Особливості управління соціально-культурним комплексом України

Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти управління соціально-культурним комплексом.

1.1. Організаційно-правові засади управління культурою.

1.2. Соціально-культурний комплекс: поняття, склад, галузева структура.

Розділ 2. Аналіз управління соціально-культурним комплексом України на сучасному етапі.

2.1. Управління охороною здоров'я населення.

2.2. Управління фізичною культурою, спортом та туризмом.

2.3. Організаційно-правові засади управління соціальним захистом населення.

2.4. Проблеми і перспективи розвитку соціально-культурного комплексу України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Соціально-культурне будівництво, яке структурно поділяється на галузі освіти, науки, культури, охорони здоров'я, соціального захисту, справ сім’ї та молоді, фізичної культури та спорту, є важливою складовою багатогранної діяльності Української держави.

Характерною особливістю соціально-культурної сфери є те, що вона пов'язана не тільки з матеріальними цінностями, а й значною мірою з духовними потребами громадян. Законодавство у цій сфері покликано забезпечити естетичне й моральне виховання людини, її навчання, охорону здоров'я, задоволення соціально-культурних потреб. Спільність галузей законодавства в сфері соціально-культурного будівництва проявляється в єдності мети, принципів, методів правового регулювання, у єдиній їх службовій ролі в суспільстві.

У структурно-функціональному плані соціально-культурне будівництво можна охарактеризувати як систему, що об'єднує в собі різні напрямки державної діяльності. Це — діяльність щодо збереження й зміцнення здоров'я людей, задоволення їх інтелектуальних, естетичних та інших духовних потреб, їх соціальний захист, формування особи, її навчання й виховання, підготовка й перепідготовка кадрів для народного господарства тощо.

В організаційно-правовому аспекті розрізняються галузі (підгалузі) управління соціально-культурною діяльністю: загальною середньою освітою, вищою освітою, професійно-технічною освітою; мистецтвом і культурно-просвітницькою роботою, кінематографією, телебаченням і радіомовленням; видавничою справою, поліграфією й книжковою торгівлею; охороною здоров'я, фізичною культурою та спортом, соціальним захистом населення.

Процеси державотворення в Україні вимагають дальшого підвищення якості державного керівництва соціально-культурним будівництвом, формування на основі найсучасніших досліджень стилю цього керівництва розвитку методів управління з врахуванням специфіки цієї сфери суспільних відносин.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси управління соціально-культурним комплексом України.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

  • визначити організаційно-правові засади управління культурою;
  • охарактеризувати соціально-культурний комплекс: поняття, склад, галузева структура;
  • дослідити управління соціально-культурним комплексом України на сучасному етапі;
  • виявити проблеми і перспективи розвитку соціально-культурного комплексу України.

Наукова новизна роботиполягає в тому, що на основі аналізу різнопланових джерел розглядається проблема управління соціально-культурним комплексом України.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси управління соціально-культурним комплексом України на сучасному етапі, проблеми та здобутки соціально-культурного комплексу.

Предметом дослідженнявиступає аналіз управління соціально-культурним комплексом України.


Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти управління соціально-культурним комплексом

1.1. Організаційно-правові засади управління культурою

Культура як самостійна галузь соціально-культурного будівництва включає до себе широке коло державних і громадських органів, підприємств, установ, організацій, закладів культури. До цієї галузі належать:

театральне, музичне, хореографічне, образотворче, декоративно-прикладне, естрадне і циркове мистецтво;

концертні організації, музеї, бібліотеки, будинки культури та ін.;

кінематографія; телебачення і радіомовлення; видавнича справа, поліграфія і торгівля книгами.

Управління культурою полягає в:

організації створення, розповсюдження і популяризації творів літератури та мистецтва;

забезпеченні поширення інформації і пропаганди досягнень культури;

збереженні і використанні культурних цінностей; охороні творів мистецтва і пам'ятників культури, підвищенні культурного рівня населення України;

керівництві підприємствами, організаціями, установами і закладами культури.

Основи законодавства України про культуру визначають правові, економічні, соціальні, організаційні засади розвитку культури в України, регулюють суспільні відносини у сфері створення, поширення, збереження та використання культурних цінностей і спрямовані на: реалізацію суверенних прав України у сфері культури; відродження і розвиток культури української нації та культур національних меншин, які проживають на території України; забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, професійної та самодіяльної художньої творчості; реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей; соціальний захист працівників культури; створення матеріальних і фінансових умов розвитку культури.

