Протосоціологічні вчення від стародавніх часів до середини XIX століття

Вступ.

1. Соціальні теорії XVII-XVIII ст.

2. Ідея нової науки про суспільство А.Сен-Сімона.

3. Поретивізм О.Канта і початок академічної історії соціології.

4. Органі стична теорія суспільства Г.Спенсер.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Вік соціології звичайно відлічують приблизно від середини XIX ст. з поширенням праць Огюста Конта та Герберта Спенсера, в яких було зроблено перші спроби систематизованого викладу цілісного розуміння суспільства. Звичайно, це не означає, що до появи цих праць людство залишалося байдужим до проблем свого суспільного буття і не робило спроб якось осмислити їх. Такі спроби знаходимо вже в первісних культурах у формах міфологічних та релігійних уявлень (тотемізм тощо). Стародавні цивілізації Китаю, Індії, Єгипту, Греції та Риму залишили численні письмові пам'ятки досить розвинених філософських концепцій, де світорозуміння не обмежувалося лише природним середовищем, а й поширювалося на сферу соціальних взаємин людей. Це, наприклад, етико-політичне вчення Конфуція, староіндійські Веди та Упанішади, теорія ідеальної держави Платона, протосоціологічні та етичні погляди Аристотеля, Епікура, Лукреція Кара та ін.

У мислителів стародавнього світу (особливо починаючи з Арістотеля) спостерігаємо початки диференціації знань і поступове виокремлення (відгалуження) конкретних наук з філософії. Численні спостереження за подіями суспільного життя та людською поведінкою згодом конституюються в історичні, економічні, політичні, правничі та інші суспільствознавчі дисципліни. У межах власне філософії залишається теоретичне осмислення природного та суспільного буття людини, її пізнавальних можливостей. З ускладненням філософських систем виокремлюється така галузь їх, предметом вивчення якої стає природа суспільства, або суспільна природа людини. Саме в цій галузі (її називають соціальною філософією) сформувався той фонд ідей і проблем, що його згодом успадкувала соціологія, і тому його можна розглядати як власне протосоціологію.


1. Соціальні теорії XVII-XVIIIст.

Гуманістичний потенціал античної культури, успадкований та освоєний мислителями епохи Відродження, набув свого подальшого розвитку в працях філософів та природодослідників XVII—XVIII ст. То була переломна доба в історії західноєвропейських країн: змінювався не лише суспільний лад, а й свідомість людей. Природничо-наукова революція та філософія Просвітництва позбавили релігійний світогляд колишньої монополії. Не порвавши остаточно з ідеєю божественного походження людини, соціальна філософія тієї пори намагалася віднайти раціоналістичне тлумачення людської соціальності, а також натуралістично пояснити суспільні явища. Показовими щодо цього були концепції походження суспільства англійських філософів XVII ст. Томаса Вудро Гоббса та Джона Локка.

Традиційно ототожнюючи суспільство з державою, вони, на відміну від античних мислителів, виводили суспільність людини не з її природної доброзичливості й схильності до спілкування із собі подібними, а навпаки, з її нібито природженої асоціальності. Первісні властивості людини, або її "природний стан", за Т.В. Гоббсом, це — почуття абсолютної свободи і вседозволеності, егоїзм, ворожість й агресивність. Звідси — "війна всіх проти всіх", а норма поведінки — "людина людині — вовк". Щоб запобігти взаємному винищенню, люди змушені були вдатися до своєрідного суспільного договору, тобто відмовитися від частки свободи і своїх прав на користь держави як виразника загального інтересу і суспільного блага. До речі, в договірні відносини, на думку Гоббса, люди вступають не з державою (сюзереном), а лише між собою, відводячи останній роль зовнішнього гаранта дотримання договору. Таким чином, суспільне буття, підпорядкованість державній владі Гоббс розглядає як вторинні, похідні від суворої необхідності вгамовувати свою первісну (тваринну) сутність.

