Порівняльний аналіз соціологічних ідей Огюста Конта і Герберта Спенсера

Вступ.

Розділ 1. Дослідження поглядів О.Конта.

1.1. Теорія трьох стадій Конта.

1.2. Заснування соціології по Конту.

1.3. Методи наукового аналізу по Конту.

Висновки до розділу 1.

Розділ 2. Дослідження теорій Г.Спенсера.

2.1. Концепція еволюції Спенсера.

2.2. Заснування соціології по Спенсеру.

2.3. Методи наукового аналізу по Спенсеру.

Висновки до розділу 2

Розділ 3. Порівняльний аналіз теорій О.Конта та Г.Спенсера.

Висновки до розділу 3.

Висновки

Список використаної літератури.


Вступ

Загальновизнана заслуга Г.Спенсера в психології полягає у застосуванні принципу еволюції як методологічної основи будь-якого знання, що дало змогу розглядати суспільство з точки зору поступальності його розвитку.

Спенсер визнавав аналогію між суспільством і живим організмом, вважаючи, що розподіл функцій між органами — спільна риса як суспільства, так і живого організму. Але Спенсер бачив і суттєві відмінності між ними. Еволюція, за Спенсером, — ніщо інше як реалізація принципу «інтеграції матерії» і джерело руху. Відносини суспільства з навколишнім світом регулюються принципом рівнодії енергії. Це регулювання виявляється в боротьбі за існування як між суспільством і навколишнім середовищем, так і між різними типами суспільств, між індивідами, що є основою суспільства. Джерелом класових відмінностей Спенсер вважав завоювання: переможці утворюють панівний клас, переможені стають рабами чи кріпаками.

Психологія Спенсера підкреслено індивідуалістична. «Суспільство, — писав він, — існує для блага своїх членів, а не члени його існують для блага суспільства».

Спенсер сформулював закон «рівної свободи»: всі індивіди повинні користуватися таким її обсягом, який узгоджується з рівною свободою інших індивідів. Держава — вільна організація, що охороняє вільних індивідів. Вона не повинна займатися комерційним законодавством, керувати релігійними установами, благодійними товариствами. Головне завдання держави — здійснення правосуддя і забезпечення дотримання закону рівної свободи, що практично означає захист власності громадян від пограбування і війн.

Чи був Огюст Конт справжнім творцем, «батьком» соціології - питання спірне. Безперечне те, що він став її хрещеним батьком, оскільки дав їй ім'я, винайшов саме слово «соціологія». Правда, охоронці чистоти наукової мови нерідко підкреслювали «варварський» характер імені, яким він назвав новонароджену науку про суспільство; адже воно складене із слів, узятих з двох різних мов: латинського «socіetas» («суспільство») і грецького («слово», «навчання»). Як би там не було, вже завдяки тому, що Конт придумав слово «соціологія», він цікавий для історії цієї науки.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури зробити аналіз соціологічних ідей Огюста Конта і Герберта Спенсера.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

  • визначити теорію трьох стадій Конта;
  • охарактеризувати методи наукового аналізу по Конту;
  • дослідити заснування соціології по Конту;
  • виявитиконцепцію еволюції Спенсера;
  • проаналізувати методи наукового аналізу по Спенсеру;
  • дослідити заснування соціології по Спенсеру.

Наукова новизнароботи полягає в тому, що на основі аналізу різнопланових джерел розглядається проблема соціологічних ідей Огюста Конта і Герберта Спенсера.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси соціологічних теорій О.Конта та Г.Спенсера.

Предметом дослідженнявиступає аналіз соціологічних ідей Огюста Конта і Герберта Спенсера.

Розділ 1. Дослідження поглядів О.Конта

1.1. Теорія трьох стадій Конта

Наукове формування соціологічної думки було підготовлене докорінними змінами в суспільній організації, науковими досягненнями XVІІ—XVІІІ ст. Соціологія народжувалася під впливом радикальних зрушень у людському бутті, що отримали найменування революцій: політичної, індустріальної, інтелектуальної.

Особливо виразно ці зміни виявилися у післяреволюційній Франції. Отже, не випадково, що в працях француза О. Конта визначилися риси "науки про суспільство", названої ним спочатку "соціальною фізикою" (лише пізніше її було названо соціологією), зроблено спробу систематизувати соціальні явища, побудувати соціологічну теорію.

На початку XІX ст. на зміну суспільству, що визначалося О. Контом як теологічне і військове, прийшло інше, яке він назвав науковим та індустріальним. У ньому вчені створюють нову інтелектуальну й моральну основу суспільного порядку. Саме спосіб мислення, панівні ідеї слугують фундаментом соціального ладу. Взагалі історія людства мислилася О. Контом як історія духовного прогресу у вигляді перемоги позитивного світорозуміння.

Позитивне мислення стосовно суспільства втілювалося в новій науці — соціології. Саме в ній вбачали засіб подолання кризи навколишнього соціального світу. Така наука, синтезуючи усі попередні досягнення, здатна спиратися, за проектом О. Конта, на загальні закони розвитку людства, що можуть використовуватися для удосконалення суспільної організації.

Обґрунтовуючи нову науку, О. Конт прагнув точно визначити її місце в людському пізнанні, основні закони. Для цього було розроблено класифікацію наук. Починаючи від гранично абстрактних, загальних і поступово переходячи до конкретних дисциплін, контівська ієрархія наук набуває такого вигляду: математика, астрономія, фізика, хімія, біологія, соціологія, де кожна наступна наука досліджує дедалі складніші явища. Із запропонованої ієрархії випливає, що розвиток конкретних наук передбачає попереднє вивчення положень, встановлених більш абстрактними науками. Оскільки соціологія є найбільш складною й конкретною наукою, то вона спирається на істини, відкриті всіма іншими науками. Водночас соціологія може і має будуватися за зразками передових наукових дисциплін.

Створення всеохоплюючої системи наук було потрібне основоположнику соціології для викладення "позитивної філософії", тобто того, що є науковим у науках (закони, методи, предмет вивчення), та відокремлення її від метафізики і релігії. Соціологія знаменувала прихід позитивної стадії розвитку людського пізнання, перемогу над схоластикою і містицизмом минулого. На думку Конта, соціологи повинні вивчати "соціальні органи" так само, як біологи вивчають живі організми. Він наголошував на "органічній цілісності", саморегуляції суспільства, частини якого взаємозалежні. Такий підхід у соціальному аналізі отримав назву функціоналізму.

Аналіз суспільства передбачає вивчення соціального порядку (соціальну статику), а також соціальних процесів і змін (соціальну динаміку). В першому випадку досліджують умови існування й закони функціонування суспільної системи, у другому — закони розвитку і зміни соціальних систем. Визначивши місце соціології в системі наук, О. Конт сформулював таке завдання: розкрити закони соціального буття в його організованих формах та процесах розвитку.

Суспільство слід досліджувати в його цілісності та історичній конкретності, людина ж має розглядатись як продукт навколишньої її соціальної реальності, яка розвивається за природними законами. Принцип взаємозалежності при реалізації індивідуальних запитів і здібностей передбачає загальну згоду, що і є основою соціальної системи. Ця контівська ідея домінує в традиції соціологічного позитивізму. Він дотримувався позиції, згідно з якою соціальна структура не може бути редукована до характеристик індивідів, скоріше за все її можна пояснити, виходячи з характеристик і зв'язків її частин.

Закони розвитку суспільства — це "закони спадкоємності", або моделі змін у соціальних системах у часі. Такі зміни О. Конт характеризує як гуманістичні стадії розвитку, зумовлені філософськими домінантами соціуму. Соціальний прогрес є продуктом розумового розвитку, висхідними стадіями духовного зростання народу. Інтелект людства у своєму розвитку проходить три стадії — теологічну, метафізичну і, нарешті, позитивну. Цим стадіям відповідають форми господарювання, суспільного ладу, політики, мистецтва. Контівський "закон трьох стадій" мав проілюструвати його тезу, що соціальний розвиток залежить від інтелектуальної основи — розумового розвитку людства.

Нова наука, за О. Контом, має два розділи - соціальну статику, що вивчає анатомію суспільства, його структуру, побудову тощо, і соціальну динаміку, яка вивчає закони руху та розвитку суспільства, його прогрес.

