Роль національної ментальності в житті суспільства

Вступ.

1. Формування національного менталітету - нагальне завдання сучасної Української держави.

1.1. Історіографія проблеми національного менталітету.

1.2. Особливості формування українського менталітету.

2. Духовний вимір української ментальності.

2.1. Основи формування українського національного менталітету.

2.2. Риси та особливості українського менталітету, його вплив у суспільстві.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми дослідження зумовлена тим, що питання про формування національного менталітету українців завжди хвилювало і хвилює сьогодні всіх національно свідомих громадян України, насамперед її політичну еліту.

Поняття "ментальності народів" завжди перебувало на вістрі уваги провідних учених і політиків ще з прадавніх часів. Сьогодні його досліджують Ю.Римаренко, М.Пірен, М.Вівчарик, В.Капелюшний та ін. Однак їхні дослідження, на нашу думку, мають досить загальний характер без тісної прив'язки поняття "ментальність" до рідної мови індивідуума.

Метою нашої роботи і стало висвітлення таких категорій, як "ментальність" і "мова" стосовно українського національного ґрунту. При цьому ми мали завданням, крім розгляду теоретичного боку проблеми, показати своєрідність української ситуації, що полягає в паралельному становленні державності і дальшої консолідації нації на тлі відродження рідної (української) мови.

Теоретико-методологічний зріз етноментальної тематики сягає ще античних часів, де в рамках так званого латентного періоду давні мислителі порушують евристичну функцію невловимої, але об'єктивно існуючої сфери дійсності, яка в ролі проблеми "духу народів" стає об'єктом філософського осмислення. Вчення про "дух народів", що передує появі в науковому лексиконі терміна "ментальність", є безпосереднім втіленням проблеми співвідношення релігійного й національного начал у бутті того чи іншого народу (де релігія є однією з національних ознак).


1. Формування національного менталітету - нагальне завдання сучасної Української держави

1.1. Історіографія проблеми національного менталітету

Теоретико-методологічний зріз етноментальної тематики сягає ще античних часів, де в рамках так званого латентного періоду давні мислителі порушують евристичну функцію невловимої, але об'єктивно існуючої сфери дійсності, яка в ролі проблеми "духу народів" стає об'єктом філософського осмислення. Вчення про "дух народів", що передує появі в науковому лексиконі терміна "ментальність", є безпосереднім втіленням проблеми співвідношення релігійного й національного начал у бутті того чи іншого народу (де релігія є однією з національних ознак).

Латентний (прихований) період дослідження проблематики вияву ментального феномену та причин його наявності як такого пов'язується із спостереженнями, констатацією і комплексною характеристикою відмінностей у традиціях, звичаях та характерах (вдачах) різних народів. Посилання на "колективний компонент" у рисах характеру релігійно-розрізнених груп (соціальних чи мовних), регіональних поселень, міст-держав зустрічаємо вже в Таціта і Арістотеля. Класичним твором, що став джерельною базою для інших дослідників, був твір, що приписують Гіппократові, в якому з'ясовано теорію про вплив клімату на характери народів. Мислитель дає комплексну характеристику "кліматичної домінанти": "спека й холод, вогкість і сухість повітря впливають на дихання й кровообіг, а тим самим на рухливість, темперамент народів, що, у свою чергу, впливають на витривалість, чутливість, обережність чи сміливість тощо" [2]. Гіппократівський висновок про "залежність способу праці й роду поживи від природних розумів і клімату та їх однозначний вплив на людську вдачу" знайшов своє продовження в більшості досліджень з проблеми детермінант ментальності.

У часи Відродження до проблеми "духу народів і природності їх розмаїття" звертався французький публіцист і дослідник релігійного феномену Жан Боден (XVI ст.), який, наслідуючи Гіппократа, доводив, що "вдача народів залежить від клімату, ґрунту, способу праці, поживи й т.п., які й витворюють природні варіації людства".