Дещо пом'якшену версію концепції "природного стану" і "суспільного договору" запропонував згодом Дж. Локк — основоположник соціально-політичної доктрини лібералізму, автор концепції конституційної парламентської монархії, яка, зокрема, передбачала поділ влади на законодавчу, виконавчу та "федеральну". За Локком, вільні й рівні в природному стані люди, вступаючи в договірні відносини, передають урядові лише частку своїх природних прав, а решту зберігають за собою. До таких невід'ємних прав кожної людини належить насамперед право на життя та засоби життєзабезпечення: працю і власність. Останню він розглядає як першорядну умову переходу від природного стану до суспільного. Державна влада повинна підпорядковуватися закону. Народ в особі парламенту та органів місцевого самоврядування залишається сувереном. У разі невиконання владою своїх договірних обов'язків (особливо щодо недоторканності власності як гарантії індивідуальної свободи) народ має право позбавити її довіри і розірвати з нею "договір"[5, c. 152-154].

Започаткована античними філософами дискусія навколо природи людської суспільності не тільки не вичерпалася нетрадиційними ідеями з цих питань Т.В. Гоббса та Дж. Локка, а й набула додаткового імпульсу для розвитку у XVIII ст. Уже учні Дж. Локка (зокрема, А.Е.К. Шефтсбері) категорично заперечували тезу про вроджену асоціальність людей, а отже, й про суспільство як неприродне, вимушене, штучне утворення. Зіткнення протилежних позицій щодо оцінки "природного стану" людей і характеру їхнього "суспільного договору" тривали в тій чи іншій формі протягом усього століття. Відповідно і суспільність людей розглядалась або як прояв їхньої свободи, природної схильності до спілкування, або ж як прояв незалежної від їхньої волі суворої необхідності.

У фокусі теоретичних пошуків опинилася проблема мотивації соціальної поведінки людей: чи суспільство виникає внаслідок притаманної людям моральності, чи цей процес відбувається незалежно від спонукань людських вчинків, тобто є об'єктивним результатом поєднання різних за характером і спрямованістю людських взаємодій. Подальшим розвитком другої альтернативи стала політекономічна версія виникнення суспільства, що бере свій початок від ідей британського філософа Дейвіда Юма та його співвітчизника економіста Адама Сміта.

Виходячи з традиційних засад моральної філософії, Д. Юм також розглядає людину як істоту, соціальну від природи. В пошуках мотивів, що спонукають її дотримуватися вимог "громадського блага", він вводить поняття альтруїстичної загальнолюдської "симпатії", яка протистоїть почуттям егоїзму та індивідуа-лізму. Проте у своїй соціальній поведінці, у взаєминах з іншими люди змушені керуватися принципом справедливості, який, у свою чергу, ґрунтується на усвідомленні суспільного інтересу та взаємної вигоди. Моральний обов'язок діяти справедливо, не на шкоду іншим, таким чином, не тільки не суперечить у концепції Д. Юма об'єктивним потребам суспільства, а й приводить у кінцевому підсумку до поєднання індивідуального інтересу з громадським. Саме ця взаємозалежність людей, об'єктивний збіг їхніх інтересів і визначають з необхідністю суспільний спосіб існування їх, становлять фундаментальну підвалину соціального зв'язку.

Д. Юму належить також ідея трудового походження власності ("все набувається працею"), яка згодом стала вихідною в економічній теорії А. Сміта. Класик британської буржуазної політекономії виводить суспільну взаємозалежність людей з поділу між ними праці, а отже, і з необхідності обміну її результатами. Суспільство розглядається як своєрідний трудовий і міновий союз людей, які виробляють різні види продукції та послуг. Працюючи заради задоволення власних потреб, кожен виконує також певну суспільно необхідну функцію, а отже, приносить користь іншим, що пояснює поєднання в людині індивідуального й суспільного. Останнє відтворюється в поколіннях успадковуванням суспільного поділу праці, який історично склався і корениться в різноманітності природних умов та індивідуальних властивостей людей. Незалежно від конкретних цілей та мотивів продуктивної праці й не зважаючи на певні негативні наслідки її вузької спеціалізації, обмін діяльністю створює, за переконанням А. Сміта, об'єктивний економічний фундамент спільного існування людей[3, c. 106-108].

Усвідомлення того, що суспільство існує об'єктивно, незалежно від моральних якостей його членів, їхньої релігійності, свідомості взагалі, а також спроба пояснити механізм відтворення соціальних зв'язків — найцінніші надбання соціальної філософії, які підготували підґрунтя для виникнення соціології. Іншою гілкою теоретичного осмислення суспільства була філософія історії. її плідні ідеї щодо закономірностей історичного розвитку людства, його етапів, характеру, рушійних сил і спрямованості стали одним із джерел формування перших концептуальних конструкцій молодої науки.