Філософ сформулював "закон трьох фазисів-стадій" розумового розвитку, котрий разом із законом розподілу праці зумовлює соціальний прогрес. За О. Контом, існують три стадії, через які послідовно проходить людська свідомість: теологічна, коли світ пояснюється дією надприродних сил; метафізична (абстрактна), коли світ пояснюється за допомогою пізнання сутності речей, а не релігійними впливами; позитивна (наукова), коли формується науковий світогляд, основу якого становить позитивне знання.


1.2. Заснування соціології по Конту

"Батьком" соціології як науки вважають французького філософа Огюста Конта (1798-1857 pp.). Його доля склалася так, що за життя він не був визнаний як учений, а тим паче як фундатор нової науки. Визнання прийшло вже після його смерті: через 20 років про О. Конта з'явилося в американській і європейській пресі близько 900 статей. Його основні твори: "Курс позитивної філософії", "Позитивістський катехізис", "Система позитивної політики", "Заповіт Конта" (останній вийшов уже після його смерті).

Огюст Конт є фундатором позитивізму як особливого методу дослідження соціальних процесів, який тяжіє не до умоглядного, теоретизованого знання, а до знання, котре засноване на спостереженні й експерименті та пов'язане з використанням математичних методів. Переваги такого знання про суспільство очевидні й характеризуються точністю, достовірністю, конструктивністю, об'єктивністю.

Учений дав назву соціології як науці, окресливши в основних рисах її предмет і методи. Цікаво, що спочатку О. Конт назвав нову науку "соціальною фізикою". Хід його роздумів був такий: якщо фізика вивчає взаємодії в неживій матерії, то повинна бути окрема наука, що вивчає людські взаємодії на рівні суспільства. Сучасна наука не використовує поняття "соціальна фізика", а поняття "соціологія", автором якого є також О. Конт, стало широко вживаним.

Розуміючи соціологію як комплексну, складну науку, мислитель вибудовував класифікацію наук, починаючи від найпростішої до найскладнішої. Ця класифікація в його інтерпретації була такою: математика > астрономія > фізика > хімія > фізіологія > соціальна фізика (соціологія).

Також дослідник започаткував теоретичний аналіз індустріального суспільства, за що його вважають родоначальником індустріальної соціології. Він аналізував процес індустріалізації, що супроводжувався впровадженням науки у виробництво, концентрацією робітників, появою непримиренних суперечностей між власниками та найманими працівниками. Конфлікт між власниками й робітниками він кваліфікував як результат неефективної організації праці.

Не був прихильником революційних форм боротьби О. Конт, який надавав важливого значення діяльності інженерів-органі-заторів виробництва, а також моралі та вихованню людей.

В цілому Конт прагнув об'єднати суперечливі ідейні традиції: просвітницьку ідею прогресу і традиціоналізм, просвітницький раціоналізм (навіть в якобінському культі Розуму він бачив передбачення позитивізму) і середньовічний католицизм. У останньому йому особливо імпонувала ідеологія соціально-ієрархічної і наднаціональної структури. Конт вважає застарілим християнський догматизм, але не релігію як таку. Він прагне усунути Бога ім'ям релігії. Сама ж релігія вічна, оскільки людина, в його інтерпретації, - істота не стільки раціональне, мисляче, міркуюче, скільки емоційне, відчуває, віруюче. Але для оновлення релігії, так само як і всього людства, по Конту, потрібні нові інтелектуальні підстави. Тому створення позитивізму як синтетичної світоглядної системи він починає з перегляду цих підстав.

По Конту, соціологія, як і будь-яка інша наука, вивчає незмінні природні закони. Предмет її - найважливіший і складніший, тому вона - свого роду цариця наук. Соціологія може і повинна використовувати досягнення інших наук, які вивчають обширніше, ніж суспільство, сфери реальності. Ці науки, особливо біологія (безпосередньо передуюча соціології в ієрархії наук), є по відношенню до неї ввідними, підготовчими. Разом з тим вони служать для неї теоретико-методологічним зразком; адже соціологія пізніше за інші дисципліни наблизилася до позитивного стану, в ній збереглося особливо багато теологічних і метафізичних елементів; уява в ній дотепер панує над спостереженням. Її ще належить створити, і засновник позитивізму відчуває себе покликаним зробити це.

Для позначення наймолодшої науки Конт використовує різні терміни: «соціальна філософія», «соціальна наука», «соціальна фізіологія» і «соціальна фізика». Він вважав себе автором останнього терміну і до певного моменту розглядав його як найпереважніший. Проте цей вираз став, на думку Конта, «неправильно» використовуватися, перш за все бельгійським ученим Адольфом Кетле, який в своїй праці «Про людину і розвитку його здібностей, або Досвід соціальної фізики» (1835) застосував його до «простої статистики» [2, 7]. Подібне слововживання явно не відповідало тому видатному місцю, яке належало зайняти соціології в системі наук і в суспільстві. Для позначення нової науки необхідне нове слово, і воно було придумане.

Вперше Конт спожив слово «соціологія» в 1839 р., в 47-й лекції «Курсу позитивної філософії» (тому ІV). Споживши його вперше, він в примітці обґрунтовує, точніше, виправдовує його введення таким чином: «Я повинен відтепер зважитися на використовування цього нового терміну, цілком тотожного моєму вже введеному виразу «соціальна фізика», з тим, щоб мати нагоду позначати однією назвою ту додаткову частину природної філософії, яка відноситься до позитивного вивчення сукупності фундаментальних законів, властивих соціальним явищам. Необхідність такого найменування, маючи на увазі спеціальне призначення цього тому (ІV том «Курсу», так само, як і V і VІ томи, присвячено розробці соціальної науки. - А. Р.), сподіваюся, вибачить мене в даному випадку, якщо я востаннє скористаюся законним правом, яким, я думаю, я завжди користувався зі всією належною обачністю, постійно випробовуючи глибоку огиду до звички систематично вводити неологізми» [там же, 252]. Втім, і після введення нового терміну Конт разом з ним продовжував використовувати і старі для позначення нової науки.

1.3. Методи наукового аналізу по Конту

Обґрунтування методології дослідження є для Конта необхідним етапом побудови нової науки. Точна відповідь на запитання, як слід знаходити, систематизувати й використовувати факти соціального життя, потребує звернення до чотирьох методів: спостереження, експерименту, порівняння та історичного аналізу. Розгляд О. Контом методів соціології спирався на висновок про природно-історичний характер суспільних закономірностей. Водночас вказувалося на своєрідність предмета соціології порівняно з природознавством, а тому наголошувалося на специфічності соціологічного пізнання.

У «об'єктивній» соціології Конт виходить з того, що вона повинна застосовувати загальнонаукові методи, специфічним чином застосовувати методи, використовувані в інших науках, і, нарешті, використовувати свої власні методи і прийоми. Як і в інших науках, в соціології необхідно застосовувати індукцію і дедукцію, але перший метод в ній раціональніший другого. Проте сам Конт використовував головним чином дедуктивний метод. Як і в біології, тут в процесі дослідження треба просуватися від цілого до частин, від системи до елементів, а не навпаки.

Ще в 1825 р. Конт визначав «соціальну фізику» як «науку, яка має своїм об'єктом вивчення соціальних явищ, що розглядаються таким же чином, як і явища астрономічні, фізичні, хімічні і фізіологічні, тобто як підлеглі незмінним природним законам...» [8, 150]. Він критикує дослідників, які у великих історичних подіях «бачать тільки людей і ніколи не бачать речей, що штовхають їх з незборимою силою» [там же, 94].

На противагу метафізичної методології, заснованої на підпорядкуванні фактів уяві і претендуючої на абсолютні пояснення, позитивна соціальна наука заснована на спостереженні постійних зв'язків між фактами.

