис. дол., в Україні - лише 192 дол. США [4, с. 41].

Низький інвестиційний потенціал не дає можливості вітчизняній економіці здійснити довгоочікуваного прориву. Про це свідчить моніторинг бізнесового середовища, економічної конкурентоспроможності та індексу людського розвитку (дослідження Всесвітнього економічного форуму і Всесвітнього банку). Так, щодо захисту прав кредиторів під час створення нового бізнесу наша країна посідає 124-те місце із 155. За звітом про глобальну конкурентоспроможність за 2005 - 2006 роки, Україна перебуває на 84-му місці серед досліджених країн [4, с. 41]. За оцінкою індексу людського розвитку, Україна - на 78-му місці серед 177 держав світу. В основу зазначених оцінок покладено головним чином показники бізнесового середовища: якість державних інститутів, ефективність банківської системи, рівень розвитку технологій та інфраструктури, показник тривалості життя, виробництво ВВП на душу населення. Тобто з позиції системного аналізу йдеться насамперед про дві головні складові державної системи: підсистему державотворчих інститутів, що мають відповідати за ефективний соціально-економічний розвиток країни; господарську підсистему, що ґрунтується на техносфері та має гарантувати безпечний і сталий розвиток країни.

Саме зазначені підсистеми і забезпечують взагалі конкурентоспроможність країни шляхом реалізації засад низькоентропійного розвитку. Нині необхідно розробити стратегічну програму реконверсії економіки; її основу мають становити базові проекти, реалізація яких концентруватиме значну частку внутрішніх і зовнішніх інвестицій.

Зовнішні інвестиції необхідно вкладати у реконверсію базових галузей промисловості (шляхом системної оптимізації їх функціонування з орієнтацією на організацію кластерів) [4, с. 42]. Зазначені кластери мають спрямовуватися на комплексну переробку первинної сировини до кінцевої товарної продукції з мінімізацією високоентропійних відходів та енерговитрат (з метою системної організації низькоентропійної сфери виробництва).

Внутрішні інвестиції необхідно вкладати переважним чином у сталий розвиток інфраструктури життєзабезпечення людини. Розбудова такої інфраструктури має орієнтуватися на стандарти ЄС.

Удосконалення структури. Поряд із переведенням усього господарського механізму на маловідходний та ресурсозбережний (насамперед енергозбережний) режими роботи, актуальною є діяльність з удосконалення виробничої та невиробничої сфери господарського механізму. Йдеться про створення підсистем, що мають забезпечувати ефективний та багатовимірний соціально-економічний розвиток країни.

З огляду на реалізацію соціально спрямованого бюджету 2005 року, виконавча влада, розробивши і затвердивши його, спинилася на технічному виконанні надходжень та виплат видаткової частини зазначеного бюджету, хоча мала б передбачити та запровадити відповідний комплекс заходів з акумулювання сплачених коштів державним та приватним секторами, наприклад, шляхом створення інфраструктури з надання послуг населенню (житлово-комунального господарства, оздоровчо-побутових секторів, підтримки підприємницьких структур тощо). Йдеться про те, що соціальний бюджет має орієнтуватися на економіку з відповідною соціальною структурою. Ігнорування цього чинника призвело до того, що значна частка отриманих населенням коштів традиційно пішла на закупівлю товарів першої необхідності (переважно харчових продуктів) та придбання нерухомості, зумовивши зростання цін на них.

Еволюційний розвиток відкритої системи здійснюється, як правило, за рахунок удосконалення її структури. У нашому випадку йдеться про еволюційний розвиток відповідної економічної структури. Нині в Україні великий попит на послуги. Розбудова сучасної вітчизняної інфраструктури потребує значної кількості трудових ресурсів. Практика кращих економік світу доводить, що у сфері послуг потреба у трудових ресурсах може значно перевищувати обсяг створення нових робочих місць. Так, у країнах ЄС у сфері послуг працює майже 70% їх трудових ресурсів [4, с. 42]. Сфера послуг у країнах ЄС загалом спрямована на підвищення якості життя громадян (незалежно від їхнього соціального статусу); створює оптимальні умови для легалізації значної частки «тіньових» коштів; дає змогу реалізувати спрощену схему адресної підтримки тих прошарків населення, перед якими є (чи можуть постати) певні зобов’язання; створює базу для працевлаштування населення; визначає реальні шляхи для переходу економіки на низькоентропійний розвиток; забезпечує гармонізацію розвитку податкового поля і систематизацію надходжень до державного і місцевих бюджетів.

