Соціальна політика

1. Опишіть основні світові способи подолання бідності. Наведіть конкретні приклади їх застосування в державах Європи та Північної Америки. Які складові цих способів були б корисними для впровадження їх в Україні?.

2. Назвати напрямки соціального захисту. Зазначте роль Міжнародної Організації Праці (МОП) в розвитку соціального захисту в світі і відповідній конвенції.

3. Визначте особливості характерних для функціонування ринку праці в адміністративно-командній та ринковій системах.

4. За якими принципами надається соціальна допомога в Україні: вибірковість (поширюваність соціальних програм на вибрані групи населення) або універсальність (поширюючи на все населення) соціальні допомоги та соціальне обслуговування, ступінь участі держави у їх наданні?.

Список використаної літератури.


1. Опишіть основні світові способи подолання бідності. Наведіть конкретні приклади їх застосування в державах Європи та Північної Америки. Які складові цих способів були б корисними для впровадження їх в Україні?

Впродовж багатьох років бідність і нерівність як в розподілі доходів, так і в доступі до базових можливостей є проблемою соціально-економічного розвитку всіх без винятку країн світу, яка в останні десятиліття, попри інтенсивний науково-технічний прогрес, набула всесвітнього масштабу та дедалі більше загострюється як на національних, так і на міжнародному рівнях. Вирішення проблеми бідності, задеклароване в Цілях Тисячоліття як глобальної мети, та досягнення соціально-орієнтованого розподілу доходів й рівного доступу до людських можливостей є нагальним завданням міжнародної спільноти, а не лише кожної окремої держави. У багатьох країнах проблема соціально-економічної нерівності та бідності набула настільки високого рівня ескалації, що її неможливо вирішити власними зусиллями через відсутність достатніх внутрішніх ресурсів для боротьби з тими чи іншими аспектами даного явища. Серед таких країн світу опинилась й Україна. Бідність в нашій державі характеризується специфічними особливостями, які притаманні лише українському суспільству, та має тенденцію до зростання, а реалізація розробленої вітчизняним урядом стратегії подолання бідності не принесла очікуваних результатів.

До вирішення багатоаспектної проблеми бідності владні структури повинні підходити комплексно, використовуючи не лише дієві внутрішні механізми підвищення рівня добробуту громадян, але й залучаючи зовнішні механізми, серед яких значну роль відіграє міжнародна економічна допомога.

Проблема соціальної нерівності й бідності як у глобальному, так і у країнному вимірі є предметом наукового інтересу та жвавих дискусій як зарубіжних, так і вітчизняних науковців вже протягом десятиліть, що свідчить про її надзвичайну актуальність.

Важливу роль у вирішенні проблеми бідності як багатоаспектного явища на національному і глобальному рівнях відіграє стратегічне програмування, спрямоване на забезпечення урядами окремих країн та міжнародними організаціями/наднаціональними органами інтеграційних об’єднань комплексного підходу до формування відповідно національної та глобальної стратегії подолання бідності на довгострокову перспективу із зазначенням головної мети, завдань, суб’єктів (виконавців), об’єктів, механізмів реалізації та критеріїв ефективності. Виділено основні імперативні етапи стратегічного програмування подолання бідності у країні(послідовність яких може змінюватись/доповнюватись іншими етапами залежно від національної специфіки), а також сформована структурна модель національної стратегії (рис.1), особливе місце у якій відведено зовнішнім механізмам її реалізації (зокрема міжнародній економічній допомозі), що перебувають у системному зв’язку з внутрішніми важелями.

Виділяють три види двосторонньої фінансової допомоги, зокрема: «зв'язану допомогу» (прив'язану до обов'язкових закупівель країною-реципієнтом обладнання, товарів, послуг в країні-донора у межах реалізації певного проекту (чи розвитку визначеної сфери економіки)); «незв'язану допомогу» (не прив'язану необхідністю здійснення цільових закупівель в країні-донора) та «частково зв'язану» (частину закупівель можна здійснювати у країнах «третього світу», а решта, обов'язково, в країні-донора). Технічну допомогу класифікують на два види, а саме: технологічні гранти (передача донорами технологій, обладнання, здійснення підготовки й перепідготовки кадрів тощо, і все це здійснюється на безоплатній основі, вимагаючи від країни-реципієнта лише виконання організаційних питань щодо її отримання й розміщення) та співфінансування технічного сприяння (країна-реципієнт, крім організаційних питань щодо отримання технічної допомоги, здійснює фінансування певної частини (переважно меншої) виконання програм (проектів) міжнародної технічної допомоги).