Як правило, дослідники так званого латентного періоду оперують такими умовними "синонімами-замінниками" поняття "етноментальність", як "дух" або "душа народу", "національний або народний характер", "етнічна психіка", "колективна чи народна психологія", "народні властивості", "колективний досвід", "колективна свідомість", "національна вдача", "родові якості народу" тощо. Це побічно актуалізує проблематику саме "термінологічної споживи" категорії "ментальність", що посилюється не тільки сьогоденною популярністю вищезгаданих інтерпретацій та відсутністю сталої дефініції самого поняття "ментальність", ай помітним скептицизмом окремих учених щодо "дійсної необхідності" самого терміна.

До історіографії XVII ст. з "проблеми національних менталітетів" відносять також протилежні концепції Рене Декарта та Джона Локка щодо мисленнєво-розумової спроможності індивіда чи народу та модусу інтелекту як такого. Якщо емпіризм англійського вченого заперечував "вродженість змістовних ідей", що дозволило Д Локку простежити зв'язок між відмінностями духовних цінностей і різницею досвіду народів [3], то французький філософ наголошував на "фактичній вродженості ідей" і серед властивих мисленню уявлень називав, крім усього, і ідею Бога [4].

XVIII і XIX ст. стали особливим етапом у розвитку досліджень різних аспектів ментального феномену, що пов'язано з виникненням національних держав і становленням сучасних націй. Так, актуалізуючи проблему падіння моральності, про "дух деїзму" у релігійному вихованні та "залежність людської вдачі від природних та суспільних розумів і виховання" писав Жан-Жак Руссо. Аналогії між кліматом, характером, темпераментом, державним устроєм (дух законів) проводить Шарль Луї Монтеск'є у праці "Про дух законів". Учений акцентує увагу на можливій наявності "кореневої заподії", яка продукує взаємопов'язану типовість будь-якого унікального набору рис колективного характеру певних груп [5].

Заперечивши поділ народів на "вищі" і "нижчі" раси й наголошуючи на ідеї "розумової рівності" всіх індивідів, до окремих проблем ментальності як "інтелектуального оснащення народів" звертався Клод Адріан Гельвецій. Оцінку національного характеру різних народів з футурологічними прогнозами історичної ролі кожного з них дають Імануш Кант та Йоган Гердер. Останній став не тільки прихильником українців та популяризатором їх духовності в Європі, ай ініціював ідею так званого "духовно-владного, местного призначення України". Проблему причинності існування феномену національних характерів з акцентом на "змінність і штучність", а не "постійність і генетичність" у процесі появи й розвитку досліджував англійський філософ і дипломат Девід Юм у фундаментальній праці "Про національні характери" [6].

Серйозний внесок у науковий процес з дослідження нових критеріїв етнонаціональної проблематики зробили представники німецької філософії другої половини XVIII - початку XX ст. Зокрема, Фрідріх Шеллінг висунув ідею про історичне призначення - місійне покликання кожної без винятку нації.

Актуальність ментальної тематики зумовила виникнення "народної психології" як окремої науки, де "дух народів" є не побічною сферою, а центральним об'єктом пізнання. Якщо М. Лацарус фокусував увагу на "психологічних закономірностях людських спільнот, що діють тривалий час", то видатний етнопсихолог Х.Штейнталь відійшов від стандартних норм, заснувавши так званий психологічний напрям мовознавства та "звукокопіювальну теорію виникнення мов" [5, c. 147-148].

1.2. Особливості формування українського менталітету

Доля окремої людини мало чим відрізняється від долі окремого народу, саме тому доля окремого народу мало чим відрізняється від долі окремої людини. Взаємозалежність тут прослідковується завжди, а не в якусь тільки епоху, чи тільки через певні історичні обставини. Окремий представник етносу наділений вдачею, якою наділені всі інші індивідуальні представники цього етносу, а у своїй сукупності вони й творять вдачу етносу, що передається з покоління в покоління з фатальною закодованістю. Це і є національний характер або, як ми тепер стали говорити, - менталітет. У глибинах національного характеру, тобто в глибинах менталітету, - коріння й причини саме такої, а не іншої, історичної долі народу, характеру його державності, майбутнього його держави, а також стосунків з іншими етносами, іншими державами [1, с 4].

