Система соціально-правового захисту дітей в Україні

Вступ

1. Особливості та загальні основи соціально-правового захисту дітей

1.1. Проблеми правового захисту дитинства в Україні

1.2. Засади державної політики щодо соціального захисту дітей

1.3. Права дітей з обмеженими фізичними або розумовими можливостями

2. Сучасний стан та проблеми соціально-правового захисту дітей в Україні

2.1. Соціально-правовий захист дітей з особливими потребами в Україні

2.2. Пріоритетні напрямки діяльності у забезпеченні соціально-правового захисту дітей

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. Соціальна сфера - одна з найважливіших в розвитку держави, в якій реалізуються соціальні інтереси всіх верств населення, відносини суспільства та особи, умови праці й побуту. Соціальна сфера розвивається згідно з соціальною політикою, яку формує держава відповідно до умов національного, культурного та духовного життя.

Україна, як і більшість держав світу, дбає про інтереси і права молодого покоління, створюючи можливості для нормального розвитку дітей у сучасних умовах і визначаючи шляхи подолання існуючих проблем, пов'язаних з негативними наслідками перехідного періоду в економіці.

У загальному вигляді соціальну політику можна визначити як складову політики, що здійснюється у суспільстві, втілену в соціальні програми та практику задоволення соціальних потреб.

По-друге, актуальність теми обумовлюється тою увагою, яку їй приділяє суспільство на законодавчому рівні: Конституцією, законодавчими актами, комплексними програмами, нормативними документами держави по захисту прав дітей. В Україні система охорони материнства і дитинства забезпечується комплексом державних заходів. 27.09.1991р. Верховна Рада України ратифікувала Міжнародну конвенцію про права дитини, в якій зафіксовано право дитини (віком до 18 років) на повноцінне і достойне життя. Ці ж положення зафіксовані і в основному Законі нашої держави - Конституції: “сім'я, дитинство, материнство і батьківство захищаються законом " (ст.51).

По-третє, актуальність даної теми обумовлена як чисельністю дітей у державі, так і тією роллю, яку вони відіграють в її житті. Саме від дітей залежать кількісні і якісні характеристики не тільки сьогоднішнього, але й майбутнього населення, його соціально-демографічна структура і соціально-психологічні особливості.

В роботах українських дослідників не виділені основні проблеми соціального захисту прав дітей-інвалідів, дітей-сиріт, дітей з малозабезпечених сімей і дітей, котрі знаходяться під опікою і опікунством. Також не визначені перспективи вирішення цих проблем на сучасному етапі.

Не дивлячись на велику кількість публікацій, узагальнюючої роботи по захисту прав дітей України немає.


1. Особливості та загальні основи соціально-правового захисту дітей

1.1. Проблеми правового захисту дитинства в Україні

Діти є і завжди будуть найперспективнішою частиною суспільства, а тому необхідно скеровувати розвиток суспільства з огляду на позитивне ставлення до дітей, розумінням їх проблем, інтересів, запитів, потреб, вмінням зробити крок назустріч сім'ям з дітьми. В Україні з кожним роком зростає дитяча злочинність, наркоманія, проституція, сутенерство, бродяжництво та безпритульність, однак відсутні ефективні програми для роботи з молоддю, відсутня профілактика цих негативних явищ.

Бюджетні кошти, які були виділені на програми для підвищення рівня життя безпритульних дітей часто-густо «розбазарюються» на різні показові акції, які не приносять жодного позитивного результату. Підліткові клуби та центри продаються чи здаються в оренду приватним підприємцям, які заробляють гроші саме за допомогою цих приміщень.

Без сумніву, законодавство України про дитину має більш декларативний, ніж практичний характер. В сучасних умовах становлення ринкових відносин, економічної кризи, диференціації суспільства, погіршення матеріального і духовного становища дітей, назріли такі проблеми:

  • зменшення кількості дітей в дитячих позашкільних закладах, що призводить до збільшення впливу вулиці;
  • збільшення кількості дітей, які не вчаться і не працюють;
  • зубожіння основної маси населення, що призводить до його розшарування й криміногенності;
  • зниження якості соціалізації дітей у зв’язку із збільшенням їх відходу із дитячих дошкільних закладів;
  • ріст захворювання дітей, збільшення кількості хронічних захворювань;
  • споживацьке ставлення дорослих до дітей, використання в своїх інтересах;
  • жорстоке ставлення до дітей, приниження їхньої гідності;
  • втягнення дітей і підлітків в криміногенну сферу і організовану злочинність;
  • зниження якості заходів і мір профілактичного характеру.

А в результаті — за рік до підрозділів міліції доставлено близько 10 тисяч маленьких бродяжок, палять кожен другий хлопчик і кожна п’ята дівчинка, 50% дітей віком до 14 років займаються оплачуваною працею, 73% українських дітей живуть у сім’ях із низьким рівнем доходів. Саме ця категорія дітей є найбільш незахищеною[13, c. 20-22].

Загалом, соціалізація дітей сьогодні проходить в умовах зміни системи цінностей і орієнтацій. Це ставить перед суспільством нові завдання щодо виховання дітей, опікування ними державою. Тобто, їм необхідні соціально-правовий захист і підтримка.

На сьогодні в Україні головним чинником у механізмі забезпечення прав дитини є Конституція, яка проголошує рівність прав дітей (Cт. 24,52) , охорону дитинства (Cт. 51) , заборону насильства над дитиною та її експлуатацію (Cт. 52) , право на життя (Cт. 27), захист та допомогу держави дитині, позбавленій сімейного оточення (Cт. 52), право на освіту (Cт. 53). Але практична реалізація конституційних норм, інших нормативних актів, що спрямовані на поліпшення становища дітей в Україні, має серйозні перешкоди, спричинені реформуванням суспільного устрою і, особливо, негативними процесами у сфері економіки, освіти, охорони здоров'я, культури тощо.