У Конта виявляються два значення слова «спостереження»: широкий і вузький. У широкому значенні («загальне мистецтво спостереження») воно є універсальним підходом, що характеризує позитивну методологію і протистоїть довільним конструкціям. У відомому значенні всі методи соціології є різновидами цього спостереження. У вузькому значенні спостереження складає один з трьох головних методів науки, вживаних в соціології, які суть «чисте спостереження»; експеримент; порівняльний метод

Кажучи про спостереження, Конт підкреслює, що йому повинне передувати вироблення якоїсь загальної теорії. Всяке ізольоване, чисто емпіричне спостереження безплідне і недостовірне: в цьому випадку спостерігач найчастіше навіть не знає, що він повинен розглядати в даному факті. Наука може користуватися тільки тими спостереженнями, які, хоча б гіпотетично, прив'язані до якого-небудь закону [2, 418-419].

Конт розрізняє точність і достовірність соціального факту і відзначає помилковість змішення цих понять. Саме достовірність - головна задача соціології, і в цьому відношенні вона не поступається іншим наукам. Цікаво, що засновник позитивізму був супротивником застосування кількісних методів в соціології, тоді як застосування саме цих методів сприймалося як відмінна риса позитивістської соціології в XX в. У цьому - один з проявів надзвичайної многолікості і суперечності позитивістської доктрини; власне, зберігши одну назву, вона давно перестала бути чимось єдиним.

Другий «об'єктивний» метод дослідження - експеримент. Конт відзначає, що в соціології неможливий «прямий» експеримент, що полягає, як у фізиці, в штучному створенні якихось явищ. Та зате в ній існує «непрямий» експеримент, суть якого полягає в порушеннях нормального ходу розвитку, що відбуваються в суспільстві. Аналіз патологічних явищ в соціології, як і в біології, є справжнім експериментом.

Хвороба і в біологічному, і в соціальному організмах не означає, як це помилково рахували, реального порушення фундаментальних законів життя. Нормальні і патологічні явища - однопорядкові, вони підлеглі дії законів, отже, вони прояснюють один одного. Патологія - це розлад, потрясіння соціального організму, що викликається різного роду вторинними чинниками: расою, кліматом, політичними колізіями. Патологічні явища мають місце головним чином в різні революційні епохи; відповідно їх спостереження, тобто непрямий експеримент, можливо переважне в ці епохи.

Порівняльний метод в соціології, по Конту, складається з декількох методів, або способів порівняння.

Перший - це порівняння людських і тваринних суспільств. Цінність цього методу полягає у тому, що він дозволяє встановити найбільш елементарні і універсальні закони соціальної солідарності.

Другий - порівняння різних співіснуючих станів людського суспільства в різних районах земної кулі, причому розглядаються ці стани у таких народів, які повністю незалежні один від одного. Цей метод, що знаходить у сучасних народів в різних частинах планети попередні стани найцивілізованіших націй, обґрунтовує «необхідну і постійну тотожність фундаментального розвитку людства» [там же, 445]. Але таке порівняння, по Конту, недосконало, оскільки представляє як одночасно існуючі і нерухомі такі соціальні стани, які насправді слідують одне за іншим. Тому необхідний також такий спосіб порівняння, який давав би можливість знаходити хід людської еволюції, «реальну спадкоємність різних систем суспільства».

Звідси третій спосіб порівняння, який Конт називає «історичним порівнянням різних послідовних станів людства» або «історичним методом». Цей метод, що становить «саме основу» соціальної науки, характерний тільки для соціології і відрізняє її навіть від найближчої до неї біології. Першорядне значення історичного методу полягає, зокрема, у тому, що в науковому відношенні він доповнює загальну наукову методологію, а в практичному відношенні розвиває соціальне відчуття і відчуття історичної спадкоємності. Суть методу полягає в зіставленні різних фаз еволюції людства, складанні «соціальних рядів» і послідовній оцінці різних станів людства.

Історичний метод важливий і для передбачення в соціології, оскільки минуле для нього важливіше справжнього: «...Ми навчимося раціонально передбачати майбутнє тільки після того, як передбачимо, в деякому роді, минуле...» [там же, 460].

Головна наукова сила доказів в соціології полягає в постійному гармонійному поєднанні безпосередніх висновків з історичного аналізу з попередніми поняттями біологічної теорії людини.

Що стосується «суб'єктивного» методу, то в його характеристиці Конт набагато менш ясний, ніж в описі «об'єктивного». І це недивно, оскільки «суб'єктивний» підхід має у нього значною мірою містичний характер. Під суб'єктом, який стає відправним пунктом «суб'єктивного» підходу, мається на увазі головним чином не індивід або група, а все людство.

Перша ознака цього методу відповідно полягає у тому, що це загальнолюдська або соціальна точка зору на об'єкт, що вивчається.

Друга ознака методу полягає у тому, що на відміну від «об'єктивного», раціонального підходу, він є емоційно-альтруїстичним за своєю суттю. Це метод «серця», якому повинен бути підлеглий розум. Необхідно підпорядковувати наукові, моральні і політичні ідеї альтруїстичним відчуттям, направленим послідовно на сім'ю, вітчизну і людство. Цьому відповідають три формули: жити для своїх близьких, жити для своїх співвітчизників, жити для всіх. Всі вони резюмовані в знаменитому девізі «Жити для інших».

Словом, це метод, набагато загальніший і фундаментальніший, ніж той, який тепер називається емпатією. Це метод любові, яку Конт проголошує в якості не тільки життєвого, але і методологічного принципу.

У оцінці Контом співвідношення «об'єктивного» і «суб'єктивного» методів помітна подвійність. З одного боку, він підкреслює єдність і взаємодоповнюючою цих методів, розглядаючи перший з них як необхідний етап, передуючий другий. З іншою - вся «Система позитивної політики», затверджуюча загальне «переважання серця над розумом» і суто підлеглу роль останнього, заснована на явно і неявно вираженому положенні про те, що можна обійтися без «об'єктивного» методу і почати відразу з «суб'єктивного».

Очевидно, що до сфери власне наукового знання можуть бути віднесені головним чином ті підходи, процедури і прийоми, які Конт називав «об'єктивним» методом. Очевидно також, що принципи «суб'єктивної» соціології різко контрастували з принципами «об'єктивну»; тут Конт дає волю уяві і, у відомому значенні, повертає мислення з позитивної стадії в теологічну і метафізичну.

Висновки до розділу 1

Значення О. Конта в історії соціології полягає в тому, що він зумів пов'язати первістки соціальних знань у певну цілісність — соціологію, розробив модель нової науки. Саме його бачення нової галузі знань слугувало зразком для соціології кінця XІX ст., заклало основи для однієї з головних її традицій. Конт краще за інших розумів значення розробки фундаментальних принципів соціальної організації. Його наполегливий захист принципів науковості, обґрунтування необхідних рис нової дисципліни заклали фундамент тієї теоретичної конструкції, що утвердилася у світі науки як соціологія.

Інституційний підхід О. Конта до вивчення соціальних явищ випливав з філософії позитивного методу, коли одним з об'єктів аналізу соціолога виступав механізм забезпечення в суспільстві солідарності та злагоди. «Для нової філософії порядок завжди становить умову прогресу та навпаки, прогрес є необхідною метою порядку».


Розділ 2. Дослідження теорій Г.Спенсера

2.1. Концепція еволюції Спенсера

Герберт Спенсер (1820-1903) – засновник органічного напрямку в соціології. Згідно органічної теорії, суспільство розглядається як єдина система взаємодії природничих, у першу чергу біологічних, та соціальних факторів; усі сфери суспільного життя органічно пов’язані між собою та не можуть функціонувати поза зв’язку.

Англійський мислитель Герберт Спенсер — один з ведучих представників соціологічного позитивізму й органічної теорії держави. Ця теорія одержала широке поширення в другій половині XІX століття під впливом успіхів біології і зоології.

Спенсер розглядав суспільство як організм, який розвивається за тими ж законами, що й природа (перш за все за біологічними законами). Головним для Г. Спенсера було вивчення структурних елементів суспільства (освіти, держави, права тощо), їх функцій та взаємозв’язку. Дослідженням структури суспільства та функцій її частин, які Спенсер порівнює з частинами організму, він заклав основи структурно-функціонального напрямку у соціології.