Відомо, що для формування національного менталітету першочергового значення набуває наявність (відсутність) у тому чи іншому суспільстві національної ідеї. Національна ідея - це духовна першооснова, джерело національного виховання та особистісного розвитку людини, соціально-психологічний механізм інтеграції соціальних груп, етносів, релігійних конфесій, партій і рухів; джерело суспільного поступу того чи іншого етносу, державотворчої енергії; механізм урівноваження та гармонізації життєдіяльності народів, що населяють певний ландшафт - кліматичний простір і мають спільну історико-політичну долю, орієнтацію на майбутнє [2, с.15]. М.Євшан писав: "Українська національна ідея мусить увійти в основу виховання українських поколінь, стати для них новою релігією, увійти в їх кров" [3, с. 361], оскільки національна ідея є тим загальним успіхом через порозуміння і вміння спільно захищати власні інтереси перед світом. Нашу українську ідею треба сформулювати таким чином, щоб вона спонукала до подолання таких рис нашого менталітету, які призвели до сучасних проблем і яких ми не можемо позбутися в процесі розбудови держави. Попри героїчне минуле, у нашій національній психології присутні такі негативні риси, як соціально-політична, інтелектуально-психологічна несамостійність, а також значний елемент відчуження [3, с. 359]. Нашому народові значною мірою притаманна рабсько-пристосуванська психологія. Зрештою, нам треба усвідомити і визнати, що новітня історія нашого народу - це не тільки результат несприятливих зовнішніх умов, а насамперед результат присутності в нашому національному менталітеті певних рис та якостей, як-от: запізніле соціальне мужніння, відсутність сильної політичної волі, страх перед могутніми сусідами, соціально-психологічна залежність [3, с 360].

З огляду на це стає очевидною не тільки сповільненість процесів консолідації, а і їх визначальна пріоритетність. В Україні народ ще не зрозумів, що Українська держава - це він сам, це всі громадяни, яким сьогодні потрібно визначитися і активно включитися в державотворчий процес, працюючи для утвердження державності, наводити всюди лад і довести до добробуту громадян.

Менталітет (англ. mentality, лат. mens, mentis - характер, душа, спосіб мислення) - глибокий рівень колективної та індивідуальної свідомості; сукупність настанов, нахилів індивіда чи соціальної групи мислити, відчувати та сприймати світ певним чином [4, с 98].

Поняття "менталітет" свого часу було запроваджено в суспільні науки представниками історико-психологічного і культурно-антропологічного напрямків Л.Леві-Брюлем, Л.Февром, М.Блоком та деякими іншими представниками зазначеного напряму. За висловом Ф.Броделя, одного з яскравих представників цієї школи, ментальності суть "темниці, у яких містяться довготривалі часи" [5, с 186-187].

Ментальність - спільне психологічне підґрунтя представників певної культури, що дає змогу безладний потік різноманітних вражень спрямовувати свідомістю і душею в рідне поле діяльності. Отже, виходячи з розуміння менталітету як об'єднавчого чинника, що утворює особливу політико-психологічну спільність людей (з погляду українських мислителів кінця XIX - початку XX ст. - національний характер), можемо розглядати його як певну суму потенцій, що зумовлюють неповторність світобачення і життєдіяльності певної нації [5, с 187].

Перша спроба виявити суму потенцій, що складають національний характер українського народу, пов'язана з іменем М.Костомарова. У своїх творах "Думки про федеративні "Засновини на стародавній Русі", "Нариси народної українсько-руської історії", "Іудеям", "Дві руські народності", "Книга буття українського народу" він шляхом аналізу характерів російського й українського народів недвозначно проводить ідею про те, що український народ - народ самостійний, який має свою історію, мову, культуру, самобутні психологічні особливості.

Починати відродження української ментальності, на наше глибоке переконання, слід з боротьби з хуторянством - "моя хата скраю, я нічого не знаю". Треба брати приклад з євреїв, які, завдяки своїй солідарності, розумові, дисципліні і завзяттю мають сильний вплив не лише у фінансовому світі, але і в медичному, юридичному, мистецькому, а головне - у засобах масової інформації: пресі, на радіо і телебаченні. їх об'єднує не лише релігія, а й національна (етнічна) солідарність.