Якщо оцінювати механізм, який діє в Україні для проведення державної політики у сфері забезпечення прав та інтересів дітей, слід зазначити, що досі відсутня координація дій багатьох органів. Механізм проведення державної політики у галузі прав дитини залишається незавершеним. У структурі Міністерства праці, Міністерства охорони здоров'я, Міністерства соціального захисту, Міністерства освіти і науки, Міністерства внутрішніх справ створено управління, що займаються питаннями забезпечення інтересів дітей. Однак загалом відсутній національний механізм забезпечення реалізації та контролю за додержанням норм законодавства про права дитини [1; с. 15].

Отже, проблема захисту прав дитини в Україні постає такою, що потребує вирішення як на рівні міжнародних правових відносин, так і на рівні національного законодавства держави. Сьогодні майже всі розвинуті країни світу вже мають державні інститути захисту прав людини. Але інституту захисту прав дитини ще не існує [1; с. 15].

Правовий захист дітей являє собою систему заходів правового, організаційного, фінансового плану, спрямовану на забезпечення безпеки їх повсякденного життя і призначену для здійснення допомоги дітям, які з різних причин залишились позбавленими (повністю або частково) тих пільг і послуг, які необхідні для їх нормального розвитку

Загалом в Україні нараховується понад сто тисяч дітей, які належать до соціально незахищеної категорії, — це діти-сироти, діти, позбавлені батьківської турботи. Необхідні зміни в стратегії держави щодо захисту дитинства. Вже з’явилися нові форми державної опіки дітей: нарівні з інтернатами запрацювали дитячі будинки сімейного та змішаного типів, з’явилися прийомні сім’ї. Держава спробувала штучно відтворити моделі сімейного виховання, а вихователі в них почали «працювати» татами й мамами. Але дитині потрібна не модель, а справжня сім’я.

В Україні було презентовано нову концепцію розвитку та реалізації дитячої політики на державному рівні. Пріоритетним вектором визнано удосконалення системи опіки й опікування. Однак, на думку експертів, для дитини не може бути нічого краще, ніж її рідна сім’я. Тому держава насамперед повинна підтримувати здатність сім’ї нормально ростити дітей. У західних країнах люди, які опинилися в складній ситуації, мають право звернутися до державних органів для віддання дитини в систему опіки не більше, ніж на півроку. Якщо після закінчення піврічного терміну дитини рідні не забирають, то вона підлягає усиновленню. Прийомна сім’я — це місце для тимчасового перебування дітей. Безумовно, така сімейна форма виховання покращить стан дітей, проте не втратить своєї штучної природи порівняно з рідною сім’єю. Дитина, яка була понад рік у системі опіки поза рідною сім’єю, зазнає дії деструктивних механізмів, що призводять до «мутації» особистості. У всьому світі працює таке законодавство, що передбачає дієвий механізм притягнення до відповідальності батьків, а також широку систему допомоги сім’ї в скрутній ситуації. Реалізація в Україні нового проекту з розвитку інтегрованих соціальних служб для дітей і сімей буде успішною лише в тому випадку, якщо державна політика переорієнтується на захист дитинства, а не продовжуватиме працювати над заміною однієї державної форми опіки на іншу.

Діти є однією з найбільш вразливих категорій у період, коли на їх шляху стають не лише соціально-економічні зміни, а й спадщина нехтування станом довкілля та наслідки аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році[9, c. 91-92].

Найбільш вразливі, як правило, вихованці державних закладів опіки. Прикро вражає велика кількість неповнолітніх жінок без родинної підтримки, які з огляду на обставини, що склалися, а іноді й під впливом оточуючих, змушені або позбутися небажаної вагітності, або ж відмовитися від дитини вже в пологовому будинку. Зрозуміло, що з огляду на їх юний вік, відсутність професії, а як наслідок – неможливість утримувати не тільки дитину, а й себе, вони не мають альтернативи, навіть у випадку, якщо жінка має бажання виховувати дитину.

Тому реальним вирішенням цієї проблеми в усьому світі є створення соціальних центрів матері та дитини, де молоді матері, батьки мають змогу, залишаючись з дітьми, виховувати їх та одночасно здобувати освіту чи професію. Відповідно до Указу Президента України "Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей" 6 соціальних центрів матері та дитини на 140 місць було створено протягом 2006 року в АР Крим, Київській, Львівській, Сумській, Хмельницькій, Чернігівській областях за рахунок коштів державного бюджету.

Соціальні центри матері та дитини призначені для тимчасового проживання жінок на сьомому - дев'ятому місяці вагітності та матерів з дітьми віком від народження до 18 місяців, які опинились в складних життєвих обставинах, що перешкоджають виконанню материнського обв'язку. Діяльність центрів спрямована на зменшення відмов від новонароджених дітей з використанням нових форм соціальної підтримки жінок. Жінка, яка опинилась у складних життєвих обставинах, звернувшись в центр по допомогу має можливість отримати безкоштовно не тільки відповідні житлово-побутові умови та харчування, так необхідні у цей скрутний період, а й психологічну, соціально-педагогічну, правову підтримку.

Звичайно, робота консультаційних пунктів та послуги, які надають соціальні центри матері та дитини, не є панацеєю від цього явища, однак своєчасно запропонована допомога має можливість зупинити жінку зробити цей неприродний крок.

