Причини демографічної кризи в Україні та роль держави в її подоланні

Вступ.

1. Основні причини демографічної кризи в Україні.

2. Сучасний стан народжуваності.

3. Демографічна політика держави.

4. Шляхи подолання демографічної кризи.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Демографи відзначають поступове зростання темпів народжуваності в Україні. У столиці за перше півріччя поточного року народилося на 20 немовлят більше, ніж померло людей. А рекордсменами стали Донецька і Дніпропетровська області. Попри оптимістичні показники, зазначають експерти, українське суспільство все одно невпинно скорочується.

Несприятлива демографічна ситуація в Україні і насамперед різке зменшення народжуваності пов’язані із загостренням проблем функціонування сім’ї як осередку відтворення населення, зниженням її демографічного потенціалу.

Поглибилася деформація шлюбно-сімейних процесів, започаткованих ще у 1960-х роках. Поширилися такі явища, як відкладання шлюбів і народження дітей, безшлюбне материнство та соціальне сирітство (покинуті батьками діти), зменшилася кількість зареєстрованих шлюбів, збільшилася кількість розлучень та вдів. Навіть у 2003 році, коли показники шлюбності зросли, кількість зареєстрованих шлюбів була в 1,3 раза меншою, ніж у 1989 році; 28,6 відсотка дітей, народжених жінками молодше 20 років, є позашлюбними, 17 відсотків сімей з дітьми — неповними (у містах — 19,3 відсотка).

Спостерігається масове поширення бездітності та однодітності: дві третини сімей мають лише одну дитину.

Середня кількість членів у сім’ї практично не змінюється з 1989 року і становить 3,2 особи (у містах — 3,1, селах — 3,4).

Загострюються проблеми матеріального утримання і виховання дітей у сім’ях, особливо молодих, багатодітних та неповних, з несприятливим морально-психологічним мікрокліматом.

Глобальні процеси індустріального розвитку та урбанізації, поступове звільнення сім’ї від виконання виробничої функції, відокремлення дорослих одружених дітей від батьків, зумовлене економічними, культурними, психологічними факторами, спричинили формування тенденції до поширення сімей, які складаються з шлюбної пари і дітей. Однак поряд з цим зберігається практика спільного проживання дорослих дітей та одного із самотніх батьків подружжя, що пов’язано як із шлюбно-сімейними традиціями, так і з проблемами з житлом, низьким рівнем пенсійного забезпечення, розвитку інфраструктури та сервісу для людей похилого віку.

Практично не впливає на багатодітність такий економічний фактор, як потреба в робочих руках для селянських господарств та матеріальному забезпеченні в старості. Масове залучення жінок у суспільне виробництво, необхідність у задоволенні їх освітніх, професійних та громадських інтересів зумовили малодітність та бездітність. Унаслідок цього протягом останніх 10–15 років дітородна ситуація в українських сім’ях значно погіршилася. Стрімке зниження рівня життя і утворення глибокого розриву між його стандартами та реальним рівнем призвели до того, що 80 відсотків молодих подружніх пар віддає перевагу не дводітності, а створенню умов для забезпечення належного рівня доходів, близько двох третин — наявності окремої квартири.


1. Основні причини демографічної кризи в Україні

Демографічна криза – глибоке порушення відтворення населення, що загрожує самому його існуванню. Протягом усієї демографічної історії людства аж до кінця XVIII ст. причинами демографічної кризи були часті голодування, епідемії та війни; обумовлений ними високий рівень смертності призводив до скорочення чисельності населення деяких країн і регіонів світу, а інколи й до повного обезлюднення територій. Історичний процес зміни репродуктивної поведінки в деяких промислово розвинених країнах виявляє тенденцію до падіння рівня народжуваності нижче від необхідного для простого відтворення населення, що є причиною сучасної демографічної кризи

Всі хочуть, щоб подружні роки, особливо ті, які припадають на першу пору сумісного життя, були щасливими, проведеними без думок про те, чи зробити подарунок коханій людині, чи просто купити продуктів на вечерю... Всі хочуть, щоб їхні діти були добре нагодованими, гарно вдягненими та мали все необхідне для повноцінного зростання та перебування у середовищі однолітків. Проте мають це не всі. А прагнення будь за що „налагодити побут” до весілля, призводить до того, що саме весілля відбувається у зрілому віці, коли постає питання можливості вже не як виростити, а як народити дитину. Крім того, людина, яка робить кар’єру, жертвуючи особистим життям, набуває психологічних проблем, пов’язаних із неможливістю впустити у своє життя іншу людину. Серед кар’єристів існує тенденція остраху перед дітьми, через появу яких, в них виникають незвичні клопоти у побуті, які забирають робочий час, а, крім того, існує реальна загроза бути звільненим (для жінки) у разі вагітності. Економічні та житлові проблеми є одними з головних причин, які змушують молодь свідомо відмовлятися від „вчасного” створення сім’ї.

Проте демографи вважають, що ці причини були актуальними у 70-х роках минулого сторіччя. Починаючи з 90-х років, дослідники дійшли висновку, що економічні та житлові причини впливають на рівень народжуваності не прямо, а опосередковано. Існує чимала кількість сімей високого достатку, в яких народжена одна дитина. Тож однією з причин відсутності бажання народжувати та виховувати дітей стала переоцінка цінностей, яка призвела до відсутності потреби у дітях.

На сьогоднішній день Україна перейшла межу зафіксованої Державним комітетом статистики у 2003 році демографічної кризи. Станом на 1 жовтня 2007р. в Україні, за оцінкою, проживало 46710,8 тис. осіб. Упродовж 2006р. чисельність наявного населення України зменшилася на 218,7 тис. осіб, або на 6,2 особи на 1000 населення.