Відомо, що держава будується згори. Ця істина беззаперечна. Але в той час, коли все менше людей хапається за "мертві символи" - Ленін, Сталін, комунізм - про них нам щоденно нагадують численні пам'ятники, назви вулиць, колгоспів, підприємств, що ще так дбайливо оберігаються в Україні, зокрема на півдні й сході, також і за нової (часом тієї ж старої) влади. Та й у Києві досі немає пам'ятників Мазепі, Петлюрі, Коновальцю, навіть націонал-комуністам Винниченку, Шумському чи Скрипнику. Зате кругом бовваніють "увіковічнені" Ленін, Петровський. Косіор, герби неіснуючої держави.

Хто ж повинен узяти на свої плечі основний тягар формування українського менталітету? Для формування української нації, менталітету перш за все потрібна українська національна ідея, виразником якої має стати український Президент, еліта нації, насамперед політична, об'єднана у велику партію національно-державницького спрямування, українська церква, державна (українська) мова, школа, газета, книжка, радіо й телебачення.

Розглянемо головні, на наш погляд, складники цього процесу - появу українського Президента, створення національно-демократичної партії, постання української церкви та утвердження державної (української) мови, не применшуючи при цьому вирішальної ролі української газети, книжки, радіо й телебачення.

Першочергово сформувати український менталітет мусить українська еліта, перш за все політична. Неспроможність колишньої політичної, економічної, інтелектуальної еліти розв'язати проблеми в інтересах громадян України свідчить про те, що серед них були відсутні особистості. Відтак Україна повинна взяти курс на виховання особистості і покласти це завдання у фундамент української національної ідеї. Звичайно, не кожна людина спроможна досягти рівня особистості, але суспільство мусить створити всі умови для розвитку здібностей людини [2, c. 58-59].


2. Духовний вимір української ментальності

2.1. Основи формування українського національного менталітету

Глибинні пласти українського менталітету, безумовно, закладені землеробством, яке з найдавніших часів було головним заняттям арієзованого проукраїнського та українського етносів. Саме зв'язок з землею визначив особливості світобачення наших предків, їхні культурні орієнтири та соціальну організацію. Вчені Інституту філософії та соціології НАН України в свої численних наукових дослідженнях, довели, що весь уклад життєдіяльності українців (праця, традиції, культура, мова і ментальність) ідеально адаптовані до степового та лісостепового ландшафтів, детерміновані природними кліматичними циклами та сільськогосподарським календарем. Закодовані на рівні архетипу „Україна”, закріплені в традиціях та мові, ці чинники крізь століття генерують свої імпульси, зумовлюючи такі риси українського національного характеру, як тонке відчуття гармонії, виважений підхід до вирішення складних справ, працьовитість, відсутність агресії, ліричне сприйняття життя, м'який гумор, відчуття господаря та певний індивідуалізм (дещо завищена самооцінка, хвалькуватість, пасивність в громадських справах).

Позитивні риси українського національного характеру суттєво деформуються під час реалізації нашим етносом своєї всесвітньо-історичної місії, як буфера між двома типами цивілізацій – західної, європейської та східної, мусульманської. На нашому ментальному рівні це зумовило постійну гіперболізацію зовнішніх чинників, постійне прагнення покласти на них провини за свої численні біди. Тривала відсутність в українського народу власної держави відбилася в національній підсвідомості, як стан людини, що є фактичним хазяїном землі, але через дію зовнішніх, ворожих сил, не може бути її вільним господарем („прийдуть кляті бусурмани (ляхи) і все попалять”). Саме з цього коріння проростають примирення з негативними явищами, терплячість, зайва сором'язливість, прагнення уникнути особистої відповідальності за стан громадських справ.

Аналіз сталих структур української ментальності до певної міри дозволяє виявити особливості історичної долі народу та перспективи його розвитку. В той же час динамізм обумовлює формування нових можливостей розвитку, обґрунтовуючи існування етно-національної спільноти як живого організму, що розвивається відповідно як до зовнішніх реалій існування, так і внутрішніх духовних чинників.

