Quovadis, Україна? (Куди йдеш, Україна?)

Вступ.

1. Сучасні проблеми взаємозв’язку держави, особи та суспільства.

1.1. Характеристика ролі особи у громадянському суспільстві.

1.2. Суспільство як суб’єкт соціальної дії.

2.1. Необхідність модернізації України в сучасному світі.

2.2. Проблеми та пріоритети сучасного гуманітарного розвитку України.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

На сьогодні наше суспільство перебуває в стані системної кризи. Особливо загострюються політичні, економічні, соціальні відносини. Тому так важливо дбати і про розвиток нашої державності і про формування громадянського суспільства.

Після проголошення незалежності України і вибору демократичного шляху розвитку держави з'явилося достатньо наукових праць, присвячених теорії громадянського суспільства. А це засвідчує, що теорія громадянського суспільства знаходить своїх прихильників в нашій державі. Біда тільки в тому, що ідеї громадянського суспільства залишаються ще мало відомими широкому загалу, слабо задіяними в нашому суспільному розвитку.

На сучасному етапі розвитку проблема суспільства мас практичне значення, як питання становлення і функціонування громадянського суспільства. Осмислення загального поняття громадянського суспільства полягає у прагненні систематизувати притаманні даному терміну відмінні ознаки.

Особливістю державного розвитку України є розвиток національного руху після довгих років "пролетарського інтернаціоналізму", який насправді мав на меті придушення національної самобутності українського та й інших народів імперії. При цьому, розвиток деяких національних звичаїв і традицій штучно видавався за свідчення дотримання прав на розвиток національної самобутності. Як наслідок — спалах національного руху з початком демократичних перетворень. Тому одним із пріоритетних напрямків розвитку громадянського суспільства в Україні е наповнення національної ідеї нормативними регуляціями громадянського суспільства. Але при цьому слід пам'ятати, що національна ідея підносить колектив, а ідея громадянського суспільства — особу; різні тут і носії суверенності — нація і особа. Відмінним є відношення до держави. Національна ідея підносить державу як мету нації для власної реалізації, тоді як ідея громадянського суспільства передбачає обмеження держави, аби вона не загрожувала . цінності і суверенності особи. Щоб залучити певною мірою національну ідею до розвитку суспільства, необхідно насамперед демократизувати національну ідею. Основний напрямок — це співпраця з державою, яка б гарантувала не тільки звичайні економічні, громадянські та політичні права, але й забезпечувала якнайбільшу відкритість і свободу дискусій між максимально автономними індивідуумами, а саме:

— гарантування прав інтимності і приватності, щоб індивіди та групи мали простір на виявлення своєї самобутності;

— гарантування прав доступу до публічної сфери.

Громадянське суспільство, в свою чергу, має також дбати про права індивідууму на різні форми колективної діяльності, всіляко підтримувати розвиток національної ідеї, наповнюючи її принципами демократії.

Адже відомо, що історія не знає жодного громадянської о суспільства, яке жило б відповідно до декларованих принципів.


1. Сучасні проблеми взаємозв’язку держави, особи та суспільства

1.1. Характеристика ролі особи у громадянському суспільстві

Особа, суспільство, держава — це елементи, від характеру взаємодії між якими залежить можливість самого існування громадянського суспільства. Завданням цієї статті саме і є спроба довести цю тезу.

Починаючи з характеристики ролі особи у громадянському суспільстві, слід зазначити, що особа в психологічному плані — це системна якість, яка набувається індивідом у предметній діяльності та спілкуванні, яка характеризує його з боку включення в суспільні відносини. Незаперечним є факт, що в центрі відносин громадянського суспільства знаходиться особа, яка є його первинною і головною клітинкою та основною дійовою особою. Це свідчить про те, що громадянське суспільство не за назвою, а за суттю має бути людським суспільством. А тому основні характеристики, що стосуються людини, зокрема її природного суверенітету, свободи і незалежності, переносяться і на громадянське суспільство, також мають визначати його глибинну суть, яка полягає в тому, що воно є добровільною асоціацією вільних і незалежних індивідів, а відтак і саме повинно бути суверенним, вільним і відкритим.