Нині в Україні необхідно вдосконалювати і розвивати сферу послуг. Йдеться про бізнесові структури з житлово-комунального господарства, побутового, рекреаційного та санаторно-курортного обслуговування населення, освіти й культури, спорту, транспорту і зв’язку. Окремі (зв’язок, освіта, охорона здоров’я тощо) добре розвинені в містах, гірше - у селах. Побутове обслуговування населення (ремонт житла, одягу, меблів, взуття, прання, хімічне чищення і фарбування, обслуговування і ремонт автомобілів, іншої техніки, послуги перукарень тощо) у межах всієї країни мають досить низький рівень розвитку. Окрему увагу необхідно приділити розвитку мережі громадського харчування та забезпечення населення якісною питною водою. Саме через ці структури мають, з одного боку, додатково стимулюватися розвиток виробництва сільгосппродукції та якісної питної води, з другого, створюватися умови для заборони надходження неякісних продуктів харчування і води для населення. Це дасть можливість знизити надвисокі фонові ризики виникнення хвороб і смертей від отруєння.

Оперативне розв’язання наявних проблем можливе за умов надання сфері послуг статусу відкритого сектору економіки з низькими податковими ставками. При цьому підтримки потребують ключові ланки зазначеної сфери лише на першому етапі. Це насамперед прийняття ефективної нормативно-правової бази і дієвого механізму її запровадження. Надалі має утворитися галузь з широким податковим полем.

Вона охопить сферою послуг різні верстви населення і забезпечить істотне збільшення надходжень до місцевих і державного бюджетів. Важливими для забезпечення динамічного розвитку сфери послуг можуть стати активні заходи місцевої і регіональної влади. У їхніх діях могли б знайти втілення сучасні підходи до вдосконалення соціального сектору економіки (створення за підтримки місцевої влади бізнес-інкубаторів, що мають стати акумуляторами нової техніки і технологій у сфері послуг).

Окрім того, розвиток зазначеної сфери може забезпечуватися за державної підтримки соціального, у тому числі й медичного, страхування. Потужна сфера послуг сприятиме популяризації здорового способу життя, позитивно вплине на динаміку змін ризиків, що допоможе подолати демографічну кризу.

Розділ 3. Функціонування соціально-економічної системи в Україні

Розвиток держави та нації пов’язаний із формуванням національної буржуазії. Якщо етнос не усвідомлює необхідності створення умов для її становлення, тоді він ніколи не перетвориться на повноцінну націю, яка, своєю чергою, не зможе розбудувати ефективну, потужну, модерну, креативну державу.

Проблема творення національної буржуазії для України є надзвичайно гострою. Саме нездатність українського етносу сформувати повноцінну національну буржуазію протягом останніх 400 років і призвела до того, що українська нація, яка має власну територію, мову, культуру, традиції, не спромоглася утворити власну національну державу й останні три століття була колонією різних імперій. Найбільших втрат наша країна зазнала у часи колоніального пригнічення з боку Московії, а потім Російської імперії.

Після 1991 року, коли Україна відновила свою національну та державну незалежність, минуло вже 16 років, але головне завдання на шляху побудови держави європейського типу й досі не виконано – не сформовано потужну національну буржуазію. Понад те, владу в Україні сьогодні захопила компрадорська космополітична буржуазія, яка створила кланово-корпоративні фінансові групи (ККФГ) [9, с. 368]. Ці групи та їх креатура разом зі своїми сім’ями та тими, хто їх обслуговує, становлять близько 10% населення України. Але вони контролюють командні висоти в економіці, підкорили собі державну машину і використовують її для власного збагачення. Якщо не брати до уваги земельні ресурси, то ККФГ сьогодні володіють майже 75% національного багатства в Україні. Це один соціальний полюс суспільства. А другий полюс – 65% суспільства – бідні люди, які практично не мають засобів для існування. Розрив між цими двома полюсами дедалі збільшується.