Більшість дослідників феноменологічного напряму до найусталеніших рис українського національного характеру відносять: індивідуалізм, гуманність, демократизм, волелюбність (що часто переростає в анархізм), толерантність та миролюбність, милосердність, щирість та душевність, хазяйновитість, оптимізм, честолюбство, інтровертизм, тощо. У той же час серед найтиповіших рис відзначають нестабільність і суперечливість вдачі, брак колективної волі, національної солідарносте та згоди.

Проте виділення тих чи тих характеристик можна було б продовжити, в залежності від сфери буття українців, що її обирає автор для дослідження, звертаючись до переліку психічних характеристик [7, c. 106-108].

Особливості психічного типу, національного характеру обумовлюють значною мірою специфіку світогляду українського народу. І. Нечуй-Левицький, досліджуючи світогляд українців, відзначав, що «кожний народ творить собі богів, по своєму образу і смаку, дає їм форми по своєму психічному «характеру».

Крім феноменологічного аналізу особливостей психічного типу українців, досить перспективним видається порівняльний аналіз. Зокрема, проведений через пошуки відмінностей та аналогій між характером росіян чи поляків, тобто етнічних спільнот, що відіграли в історії України вирішальну роль. Тут особливо слід відзначити роботи Н. Бердяева, де проводиться глибинний аналіз російської ментальності, та С Франка, який, наприклад, у роботі «Російський світогляд» аналізує глибинні, онтологічні основи специфіки російського світосприйняття.

Зовсім інакше сприймає світ українець. Аналіз історичних, культурних та етнічних особливостей розвитку українців дозволяє стверджувати, що українцям притаманне гармонійне, «земне» ставлення до навколишнього світу. Взаємодія з природою, що завжди була щедрою до українців, породжує оптимістичний психологічний настрій, а специфіка землеробства породжує індивідуалізм як одну з найтиповіших рис українського характеру.

Цю відмінність українського психічного типу від російського відзначав і Т. Масарик — один із найвизначніших теоретиків національного в XX столітті. «Малоруси (тут термін «Малорус» використовується не в політичному сенсі, а для етнографічного і мовного означення людності, що заселяла Україну, Східну Галичину, Буковину і Угорську Русь) відріжняються від Великоросів не лише діалектом, але господаркою, кліматом і багацтвом. Малорус має інший характер, ніж Великорос, унаслідок цілого свого світогляду, як це добре з'ясував Гоголь. Дня Малороса великоросійська мова є зовсім штучною», — вважав Т. Масарик [6, c. 41-42].

2.2. Риси та особливості українського менталітету, його вплив у суспільстві

У подальшому самозаглибленість, ліризм, естетизм та філософічність українського характеру, що притаманні інтровертному психоповедіиковому типу, визначаються як найвластивіші риси українців дослідниками різних напрямів.

На формування саме цих рис вдачі українця значний вплив мало, на думку Д. Чижевського, «постійне тло української історії — природа України... Степ був тією основою, що якнайбільше придалася до усталення психічних рис... Сполучення широти і розмаху краєвиду з буйним розквітом життя, що притаманне Степові як формі буття природи, так само як море, ліс і гори, породжує почуття безмежно-могутнього або величного, а водночас і своєрідний неспокій». Ландшафтні особливості України, на думку дослідників, стали джерелом «величности», що породжує «естетичне і релігійне» почуття і філософську настанову. Саме ці географічні особливості існування українців як автохтонного етносу протягом віків історії формували зазначений психофізичний тип, а відтак і ментальність українців.

Чуттєве ставлення до довколишнього світу як одна з основних рис характеру української людини особливо притаманна українській жінці. Так, Ю. Липа звертає увагу на те. що українські селяни, особливо жінки, наділяють увесь світ здатністю бути живим. І це язичницьке, міфологічне сприйняття допомагає вижити в тих найтяжчих умовах, в яких українці існували протягом віків своєї історії. Коли б не чуттєве ставлення жінки-селянки до своєї праці, життя б перетворилося для неї на пекло, — зазначає Ю.Липа. Українська жінка живе казкою від тисячоліть, і саме ця здатність до створення психологічно гармонійного середовища стає основою збереження роду і тієї стабілізуючої ролі, яку відіграє саме жінка в українській родині15.