Якщо виходити з того, що головною дійовою особою суспільства є конкретна людина, то вся сукупність людських відносин І відповідних Інститутів, які опосередковують приватне життя і через які вона задовольняє свої потреби та інтереси, і є громадянське суспільство.

Як відомо, в радянській філософській і юридичній літературі домінуючою була позиція, згідно з якою визнавався пріоритет суспільства над особою, суспільних і державних інтересів — над інтересами людини. Суспільство, в якому інтереси людини підпорядковуються його власним інтересам, а тим більше інтересам держави, де мету і засоби її досягнення визначає сама держава, ніколи не мало можливості стати громадянським. У цьому суспільстві людина була гвинтиком, допоміжним матеріалом для досягнення абстрактної мети, одне слово, людським фактором.

У вільному, відкритому суспільстві людина вільна і розкріпачена, вільна у свідомому виборі своїх дій і вчинків, але щоб досягти такого стану, треба мати певні якості і можливості. Насамперед, людина повинна мати певну автономію. Автономію, яка має на увазі не абсолютну ізоляцію, коли ніяке суспільство не буде можливим, а таку, що всі її суспільні зв'язки мають такий характер, завдяки якому вони не суперечать, а, навпаки, забезпечують його свободу, його дії, які є формою практичної реалізації цієї свободи. Зрозуміло, що така свобода має бути забезпечена певними економічними і політичними умовами, які б підтримувались як громадянським суспільством, так і державою.

Що ж до якісної характеристики такої людини, то її можна починати, опираючись на проведенні дослідження особи при соціалізмі, результати яких викладені в роботі Б. Кочубея — "Жити в суспільстві і бути вільним!". Річ у тому, що певному устрою, як економічному так і політичному, відповідає певний "усереднений" набір особистих якостей людини, який виробляється за час її життєдіяльності. Немає сенсу доводити, що соціалізм, який базувався на принципах демократичного централізму і планової економіки, є як економічною, так і політичною протилежністю громадянському суспільству. З цієї аксіоми можна припустити висновок про те, що і певні якісні характеристики, які властиві особистості в межах тієї чи іншої організації суспільного життя, мають бути протилежними.

Виходячи з цього припущення, першою якісною характеристикою людини повинна бути можливість виділяти самого себе, як суб'єкта свого життя і діяльності, не розчиняючись в колективній свідомості якогось "ми" (група, колектив, партія), свідомість має залишатись індивідуальною. Саме і індивідуальність — основа особистої характеристики людини. Втрата індивідуальності за певних обставин має характер психічного захворювання, і типовий приклад якого — поведінка людей у натовпі, під впливом паніки чи екстазу. Тим часом, "індивідуалізм, як вищий принцип моральних відносин, не має значення ні егоїзму, ні самозакоханості, його суть — визнання абсолютного пріоритету поглядів і пристрастей кожної людини".

Ще одним доказом на користь індивідуалізму, який спрямований проти найбільш поширеного принципу соціалістичної доктрини — що "більшість завжди права", і в якому закладена вся суть, проти найпершої мети всякого правління є те, що "більшість на підставі того, що вона "завжди права", не може підкоряти меншість, яка прагне бути вільною. Без сумніву, справедливіше, коли вже дійде до застосування сили, щоб меншість примусила більшість зберегти свободу (в чому не може бути для них зла), ніж щоб більшість, догоджаючи влас-ній підлості, прирікати меншість на образливу долю таких самих, як і вони, рабів. Ті, хто не прагне нічого іншого, крім своєї власної законної свободи, мають право домагатися її завжди, коли це від них не залежить, скільки б голосів цьому не протиставлялось".

Похідним від індивідуалізму є наявність внутрішніх стабілізуючих механізмів, основою яких є розвинуті вищі, духовні структури особи, які дають сенс життя в цілому, а також можливість піднестися над ситуацією і побачити її "з точки зору вічності".