Соціально-економічна система в Україні сформувалася у вигляді кланового державно-монополістичного капіталізму. Така неефективна, паразитична модель розвитку держави існує тільки в найбільш відсталих азійських та африканських країнах із транзитивною економікою. Для того щоб трансформувати соціально-економічну систему України, необхідно передусім перейти до інвестиційно-інноваційної моделі розвитку економіки, кардинально змінити податкову систему і здійснити реформу системи місцевого самоврядування. Такі кроки уможливлять перехід до моделі народного капіталізму, основою якого повинна бути дрібна та середня національна буржуазія, що функціонує у формі сімейного бізнесу і сприяє формуванню національних родів.

Національна буржуазія має розвиватися, насамперед, у малих та середніх містах, містечках та селищах України, де потрібно створити комфортні умови для проживання української титульної нації. Сьогодні ж ми бачимо іншу картину – активне соціально-економічне і культурне життя вирує у мегаполісах, таких як Київ, Одеса, Харків, Дніпропетровськ, Львів. А невеликі населені пункти занепадають і поступово вимирають. Відтак втрачаються українські традиції та культура, посилюється паразитичний характер розвитку капіталу. Україна дедалі більше перетворюється на карнавальну державу, характерними ознаками якої є задоволення гедоністичних потреб суспільства, його деградація та ентропія. Не відбувається продуктивного нагромадження та позитивного використання національного капіталу. Держава та суспільство не ставляться шанобливо до тих своїх громадян, які показують приклади ефективного господарювання і економної поведінки, які не розкошують, а витрачають зароблені гроші на розширення своєї справи та творення повсюдного багатства. На жаль, сьогодні відсутня державна соціально-економічна політика, яка б стимулювала і заохочувала клас національних підприємців до реалізації соціальних проектів, що мають за мету збільшення ареалу заможності та подолання злиднів серед широких верств українського населення.

Наслідком розвитку кланово-корпоративного державного капіталізму в Україні стало те, що сьогодні, по суті, відбувається прихований геноцид щодо української нації, адже щорічно населення нашої країни зменшується на 300–400 тис. людей. Мільйони українців виїхали за кордон і важко працюють там, оскільки не мають змоги реалізувати свій підприємницький потенціал у власній державі.

Для того щоб перейти від гедоністичної до накопичувальної моделі розвитку країни і формування національної дрібної та середньої буржуазії уряд України повинен здійснити такі кроки.

По-перше, необхідно запровадити модель директивного (прямого) оподаткування, що передбачає ліквідацію існуючих соціальних фондів (пенсійний, соціального страхування, по безробіттю, від нещасних випадків) і введення єдиного соціально-пенсійного податку на рівні 12–14% сукупного трудового доходу людини. Ставка прибуткового податку з громадян має становити 10%, а не 15% – як зараз. Окрім того, потрібно скасувати податок на додану вартість[6, с. 10]. З ліквідацією ПДВ збільшиться конкурентоздатність продукції, зруйнуються корупційні схеми, на яких сьогодні побудовано розвиток кланово-корпоративних фінансових груп, суттєво покращаться умови розвитку національної буржуазії, зросте рівень життя громадян. Ліквідації підлягає також податок на прибуток із підприємств, який є абсолютно неефективним. Сьогодні суб’єкти господарювання досконало вивчили та втілили у практику механізми, що дозволяють мінімізувати прибуток і таким чином уникати сплати цього податку.

Узагалі, неправомірним є поділ на прямі та непрямі, завуальовані податки (у вигляді відрахувань у різні фонди, мит, акцизних зборів, плати за ліцензії, дозволи і т. ін.). Податкова система повинна бути єдиною, неподільною і простою в оперуванні. Саме така модель оподаткування в Україні розроблена Інститутом трансформації суспільства ще понад 10 років тому, але вона й досі не впроваджена в життя.