На сьогодні законодавство України про права дитини не має узгодженого, систематизованого характеру. Певні правові норми розкидано по різних правових актах, що не дає можливості гарантувати додержання та реалізацію встановлених прав дітей. Зважаючи на це, а також з метою упорядкування та вдосконалення нормативного матеріалу, що стосується захисту дітей в Україні, Українським інститутом соціальних досліджень було підготовлено та видано в 1998 р. збірник документів «Дитинство в Україні: права, гарантії, захист» [8 ; с. 12-14].

На жаль, значна частина норм законодавства України, які відповідають Конвенції ООН про права дитини, іншим міжнародним актам у цій сфері, не реалізується, а інші — потребують доопрацювання. Так, на сьогодні назріла нагальна потреба у впровадженні комплексу заходів, які б дали змогу запобігти погіршенню становища сімей і дітей, розробити нормативну базу і запровадити механізм звернень дітей з питань жорстокого поводження з ними, законодавче забезпечити постійний контроль за додержанням майнових і житлових прав дітей тощо.

Основні напрями соціальної політики щодо охорони дитинства в Україні були також визначені в рамках державних програм «Довгострокова програма поліпшення становища жінок, охорони материнства та дитинства» (1992 p.), «Програма планування родини» (1995 р.) і «Діти України» (1996 та 2000 pp.). У їхню основу покладено концепцію поліпшення репродуктивного здоров'я українського народу, забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей та молоді в Україні.

Однак, попри досить інтенсивну законодавчу роботу в галузі захисту прав дитини, економічний стан, в якому нині перебуває наша держава, суттєво гальмує процес втілення в життя приписів згаданих нормативних актів. Це призводить до такого катастрофічного явища, як демографічна криза та соціальне сирітство[10, c. 11-13].

1.2. Засади державної політики щодо соціального захисту дітей

При аналізі дослідження соціального захисту дитинства з позицій педагогічних підходів слід зазначити, що прямо питаннями соціально-правового захисту дітей у педагогічній діяльності педагогічна наука не займалася, але побічно це простежується в таких відомих педагогічних діячів, як К.Д. Ушинський, А.С. Макаренко, К.А. Сухомлинський, Н.К. Крупська, С.Т. Шацький, К.Н. Вентцель.

У вузькому змісті слова поняття "соціально-правовий захист дитинства" визначається, як діяльність, спрямована на захист дітей, оказавшихся в особливо скрутному стані.

Діти, як сама безпомічна частина соціуму, у будь-якому, навіть у самому неблагополучному суспільстві, є соціально захищеною й опікуваною категорією населення. У цьому полягає суть розуміння соціального захисту дитинства в широкому змісті.

Українська держава визнає дитинство важливим етапом життя людини й виходить із принципу пріоритетності підготовки дітей до повноцінного життя в суспільстві, розвитку в них суспільно значимої активності, виховання високих моральних якостей. Необхідною умовою формування цих якостей є надійний соціально-правовий захист дитинства.

Цілями державної політики в області соціально-правового захисту дитинства є:

- здійснення конституційних прав і законних інтересів, недопущення їхньої дискримінації, зміцнення гарантій прав і законних інтересів дітей, а також відновлення прав у випадку їхнього порушення;

- сприяння фізичному, психічному, інтелектуальному, духовному й моральному розвитку дітей;

- реалізація особистості дитини в інтересах суспільства й відповідно до традицій України, досягненнями української й світової культури.

Безсумнівно, що для реалізації цих цілей потрібні високо кваліфіковані педагоги[8, c. 16-17].

Аналіз історії й сучасної практики соціально-правового захисту дитинства в Україні дозволяють сформулювати наступне визначення. Система соціально-правового захисту дитинства - це інтегрована сукупність основних напрямків і принципів, суб'єктів і об'єктів, форм, методів і матеріальної бази соціально-правового захисту українських дітей.

В Україні останнім часом приділяється велика увага з боку держави щодо законодавчої підтримки дітей, до якої можна віднести Закони "Про охорону дитинства", "Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей", Сімейний та Цивільний кодекси, що ґрунтуються на основному Законі нашої держави – Конституції України.

Особливе місце в українському законодавстві займають ті законні та підзаконні акти, які регулюють права найуразливіших категорій населення – дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Правові, організаційні, соціальні засади та гарантії державної підтримки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, визначає Закон України "Про забезпечення організаційно – правових умов соціального захисту дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування", який є складовою частиною законодавства про охорону дитинства.

Основними засадами державної політики щодо соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, є:

- створення умов для реалізації права кожної дитини на виховання в сім'ї;

- виховання та утримання дітей за принципом родинності;

- сприяння усиновленню дітей, створення системи заохочення та підтримки усиновлювачів;

- забезпечення пріоритету форм влаштування;

- захист майнових, житлових та інших прав та інтересів таких дітей;

створення належних умов для їх фізичного, інтелектуального і духовного розвитку, підготовки дітей до самостійного життя, інші.

Слід зауважити, що явище соціального сирітства продовжує залишатися поза увагою активної суспільної думки. Тож питання комплексного та системного подолання цієї проблеми є актуальним як для держави, суспільства, громадськості, так і для самої дитини і її родичів. Це безумовно основний напрямок взаємодії відповідних органів виконавчої влади, громадських організацій, усіх тих, кому небайдужа доля дитини та її майбутнє.

На державному рівні, для вирішення проблеми дитячої бездоглядності прийнята Державна програма подолання дитячої бездоглядності і безпритульності на 2006 – 2010 роки. За нашими переконаннями, це повинна бути остання програма з проблем бездоглядності та безпритульності, тобто протягом наступних п’яти років названих вище ганебних явищ, які супроводжують дитину, не повинно бути[2, c. 4-5].

