Соціальний захист населення

План

Вступ

  1. Необхідність і ступінь соціального захисту населення в країнах з перехідною економікою.

  2. Передумови соціального захисту населення.

  3. Соціальна реабілітація.

  4. Соціальна добродійність.

  5. Досвід розвинених країн світу у розвитку системи соціального захисту.

  6. Стан та проблеми соціального захисту населення в Україні.

  7. Пенсійна реформа.

  8. Соціальне страхування.

  9. Державна допомога малозабезпеченим в Україні.

Висновки

Список використаних джерел.

Вступ

Найбільш масштабною задачею соціально орієнтованої економіки держави в ринковому господарстві, що формується в Україні є діяльність по соціальному захисту всіх прошарків суспільства і по виробленню стратегії ефективної соціальної політики. Формою її реалізації виступає фактичний образ дій держави, втілена в соціальну політику, що охоплює всі сфери економічних відносин у країні. Існують деякі проблеми, зв'язані з регулюванням зайнятості і забезпечення соціального захисту населення. У даній роботі розглянуті такі немаловажні проблеми , як необхідність і ступінь соціального захисту населення в країнах з перехідною економікою, стан та проблеми соціального захисту населення в Україні, пенсійна реформа та соціальне страхування, обумовлені відсутністю чіткої діючої нормативно-законодавчої бази, недостатністю фінансування й інших труднощів, що позначаться на сформованій політико-соціальній атмосфері, яка формується в ринкових відносинах, що зароджуються, і криміногенній ситуації суспільства, що збільшилася кризою державної влади. Перед початком написання цієї роботи слід продемонструвати структуру соціального захисту в Україні, яка має такий вигляд:

  • допомога по безробіттю (ФЗ);
  • система короткотермінових грошових допомог при хворобі, при народженні дитини (ФСС, ПФ).
  • Універсальні системи
  • програма допомоги сім‘ям із дітьми (ПФ, ФСС, МБ+ДБ);
  • державні програми дотацій і житлових субсидій (ДБ);
  • допомога на поховання (ФСС, ПФ, ФЗ, МБ);
  • державна система охорони здоров‘я (МБ, ДБ, ЧФ);
  • державна система освіти(МБ, ДБ).
  • Соціальний захист осіб, котрі постраждали в результаті аварії на ЧАЕС
  • Система соціальних допомог
  • цільові допомоги (грошові, натуральні, безготівкові, тобто пільги по оплаті);
  • соціальне забезпечення (система інтернатних установ та територіальних центрів).
  • Соціальний захист через недержавні організації
  • Соціальна допомога з фондів підприємств

1. Необхідність і ступінь соціального захисту населення в країнах з перехідною економікою.

1.1. Передумови соціального захисту населення.

Чим тяжче ситуація в тій чи іншій країні тим більше і голосніше звучать у ній заклики до соціального захисту населення. Про такий захист настійно просять її жадають від уряду. Складність положення за таких умов полягає в тім, що, якщо в країні спостерігається економічний спад, знижується виробництво, зменшується створюваний національний продукт, та можливості уряду виділяти додаткові кошти для соціального захисту населення вкрай обмежені. Навантаження на державний бюджет зростають, уряд змушений прибігати до збільшення податків, у зв'язку з чим знижуються доходи працюючих. А це породжує нові соціальні напруги.

Щоб виправить таке положення недостатнє бажання людей одержати соціальний захист від негод життя, що погіршується, також як недостатньо намірів і обіцянок уряду поліпшити життя. Проблема може бути цілком вирішена тільки тоді, коли економіка піде нагору і стане створювати мінімум благ, що необхідний людям. У цьому в остаточному підсумку і складається порятунок. Але що ж робити до того, у період, коли економіка, знаходяться на спаді і нездатні задовольнити потреби всього населення в благах і послугах? Як допомогти людям попавшим у важкий тяжкий стан і кому саме треба допомагати?

Випливає насамперед зрозуміти, що якщо знизити виробництво благ і послуг у країні й одночасно допомога з-за кордону, якщо закупівлі по імпорті не здатні компенсувати таке зниження, а запаси і резерви доведені до мінімуму, то запобігти зниження рівня життя практично неможливо. Настільки ж нереальна в цих умовах задача повного соціального захисту всього населення від зменшення споживання благ і послуг у цілому й у розрахунку на одну людину. Гірше того, якщо ми спробуємо надати блага в потрібній, бажаній кількості одним, то свідомо постраждають інші, кому ці блага не дістануться.

Тому й уряд, і народ повинні усвідомити, що поголовний соціальний захист населення від зниження рівня життя в умовах економічного спаду неможливий. Вірніше, говорити про соціальну підтримку окремих шарів і груп населення найбільше в ній нужденних.

У широкому розумінні слова соціально уразливими вважаються люди, що володіють доходом нижче прожиткового мінімуму. Строго говорячи, при віднесенні тих чи інших груп людей до категорії соціально уразливих варто було б враховувати не тільки їхній поточні грошові доходи, але і грошові заощадження, накопичене багатство, так називаний майновий ценз. Однак, оскільки одержати достовірні зведення про майнове положення людей важко, приходиться використовувати як критерій, що характеризує матеріальне становище людини, його офіційні грошові доходи.

У сформованій практиці соціально уразливими вважаються родини з низьким грошовим доходом на члена родини ( найчастіше це багатодітні родини), родини, що втратили годувальника, матері дітей, що виховують, поодинці, інваліди, старі, пенсіонери получающие недостатній посібник, студенти живучі на стипендію, безробітні, обличчя, що постраждали від стихійних лих, політичних і соціальних конфліктів, незаконного переслідування. У ряді випадків до соціально уразливих шарів відносять дітей. Усі ці люди потребують соціальної підтримки з боку суспільства, влади уряду.

Соціальна підтримка може виявлятися в найрізноманітніших формах: у виді грошової допомоги, надання матеріальних благ, безкоштовного харчування притулку, даху, надання медичної, юридичної психологічної допомоги, заступництва, опікунства, усиновлення.

Питання про те, кому, у яких видах і формах, у якому обсязі надавати соціальну підтримку, відноситься до числа труднейших у соціальній економіці.. Тому що всім бажаючим одержати допомога і нужденним у ній просто допомогти неможливо. Ряд економістів і соціологів радять такий рецепт: «Допомагати тільки тим хто не може допомогти собі сам». Звичайно, не легко виявити, хто здатний і хто не здатний допомогти собі сам, але рецепт заслуговує на увагу. У період переходу до ринкової економіки найбільше гостро виявляється проблема соціального захисту населення від росту цін (інфляції) і безробіття. Для того, щоб ріст цін на товари і послуги не призводив до катастрофічного зниження споживання і життєвого рівня, частково застосовується індексація доходів. Це означає, що заробітна плата, пенсії, стипендії, інші види доходів збільшуються в міру росту роздрібних цін.

На жаль, при спаді виробництва ні уряд, ні підприємства не мають можливості підвищити доходи, рівно в стільки разів у скількох підвищуються ціни. Тому що кількість товарів зменшується, те виплата надмірної кількості грошей приведе до повені ринку грошовою масою і, як наслідок до інфляції.

1.2 Соціальна реабілітація.

Особливо гостро в наш час коштує проблема соціальної реабілітації безневинно потерпілих. Будь-якого постраждалого людини шкода, але особливо сумно, коли людина постраждала не по власній провині, а безвинно, по злому чи намірі по випадковому збігу обставин. Тому суспільство, держава повинні піклуватися про безневинно потерпілих, що стали жертвами. Треба робити все можливе, щоб повернути їм загублене, принаймні, то, що ще можна повернути.лово «реабілітація» означає відновлення, повернення загубленого. Прийнято говорити про відновлення здоров'я, прав поверненні доброго імені. Соціальна реабілітація означає, насамперед, відновлення порушеної соціальної справедливості.

Це насамперед жертви протизаконних репресій з боку державних органів і окремих людей, сваволі, насильства, порушення прав людини. Особливо сумно відомий у цьому відношенні сталінський період радянської історії, коли мільйони людей були без усяких відносин позбавлені волі, майна, прав, стали переселенцями, утратили роботу, несли на собі клеймо безпідставних обвинувачень.

Це, з іншого боку, жертви війни, що втратили здоров'я, що стали інвалідами, що позбавилися даху.Найбільш важка втрата в цьому відношенні принесла людям колишнього Радянського Союзу, Велика Вітчизняна війна з німецьким фашизмом, у результаті якої жорстко постраждали десятки мільйонів людей. На жаль, продовжуються локальні регіональні воєнні дії різного масштабу, результатом яких є величезні втрати життів, здоров'я людей, майна і цінностей. І знову в їх жернова попадають безвинні люди, що потім мають потребу в реабілітації.

Це також люди, що постраждали від катастроф, стихійних лих, аварій. Тільки часткова компенсація втрат, обумовлених аварією на Чорнобильській атомній електростанції, поглинула багато сотень мільярдів карбованців. У результаті землетрусів, зсувів, затоплень, інших стихійних лих страждають десятки тисяч людей, що бідують потім у соціальній реабілітації.