Основоположником філософи історії справедливо вважають італійця Джамбаттіста Віко. Суспільство він розглядає як єдиний закономірний процес розвитку людства, представлений конкретними історіями окремих народів. Мету філософського дослідження історії він вбачає в тому, щоб віднайти "спільну природу народів", загальні закони їх історичного розвитку. Кожен народ, за Дж. Віко, проходить три стадії розвитку: релігійну ("дитинство"), героїчну ("юність") та громадянську ("зрілість"). Стадія, або епоха, — це цілісна соціокультурна формація, підпорядкована своїм законам господарювання, соціальної організації, державного устрою, духовного життя. На прикладі історії Стародавнього Риму Дж. Віко демонструє закономірний характер переростання однієї стадії в наступну, неминучого завершення всього циклу розвитку загибеллю певного суспільства та переходу його до початкової стадії нового циклу. Крім ідей стадійності та циклічності історичного розвитку, у Дж. Віко знаходимо багато цікавих спостережень та висновків щодо механізму функціонування різних сфер суспільного життя, зокрема послідовність зміни форм політичного устрою, боротьба суспільних станів як головна причина таких змін, взаємозалежність економіки, політики, моралі й релігії тощо.

Іншим видатним представником філософії історії кінця XVIII ст. був німецький учений-просвітитель Йоганн Готфрід Гердер. Різнобічні інтереси, енциклопедична обізнаність дали йому змогу висловити слушні ідеї з багатьох питань природознавства, антропогенезу, суспільного життя, мовознавства, історії культури, естетики тощо. Серед чинників, що впливають на суспільне життя, Гердер називає і природні умови, але визначальною засадою історичного розвитку вважає прогрес культури. Накопичення знань, виробничого досвіду, традицій і норм, мистецькі надбання та передавання їх від покоління до покоління, від народу до народу і становлять, на його думку, головний зміст культурного поступу людства. Сенс цього поступу він вбачає у дедалі зростаючій гуманізації умов суспільного життя. Просвітницька діяльність Й.Г. Гердера, зокрема пропаганда ідей французьких просвітителів, справила значний вплив на духовне життя сучасної йому Німеччини, а його філософсько-історичні та культурологічні розвідки стали помітним надбанням світового суспільствознавства. Гуманістична спрямованість ідейного доробку Й.Г. Гердера зробила творчу спадщину вченого близькою сучасним поколінням людей з їхніми турботами про мир, міжнародне співробітництво, торжество загальнолюдських цінностей[1, c. 83-85].

Серед загальновідомих філософсько-історичних концепцій не можна не згадати запропоновану Георгом Вільгельмом Фрідріхом Гегелем — класиком німецької ідеалістичної філософії XIX ст. Успадкувавши ідеї попередників про поступальний характер розвитку людства, він розглядає історію як "прогрес духу в усвідомленні свободи". Цей прогрес здійснюється через "дух" окремих народів, які послідовно змінюють один одного по завершенні своєї творчої місії. На кожному етапі всесвітньої історії носієм прогресу виступає один народ, духовні надбання якого втілюються в його державній організації, праві, релігії, мистецтві, філософії. У своєму розвитку "світовий дух" по черзі самореалізувався в "дусі" народів Стародавнього Сходу, античної Греції та Стародавнього Риму, германських народів і нарешті досягає своєї кінцевої мети — самопізнання — в духовних надбаннях німецького народу сучасної Гегелю пори (отже, в прусській монархії та в гегелівській філософії). Однак, як вважають багато критиків, заради логічної стрункості запропонованої абстрактно-ідеалістичної схеми історичного процесу автор її нехтує історичною конкретикою і рухається не від фактів, не від аналізу неповторної реальності епох, народів, особистостей, а навпаки, дає їм таку інтерпретацію, яка вигідно ілюструвала б його дедуктивні побудови[6,c. 157-158].

2. Ідея нової науки про суспільство А.Сен-Сімона

Першим відчув і виразив ці нові тенденції в розвитку знання про суспільство та людину видатний представник французького утопічного соціалізму Клод Анрі де Рувруа Сен-Сімон (1760—1825).