Саме за часів панування соціалістичної ідеології у певної кількості людей зникали ці вищі духовні регулятори, що призвело до знецінення людини та її життя, не тільки для тих, хто керував, а й для самих керованих. Відсутність у людині почуття унікальності свого місця в житті привело до бажання особи бути, як інші, замість бути з іншими. "Індивід у комуністичному суспільстві з народження живе у сфері дії потужної системи впливу, яка впевнено (за рідкісними винятками) творить з нього "нову людину", яка відповідає принципам цього суспільства.

З точки зору людського матеріалу комуністичне суспільство характеризується тим, що в ньому неможливі у масовому виконанні індивіди, які визначаються терміном "особистість".

Звідси й залежність людини від поведінки групи, так звана конформність. В умовах громадянського суспільства такій залежності є певна перешкода — це наявність власності. Особі важко дивитись на свої гроші, свою землю і таке інше очима інших людей. Наявність власності — це реальна підстава для ще одного ступеня свободи індивіда — економічної, яка вже має забезпечуватись певними умовами в самому суспільстві.

Важливою індивідуальною якістю особи має бути його моральний настрій, а саме — його "добропорядність і честь стану". Саме цьому Геґель відводив велику роль у нейтралізації негативного впливу "чистих випадковостей" у громадянському суспільстві. Саме вони потребують, "щоб цей індивід, за власним визначенням, завдяки своїй діяльності, своїй старанності і вмінню, став членом громадянського суспільства і залишався ним, щоб він піклувався за себе тільки через це опосередкування з загальним і спільним, а також набував цим визнання у своїй уяві та уяві інших".

Зрозуміло, що такі якісні характеристики особи як індивідуалізм, моральність, наявність внутрішніх стабілізуючих механізмів не зможуть існувати без відповідних умов в суспільстві і в державі як духовних, так і правових. Передусім у державі "людину визнають і з нею спілкуються як з розумною істотою, як з вільною особистістю, і кожна окрема людина зі свого боку, робить себе гідною цього визнання тим, що долаючи природність своєї свідомості, підкоряється загальному, в собі і для себе існуючій волі, закону, отже, щодо інших веде себе так, як належить вести себе усім, визнає їх тим, ким сам хотів бути визнаним, вільною людиною, особистістю".

Тут ми бачимо ще одну умову розвитку людських якостей у вільному суспільстві, а саме — індивідуальну свободу. Продовжуючи порівняння людських якостей за умов соціалізму і в громадянському суспільстві, цікаво побачити аналогічне зіставлення поняття свободи кожної окремої особистості, зроблене Алексісом де Токвілем ще у 1848 році. Він писав: "Демократія розширяє сферу індивідуальної свободи,— соціалізм її обмежує. Демократія визнає вищу цінність кожної людини; соціалізм перетворює кожну людину просто в знаряддя, в цифру. Демократія і соціалізм не мають між собою нічого спільного, крім одного слова — рівність. Водночас слід зауважити, що й тут є різниця: демократія прагне до рівності у свободі, тоді як соціалізм — до рівності в примусі та рабстві". Свобода в розумінні Токвіля — це: а) свобода від примусу і свавілля; б) звільнення від пут, що не дають людині свободи вибору. На відміну від цього соціалізм пов'язує свободу з пізнанням необхідності, розглядаючи її як певне звільнення від пут, що накладаються економічною системою, але все це не більш як інша, та все ж влада.

Висновком з вищенаведеного буде те, що особа в громадянському суспільстві не тільки мета чи основа, а й рушійна сила, яка завдяки своїм вільним, індивідуальним зусиллям забезпечує відповідну життєдіяльність суспільства, маючи при цьому певні якості та можливості, головними з яких є індиві-дуальність і свобода.

