Соціальні ідеї та політика у сучасному світі

Вступ.

1. Формування моделей соціальної політики як складова державного управління.

2. Особливості соціальних ідей та політики на Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

При проведенні аналізу соціальної політики слід враховувати відмінності між класифікаціями можливих її моделей та типологізацією державної політики, де враховують наступні критерії: можливість доступу населення до соціальних виплат і послуг, селективність чи загальність соціальної безпеки особи, якість та рівень соціальних виплат, обсяги та цілі політики зайнятості, впливи політичних сил, способи та методи фінансування соціальних програм та заходів; інституції соціальної політики та періоди її розгляду (довоєнна, післявоєнна, новітнього часу тощо); масштабів, різноманітностей та основних цілей.

Питанням розгляду моделей соціальної політики присвячені роботи ряду вітчизняних авторів (Т. Семигіна, В. Єлагін, Е. Гансова, М. Головатий, О. Новікова, П. Шевчук) та далекого (Г. Еспінг-Андерсен, Н. Фернісс і T. Тілтон. В. Джордж та П. Уілдінг, Р. Мішра, Р. Тітмусс, Ф. Вільямс, M. Кшєжопольскі) і ближнього зарубіжжя (В. Гордін, Н. Волгін). Однак цілісної картини побудови моделі соціальної політики, яка є умовним сценарієм та інструментом формування останньої, а тим більше з урахуванням ціннісних, ментальних, культурних понять та економічних параметрів розвитку суспільства на даний час не існує.

До основних напрямків і пріоритетів соціальної політики на сучасному етапі розвитку українського суспільства належать соціальна політика, що спрямована на створення умов для реалізації соціального потенціалу людини; соціальна політика як чинник розвитку суспільних, соціальних відносин; соціальна політика, що націлена на формування соціальної безпеки людини і суспільства; гуманітарна сфера і гуманітарна політика.


1. Формування моделей соціальної політики як складова державного управління

Маргінальна (резидуальна) модель передбачає існування двох натуральних каналів природного задоволення індивідуальних потреб людини, а саме приватного ринку та родини. І лише у випадку, коли ці механізми є недостатньо ефективними, повинна долучатися державна соціальна політика, проте лише як дорадча інституція. Згідно з цією моделлю, “метою опікунської держави є навчити людей, як давати собі раду без цієї держави” , як і, зрештою, в лібералізмі взагалі.

Мотиваційна (або службова) модель трактує соціальні програми як додаток до економіки, стосовно якої й виконує службову роль. Ця модель декларує пріоритет заслуг і продуктивності праці у процесі задоволення життєвих потреб членів суспільства і є певним відповідником консервативної. Одним із найбільш вагомих результатів функціонування цієї моделі є формування класової та групової лояльності.

В інституційно-дистрибутивній моделі соціальна політика виступає інтегральною інституцією, що гарантує членам суспільства загальний доступ до соціальних виплат і послуг передусім на основі критерію відповідних потреб окремої особи. У цій моделі соціальна політика наділена функцією розподілу доходів, тобто ця модель, як і соціал-демократична, ґрунтується на принципі соціальної рівності.

Н. Фернісс і Д. Тілтон класифікують соціальну політику на основі критеріїв можливих форм інтеграції капіталістичної держави у вільну гру ринкових сил. Вони запропонували три типи опікунської держави, а саме позитивна держава, держава соціальної безпеки та держава соціального добробуту.

Позитивна держава вимагає відповідної соціальної політики для охорони прав власників капіталу перед можливими труднощами (чи ризиками), пов’язаними з проявами ринкових сил чи потенційними потребами перерозподілу доходів. Засобом для реалізації цієї політики повинен бути такий розвиток соціального забезпечення, що вирівнює доходи у рамках життєвого циклу найманих працівників, які переносять ризик безробіття чи хвороби з однієї особи на все населення загалом. Тут вже наявні окремі елементи ліберальної моделі.

Головною метою держави соціальної безпеки є гарантування мінімального доходу всім громадянам, а не лише певним суспільним групам. Забезпечення цього мінімуму має слугувати створенню суспільства рівних шансів, як і в консервативній моделі [3, c. 36-37].

Держава суспільного добробуту не обмежується лише гарантуванням мінімуму доходу, оскільки метою соціальної політики у цій моделі, крім забезпечення рівних шансів, є також і вирівнювання соціально-економічних умов життя членів суспільства, що властиве і соціал-демократичній моделі.

Г. Еспінг-Андерсен запропонував типологію трьох різних моделей соціальної політики з огляду на доступ громадян до соціальних виплат і послуг, суспільні поділи і стосунки між державою та ринком у пенсійному забезпеченні. Згідно з цими моделями, можна виокремити державу ліберального, консервативно-корпоративного та соціал-демократичного типу.