Центральним поняттям соціології Спенсера є поняття еволюції. Соціальну еволюцію він визначав як прогресивний розвиток суспільства на шляху його ускладнення і удосконалення діяльності соціальних інститутів, перш за все політичних. Об’єктивну обумовленість соціальної еволюції Спенсер пояснював потребами людей. При цьому він підкреслював, що у процесі соціальної еволюції збільшується значення колективної діяльності людей. Важливим виміром соціального прогресу, за Спенсером, є перехід від суспільства, у якому особистість цілком підкорена соціальному порядку, до такого стану, коли „соціальний організм“ стоїть на службі індивідам, які його складають.

Спенсерівська стадійна модель розвитку передбачає зростання і диференціацію суспільства. Зростання зумовлене збільшенням населення і процесом складання менших "соціальних мас" у більші, поєднанням первісно не пов'язаних частин, тобто зростання рівнозначне інтеграції частин. Інтеграція ж має супроводжуватися (або передувати) диференціацією структур суспільства. Еволюція — це зміна соціального організму від стану відносної невизначеності, незв'язності, гомогенності (однорідності) до стану відносної визначеності, взаємозв'язаності, гетерогенності (різнорідності). Зростання соціального організму збігається зі зростанням складності структури. Так, у первісному суспільстві всі його члени задовольняють свої потреби самі. Проте з розвитком суспільства намічаються відмінності у спрямуванні діяльності (поділ праці), автономізація частин, а також взаємна залежність членів суспільства. Структурна диференціація викликана необхідністю якомога кращого пристосування до боротьби за виживання.

Еволюційна модель суспільного розвитку подається соціологом у вигляді процесу взаємонакладань зростання і диференціації, що його можна спостерігати за трьома осями: регулятивною, оперативною (або такою, що підтримує) та розподільчою. Зростання відбувається шляхом ускладнення структур, а диференціація — шляхом розділення регулятивних, оперативних і розподільчих структур та внутрішньою диференціацією їх. Еволюціонування зумовлене спочатку нестабільністю однорідної маси. Зовнішні сили штовхають елементи цієї маси в різні напрями. Інтеграція можлива лише з переходом на вищий ступінь розвитку. Стійкість більш гетерогенної і структурованої спільноти щодо зовнішніх руйнівних сил, за Спенсером, — головний фактор соціальної еволюції. Він показує, як у результаті поєднання менших людських агрегацій у більші (звичайно шляхом завоювань, підкорення більш слабких, укладання політичних угод) можна простежити рівні соціального розвитку. Кожний етап має свої риси та особливості, ретельно зібрані й описані Г. Спенсером у таблицях.

Запропонована ним система універсальних категорій, моделей порівняльних досліджень стала прототипом порівняльної історичної соціології. Незважаючи на схематизм, пізнавальна модель Г. Спенсера значно вплинула на вивчення розвитку соціальних систем, започаткувала низку методологічних принципів історико-соціологічних досліджень. До арсеналу соціологічного теоретизування ця теорія, крім самого моделювання еволюційного розвитку суспільства, внесла ідею циклічної зміни типів соціальної організації: мілітаристського (централізованого) та індустріального (децентралізованого), методологічні положення крос-культурних досліджень типів соціальних устроїв.

Суспільство, як вважав Г. Спенсер, розвивається від порівняно простого стану, коли всі його частини взаємозамінні, до складної структури з зовсім не різні між собою елементи. В складному суспільстві одну частину (тобто інститут) неможна замінити на іншу. Усі частини повинні функціонувати на благо цілого; в протилежному випадку суспільство розвалюється. За Спенсером, такий взаємов’язок є основою соціальної інтеграції. Головні праці Г. Спенсера: "Основи соціології" (1876-1896), "Соціологія як предмет вивчення" (1903).

Уявлення про державу як своєрідну подобу людського організму були сформульовані ще давньогрецькими мислителями. Платон, наприклад, порівнював структуру і функції держави із здатністю і сторонами людської души. Аристотель вважав, що держава в багатьох відношеннях нагадує живий людський організм, і на цій основі відмовлявся від можливості існування людини як істоти ізольованої. Образно свої погляди він аргументував таким порівнянням: як руки і ноги, відрізані від людського тіла, не можуть самостійно функціонувати, так і людина не може існувати без держави.

Суть органічної теорії така: суспільство і держава представлені як організм, і тому їх сутність можливо зрозуміти з будови і функцій цього організму. Все незрозуміле в побудові і діяльності суспільства і держави може бути пояснено по аналогії з закономірностями анатомії та фізіології[5, c. 78-79].

Ця теорія, найбільш відомим представником якої був Герберт Спенсер (1820-1903) в закінченому вигляді була сформульована в ХІХ столітті. На думку Г.Спенсера, держава – це певний суспільний організм, який складається з окремих людей. Важливою стороною даної теорії є твердження про те, що держава виникає одночасно із своїми складовими частинами – людьми, і буде існувати доти поки існує людське суспільство. Державна влада – це панування цілого над своїми складовими частинами. Якщо організм здоровий, то і клітини функціонують нормально. Хвороба ж організму веде за собою небезпеку для складників-клітин, а хворі клітини в свою чергу знижують ефективність функціонування всього організму. Спенсер використовував аналогії і терміни з біології та інших наук про життя живих створінь і, порівнюючи суспільство з біологічним організмом, ретельно шукав розбіжності и схожості. Результатом цього стало знаходження деяких закономірностей.

Головна установка філософії - примирити віру й знання на ґрунті агностицизму. Визнання неможливості відповіді на основне питання буття ні з боку науки, ні з боку релігії примиряє їх. В остаточному підсумку пізнання вичерпується феноменологією. На думку Спенсера, сфера пізнаваного - прояв невідомої абсолютної сили, тому найбільш загальні істини з області загальної філософії, повинні формулюватися в поняттях речовини, енергії, руху, сили. Таким чином, ми підійшли до головного для філософії Спенсера питанню про еволюціонізм, його місці в теорії систем і в спенсеровській "органічної теорії суспільства".

Після знайомства з філософією еволюції Спенсера відразу ж виникає безліч питань. По-перше, Спенсер має на увазі мікроеволюцію - еволюцію системи усередині самої системи. Ми з подивом не знаходимо в нього розвитку настільки модних після Дарвіна ідей про роль конкуренції (внутрішньовидовий і міжвидовий) в еволюції видів. Варто визнати, що Спенсер перший увів цю нову мову в натурфілософію - мова мікроеволюції, те що зараз в еру Пригожина називається синергетикою (від гречок. "спільна дія" - термін, придумана Хакеном) . Саме розвиваючи цю нову мову Спенсер зміг сказати так багато нового для свого часу. Але наука говорить мовою математики, тому треба був час, для того щоб наукова думка змогла вийти на цей рівень і уточнити багато чого, сказане Спенсером. Можна навіть сказати, що спенсеровский еволюціонізм перед сучасною наукою виглядає як дитячий вовчок поруч із циклотроном. Це не применшує заслуг Спенсера перед філософією. Внеся свій внесок у створення мови філософії ХХ століття, Спенсер відкрив нове його джерело на поле природних наук.

Інше питання, що не повинен було бути відкладене нами при звертанню до Спенсеру як до філософа, - це питання про місце законів природи в його картині миру. Чи мають вони власну еволюцію? Дійсно, основні моменти переходів між етапами еволюції по Спенсеру, їхня швидкість, а також основні питання внутрішньої стійкості проміжних станів визначаються поза рамками еволюційних законів Спенсера (перед Спенсером таких цілей не стояло) , а законами природи. Звідси виникає питання, що ж є філософія Спенсера як не спроба довідатися нове про закони природи, залучаючи їх до побудови філософської системи, користуючись такою властивістю філософської системи як прагненням до логічної закінченості, користуючись цим як методом пізнання. І така можливість заслуга філософії і її внесок в естественнонаучный метод пізнання.

Філософія Спенсера звичайно не претендувала на те щоб фізики обговорювали закони природи на її мові, а не мовою математики, а біологи використовували структуру її планів еволюції для побудови принципів таксономії або описів живих співтовариств. Але соціологічні науки відразу ж стали претендувати на еволюціонізм як на метод у соціології, користуючись його широко заявленою загальністю. В. С. Соловйов звертаючись до Канта як до засновника теоретичного підходу в моральній філософії у своїй роботі "Моральний сенс життя в його попереднім понятті" по проблемі всеєдності добра називав спенсеровський метод аналізу моральних даних не інакше як "емпіричні ускладнення натуральних фактів".