З іншого боку, треба усвідомлювати те, що будь-який ідеал людини неможливий, тому що л ю -дина не може бути завершена. Досконалої людини не може бути. Звідси, як пише відомий німецький філософ K. Ясперс, наступний висновок про те, що справжня цінність людини полягає не в роді або типі, до якого вона наближається, а в історично єдиній людині, яка не може бути замінена чи заміщена. Цінність кожної окремої людини тільки тоді буде недоторканою, коли конкретних людей не розглядатимуть як взаємозамінюваний матеріал для формування за загальною міркою.

Проте, на думку M. Бердяева, "Особа може себе реалізувати лише у спілкуванні з іншими особами. Особа не може реалізувати повноту свого життя за умови замкненості в собі. Особа має відстоювати свою незалежність, духовну свободу, здійснювати своє призначення саме в суспільстві".

Визначивши характеристику особи в громадянському суспільстві, логічно буде зробити аналогічний аналіз і суспільства. Спочатку як поняттєвої категорії для того, щоб побачити, де межа між поняттями "суспільство" і "громадянське суспільство".

Правова література дає трактування суспільства у широкому і вузькому розумінні. Суспільство в широкому розумінні — це соціальний організм, частина природи, що включає в себе людей, які постійно працюють над удосконаленням знарядь і засобів виробництва.

У вузькому значенні — це певний етап людської історії (суспільно-економічної формації1). В історії філософії та соціології суспільство частіше всього сприймається, як сукупність людських індивідів, об'єднаних для задоволення "соціальних інститутів" або контролю за своїми діями. Як нам здається, поняття суспільства набагато ширше, воно є сукупністю економічних і політичних взаємозв'язків, я к і забезпечують діяльність людей як колективного суб'єкта суспільних відносин. Поняття суспільства зв'язано з такою соціальною організацією і життєдіяльністю, які формують певну спільність людей як суб'єкта історичної, соціальної практики.

Згадуваний вище політолог K. Гаджієв вважає, що суспільство — це спілка особистостей, без яких воно втрачає всякий сенс. Якість суспільства залежить від якості особистостей, що його складають, які кладуть печатку своєї волі, власних спрямувань, моральних орієнтирів на форми суспільного життя.

1.2. Суспільство як суб’єкт соціальної дії

В сучасних умовах вже не досить говорити про суспільство як про сукупність людей і систему взаємодії між ними. Суспільство стає насамперед суб'єктом соціальної дії, який передбачає й інші елементи, з якими воно перебуває у взаємодії. Такими елементами можуть виступати особа, держава з її інститутами, а також явища соціального життя.

Тривалий час суспільна думка йшла від модифікації суспільства на громадянський і мілітарні його типи. Мілітарні (мобілізаційні) механізми нерозривно пов'язані з адміністративно-командною системою, яка не є породженням злого наміру. Мілітарний тип організації суспільства сприймається як протилежність громадянському, і тому його характеристика для нас має певний інтерес.

По-перше, будь-який з елементів цієї організації не діє на принципах самоорганізації. "Головна ідея, яка закладена в адміністративній системі,— це ідея анти-самоорганізації, і реалізується адміністративна система в боротьбі із самоорганізацією".

Ця система має нестійкий характер, їй бракує зворотних зв'язків між її елементами. Політичні фактори регулювання домінують над соціальними та економічними.

По-друге, економічна система виступає об'єктом політичного регулювання. Самоуправління не поширюється на рівні трудових колективів. Соціальна система структурована слабо. Поділ суспільства на соціальні групи є поділом відносно до розподільчого механізму.

Держава із знаряддя залагодження суспільних інтересів перетворюється в інструмент нав'язування волі соціальних груп, що контролюють його.

Держава зосереджує увагу на інтересах окремих соціальних груп, а не людей. Всевладдя і безконтрольність держави з боку суспільства базується на соціальній апатії населення і на відсутності громадянського суспільства.