У ліберальній (або обмеженій) моделі зазвичай домінують виплати соціальної допомоги, скромні універсальні “трансферти” чи помірковані програми соціального забезпечення, які призначають особам з низьким рівнем доходу. У цій моделі соціальні реформи надто обмежені традиційним, ліберальним підходом до значення праці, щоби соціальні виплати не замінювали роботи як основного джерела доходів. Величини соціальних виплат є, як правило, невисокими, доступ населення до цих виплат обмежений, а користування ними пов’язане зі зниженням соціального статусу особи. У цій моделі держава стимулює приватний ринок праці як пасивно (гарантуванням мінімуму доходу), так і активно (через субсидіювання приватних програм соціальної допомоги) і водночас максимально обмежує доступ до соціальних виплат зменшенням періоду дії соціальних прав і формуванням специфічних соціальних груп. Крім того, у ліберальній моделі дотримуються принципи свободи особистості, дії вільного ринку, волюнтаризму та універсалізму [2, c. 10].

У консервативно-корпоративній моделі, навпаки, домінує прагнення освічених осіб до збереження суттєвих соціальних відмінностей на ринку праці, тут реалізується патерналістична модель, яка ґрунтується на соціальному страхуванні, натомість корпоративізм виникає з католицької соціальної науки. Органи влади всіх рівнів, які провадять цю модель, готові замінити ринок праці донором певних виплат, звідки випливає маргінальне значення приватного страхування та виплат працедавців. Слід зауважити, що вплив цієї моделі на перерозподіл доходів є незначним. На думку Г. Еспінг-Андерсена, у консервативно-корпоративних країнах існує вагомий вплив Церкви та сильна прив’язка до традиційних сімейних цінностей. Консервативна доктрина приймає таку систему оподаткування доходів фізичних осіб, коли від суми оподаткування віднімається величина доходу, призначена на кожного члена сім’ї, яка утримується зі спільного сімейного бюджету. Водночас при цьому державні інституції не повинні ні заміняти сім’ю, ні ускладнювати останній виконання нею основних самоврядних функцій забезпечення своїх членів необхідними засобами для існування.

Соціал-демократична модель соціальної політики домінує в країнах, у яких середній клас наділений загальними та безумовними соціальними правами та наявне переважання ролі соціал-демократичних партій у проведенні соціальних реформ. І замість існування дуалізму між державою й ринковою економікою з одного боку і середнім класом — з іншого саме соціал-демократи пропонують будувати державу соціального добробуту, яка повинна гарантувати всім рівне право на високі життєві стандарти — у цьому і вбачається реальний розвиток принципів солідарності, колективізму та універсалізму. Велике значення для реалізації вищезазначених принципів мають профспілки (громадські організації) та робітничі рухи, партії лівого спрямування. Соціал-демократизм у сфері податків передбачає рівне оподаткування всіх громадян незалежно від рівня їх доходів. Своєю чергою, соціальну допомогу отримують лише ті родини, які справді її потребують, а питання критеріїв визначення потреб домогосподарств та доступу до соціальних виплат є предметом постійних політичних дискусій, причому обов’язком органів влади є справедливе “збирання” податків і подальший перерозподіл суспільного доходу [2, c. 10].

2. Особливості соціальних ідей та політики на Україні

На сьогодні головними засадами стратегії економічного і соціального розвитку та виведення економіки України на траєкторію сталого зростання слід вважати24:

— посилення дієздатності держави;

— поглиблення ринкових реформ;

— утвердження соціально орієнтованої структурно-інноваційної моделі розвитку.

Звичайно, на шляху входження України до числа розвинутих держав світу не слід перебирати (або копіювати) для впровадження якусь усталену модель соціальної політики. Моделі соціальної політики перехідного періоду — різні. Вони можуть бути подібними, але разом із тим мають відповідати національним чи регіональним потребам кожної із країн, враховуючи їхні культурні традиції, менталітет народу, економічний стан, соціально-політичне середовище. Будь-яке механічне переміщення готової моделі соціальної політики з будь-якої іншої країни в нашу не бажане (та і неможливе). Слід застосовувати лише технологію, яка буде сприйнятлива для вирішення конкретних соціальних завдань, які постають перед нашою державою, але не саму модель. Проте найбільш імовірною моделлю соціальної політики України на найближчі роки слід вважати консервативну (для якої вже задекларовано міцний фундамент) із певними рудиментами соціал-демократичної, а саме використанням її найкращих гуманних принципів[9, c. 436-437].