До числа безневинно потерпілих відносяться інваліди через хворобу, жертви епідемій потерпілі про шкідливість виробництва, що бідують у реабілітації.

У результаті міждержавних, міжнаціональних конфліктів збільшується число безневинне потерпілих, з'являються мільйони змушених переселенців, що бідують у соціальній реабілітації.

Усім цим «безвинно винуватим» держава, суспільство покликані надавати всіляку допомогу, прагнучи зробити все можливе для повної соціальної реабілітації потерпілих.

1.3 Соціальна добродійність.

У підсумку в суспільстві виникло стійке переконання, що турбота про інших людей турбота держави, а кожний повинний піклується тільки про себе, своїй родині близьких і рідних. Це не означає, що доброта, взаємодопомога були узагалі вилучені з побуту. Жалісливі люди завжди були і залишалися в будь-якім суспільстві, милосердя виявлялося в багатьох життєвих ситуаціях. Але спостерігалося воно від випадку до випадку і никоим образом не було державно шанованим образом і стилем поводження. Така була і багато в чому залишається соціальна моральність.такі чудові категорії, поняття, властивості людей як «доброта», «жаль», «співчуття», «чуйність», «участь у чужому лиху». Прийнято вважати, що людина відрізняється від тварин наявністю розуму. Але, крім того, не менш важливого для людини як вищої істоти наявність почуття любові до ближнього. Недарма одна з найважливіших заповідей християнства говорить: «Люби ближнього свого яко самого себе». Найблагородніші і шановні у світі люди затверджували, що щастя людини укладене в тім, щоб зробити щасливими якнайбільше інших людей, що давати приємніше чим брати. Якщо і проголошувалися іноді соціалістичні заклинання типу «людина людині - друг, товариш і брат», то нічого, крім формального гасла в них не містилося.

Варто добре засвоїти положення, що ніяка держава не в силах саме, за допомогою законів, виділення засобів, надання державних форм соціальної допомоги справиться з проблемами соціальної економіки. Завжди за рисою, границею офіційної узаконеної, обов'язкової державної допомоги будуть знаходиться тисячі людей, якому здатний ефективно допомогти тільки ближній, що безпосередньо бачить чуже лихо, що виявляє жаль до що бідує, нужденним, здатний глибше всего зрозуміти, що ж їм потрібно.

Тому соціальна добродійність, що виявляється в тім, що одні люди безкорисливо, по внутрішньому щиросердечному позиві допомагають іншим, чим можуть: грошима, речами, послугами, радами, турботою, лікуванням, розрадою сама яскрава ознака шляхетності, совісті людини.

Звідси зовсім не випливає, що треба обов'язково допомагати вся й усім, подавати, образно говорячи, кожному, хто протягає руку. Це навіть при бажанні просто неможливо. Який же критерій розумних дій у цьому відношенні? Звертатися в подібних ситуаціях потрібно не тільки до розуму, але і до серця. Заклик душі, совість, внутрішнє переконання підкажуть вам, коли не можна пройти міом, варто виявити співчуття, зробити допомога, якщо ваша душа не зачерствила.

Корисними можуть виявитися і ради людей, прагнення іти за прикладом інших, але треба твердо засвоїти думка, відповідно до якої добро лише в мінімальному ступені діється по велінню, указівці ззовні, вона повинно виникати з власної волі, бажання внутрішнього позиву.

Досвід розвинених країн світу у розвитку системи соціального захисту населення.

Розглянемо розвиток системи соціального захисту населення на прикладі Російської Федерації. Вибір цієї країни пов’язаний з кількома факторами. Ментальністю населення, звичаями, традиціями, спільним корінням та ін..

Розвиток системи соціального захисту в Російській Федерації в період до середини 1998 р., тобто до початку нової фінансово-економічної кризи, було орієнтовано, головним чином, на зм'якшення негативних соціально-економічних наслідків економічного спаду, високої інфляції і безробіття. Зокрема, на це були спрямовані такі нововведення, як система соціальних позабюджетних фондів, механізми індексації соціальних виплат, розвиток мережі установ соціальної підтримки незахищених категорій громадян.

Одним з важливих наслідків цих зусиль з'явилося те, що частка витрат на соціальні нестатки в сукупних державних витратах зросла майже в два з половиною разу - приблизно з 25 до більш 60%. При цьому в окремі періоди спостерігався ріст соціальних витрат і в реальному вираженні, і у відсотках до валового внутрішнього продукту (ВВП). Однак нарощування частки соціальних витрат не змогло запобігти кризи в соціальній сфері, оскільки ефективність соціальних програм була вкрай низкою. Сформована в Росії система соціальної допомоги схожа на решето, за допомогою якого держава намагається переносити воду від багатих до бідного. Фінансування соціальної сфери організовано настільки нераціонально, що значна частина ресурсів губиться по дорозі, так і не досягаючи людей, що дійсно мають потребу в соціальному захисті.

Приклади неефективної витрати засобів існують практично в кожній галузі соціальної сфери. Але особливо яскраво це виявляється в області соціальних посібників, пільг і компенсацій. Число категоріальних пільг, установлених лише федеральним законодавством, перевищило 150, при наявності понад 230 категорій громадян, що користаються пільгами. З обліком же пільг і виплат, установлених на територіальному рівні, загальне число соціальних виплат перевищує тисячу, а чисельність облич, що претендують на їхнє одержання, наближається до 100 млн. чіл. Сумарні зобов'язання по цих виплатах у 1997 оцінювалися приблизно в 350 трлн. руб., що в багато разів перевищувало реальні можливості їхнього фінансування.

Категоріальний принцип, на якому побудована традиційна російська система соціальних трансфертів, привів до того, що основна частина реальних виплат направлялася у відносно благополучні родини, що мають доходи, що перевищують прожитковий мінімум. Відповідно до оцінок Всесвітнього банку, ефективність програм соціальної допомоги в Росії, розрахована як питома вага засобів, що надходять найбіднішим родинам, у сумарних соціальних трансфертах, складає всего 19%. Аналогічний показник у більшості розвитих країн коливається в межах 30-50%. При цьому близько 20% бідних домогосподарств і близько 30% найбідніших домогосподарств у Росії взагалі не одержують ніякої допомоги. Діюча система соціальних виплат і пільг не враховує змін, що відбулися в розподілі доходів і власності. Для забезпеченого населення соціальні виплати і пільги практично не мають економічного змісту, а для нужденних - не гарантують необхідного соціального захисту.

При цьому багато пільг і виплати вводяться в порушення принципів федерального пристрою. Багато федеральних законів декларують право громадян на різні види соціальних виплат, фінансування яких покладається на бюджети суб'єктів федерації і місцевого керування. У силу складного економічного становища більшість цих виплат фактично не виробляються і власне кажучи є нереальними зобов'язаннями.

Дотації на підтримку житлово-комунального господарства і суспільного транспорту одержують державні і муніципальні підприємства, а не нужденні групи населення. Непропорційно висока частка цих засобів, у кінцевому рахунку, перерозподіляється на користь найбільш заможних родин, оскільки вони споживають велику частину відповідних послуг.

Негативні наслідки такої практики відомий - це ріст соціального утриманства, обмеження можливостей для надання допомоги тим, хто дійсно в ній бідує.

Система соціальних послуг населеннютакож розвивалася по нераціональному шляху. Держава виявилася обтяжено великою мережею бюджетних установ, що виконують усілякі функції в соціальній сфері, не маючи можливості фінансувати ці установи навіть у мінімальному обсязі за рахунок бюджетних засобів. Відсутність концентрації державних ресурсів на найбільш пріоритетних напрямках соціальної допомоги, строго орієнтованих на найбільш уразливі групи населення вело до розпилення засобів і повсюдному недофінансуванню соціальних установ, від чого, у кінцевому рахунку, страждали найменш захищені категорії населення.

При цьому практично не починалося системних спроб сформувати альтернативні джерела фінансування соціальних послуг, що, значною мірою, можуть бути переведені на чи самооплатність фінансуватися за рахунок благодійних засобів. У сфері надання соціальної допомоги не було налагоджено належної взаємодії з недержавними некомерційними організаціями. Лише в одиничних випадках суб'єкти федерації мають законодавство про державне соціальне замовлення, що дозволяє підвищити внесок недержавного сектора в надання соціальних послуг, у той час як на федеральному рівні відповідний законопроект так і не зміг одержати підтримки в Державній думі. Не удалося налагодити повномасштабної взаємодії в цій області і з релігійними організаціями. Так, величезні засоби витрачалися православною церквою і державою на будівництво і реставрацію культових споруджень, у той час як практична участь церкви в благодійній діяльності було зведено до мінімуму.

Діюча пенсійна система, організована по розподільному принципі, склалася в умовах, коли економічні відносини базувалися винятково на державній власності. Через пенсійну систему держава регулювала не тільки рівень матеріального забезпечення старшого покоління, але і вирішувало багато невластиві для нього задачі. Діюче пенсійне законодавство є невиправдано ускладненим і, подібно іншим елементам соціального забезпечення, розділяє пенсіонерів на велике число пільгових категорій, кожна з який, одержує право на пенсійні виплати, непропорційні їх особистому внеску у фінансування пенсійної системи. Наявність численних пенсійних пільг поставило трудящих у нерівні умови і створило парадоксальну ситуацію, коли обличчя, що платили менші внески, одержують пенсії довше й у більш високому розмірі.