Загальне скорочення населення відбулось виключно за рахунок природного скорочення – 225,2 осіб, у той час як міграційний приріст населення становив 6,5 тис. осіб. Порівняно з 2005р. природне скорочення зменшилось на 43,1 тис. осіб, або з 7,6 до 6,4 особи у розрахунку на 1000 жителів.

Природний рух населення у 2006р. характеризується зростанням народжуваності та скороченням смертності. Порівняно з відповідним періодом минулого року народжуваність зросла з 9,0 до 9,8 немовлят на 1000 жителів. Найбільш інтенсивно народжуваність зростала у Рівненській (з 12,4 народжених на 1000 жителів до 13,6%), Херсонській (з 8,9% до 10,1%) областях та в Автономній Республіці Крим (з 9,0% до 10,1%).

Однак природний рух населення країни характеризується суттєвим перевищенням числа померлих над живонародженими: у 2006р. на 100 померлих припадало 60 дітей народжених живими[5, c. 8].

Проведений аналіз сучасної демографічної ситуації, а також її динаміки протягом останніх років свідчить про наявність в Україні поряд із соціально-економічними проблемами глибокої демографічної кризи, більш інертної та практично некерованої, негативні наслідки якої для подальшого розвитку країни важко передбачити.

Статистичні порівняння з іншими країнами свідчать, що за основними показниками природних змін населення - народжуваності, смертності, природного приросту - Україна стоїть не тільки після країн Заходу, але й республік колишнього СРСР. За рівнем народжуваності (9,6 ‰ ) вона посідає передостаннє місце серед них та країн Європи, за смертністю населення (15,4 ‰ ) - 2-е місце серед країн континенту, за рівнем дитячої смертності (14,4 дитини на 1000 новонароджених) її показники входять у першу сумну десятку показників для європейських країн, за очікуваною тривалістю життя (67 років) - 109-е місце у світі, коли ще у 1994 р. посідала 87-е.

Загрозою для перспектив розвитку нації стають обсяги й темпи депопуляції, тобто абсолютного зменшення населення внаслідок перевищення кількості померлих над кількістю народжених. Вона почалася в Україні з 1991 р. і нині таке зменшення становить близько 1 млн осіб.

Втрачені в Україні традиції багатодітності призвели до того, що у 1995 р. сумарний показник народжуваності, тобто кількість дітей, що може народити кожна жінка упродовж усього репродуктивного періоду свого життя, становив 1,6 дитини на одну жінку. Зазначимо, що для розширеного відтворенння населення необхідно мати 2,2-2,4 дитини. Падіння життєвого рівня, що триває, невирішеність екологічних проблем, загострених наслідками Чорнобильської катастрофи, соціально-психологічний дискомфорт - все це примушує більшою мірою, ніж раніше обмежувати розмір сім'ї. Процес зниження народжуваності характерний для багатьох розвинених країн світу, нині це загальна тенденція демографічного розвитку. Але є та межа зниження народжуваності, яку не можна переступити, оскільки за нею - процес депопуляції набуває незворотного характеру. Україна сьогодні підійшла до цієї межі.

Крім того, різко зменшилася кількість шлюбів, зростає число розлучених, удівців і особливо удовиць, збільшується частка бездітних і однодітних родин, а це ще більше погіршує демографічні перспективи держави.

В Україні постійно зростає рівень смертності населення. Спостерігається особливо висока смертність чоловіків у працездатному віці, яка перевищує смертність жінок в аналогічному віці майже вчетверо. Тільки за рахунок цього фактора Україна втратила у 1969-1993 рр. понад 500 тис. чоловіків у віці від 16 до 50 років.

Відбувається зростання смертності населення від інфекційних та паразитарних хвороб, що є ганебним явищем для цивілізованої країни. Збільшилася смертність від туберкульозу, яка у 2-9 разів перевищила відповідні рівні, наприклад, Польщі, хоча остання має найвищі показники серед розвинених країн.

Зростає смертність від факторів, спричинених соціальною напругою. У 1995 р. проти 1990 число вбитих зросло на 85 %, самогубців - на 37 %. Інтенсифікується вимирання найбільш вразливих груп населення - дітей, жінок, осіб похилого віку.

В результаті зниження народжуваності населення країни "старішає". Частка осіб похилого віку у 1995 р. становила в цілому по Україні понад 1/5, а в селах - 1/3 всього населення.

Головною ознакою сучасної демографічної кризи є те, що в Україні відбуваютья негативні зміни не тільки у кількості, але й у якості населення. Під час обстеження стану здоров'я населення виявилося, що рівень загальної захворюваності в Україні - один із найвищих серед країн на теренах колишнього Радянського Союзу. Поширюються соціальні хвороби. Так, за рівнем захворюваності алкоголізмом і наркоманією Україна перебуває на 2-му місці серед зазначеної групи країн. Існує тенденція значного погіршення здоров'я нинішніх дітей і підлітків. Лише один з чотирьох-п'яти може вважатися цілком здоровим. Проблема поліпшення здоров'я населення сьогодні перетворилася у проблему його елементарного збереження[7, c. 2-4].

Україна є першою серед країн світу за темпами скорочення населення. За 14 років українців стало менше на 5 млн. Це — дуже високий показник, і особливу стурбованість викликає підвищення смертності саме працездатного населення.