Необхідно змінити функцію державної податкової адміністрації, яка, будучи карним, репресивним органом, пригнічує розвиток підприємництва в Україні. Податкова адміністрація має стати консультативно-стимулюючою структурою, яка б допомагала підприємцям нарощувати власний бізнес.

По-друге, слід негайно ввести державну монополію на виробництво і реалізацію горілчаних та тютюнових виробів, а також на розважальну бізнес-діяльність (нічні клуби, казино, кабаре тощо). Кількість таких закладів потрібно істотно зменшити, вони мають бути зосереджені в певних контрольованих ареалах, бажано за містом. Доходи від цього виду бізнесу повинні належати державі та витрачатися на розвиток культури, спорту, підтримку непрацездатних осіб, програми проти поширення СНІДу і споживання наркотиків.

По-третє, важливо перетворити хімічні, нафтохімічні, нафтові, металургійні заводи та гірничо-збагачувальні комбінати у відкриті публічні акціонерні товариства. Ці підприємства є народним багатством, і доходами від їх діяльності повинні користуватися всі громадяни України.

По-четверте, потрібно запровадити механізми стабілізації фінансової системи та національної грошової одиниці. Ідеться передусім про введення моделі валютного комітету, що передбачає прив’язку гривні до чотирьох основних валют: євро, англійського фунту, американського долара, японської єни. Фактично це означає перехід до системи SDR.

По-п’яте, потрібно якнайшвидше провести в Україні адміністративно-територіальну реформу, яка передбачатиме:

- запровадження двоступеневої системи місцевого самоврядування;

- визнання територіальної громади основною одиницею місцевого самоврядування;

- скасування делегованих повноважень, які передаються центральною владою органам місцевого самоврядування;

- ліквідацію районів як рівня місцевого самоврядування, а відтак і райрад та районних державних адміністрацій;

- створення замість областей паланок (департаментів);

- скасування системи держказначейств та силових структур на рівні місцевих громад [6, с. 10].

По-шосте, вкрай необхідно посилити демократичні механізми суспільного розвитку. Зокрема потрібно змінити систему відносин власності в інформаційній сфері, перетворити провідні приватні телекомпанії на публічні, відкриті акціонерні товариства. Акції таких ВАТ мають відкрито продаватися на фондовому ринку, і жодна фінансово-корпоративна група, фізична чи юридична особа не зможуть сформувати контрольний пакет.

По-сьоме, слід корпоратизувати вищі навчальні заклади державної форми власності, щоб звільнити наукову думку та викладацький склад від ретроградства і бюрократизму. Державні ВНЗ потрібно трансформувати у відкриті акціонерні компанії, де можуть бути частки державної, комунальної власності, а також фізичних осіб. Купівля-продаж цих акцій повинна відбуватися на вторинному фондовому ринку. Доцільно припинити будь-яке фінансування з державного бюджету галузевих інститутів Національної академії наук України, а також державних університетів, які перетворилися на неефективні структури, не спроможні забезпечити швидкий інтелектуальний поступ нашої країни. Настав час ліквідувати Вищу атестаційну комісію України, яка сьогодні фактично є органом, що сприяє поширенню корупції у системі вищої освіти та науки.

По-восьме, необхідно запровадити механізми підтримки молоді, яка є головним джерелом формування дрібної національної буржуазії. Молодим людям потрібно надати можливість безперешкодно розпочинати власну справу. Для цього слід створювати бізнес-інкубатори та венчурні інвестиційні фонди, які б забезпечували коштами молодіжний початковий бізнес.

Отже, Україна зможе розвиватися як європейська держава тільки за умови формування сучасної національної буржуазії, здатної опанувати найкращі досягнення науково-технологічної та інформаційної революції[9, с. 374-375].