На початку XIX ст. наукова думка, усвідомлюючи безплідність філософії, надає все більшої переваги так званому позитивному знанню, яке можна одержати через окремі спеціальні науки шляхом спостереження й експерименту, і відкидає «метафізичні проблеми». В 30-х роках О. Конт обґрунтує принципи позитивізму як філософський напрям, виходячи з розуміння «позитивного» знання як такого, що є науковим, а не спекулятивним, «метафізичним». Сен-Сімон один з перших приходить до розуміння «позитивного» знання і позитивної науки.

Ще в 1813 р. Сен-Сімон у праці «Начерк науки про людину» пропонує перейти від абстрактної; гадальної науки про людину до справжньої і «надати науці про людину позитивний характер, засновуючи її на спостереженні і розробляючи методом, який використовується в інших галузях фізики». У цій короткій фразі міститься кілька нових принципово важливих для суспільствознавства ідей: ідея нової науки про людину, надання цій науці принципово нового характеру («позитивного», а не «метафізичного»), орієнтація нової науки на спостереження дійсності (замість метафізичного теоретизування) і використання точних методів подібно до тих, які вживаються в «галузях фізики»' (так Сен-Сімон називає галузі природознавчих наук). Сен-Сімон зробив спробу дати класифікацію наук, хоча і не завершив її. Проте в загальному вигляді вона включає фізику, під якою автор розуміє все природознавство. Фізика ділиться на дві частини — фізику неорганічних («неорганізованих») тіл (це астрономія, що вивчає космос» сонячну систему, земні фізичні явища) та фізику органічних («організованих») тіл — хімія, фізіологія, психологія. Науку про людину Сен-Сімон назвав «соціальною фізіологією», або ж «соціальною фізикою», яка завершує класифікацію наук.

Наукове пізнання розвивається від фантазії до спостереження і збирання фактів і від них — до узагальнення, Сен-Сімон зазначав, що спочатку знання базується на домислі, здогадці, гаданні або припущенні і лише пізніше перетворюється в позитивне знання (наукове). Так, спочатку астрономія була астрологією, хімія — алхімією, психологія починалася з марновірства, а фізіологія — з шарлатанства, тоді як з переходом їх на «позитивний» рівень вони базуються на фактах спостереження, і їхня система знання стала науковою[8, c. 179-181].

Як і Кондорсе, Сен-Сімон вважав основою прогресу суспільства прогрес знання, прогрес людського розуму, який він розглядав як «верховний закон».

Історія суспільства — єдиний ланцюжок взаємопов'язаних між собою знань «минулого — теперішнього — майбутнього», оскільки прийдешнє складається з минулого і сьогоднішнього інтелектуального потенціалу. Розглядаючи історію суспільства як безперервний прогрес розвитку людського розуму, Сен-Сімон розкриває її через «закон трьох фазисів» — тристадійного процесу в розвиткові мислення: теологічний, метафізичний, позитивний «фазиси».

Незважаючи на те, що Сен-Сімон проголошує необхідність нової науки про людину, його «закон трьох фазисів» все ж тяжіє до методологічних схем, проти яких він сам виступає.

Ідеї Сен-Сімона про нову науку лягли в основу системи позитивної філософії О. Конта. Виникнення позитивізму, який формується як філософський напрям у 30-х роках XIX ст., закріпило нову парадигму в наукових дослідженнях цієї епохи. Започаткований О. Контом і продовжений Дж. С Міллем, Г. Спенсером та іншими, позитивізм абсолютизував досягнення природознавства і виступив проти: спекулятивної «метафізичної» традиції (філософії), стверджуючи, що наука не потребує філософії, яка стоїть над, нею. Проте «позитивна» наука потребує узагальнення своїх висновків і синтезу наукових природничих та суспільних. знань, а ці завдання в змозі вирішити наука, за якою можна зберегти стару назву — філософія. Але ця філософія не визначає розвитку науки, а навпаки, сама визначається нею. Такою була позитивістська реакція на безплідність попередньої філософії. Позитивізм, відкидаючи стару «метафізику», ввів декілька нових теоретико-методологічних положень, які визначали «позитивне» наукове дослідження: 1) відмова від спекулятивного і пріоритет спостереження в процесі пізнання; 2) орієнтація на «точні» методи природознавства; 3) відкидання традиційних «метафізичних» намагань розкрити причини явищ, відхід від пояснення їх сутності і заміна цих принципів фіксацією явищ та їх взаємодії з описанням цих процесів за формулою: «Наука відповідає на питання «як», а не «чому» відбувається явище»[4, c. 141-142].