Невідповідність наданої допомоги у різних її формах та видах (різновидах) хоча б одному із сформованих критеріїв знижує її ефективність. У результаті аналізу теоретичних підходів і світового досвіду зроблено висновок про існування як переваг, так і недоліків практично кожного виду допомоги, що актуалізує необхідність пошуку нових шляхів раціоналізації її залучення та використання.

Пріоритетність залучення фінансових ресурсів у такі важливі у контексті боротьби з бідністю сфери як освіта, наука, охорона здоров'я, культура, житлово-комунальне господарство, охорона навколишнього середовища, соціальне забезпечення, малий і середній бізнес тощо. Визначено, що ініціатива щодо підготовки та розробки стратегічних проектів повинна йти від української сторони за умови обов’язкової координації цілей і зусиль з міжнародними донорами. Особливим елементом оновленої моделі є формування життєвого циклу кожного проекту, який переважно складається з семи етапів, та підготовки необхідної документації. Наголошено на необхідності зменшення громіздких бюрократичних процедур, які є однією з перешкод швидкого впровадження надзвичайно важливих для українського суспільства проектів, забезпечення прозорості руху грошових потоків та створення ефективної системи моніторингу і контролю за використанням міжнародної фінансової допомоги з боку української сторони та міжнародних організацій (рис.2).

Це в кінцевому результаті уможливить стале економічне зростання на основі інноваційної моделі розвитку вітчизняної економіки, яка є найбільш дієвим інструментом підвищення продуктивності праці й залучення іноземних інвестицій, що сприятиме підвищенню рівня та якості життя населення. Оптимізація використання міжнародної технічної допомоги повинна здійснюватися на засадах: 1) зміни пріоритетів залучення технічної допомоги з метою покращення якості людського капіталу в нашій державі; 2) переходу від пасивного використання готових рекомендацій, розроблених іноземними експертами, до залучення технічної допомоги на умовах «твінінгу»; 3) комерціалізації інноваційних розробок і науково-технічних досліджень, що стимулюватиме приватні надходження капіталу і технологій, зокрема завдяки формуванню/активізації таких новітніх інституцій, як технопарків, технополісів, інноваційних кластерів.

Аналіз світової практики засвідчив, що міжнародні донори значну увагу приділяють оцінюванню ефективності системи інститутів та якості (раціональності) економічної політики країни-реципієнта, як такої, що впливає на ефективність використання міжнародної економічної допомоги. Україна належить до країн з низьким індексом ОПІК (оцінки політики й інститутів країни), що свідчить про незавершеність формування на державному та регіональному рівнях системи демократичних незалежних інституцій (органів управління) та неефективність таких інститутів як освіта, наука, центри зайнятості, інститути приватної власності, неурядові організації, інноваційні структури. Це не дає змоги належним чином використовувати міжнародну економічну допомогу (як фінансову, так і технічну) в процесі реалізації стратегії подолання бідності. З огляду на це, автором розроблені рекомендації щодо підвищення якості інституційного забезпечення використання міжнародної допомоги, які стосуються, насамперед, створення належних умов для функціонування малого і середнього бізнесу, забезпечення прозорості прийняття важливих для суспільства рішень, підвищення рівня нормативно-правової бази укладання кредитних угод, удосконалення системи державних закупівель товарів і послуг, активізації залучення неурядових організацій до планування та реалізації міжнародних проектів.


2. Назвати напрямки соціального захисту. Зазначте роль Міжнародної Організації Праці (МОП) в розвитку соціального захисту в світі і відповідній конвенції

На сучасному етапі ринкових перетворень в Україні здійснено лібералізацію економіки та зовнішньоекономічної діяльності, розпочато приватизацію, ліквідовано адміністративно-розподільну систему планування і управління, запроваджено широку демократизацію трудових відносин. Триває формування організаційних та правових засад ринкової економіки. Сформовано, в основному, недержавний сектор економіки, фінансові та банківські структури, валютний і фондовий ринки.

Закладено правову базу для розвитку ринкових відносин. У народному господарстві відбувається зміна форм власності. Здійснюються заходи щодо встановлення мінімальних соціальних гарантій, надається адресна допомога малозабезпеченим громадянам.

Разом з тим розрив економічних зв'язків, відсутність енергоносіїв, наявність значної кількості підприємств оборонного комплексу, що потребують конверсії, призвели до спаду виробництва, вимушеної неповної зайнятості та безробіття, руйнування соціальної інфраструктури. Внаслідок цього знизились реальні доходи значної частини населення, зросла заборгованість із виплат заробітної плати, пенсій, стипендій, інших соціальних виплат, поглибилась платіжна криза.