Пріоритетні напрямки розвитку культури визначаються цільовими загальнодержавними програмами, які затверджуються Верховною Радою України (ст. 85 Конституції України). Держава створює умови для розвитку культури української нації та культур національних меншин; збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища; естетичного виховання дітей та юнацтва; проведення досліджень в галузі теорії та історії культури України; розширення культурної інфраструктури села; матеріального та фінансового забезпечення закладів, підприємств, установ, організацій культури.

Політику держави у сфері культури, правові, економічні та соціальні гарантії її реалізації, систему соціального захисту працівників культури визначає Верховна Рада України. Органи виконавчої влади забезпечують реалізацію політики у сфері культури; здійснюють за участю громадських об'єднань розроблення державних програм розвитку культури та їх фінансування; створюють умови для відродження і розвитку культури української нації, культур національних меншин, які проживають на території України, та ін.

Управлінська діяльність у сфері культури здійснюється системою органів виконавчої влади, кожен з яких реалізує свою компетенцію на окремих ділянках культурного будівництва: безпосередньо культура, телебачення і радіомовлення, кінематографія, друкарська справа та ін. Систему державних органів управління культурою складають; Міністерство культури і мистецтв України, міністерство культури АРК, управління культури обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, відділи культури районної державної адміністрації, підвідомчі їм театри, концертні організації, художні колективи, цирки, бібліотеки, музеї, клуби та інші театрально-видовищні підприємства і заклади культури, спеціальні навчальні заклади культури і мистецтва, музичні та художні школи[11, c. 28-31].

1.2. Соціально-культурний комплекс: поняття, склад, галузева структура

Соціальна сфера, задовольняючи потреби населення в культурних цінностях, освіті, охороні здоров'я, комунальному обслуговуванні тощо все більше впливає на виробництво матеріально-речового багатства через прискорення науково-технічного прогресу, створення необхідних передумов для підвищення рівня зайнятості у суспільному виробництві та раціонального використання трудових ресурсів, забезпечення розширеного відтворення робочої сили, удосконалення структури вільного часу працюючих. Одночасно з цим розвиток соціальної сфери сприяє розв'язанню таких соціальних завдань, як формування гармонійно розвиненої особистості, ліквідація культурно-побутових розбіжностей між містом і селом, між соціальними групами населення і районами країни.

Соціальна сфера складається з двох комплексів: соціально-культурного і матеріально-побутового. Соціально-культурний комплекс включає галузі, пов'язані з відтворенням головної продуктивної сили суспільства, відновленням її працездатності і зміцненням здоров'я, з формуванням людського капіталу. Для цього комплексу характерним є переважання безплатних послуг та їх загальнодоступність. Галузі цього комплексу є важливим фактором підвищення продуктивності праці в усіх сферах господарського і культурного життя.

Освіта. Забезпечує підвищення загального рівня знань і культури населення та всі галузі народного господарства кваліфікованими кадрами, а тому виступає важливим елементом відтворення робочої сили.

Першою освітянською ланкою є дошкільні заклади. Наприкінці 2006 р. в Україні налічувалось понад 18 тис. постійних дошкільних закладів, у яких перебувало близько 1,2 млн. дітей, що становило 33% загальної чисельності дітей. Значна частина дітей дошкільного віку не відвідує ці заклади. Вищий рівень забезпеченості дітей дошкільними закладами спостерігається у південних та східних областях України, нижчий — у західних регіонах. Співвідношення рівнів охоплення дітей дошкільного віку суспільним вихованням, наприклад між такими областями, як Волинська, Рівненська, Чернігівська, з одного боку, і Автономна Республіка Крим та Дніпропетровська область — з іншого, становить 1:3. Зберігаються розбіжності і в розрізі груп населення з різними прибутками. Так, за даними соціологічних досліджень, рівень охоплення дітей цими закладами у більш забезпечених сім'ях у 1,5—3 рази вищий, ніж у менш забезпечених.