Висновки

Твердження про те, що сьогодні соціально-економічна система України знаходиться в кризі, не відповідає дійсності. Не потрібно передчасно лякати світову спільноту. Допущені неточності не лише завдають шкоди іміджу держави, а й негативно впливають на інвестиційний клімат. Адже по багатьох макроекономічних показниках відмічається зростання, тому стверджувати, що ми перебуваємо в кризі, просто недоречно, Між тим, мають місце тенденції, які змушують нас негайно поміняти підходи у внутрішній і зовнішній політиці, без зміни підходів та принципів якої країна може опинитись в кризі.

Так, темпи зростання ВВП за січень-квітень поточного року до показників минулого року зменшились у 2,37 разу. Зменшення на 2 % ВВП призводить до збільшення на 1 % рівня безробіття, а це, в свою чергу, не лише не відповідає задекларованим намірам нової влади, а ще глибше погіршує соціально-економічну ситуацію. У 2,36 разу по відношенню до торішніх показників зменшились темпи зростання промислового виробництва. За цей же період відбулося скорочення експорту на 18,2 %, також знизились темпи приросту капіталовкладень в основні фонди, капіталовкладення в будівництві скоротились на 20 %. Відбулось суттєве погіршення якості, структури та обсягів прямих іноземних інвестицій, проте посилилось інфляційне навантаження на економіку [1, с. 112].

Враховуючи реалії, наявні та потенційні загрози нашій країні, вважаю, що пріоритетом державної політики номер один має стати забезпечення національної безпеки держави і, в першу чергу, її основної ланки - економічної безпеки. Якщо ми не виконаємо це завдання, витрати часу і ресурсів на усі інші будуть марними.

Чому саме безпека? Тому, що безпека - це гарантований захист життєво важливих інтересів людини, суспільства, держави від зовнішніх і внутрішніх загроз, це забезпечення стабільності, живучості, адаптованості, гармонії та сталого розвитку нашої держави. Зворотною стороною цих процесів є системна деградація.

Пропоную при розробці та реалізації сучасної економічної політики привести соціально-економічну систему держави до критеріїв економічної конвергенції та порогових значень економічної безпеки.

Кабінету Міністрів України слід розробити та внести на обговорення та затвердження Верховної Ради розроблені на сучасній науково-методичній базі доктрину, концепцію, стратегію соціально-економічного розвитку та національного відродження України, а також пакет міждержавних, транснаціональних, регіональних і міжрегіональних програм та механізми реалізації економічної політики в планах, прогнозах, програмах і бюджетах з прив'язкою до етапів короткострокового, середньострокового та довгострокового стратегічного планування.

Потрібно усунути диспропорцію невідповідності між вартісною оцінкою природоресурсного потенціалу, потенціальними можливостями людського капіталу та фінансовою могутністю держави, рівнем благополуччя громадян.

Необхідно створити інтернаціоналізоване відтворювальне ядро національної економіки, що дасть можливість Україні брати участь не лише у формуванні світового доходу, а, найголовніше, в його розподілі.

Слід привести у відповідність рівень монетизації економіки, який повинен становити не менше 50 % ВВП. Лише на кінець 2005 року він має становити 38 % ВВП[1, с. 114]. При такому рівні показника не можна розраховувати, що обіг грошей в економічній системі відбуватиметься нормально. Що вчасно сплачуватимуть податки, зникнуть бартер, доларизація, не буде затримок із виплатами зарплат і пенсій, успішно буде проведено детінізацію. Має бути ліквідовано систему, за якої обіг грошей у валютно-фінансовому секторі відбувається автономно від обігу грошей в реальному секторі, що не лише зменшує внутрішній інвестиційний капітал, а й в цілому чинить негативний вплив на сталий економічний розвиток, позбавляючи державу конкурентоспроможності.

Невиправданим є те, що у структурі грошової маси майже 40 % займає готівка, тоді як в індустріально розвинених країнах її частка не перевищує 6 %. Тому існуючу структуру грошової маси необхідно привести до оптимальних параметрів.