За цими показниками Україна випереджає Європу у 3–4 рази. Найчастіше українці помирають внаслідок куріння — щороку 100–110 тис. (з них 10% пасивні курці), від алкоголізму — понад 40 тис. щороку та від травматизму. Порівняно з розвиненими країнами тривалість життя в Україні на 15 років менша. І ці показники ніяк не пов’язані з якістю надання медичної допомоги та з фінансуванням галузі охорони здоров’я. М. Поліщук навів такі дані: в 2004 р. фінансування галузі охорони здоров’я становило 12 млрд грн. (чисельність населення — 47,2 млн), в 2007 р. — понад 21 млрд грн. (чисельність населення становила 46,3 млн), тобто збільшення фінансування галузі відбувається на фоні постійного зменшення кількості населення, а цих коштів все одно недостатньо. Причиною такого явища, на його думку, є підвищення загальної захворюваності, пов’язане з неправильним способом життя громадян.

Нерівномірність в розвитку суспільства, природно-екологічні і соціально-політичні потрясіння, війни, репресії, якими багата українська історія XX ст., і супутні їм різкі погіршення рівня життя відчутно позначаються на режимі відтворення населення, ведуть до падіння народжуваності, зростання смертності. До подібних наслідків приводять і умови політичної і економічної нестабільності, які викликані останніми роками хиткою системою управління, з важко керованим процесом встановлення цивілізованих норм правової держави і ринкових відносин.

Становлення ринкових відносин приводить до природного переміщення зайнятості з виробничої сфери в сферу обслуговування. Проте, щоб рівень виробництва забезпечував потреби економіки і населення, необхідна висока продуктивність праці, а цим вітчизняна промисловість не відзначається. Зниження питомої ваги промисловості в структурі зайнятості населення повинне супроводжуватися зростанням економічної ефективності промислового виробництва на основі досягнень науково-технічного прогресу, наукової організації праці і виробництва, чого насправді в промисловості не відбувається. Ці вимоги в рівній мірі відносяться і до будівництва, і до інших галузей економіки.

Сучасна демографічна ситуація характеризується збереженням тенденції скорочення чисельності населення України, його економічно активної частини і питомої ваги зайнятості населення. Згідно з останнім переписом населення України, проведеним 5 грудня 2001 року, у країні проживало 48 457 100 осіб. Згідно даних Державного комітету статистики, в Україні проживало на кінець 1990 року – 54,94; 1991 – 52,06 ; 1992 – 52,24 ; 1993 – 52,11 ; 1994 – 51,73 ; 1995 – 51,3 ; 1996 – 50,82 ; 1997 – 50,37 ; 1998 – 49,92 ; 1999 – 49,43; 2000 – 48,92 ; 2001 – 48,46 ; 2002 – 48,0 ; 2003 – 47,62 ; 2004 – 47,28 ; 2005 – 46,96 млн. осіб.

Як повідомляє Державний комітет статистики, з 46958740 осіб на кінець 2005 року в містах проживало 31886688, у сільських районах – 15072052 осіб. Як бачимо, природний приріст населення в Україні в 2005 році, як і раніше, - негативний. У країні народилося 389831 особа, померла – 715462, причому 3889 з них – діти у віці до 1 року. Загальний коефіцієнт народжених на 1 тис. населення становив 9,0, померлих 16,6,померлих дітей у віці до 1 року – 10,0 на одну тисячу.

Прогноз характеру відтворення населення, здійснений Інститутом демографії і соціальних досліджень національної академії наук сумісно з Держкомітетом України , показує, що чисельність її населення найближчими роками і далі скорочуватиметься унаслідок зниження протягом останніх 15 років рівня народжуваності і зростання смертності і може скоротитися до 35 млн. осіб в 2050 році. Питома вага населення молодше працездатного віку знизилась з 23% в 1995 р. до 15,4% в 2005 р., а молодь, як відомо, є основним джерелом поповнення населення в працездатному віці.

Як і в глобальному масштабі, в Україні відбувається старіння населення, а також урбанізація - зростання частки міських жителів . Найбільш швидко зростає чисельність населення великих міст – Київ, Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса –за рахунок прибуття населення з невеликих міст і сіл в пошуках роботи.

Серед регіональних проблем необхідно відзначити особливо низьку народжуваність в Чернігівській, Черкаській, Полтавській, Сумській, Вінницькій областях України, а також деформовану у бік збільшення частки населення старшого віку і абсолютне переважання в цій структурі жінок[12, c. 65-68].

В Україні жінок більше 55 % в загальній чисельності населення. Цей дисбаланс у співвідношенні статей негативно впливає на демовідтворювальні процеси в суспільстві. Крім того, медицина повідомляє, що більше 20 % молодих жінок за станом здоров’я не можуть народжувати дітей. За розрахунками спеціалістів, щоб стабілізувати чисельність населення України, треба кожній молодій жінці народити трьох дітей.

Негативно впливає на народжуваність дітей в Україні нестійкість шлюбів. Так, за даними РАЦСу в 2005 році зареєстровано більше 315 тис. шлюбів і більше 166 тис. розлучень. Загальний коефіцієнт шлюбів 7,3 на 1 тис. населення, розлучень 3,9. Відзначимо, це тільки чисельність проведених відповідними установами реєстрацій. А скільки створено сімей, так би мовити, тимчасових – без реєстрації. Причина – розповсюджена за останні роки в Україні мода на «громадянський шлюб». Чекати поповнення населення від таких сімей даремно. Також, небажання молодих людей створювати повноцінні сім’ї та народжувати дітей можна пояснити невпевненістю у майбутньому, безробіттям, малозабезпеченістю, відсутністю житлових умов.