У силу економічних і демографічних факторів, зв'язаних з неминучим старінням населення Росії, пенсійна система, організована по розподільному принципі, у довгостроковій перспективі не зможе забезпечити фінансову стійкість пенсійного забезпечення. Актуарные розрахунки, проведені в Міністерстві праці і соціального розвитку Російської Федерації, показують, що, у відсутності кардинальних реформ, криза пенсійної системи після 2000 р. буде загострюватися і, у кінцевому рахунку, приведе її до повного фінансового краху. У випадку збереження існуючої розподільної системи пенсійного забезпечення її стабілізації можна досягти лише через поетапне підвищення пенсійного віку (у довгостроковій перспективі - до 70-75 років) з одночасним скасуванням усіх наявних пільг. Крім проблем політичного характеру, практична реалізація такого підходу може бути зв'язана і з економічними витратами. У більшості населення чекання дожити до більш високого пенсійного віку будуть низькими. Отже, значно зросте мотивація до відхилення від сплати внесків у Пенсійний фонд Росії, що додатково ускладнить його фінансове положення.

Діюча в Росії система соціального страхуваннянайчастіше виконує невластиві їй функції. Більш третини витрат Фонду соціального страхування складають дотації громадянам на санаторно-курортне лікування, що власне кажучи є схованою формою субсидування неконкурентоспроможної мережі пансіонатів, санаторіїв і будинків відпочинку; приблизно 90% цих субсидій дістається 30% найбільш високоприбутковим родинам, у той час як родини з доходами нижче прожиткового мінімуму практично не користаються пільговими путівками. Принципи виплати посібників по тимчасовій непрацездатності стимулюють масові зловживання в цій області шляхом оформлення фальсифікованих лікарняних аркушів, а також приводять до того, що необґрунтовано велика частка виплат дістається високооплачуваним категоріям працівників.

Значні резерви підвищення ефективності маються й в охороні здоров'я, де структура пропозиції медичних послуг не відповідає реальним потребам в одержанні медичної допомоги. Багато видів допомоги, що набагато дешевше робити в поліклініках, надаються в лікарнях і госпіталях. Бюджетне фінансування використовується, власне кажучи, для підтримки надлишкових штатів і ліжкового фонду, у той час як недофінансуються заходи, найбільш ефективні в плані охорони здоров'я (наприклад, заходу профілактичної спрямованості). Засобу, що витрачаються на охорону здоров'я з консолідованого бюджету і позабюджетних фондів, хоча і перевищували, аж до початку 1998 р., сумарну вартість програми державних гарантій у сфері охорони здоров'я, були розпилені по великому числу медичних установ. Це вело до повсюдного недофінансування лікувальної допомоги, створювало найгострішу недостачу державних засобів, а також волокло додаткові витрати населення на оплату лік і медичної допомоги, велика частина якої повинна надаватися на безкоштовній основі. Згідно даним обстежень, ці витрати виявилися порівнянні з державним фінансуванням. У соціальному плані, що склалася система фінансування охорони здоров'я виявляється вкрай несправедливою: вона фактично позбавляє найбідніші шари населення доступу до медичної допомоги, гарантованої державою, оскільки вони не мають засобів на внесення соплатежей на неформальній основі.

Аналіз ситуації в охороні здоров'я свідчить, що головні причини відтворення заборгованості полягають аж ніяк не в недостатності державного фінансування. Фактичний обсяг державного фінансування охорони здоров'я перевищив потреби у фінансуванні, розраховані по нормативах на основі програми державних гарантій у сфері охорони здоров'я. Однак, розподіл цих засобів між організаціями охорони здоров'я здійснювалося не відповідно до реально зробленого обсягу медичної допомоги, результатом чого з'явилися серйозні диспропорції у фінансуванні і недостача засобів.

Ще одним джерелом диспропорцій служить перевага кошторисного фінансування, при якому рівень фінансування кожної установи охорони здоров'я поставлений у залежність від штатного розкладу й інших факторів, що не залежать від обсягу і якості зроблених ними медичних послуг.

Багато в чому подібні проблеми існують і в сфері утворення.

У сфері загального утворення значні фінансові втрати зв'язані з надмірною централізацією фінансування. Більшість загальноосвітніх шкіл не має статусу юридичної особи, розрахункового рахунка і власної бухгалтерії. Бюджетні засоби централізуються на рівні районних відділів народного утворення і витрачаються недостатньо раціонально. Найбільші втрати зв'язані з відсутністю достовірної інформації про реальний обсяг комунальних послуг, споживаних кожною окремою школою. За деякими оцінками, установка необхідного вимірювального устаткування і уведення твердого ув'язування оплати комунальних послуг з їхнім фактичним споживанням у кожній школі дозволяє заощадити до 30% витрат по відповідним статтях. Настільки значні утрати ведуть до недофінансування витрат, безпосередньо зв'язаних з навчальним процесом, насамперед, заробітної плати вчителів.

Ще однією проблемою, що погіршує ситуацію в сфері загального утворення, є недостатній зв'язок між обсягами фінансування конкретних навчальних закладів і кількістю і якістю освітніх послуг, що робляться ними. Це веде до погіршення якості навчання, не стимулює пошук навчальними закладами нових підходів, що відповідають мінливим соціальним, економічним і технологічним умовам.

Існуючий порядок бюджетного фінансування вищих і середніх спеціальних навчальних закладів не сприяє збалансованості пропозиції освітніх послуг і потреб ринку праці. За рахунок бюджетних засобів продовжується надлишкова підготовка учнів по спеціальностях, що не користається достатнім попитом на ринку праці (інженери, сільськогосподарські фахівці, лікарі, офіцери, багато робочих спеціальностей). Це веде до розпилення бюджетних засобів і, у кінцевому рахунку, до недофінансування пріоритетних напрямків підготовки кадрів, що відповідають поточній і перспективній структурі попиту на ринку праці. Практично отсутствует система адресної підтримки учнів з малозабезпечених родин, що веде до соціально несправедливого і неефективного використання стипендіального фонду. Відсутність прозорості і підконтрольності в системі фінансового керування професійних навчальних закладів веде до масових зловживань, з боку їхніх керівників, що нерідко використовують підвідомче їм майно з метою особистого збагачення, і збільшують фінансове положення освітніх установ.

Економічні перетворення, що відбулися, і зміни структури власності привели до істотних змін в області трудових відносин і зайнятостінаселення. Централізоване державне керування трудовою сферою перестало існувати. Підприємства почали самостійно вирішувати питання заробітної плати працівників, умов і охорони їхньої праці, чисельності персоналу, організації і нормування праці.

Однак, у силу ряду причин, в основному економічного і фінансового характеру, у трудовій сфері почали переважати латентні процеси. В перші роки реформ значна частина працездатного населення перейшла в неформальний сектор - вуличну торгівлю, сферу побутових послуг, до посередницької діяльності - без офіційного оформлення своєї роботи і відповідного декларування одержуваних доходів. Масовий характер прийняли такі явища, як схована безробіття, затримки з виплатою заробітної плати, виплати готівки, не зареєстровані в офіційних звітах, натуральна оплата праці, розміщення засобів, призначених на заробітну плату, у банках і страхових компаніях під високі відсотки. Зв'язані з цим масові порушення трудового законодавства привели до зниження рівня соціальних гарантій працівників, різко обмежили можливості для легального захисту їхніх прав.

Зараз уже зовсім очевидно, що реформування соціальної сфери істотно відстає від змін, що відбуваються в інших областях. Багато соціальних правил і нормативи, що залишилися незмінними з дореформеного періоду, а також що раніше застосовувалися форми і методи соціальної допомоги не відповідають новим соціально-економічним умовам. Головною проблемою є те, що діюча система соціального захисту надзвичайно неефективно витрачає наявні ресурси і, в умовах обмеженого фінансування, перестала справлятися з більшістю покладених на неї функцій.

Економічна криза другої половини 1998 р. ще більш збільшує зв'язані з цим проблеми. У силу того, що фінансові наслідки цієї кризи будуть мати довгостроковий характер, відновити реальні обсяги фінансування соціальної сфери на до кризовому рівні в найближчі кілька років навряд чи можливо. Отже, для запобігання остаточного розвалу системи соціального захисту необхідно забезпечити умови для її тривалого стійкого функціонування при вкрай обмежених фінансових можливостях держави.

Назріла необхідність внесення в соціальну політику корінних змін, спрямованих, насамперед, на підвищення її ефективності, приведення обсягу і структури зобов'язань у відповідність з реальними фінансовими можливостями держави, вироблення нових механізмів соціальної політики, що забезпечують більш раціональне використання фінансових і матеріальних ресурсів.

Подібна задача вимагає цілеспрямованих зусиль по здійсненню глибоких структурних перетворень у всіх галузях соціальної сфери, реалізація яких розрахована на середньострокову, а в деяких випадках - і на довгострокову перспективу. Разом з тим, у зв'язку з різким погіршенням стану соціальної сфери в умовах економічної кризи другої половини 1998 р., поряд з мірами середньострокового характеру, необхідні екстрені заходи, спрямовані на стабілізацію положення в короткостроковій перспективі.