Компенсаційні заходи щодо індексації заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат істотно відставали від зростання споживчих цін. Численні пільги, соціальні виплати і допомога нерідко впроваджувались без урахування матеріального становища різних категорій громадян та їх реальних можливостей забезпечити власний добробут. Як наслідок в суспільстві зростає соціальне утриманство, що зменшує можливості для надання допомоги тим, хто її дійсно потребує.

Зменшення надходжень до бюджету загострило проблему фінансування бюджетних установ освіти, охорони здоров'я, науки, культури. Погіршився соціальний захист найбільш вразливих верств населення: дітей, пенсіонерів, інвалідів, одиноких, безробітних і багатодітних сімей. Знизився рівень соціально-трудових прав і гарантій громадян.

Ситуація, що склалася в соціальній сфері, не дозволяє відкладати її реформування на пізніші строки. В зв'язку з цим необхідне переосмислення орієнтирів у формуванні соціально-економічної політики. Вона має спрямовуватись на органічне поєднання політики фінансової стабілізації та економічного зростання з активною соціальною політикою.

2. Стратегічними цілями соціальної політики на державному рівні є:

· досягнення відчутного поліпшення матеріального добробуту і умов життя людей;

· забезпечення повної продуктивної зайнятості населення, підвищення якості і конкурентоздатності робочої сили;

· гарантування конституційних прав громадян на працю, соціальний захист населення, освіту, охорону здоров'я, культуру, житло;

· переорієнтація соціальної політики на сім'ю, забезпечення прав і соціальних гарантій, що надаються сім'ї;

· забезпечення соціальної підтримки соціально найвразливіших верств населення;

· вплив на демографічну ситуацію в напрямі підвищення народжуваності та зниження смертності населення, особливо дитячої, підвищення тривалості життя;

· значне поліпшення соціальної інфраструктури.

Для реалізації основної мети державної соціальної політики в галузі охорони праці передбачається:

· досягти зниження рівня виробничого травматизму та професійних захворювань;

· створити Єдину автоматизовану інформаційну систему з охорони праці та Головний обчислювальний центр управління цією системою з метою здійснення контролю та прийняття рішень;

· удосконалити державну систему сертифікації техніки і технологій щодо їх безпеки і відповідності вимогам нормативів з охорони праці;

· виявляти несприятливі умови праці на підставі обгрунтованих критеріїв, показників та нормативних актів про охорону праці;

· упорядкувати діючу систему надання пільг та компенсацій за шкідливі і небезпечні умови праці;

· встановити єдиний порядок проведення санітарно-гігієнічних досліджень факторів виробничого середовища, складності і напруженості трудового процесу на робочому місці для атестації його за умовами праці та на відповідність нормативним актам про охорону праці;

· провести атестацію робочих місць на відповідність нормам охорони праці;

· ратифікувати конвенції Міжнародної організації праці, що визначають основні положення у сфері безпеки, гігієни праці та виробничого середовища;

· розробити систему методичного та психолого-педагогічного забезпечення навчального процесу з охорони праці на всіх рівнях освіти;

· визначити потреби галузей суспільного виробництва у спеціалістах з питань охорони праці відповідної кваліфікації та організувати їх підготовку;

· зміцнити матеріальну базу існуючих та створити нові сучасні навчальні лабораторії та кабінети охорони праці;

· надавати державну підтримку науково-дослідним та дослідно-конструкторським організаціям у розвитку наукової бази для створення нових видів спеціального одягу, взуття та інших запобіжних засобів та приладів.

Прийнято вважати, що в своїй сукупності конвенції та рекомендації МОП створюють Міжнародний Кодекс Праці. МКП охоплює такі питання, як тривалість робочого часу, охорона материнства, соціальне забезпечення, нічна праця жінок, охорона праці підлітків, міграція у пошуках роботи, інспекція праці, ліквідація примусової праці, право працівників створювати свої професійні організації, рівна оплата жіночої праці, взаємовідносини між трудящими і організацією, охорона праці моряків, рибаків і т.д.

Базуючись на тому, що міцний мир може бути встановлений лише на основі соціальної справедливості, МОП виголосила, що:

а) усі люди незалежно від раси, віросповідання або статі мають право на досягнення свого матеріального благополуччя і духовного розвитку в умовах свободи і достоїнства, економічної усталеності та рівних можливостей;

б) досягнення умов, за яких це буде можливо, має стати головною метою національної та міжнародної політики.