Демографічні процеси не можуть залишатися без уваги держави, оскільки вони торкаються найважливіших сфер життя людей і розвитку суспільства. З метою дії на процеси відтворення населення і на позитивні процеси в цьому напрямі держава проводить демографічну політику, яка є частиною соціально-економічної політики. У разі потреби зростання чисельності населення, як це має місце в Україні, держава впливає на процеси відтворення населення через стимулювання певної демографічної поведінки людей, що пов'язано з плануванням сім'ї, часом появи першої дитини, вибором бажаного числа дітей, інтервалом їх народження.

Демографічна політика України в сучасних умовах повинна бути направлена не тільки на стимулювання народжуваності, але і на зміцнення сім'ї, підвищення матеріального добробуту людей, зниження захворюваності і смертності. Проте заходи, щодо управління процесами відтворення населення, не дають швидких результатів. Демографічна поведінка людей вельми консервативна, змінити її досить важко. Як правило, результати демографічної політики виявляються через багато років і навіть десятиліття. Тому стимулювання тих або інших процесів відтворення повинне відповідати довгостроковим інтересам розвитку економіки.

Серед напрямів соціальної політики відзначимо: зміцнення правового захисту дитинства; підтримка сім' ї як природного середовища життєзабезпечення дітей; забезпечення материнства і охорони здоров'я дітей; поліпшення харчування дітей; забезпечення виховання, освіти і розвитку дітей; підтримку дітей, що знаходяться в особливо важких умовах. Велика увага у вказаному повинна надаватись створенню умов для поліпшення матеріального положення сімей з дітьми, розвитку системи соціального обслуговування сім' ї, збільшенню видів послуг, що надаються сім ' ї, зниженню материнської і дитячої смертності, посиленню профілактики захворювань.

Демографічна ситуація потребує постійного контролю держави. За даними Інституту демографії і соціальних досліджень НАН України зменшення українського населення в результаті смертності продовжується катастрофічними темпами (якщо сьогодні чисельність населення України складає 46,7 млн. осіб , то за 10 років вона зменшиться на 17 млн.). За думкою міністра Кабінету міністрів України Анатолія Толстоухова, зменшення населення України – одна із головних загроз для країни, разом з політичними конфліктами, які розколюють Україну. Питання поліпшення умов для покращення демографічної ситуації в країні – одне з основних завдань державної влади[1, c. 5].


2. Сучасний стан народжуваності

На противагу європейським стандартам в Україні протягом певного часу ще переважатимуть зареєстровані шлюби. Поширення офіційно не оформлених шлюбно-сімейних відносин відбуватиметься переважно у формі випробувального періоду перед реєстрацією шлюбу та створенням сім’ї.

До 2015 року очікується стабілізація ситуації із шлюбністю на рівні 6–8 проміле, розлученості — 3,5–4. Унаслідок зменшення кількості зареєстрованих і поширення незареєстрованих шлюбів немає підстав сподіватися на досягнення високого рівня шлюбності у найближчий період.

Загальна кількість сімей зменшиться з 13,5 млн у 2001 році до 12,4 млн на початок 2015 року. Середня кількість членів сім’ї становитиме 3–3,1 особи, зокрема у селах — 3,4–3,5 особи.

У містах поширюватиметься однодітність, оскільки зростання вимог до стандартів життя не сприятиме реалізації бажаної орієнтації на дводітну сім’ю. Наявність особистого господарства у сільських жителів стимулюватиме збільшення 2–3-дітних сімей.

Процес зниження народжуваності має глобальний характер і зумовлений цілим рядом причин — економічних, соціальних, психологічних, біологічних. Це насамперед зміни в соціальному статусі жінки, розширення сфери її позасімейних інтересів, підвищення рівня освіти та зайнятості. Багаторазове зниження дитячої смертності зробило неактуальним народження багатьох дітей як основи родинного благополуччя та гарантії забезпечення батьків у старості.

Задоволення потреби в дітях, у материнстві і батьківстві вступає у суперечність з рядом інших потреб, які є простішими, ніж нижчий рівень життя. Якщо заможні верстви населення співвідносять витрати часу та грошей на забезпечення майбутнім дітям необхідного фізичного, інтелектуального розвитку та професійної підготовки із задоволенням власних потреб у розвитку та дозвіллі, то бідні враховують елементарні потреби в їжі, одязі, житлі. Однак не слід очікувати, що з підвищенням рівня життя зросте і народжуваність. Якби зв’язок був таким простим, не скоротилася б народжуваність в усіх без винятку економічно розвинутих країнах до рівня, який не забезпечує навіть простого відтворення покоління батьків.

Глобальна тенденція зниження народжуваності посилилася в Україні у 1990-х роках у зв’язку з економічною кризою, різким зниженням доходів широких верств населення, невпевненістю у майбутньому. До того ж, утворився значний розрив між низьким рівнем життя населення та високими європейськими життєвими стандартами. Украй негативний вплив на рівень народжуваності справило руйнування системи дошкільного та позашкільного виховання, незадовільний стан репродуктивного здоров’я населення і насамперед жінок, значна частина яких працює у шкідливих умовах. Як засіб планування сім’ї використовується штучне переривання вагітності, наслідком чого є викидні і небажане безпліддя[4, c. 7].

Переважно через низьку народжуваність Україна за період 1993–2003 років утратила понад 4 млн населення. Криза супроводжується не лише швидким зниженням народжуваності і, як наслідок, надзвичайно низьким її рівнем, а й деформацією структури народжуваності та народжених (за черговістю, їх розподілом за віком матері, її шлюбним станом та іншими ознаками). У зв’язку з цим деформується віковий склад населення, зменшується його демографічний і трудовий потенціал.