2. Стан та проблеми соціального захисту населення в Україні

Глибока соціально-економічна криза в Україні спричинила до катастрофічного погіршення демографічної ситуації. Такий висновок ґрунтується на результатах статистичного аналізу динаміки відтворення населення, на дослідженнях характеру та особливостей демореальності з боку її чинників, механізму взаємодії її складових.

При аналізі користуємось показниками народжуваності-смертності, кількості шлюбів-розлучень, міського-сільського населення, вікового складу.

З чотирьох можливих одиниць виміру - подушне обчислення, індекс, відсотки, коефіцієнт на 1000 чол. нас. - користуватимемось двома останніми.

Особливості сучасної демографічної ситуації в Україні полягають перш за все в таких змінах показників народжуваності і смертності населення, що призводять до зменшення його чисельності - депопуляції. Так з 1985 року кількісний показник народжуваності падає на 40 %. Водночас в 1990 було досягнуто зменшення смертності дітей до 1року відносно вказаного року. Але за наступні 6 років цей показник знову зріс. 14,5 померлих немовлят на 1000 новонароджених - це вдвічі більше ніж у розвинутих країнах. Це спричиняється фізичною виснаженістю матерів; відсутність можливостей у заощадженні необхідних коштів на набір ліків, перев’язочний матеріал, пелюшки, які необхідно брати в пологовий будинок, призводить до збільшення кількості пологів поза межами медичних закладів, що проходять в антисанітарних умовах. Екологічна та епідемологічна ситуації в Одеській та Донецькій областях спричиняють до найвищої в Україні смертності немовлят.

В сільській місцевості народжується відносно міста четверта частина дітей, оскільки саме в містах зосереджена більша частина населення, яка спроможна на відтворення.

Демографічну кризу не слід пов’язувати з відомими подіями 1985 і 1991 років та розпочатими тоді відповідними процесами. Депопуляція населення почалася ще в 1979 році із сіл України і охопила тепер більше 90% відсотків сільських адміністративних районів. Лише 4 області ( Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська та Чернігівська) мають природній приріст населення. В значній мірі цьому сприяє збережений традиційний уклад життя.

Кількість померлих почала перевищувати кількість народжених в цілому по Україні з 1990 року. Підвищення смертності спостерігається у всіх вікових групах. Зростає тягар хвороб в результаті кризових явищ в економіці та соціальній сфері, шкідливих умов праці, зловживання алкоголем, наркотиками, курінням приводить до зменшення середньої довготи життя, зростання захворюваності, до зниження соціальної активності населення, зокрема його працездатності, трудового потенціалу. Збільшення кількості важко розв’язуваних проблем призводить до послаблення “волі до життя”, що призводить до поширення відмови від самого життя, зафіксованого статистикою самогубств. Ситуація вимагає активної роботи соціальних інституцій.

Найгірша ситуація зі смертністю в Чернігівській, Сумській, Луганській областях. Коефіцієнт довготи життя там в середньому на 7 одиниць менше ніж у Києві. Подібний перепад у світі ніколи не зустрічався в одній країні, хіба що в двох різних.

Тобто існує стійка тенденція до зменшення природного приросту населення. Депопуляція набула стійкого характеру і в близькій перспективі не можна розраховувати на зниження її темпів. Є підстави очікувати посилення цього процесу.

Оскільки знизився потенціал відтворення населення, то звідси йде тенденція постаріння, особливо в сільській місцевості. Процес постаріння населення має наступні наслідки: працездатні особи мають високе “навантаження” особами непрацездатного віку. Також така тенденція спричиняє до збільшення потреб в послугах сфери охорони здоров’я. Все це разом призводить до збільшення потреби у фінансах, а при їх недостачі в населення - у соціальному захисті.

Небажані зміни відбуваються у шлюбно-родинному побуті, де спостерігається слабе бажання увіковічнити себе в потомстві. Водночас спостерігається зменшення кількості укладених шлюбів. Саме економічна ситуація в Україні спонукає молодь не поспішати творити сім’ї.

Внаслідок демократизації суспільства поширюється т.з. ”нова мораль”, шлюб можна не реєструвати.

Ще одним важливим фактором, який впливає на демографічну ситуацію, є тенденція збільшення кількості розлучень - 63,3% шлюбів розпадається. Така ситуація є джерелом зізноманітних соціальних проблем.

Формування деструктивних процесів у сучасній демореальності України дає підстави твердити, що ми стали сучасникам унікального феномену новітньої демографічної історії України: вперше в мирний час у нас набирають сили явища, які раніше звичайно мали місце тільки у відносно короткочасні періоди війн. Знижується не лише кількість, а й якість суспільства. Вихід країни не приведе автоматично до збільшення народонаселення, оскільки широко розповсюджене планування кількості дітей в сім’ї, а також міняються ціннісні орієнтації щодо сім’ї. Отже, названі в роботі напрямки соціального захисту довгий час ще будуть актуальними.

Життя вимагає звернути увагу на демографічну політику, яка виконуватиме функцію регулювання психологічної схильності людей до тієї чи іншої демографічної поведінки, яка водночас потребуватиме соц. захисту і допоможе розв’язати ряд питань соціальної політики.

Система соціального захисту в Україні перебуває в кризовому стані. Невдоволені пенсіонери. Більшість з них добросовісно пропрацювали десятки років на виробництві, але тепер позбулися своїх накопичень, а на свою пенсію навіть не мають можливості заплатити за квартиру, не можуть нормально харчуватися, купити обнову, поремонтувати телевізор. Невдоволені працівники бюджетної сфери, що по кілька місяців не можуть одержати заробітну плату, оскільки у держави не має для цього коштів. Невдоволений також уряд, оскільки соціальні виплати зайняли в бюджеті таке місце, що внаслідок їх обов‘язковості потіснили всі інші витрати, передусім інвестиції. А як можна говорити про вихід з кризи при зменшенні інвестицій?

Чому виникла така ситуація? Чи зумовлено це лише тяжкою економічною кризою, яку переживає Україна, помилками в економічній політиці, чи позначаються також причини, пов‘язані з невирішеністю питань трансформації соціального захисту.

Більше ніж сорокарічний період холодної війни створив багато штучних білих плям у взаємопізнанні розвитку народів Заходу та Сходу. Так, для жителів США, ряду країн Європи до цього часу є маловідомими події Великої Вітчизняної Війни, вклад народів СРСР у перемогу над фашизмом. В свою чергу для народів колишнього СРСР майже незнайомими були події, що пов‘язані із формуванням в країнах Західної Європи соціально орієнтованої ринкової економіки. Це була не лише глибока зміна інститутів та системи мотивації в ринковій економіці, що потягнула зміни в податковій, торгівельній, фінансовій політиці, але й певна зміна в механізмі суспільних відносин, великий злам в психології правлячих класів. Для зашкарублої догматичної пропаганди говорити це було не вигідно і вона або замовчувала ці зміни, або висвітлювала їх однобічно.

У ході формування соціально орієнтованої ринкової економіки передусім був закріплений підхід, який виник у міжвоєнний період, що держава не може усуватися від вирішення питань соціальної політики. Але якщо для Ф.Рузвельта, Джона Кейса це були лише питання зайнятості, то Л.Ерхард – батько німецького “економічного дива” і водночас один із творців та основний організатор соціально орієнтованої економіки використав майже всю палітру соціальної політики - допомоги, пенсії, субсидії, дотації тощо. Був серйозно підірваний традиційний стереотип, що держава в ринковій економіці не бере участі у вирішенні питань соціального захисту.

Формування соціально орієнтованої ринкової економіки відбулося успішно лише завдяки підтримці держави, яка створила механізми конструктивної взаємодії різних соціальних груп, що займали прямо протилежні позиції. В переважній більшості країн Європи соціально орієнтована держава перестала усуватися від вирішення соціальних питань, а барала активну участь у їх розв‘язанні. Було б помилкою сказати, що це відбулося добровільно. Це проходило під тиском робітничого, профспілкового руху, і особливо під впливом політичних змін у Східній Європі, формування принципово нових систем соціального забезпечення в цих країнах. Перехоплюючи ініціативу у лівих сил, у країнах ринкової економіки держава почала брати на себе вирішення багатьох питань соціального захисту, створення відповідної законодавчої бази. Практика 60-7—х років в західній Європі характеризувалася зростанням ролі держави у формуванні соціальної політики та практичній організації соціального захисту. Зрештою, цей курс знайшов вираз у прийнятті Європейської соціальної хартії.

Економічною основою соціально орієнтованої держави є багатоукладність форм власності. Їх взаємодія та конкуренція забезпечують гнучкість економіки, пристосування виробництва до потреб споживання, що досягається відповідністю процесів усуспільнення ефективному поєднанню різних рівнів господарського маневру - народногосподарського, міжгалузевого, галузевого, внутрішньогалузевого, з господарським маневром на рівні малих підприємств тощо. Організація соціального життя ґрунтується на взаємодії держави, працедавців та профспілок. Держава має міцну податкову систему, активно впливає на інвестиційну та торгівельну діяльність, організує розгалужену й водночас диференційовану та адресну систему соціальних виплат, беручи у ній участь.