3. Позитивізм О.Канта і початок академічної історії соціології

На початку XIX ст. на зміну суспільству, що визначалося О. Контом як теологічне і військове, прийшло інше, яке він назвав науковим та індустріальним. У ньому вчені створюють нову інтелектуальну й моральну основу суспільного порядку. Саме спосіб мислення, панівні ідеї слугують фундаментом соціального ладу. Взагалі історія людства мислилася О. Контом як історія духовного прогресу у вигляді перемоги позитивного світорозуміння.

Позитивне мислення стосовно суспільства втілювалося в новій науці — соціології. Саме в ній вбачали засіб подолання кризи навколишнього соціального світу. Така наука, синтезуючи усі попередні досягнення, здатна спиратися, за проектом 0. Конта, на загальні закони розвитку людства, що можуть використовуватися для удосконалення суспільної організації.

Обґрунтовуючи нову науку, О. Конт прагнув точно визначити її місце в людському пізнанні, основні закони. Для цього було розроблено класифікацію наук. Починаючи від гранично абстрактних, загальних і поступово переходячи до конкретних дисциплін, контівська ієрархія наук набуває такого вигляду: математика, астрономія, фізика, хімія, біологія, соціологія, де кожна наступна наука досліджує дедалі складніші явища. Із запропонованої ієрархії випливає, що розвиток конкретних наук передбачає попереднє вивчення положень, встановлених більш абстрактними науками. Оскільки соціологія є найбільш складною й конкретною наукою, то вона спирається на істини, відкриті всіма іншими науками. Водночас соціологія може і має будуватися за зразками передових наукових дисциплін.

Створення всеохоплюючої системи наук було потрібне основоположнику соціології для викладення "позитивної філософії", тобто того, що є науковим у науках (закони, методи, предмет вивчення), та відокремлення її від метафізики і релігії. Соціологія знаменувала прихід позитивної стадії розвитку людського пізнання, перемогу над схоластикою і містицизмом минулого. На думку Конта, соціологи повинні вивчати "соціальні органи" так само, як біологи вивчають живі організми. Він наголошував на "органічній цілісності", саморегуляції суспільства, частини якого взаємозалежні. Такий підхід у соціальному аналізі отримав назву функціоналізму.

Аналіз суспільства передбачає вивчення соціального порядку (соціальну статику), а також соціальних процесів і змін (соціальну динаміку). В першому випадку досліджують умови існування й закони функціонування суспільної системи, у другому — закони розвитку і зміни соціальних систем. Визначивши місце соціології в системі наук, О. Конт сформулював таке завдання: розкрити закони соціального буття в його організованих формах та процесах розвитку.

Суспільство слід досліджувати в його цілісності та історичній конкретності, людина ж має розглядатись як продукт навколишньої її соціальної реальності, яка розвивається за природними законами. Принцип взаємозалежності при реалізації індивідуальних запитів і здібностей передбачає загальну згоду, що і є основою соціальної системи. Ця контівська ідея домінує в традиції соціологічного позитивізму. Він дотримувався позиції, згідно з якою соціальна структура не може бути редукована до характеристик індивідів, скоріше за все її можна пояснити, виходячи з характеристик і зв'язків її частин.

Закони розвитку суспільства — це "закони спадкоємності", або моделі змін у соціальних системах у часі. Такі зміни О. Конт характеризує як гуманістичні стадії розвитку, зумовлені філософськими домінантами соціуму. Соціальний прогрес є продуктом розумового розвитку, висхідними стадіями духовного зростання народу. Інтелект людства у своєму розвитку проходить три стадії — теологічну, метафізичну і, нарешті, позитивну. Цим стадіям відповідають форми господарювання, суспільного ладу, політики, мистецтва. Контівський "закон трьох стадій" мав проілюструвати його тезу, що соціальний розвиток залежить від інтелектуальної основи — розумового розвитку людства[2, c. 59-61].

4. Органістична теорія суспільства Г.Спенсер

Виведення законів соціальної еволюції, а точніше принципів соціального структурування, зростання і диференціації, вважається головним внеском Г. Спенсера в історію соціологічної думки. Під соціальною (надорганічною, як писав учений) еволюцією він розумів стадії розвитку суспільства від простого до складного, а також у більш спеціальному плані — загальний процес структурування.