Основними завданнями МОП виходячи з цієї мети є:

· розробка міжнародної політики і програм, спрямованих на розв’язання соціально-трудових проблем;

· створення і прийняття міжнародних трудових норм у вигляді конвенцій і рекомендацій з метою здійснення такої політики;

· допомога країнам-учасницям в розв’язанні соціально-трудових проблем (технічне співробітництво);

· захист прав людини (права на працю, на об’єднання, захист від примусової праці, від дискримінації тощо);

· боротьба з бідністю за покращення життєвого рівня трудящих, розвиток соціального забезпечення;

· розробка програм поліпшення умов праці та виробничого середовища, техніки безпеки і гігієни праці, охорона і відновлення навколишнього середовища;

· сприяння організаціям трудящих і підприємців у їхній роботі спільно з урядами щодо врегулювання соціально-трудових відносин;

· розробка заходів щодо захисту найбільш вразливих верств населення: жінок, молоді, інвалідів, людей похилого віку, трудящих-мігрантів.

3. Визначте особливості характерних для функціонування ринку праці в адміністративно-командній та ринковій системах

У країнах з перехідною економікою на державні пенсійні системи впливає не лише криза старіння, а й пережитки адміністративно-командної системи з притаманними їй централізованим плануванням та ігноруванням ролі природного стимулу до праці — її оплати. Низький пенсійний вік відігравав у цих країнах ще й роль штучного регулятора ринку праці, запобігаючи безробіттю. Концепція ринку праці в адміністративно-командній економіці полягала в забезпеченні економіки робочою силою, тоді як у соціально орієнтованій ринковій економіці йдеться про забезпечення робочими місцями працездатного населення, яке бажає працювати. Отже, за нинішніх умов низький пенсійний вік посилює несприятливе співвідношення платників внесків до пенсійних фондів і отримувачів пенсій. Нині у загальній чисельності населення у країнах Центральної та Східної Європи приблизно 50 % становлять працюючі й 25 % — пенсіонери. Внаслідок цього видатки на пенсійне забезпечення здебільшого високі, що потребує значного збільшення норм відрахування до пенсійних фондів та їх бюджетного субсидування. Збільшення відрахувань з фонду заробітної плати, у свою чергу, зумовлює ухиляння від сплати внесків до пенсійних фондів.

Під час адміністративно-командної системи господарювання чисельність працівників галузей народного господарства була одним з показників, що жорстко контролювалися відповідними органами управління (міністерствами та відомствами). Економісти з праці мали методи розрахунку чисельності робітників у професійному розрізі: по трудомісткості випуску продукції, робочим місцям, нормативам чисельності і нормам обслуговування. Використовувалися різного роду емпіричні формули, що відображали міру впливу тих чи інших факторів на чисельність робітників (службовців) даної професійної (функціональної) групи.

За часів адміністративно-командної системи господарювання дані про поточну і перспективну потребу організацій у персоналі акумулювалися в управліннях кадрів та навчальних закладів галузевих міністерств й відомств. Останні передавали узагальнену ними інформацію про потребу своїх міністерств (відомств) у кадрах до республіканських і союзного державних планових комітетів. Державний плановий комітет колишнього СРСР на основі зазначеної інформації здійснював прогнозування та планування розвитку персоналу підприємств, галузей, а також визначав обсяги навчання кадрів в професійно-технічних, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах.

В умовах ринкової економіки планування розвитку персоналу, визначення обсягів професійного навчання працівників проводиться підприємством самостійно. Однак, як свідчить досвід перехідного періоду, усунення держави від участі у процесі прогнозування і планування розвитку трудового потенціалу суспільства, визначення обсягів професійного навчання кадрів в навчальних закладах відповідно до попиту національного та регіональних ринків праці, ринків освітніх послуг негативно відбивається на ефективності освіти і професійного навчання, конкурентоспроможності вітчизняних підприємств, не сприяє сталому економічному зростанню.

Органи державного управління у процесі визначення потреби в робітниках та фахівцях з вищою освітою мають використовувати два таких підходи.

Перший підхід передбачає визначення потреби у робітниках і фахівцях на макрорівні шляхом багатоваріантних розрахунків з метою визначення найбільш ймовірного варіанту, а саме: за передбаченим валовим внутрішнім продуктом на прогнозований період; за прогнозованим валовим внутрішнім продуктом по галузях економіки; за прогнозами продуктивності праці і зайнятості по галузях, розподілу зайнятих по професіях в галузях; освітньою структурою робочої сили по професіях у галузях економіки.