Як поставилися до таких змін працедавці? Чи не мали вони від цього суцільних збитків? Зростання прибутковості промислових, торгівельних, банківських установ у відповідний період переконливо свідчить, що ні. Але спочатку, дійсно, працедавцями ця система була зустрінута без ентузіазму. Багато з них заперечували проти неї. Тому державі, спираючись на допомогу інших соціальних сил та тієї частини працедавців, котрі розуміли вимоги часу, доводилося докласти значних зусиль до впровадження нової системи соціальної взаємодії.

Зростання рівня споживання населення, що досягалося завдяки підвищенню рівня заробітної плати та соціальних виплат, дозволило значно інтенсифікувати процеси праці та виробництва, активно впроваджувати, і головне ефективно освоювати нову техніку, і одержати значно більші доходи. З іншого боку, зростання заробітної плати та доходів працівників значно розширило місткість внутрішнього ринку, дозволило нарощувати обсяги виробництва. Це зрештою практично переконало у вигідності, прибутковості нової системи для всіх сторін. Поступове її розповсюдження в країнах. Західної Європи, з одного боку, і відсутність дійового зв‘язку між системою стимулювання та інтенсивністю й результативністю праці в адміністративно-розподільчій економіці, з другого, зумовило відставання останньої у зростанні продуктивності праці, її поразку в змаганні з капіталістичною економікою, що зайнялася, нарешті, вирішенням соціальних проблем.

Відіграючи активну роль у проведенні соціальної політики, держава у ринковій економіці не перетворюється у відділ соціального забезпечення. Організація системи соціального захисту забезпечує зворотній зв‘язок між рівнем соціальних послуг та інтенсивністю і результатами праці окремого працівника, загальними економічними результатами виробництва та комерційно-фінансової діяльності господарських організацій.

Одним із найбільш складних для ринкової економіки є питання про захист, страхування від безробіття. Навіть соціально орієнтована держава не гарантує обов‘язкової зайнятості. В ринковій економіці ця проблема вирішується між працівником та працедавцем, або відповідно між їх представниками - об’єднаннями профспілок та об’єднаннями працедавців.

4.Пенсійна реформа в Україні.

Після того, як економіка України почала реформуватися у напрямі переходу до різноманітності форм власності й відмови від адміністративно-командної системи управління, дедалі наочніше стає невідповідність між усезростаючим рівнем змін в економіці та відносною стабільністю державної системи пенсійного забезпечення. Така штучно утримувана стабільність, а також певні спроби дещо модифікувати цю систему, щоб пристосувати до потреб окремих прошарків суспільства, призвели до накопичення низки проблем і посилення кризових явищ у цій сфері.

Серед основних із них можна виділити такі:

1.Погіршення демографічної ситуації. Наявна в Україні довгочасна демографічна тенденція загалом відповідає тим напрямам змін у демографічній ситуації, які характерні для всіх розвинутих країн. У них із більшого чи меншою інтенсивністю відбувається процес старіння населення і, отже. зростає потреба у коштах для пенсійних фондів. В Україні ця проблема особливо гостра. Так, частка осіб у віці, визнаному старшим за працездатний (згідно із чинним українським законодавством це жінки старші за 55, а чоловіки — за 60 років), протягом 1996—2000 років зросла з 22,7% до 23,4%. Така тенденція призводить до зростання пенсійного навантаження на тих. хто працює.

2.Окрім того, демографічне старіння населення посилюється те й тим, то нині різко зростає кількість осіб, які виходять на пенсію ще до досягнення пенсійного віку через наявність пільгових умов і за вислугу років. Зокрема, кількість дострокових пенсій за віком збільшилася удвічі. Нині 28% пенсіонерів призначено дострокові (на 5—10 років раніше) пенсії, тобто майже кожному третьому (див. табл. 3.1).

Таблиця 3.1.

Показники чисельності й структури пенсіонерів в Україні [18, 19]

1986

1991

1997

1998

1999

2000

2001

Населення (млн. осіб)

50,8

51,9

51,3

50,9

50,5

50,1

49,7

Кількість пенсіонерів (тис.осіб)

12038

13084

14487

14487

14535

14521

14530

Частка пенсіонерів у загальній чисельності населення (%)

23,7

25,2

28,2

28,5

28,8

28,9

29,2

Чисельність осіб, що отримують пенсії (тис. чол.)

за віком

8541

9713

10615

10587

10558

10473

10424

за інвалідністю

1352

1313

1814

1868

1923

1978

2005

через втрату годувальника

1522

1209

1195

1163

1168

1153

1155

за вислугу років

429

443

464

493

517

соціальні пенсії

319

434

426

422

424

429

Структура пенсіонерів (у %)

за віком

70,9

74,3

73.2

73.1

72,6

72Л

71,7

за інвалідністю

11.2

10.0

12,5

12.9

13,3

13,7

13,8

через втрату годувальника

12,6

9.3

8.3

8,0

8,0

7.9

7,9

за вислугу років

3,1

3,1

3,2

3.4

3.7

соціальні пенсії

2,4

2,9

2.9

2,9

2,9

2,9

Частка певних вікових груп у загальній структурі населення (у%)

55—59 років

7,3

7,2

6.6

5,7

5,1

60—64 роки

4,7

4,9

5,5

6,2

6,7

65—69 років

5,6

5,4

5,1

4,6

4,3

70 і більше років

8,3

8,6

8,9

9,3

9,5

частка осіб у віці, визнаному старшим за працездатний згідно із чинним законодавством України

22,7

22,9

23,2

23,3

23,4

3.Гострота проблеми фінансування пенсійних виплат посилюється й тим, що темпи економічного зростання в Україні були від'ємними з 1990 року, а відповідно реальні надходження до державного бюджету й Пенсійного фонду у реальному виразі весь час зменшувалися. За таких умов збільшення величини ставок обов'язкових відрахувань не могло реально збільшити надходжень, воно, навпаки, стало гальмом на шляху відновлення економічного зростання, оскільки сприяло посиленню "тінізації" економіки. Саме через це ставки тарифів обов'язкового відрахування до Пенсійного фонду в Україні були зменшені для роботодавців з 55,88% на початку 1992 року до 31,82%, а починаючи з 1997 року вони становили 32%. Частка відрахувань до Пенсійного фонду у ВВП поступово зменшувалася з 9,2 % у 1992-му до 8,2% у 1995 році. У 1997 році вона зросла до 11,2%, а нині має стійку тенденцію до зменшення.

4.Пенсійна система України переобтяжена різними пільгами й виплатами. які за своєю сутністю їй не повинні бути притаманні, а мали б стати окремими елементами у системі соціального страхування й соціального забезпечення України. Нині через Пенсійний фонд відбувається фінансування, окрім пенсій за віком, ще й пенсій за інвалідністю, через втрату годувальника, за вислугу років, чорнобильських, соціальних пенсій та інших. При тому ті, хто мав би фінансувати зазначені виплати у повному обсязі, цього не здійснюють, зокрема і через те, що значна частина населення зайнята у тіньовій частині економіки чи взагалі безробітна. Такий стан призвів до того, що Пенсійний фонд виявився неспроможним проводити щомісячні поточні виплати пенсіонерам, внаслідок чого перед останніми у фонду починаючи з 1995 року офіційно з'явилася заборгованість. Свого максимуму затримки у виплаті пенсій сягнули у 1998 році (1974 млн. грн.). I хоча у 2000 році всі борги перед пенсіонерами було погашено, проте сам факт фінансової нестабільності й незбалансованості нинішньої пенсійної системи досить показовий (див. табл. 3.2).

Таблиця 3.2.

Рівень пенсій в Україні

1986

1991

1997

1998

1999

2000

2001

Середньомісячна заробітна плата

168

244

126

143

153

178

230

Середньомісячний розмір пенсії

68

104

38,7

51,9

52,2

60,7

68,9

Співвідношення середньої пенсії до середньої зарплати (%)

40,5

42,6

30,7

36,3

34,1

34,1

29,9

Межа малозабезпеченості

68,1

70,9

73,7

90,7

118,3

Співвідношення середньої пенсії і межі малозабезпеченості (%)

56,8

73,2

70,8

66,9

58,2

Загальна заборгованість із виплати пенсій (млн. грн.)

1124

1280

1974

1263

0

5.Посилення демографічного навантаження, різке падіння загального та офіційного рівня доходів населення, збільшення різних додаткових виплат із бюджету Пенсійного фонду та інші чинники призвели до того, що різко зменшився середній розмір трудової пенсії. Здійснювані нині в Україні пенсійні виплати недостатні для забезпечення навіть мінімально допустимого рівня життя осіб похилого віку. Середня трудова пенсія становить трохи більше як 40% прожиткового мінімуму для непрацездатних осіб. При цьому у зіставленні із середньою заробітною платою середня пенсія дорівнює лише 34,1—29,9% (див. табл. 2), хоча початкове планувалося, що ці виплати становитимуть 75% від попереднього заробітку.