Соціальна політика ґрунтується на законодавчо встановлених основних соціальних гарантіях і правах громадян України, зафіксованих Конституцією держави. З напрямів соціальної політики, викладених в одному з послань Президента до Верховної Ради України, можна виділити:

досягнення соціальної злагоди у процесі суспільного розвитку на основі соціального миру та співпраці, соціального партнерства як різних класів, соціальних груп, прошарків суспільства, так і суб’єктів соціального регулювання, ринкового господарства;

утвердження у суспільстві соціальної справедливості як важливої суспільної цінності, без якої неможливий повноцінний соціальний та економічний розвиток суспільства, свобода задоволення потреб та інтересів людини, створення умов для соціальної безпеки;

розширення, поглиблення суспільного поля для реалізації творчого соціального потенціалу людини, свободи вибору нею напрямів самореалізації у сфері соціального буття, збагачення змісту і напрямів альтернативної діяльності у процесі соціального, суспільного розвитку;

формування у суспільстві нової соціальної культури, яка б ґрунтувалася на базисних морально-етичних, соціальних цінностях, знань, переконань, світоглядних орієнтацій, зокрема нового соціального світобачення в органічній єдності з суспільною діяльністю щодо освоєння соціального буття, самореалізації соціального потенціалу людини;

формування та розвиток соціально-ринкової економіки, соціально орієнтованого господарства, за якого економічна свобода ринку спрямовувалася б на посилення соціальної безпеки людини і суспільства, соціальної захищеності особистості, її незалежності від держави;

розвиток соціально-класових відносин, в основі яких лежить становлення різноманітних елементів нової соціально-класової структури суспільства і головним чином формування потужного середнього класу як чинника соціально-політичної та економічної стабільності суспільства, створення умов для функціонування динамічних процесів соціальної мобільності;

регулювання розвитку соціально-етнічних, етнонаціональних відносин на основі принципу рівності всіх націй і етнічних груп, єдності етнонаціонального та загальнолюдського, етнічного і соціального в національному;

регулювання сімейно-шлюбних відносин, спрямованих на зміцнення соціальних, духовних, моральних, матеріальних цінностей сім’ї, на виконання нею як найважливішим соціальним інститутом суспільства своїх функцій, розв’язання суперечностей між сім’єю та державою і суспільством;

регулювання процесів соціально-територіального розвитку соціально-просторовими формами організації суспільства, насамперед розселенням, соціально-культурними процесами урбанізації, а також міграційними процесами;

створення умов для заохочення продуктивної трудової діяльності, зростання соціально-економічної активності населення, відтворення і всебічна реалізація трудового потенціалу на основі формування внутрішніх глибинних життєздатних джерел розвитку мотивації трудової діяльності кожної людини, спроможної до праці;

створення умов для забезпечення достатнього життєвого рівня кожної людини, її сім’ї, обмеження соціального розшарування населення за рівнем доходів, стимулювання формування стабільного платоспроможного попиту населення на основі соціального самозахисту, самоствердження кожним трудівником свого добробуту, мікросхеми свого соціального захисту відповідно до свого трудового внеску і заходи соціально-економічної активності;

вироблення та створення гнучкої, динамічної системи оплати праці на основі глибокої структурної реформи заробітної плати, формування її нової моделі, збільшення її частки у структурі суспільного доходу як головного джерела підвищення добробуту громадян, що ґрунтується на високій ціні робочої сили, наближення мінімальної заробітної плати до межі малозабезпеченості, підвищення рівня мінімальної заробітної плати, посилення впливу тарифної системи під час визначення заробітної плати;

формування динамічної, гнучкої системи соціального захисту, яка охоплює кілька типів соціальних заходів, на основі розширення та поглиблення соціально-економічної бази, соціальної безпеки людини, посилення соціальної захищеності особи, активного реформування системи соціального захисту і насамперед тих її складових, що ставлять трудівника в абсолютну соціальну залежність від держави;

вироблення та впровадження у практику нової концепції розвитку соціального страхування за всіма його видами — пенсійного, медичного, через хворобу, з безробіття — на засадах справедливого розподілу фінансового тягаря між роботодавцями, працівниками і державою;

реформування системи пенсійного забезпечення на основі як обов’язкового, так і добровільного страхування, зокрема, державної системи з обов’язковим пенсійним страхуванням і недержавної, що функціонує на засадах добровільного страхування;

регулювання ринку праці, здійснення політики зайнятості, мета якої — максимальне забезпечення роботою працездатного населення відповідно до структурних змін зайнятості та кількісного і якісного складу трудових ресурсів, запобігання масовому безробіттю;

глибока структурна реформа державної житлової політики на основі створення умов для розширення, стимулювання і децентралізації житлового будівництва у різних формах за рахунок різних джерел фінансування, ринку будівельних послуг, зміни структури житлового фонду, стратегії будівництва; перехід на самоокупну плату за користування житлом і комунальні послуги та до адресних субсидій для окремих категорій громадян, створення сприятливого житлового середовища[10, c. 202-205].