Різке скорочення темпів спорудження дошкільних закладів в окремих сільських районах стало головною причиною того, що тут ще не повною мірою задовольняються потреби населення в послугах дошкільного виховання. Це негативно впливає на закріплення кадрів на селі, на продуктивність праці сільськогосподарських працівників. Тому подальше розширення мережі дитячих садків у сільській місцевості, створення необхідних умов для дошкільників у кожному населеному пункті не втрачає свого соціально-економічного значення. Досвід роботи Хмельницької, Дніпропетровської та ряду інших областей показав, що відкриття в невеликих населених пунктах дитячих дошкільних закладів як самостійного об'єкта чи в комплексі зі школою дає позитивні результати. Збільшення показника охоплення дітей постійними дитячими садками і яслами продовжує залишатися актуальною проблемою, особливо в західних регіонах. Зокрема, у Львівській, Івано-Франківській областях лише 16% дітей охоплено постійними дошкільними закладами освіти. Це найнижчий показник по Україні, майже втричі нижчий, ніж у Черкаській області.

Основним видом навчально-виховних закладів в Україні є середня загальноосвітня школа трьох ступенів: перший — початкова, другий — основна, третій — старша школа, які відповідно забезпечують початкову, неповну середню і повну загальну середню освіту. У 2006 р. їх налічувалось 21246. Для розвитку природної обдарованості дітей створюються спеціалізовані школи і профільні класи[7, c. 60-64].

Формування шкільної мережі в Україні відповідає основним принципам системи народної освіти, сформульованим у Законі України «Про освіту», «Про загальну середню освіту» та інших законодавчих документах.

На початок 1999/2000 навчального року в Україні функціонувало 21,9 тис. шкіл, у яких навчалося помад 7 млн учнів. Більше половини учнів денних шкіл (55,2%) навчається українською мовою, решта — вивчає українську мову як предмет. 44,5% учнів денних шкіл навчаються російською мовою, г також школи чи класи з молдавською, угорською, румунською, польською, словацькою, англійською, болгарською та кримськотатарською мовами навчання.

Останнім часом активно розвиваються нові види навчальних закладів — гімназії, ліцеї та колегіуми, де поряд із загальноосвітніми поглиблено вивчаються технічні та гуманітарні предмети. У 2006 р. в Україні функціонувало 224 гімназії, 206 ліцеїв, у тому числі 20 колегіумів, де навчалось понад 200 тис. учнів.

Серед денних загальноосвітніх шкіл майже половину (48%) становлять середні, третину (33%) — неповні середні, 14% — початкові і 2% — школи для дітей з вадами розумового і фізичного розвитку та загальноосвітні школи соціальної реабілітації. В одну зміну працюють лише 80% шкіл; значна частина учнів відвідує заняття у другу зміну. У 2006 р. таких учнів налічувалось понад 653 тис., що становило 9,7% до їх загальної кількості. Найбільше відвідувань школи у другу зміну в Автономній Республіці Крим, Луганській, Донецькій, Запорізькій, Харківській, Рівненській областях, найменше — у Черкаській, Вінницькій, Хмельницькій, Тернопільській та Івано-Франківській областях.

У 2006 р. в Україні працювало 246 вечірніх (змінних) шкіл, у яких навчалося майже 140 тис. учнів.

Розгалуженою є мережа дитячих музичних шкіл, а також мистецьких, художніх та хореографічних шкіл, у яких навчається більш як 300 тис. учнів. У освітянських закладах України працює понад 500 тис. учителів (включаючи керівників шкіл). З них вищу освіту мають 83%, незакінчену вищу — 3%, середню педагогічну— 13%.

Після переходу до загальної середньої освіти в Україні скоротилася мережа малокомплектних початкових і неповних середніх шкіл, які не забезпечували належної якості навчання і були низькоефективними з економічної точки зору.

У 2005 р. професійно-технічна освіта нараховувала 995 закладів (На виконання Постанови Кабінету Міністрів України від 29 травня 2003 р. № 526 відбулось вдосконалення мережі професійно-технічних закладів освіти шляхом об'єднання однопрофільних та малокомплектних закладів і створення на їх базі спеціалізованих ПТУ.), чисельність учнів у яких становила 526,5 тис. чол. Професійно-технічні училища працюють на базі неповної середньої і середньої освіти. Практично всі профтехучилища готують кваліфікованих робітників з середньою освітою. У 2006 р. випуск робітників в училищах становив 263,6 тис. чол.