Держава гарантує працевлаштування дітей, які залишились без батьківського піклування після повернення їх з дитячих закладів, від опікунів чи піклувальників, з дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей, закінчення навчання в державних та комунальних навчальних закладах. При працевлаштуванні після закінчення навчального закладу їм виплачується одноразова грошова допомога в розмірі двох прожиткових мінімумів, а також видається взуття та одяг, за бажанням випускникам може бути виплачена грошова компенсація у розмірі, необхідному для придбання одягу та взуття. Спільно з міським центром зайнятості забезпечено бронювання першого робочого місця для дітей-сиріт.

Поширення в Україні такого явища, як соціальне сирітство, зумовлює зростання кількості дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що порушує базове право дитини виховуватися в сімейному оточенні (Конвенція ООН про права дитини, преамбула).

Опіку про дітей, які залишилися без батьківського піклування, бере на себе держава (Cт. 52 Конституції України). Безпосереднє ведення справ щодо влаштування дітей-сиріт, позбавлених батьківського піклування, покладається на органи опіки та піклування місцевої державної адміністрації. Державна система опіки над дітьми-сиротами структурована таким чином, щоб утримувати таких дітей від народження до повноліття.

Починаючи з 1995 року кількість соціальних та біологічних сиріт, які перебувають у дитячих будинках, будинках дитини та в будинках-інтернатах, збільшилася в 1,5 раза. Кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які навчаються у школах-інтернатах для дітей-сиріт, збільшилася в 1,4 раза. Більше половини з вихованців інтернатів не є сиротами, вони мають біологічних батьків, не позбавлених батьківських прав. Певна частина цих батьків потенційно могла б виховувати дітей у сім'ї, якщо мала б належну соціальну підтримку. Якщо систему соціальної допомоги не буде вдосконалено, чимраз більше батьків з часом віддаватимуть дітей до інтернатів [12; с. 6-9].

Причини виходу дитини із сім'ї різноманітні за своїм характером та проявами, їх можна розподілити за такими чинниками (здебільшого вони проявляються в комплексі, і взаємозв'язки між ними мають причинно-наслідковий характер) [12; с. 9-10]:

Соціально-економічні

Ці чинники, зокрема, зумовлені тим, що майже половина вихованців притулків для неповнолітніх (понад 12 тис.) - вихідці з малозабезпечених, неповних сімей, понад 9 тис. (36,65 %) - функціонально неспроможних сімей. Збільшується кількість бездоглядних дітей із сільської місцевості - майже 36 % від загальної кількості (дані 1999 року).

Морально-етичні

У даному випадку слід назвати такі чинники, як: а) асоціальний спосіб життя одного або обох батьків, різноманітні види залежності (алкоголізм, наркоманія тощо); б) примушування дітей до жебрацтва, в деяких випадках використання дітей для участі в кримінальній діяльності, проституції; в) злочинні діяння батьків, внаслідок чого вони опиняються в місцях позбавлення волі; г) різноманітні форми насильства над дітьми (фізичне, психологічне або сексуальне).

Психолого-педагогічні

Це суб'єктивні чинники інституціалізації дітей, які є результатом: а) раннього або позашлюбного материнства; б) дисфункційності сім'ї (неповна, новоутворена, багатодітна, сім'я інвалідів); в) нездорової емоційної атмосфери в сім'ї, конфліктності її членів.

У жовтні 2000 р. Центром «Соціальний моніторинг» за сприяння Представництва ЮНІСЕФ в Україні провадилося соціологічне опитування 9-17-річних дітей з метою вивчити сучасну ситуацію в Україні стосовно реального становища дітей, забезпечення прав дітей відповідно до Конвенції ООН про права дитини; визначити найгостріші проблеми та сфери, що потребують змін у соціальній політиці.

Отримана інформація дає змогу оцінити соціальне самопочуття дітей, рівень задоволеності базових потреб, рівень знань про права дитини і думку щодо дотримання прав дітей в Україні, соціальне оточення, рівень активності дітей у вирішенні власних проблем та задоволенні потреб, рівень доступу до інформації та поінформованість, питання планування майбутнього і перспективи, а також зробити висновки про найслабкіші місця в соціальній політиці стосовно реалізації прав дітей та можливих шляхів її вдосконалення.

Яскравим показником рівня знань про права дитини е частка тих, хто під час опитування вперше почув про деякі з прав, що гарантуються Конвенцією ООН. Питома вага дітей, які навіть не чули про ті чи інші права, становить від 9 до 28 %. Найменш відомим серед респондентів виявилося право на захист від втручання в особисте життя - про нього вперше під час опитування почули 28 %. Маловідомими є права про захист дітей від інформації, що шкодить їхньому благополуччю (вперше почули 22 %) , про захист дітей від викрадення (21 %) , від підневільної, непосильної, надмірної, небезпечної праці ( 2 1 % ) , від сексуальної експлуатації (21 % ) . Серед прав, про які переважна більшість опитаних принаймні чули, є право на піклування з боку батьків, родичів, суспільства та держави, а також право на користування своєю культурою, мовою (лише 9 % вперше почули про такі права). Досить відомим є право на освіту (не знають лише 12 %) та права дітей-сиріт, дітей-інвалідів на особливу турботу (не знають 11 %) .