"Органічна" теорія суспільства Спенсера не відрізнялася особливою оригінальністю, спекулюючи на вкрай ідеалістичному розумінні сил суспільного розвитку, визнаючи, що такий складний організм як суспільство "живе не хлібом єдиним", фактично будувала всю теорію по образі еволюції "агрегатів", якимись для Спенсера були неорганічні тіла й прості живі організми, уважаючи в цьому випадку рушійними силами не закони природи, а загадкові надприродні сили. Агрегатами ж повинні були бути суспільні класи й інститути влади, взаємодіючі подібно органам у живому організмі, визначаючи й розвиток один одного, і смерть всієї системи. Спенсер уважав соціальні революції необхідним і природним процесом зміни фаз розвитку суспільства. Узагальнення ж подібного погляду може зажадати відмови від ідеї волі в житті людини. Дійсно, процес "диференціації" тут може поступово захоплювати усе більше приватні сторони життя, рівновага ж, що наступає наприкінці , скасовує волю волі повністю.

Простий перенос ідей Спенсера для пояснення всього сучасного соціуму звичайно неможливий. Це всього лише один з мов, один з рівнів розгляду, і на своєму рівні - це дуже сильна мова в чому заслуга Спенсера як філософа. Сила у філософії - дуже гарне знання своїх границь. Однак, можливе пояснення деяких макросів економічної системи. Хто знає, може наш всесвіт відкритий стосовно привнесеного в неї ззовні змісту, тоді створення такої метамови нерозв'язне завдання, всесвіт знань може виявитися критичної до такої постановки питання в рамках позитивізму[3, c. 38-41].

Еволюціонізм - один із провідних напрямків досліджень суспільних процесів, роль якого значно зросла в Європі після оприлюднення вчення Ч. Дарвіна про антропосоціогенез.

Як теоретик еволюціонізму, Г. Спенсер обстоює принцип вільного розвитку суспільства від втручання урядів і реформаторів. В основу своєї філософії мислитель поклав модні на той час дарвінівські та мальтузіанські ідеї про природний добір і боротьбу за існування. За Г. Спенсером, виживати мають ті, хто є найбільш пристосованим, а суспільство через природній добір здатне відкинути нездорових, нерозумних, повільних, нерішучих. Втручання ж держави, на думку вченого, тільки посилить деструктивні процеси, сприятиме виживанню непристосованих, що врешті-решт призведе до занепаду суспільства.

2.2. Заснування соціології по Спенсеру

Учений Г. Спенсер - ідеологічний ворог соціалізму, оскільки соціалізм, на його думку, передбачає невіддільність від рабства. Його політико-ідеологічні погляди можна розцінити як ліберальні, що відповідало англійській національній традиції.

Обстоюючи принцип структурно-функціонального аналізу, Г. Спенсер створив власне вчення про державу. Він розглядав державу як складноструктуроване явище, окремі одиниці якого мають власні функції. У дусі ліберальних поглядів він вважав, що держава як соціальна інституція повинна слугувати індивідам, а не навпаки.

Предметом дослідження Г. Спенсера стало вивчення таких соціальних інститутів, як сім'я, політика, економіка та релігія. Досліджуючи соціальні інститути суспільства, їхні функції й роль у суспільстві, він розуміє власне суспільство як цілісну структуровану систему, що підпорядкована об'єктивним законам еволюційного розвитку. Не втратили своєї актуальності дотепер його міркування та висновки про рівновагу, гармонію, стабільність у суспільстві, а також зворотні суспільні процеси: розпад суспільства, регрес, дисгармонію, деструкцію тощо[4, c. 173-176].

У поглядах Спенсера з'єдналися еволюціонізм, принцип laіssez faіre і концепція філософії як узагальнення всіх наук, а також інші ідейні плини його часу. Відсутність систематичного утворення й небажання вивчати праці попередників привели до того, що Спенсер черпав знання з тих джерел, з якими йому трапилося познайомитися.

Ключем до його системи об'єднаної науки є робота "Основні початки" (Fіrst Prіncіples, 1862), у перших розділах якої затверджується, що ми нічого не можемо знати про останню реальність. Це "непізнаване" виходить за межі наукового дослідження, а релігія просто користується метафорою, щоб хоч якось його представити й мати можливість поклонятися цієї "речі в собі". У другій частині праці викладається космічна теорія еволюції (теорія прогресу), що Спенсер уважає універсальним принципом, що лежить в основі всіх областей знання і їх підсумовуючої. В 1852, за сім років до публікації "Походження видів" Ч. Дарвіна, Спенсер написав статтю "Гіпотеза розвитку" (The Development Hypothesіs), у якій викладалася ідея еволюції, багато в чому следовавшая теорії Ламарка й К. Бера. Згодом Спенсер визнав природний добір як один з факторів еволюції (він автор терміна "виживання найбільш пристосованих"). Відправляючись від фундаментальних законів фізики й ідеї зміни, Спенсер приходить до розуміння еволюції як "інтеграції матерії, супроводжуваної розсіюванням руху, що переводить матерію з невизначеної, нескладної однорідності в певну, зв'язну різнорідність, і виробляючої паралельно тому перетворення що зберігається матерією руху". Всі речі мають загальне походження, але через спадкування рис, придбаних у процесі адаптації до навколишнього середовища, відбувається їхня диференціація; коли процес пристосування закінчується, виникає зв'язний, упорядкований Всесвіт. В остаточному підсумку всяка річ досягає стани повної адаптованості до свого оточення, однак такий стан хитливо. Тому останній щабель в еволюції - не що інше, як перший щабель у процесі "розсіювання", за яким, після завершення циклу, знову треба еволюція.

В 1858 Спенсер склав план твору, що став головною працею його життя, "Системи синтетичної філософії" (A System of Synthetіc Phіlosophy), що повинне було включати 10 томів. Головні принципи "синтетичної філософії" Спенсера були сформульовані на найпершому етапі реалізації його програми, в Основних початках. В інших томах давалася інтерпретація у світлі цих ідей різних часток наук.

Найбільшу наукову цінність представляють його дослідження із соціології, у тому числі два інших його трактати: "Соціальна статика" (Socіal Statіcs, 1851) і "Соціологічні дослідження" (The Study of Socіology, 1872) і вісім томів, що містять систематизовані соціологічні дані, "Описова соціологія" (Descrіptіve Socіology, 1873-1881). Спенсер - засновник "органічної школи" у соціології. Суспільство, з його погляду , - це організм, що еволюціонує, подібний до живого організму, розглянутому біологічною наукою. Суспільства можуть організовувати й контролювати свої власні процеси адаптації, і тоді вони розвиваються в напрямку мілітаристських режимів; вони також можуть дозволити вільну й пластичну адаптацію й тоді перетворюються в промислово розвинені держави.

Однак невблаганний хід еволюції робить адаптацію "не випадковістю, але необхідністю". Наслідком концепції про космічну силу еволюції Спенсер уважав соціальну філософію laіssez- faіre. Покладений в основі цієї філософії принцип індивідуалізму ясно викладений в "Принципах етики":

"Кожна людина вільна робити те, що бажає, якщо не порушує при цьому рівну волю будь-якої іншої людини".

Соціальна еволюція є процесом зростаючої "индивидуации". В "Автобіографії" (Autobіography, 2 vol., 1904) з'являється ультраіндивідуаліст по характері й походженню, людина, що відрізняється надзвичайною самодисципліною й працьовитістю, однак майже позбавлений почуття гумору й романтичних устремлінь. Помер Спенсер у Брайтоні 8 грудня 1903.

Виступав проти революцій і різко негативно ставився до соціалістичних ідей. Уважав, що людське суспільство, як і органічний мир, розвивається поступово, еволюційно. З відкритим супротивником утворення для незаможних верств населення, уважав демократизацію утворення шкідливої[7, c. 458-461].