Профтехучилища готують робітничі кадри для машинобудівної, радіоелектронної, нафтогазової, вугільної, хімічної, деревообробної, легкої і поліграфічної промисловості, залізничного транспорту, зв'язку, будівництва, комунального господарства, водного господарства, сільського господарства, галузей сфери послуг. Територіально училища розосереджені переважно в міських поселеннях і великих селах. Максимальна кількість училищ знаходиться в обласних центрах та інших великих містах. Професійно-технічні навчальні заклади сільськогосподарського профілю розміщені, як правило, у малих та середніх містах; навчальні заклади з спеціальностей гірничої, нафтової, хімічної промисловості — у районах видобутку гірничо-хімічної сировини.

Реформа загальноосвітньої і професійної школи передбачає перегляд профілю підготовки масових робітничих професій, збільшення числа училищ з підготовки кваліфікованих робітників, насамперед для малого і середнього підприємництва та галузей соціальної сфери[4, c. 95-99].

Наймасовішим закладом культури в Україні є бібліотеки, кількість яких у 2006 р. становила більше ніж 21,5 тис. з книжковим фондом 355,7 млн. примірників книжок і журналів(табл.. 1). У сільській місцевості діяло понад 16 тис. бібліотек з книжковим фондом 160,9 млн. примірників. Однак кількість бібліотек не дає повної картини про рівень бібліотечного обслуговування населення, який залежить перш за все від ступеня розвитку мережі бібліотечних установ і їх територіальної доступності, від наявності книжкових фондів та їх співвідношення з чисельністю населення. Слід зазначити, що книжки та журнали українською мовою становлять 37% фонду масових та універсальних бібліотек, російською — 62%.

Забезпечення населення бібліотеками у міській і сільській місцевостях не однакове. Рівень забезпечення міського населення бібліотечними установами є нижчим, ніж сільського, що пояснюється особливостями розселення. Одночасно кожна міська бібліотека обслуговує більшу чисельність населення (читачів). Рівень задоволення попиту читачів значною мірою залежить від концентрації у бібліотеках книжок та співвідношення суспільно-політичної, технічної, сільськогосподарської, художньої, дитячої та інших видів літератури. Більш різноманітну літературу мають, як правило, бібліотеки із значним книжковим фондом (понад 10 тис. примірників). Активність населення у користуванні послугами бібліотек характеризується часткою читачів у загальній чисельності населення та числом книговидачі у розрахунку на одного жителя.

Своєрідними центрами культурного відпочинку населення є клубні установи, яких на кінець 2006 р. налічувалось понад 21 тис., у тому числі у сільській місцевості — понад 18 тис. Клубні установи розміщені згідно з адміністративним поділом території, а також за виробничим принципом — при заводах, фабриках, навчальних закладах, санаторіях. Однак клубні установи відсутні майже у кожному другому селі. Зрозуміло, діяльність клубних установ залежить не стільки від їх наявної місткості, скільки від кількості та якості заходів, які там проводяться.

Кінообслуговування в Україні представлено 10,8 тис. кіноустановок з платним показом, а кількість відвідувань кіносеансів за рік перевищує 7 млн., тобто в середньому 0,1 на одного жителя. У міських поселеннях працюють постійні кінотеатри. Найвищий показник кіновідвідувань у містах, великих містах, курортних центрах. Проте і в цих поселеннях в останні роки намітилася тенденція до різкого скорочення середнього рівня відвідування кінотеатрів.

Якщо мережа закладів культури (клуби, бібліотеки, кіноустановки) в Україні зменшується, то театрів — зростає. У 2006 р. в країні функціонувало 130 професійних театрів (проти 89 у 1995 p.), у тому числі опери та балету — 7, драми та музичної комедії — 85, дитячих та юного глядача — 38. Проте кількість відвідувань театрів також має тенденцію до зменшення. Лише за 90-ті роки цей показник зменшився втричі і становив у 1997 р. 5,6 млн. відвідувань на рік.

Із загальної кількості музеїв — 118 краєзнавчих, 119 історії та археології, 59 мистецтвознавства, 42 літературних(табл. 2).