З огляду на загальноєвропейські тенденції немає підстав очікувати найближчим часом істотного збільшення сумарних коефіцієнтів народжуваності. У зв’язку з тим, що відкрите суспільство сприяє орієнтації на західні високі стандарти рівня життя, більшість сімей відмовлятиметься від народження другої дитини і дітей наступної черговості, тобто репродуктивна діяльність обмежуватиметься.

Для відновлення репродуктивного здоров’я населення, яке погіршилося у період кризи, будуть потрібні додаткові витрати порівняно з тими, які здійснювалися на потреби підтримання здоров’я за звичайних умов, що також може впливати на зниження народжувансті. Втрати внаслідок епідемії ВІЛ/СНІДу в 2005–2015 роках можуть становити близько 100–200 тис. осіб, що також справлятиме істотний вплив на формування молодих поколінь.

До 2009 року найбільш імовірним є збереження сумарного коефіцієнта народжуваності на сучасному рівні — 1,2 дитини у розрахунку на 1 жінку, але згодом можна очікувати на його підвищення до 1,3–1,4. Однак і це не забезпечить навіть простого заміщення поколінь.

Кризовий стан генеративної активності населення даватиметься взнаки протягом життя кількох поколінь, і не лише в сім’ї, а й в усьому суспільстві, навіть у разі зміни ситуації. Тобто у майбутньому спостерігатиметься хвилеподібна динаміка чисельності населення і його вікових контингентів, що може стати істотною перешкодою на шляху сталого розвитку України[8, c. 1].


3. Демографічна політика держави

Демографічна політика — цілеспрямована діяльність державних органів та інших соціальних інститутів у сфері регулювання процесів відтворення населення.

Об'єктами демографічної політики може бути населення країни в цілому або окремих регіонів, соціально-демографічні групи населення, сім'ї певних типів або стадій життєвого циклу. Вона являє собою комплекс заходів економічних (оплачувані відпустки і різні види допомоги при народженні дітей, допомога на дітей залежно від їх кількості, віку, типу сім'ї тощо), адміністративно-правових (законодавчі акти, які регламентують шлюби, розлучення, положення дітей у сім'ях, аліментні обов'язки і т. ін.), а також виховних і пропагандистських, покликаних формувати суспільну думку, норми і стандарти демографічної поведінки.

Залежно від напрямів демографічної політики визначають три групи країн: 1) країни, які проводять політику обмеження росту населення; 2) країни, демографічна політика яких спрямована на підтримування існуючих темпів приросту населення; 3) країни, які здійснюють політику стимулювання росту населення. До першої групи належать країни з багаточисленним населенням або його високою щільністю, які мають високі показники природного приросту (Китай, Бангладеш, Індонезія, Пакистан, Малайзія, Непал, Кенія, Нігерія, Мексика та ін.). На початку 90-х XX ст. років загальнонаціональні програми планування сім'ї здійснювались у 128 країнах. Друга група включає країни як з багаточисленним населенням (наприклад, Бразилія), так і малочисленним (Намібія), які мають високий приріст населення (Йорданія, Мозамбік) і низький (Данія, Японія). До третьої групи належать країни з низьким (Болгарія, Чехія Німеччина, Греція, Угорщина, Франція та ін.) і з високим приростом населення (Камбоджа, Малі, Лаос, Ірак та ін.).

Демографічна політика в Україні скерована на підвищення природного приросту населення за рахунок народжуваності. Для цього матерям, які народжують дитину, надаються допомоги, додаткова відпустка тощо.

Якими засобами забезпечується статус кількісно великої нації — це окреме і дуже складне питання. Найрозумніший і гуманістичний шлях — створення як у межах держави, так і за її межами умов для розширеного відтворення, розвиток економіки, спрямованої на максимальне задоволення потреб людини, припинення воєн, скорочення виробництва зброї, турбота про охорону здоров'я людей та збереження навколишнього середовища і т. ін. Але це, так би мовити, теоретично. Практично різні нації, а точніше різні політичні лідери вирішують його по-своєму залежно від ситуації. Тут і фальсифікації перепису населення та реєстрації народжених, і геноцид, і знищення інших народів, і переселення, і асиміляція, як це було з боку російського царського, а потім радянського уряду щодо українців, латишів, литовців, казахів, чеченців, татар тощо. Тому за таким, здавалося б, простим, делікатним і глибоко інтимним питанням, як кількість народжених у сім'ї дітей постають справді надзвичайно серйозні проблеми майбутнього і націй, і рас, і людства.

Кризовий стан демографічної ситуації в Україні вимагає перегляду конкретних напрямів демографічної політики. Сформувалась об'єктивна необхідність переорієнтації демографічної політики. Перенесення центру її ваги з стимулювання народжуваності, яке не під силу суспільству в сучасних умовах, на збереження здоров'я. Здоров'я має розглядатись як найважливіший пріоритет нації. Висока дитяча смертність, підвищення повікової смертності, більш висока смертність сільського населення порівняно з міським — це ті найважливіші орієнтири, довкола яких повинна сьогодні формуватися система заходів, спрямованих на оздоровлення умов відтворення населення України.

Орієнтація України на побудову ринкової економіки вимагає дотримання таких засад у матеріальному забезпеченні відтворення населення:

посилення ролі доходів сім'ї в системі джерел і засобів матеріального забезпечення відтворення населення;

— підхід до соціального захисту населення, як важливого засобу демографічної політики, посилення демографічної спрямованості заходів соціального захисту, підвищення їх адресності та ефективності;

— створення принципово нової системи кредитування населення взагалі та молодих сімей;

— створення нової ефективної системи охорони материнства і дитинства, яка забезпечує реалізацію пріоритетів сім'ї, дитини.