Спенсерівська стадійна модель розвитку передбачає зростання і диференціацію суспільства. Зростання зумовлене збільшенням населення і процесом складання менших "соціальних мас" у більші, поєднанням первісно не пов'язаних частин, тобто зростання рівнозначне інтеграції частин. Інтеграція ж має супроводжуватися (або передувати) диференціацією структур суспільства. Еволюція — це зміна соціального організму від стану відносної невизначеності, незв'язності, гомогенності (однорідності) до стану відносної визначеності, взаємозв'язаності, гетерогенності (різнорідності). Зростання соціального організму збігається зі зростанням складності структури. Так, у первісному суспільстві всі його члени задовольняють свої потреби самі. Проте з розвитком суспільства намічаються відмінності у спрямуванні діяльності (поділ праці), автономізація частин, а також взаємна залежність членів суспільства. Структурна диференціація викликана необхідністю якомога кращого пристосування до боротьби за виживання.

Еволюційна модель суспільного розвитку подається соціологом у вигляді процесу взаємонакладань зростання і диференціації, що його можна спостерігати за трьома осями: регулятивною, оперативною (або такою, що підтримує) та розподільчою. Зростання відбувається шляхом ускладнення структур, а диференціація — шляхом розділення регулятивних, оперативних і розподільчих структур та внутрішньою диференціацією їх. Еволюціонування зумовлене спочатку нестабільністю однорідної маси. Зовнішні сили штовхають елементи цієї маси в різні напрями. Інтеграція можлива лише з переходом на вищий ступінь розвитку. Стійкість більш гетерогенної і структурованої спільноти щодо зовнішніх руйнівних сил, за Спенсером, — головний фактор соціальної еволюції. Він показує, як у результаті поєднання менших людських агрегацій у більші (звичайно шляхом завоювань, підкорення більш слабких, укладання політичних угод) можна простежити рівні соціального розвитку. Кожний етап має свої риси та особливості, ретельно зібрані й описані Г. Спенсером у таблицях.

Запропонована ним система універсальних категорій, моделей порівняльних досліджень стала прототипом порівняльної історичної соціології. Незважаючи на схематизм, пізнавальна модель Г. Спенсера значно вплинула на вивчення розвитку соціальних систем, започаткувала низку методологічних принципів історико-соціологічних досліджень. До арсеналу соціологічного теоретизування ця теорія, крім самого моделювання еволюційного розвитку суспільства, внесла ідею циклічної зміни типів соціальної організації: мілітаристського (централізованого) та індустріального (децентралізованого), методологічні положення крос-культурних досліджень типів соціальних устроїв.

Г. Спенсер цілеспрямовано добирав докази можливості по-будови соціологічної науки на підвалинах законів, притаманних природничим наукам. Такі загальні закони для етики, політичної економії та соціології він обґрунтовував організмічними аналогіями. Подібно до класифікації, розробленої К. Ліннеєм, живих організмів на види, підвиди тощо, соціальні агрегації також, за Спенсером, можуть бути класифіковані, виходячи з морфологічних (структурних) і психологічних характеристик. Така класифікація передбачає велику різноманітність типів соціальної організації. Організмічні аналогії стали однією з головних рис спенсеризму. Багато в чому вони були виправдані, і не провина вченого в тому, що досі соціологія не позбулася зайвого біологізму. Г. Спенсер і сам намагався уникнути прямолінійних організмічних аналогій, зауважуючи, що при розгляді живого організму і суспільства існує дещо більше, ніж просто аналогія. Важливо лише те, що органічна (тілесна) і суперорганічна (соціальна) організації керуються загальними принципами, мають певну структуру, функції та спрямованість розвитку.

У працях Г. Спенсера неважко віднайти зачатки усіх форм сучасного функціоналізму. Аналізуючи роль різноманітних соціальних інституцій у суспільстві, він щоразу вказував, що всі вони слугують справі підтримки суспільства як цілого. Особливу увагу він приділяв функціям елементів суспільної системи, які мають підтримувати її цілісність та забезпечувати розвиток.