На думку значної частини дітей, в Україні порушується право дитини на якісну медичну допомогу (49 %) , н а повноцінне харчування ( 3 7 %) , отримання належної освіти (33 % , право на відпочинок ( 2 9 %) . Третина дітей зазначила, що в державі порушуються права на достатній для їхнього розвитку рівень життя ( 3 2 % ) , на виживання та здоровий розвиток (29 %). Майже половина опитаних дітей переконані, що вони недостатньою мірою захищені державою від жорстокості, знущання, брутального поводження (49 % ) , викрадення та продажу (49%) , вживання наркотиків (43 %), сексуальної експлуатації (38 %) , від примусу до підневільної, непосильної, надмірної чи небезпечної праці (34 %) . Порівнюючи умови і можливості свого життя і життя дітей уразливих категорій, зокрема дітей-сиріт та дітей-інвалідів, діти відзначають неповне забезпечення гарантій стосовно права дітей, позбавлених багатьох благ від народження, на особливу турботу (дітей-сиріт - 41 %, дітей-інвалідів - 36 % ) .

За оцінками фахівців, реально вимоги Конвенції ООН про права дитини в українському соціумі знають лише ті, хто безпосередньо захищає ці права, та спеціалісти, що працюють з дітьми [14; с. 99-100].

Отже, наявність таких маловтішних чинників свідчить про існуючу в нашій державі загрозу нормальному розвиткові дитини (як фізичному, так і психічному). Саме тому держава, визначаючи основні шляхи захисту дитинства в Україні, паралельно має дбати про нормальний рівень життя людини взагалі. І лише коли цього буде досягнуто, почне корінним чином змінюватися становище дитини в сім'ї, в державі. Достаток і добробут у сім'ях, зокрема вирішення житлових проблем, можливість культурного розвитку особи убезпечать людину від впливу тих негативних чинників, що підштовхують дитину до виходу з сім'ї, потрапляння її під вплив асоціального середовища.

З метою удосконалення соціального захисту дітей-сиріт, дітей, які опинились у складних життєвих обставинах, проведення профілактичної роботи, підвищення ефективності діяльності з питань захисту дітей службами у справах дітей міста та районів ведеться Єдиний електронний банк даних дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, і громадян, які бажають взяти їх на виховання та Єдиний електронний банк даних дітей, які опинились у складних життєвих обставинах[16, c. 9-10].

1.3. Права дітей з обмеженими фізичними або розумовими можливостями

Законодавство України визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами. Інваліди в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України та іншими законодавчими актами. Дискримінація інвалідів забороняється і переслідується за законом. Діяльність держави щодо дітей-інвалідів виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров'я, матеріальному забезпеченні, навчанні. На жаль сьогодні права дітей-інвалідів в основному існують лише на папері і ми вважаємо, що для втілення цих прав в життя необхідно не тільки закріпити їх в нормативно-правових актах, а й створити чіткий механізм реалізації прав. Сутність цього механізму полягає у визначенні чи створенні спеціальних органів які б слідкували за додержанням прав інвалідів, за правильним і цільовим використанням грошових та інших допомог, а також за додержанням законодавства про соціальний захист інвалідів органами даржавної влади і управління, підприємствами, установами і організаціями. Окрім вище вказаних органів суттєву роль в механізмі реалізації прав повинні відігравати громадські організації, тому, що саме вони можуть здійснювати незалежний контроль за втіленням в життя приписів закону, забезпечити дітей-інвалідів предметами першої необхідності та ін. Громадські організації інвалідів повинні створюватись з метою здійснення заходів по соціальному захисту, соціально-трудовій і медичній реабілітації інвалідів та залученню їх до суспільно корисної діяльності, занять фізичною культурою і спортом. Республіканські і місцеві органи державної влади та управління повинні подавати допомогу і сприяти громадським організаціям інвалідів в їх діяльності.

Велику допомогу дітям-інвалідам надають вітчизняні та зарубіжні благодійницькі організації, але на жаль держава не передбачила для них майже ніяких податкових пільг і та гуманітарна допомога, що приходить з-за кордону обкладається податками так само як і товари, що ввозяться комерційними організаціями і це є суттєвою перешкодою на шляху благодійницької діяльності[15, c. 4].

Сьогодні державне управління в галузі забезпечення соціальної захищеності інвалідів здійснюється Міністерством соціального захисту населення України, Міністерством охорони здоров'я України та місцевими Радами народних депутатів України. Фінансування роботи по соціальній захищеності. інвалідів здійснюється фондом України соціального захисту інвалідів.

Соціальний захист інвалідів з боку держави також повинен полягати у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікацій і зв'язку до особливостей інвалідів.

Держава гарантує дітям-інвалідам дошкільне виховання, здобуття освіти на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям. Дошкільне виховання, навчання інвалідів здійснюється в загальних або спеціальних дошкільних та навчальних закладах. Професійна підготовка або перепідготовка інвалідів здійснюється з урахуванням медичних показань і протипоказань для наступної трудової діяльності.

При навчанні, професійній підготовці або перепідготовці інвалідів поряд із загальними допускається застосування альтернативних форм навчання. Обдаровані діти-інваліди мають право на безплатне навчання музики, образотворчого, художньо-прикладного мистецтва у загальних навчальних закладах або спеціальних позашкільних навчальних закладах. За інших рівних умов інваліди мають переважне право на зарахування до вищих і середніх спеціальних навчальних закладів. Під час навчання пенсія і стипендія інвалідам виплачуються в повному розмірі. Після закінчення навчального закладу інвалідам надається право вибору місця роботи з наявних варіантів або надається за їх бажанням право вільного працевлаштування.