2.3. Методи наукового аналізу по Спенсеру

Органіцизм і функціоналізм, систематизація "соціальних фактів" та інші характерні риси соціології Г. Спенсера, запозичені з природничих дисциплін, не заступають, проте, положень його теорії, присвячених специфіці соціального пізнання. Тут Г. Спенсер багато в чому був піонером. Він обстоював наукову слушність соціології, яка тільки починала набувати ознак наукової дисципліни. Британський учений доклав чимало зусиль, аби довести, що узагальнення і пояснення, розкриття причинної зумовленості інваріантів соціального світу, що вивчаються, мають таку саму закономірну форму, як і в "точних науках". Складність соціальної реальності аж ніяк не заперечує можливостей віднайти фундаментальні закони в соціальних процесах, а оскільки такі закони виявляються і є розуміння їх, то, робить висновок Спенсер, стає можливою наука. Ґрунтовні порівняльні екскурси до історії біології, психології та інших наук надають його аргументації досить переконливої форми.

Предмет соціології, за Г. Спенсером, — це стадії зростання, диференціації та інтеграції суспільства, функціонування його частин та інституцій, творення соціальних агрегацій, систематизований опис сфер людських стосунків. Він був одним із перших, хто звернув увагу на роль конфліктів у процесі еволюційного розвитку людського суспільства.

Всупереч ярликам "простолінійного позитивіста" Спенсер застерігає щодо небезпеки короткозорості надмірного каузального моделювання, підкреслює значення абстрактного теоретизування. Його не без підстав вважають автором "перших правил соціологічного методу", що відіграли важливу роль у формуванні принципів соціологічного пізнання.

Спенсер першим обґрунтував функціональний аналіз, теорію еволюційного розвитку суспільства, історично узагальнив системний підхід до соціальних процесів. Значним є його внесок в аналіз соціальних інституцій, методологію соціальних досліджень, а також у багатьох інших доробках соціологічного теоретизування.

Висновки до розділу 2

У теоретичному відношенні заслугою Спенсера була спроба сформулювати структурно-функціональний підхід до суспільства. Своєю концепцією структурної диференціації, розумінням суспільства як саморегульованої системи, аналізом взаємозв'язку соціальних функцій зі структурою суспільства Спенсер передбачив багато положень структурного функціоналізму в соціології та етнології. Він першим у соціології почав систематично використовувати поняття «система», «функція», «структура», «інститут». Мислителів другої половини XІX ст. приваблювала у Спенсері впевненість в нездоланності соціальної еволюції, визнання закономірності всього існуючого, точність висновків.

Англійський філософ і соціолог Герберт Спенсер (1820—1903 pp.) вважається засновником соціального дарвінізму. Він використав дарвінізм для того, щоб довести перевагу одних соціальних груп над іншими. Таким чином, Г. Спенсер виправдовував війни, політику колоніалізму й будь-які дії, спрямовані на конкуренцію чи конфлікт.

Соціологія Спенсера підкреслено індивідуалістична: «Суспільство існує для блага своїх членів, а не члени його існують заради суспільства». Він сформулював закон «рівної свободи», за яким усі індивіди повинні користуватися таким її обсягом, який узгоджується з рівною свободою інших індивідів. Держава — вільна організація, що охороняє вільних індивідів. Вона не повинна займатися комерційним законодавством, керувати релігійними установами, благодійними товариствами. Головне завдання держави — здійснення правосуддя і забезпечення дотримання закону рівної свободи, що практично означає захист власності громадян від пограбування і війн.


Розділ 3. Порівняльний аналіз теорій О.Конта та Г.Спенсера

Як би не рухалася вперед соціологія, корені її усе-таки хронологічно знаходяться в минулому, одні далі, інші ближче. І хоч сучасний образ соціології визначається більш актуальними чинниками та подіями, знати її історичні корені необхідно, оскільки вони також беруть участь — так чи інакше — у формуванні цього образу. Коротко викладемо "офіційну" історію соціології, основні теоретичні погляди видатних соціологів, починаючи з О. Конта і донині.

Виведення законів соціальної еволюції, а точніше принципів соціального структурування, зростання і диференціації, вважається головним внеском Г. Спенсера в історію соціологічної думки. Під соціальною (надорганічною, як писав учений) еволюцією він розумів стадії розвитку суспільства від простого до складного, а також у більш спеціальному плані — загальний процес структурування.

Конт був одним з мислителів, що відкрили соціальну реальність і внесли важливий внесок в її розуміння. Деякі уявлення про неї, які він розробив, стали потім парадігмальними і одержали подальший розвиток в соціології.

Головна умова створення самостійної соціальної науки, по Конту, - це виділення специфічної реальності, що не вивчається ніякими іншими науками. Для позначення цієї реальності він використовує різні терміни: «суспільство», «соціальний організм», «соціальна система», «соціальні явища», «соціальне існування» і т.п. Людина за природою своїй соціальна, соціальність - його природний стан. Але і егоїзм - також природний стан, тому соціальність вимагає навчання і засвоюється індивідом за допомогою виховання. Будучи спочатку природним освітою, суспільство стає «штучним і добровільним порядком».

Людина не може по своїй волі створювати соціальні явища, але він може їх видозмінювати за умови обліку природних законів. Можна збільшити або зменшити інтенсивність вже існуючих соціальних тенденцій, можна змінити їх швидкість, але неможливо змінити порядок їх проходження або перескочити через проміжні етапи. Мінливість соціальних явищ може викликатися такими чинниками, як раса, клімат або власне соціальні дії, але домінуючою при цьому залишається дія універсальних незмінних законів.

Суспільство складається з індивідів, що володіють окремим і незалежним існуванням і думають, що вони діють згідно «своїм особистим імпульсам». Насправді вони постійно беруть участь в загальному розвитку, як правило, не замислюючись над цим. Будучи соціальним реалістом, Конт постійно підкреслює примат суспільства над індивідом, іноді у вельми різких виразах. Слова «особа», «особистий» часто носять у нього принизливий відтінок.

Одним з перших в соціології Конт розробляє підхід до суспільства як до системи, прообразом якої виступає для нього біологічний організм. Він постійно підкреслює її цілісний, неподільний характер і взаємозалежність її частин, відзначаючи «дії і зворотні дії, які безперервно надають один на одного будь-які різноманітні частини соціальної системи...» [там же, 324]. Всім системам властиво така властивість, як солідарність, але живим системам, особливо соціальним, воно властиво в щонайвищому ступені. По Конту, суспільство засноване на фундаментальному консенсусі (згоді) і спадкоємності; власне, це одна і та ж якість, узята в першому випадку -- у просторовому, в другому - в тимчасовому аспектах.

Конт виділяє такі властивості соціальної реальності, як максимальна складність і, внаслідок цього, найбільша неврегульованість і мінливість; активність; спонтанність і разом з тим регулювання штучним порядком.

Поглядам Конта на соціальну реальність властива одна особливість, яка характерна і для інших піонерів соціологічної думки: це нерозрізнення суспільства і людства. Суспільство розглядається як людство в мініатюрі, а людство - як розширене до межі суспільство. При цьому людство трактується як справжня, вища і «найреальніша» соціальна реальність. Конт виходить з концепції «розширяється суспільства», що має своєю межею людство; він стверджує, що існує постійна тенденція до утворення «все більш обширних асоціацій». Структура і розвиток суспільства кінець кінцем визначаються «фундаментальними законами людської природи», а соціологія включена в «позитивну теорію людської природи».

Нерозрізнення суспільства і людства посилювалося вірою в універсальний прогрес і еволюціоністським уявленням, відповідно до якого всі суспільства неминуче проходять в своєму розвитку одні і ті ж фази. Достатньо вивчити найбільш «передові» суспільства, щоб зрозуміти шлях, по якому раніше або пізніше піде все людство. Тому Конт вибирає і розглядає в кожній значній історичній епосі «еліту, або авангард людства» [6; З], простежує долі «вибраного» народу, який несе естафету цивілізації і передає її іншому. Починаючи з нового часу він вивчає тільки західні європейські нації (а з XVІІ в. - перш за все Францію), оскільки, із його точки зору, їх історичним шляхом неминуче піде все людство.