У процесі управління трудовим потенціалом суспільства соціальними рішеннями охоплюються види економічної діяльності зі значними проблемними ситуаціями, пов’язаними з відтворенням робочої сили, її оптимальним використанням у процесі виробництва. Вони зумовлюються політичними, економічними, соціальними та організаційними чинниками, які діють тепер і можуть виникнути у майбутньому. Тому об’єктами прийняття соціальних рішень з питань створення умов для творчої високопродуктивної праці є як перспективні завдання розвитку кадрів, що виконуються у галузях освіти, культури та соціальної політики, так і оперативні заходи щодо їх реалізації.

Соціальна політика безпосередньо пов’язана з людиною та її особистими інтересами. Тому, приймаючи рішення соціального спрямування щодо управління трудовим потенціалом суспільства, керівництво держави несе високу суспільну відповідальність. Повного узгодження суспільних і особистих інтересів можна досягнути лише через реалізацію багатьох соціальних рішень. Такі рішення приймають керівники усіх рівнів управління. Вони мають прямий і в багатьох випадках вирішальний вплив на поведінку працівників[2, c. 10].


Висновки

Сумісний аналіз усіх розглянутих моделей дає право припустити, що наразі в Європі склались та існують чотири основні моделі соціальної політики, які є похідними від вищезазначених. Перша — це континентальна німецька модель, яка ґрунтується на розгалужених схемах соціального страхування, спрямованих на забезпечення зайнятості працездатного населення; друга — південноєвропейська модель, що спирається на роль сім’ї; третьою є британська модель, яка раніше базувалася на універсальних принципах, а тепер більше тяжіє до ринкових; четверта — скандинавська, основою якої є принципи загального залучення: застосування універсальних принципів призначення численних грошових виплат, загальність та високий рівень опікунських та освітніх послуг для дітей, розвинута система соціальних допомог та соціальних послуг для літніх і неповносправних осіб. У всіх цих моделях реперними принципами є ті інституції, які несуть відповідальність за забезпечення соціального захисту: сім’я, держава або ринок. Зрозуміло, що в сучасній Європі спостерігається чітка тенденція розвитку схем, більшою мірою орієнтованих на ринок, проте відмінності в організації самого соціального захисту залишаються. Наскільки близько європейські країни підійдуть до ринково орієнтованих схем, залежить від національних та глобальних соціальних партнерів і впливу громадських та політичних організацій. Практичний досвід функціонування змішаних економічних систем свідчить, що в Європі наприкінці ХХ ст. фактично відбулася відмова від ліберального підходу та перехід до широких соціально-економічних взаємин. Перерозподільна скандинавська модель, яка знайшла своє оптимальне вираження саме в шведській економічній системі, є найбільш державною моделлю регулювання соціальних відносин. При цьому вона значно відрізняється від німецької моделі соціального ринкового господарства, яка ґрунтується на принципах певної солідарної відповідальності всіх суб’єктів господарства за функціонування соціальної сфери за одночасної особистої відповідальності кожного працівника і тісно пов’язана з правом на приватну власність, на підприємницьку діяльність в умовах конкуренції ринку, а також стимулює пріоритет розвитку індивідуальних цілей економічно активної людини. Осторонь стоїть Франція, якій властивий змішаний характер системи соціального захисту, саме в ній поєднуються прояви різних систем соціальної політики.


Список використаної літератури

1. Кір’ян Т. Насущні проблеми соціальної політики//Праця і зарплата. - 2007. - № 8. - C. 4-5

2.Косаківський В. Реалії і перспективи соціальної політики //Урядовий кур'єр. - 2000. - 4 березня. - C. 10

3. Лібанова Е. Досвід соціальної політики в країнах розвиненої ринкової та перехідної економіки і можливості його використання в Україні //Україна: аспекти праці. - 1997. - № 1. - C. 36-41

4. Новікова О. Концепція соціальної політики України: проблеми і шляхи вирішення //Соціальна політика і соціальна робота. - 1998. - № 1-2. - C. 5-14.

5. Остапенко Л. Головні пріоритети соціальної політики //Праця і зарплата. - 2006. - № 41. - C. 4-5

6. Панов М. Правове забезпечення економічної та соціальної політики в Україні //Право України. - 2005. - № 7. - С.147-148

7. Пріоритетні напрями соціальної політики //Юридичний Вісник України. - 2008. - № 11. - C. 3

8. Пугач В.Г. До питання про пріоритети державної соціальної політики в Україні: розвиток системи соціальних гарантій державної служби України //Наше гасло. - 2004. - № 1-2. - C. 284-288

9. Савченко І. Соціальна політика як фактор розвитку соціальної держави //Вісник академії державного управління при Президентові України. - 2005. - № 4. - C. 436-441

10. Сергієва Л. Формування соціальної політики на рівні національної держави/ Л. Сергієва //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2008. - № 1. - C. 202-213.

загрузка...
Top