Відомо, що генетичний компонент у формуванні здоров'я людини складає близько 30%, таку ж питому вагу мають фактори навколишнього середовища. Взаємно вони зумовлюють ураження близько 60% популяції[3, c. 140-143].

У структурі захворюваності та смертності дітей відбуваються зміни в бік підвищення питомої ваги та природжених спадкових захворювань.

В Україні серед дітей віком від 0 до 14 років щороку реєструється близько 130 тисяч хворих з вадами розвитку.

У сфері охорони здоров’я і зниження смертності населення основними напрямками державної демографічної політики мають бути:

· підвищення якості життя;

· удосконалення системи охорони здоров’я;

· підвищення якості медичного обслуговування;

· посилення контролю за якістю продовольчих товарів;

· створення безпечних умов праці;

· профілактика та зниження професійної захворюваності;

· охорона й збереження здоров’я дітей;

· максимальна нейтралізація факторів, що зумовлюють підвищення смертності;

· створення альтернативної страхової медицини;

· просвітницька та освітня діяльність, спрямовані на профілактику захворювань і піклування про здоров’я.

У сфері сімейної політики та народжуваності основними напрямами державної демографічної політики мають бути:

створення сприятливих умов для економічної самостійності і зростання добробуту сімей;

пріоритетність охорони материнства і дитинства у реалізації програм розвитку охорони здоров’я та інших соціальних програм;

підвищення якості, розширення форм і видів медичного обслуговування жінок репродуктивного віку;

створення реальних умов для гармонійного поєднання жінками материнства та професійної діяльності. Необхідно, зокрема, обмежити застосування жіночої праці у нічних змінах, звільнити жінок від тяжкої ручної праці, розширити практику застосування гнучкого робочого дня;

підвищення престижу сім’ї[9, c. 37-38].


4. Шляхи подолання демографічної кризи

Соціально-економічна перебудова суспільства в Україні спричинила гострі проблеми. Їхнє вирішення передбачає розробку науково обґрунтованої комплексної програми подолання демографічної кризи, яка б охоплювала не тільки питання простого відтворення населення, але й його розвитку у широкому соціальному контексті.

У першочерговому порядку необхідно розробити сучасну ідеологію демографічного розвитку України, що поєднувала б об'єктивний аналіз реалій з науково обґрунтованими цілями та завданнями. У зв’язку з цим слід посилити наукові розробки в галузі демографічних та гендерних досліджень, їх фінансову підтримку, а також пропаганду відповідних наукових знань.

В умовах значного зниження народжуваності, зростання смертності та погіршення здоров'я необхідно докласти максимальних зусиль для збереження населення України. Це має бути основним змістом демографічних стратегій держави сьогодні.

При обмежених фінансових можливостях, а також занепаді системи соціального захисту основна увага і підтримка повинні бути спрямовані на вирішення проблем, що безпосередньо впливають на рівень захворюваності і смертності населення і, зокрема, дітей та жінок.

У зв'язку з цим необхідно реформувати систему охорони здоров'я, на якій негативно позначилися зміни соціально-економічних умов, а також збільшити асигнування на розвиток цієї сфери. Тим більше, що в умовах стрімкого старіння населення потреба в коштах на охорону здоров'я та соціальне забезпечення осіб похилого віку постійно зростає.

Питання пропаганди засобами масової інформації здорового способу життя повинно розглядатися як одна з головних цілей стратегії зміцнення здоров'я та продовження повноцінного життя і включати такі аспекти:

- передача знань щодо профілактики захворювань та піклування про здоров'я як населення в цілому, так і конкретних груп ризику, наприклад підлітків;

- засвоєння та застосування знань відповідними адресатами з тим, щоб домогтися змін у поведінці людей, що зловживають курінням, алкоголем та наркотиками;

- розвиток різних форм піклування про власне здоров'я.

В умовах, коли жінки становлять більшість серед тих, хто звільняється з виробництва, і меншість серед працевлаштованих, необхідно на практиці забезпечувати їхнє право на працю у поєднанні з виконанням материнської функції. Йдеться, по-перше, про профілактичні заходи, спрямовані на раціоналізацію праці жінок, які здійснюються на державному рівні і мають довготривалий характер. По-друге, про активну політику на ринку праці, спрямовану на зменшення безробіття серед жінок, більш повне урахування їхнього професійно-кваліфікаційного складу, надання можливостей перепідготовки і працевлаштування в конкретних умовах.

Населення має бути соціально захищеним, а специфічна демографічна політика повинна підсилюватися заходами держави щодо виходу з економічної кризи. Проте суверенність особи несумісна з соціальним, а тим більше державним патерналізмом, котрим була пройнята демографічна політика в колишньому СРСР. Держава повинна забезпечувати соціальний захист своїх громадян, але не перетворювати їх на утриманців. Найвища мета такої політики - домогтися, щоб якомога менша частина населення залежала від суспільної благодійності.

Це у свою чергу передбачає удосконалення умов реалізації трудового та духовного потенціалів населення, його ефективне включення в суспільний поділ праці, нарощування зусиль щодо примноження суспільного добробуту. Цьому можуть слугувати заходи щодо забезпечення зайнятості населення - створення нових робочих місць, навчання та перекваліфікація працездатних, особливо в тих галузях суспільного виробництва, де очікується найбільше безробіття.

Необхідно також проводити демографічні та гендерні експертизи всіх законопроектів Верховної Ради, проектів указів Президента України, які заторкують права та інтереси населення.