Ще однією цікавою ознакою, за якою можна характеризувати сутність суспільства, є його ставлення до життєвих благ. "Боротьба за життєві блага — вічний закон людського існування. Важливо визначити, у чому конкретно в певному суспільстві полягають життєві блага, за які точиться боротьба, якими засобами вона здійснюється і хто в ній має переваги. Одна справа — боротьба за легшу роботу, мізерну надбавку до заробітної плати, за метр житлової площі... Інша — боротьба за роботу, яка потребує більше сил і здібностей, але яка дає більше засобів до існування, більше прибутку, нові ринки збуту. В одних випадках у боротьбі має перевагу талановитіша, освіченіша людина, в інших — нездара й хитрун. У будь-якому суспільстві можна знайти всі приклади. Але в кожному типі суспільства щось переважає". Зрозуміло, що в громадянському суспільстві перевага повинна бути за талановитими і здібними людьми. Забезпечити таку перевагу повинен весь механізм функціонування суспільства.

Ось тут ми саме й підходимо до межі, яка відокремлює розуміння суспільства взагалі і громадянського зокрема. Насамперед це певний рівень саморегуляції, при якому забезпечується захист інтересів всіх членів суспільства і передусім — особи. Ми вже зазначали, що в центрі суспільства перебуває конкретна людина, її потребам та інтересам підпорядковується весь суспільний механізм. У суспільства не може бути іншого інтересу, окрім служити кожній окремій людині. Не може бути якогось загального, суспільного чи державного інтересу, який би не відбивав інтерес окремої людини.

Карл Поппер у своїй фундаментальній праці "Відкрите суспільство та його вороги" досліджує розвиток "відкритого суспільства" з часів античності ідеї. Суспільства, яке відмовляється від абсолютного авторитету традиційного і водночас робить спроби встановити й підтримати традиції — старі чи нові, але які відповідали б стандартам свободи, гуманності та раціонального критицизму. Досить цікавим є один з принципів, за яким K. Поппер розрізняє відкрите суспільство від закритого, а саме: "...племінне чи колективістське суспільство ми будемо називати закритим суспільством, а суспільство, в якому індивіди вимушені приймати особисті рішення,— відкритим суспільством". Це саме і є той прояв індивідуальності, на необхідності існування якого ми будували характеристику особи у громадянському суспільстві.

Розуміння відкритого суспільства набагато глибше ніж може видатись на перший погляд. Про це свідчить таке висловлювання K. Поппера: "Коли ми говоримо, що наша західна цивілізація почалася з греків, то маємо усвідомлювати, що це означає. Насправді це свідчить про наступне: греки почали найбільшу революцію, яка, здається, все ще перебуває у своїй початковій стадії, а саме — в стадії переходу від закритого суспільства до відкритого".

Можливо, перехід до такого відкритого суспільства саме і є шляхом побудови громадянського суспільства. На нашу думку, це тотожні поняття.

Продовжуючи характеристику суспільства, окремим моментом можна відзначити забезпечення в ньому пріоритету основних прав і свобод людини на рівні її інтересів.

Далі є потреба визначитися з питанням про співвідношення громадянського суспільства і держави. Питання про обсяг і форми їх співвідношення в історії вирішувалось по-різному. В одних випадках пріоритетне значення надавалось державі, яка відігравала основну роль у формуванні громадянського суспільства, в інших держава розглядалась як результат розвитку громадянського суспільства, як його інститут. Якоюсь мірою в останньому випадку маємо справу з уявленням, яке панувало в нашій науковій літературі про те, що економіка визначає політику, а оскільки громадянське суспільство — це передусім певна система виробничих і всіх інших відносин, то й держава походить з громадянського суспільства, як певний рівень його економічного розвитку.

З таким підходом важко погодитись. Безумовно, рівень економічного розвитку суспільства впливає на державу, обумовлюючи її політичні можливості, напрямок політики та ін. Але навряд чи можна заперечувати й те, що політика теж може мати пріоритет над економікою. Це яскраво підтверджується сучасним станом речей в Українській державі, де від рівня та якості політичних рішень, насамперед законодавчих, залежить рівень і якість економічного добробуту. У зв'язку з цим постають досить доречні запитання: "Чи правильно вважати, що економіка має пріоритет над державою, і яка ж саме роль держави в існуванні суспільства та чи можливе взагалі існування бездержавного суспільства, перехід до якого пов'язується з розвитком суспільних інститутів?".