Слід відновити порушений баланс між ціновою та грошовою масами в товарообігу. Пороговим значенням вважається співвідношення між ціновою масою товарів та їхнім грошовим забезпеченням як 1:1,3. Це зменшило б неплатоспроможність підприємств, зупинило згортання виробництва, запобігло компенсації збитків від скорочення виробництва шляхом зростання цін на власну продукцію, що провокує ще більші темпи інфляції та обмеження попиту.

Потрібно, зрештою, зупинити руйнацію соціальних цінностей та ідеалів, процеси культурно-моральної деградації суспільства. Світовою спільнотою вважається: якщо витрати на науку не перевищують 2 % ВВП, суспільство деградує; якщо витрати на освіту не перевищують 5 % ВВП, суспільство приречене на знищення. В Україні ці значення у декілька разів менші порогових, не кажучи про їхній мізерний обсяг. Кризова ситуація склалася із фінансовим забезпеченням оборони України. Передбачені бюджетом ресурси на 40 % нижче критичної межі потреб на оборону [1, с. 115].

Список використаних джерел

  1. Аніщенко В.О. Адаптивне управління розвитком регіональних соціо-еколого- економічних систем // Актуальні проблеми економіки. - 2007. - № 7. - С. 112- 120
  2. Башнянин Г. І. Політична економія: Підручник для вузів, Ч.1. Загальна економічна теорія. Ч.2. Спеціальна економічна теорія. - К. : Ніка-Центр: Ельга, 2000. - 526, с.
  3. Буравльов Є. П. Еколого-економічний вектор розвитку: системний підхід // Стратегічна панорама. -2004. -№ 4. -С. 61-66.
  4. Буравльов Є. П. Ринкові перетворення - шлях до зменшення соціального напруження у суспільстві // Україна: аспекти праці. - 2000. -№ 2. -С. 40 - 42
  5. Буравльов Є. П., Пньовська О. М. Прогнозні моделі і пошук стратегічного напряму оптимального розвитку // Екологія і ресурси. -2004. -№ 10. -С. 95-102
  6. Грамоткін І. Національна система управління проектами соціально-економічного розвитку // Голос України. - 2007. - 12 вересня. - С. 10
  7. Дейлі Герман. Поза зростанням. Економічна теорія сталого розвитку. - К.: «Інтелсфера», 2002. - 297 с.
  8. Дратвер Б. Л. Економічна теорія: Навчальний посібник. - Кіровоград : РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2006. - 256, с.
  9. Економічна теорія. Політекономія: Підручник . - К.: Знання-Прес, 2007. - 719 с.
  10. Жилєнкова М. М. Система показників оцінки соціально-економічного розвитку регіонів України // Статистика України. - 2005. - № 4. - С. 51-53
  11. Кіндрацька Г. І. Економічний аналіз: теорія і практика: Підручник. - Львів: Магнолія плюс, 2006. - 426 с.
  12. Ковальчук В. МЗагальна теорія економіки: Теоретична економіка.- Тернопіль : Астон, 1998. - 368 с.
  13. Махотаева М. Целевое управление социально-экономическими системами // Проблемы теории и практики управления. - 2006. - № 12. - С. 8-18
  14. Мочерний С. В. Основи економічних знань. - К. : Феміна, 1995. - 349, с.
  15. Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник для вузів. - К.: Вища школа, 1994. - 559 с.
  16. Політична економія: Навчальний посібник. - К. : Кондор, 2006. - 405 с.
  17. Теорія економічного аналізу: Навчальний посібник. - К.: Професіонал, 2007. - 379 с.
  18. Туленков М. Суть і співвідношення понять "організація", "самоорганізація" і "управління" // Політичний менеджмент. - 2007. - № 1. - С. 24-35
  19. Харазішвілі Ю. Системне моделювання соціально-економічного розвитку України // Банківська справа. - 2006. - № 3. - С. 46-65
  20. Чигринська О. С. Теорія економічного аналізу: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 231, с.
  21. Шкляр Т. Правова та економічна системи суспільства: основні напрями взаємодії // Підприємництво, господарство і право. - 2006. - № 12. - С. 113-115

загрузка...
Top