Тут контовська позиція близька гегелівській філософії історії, з одного боку, і еволюціонізму Маркса і Спенсера - з іншою. Хоча Конт і затверджував в курсі», що етапи соціального розвитку неможливо перестрибнути, згодом він говорив, що цивілізовані нації повинні будуть допомогти промчати без зупинок на окремих фазах розвитку менш цивілізованим народам, братам, що відстали.

Таким чином, у Конта суспільство і людство розглядаються не тільки як однопорядкові явища, але і як явища тотожні по суті, хоча і різні за об'ємом. По-перше, людство розглядається як максимальне за об'ємом суспільство. По-друге, деякі суспільства в певні історичні періоди виступають як представники всього людства, прокладаючі для нього маршрути його подальшого руху.

Подібна позиція мала подвійне теоретичне значення. З одного боку, вона містила розуміння реальної єдності людства, тотожності або схожості багатьох соціальних ознак у різних народів. З іншою - вона приводила до спрощеного погляду на шляху розвитку різних суспільств і до ігнорування їх своєрідності. Змішення суспільства і людства, соціальності і людської природи означало зведення соціології до свого роду антропології і психології, що суперечило початковому задуму Конта створити соціологію як особливу науку.

Так, наприклад, Г.Спенсер вважав, що суспільство, як і організм, розвивається стадійно, переходячи від простого до складного. Це ускладнення він бачив в об`єднанні людей в такі соціальні групи як плем`я, союз племен, міста-держави і т.п. Торкаючись питань виникнення держави він був близьким до прихильників теорії насильства, вважаючи, що в історії немає ні одного приклада, де держава не виникла б інакше ніж за допомогою насильства. Таке уявлення про державу здається, на перший погляд, наївним і ненауковим, проте й тут є раціональне зерно. Воно виявляється у визнанні зв'язків законів суспільного життя і законів природи, розумінні того, що людина стає істотою суспільною, будучи вже біологічно сформованим індивідом із волею і свідомістю. Іншими словами, людина спочатку є створінням природи, потім - членом суспільства, а потім -- громадянином держави. Позитивним можна назвати обґрунтування диференціації (розподіл на класи) та інтеграції суспільного життя (об'єднання людей у державу).

Він подібно Конту поставив завдання створити синтетичну філософію без самої філософії. По Спенсеру це уся філософія , але без метафізики, (так, як метафізика - це спроба судити про світ речей, що непізнаваний). Стрижнем єдності знань людей є ідея еволюції. Процес еволюції означає зростання визначеності виду. Спенсер виводив еволюцію з закону збереження і перетворення енергії, а останній із закону свідомості., тобто психічної звички людини.

Людина має справу із суцільним потоком вражень - цей потік - основа закону збереження. Він намагається застосувати ідею еволюції при розгляді теорії пізнання: Він думає, що наша ілюзія уроджених ідей є результат накопиченої спадковості. Те, що для виду апостеріорне для індивіда апріорно. Тобто в історичному розвитку досвід приводить до виникнення нових знань, а потім це нове підсилюється і передається як апріорне[6, c. 128-129].

Позитивізм Спенсера - агностицизм і феноменологізм у питаннях філософії світогляду плюс стихійно матеріалістичний підхід до наук. От, наприклад як Спенсер порушує питання про співвідношення релігії й науки. Основний постулат тут: "знання не може монополізувати свідомість" - пише він у своїх "Основних Початках" про підстави широкого поширення вірувань. Про науку Спенсер говорить так: "наука - вищий розвиток суспільного знання; безглуздість забобону спрямованого проти її в тім, що, відкидаючи науку, можна відкинути з нею й все знання". Не можна сказати, де кінчаються вказівки здорового глузду й починаються узагальнення науки. Практика - переконливе свідчення її істинності. Якщо ж і релігія, і наука мають підстави в дійсному положенні речей, то між ними повинне існувати основна згода. Найбільш відвернена істина в релігії й така в науці повинні бути тим, у чому обидві сторони згодні. Це є кінцевий факт нашого пізнання.

Г. Спенсер цілеспрямовано добирав докази можливості побудови соціологічної науки на підвалинах законів, притаманних природничим наукам. Такі загальні закони для етики, політичної економії та соціології він обґрунтовував організмічними аналогіями. Подібно до класифікації, розробленої К. Ліннеєм, живих організмів на види, підвиди тощо, соціальні агрегації також, за Спенсером, можуть бути класифіковані, виходячи з морфологічних (структурних) і психологічних характеристик. Така класифікація передбачає велику різноманітність типів соціальної організації. Організмічні аналогії стали однією з головних рис спенсеризму. Багато в чому вони були виправдані, і не провина вченого в тому, що досі соціологія не позбулася зайвого біологізму. Г. Спенсер і сам намагався уникнути прямолінійних організмічних аналогій, зауважуючи, що при розгляді живого організму і суспільства існує дещо більше, ніж просто аналогія. Важливо лише те, що органічна (тілесна) і суперорганічна (соціальна) організації керуються загальними принципами, мають певну структуру, функції та спрямованість розвитку.

У працях Г. Спенсера неважко віднайти зачатки усіх форм сучасного функціоналізму. Аналізуючи роль різноманітних соціальних інституцій у суспільстві, він щоразу вказував, що всі вони слугують справі підтримки суспільства як цілого. Особливу увагу він приділяв функціям елементів суспільної системи, які мають підтримувати її цілісність та забезпечувати розвиток.

Висновки до розділу 3

Герберт Спенсер – продовжувач справи Конта. Центральним поняттям висуває поняття еволюції. Еволюція – інтеграція матерій, переводить матерію з невизначеної незв’язаної однорідності у визначену зв’язану. Проходить скрізь однаково, але має три етапи: 1)неорганічний; 2)органічний; 3)надорганічний. Це цикл. Два типи еволюції – проста і складна. Проста – кількісна інтеграція елементів, а за складної відбуваються певні перетворення. Порівнює суспільство з організмом.

Одна з основних робіт його називається “Суспільство є організмом”. Аналогії та відмінності: 1)Як і біологічний організм, суспільство росте, збільшується в об’ємі, з маленьких держав виростають великі імперії; 2)По мірі росту суспільства його структура ускладнюється, так само й структура організму; 3)по мірі росту суспільства відбувається диференціація його структур та функцій. Відмінності між Контом та Спенсером у розумінні соціології та питання: що було перше – індивід чи соціум?

У Конта першим був соціум, а вторинним – індивід, у Спенсера ж навпаки, з індивідів утворюється ціле.

Спенсеріанство є філософський позитивізм, що описує еволюцію як зростання складності й настання рівноваги як вищий стан. По Спенсеру, життя є безперервний процес переходу від однорідного стану до гетерогенного й від гетерогенного до однорідного. Життя є безперервне пристосування внутрішніх співвідношень до зовнішнього.

Спенсер стверджував універсальність законів еволюції, які були застосовні не тільки до форм, але й до розумів, що коштують за формами.

У кожному прояві буття він розпізнавав фундаментальні тенденції розгортання від простого до складного, затверджуючи при цьому, що після досягнення крапки рівноваги завжди треба процес розпаду. Однак, згідно Спенсеру, розпад піде тільки в тому випадку, якщо за ним може піти знову інтеграція на більше високому рівні буття.


Висновки

Суперечність позицій Конта – ученого і Конта – реформатора і пророка повною мірою виявилася в його трактуванні методу соціології.

В цілому Конт підкреслює невіддільність методу науки від її наочних теорій. Разом з тим він відзначає, що «у наш час метод є істотнішим, ніж сама доктрина» [4, 73]. В період створення «Курсу позитивної філософії», коли Конт керувався науковою етикою, він обґрунтовує неупереджений і об'єктивний підхід до дослідження соціальних явищ, вільний від оцінок, що сформувалися поза наукою. В цей час він розглядає соціологію як елемент загальної системи наукового знання і розробляє раціональний, «об'єктивний» метод соціальної науки. Коли ж Конт стає пророком нової релігії, він розробляє головним чином «суб'єктивний» метод і здійснює так званий «суб'єктивний синтез». Сам він указував, що в курсі» розробляв «об'єктивний» метод, «постійно сходячи від світу до людини», а в «Системі позитивної політики» відвів головне місце «суб'єктивному» методу, «єдиному джерелу всякої повної систематизації, де ми постійно сходимо від людини до світу» [7,4]. У результаті в його творчості, по суті, присутні дві соціології: «об'єктивна» і «суб'єктивна».