Початок негативного ставлення до держави, мабуть, був пов'язаний з його далеко не гуманною політикою протягом багатьох віків існування, з використанням державної влади не в інтересах забезпечення соціальної справедливості та свободи особистості. Марксизм підвів під таке ставлення до держави певну теоретичну базу, визначивши, що держава виникла в результаті поділу суспільства на антагоністичні класи і з самого виникнення стала знаряддям примусу.

Але якщо уявляти державу як явище, зайве для суспільства, тоді виникає ряд запитань. Чому держава протягом тисячоліть була і є частиною природно-історичного процесу розвитку суспільства, чому вона не відмерла раніше, чому жодна з соціальних теорій, крім анархізму, не виступала за ліквідацію держави та звільнення від неї суспільства? Та головне, чи є підстави взагалі відмовлятись від держави як політичної структури, враховуючи її роль для встановлення розвинутого демократичного суспільства в багатьох країнах?

Відповідь на всі ці запитання може бути одна: мова має йти не про те, потрібна держава чи ні, а про те, якою повинна бути держава, для того щоб виконувати певну роль у формуванні та функціонуванні громадянського суспільства.

Враховуючи вищенаведене, слід прийти до певних висновків у питанні співвідношення громадянського суспільства і держави. По-перше, не слід недооцінювати роль держави в процесі переходу від квазісоціалістичного суспільства до громадянського. Без держави неможливо реорганізувати суспільство, тим більше вирішувати ті чи інші економічні, соціальні чи політичні питання, які стоять перед суспільством. Роль держави в співвідношенні з суспільством, котре за його допомогою має бути реформоване, не повинна обмежуватись лише забезпеченням сприятливих умов, а й зосереджуватись на організаційному аспекті справи. Особливо це стосується Української держави й суспільства, де внаслідок врахування особливості історичного розвитку, відсутній національний державний досвід та існує специфічна ментальність населення. Сучасне співвідношення українського суспільства і держави характеризується значною автономією і слабкою взаємною контрольованістю.

По-друге, розвиток держави, як і сильної державності, не обов'язково веде до придушення громадянського суспільства. Про те свідчить досвід розвинутих західних країн, де в умовах сильної держави демократичні традиції розвинуті так, що монополізм держави зведено до мінімуму.

Що ж до сучасного стану українського суспільства, то він, на думку Римаренко Ю. L, характеризується тим, що "державницька ідеологія ще не має відповідних політичних сил, які виробляли б відповідну ідеологічну "матерію". Нема достатнього зв'язку державних установ з громадсько-політичними силами, не вироблені стратегія, методи українського державотворення, а політична, правова, філософська думка ще не розробила цих основних положень... І тут, як ніколи, важливо виробити довір'я до держави, яка гарантує права людини; подолати хворобу антидержавності і низьку патріотичну свідомість...".

Визначаючись у питанні співвідношення суспільства і держави, треба зупинитись на тому, що крім суті і змісту держава в громадянському суспільстві повинна володіти певними якостями чи ознаками. У юридичній літературі таку державу, яка б за сумою своїх ознак мала підстави органічно вписуватись для існування у громадянському суспільстві, вже давно називають правовою державою. Розглядаючи ознаки цієї держави, можна досить виразно побачити її взаємозв'язок і взаємодію з суспільством, а також призначення держави у громадянському суспільстві. Але це тема для іншого дослідження.