6.Така ситуація призводить до зрівнялівки, до того, що у трудовій пенсії нівелюється диференціація, пов'язана зі стажем праці й розмірами попереднього заробітку. Тобто трудова пенсія перетворюється на різновид соціальної допомоги, а різні категорії пенсіонерів отримують майже однакові пенсії, хоча сплачували зовсім не однакові пенсійні внески. А це викликає, з одного боку, сплеск суспільного невдоволення, який стає особливо помітним через постаріння населення України, а з другого — змушує пенсіонерів будь-що працювати далі.

7.Нинішня державна система пенсійного забезпечення сприяла появі великої кількості привілейованих державних пенсіонерів. У результаті виникла значна невідповідність між розмірами їхніх пенсійних внесків та величиною отримуваних ними пенсій, виплата яких відбувається за рахунок зменшення розміру пенсій у інших категорій пенсіонерів. Так, службовці середньої ланки, наприклад апарату Ради національної безпеки та оборони, спецслужб України, отримують пенсію у розмірі 600—700 грн., народні депутати – 1000-1200 грн., тоді як середній розмір пенсій по країні не перевищує 70 грн. Така різниця (у 10 і більше разів) у сучасних умовах неприпустима, оскільки вона значно перевищує рівень диференціації заробітків. [26, с.32-35]

Отож чинна пенсійна система породжує значне соціальне напруження. суперечить новим реаліям ринкової економіки. Наявність цих і деяких інших проблем зумовлює необхідність проведення реформи пенсійної системи України.

Чинна система пенсійного забезпечення в Україні є солідарною. Тобто вона ґрунтується на солідарності поколінь: працююче покоління утримує пенсіонерів. А коли нинішні працюючі вийдуть на пенсію, то їх утримуватимуть ті, хто перебуватиме на той час у працездатному віці.

Тим часом у світі, окрім солідарної, існують і накопичувальні пенсійні системи. Вони базуються на тому, що кожна особа здійснює відрахування на індивідуальний ощадний рахунок. Акумульовані у такий спосіб кошти інвестуються в економіку, що забезпечує їхнє збереження й примноження. Вкладники після досягнення пенсійного віку можуть отримувати пенсію за рахунок: а)зроблених раніше відрахувань і б)доходів від інвестування відрахованих упродовж життя коштів. Перевага таких пенсійних систем у тому, що вони не залежать від несприятливих впливів демографічних чинників, акумулюють значні кошти й перетворюють їх на інвестиції.

Оскільки в Україні сьогодні наявний вплив як інфляційних чинників, гак і демографічних, а крім того, відчувається серйозна нестача інвестиційних ресурсів, можна зробити висновок, що пенсійна система України має включати елементи як солідарної, так і накопичувальної систем. Тому вибір Україною трирівневої моделі як основи для реформування чинної пенсійної системи можна вважати досить зваженим.

Трирівнева модель пенсійної системи складається з трьох частин: солідарної системи, системи обов'язкового й системи добровільного накопичення.

Солідарна система виконує функцію запобігання бідності серед осіб похилого віку. У промислове розвинутих країнах така система забезпечує дуже невисокий рівень пенсій порівняно із середнім розміром заробітної плати (у США, наприклад, пенсія на підставі солідарної системи становить близько 35% від середнього доходу за весь час роботи до виходу на пенсію). У США такі розміри державного пенсійного забезпечення не справляють значного податкового тиску на економіку (ставка обов'язкових відрахувань роботодавців до державної пенсійної системи у США становить лише 12,5%). Окрім того, відносно невеликі виплати на підставі солідарної системи змушують населення здійснювати індивідуальні пенсійні заощадження. У всьому світі цей процес заохочується й регулюється державою шляхом запровадження додаткових пенсійних програм, з яких здійснюються додаткові пенсійні виплати. Здебільшого ці пенсійні програми покликані стимулювати індивідуальні заощадження для забезпечення власної старості. З метою уникнення ситуації, за якої існування гарантованих державних виплат зменшує стимули до індивідуального заощадження, такі програми існують як загальнообов'язкові.

Суть обов'язкової накопичувальної системи полягає в тому, що кожен працівник зобов'язаний певну частину заробітку а обов'язковому порядку відкладати на старість і сплачувати в накопичувальний пенсійний фонд. Завдяки цьому працівник після досягнення пенсійного віку на доповнення до виплат із солідарної системи одержуватиме додаткову пенсію Із обов'язкової накопичувальної системи. При цьому держава виступає гарантом збереження зроблених працівником внесків.

Для заможних осіб, які бажають мати високий рівень життя і після виходу на пенсію, сумарна пенсія, отримана із солідарної системи й системи обов'язкового накопичення, може виявитися недостатньою. Для цієї категорії громадян зазвичай створюють систему добровільного накопичення, за якої працівники мають змогу класти гроші на індивідуальні рахунки, щоб після виходу на пенсію отримувати свої кошти разом із додатковим прибутком від інвестування.

У квітні 1998 року Президент України підписав Указ “Про основні напрями реформування пенсійного забезпечення а Україні”, а нині йде обговорення проекту Послання Президента України до Верховної Ради та Кабінету Міністрів “Про основні напрями реформування системи пенсійного забезпечення населення України”. Ці документи визначили, що система пенсійного забезпечення в Україні має бути реформована. Основним завданням у процесі реформування є створення трирівневої пенсійної системи. При цьому солідарна пенсійна система в Україні (перший рівень) має бути збережена, однак істотно реформована. Її призначенням повинно стати запобігання бідності серед осіб похилого віку. Окрім того, передбачається створення загальнообов'язкової накопичувальної системи (другий рівень) і запровадження добровільної накопичувальної системи (третій рівень).

Відносний розмір і важливість кожного рівня залежатимуть від загальних економічних і фінансових умов. Для запровадження трирівневої пенсійної системи, котру Світовий банк оцінює як таку, що відповідає потребам більшості країн. Кабінет Міністрів України розробив два законопроекти — “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” та “Про недержавне пенсійне забезпечення”.

У серпні 2000 року уряд України подав на розгляд Верховної Ради проект Закону “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”. Проте цей закон ще й нині не прийнято. У ньому передбачаються деякі фундаментальні зміни у нинішній солідарній системі. Йдеться, зокрема, про перегляд порядку нарахування пенсій, а також про створення системи загальнообов'язкового накопичення.

Принципова зміна пов'язана також і з підвищенням пенсійного віку. Проект закону передбачає підняти у законодавчому порядку пенсійний вік до 65 років для чоловіків і до 60 років — для жінок. Така законодавча зміна обґрунтовується необхідністю деякого зменшення демографічного навантаження на економіку й підвищення рівня пенсій для осіб, які вже досягли пенсійного віку. В Україні частка осіб старших за 65-річний вік становила у 2000 році лише 13,8%, а до 2015 року передбачається її збільшення лише до 16,2%. Для порівняння: ставка обов'язкових відрахувань роботодавців до солідарної пенсійної системи, яка забезпечує осіб старших за 60—65-річний вік. у США становить 12,5%. А в Україні нині вона дорівнює 32%. Такий рівень пенсійного навантаження істотно знижує конкурентоспроможність вітчизняних товарів. Проте в українському суспільстві немає консенсусу щодо подібного кроку, бо проти цього різко заперечують ліві фракції Верховної Ради. Враховуючи таке становище, а також існуючу та прогнозовану тривалість життя чоловіків і жінок, доцільно було б альтернативне запровадити як для чоловіків, так і для жінок вихід на пенсію у 60 років, одночасно економічно стимулюючи пізніший вихід громадян на пенсію.

Серед організаційних проблем, які стоять на заваді здійснюваної пенсійної реформи, можна назвати відсутність повного персоніфікованого обліку трудового стажу та зроблених пенсійних внесків. На жаль, наявна матеріально-технічна база Пенсійного фонду ще не дає змоги зробити це у повному обсязі. Тому доцільно зробити кроки до її поліпшення.

Важливою проблемою є і недостатня поінформованість суспільства про характер намічуваних змін у пенсійній системі України, через що у населення спостерігається певна недовіра до перетворень у цій сфері.

Серед інших проблем, розв'язання яких має бути здійснено у новому пенсійному законодавстві України, можна виділити: припинення виплат пільгових пенсій за рахунок солідарної системи; врахування всього трудового стажу й зроблених пенсійних внесків при визначенні величини пенсії: запровадження єдиного коефіцієнта для обчислення розміру пенсії, скасування мінімального розміру трудової пенсії: перекладення на державний бюджет фінансування виплат особам, які мають соціальні пенсії, запровадження нових підходів до фінансування й визначення розміру пенсії за інвалідністю: підвищення максимального розміру трудової пенсії.

Окремо варто наголосити на необхідності запровадження нових способів індексації пенсій у відповідності з темпами поточної інфляції. На жаль, на даному етапі в Україні спостерігаються досить високі та важкопрогнозовані рівні інфляції, а це досить серйозно відбивається на інтересах пенсіонерів, перетворюючи їх на соціальне найнезахищенішу категорію населення.