Дітям-інвалідам, що не мають батьків або батьки яких позбавлені батьківських прав і проживають у державних або в інших соціальних установах, після досягнення повноліття позачергово повинно надаватись житло і матеріальну допомогу на його благоустрій, якщо за висновком медико-соціальної експертизи вони можуть здійснювати самообслуговування і вести самостійний спосіб життя. Місцеві органи державної влади та управління зобов'язані забезпечувати інвалідам необхідні умови для вільного доступу і користування культурно-видовищними закладами і спортивними спорудами, для занять фізкультурою і спортом, а також забезпечувати надання спеціального спортивного інвентаря в користування безплатно або на пільгових умовах. Створити мережу спеціальних дошкільних і загальноосвітніх навчальних закладів санаторного типу[17, c. 36-38].

З метою розширення можливостей одержання інвалідами вищої освіти зараховувати поза конкурсом до вищих навчальних закладів інвалідів I і II груп, яким не протипоказано навчання за обраною спеціальністю за рекомендаціями органів охорони здоров'я та соціального забезпечення розглядати питання про зарахування до вузів поза планом за результатами співбесід і навчання за місцем проживання інвалідів, які неспроможні відвідувати навчальний заклад. Створити умови для проходження курсу навчання екстерном. Розробити та реалізувати методику, навчальні плани і програми, які забезпечували б одержання дітьми з тяжкими формами інвалідності середньої освіти вдома[12, c. 13-14].


2. Сучасний стан та проблеми соціально-правового захисту дітей в Україні

2.1. Соціально-правовий захист дітей з особливими потребами в Україні

В Україні понад ста тисяч дітей з особливими потребами. Лише біля 10% з них знаходяться в державних спеціальних навчальних закладах, будинках для дітей- інвалідів, решта виховується, отримує необхідний догляд у своїх родинах. Проб- лема в тому, що такі діти, перебуваючи вдома, не можуть вести повноцінне життя: вони не спілкуються зі своїми ровесниками. Через дитину з особливими потребами вся родина веде замкнений спосіб життя. Окрема проблема — порушений опорно- руховий апарат. Така дитина позбавлена можливості вийти з дому, бо міський транспорт та метро недосяжні, відсутні наземні переходи та з'їзди з тротуарів, як правило, повністю відсутні пандуси та в'їзди до магазинів, кінотеатрів, інших громадських споруд. Всі споруди мають при вході різну кількість східців, а в'їздів для колясок майже немає. Певні труднощі існують для сліпих та глухих дітей.

В світі дотримання вимог Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні ”, держава на законодавчому рівні повинна здійснювати умови для безперешкодного доступу дітей з особливими потребами до об’єктів соціальної інфраструктури, планувати та будувати житло, споруди, об’єкти, засоби громадського транспорту тощо, з врахуванням потреб таких дітей, а також надавати можливість отримати базову, професійно-технічну та вищу освіту, в тому числі в домашніх умовах. Крім того, згідно статті 23 Конвенції про права дітей надавати доступ до засобів відпочинку таким чином, який дає змогу найповнішого залучення дитини до соціального життя та досягнення розвитку, включаючи культурний та духовний.

На жаль, в дійсності, діти з особливими потребами практично позбавлені права здобути не лише вимріяну, а й будь-яку професію, навчальні заклади так само не пристосовані до потреб таких дітей. Такий стан речей викликаний відсутністю необхідних коштів для створення умов, які б забезпечили фактичну рівноправність дітей з особливими потребами.

Відповідно до статті 27 Конвенції про права дітей кожна дитина має право на рівень життя, необхідний для його фізичного, розумового, духовного, морального та соціального розвитку. Батьки несуть головну відповідальність щодо забезпечення необхідного рівня життя. Обов'язок держави створити певні умови для реалізації цієї відповідальності, які можуть включати до себе матеріальну допомогу батькам та їх дітям. Законом України „Про охорону дитинства” (стаття 26) наголошується надання одному з батьків дитини з особливими потребами, або особі, яка його замінює, на підприємстві, в установі чи в організації незалежно від форм власності, за його згодою, скороченого робочого дня, надання додаткової оплачуваної відпустки на строк до 5 днів, відпустки без збереження заробітної плати та інших пільг.

Дуже прикро, але треба відверто сказати, що в умовах, коли оплата праці дорослого працюючого населення може задовольняти їх потреби лише на елементарному рівні, практично втрачається можливість забезпечувати необхідний рівень життя дітей, навіть за рахунок недоспоживання дорослих. Така ситуація спостерігається в багатьох сім'ях, де дорослі її члени вже не мають об'єктивної можливості створювати для дітей взагалі та дітей з особливими потребами відносно сприятливі умови через падіння реальних доходів до рівня абсолютної злиденності, коли не можуть задовольнятися повсякденні елементарні потреби[15, c. 4].

Закон України «Про охорону дитинства», прийнятий 26 квітня 2001 року, визначив, що дитина — це особа у віці до 18 років (повноліття), якщо згідно з законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше. У Сімейному кодексі України зазначається, що малолітньою вважається дитина до досягнення нею 14 років, а неповнолітньою —. у віці від 14 до 18 років. За визначенням С І. Ожегова, дитинство — це дитячий вік, дитячі роки, а діти — це хлопчики і дівчатка в ранньому віці до отроцтва [4]. Закон України "Про охорону дитинства" визначає декілька категорій дітей: дитина-сирота — це дитина, в якої померли чи загинули батьки; діти, позбавлені батьківського піклування, — це ті діти, що залишилися без піклування батьків у зв'язку з позбавленням їх батьківських прав, відібранням у батьків без позбавлення батьківських прав, визнанням батьків безвісно відсутніми або недієздатними, оголошенням їх померлими, відбуванням покарання в місцях позбавлення волі та перебуванням їх під вартою на час слідства, розшуком їх органами внутрішніх справ, пов'язаним з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов'язки, а також підкинуті діти, діти, батьки яких невідомі, діти, від яких відмовились батьки, безпритульні діти. Безпритульні діти — діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім'ю або дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання. Дитина-інвалід — це дитина зі стійким розладом функцій організму, спричиненим захворюванням, травмою або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності та необхідність додаткової соціальної допомоги та захисту. Дитина-біженець — дитина, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок побоювань.