2. Проблеми та шляхи розвитку громадянського суспільства в Україні

2.1. Необхідність модернізації України в сучасному світі

Враховуючи особливості перехідного часу, в якому знаходиться Україна, має бути проведена в життя така концепція співвідношення особи, суспільства і держави, яка дозволила б не тільки змінити сьогоднішній менталітет людини, але й сприяти формуванню вільної особи з високою політичною, економічною і правовою культурою, яка усвідомлює свою цінність і гідність. Ця концепція передбачає, що епіцентром громадянського суспільства є людина, її права, свободи й інтереси, що всі інститути громадянського суспільства і держави утворюються постільки, поскільки є необхідність створити умови для нормальної життєдіяльності людини, захисту її прав і свобод. При цьому державні інститути мають нести подвійний тягар, забезпечуючи через закони, по-перше, рівні для всіх людей умови і можливості, по-друге, нормальне функціонування громадянського суспільства в цілому. Отже, на конституційному рівні має бути закладена якісно нова модель правової організації життя людини і суспільства, відповідно до якої весь державний і суспільний механізм спрямовується на здійснення і захист прав і свобод людини. Всі політичні, економічні, соціальні і культурні права людини мають знайти своє відбиття у відповідних інститутах громадянського суспільства, таких, як власність, свобода підприємництва, екологічна безпека, сім'я, освіта, наука і культура, громадські об'єднання, свобода інформації та інших. Ці інститути повинні стати надійним матеріальним фундаментом прав і свобод людини.

Українська політична система демонструє недостатню ефективність. Вона не стримує лідерів політичних сил від намагань зосередити всю владу в одному центрі й навіть узурпувати її всупереч принципу верховенства права. Державна влада в її нинішньому вигляді не демонструє цілісності, слабко залежить від волі суспільства і неспроможна здійснювати перспективну політику для реалізації національних інтересів. У своїх практиках влада демонструє розрив між політичними деклараціями і здатністю втілювати їх у життя. Навіть вже створені передумови демократизації суспільства і перші успіхи свободи не можуть вважатися незворотними і значною мірою залежать від політичної кон’юнктури.

Україна прагне утвердитися як активний і відповідальний учасник європейського і міжнародного співробітництва, який виконує важливу роль у забезпеченні стабільності, безпеки і економічного розвитку європейського регіону. Процес такого утвердження ще далекий від завершення і пов’язаний із значними труднощами як через складну зовнішньополітичну кон’юнктуру, так і через внутрішні причини, серед яких цього року найшкідливішою була «партизація» зовнішньої політики і політики у сфері безпеки.

2.2. Проблеми та пріоритети сучасного гуманітарного розвитку України

Формування власної національної стратегії розбудови суспільства знань в Україні має стати національним завданням розвитку держави у першій чверті XXI сторіччя. Міжнародний досвід здійснення модернізації країн дозволяє виділити пріоритети відповідної державної політики, сфери реалізації державних заходів, послідовні етапи розбудови, а також основні індикатори розвитку суспільства знань. Зволікання з прийняттям необхідних політичних та організаційних рішень може залишити Українську державу на узбіччі цивілізаційного розвитку, стане загрозою її незалежності.

Україні потрібен механізм залучення до прийняття державних рішень нової якості інтелектуальних сил, здатних забезпечити конкурентоспроможність нашої країни у сучасному світі, готовність нації зустріти виклики майбутнього.

Роздержавлення суспільства на базі Конституції України передбачається по таких напрямках:

- в галузі політичній — закріплення багатопартійності, створення державою на основі закону рівних умов для діяльності політичних партій, інших громадських об'єднань; заборона будь-якій політичній партії чи організації привласнювати собі право здійснювати державну владу; проведення виборів на багатопартійній основі;

-в галузі економічній — приватизація державних і комунальних підприємств на основі приватної власності (індивідуальної і колективної); невтручання держави і її структур в безпосередню господарську діяльність підприємств незалежно від форм власності; свобода підприємництва і договорів;

- в галузі ідеологічній — будь-яка ідеологія не може зводитися до рангу державної і закріплюватись у законному порядку, не кажучи про конституційний рівень, як це було в попередніх радянських конституціях; відокремлення церкви від держави, невтручання держави у справи релігії; роздержавлення і деідеологізація освіти, науки і культури, всієї духовної сфери суспільства на основі конституційного гарантованого права на свободу думки, совісті і релігії; нарешті, децентралізація державної влади, зміцнення справжніх органів місцевого самоврядування.