Надзвичайно важлива також проблема фінансування виплати пенсій сільським пенсіонерам. Запровадження фіксованого сільськогосподарського податку призвело до того, що за рахунок сільськогосподарських підприємств нині фінансується менш як 10% від обсягу виплат, які мають бути зроблені сільським пенсіонерам. Перерозподіл коштів платників внесків до Пенсійного фонду на фінансування пенсійних виплат працівникам сільського господарства зумовлює нівелювання диференціації пенсій залежно від розміру внесків і трудового стажу. У подальшому це може призвести до майже повної відсутності коштів для пенсійного забезпечення нинішніх працівників сільськогосподарських підприємств, що спричинює залучення коштів державного бюджету для фінансування цих виплат.

Слід сказати також про пенсії, які призначаються достроково, до досягнення загальновизнаного пенсійного віку, включаючи пільгове пенсійне забезпечення за ознакою шкідливості й важкості умов праці (список № 1 і 2). Наявність таких пенсіонерів є певним пережитком соціалізму, де низький рівень заробітної плати компенсувався негрошовими пільгами (тобто раннім виходом на пенсію). Призначення подібних пенсій (за ознакою характеру виконуваних робіт) суперечить положенням і основним засадам пенсійної реформи, бо розмір трудової пенсії, що виплачується як із солідарної, так і з накопичувальної систем, має залежати виключно-від зробленого внеску в ці системи, тобто розміру особистих відрахувань і тривалості трудового стажу. Навіть за чинної пенсійної системи такі пенсії мали б фінансувати самі підприємства, перераховуючи додаткові кошти до Пенсійного фонду. Однак нині вони через свою неплатоспроможність не в змозі цього зробити, що змушує Пенсійний фонд здійснювати виплати за рахунок власних коштів.

У подальшому ж пенсійне забезпечення таких осіб доцільно проводити через професійні та корпоративні недержавні пенсійні фонди. До законодавчого вирішення питання щодо створення таких фондів пропонується перегляд умов застосування зазначених списків при призначенні пільгових пенсій через норми і медичні нормативи, що забезпечить своєчасне “виведення” працівників із виробництв, де наявні важкі й шкідливі умови праці.

Чекає на своє вирішення і питання пенсійного забезпечення осіб, які одержують пенсії через інвалідність і втрату годувальника. Обов'язок щодо фінансування і цих пенсій покладений на Пенсійний фонд. Проте виплата подібних пенсій ніяк не пов'язана ні з розмірами особистих відрахувань, ні з тривалістю трудового стажу, а тому забезпечуватися вони мають з окремої пенсійної програми. Найдоцільнішим способом організації такої програми нині стає система страхування.

І нарешті, створення систем обов'язкового й добровільного пенсійного накопичування може бути досить ефективним тільки у разі відносно низьких і прогнозованих темпів інфляції. Якщо повториться ситуація 1992—1993 років. коли переважна більшість людей втратила свої заощадження, це означатиме не лише крах пенсійної реформи, а й втрату державою будь-якої довіри населення з відповідними соціальними наслідками.

5. Соціальне страхування.

Система соціального забезпечення, і система соціального страхування усе більш активно використовуються як високоефективні механізми соціального захисту всіх громадян незалежно від чи внесків тривалості їхнього виробничого стажу, хоча ці фактори продовжують відігравати помітну роль при визначенні розмірів окремих посібників, що перевищують основний мінімум. Формування ідей, доктрин, а згодом і механізмів соціального захисту, заснованих на принципах соціальної справедливості, дозволяє країнам Заходу поширювати матеріальну підтримку на широке коло облич, виходячи скоріше з їхніх потреб, нестатків, чим із придбаних ними прав на посібник.

Нестаток при цьому інтерпретується досить широко і зв'язується з рівнем доходів нужденного в минулому (при встановленні рівня посібників по старості, інвалідності і безробіттю), чи виходячи з деяких загальноприйнятих прав на соціальну допомогу (медичне обслуговування, утворення).

Поступово системи соціального страхування і забезпечення розширили свою діяльність, переставши обмежуватися лише тими, хто має повну зайнятість у державному чи частці секторах. Системи стали охоплювати інші соціальні групи (практично всіх трудящих і громадян) — трудящих, що працюють неповний робочий час, а також що не мають постійного місця роботи, що працюють самостійно. Такий підхід дозволив розвитим країнам звернути увагу на нестатки й інші категорії населення, наприклад, безробітної молоді, що не має доходу, а також надати матеріальну допомогу батькам-одиначкам; охопити медичним обслуговуванням облич, що не користаються системами медичного страхування; дати можливість дострокового виходу на пенсію безробітним трудящим літнього віку і надавати медичне обслуговування більш тривалий час у порівнянні з тим, що передбачене в рамках системи, що ґрунтується на внесках.

Розширення сфери застосування систем соціального страхування і забезпечення виходить за рамки прямої залежності між внесками і посібниками і підводить суспільство до розуміння того, що воно повинно нести відповідальність за своїх незаможних членів, по різних причинах, в яких існує нестаток. Ця відповідальність виміряється скоріше реальними нестатками, чим придбаними правами.

“При всіх недоліках, властивим системам соціального страхування в західних країнах, необхідно відзначити, що принципи, концепція цих систем у великій мері відповідають цілям і задачам, поставленим у деклараціях про права людини. Розвиті країни, у яких упроваджені такі системи, сьогодні наближаються до критеріїв, сформульованим у конвенціях і рекомендаціях Міжнародної Організації Праці, Всесвітньої Організації Охорони здоров'я і МАСО.

Ріст витрат на соціальні нестатки як у формі безпосередніх грошових виплат, так і у формі соціального обслуговування став можливим у результаті бурхливого і стійкого економічного росту і високого рівня зайнятості, що були характерні для розвитих країн до середини 70-х років. Пізніше ріст витрат на соціальні нестатки сповільнився, програми соціального захисту досягли високого рівня зрілості. Виникли і нові проблеми, і насамперед був початий пошук нових ефективних регуляторів взаємодії між соціальними програмами, економікою і ринком праці, а також нових форм і способів функціонування соціальних служб. У США, наприклад, плани широкого поширення приватних індивідуальних пенсій деякими колами відкрито розглядаються як альтернативу державній пенсійній системі, що пропонується поступово демонтувати, передавши практично все соціальне страхування в руки приватного страхового бізнесу.”

Як показує досвід розвитих країн, наявність збалансованих систем соціального страхування і соціального забезпечення як базових елементів соціального захисту трудящих і всього населення розширює і зміцнює трудові ресурси країни, підсилює національний потенціал економічного росту, є необхідною умовою проведення реформ, а також сприяє політичної й економічної стабілізації суспільства.

Поняття соціального захисту, її складових, було дано ще в 1952 р. у Конвенції про мінімальні норми соціального забезпечення, прийнятою Міжнародною Організацією Праці (МАРНОТРАТ). Конвенція установила 9 видів соціального захисту: медичне обслуговування, посібник по безробіттю, по виробничому травматизмі, по інвалідності, у зв'язку з утратою годувальника, по вагітності і родам, через хворобу, сімейні посібники і пенсія по старості.

На базі Конвенції фактично формувалися національні законодавства в багатьох країнах. Законодавство в соціальній сфері найбільш розвито в країнах Північно-Західної Європи, найменш — у США, де “центр ваги рішення соціальних питань переноситься на колективні угоди, систему арбітражу і т.п.”

“Різниця в підходах до побудови системи соціального захисту безсумнівно обумовлений національними особливостями суспільства, що склався менталітетом. Так, для населення США найбільш характерне прагнення до особистої ініціативи і самореалізації, до відповідальності людини за свої успіхи, за своє життя, своє майбутнє, тому держава робить допомога тим, хто не зміг у силу об'єктивних причин подбати про себе сам.

Принципово інший підхід відзначається в такій країні, як Швеція: так називаний солідарний підхід припускає, що в інтересах суспільства повинна бути виключена сама можливість убогості, тому що це може викликати ріст соціальної напруженості, а також зажадає великих економічних вкладень. Податкова система в цій країні побудована так, щоб звести до мінімуму соціальне розшарування громадян по доходах.”

Тут приведені два приклади побудови системи соціального захисту, заснованої на діаметрально протилежних принципах. У більшості країн система заснована на принципах, що займають проміжне положення між цими двома крайностями.

Соціальне страхування включає обов'язкове пенсійне страхування, страхування на випадок хвороби, від нещасливих випадків і по безробіттю. Фінансування виплат здійснюється за рахунок внесків роботодавців, роботоотримувачів і державних дотацій. Види страхування відрізняються сумами внесків і виплат при настанні страхових випадків.

Державне пенсійне страхування. Для сплати внесків фіксується деяка верхня межа доходів працівника, вище якого доход звільняється від сплати внесків. Внески по цьому виді соціального страхування оплачуються працівником і роботодавцем у рівних частках.

Страхування на випадок хвороби. Тут також внески виробляються в рівних частках і працівником, і роботодавцем. Але перевищення деякої межі доходу працівника звільняє його від обов'язку застраховуватися, хоча йому надається право страхуватися на добровільній основі.