Органи праці та соціального захисту населення проводять призначення та виплату державної соціальної допомоги дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, грошового забезпечення батькам-вихователям і прийомним батькам за надання соціальних послуг у дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім'ях. Державна соціальна допомога на дітей призначається в грошовій формі батькам-вихователям на кожну дитину вихованця в дитячому будинку сімейного типу і прийомним батькам на кожну прийомну дитину в прийомній сім'ї. Допомога виплачується у розмірі двох прожиткових мінімумів для дітей відповідного віку, а для осіб віком від 18 до 23 років два прожиткових мінімуми для працездатних осіб. Розмір грошового забезпечення для прийомних батьків та батьків-вихователів становить 35 % двох прожиткових мінімумів для дітей відповідного віку на кожну дитину-вихованця та кожну прийомну дитину. Сумарний обсяг грошового забезпечення не повинен перевищувати п'яти прожиткових мінімумів для працездатної особи для батьків-вихователів в дитячому будинку сімейного типу та півтора прожиткового мінімуму для одного з прийомних батьків у прийомній сім'ї.

Становище у правовій сфері охорони дитинства в Україні потребує вдосконалення не лише в аспекті дотримання міжнародних конвенцій, а й у напрямі загального поліпшення становища дітей, захисту їхніх інтересів, охорони здоров'я, розвитку, навчання. Гострою проблемою залишається недостатнє інформування батьків, вихователів, працівників соціальних служб, самих дітей про вже прийняті і діючі нормативні акти в сфері захисту прав дітей[10, c. 11-13].


2.2. Пріоритетні напрямки діяльності у забезпеченні соціально-правового захисту дітей

2006 рік було проголошено в Україні Роком захисту прав дитини. Відповідно в цьому напрямку зроблено значні кроки. Так, 25 березня 2006 року Постановою Кабінету Міністрів України був утворений Державний департамент з усиновлення та захисту прав дитини у складі Міністерства у справах сім'ї, молоді та спорту; 10 травня 2006 року була прийнята Державна програма подолання дитячої безпритульності та бездоглядності на 2006— 2010 роки, а також Концепція реформування інтернатних закладів всіх форм власності. Ці програми матимуть успіх тільки за умови персональної відповідальності чиновників будь-якого рівня за дотримання прав дитини.

Захист дитини має бути одним з головних завдань при формуванні стратегії розвитку держави. Необхідним є введення інституту Уповноваженого з прав дитини.

Законодавством України на служби у справах дітей покладені широкі повноваження щодо соціально – правового захисту дитини: питання усиновлення, призначення опіки та піклування, подолання дитячої бездоглядності та безпритульності, попередження дитячої злочинності, контролю законодавства про працю дітей, захист житлових та майнових прав інше. Для здійснення повноважень, вирішення проблем соціально-правового захисту дітей служби у справах дітей здійснюють комплексні заходи спільно з іншими структурними підрозділами міської ради, причетними до проблем дитинства. Безумовно, у роботі з соціального захисту дітей є перспективи.

Перехід до ринкової економіки, руйнування попередніх механізмів соціальної підтримки та захисту, криза сімейних цінностей та соціальних зв’язків справили катастрофічний вплив на здоров'я та добробут український дітей. Триваюче зростання нерівності та бідності особливо вражає сім’ї з дітьми та неповні сім’ї. Можливості соціального сектору для вирівнення цієї ситуації і задоволення основних потреб вразливих категорій населення надзвичайно обмежені з огляду на бюджетний дефіцит. Бідність, занедбаність, насильство і жорстоке поводження щодо дітей призводять до того, що багато дітей потрапляють до державних інтернатних закладів або вимушені жити й працювати на вулиці.

З 8,96 млн. дітей в Україні біля 65 тисяч живуть у державних дитячих інтернатних закладах. Це означає, що одна з кожних 140 дітей не має справжнього дому, батьківської опіки та люблячої родини. Приблизно 140 тисяч дітей мають вади розвитку і їхнє життя може бути вкрай важким. Країна не має ані фізичної інфраструктури для того, щоб надавати дітям з особливими потребами реальний інклюзивний розвиток, ані юридичних механізмів для забезпечення такого розвитку.

Пріоритетні напрямки діяльності у забезпеченні соціального захисту сімей з дітьми, дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування у м. Дніпродзержинську:

1. Поширення мережі дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей.

2. Забезпечення пріоритету національного усиновлення дітей-сиріт.

3. Забезпечення стовідсоткового надання юридичного статусу дітям-сиротам та дітям, які залишились без піклування батьків.

4. Реорганізація закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

5. Вирішення питання погашення заборгованості за комунальні послуги дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, які виникли за час їх перебування у інтернатних закладах або сімейних формах влаштування.

6. Створення соціального житла.

7. Створення соціального закладу «Центр матері та дитини».

8. Створення мережі консультативних пунктів щодо попередження раннього соціального сирітства в жіночих консультаціях[12, c. 14-15].