Для розподілу валового внутрішнього продукту в галузях економіки використовується матриця міжгалузевих балансів і система математичних рівнянь «затрати — випуск». Саме таким чином встановлюються пропорції розподілу робітників та фахівців між галузями. Виходячи із очікуваних обсягів і структури кінцевого продукту, коефіцієнтів прямих або повних витрат праці, визначають загальну чисельність працівників у галузях економіки в цілому. Чисельність же фахівців для кожної галузі пропонується розраховувати окремо методом насиченості фахівцями. Перевагою цього методу прогнозування є багатоваріантність розрахунків, що дозволяють оптимально збалансувати розвиток ринкової економіки з мінімально необхідною чисельністю фахівців.


4. За якими принципами надається соціальна допомога в Україні: вибірковість (поширюваність соціальних програм на вибрані групи населення) або універсальність (поширюючи на все населення) соціальні допомоги та соціальне обслуговування, ступінь участі держави у їх наданні?

Державна соціальна допомога будується за принципами: законодавчого визначення умов і порядку надання соціальної допомоги; адресності; гуманності; доступності; законодавчого встановлення соціального стандарту "прожитковий мінімум" та визначення його рівня; залежності розміру соціальної допомоги від рівня нужденності особи; субсидіювання; безповоротності.

Законом України "Про соціальні послуги" від 19 березня 2003 р. встановлено такі принципи надання соціальних послуг: адресності та індивідуального підходу; доступності та відкритості; гуманності, комплексності; законності; соціальної справедливості; конфіденційності; дотримання стандартів якості при наданні соціальних послуг.

Окремим Законом передбачено загальні правові засади здійснення в Україні діяльності з поховання померлих. Така діяльність має відповідати таким принципам: гарантування державою належного поховання померлих; достойного ставлення до тіла померлих; поховання в установленому законодавством порядку з урахуванням волевиявлення померлого, вираженого особою при житті, а за його відсутності — з урахуванням побажань родичів; створення рівних умов для поховання без дискримінації; компенсації державою витрат, пов'язаних з похованням померлих, відповідно до закону; безоплатного виділення місця для поховання померлих (їхніх останків) чи урн із прахом померлих на кладовищі (у колумбарії); конфіденційності інформації про померлого.

У законодавстві України не визначено єдиних принципів стовно спеціального державного соціального забезпечення окремих категорій осіб, а також додаткового соціального захисту. Щоправда, такі принципи встановлюються в окремих законах стосовно соціального захисту конкретної категорії осіб.


Список використаної літератури

1. Барсуков А. Регіональна соціальна політика: інформаційне забезпечення її формування та реалізації: Автореф. дис... канд. екон. наук: 08.09.01 / НАН України; Інститут регіональних досліджень. — Л., 2006. — 20с.

2. Ганслі Теренс М. Соціальна політика та соціальне забезпечення за ринкової економіки / Олексій Перепадя (пер.з англ.). — К. : Основи, 1996. — 237с.

3. Головатий М. Соціальна політика і соціальна робота: Міжрегіональна академія управління персоналом. — К. : МАУП, 2005. — 560с.

4. Гончарова С. Соціальна політика: Навч. посібник / Харківський держ. економічний ун-т. — Х. : ХДЕУ, 2003. — 198с. — Бібліогр.: с. 189-193. — ISBN 966-676-060-6.

5. Гриненко А. Соціальна політика: Навч.-метод. посібник для самост. вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т — К. : КНЕУ, 2003. — 309с.

6. Драгомирецька Н. Управління соціальними та культурними проектами/ Національна академія держ. управління при Президентові України. Одеський регіональний ін-т. — О. : ОРІДУ НАДУ, 2008. — 276с.

7. Іванова О. Соціальна політика: теоретичні аспекти: Курс лекцій / Національний ун-т "Києво-Могилянська академія". Школа соціальної роботи. — К. : Видавничий дім "КМ Академія", 2003. — 107с.

8. Семигіна Т. Порівняльна соціальна політика: Навч. посібник. — К. : МАУП, 2005. — 276с.

9. Шевчук П. Соціальна політика: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.. — 2-ге вид. — Л. : Світ, 2005. — 400с.

10. Ягодка А. Соціальна інфраструктура і політика: навч. посіб. / Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана. — Вид. 2-ге, доопрац. і доп. — К. : КНЕУ, 2006. — 392с.

загрузка...
Top