Протягом багатьох століть боротьби українців за свою незалежну державу, коли Україна перебувала у складі інших держав, ідеологія націоналізму, що об'єднувала всі національні сили різних відтінків на ґрунті прагнення до політичного самовизначення, відігравала роль цементуючого фактору в змаганнях за самостійну і незалежну національну державу.


Висновки

У кінцевому рахунку все ж таки є всі підстави сказати, що молода українська держава обрала в цілому правильний шлях, шлях цивілізованого суспільства, яке ґрунтується на загальнолюдських цінностях. Передусім, і це найголовніше, Україна стала незалежною державою з перспективними конституційними намірами стати демократичною і правовою. Стосовно ж перехідного суспільства, яким є сучасна Україна, то попередньо узагальнюючі його характеристики є такими:

• усі сфери життєдіяльності охоплені системною кризою, особливо вражені економіка і соціальна сфера;

• на рівні керівництва державою відсутнє цілісне уявлення про шляхи виходу із кризи, не розроблена відповідна Урядова Програма Дій;

Підбиваючи підсумок, можна сказати, ідо сьогодні основними шляхами побудови громадянського суспільства в Україні є:

- розширення масової бази влади, підвищення політичної культури населення, створення нових можливостей участі громадян в управлінні державними і суспільними справами;

- активізація процесу роздержавлення усіх сфер суспільного життя, формування справжніх інститутів громадянського суспільства як ринкового, так і неринкового характеру (благодійні фонди, споживчі товариства, клуби за інтересами, товариства, асоціації тощо), розвиток різних форм громадського самоврядування і самодіяльності. До речі, у США існують сотні тисяч центральних, штатних, регіональних і місцевих асоціацій (політичних, культурних, релігійних, воєнно-патріотичних і т. п.), які охоплюють 2/3 населення США. Це і є соціальна база громадянського суспільства;

- постійне удосконалення контрольних механізмів, тобто механізмів зворотного зв'язку від суспільства до держави;

- максимальне розширення сфери судового захисту прав і свобод людини, формування поваги до права і до закону;

- виховання нормального природного патріотизму — національного і державного — на основі поваги до національної історико-культурної спадщини;

- зміцнення свободи інформації і гласності, відкритості суспільства на основі щонайширших зв'язків із зарубіжним світом; в піднесення рівня суспільної свідомості, подолання явищ соціальної пасивності, оскільки справа не тільки в наявності демократичних установ і процедур та інформованості населення, але й в умінні жити в умовах демократії, користуватися її благами, в готовності до постійного удосконалення політичної системи у відповідності зі зміною конкретно-історичних умов.

Іншими словами, має відбутися максимальне роздержавлення усіх сфер суспільного життя. Проте це роздержавлення зовсім не означає повної відмови від державного в межах закону регулювання соціального життя.


Список використаної літератури

1. Біляцький С. Необхідність оновлення економічної моделі розвитку. Новий період розвитку України та проблеми інтеграції до сучасного світу //Наука і суспільство. - 2006. - № 9-10. - C. 2-7

2. Барков В. Громадянське суспільство в Україні: проблеми та їхнє вирішення //Вибори та демократія. - 2006. - № 3. - C. 20-27

3. Костенко О. Гегель і проблема діалектики громадянського суспільства і держави //Право України. - 1998. - № 6. - C. 72-76. - Бібліогр.8 назв.

4. Лощихін О. Взаємодія сучасної держави та суспільства у сфері економіки: деякі проблеми //Право України. - 2006. - № 12. - С.9-14.

5. Опалько Ю. Проблеми становлення громадянського суспільства у програмних документах українських політичних партій //Стратегічні пріоритети. - 2006. - № 1. - C. 27-34.

6. Пацук Ю. Проблема врегулювання політичних конфліктів в українському суспільстві //Людина і політика. - 1999. - № 2. - C. 48-50

7. Рубцов В. Актуальні проблеми формування громадянського суспільства в Україні //Євроатлантикінформ. - 2006. - № 2. - C. 50-56

загрузка...
Top