Права дітей — це не тільки законодавство, це і середовище, і умови, в яких діти живуть. А також те, у якій мірі діти усвідомлюють свої права, у якій мірі їх права усвідомлюються іншими. У більшості випадків гарантом прав дитини є держава, а крім того, родина та середовище, в якому дитина перебуває, та служби, що здійснюють догляд за дітьми, перш за все медичні працівники та педагоги. Ефективність реалізації прав дитини багато в чому залежить від свідомості дорослих. Активна громадянська позиція, розвинене почуття соціальної відповідальності, ініціативна поведінка людей — це вирішальні людські передумови перетворень. Значну увагу маємо приділяти вихованню демократичних цінностей. Важливо, щоб кожна людина знайшла зміст у житті, віру у власну значимість, мобілізувала самосвідомість для того, щоб почати діяти.

Враховуючи сучасне становище дитини й стан дотримання та захисту прав дитини, визначення конституційно-правового статусу дитини та окреслення кола основних прав дитини є надзвичайно важливим для подальших досліджень, втілення результатів наукових розробок у життя та покращення існуючої ситуації у сфері прав дитини[12, c. 15].


Висновки

В Україні значна увага приділяється становищу дітей, їхньому соціальному та правовому захисту, а також створенню умов для фізичного, інтелектуального й духовного розвитку, майбутньої повноцінної життєдіяльності. Для координації дій, пов’язаних із виконанням Конвенції ООН про права дитини і Всесвітньої декларації про виживання, захист і розвиток дітей , видано Указ Президента України “Про національну програму “Діти України”. Основною метою цієї програми є забезпечення права кожної дитини народитися здоровою, вижити і мати умови для всебічного розвитку, бути надійно соціально і психологічно захищеною.

Важливою та кропіткою справою був і залишається соціальний захист дітей-інвалідів, особливо тих, котрі мають обмежену здатність до самообслуговування та виховуються вдома. У суспільстві поки що мало змінилися психологічні стереотипи у ставленні до інвалідів, так само мало змінилося ставлення до проблем інвалідів з боку фахівців. У нашій країні ідея рівних прав та надання рівних можливостей дитині-інвалідові ще не є загально визнаною, багато дітей позбавлені права на навчання, бракує сучасних підходів до питань соціального захисту та допомоги родинам, що виховують дитину-інваліда за умов мінімальної підтримки з боку держави.

Накази МОЗ України, що не підлягають переробці, стосуються вдосконалення роботи дитячих лікувальних закладів, організації дитячих спеціалізованих лікувально-діагностичних центрів, поліпшення якості медичної допомоги дітям, удосконалення медико-соціальної допомоги дітям-інвалідам, дітям-сиротам, дітям з малозабезпечених сімей, направлення на лікування за кордон тощо.


Список використаної літератури

  1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сес. Верхов. Ради України 28 черв. 1996 р. із змінами, внесеними Законом України від 8 груд. 2004 р., № 2222-IV. Станом на 1 січ. 2006 р.: Офіц. вид.– К., 2006.– 124 с.
  2. Про виховання дітей та молоді: Проект Закону України // Освіта України.– 2004.– 14 верес.– С. 4–6.
  3. Про внесення змін до деяких законів України щодо оподаткування реабілітаційних установ для інвалідів та дітей-інвалідів: Закон України, 7 лип. 2005 р., № 2772-IV // Голос України.– 2005.– 10 серп.– С. 3.
  4. Про внесення змін до Закону України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам»: Закон України, 4 листоп. 2004 р., № 2154 // Уряд. кур’єр.– 2004.– 24 листоп.– C. 2–3.
  5. Про внесення змін до Закону України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам»: Закон України, 3 берез. 2005 р., № 2457-IV // Уряд. кур’єр.– 2005.– 5 квіт.– C. 12; Голос України.– 2005 р.– 20 трав.– С. 8.
  6. Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування: Закон України, 13 січ. 2005 р., № 2342-IV // Уряд. кур’єр.– 2005.– 2 лют.– С. 1–7.– Вкл.; Голос України.– 2005.– 8 лют.– С. 6–8.
  7. Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей: Закон України, 2 черв. 2005 р., № 2623-IV // Уряд. кур’єр.– 2005.– 1 лип.– С. 10.
  8. Гардецький О. Захист прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування // Вісн. прокуратури.– 2006.– № 1.– С. 12–17.
  9. Глушко В. Міжнародний День захисту дітей//Позакласний час. - 2004. - № 9-10. - C. 91-92
  10. Гончарова Т. Дитячі громадські організації України - на захисті прав та інтересів дітей //Початкова школа. - 2000. - № 8. - C. 11-16
  11. Качан Л. Соціальний захист дітей-інвалідів в Україні //Соціальний захист. - 2000. - № 7. - C. 34-36
  12. Качан, Лідія. Державна допомога на дітей //Соціальний захист. - 2005. - № 2. - C. 12-15
  13. Корнякова Т. Захист прав дітей – пріоритетний напрям наглядової діяльності // Прокуратура. Людина. Держава.– 2005.– № 11.– С. 20–28.
  14. Мироненко В. Захист інтересів дітей у разі розірвання батьками шлюбу //Підприємництво, господарство і право. - 2005. - № 2. - C. 99-102.
  15. На захист прав дітей // Уряд. кур’єр.– 2006.– 8 лип.– С. 4.
  16. Полякова О. Державна підтримка інвалідів з дитинства та дітей-інвалідів //Соціальний захист. - 2006. - № 1. - C. 9-10
  17. Права дітей з особливими потребами: Посіб.-довід. нормат.-правових док.– К.: РННЦ «ДІНІТ», 2002.– 249 с.
загрузка...
Top