У розумінні закономірностей розвитку природи і суспільства О. Конт виходив із закону трьох стадій розвитку пізнавальної діяльності, суспільної свідомості людей:

1. Теологічна — домінує релігійна міфологія, явища природи і життя людей пояснюються впливом надприродних сил. Відбувається перехід від політеїзму до монотеїзму.

2. Метафізична — місце релігійного уявлення займає дослідне знання про явища світу і життя людей, але за слабкого розвитку науки поняття, що відображають ці явища, досить абстрактні.

3. Позитивна — на зміну теологічним і метафізичним підходам приходять наукові дослідження законів довкілля і життя людей.

Закон трьох стадій О. Конт застосував і для пояснення еволюції суспільства. Кожна з цих стадій розвитку людського інтелекту створює основу соціальної організації, пронизує всі сторони суспільного життя.

Інтерес до позитивізму пожвавився вже після смерті його автора, починаючи з 60-х років XIX ст. Ідеї Конта були уточнені, поглиблені й розвинуті англійським філософом і соціологом Гербертом Спенсером (1820—1903). Ним залишена величезна наукова спадщина. Його праця «Основи соціології» (1877 р.) була однією з перших спроб побудови цілісної соціологічної системи на етнографічному матеріалі. Загальновизнана заслуга Спенсера полягає у застосуванні принципу еволюції як методологічної основи будь-якого знання, що дало змогу розглядати суспільство з точки зору поступальності його розвитку.

Соціальна еволюція, за Спенсером, — це прогресивний розвиток суспільства по шляху його ускладнення і вдосконалення діяльності соціальних інститутів. Основними складовими еволюції, в тому числі соціальної, є: інтеграція — перехід від простого до складного; диференціація — перехід від однорідного до різнорідного; зростання порядку — перехід від невизначеного до визначеного.

У межах позитивіму відбувався свій внутрішній деструктивний діалог, який виявляє значну долю саморефлексивного скептицизму. Так, Герберт Спенсер зайняв принципово негативну позицію по відношенню до контівського закону трьох стадій та класифікації наук. Він заперечував будь-які якісні відмінності в методах мислення, незалежно від історичних змін. Для нього можлива лише відмінність між: "наука, ще не розвинута - складає передбачення якісні, та наука розвинута - передбачення кількісні" [4,с.127]. Аналіз цього положення дозволяє висловити думку, що для Спенсера розвинута наука є здатність науковця до такого апріорного постулювання аксіом, яке завжди спирається на певне емпіричне обґрунтування. На його думку, таку форму пізнавальної діяльності демонструє нам математична статистика, що дозволяє визначити з емпіричних даних середньо статичну, яка сама не має форми емпіричної данності. Взагалі, Сперсер загострює зафіксовану Міллем суперечність поміж логікою, як методом пізнання, і знанням.

Цікаво, що Спенсер створює свою універсальну теорію рівноваги систем (розуміючи під цим певний опис універсуму), що свідчить про створення ним власної онтологічної концепції, яка виступає підставою для наступного обґрунтування гносеологічної концепції "єдиного наукового методу". Це дуже важлива особливість його філософії, оскільки вона виявляє, що стаючи на позиції апріорного постулювання гіпотетичних характеристик універсального, загальної онтологічної картини, ми отримуємо можливість пропонувати обґрунтування певного методу.

Істотними у контівській соціології є методи дослідження суспільства. Виступаючи проти умоглядності, крайнощів емпіризму, Конт обґрунтував застосування в соціології методу спостереження, а також експериментального й історичного методів. Основним методом дослідження в соціології вважав спостереження, а найбільш адекватним природі соціальних явищ — історичний метод, тобто історичне порівняння різних послідовних станів людства.

О. Конт поділяв соціологію на дві частини: соціальну статику, яка розглядає суспільство як єдине органічне ціле, вивчає умови його існування, закони функціонування, і соціальну динаміку, що вивчає процеси суспільних змін, закони розвитку соціальних систем.


Список використаної літератури

  1. Білоус В. Соціологія у визначеннях, поясненнях, схемах, таблицях: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 140с.
  2. Брегеда А. Соціологія: Навч. метод. посіб. для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К., 1999. — 123с.
  3. Вербець В. Соціологія: теоретичні та методичні аспекти: Навч.-метод. посіб. / Рівненський держ. гуманітарний ун-т. — Рівне : РДГУ, 2005. — 202с.
  4. Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник/ Андрій Гера-симчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян,; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. -3-є вид., вип. й доп.. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. -245 с.
  5. Данилюк І. Історія психології (остання чверть ХІХ-перша половина ХХ ст.):Підручник для студ. вузів/ Іван Данилюк,. - К.: Либідь, 2002. - 148 с.
  6. Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2-ге вид., перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2002. — 472с.
  7. Додонов Р. Соціологія: Навч. посібник для курсантів і студ. вищих навч. закл. МВС України / Донецький юридичний ін-т МВС при Донецькому національному ун-ті. — Донецьк, 2005. — 224с.
  8. Жоль К. Соціологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Либідь, 2005. — 440с.
  9. Жуков С. Історія психології: Навчальний посібник/ Сергій Жуков, Тетяна Жукова; М-во освіти і науки України, Донецький ін-т ринку та соціальної політики. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 222 с.
  10. Коломийцев В. Ф. Социология Герберта Спенсера // Социологические исследования. - 2004. - № 1. - С. 37-44
  11. Корольчук М. Історія психології: Навчальний посібник/ Микола Корольчук, Петро Криворучко,. - К.: Ельга Ніка-Центр, 2004. - 246 с.
  12. Лукашевич М. Соціологія : Базовий курс: Навчальний посібник/ Микола Лукашевич, Микола Туленков,; . -К.: Каравела, 2005. -310 с.
  13. Макеєв С. Соціологія: Навч. посібник / Сергій Олексійович Макеєв (ред.). — 2.вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2003. — 454с.
  14. Миценко В. Педагогічні погляди Герберта Спенсера // Рідна школа. - 2002. - № 10. - С. 78-80
  15. Попова І. Соціологія: Пропедевтичний курс : Підручник для студ. вузів/ Ірина Попова,; Пер. з рос. В.П.Недашківський. -2-е вид.. -К.: Тандем, 1998. -270 с.
  16. Пшеничнюк О. Соціологія: посібник для підготовки до іспитів / Олена Пшеничнюк, Олена Романовська,; . - 2-е вид., доп. та переробл. - К. : Вид. Паливода А. В., 2005. – 169 с.
  17. Роменець В.Історія психології ХІХ - початку ХХ століття: Навч. посібник для студ. вуз./ Володимир Роменець,; Міжнародний фонд "Відродження"; Програма "Трансформація гуманітарної освіти в Україні". - К.: Вища школа, 1995. - 613 с.
  18. Сасіна Л. Соціологія : Навчальний посібник/ Людмила Сасіна, Наталя Мажник; М-во освіти і науки України, Харківський нац. економічний ун-т. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -206 с.
  19. Соціологія : Підручник/ Н. П. Осипова, В. І. Астахова, В. Д. Воднік та ін.; За ред. Н. П. Осипової; М-во освіти і науки України. -К.: Юрінком Інтер, 2003. -335 с.
  20. Соціологія : Підручник/ Ред. Віктор Георгійович Городяненко,. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Академія, 2002. -559 с.
  21. Соціологія : Терміни. Поняття. Персоналії. Навч. словник-довідник для студентів/ Укл.: В.М.Піча, В.М.Піча, Н.М.Хома; Соціологічна асоціація України . -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2002. -474 с.
  22. Соціологія: Короткий енциклопедичний словник/ Під заг. ред. В.І.Воловича. -К.: Укр.Центр духовн.культури, 1998. -727 с.
  23. Черниш Н. Соціологія : Курс лекцій/ Наталія Черниш,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. -3-є вид., перероблене і доп.. -Львів: Кальварія, 2003. -540 с.

загрузка...
Top