У сфері сімейної політики та народжуваності основною метою є формування системи особистих і суспільних цінностей, орієнтованих на створення сім’ї з двома дітьми, зміцнення та підвищення її виховного потенціалу як основного осередку відтворення населення. Об’єктами безпосередньої уваги держави повинні бути молоді сім’ї та сім’ї з дітьми[2, c. 207-210].

Пріоритетними напрямами державної підтримки сім’ї є:

створення умов для поліпшення матеріального становища сімей шляхом:

— зростання трудових доходів, подолання бідності працюючого населення;

— реалізації конституційних гарантій щодо розмірів мінімальної заробітної плати, пенсії, інших видів соціальних виплат та допомоги на рівні не нижче законодавчо встановленого прожиткового мінімуму;

— розвитку кредитування, в тому числі із застосуванням механізму податкового кредиту;

— економічного стимулювання сімей, зокрема за допомогою кредитних та податкових інструментів;

— державної підтримки сімейного підприємництва, фермерства, інвестування у розвиток соціальної та виробничої інфраструктури села;

поліпшення житлових умов сімей шляхом:

— розвитку житлового кредитування, насамперед молодіжного, іпотеки, активізації участі населення в пайовому будівництві і житлово-накопичувальних програмах;

— законодавчого забезпечення формування фондів соціального житла з метою надання його громадянам, що потребують поліпшення житлових умов;

забезпечення виховання дітей у сім’ї шляхом:

— розвитку дошкільного і позашкільного виховання та освіти, включаючи сімейні форми;

— запровадження соціального патронування та супроводу неповних, соціально неблагополучних, бідних сімей з дітьми з боку державних та громадських організацій;

— удосконалення законодавства з питань усиновлення, зокрема дітей, позбавлених батьківського піклування;

— надання допомоги безпритульним дітям;

утвердження високого соціального статусу сім’ї шляхом:

— пропаганди у засобах масової інформації дітонародження, досвіду організації сімейного життя, започаткування сучасних форм підготовки молоді до шлюбу та створення сім’ї;

— збагачення шлюбно-сімейних традицій, підвищення статусу материнства і батьківства у суспільстві;

— розвитку соціального сервісу в сфері обслуговування сімей, надання їм послуг і консультацій.

У сфері поліпшення здоров’я, зниження смертності та підвищення тривалості життя населення стратегічними напрямами діяльності є:

підвищення якості життя, зменшення соціально детермінованих відмінностей у захворюваності і смертності населення;

профілактика шкідливих і небезпечних виробничих факторів, запобігання нещасним випадкам на виробництві та професійним захворюванням;

поліпшення санітарно-епідемічної та екологічної ситуації;

зниження травмонебезпечності навколишнього середовища;

реформування системи охорони здоров’я, здійснення відповідних організаційних та профілактичних заходів, спрямованих на:

— синхронізацію змін в управлінні охороною здоров’я із збільшенням обсягів фінансування галузі, зокрема шляхом розвитку системи надання платних медичних послуг, запровадження медичного страхування;

— переорієнтацію системи охорони здоров’я на профілактику захворювань, насамперед хронічних, інфекційних, гінекологічних тощо;

— підвищення ролі первинної медико-санітарної допомоги, зокрема на засадах сімейної медицини;

— поліпшення репродуктивного здоров’я населення, забезпечення доступності якісної медико-генетичної та акушерської допомоги, пропаганди сучасних способів планування сім’ї;

стимулювання позитивних зрушень у поведінці та способі життя людей на індивідуальному рівні шляхом:

— формування механізму заохочення населення до ведення здорового способу життя;

— пропаганди і забезпечення рівних можливостей тривалого здорового повноцінного життя;

зменшення масштабів зовнішньої, зокрема трудової, міграції, подолання її негативних наслідків та недопущення у майбутньому шляхом:

— укладення міждержавних угод про взаємне працевлаштування громадян та їх соціальний захист;

— стимулювання зворотності зовнішніх трудових поїздок;

— забезпечення соціальної захищеності українських працівників за кордоном;

економічне регулювання внутрішніх міграційних потоків шляхом:

— створення системи інформування населення про можливості працевлаштування в інших регіонах країни;

— розвитку маятникової міграції;

подолання різкої регіональної диспропорції у якості життя населення[6, c. 4-5].

У сфері подолання негативних наслідків старіння населення основними пріоритетами є:

створення механізму забезпечення життєдіяльності людей похилого віку, їх залучення до активного способу життя поза сферою трудової діяльності шляхом:

— підвищення рівня соціального забезпечення пенсіонерів за віком;

— налагодження функціонування системи сервісу для літніх людей, включаючи упорядкування житла, виробництво спеціальних продуктів харчування, організацію побуту, рекреації, дозвілля, освіти, туризму тощо;

— розвитку системи надання первинної медико-санітарної допомоги особам похилого віку, насамперед одиноким;

— створення державної спеціалізованої геріатричної служби, яка матиме медико-соціальний характер;

— розвитку мережі спеціалізованих закладів для людей похилого віку та інвалідів;

— ефективного використання залишкового трудового потенціалу осіб пенсійного віку.

Проблеми демографічного розвитку на регіональному рівні повинні розв’язуватися з урахуванням двох ключових взаємопов’язаних завдань:

скорочення розриву у величині регіональних демографічних показників;

забезпечення стабільного, збалансованого демографічного розвитку кожного з регіонів.

Основним інструментом державного впливу на демографічний розвиток є диференційоване надання державної підтримки регіонам, що передбачає:

· удосконалення механізму такої підтримки;

· додержання оптимального балансу між визначеними пріоритетними напрямами демографічного розвитку регіонів на рівні держави і прийняттям рішень на регіональному рівні.