Органіцизм і функціоналізм, систематизація "соціальних фактів" та інші характерні риси соціології Г. Спенсера, запозичені з природничих дисциплін, не заступають, проте, положень його теорії, присвячених специфіці соціального пізнання. Тут Г. Спенсер багато в чому був піонером. Він обстоював наукову слушність соціології, яка тільки починала набувати ознак наукової дисципліни. Британський учений доклав чимало зусиль, аби довести, що узагальнення і пояснення, розкриття причинної зумовленості інваріантів соціального світу, що вивчаються, мають таку саму закономірну форму, як і в "точних науках". Складність соціальної реальності аж ніяк не заперечує можливостей віднайти фундаментальні закони в соціальних процесах, а оскільки такі закони виявляються і є розуміння їх, то, робить висновок Спенсер, стає можливою наука. Ґрунтовні порівняльні екскурси до історії біології, психології та інших наук надають його аргументації досить переконливої форми[9, c. 264-266].


Висновки

Соціальне пізнання XVII—ХУШ ст. створило якісно нові умови свого подальшого розвитку в XIX ст. Соціально-економічні, політичні, духовні потреби і логіка розвитку самого наукового пізнання зумовили широке розгортання різноманітних соціальних досліджень. Завдяки розвиткові математичного знання, у тому числі й закону великих чисел, та на основі відкриттів певних константних залежностей і закономірностей між соціальними явищами виникають принципово нові ідеї, аргументи і способи пояснення, що змінює старі парадигми, зумовлює появу^нових методологічних і світоглядних уявлень про суспільство. Деякі з цих ідей були висловлені у XVIII ст. Однією з найважливіших стала ідея можливості передбачення розвитку соціальних подій і соціального прогнозування. Це вже були не просто здогадки чи обережні гіпотези, які траплялися й раніше (Фукідід, Полібій, Віко та ін.), а переконання, підтверджені фактами.

Відкриття законів матеріального виробництва класиками «політичної класичної економії та встановлення статистичних і демографічних об'єктивних тенденцій і закономірностей були додатковими аргументами і зміцнювали впевненість, що об'єктивні закони притаманні не лише окремим елементам соціальних підсистем, а й суспільству в цілому. Крім того, досягнення політекономії, соціальної та моральної статистики (як часто називали демографічні дослідження), фундаментальні ідеї філософії історії про цілісність і єдність людства та загальних законів його розвитку давали новий поштовх у пізнанні соціального.

Соціальне знання вступає в XIX ст. з масою нових плідних ідей та проблем.

Чітке усвідомлення представниками філософії історії того, що історія — продукт людської діяльності, напівінтуїтивно підводило до розуміння людини та суспільства як особливого, специфічного феномена.


Список використаної літератури

1. Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник/ Андрій Гера-симчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян,; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. -3-є вид., вип. й доп.. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. -245 с.

2.Лукашевич М. Соціологія : Базовий курс: Навчальний посібник/ Микола Лукашевич, Микола Туленков,; . -К.: Каравела, 2005. -310 с.

3. Попова І. Соціологія: Пропедевтичний курс : Підручник для студ. вузів/ Ірина Попова,; Пер. з рос. В.П.Недашківський. -2-е вид.. -К.: Тандем, 1998. -270 с.

4. Сасіна Л. Соціологія : Навчальний посібник/ Людмила Сасіна, Наталя Мажник; М-во освіти і науки України, Харківський нац. економічний ун-т. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -206 с.

5. Соціологія : Підручник/ Ред. Віктор Георгійович Городяненко,. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Академія, 2002. -559 с.

6. Соціологія : Терміни. Поняття. Персоналії. Навч. словник-довідник для студентів/ Укл.: В.М.Піча, В.М.Піча, Н.М.Хома; Соціологічна асоціація України . -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2002. -474 с.

7. Соціологія: Короткий енциклопедичний словник/ Під заг. ред. В.І.Воловича. -К.: Укр.Центр духовн.культури, 1998. -727 с.

8. Соціологія : Підручник/ Н. П. Осипова, В. І. Астахова, В. Д. Воднік та ін.; За ред. Н. П. Осипової; М-во освіти і науки України. -К.: Юрінком Інтер, 2003. -335 с.

9. Черниш Н. Соціологія : Курс лекцій/ Наталія Черниш,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. -3-є вид., перероблене і доп.. -Львів: Кальварія, 2003. -540 с.

загрузка...
Top