Страхування від нещасливих випадків. Внески по цьому виді страхування сплачуються тільки роботодавцем (підприємством). Розмір внеску нараховується на фонд заробітної плати підприємства.

Страхування по безробіттю. Принципи сплати внесків тут такі ж, як і в пенсійному страхуванні: поділ розміру внесків нарівно між працівником і роботодавцем і встановлення межі доходу, понад якого він уже не підлягає “обкладанню”.

Розмір внесків по обов'язковому державному пенсійному страхуванню складає 17,7% від доходу, що підлягає обкладанню внесками. Вік для одержання пенсії по старості, як правило, складає 65 років, але жінки і безробітні одержують право на таку пенсію при досягненні 60 років. Для облич вільних професій, для домогосподарок, самозайнятих передбачається добровільне пенсійне страхування. Державна пенсія по старості складає приблизно 45-60% від останнього “чистого” доходу: мається на увазі доход, що не перевищує межі, з якого обчислюються внески. Такий же розмір пенсій призначається по непрацездатності, по втраті ж професійної працездатності пенсія, як правило, дорівнює 30-45% від колишнього “чистого” доходу. Уплинути на розмір пенсії при обов'язковому державному пенсійному страхуванні практично неможливо, хіба що збільшенням свого доходу, і те тут передбачений деяка межа. У добровільному ж страхуванні розмір пенсій прямо залежить від розміру внесків, що сплачуються.

Інший вид обов'язкового державного соціального страхування — страхування на випадок хвороби. Функції страховика здійснюються лікарняними касами, подібними тим, що існували в дореволюційній Росії. Вони є “правовими корпораціями самоврядування”.

Про страхування від нещасливих випадків населення в цілому мало інформовано, тому що внески по ньому сплачуються винятково роботодавцем за працюючих по найманню. Задачами цього виду соціального страхування є: запобігання нещасливих випадків на виробництві, відновлення працездатності потерпілого, у тому числі допомога в придбанні нової професії, грошові страхові виплати постраждалому чи його родичам як відшкодування понесеного працівником збитку.

У світовій практиці частіше використовуються диференційовані норми страхових виплат, що обчислюються в залежності від рівня травматизму і професійних захворювань, отриманих унаслідок шкідливості виробництва, і визначаються для кожного конкретного підприємства, крім норм, розроблювальних для галузі в цілому. Такий підхід робить стимулююча дія на керівництво підприємства: щоб знизився розмір страхових внесків, повинні поліпшуватися умови праці, зменшуватися шкідливість виробництва і число нещасливих випадків.

Для одержання права на виплати по страхуванню по безробіттю безробітний повинний пройти реєстрацію на біржі праці як шукаючу роботу. Але можна подати заява заздалегідь, при одержанні повідомлення підприємства про закінчення вашої роботи на ньому по різних причинах (це, як правило, здійснюється). У результаті що звільняється одержує можливість зареєструватися на біржі праці і тим самим уникнути перерви в одержанні засобів для існування.

6 Державна допомога малозабезпеченим в Україні.

Організації соціального забезпечення приймають на себе турботу про ті категорії, частини населення, що у законодавчо встановленому порядку мають у своєму розпорядженні право на тривалу чи постійну допомогу в зв'язку з віком, інвалідністю, обмеженою працездатністю, відсутністю інших джерел існування.снують види стабільної соціальної підтримки визначених шарів і категорій населення з боку держави, уряду, суспільства, не зв'язані безпосереднім образом з надзвичайними ситуаціями. Мова йде про людей, які знаходяться на тривалому чи постійному утриманні держави і суспільства, які живуть в основному за рахунок державного забезпечення. Для того щоб допомогти цим людям, гарантувати їхніми необхідними засобами, існує соціальна галузь економіки називана соціальним забезпеченням.

Найбільш розповсюджений вид соціального забезпечення - пенсійне забезпечення. Пенсіонерам за віком виплачується пенсія, що залежить від стажу роботи і рівня заробітної плати, що одержував пенсіонер до виходу на пенсію. Однак у будь-якому випадку кожному пенсіонеру гарантована виплата пенсії не нижче мінімального передбаченого законом рівня. Поряд з пенсією по старості виплачуються пенсії по інвалідності і не залежать від віку й обумовлені тільки станом здоров'я, чи неможливістю обмеженою можливістю людини здійснювати трудову діяльність. Пенсії виплачуються за рахунок засобів пенсійного фонду, утвореного з відрахувань підприємств і організацій у цей фонд і частково за рахунок держбюджету. В міру переходу до ринкових відносин і підвищення господарської самостійності підприємства одержують можливість створювати власні пенсійні фонди для виплати пенсій своїм працівникам.

Крім пенсій із засобів державного і місцевого бюджетів надаються різноманітні посібники і виплати різним категоріям нужденного населення. Посібники і виплати можуть носити постійний, тривалий і тимчасовий характер. Можливе надання разової, одномоментной соціальної допомоги. Посібники видаються найчастіше з метою соціальної підтримки дітей, хворих, старих, облич, позбавлених засобів існування. Виявляється турбота про старих людей не мають дітей і рідних, здатних надати їм допомогу. Для таких людей, що бідують не тільки в грошах, але й у відході в наданні послуг, створюються будинку старих.

Соціальна допомога виявляється також у виді надання людям, родинам кредитів на будівництво житла, благоустрій, придбання домашнього майна.

Розповсюдженим видом грошової допомоги учнівський молоді є виплата стипендій.

Особливий вид соціальної допомоги - медична допомога. У значній мірі така допомога виявляється безкоштовно. Однак навіть багаті країни не здатні цілком покласти витрати охорони здоров'я на плечі державного бюджету, частина медичних послуг і ліки є платними. Страхова медицина передбачає формування страхових фондів із заробітної плати й інших відрахувань підприємств і організацій. Кошти страхових фондів передаються медичним установам, що надає право учаснику фонду звернеться в будь-який час за необхідною медичною допомогою раніше оплаченої.

Держава надає значну допомогу безробітним насамперед, вона виявляється у виді виплат офіційно зареєстрованим безробітної державного посібника по безробіттю. Для облич, що втратили роботу, таке посібник у перші місяці виплачується в обсязі, близькому до тієї заробітної плати, що вони мали перед утратою роботи. У наступні місяці посібник знижується. Звичайно прийнято надавати посібник по безробіттю в плині на півроку з часу втрати роботи. Поряд з посібником державний фонд зайнятості затрачає засобу на навчання безробітних, допомога їм в оволодінні новою спеціальністю.

Висновки

Підводячи підсумок, ще раз відмітемо, що неможливо усіх забезпечити соціальним захистом. Лише деякі окремі шари і групи населення найбільше в ній нужденні можуть розраховувати на підтримку соціального захисту. Існує соціальна галузь економіки називана соціальним забезпеченням. Найбільш розповсюджений вид соціальної забезпеченості – пенсійне забезпечення. Крім пенсій надаються посібники, виплати, стипендії. Особливий вид соціальної допомоги – медична допомога. Обличчя потерпілі від катастроф, стихійних лих, аварій, інваліди через хворобу, жертви епідемій мають потребу в соціальній реабілітації. Держава робить цим людям допомога. Варто добре засвоїти, що держава не здатна допомогти всім нужденним, тому ми повинні виявляти жаль, допомагати іншим: турботою, речами і просто радою.

Список використаних джерел

  1. ДКМУ “Про стягнення невнесених в строк податків та неподаткових платежів”. Затв. наказом Мінфіну України від 02.11.93.–№84.
  2. Конституція України – Закон України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України.–1996.–№30.–ст.141.
  3. Закон України “Про пенсійне забезпечення” від 5 листопада 1991 р.// Відомості Верховної Ради України. – 1992, – №3.
  4. Закон України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали в результаті Чорнобильської катастрофи” від 28 лютого 1991 р.// Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №16.
  5. Закон України “Про основні принципи соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні” від 16 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України.– 1994,–№4.
  6. Закон України “Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування” від 26 червня 1997 р.// Голос України.– 1997. – від 26.07.
  7. Постанова КМУ від 21 січня 1992 р. № 23 “Про розподіл відрахувань на соціальне страхування” // Урядовий кур’єр від 29.01.92.
  8. Постанова КМУ від 27 квітня 1994 р. № 263 “Про розподіл відрахувань на соціальне страхування у 1994 році” // Урядовий кур’єр від 1.05.94.
  9. Проект прогнозу економічного і соціального розвитку України до 200 і 2010 року // Урядовий кур’єр. – № 89-90 від 14.05.99.
  10. Основи економічної теорії: політекономічний аспект. – К.: Вища школа, 1997. – 743 с.
  11. Статистичний щорічник України за 2000. – К., 2001.
  12. Статистичний щорічник України за 2001. – К., 2002.
  13. ВіричО. Учать фінансово-кредитних установ у проведенні пенсійної реформи в Україні // Соціальний захист. – 2001. – №2. – С. 36-37.
  14. КоваленкоО. На пути к пенсионной реформе: персонифицированный учёт // Персонал. – 2001. - №1. – С. 63-65.
  15. МельникО.М. Реформування пенсійного забезпечення в Україні // Фінанси України. – 2002. - №4. – С. 32-38.
загрузка...
Top