Стратегія державного стимулювання демографічного розвитку регіонів передбачає координацію заходів, визначених у:

· довгострокових державних програмах регіонального розвитку;

· державних цільових програмах;

· державних і регіональних програмах економічного та соціального розвитку;

· програмах державного стимулювання розвитку депресивних територій;

· регіональних програмах розвитку спеціальних економічних зон і спеціальних режимів інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку.

З огляду на обмеження фінансових ресурсів та наявність багатьох проблем у сфері демографічного розвитку необхідно визначити пріоритети в розрізі кожного з регіонів, обов’язково передбачивши джерела та обсяги бюджетного фінансування[10, c. 10-11].


Висновки

Від проголошення незалежності в Україні спостерігається значне скорочення населення. З 1991 року по 2005 рік населення країни скоротилось на 8%. Дана величина показника характерна для країн, де населення скорочується найбільшими темпами. За останні 17 років населення країни скоротилось з 52,0 млн. чол. до 46,6 млн. чол., тобто на 5,4 млн. чол. Кількість міського населення на кінець 1990 року складала 67,5 %, а жителів сільської місцевості – 32,5 %, а на кінець 2006 року відповідно 68,0 % та 32,0 %. Співвідношення чоловічої та жіночої статі на кінець 1990 року 46,3 % і 53,7 %, а на кінець 2005 року – 46,1 % і 53,9 %.

Такі демографічні втрати пояснюються низьким рівнем народжуваності та високим рівнем смертності серед населення. Якщо в 1990 році кількість народжених була 657,2 тис. осіб, а кількість померлих 629,6 тис. осіб, то в 2005 році народжених було 426,1 тис. осіб, а померлих 782,0 тис. осіб. Тобто чисельність народжуваних зменшилась на 35,1 %, а чисельність померлих збільшилась на 24,2 % в рік.

Також скорочення населення України пояснюються міграційними процесами. Після незначного періоду чистої позитивної міграції в Україну на початку 90-х років, тенденція різко змінилася на протилежну, і чиста міграція залишається негативною до сьогоднішнього дня. Найчастіше населення емігрує з України в країни колишнього Радянського Союзу, насамперед, Росію. Це призвело до тривалого скорочення економічно активного населення в Україні з 25 млн. чол. в 1995 році до 21 млн. в 2002 році.

Перевищення рівня смертності над рівнем народжуваності призвело до старіння населення в Україні.

Українському суспільству ніколи не бути процвітаючим чи навіть стабільним, якщо його населення не матиме відповідних умов життя і не відчуватиме повної безпеки для реалізації нормальної демовідтворювальної поведінки, не буде бачити перспектив для існування й розвитку кожної сім'ї та особи.

До останнього часу проблеми безпеки досліджувалися переважно у військовій та політичній сферах й обмежувалися потенційними конфліктами між країнами та міжнародними загрозами. Однак результати модельних досліджень, проведених у ряді країн, свідчать, що внутрішня негативна соціально-демографічна ситуація, зокрема, той чи інший режим відтворення населення, кількісний та якісний його склад може стимулювати чи гальмувати виникнення й розвиток внутрішніх і зовнішніх конфліктів, бути каталізатором сепаратистських прагнень частини населення, тобто здійснювати деструктивний вплив на стан безпеки держави навіть за стабільної міжнародної ситуації. Як свідчить досвід, проведення тієї чи іншої соціально-демографічної політики, зокрема щодо національних меншин, емігрантів та біженців, дозвіл чи заборона використання тих чи інших засобів планування сім'ї тощо можуть бути причиною приходу до влади або відставки урядів, слугувати показником розвитку демократії.

Отже, демографічний чинник є одним з визначальних для забезпечення стабільного й безпечного розвитку держави, а проблеми оптимального демографічного розвитку слід розглядати як першочергові інтереси держави, як фактор і водночас як результат її функціонування.


Список використаної літератури

1. Андрієнко В. Чи є демографічна криза в Україні?/ В. Андрієнко //Праця і зарплата. - 2005. - № 41. - C. 5

2. Богданович В. Шляхи подолання демографічної кризи в умовах соціально-економічних трансформацій //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2006. - № 4. - C. 207-214.

3. Голубєва І.Є. Молодь у відтворенні населення: теоретико-методичні підходи дослідження //Економіка АПК. - 2005. - № 7. - С.140-145.

4. Демографічна криза: світоглядні та біоенергічні аспекти здоров‘я //Слово Просвіти. - 2007. - № 8. - C. 7

5. Крючков Г. Демографічна криза в Україні: причини і наслідки //Персонал. - 2003. - № 4-5. - C. 8

6. Лібанова Е. Як подолати демографічну кризу //Праця і зарплата. - 2007. - № 12. - C. 4-5

7. Лібанова Е. Демографічний колапс //Краєзнавство. Географія. Туризм.. - 2004. - № 34. - C. 2-4

8. Пащенко І. Україна вимирає: (Демографічна криза в Україні)/ Іван Пащенко //Сільські вісті. - 2003. - 23 травня. - C. 1

9. Сергієнко О. Людські ресурси України. Демографічна криза та демографічна політика //Україна: аспекти праці. - 2002. - № 5. - C. 37-41

10. Ткаченко Л. Демографічну кризу можна подолати, якщо.../ Лідія Ткаченко //Освіта України. - 2005. - 4 лютого. - C. 10-11

11. Україна у дзеркалі демографії //Урядовий кур'єр. - 2005. - 21 жовтня. - C. 2

12. Шаптала О. Стан здоров’я виробничих сил і умови його підтримки та відновлення в Україні//Статистика України. - 2003. - № 4. - C. 65-68.

загрузка...
Top