Аналіз особливостей взаємозв'язку людини з природою на терені України дозволяє стверджувати, що специфіка української ментальності, особливості національної психології українців та глибинні основи сформованого віками кордоцентричного світогляду народу перебувають у тісному зв'язку із специфічними особливостями українського ландшафту, природного довкілля існування населення даної території. Для українця — це, насамперед, органічна єдність з природним середовищем, заглибленість у природу, нерозривність мікро- та макрокосму. Не можна не погодитися з академіком Д. Гродзинським у тому, що в рисах українців надзвичайно чітко відображається характер природи, на тлі якої триває їхній історичний розвиток, формування у боротьбі, щоденності радощів та горя, сподівань і зневіри. «І в кожному з нас живуть ті настрої, які сторіччями мали наші пращури у рідній домівці-природі».

Довіра до доброї неньки-землі за довгі віки історії українського етносу перетворилася на архетип колективного українського несвідомого, сформувавши психологічний оптимізм і гармонійне світовідчуття українців.

Швидка зміна довколишнього природного середовища призводить до втрати «грунту» під ногами етносу, знищення мікрокосму людини, природних зв'язків і, врешті-решт, втрати почуття Батьківщини. В результаті таких змін відбувається масова маргіналізація населення, що може закінчитися руйнацією етнічної та національної цілісности. Менталітет народу зазнає різких негативних впливів, що призводить в тому числі й до формування нових, здебільшого песимістичних психо-поведінкових настанов. Як правило, вони впливають на вироблення негативного автоуявлення, втрати відчуття гармонійності буття, виникнення психологічного дискомфорту. Негативне значення для українців мала руйнація природного довкілля за триста років російської колонізації, особливо в радянський період, апогеєм якого стала Чорнобильська катастрофа. Масові фобії, що виникли після аварії, і є реальністю існування українців сьогодні, свідчать про втрату гармонії макро- та мікрокосму особистосте, формування песимістичних психологічних настанов значної частини населення [1, c. 108-110].

На основі кордо центричносте українця формується ідилічне уявлення про нього як сентиментальну, м'яку людину. Часто ця характеристика сприймається як беззаперечна. Проте вона має, як довів Г. Грабович, свій початок у міфі про Україну, що розвивається, зокрема, на ґрунті Гсрдерівської моделі слов'янської історії. Гердер висловлює ідею про притаманну слов'янам м'якість та ідилічність. (Аналізові українського кордоцентризму присвячена велика кількість досліджень, як культурологічних, так і філософських. Тому немає потреби зупинятися спеціально на цьому питанні.)

Проте, в польській культурі формується принципово інакше уявлення про Україну. Наприклад, Ю. Словацький Україну трактує як глибинне порогове явище. «Вона існує між світом цивілізації і чистої (втім, якоїсь і моторошньої) природи». В ній нормальні закони людського буття не діють. Це країна «крайніх емоцій, анархії козаччини, що плине молоком, медом і кров'ю». Ця зловісність, непередбачуваність роздвоєної душі українця на жіноче (зло) і чоловіче вольове (добро) начало витворює стереотип некерованого, «дикого» українця, людини миттєвого настрою.

У подальшому селянська сентиментальність, ліризм, що виливається, зокрема, у витворенні примітивних геніальних форм (як-от лірична українська пісня, що, на думку М.Шлемкевича, сягає найвищих рівнів пісенної народної лірики, проте не переростає у щось складніше, залишаючись прикладом геніального культурного примітиву) у поєднанні з жорстокістю та нераціональністю козацького вольового начала обумовлює психічну і світоглядну роздвоєність українського менталітету.

Роздвоєність української душі знаходить відображення в культурній традиції, наприклад, у Шевченка чи Гоголя. Для Гоголя, на думку Г. Грабовича, це протистояння, розірваність і глибока трагедійність боротьби між козацьким і селянським (чоловічим і жіночим ) началом, для Шевченка — протидія між ідеальною спільністю, «святою правдою» і реальною суспільною структурою.

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства менталітет продовжує відігравати свою важливу роль, як „вмонтованого в соціум” регулятора економічних, політичних та культурних подій. Саме завдяки особливостям українського менталітету (певному консерватизму, уповільненості, зваженості) в Україні не відбулося соціальних вибухів в періоди „помаранчевої революції” кінця 2004 року та політичної кризи початку 2006 року. В той же час потрібно зазначити, що ці риси є серйозною перешкодою на шляху реформування нашого суспільства, оскільки вони не дають змоги надати розвиткові країни бажаної динаміки та ініціювати пропив на фронті впровадження в життя інноваційних політичних, соціальних та суто інформаційних технологій.

Втім, ці перешкоди чи навряд можуть вважатися постійними. Чітке визначення та нормативне закріплення спочатку на рівні провідних політичних сил, а потім і на рівні держави української національної ідеї, ініціювання консолідації етносу навколо цієї ідеї значно прискорять соціальні процеси та виведуть їх на рівень виконання Україною своєї всесвітньо-історичної місії. А це можливо на рівні логічного усвідомлення спочатку на рівні національної еліти, а потім і всього нашого населення, архетипу „Україна”[4, c. 13-14].


Висновки

Формування національного українського менталітету є нагальним завданням сучасної української влади, оскільки лише особистість з традиційною національною ментальністю здатна спрямувати свої зусилля на розбудову Української держави і її дальше просування до європейського співтовариства.

Подальші дослідження зазначеного напрямку вбачаються нам у висвітленні стану відродження національної свідомості та самосвідомості українців на новому етапі державотворення.

Ментальність є комплексним і всеосяжним феноменом, оскільки: виявляється в реальних фактах і абстрактній мрії; поєднує буквальне й образне; є генетичною пам'яттю й гіпотетичними планами на майбутнє; абсорбує пристосуванські тенденції, що унебезпечують націю в часи лихоліття з одночасною наявністю прихованих резервів динамічної розбудови й відродження; виявляється в психології, моралі, свідомості, культурі, духовності, релігійності, самобутності етичного й естетичного начал, мовних особливостях, історичних колізіях, стереотипах, що в комплексі визначають частку нації та кожного її представника.

Нині духовно-ментальна проблематика переживає в європейському просторі своєрідне друге народження, набуваючи в аспекті дефініювання вираженого національно-етнічного забарвлення, що лише спонукає до розширення дискусії навколо теоретичного змісту питання. Відсутність загальноприйнятої інтерпретації націоментального феномену обумовлює необхідність і послідовність дослідження української ментальності як основи суспільно-економічних перетворень у сучасній Україні.


Список використаної літератури

1. Вуськович Й. Правосвідомість та її вплив на менталітет українського народу //Право України. - 1998. - № 6. - C. 108-111.

2. Грабовська І. Проблема засад дослідження українського менталітету та національного характеру //Сучасність. - 1998. - № 5. - C. 58-70. -

3. Деформация украинского менталитета //2000. - 2002. - № 49: Форум. - C. 1,7

4. Дмитриченко В.В. Історико-філософський зріз проблеми українського менталітету //Вісник Київського університету імені Т.Шевченка. - 1998. - Вип. 27: Філософія. Політологія. - C. 13-15

5. Зборовська Н. Фемінний характер української ментальності: (За допомогою літературного дзеркала //Сучасність. - 2001. - № 7-8 . - C. 146-155

6. Качковський О. Ідея державності в українському менталітеті//Нова політика. - 1996. - № 1. - C. 41-45

7. Лобань Т. Особливості українського менталітету та його вплив на процес державного будівництва в Україні //Людина і політика. - 2004. - № 4. - C. 106-112.

8. Лопушинський І. Формування національного менталітету - нагальне завдання сучасної Української держави //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2006. - № 3. - C. 207-213.

загрузка...
Top