Велику роль у культурному житті населення відіграє музейна справа. В Україні налічується близько 360 музеїв (включаючи філіали), у тому числі: історичні, меморіальні, краєзнавчі, природничо-наукові, мистецтвознавчі, галузеві та ін. Найбільше професійних театрів функціонує у Києві, Львові, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку, Миколаєві та в Автономній Республіці Крим, а державних музеїв — у Києві, Львові, Одесі, Полтаві, Запоріжжі, Харкові, Чернігові, Донецьку. Серед областей за цим показником виділяються: Луганська, Дніпропетровська, Івано-Франківська та Автономна Республіка Крим.

Масовою пропагандою культурних досягнень займаються і засоби інформації — телебачення, радіомовлення, газети, журнали, книжково-журнальні видавництва. У 1997 р. в Україні видавалось понад 2,5 тис. газет (республіканських, обласних, міських, районних та ін.). При цьому разовий тираж газет становив 34 млн. примірників, у тому числі українською мовою — 14 млн. Якщо кількість газет, їх разовий тираж зріс, то книжок — знизився і становив 6,3 тис. друкованих одиниць тиражем 51 млн. примірників 1985 р. він становив 155 млн.).

Усі культурно-освітні установи функціонально пов'язані з виробництвом музичних інструментів та інших предметів культурного призначення, поліграфічною промисловістю, кіностудіями, студіями звукозапису, фотокінолабораторіями, книжковою торгівлю, торгівлею художніми виробами і товарами тощо. А тому ефективною має бути система територіальних комплексів культурного обслуговування населення, об'єднаних єдністю зони обслуговування і спільністю наявних ресурсів[10, c. 256-259].

Розділ 2. Аналіз управління соціально-культурним комплексом Українина сучасному етапі

2.1. Управління охороною здоров'я населення

Охорона здоров'я включає лікувальні, лікувально-профілактичні, санітарно-протиепідемічні та інші медичні установи, різні види соціального забезпечення, відпочинку і фізичної культури. Матеріальні умови функціонування комплексу забезпечують медична промисловість, матеріально-технічне постачання і збут. Охорона здоров'я включає також освітянські заклади (медучилища, коледжі, медінститути, медуніверситети, курси перепідготовки кадрів), комплексні і галузеві наукові інститути й організації, а також систему управління ними.

Лікарняні заклади в свою чергу поділяються на спеціалізовані — туберкульозні, інфекційні, для інвалідів Великої Вітчизняної війни та територіально-дільничі — районні, міські, обласні, республіканські.

Поліклініки як структурні підрозділи входять до складу лікарень. У виняткових випадках вони можуть бути автономною установою. Закладам охорони здоров'я залежно від їх місткості присвоюють типові категорії (їх у лікарень 8). Найвищу категорію має заклад з числом ліжок 800—1000, а найнижчу — 100—150 ліжок. Основна лікувально-діагностична робота здійснюється в поліклініках — при лікуванні 80% хворих; тут працює більше половини лікарів системи охорони здоров'я.

Лікувально-профілактичні заклади, які використовуються медичними інститутами для підготовки лікарів або медичними НДІ — з науковою метою (але не менше ніж на 50%), називають клінічними. Ці ж заклади можуть входити до складу медичних вузів або науково-дослідних інститутів.

На підприємствах і в організаціях міської місцевості створюють медичні пункти, а на підприємствах, будівництвах сільської місцевості — фельдшерсько-акушерські пункти. Працівники залізниць обслуговуються спеціальними об'єднаними лікарнями, куди входять і поліклініки. На великих станціях для обслуговування працівників доріг функціонують амбулаторії. Відомчі лікувальні заклади мають працівники водного та повітряного транспорту, системи НАН України та ін. Заклади охорони здоров'я, які обслуговують працівників окремого промислового підприємства, входять до складу медсанчастини, яка об'єднує роботу цих закладів. До санаторно-курортних закладів належать санаторії-профілакторії, курортні поліклініки, бальнеологічні об'єкти.

В Україні налічується 3,4 тис. лікарняних закладів на 503 тис. ліжок та 7,1 тис. лікарських амбулаторно-поліклінічних закладів, ємність яких становить 964 тис. відвідувань за зміну (табл. 3). Деяке загальне зменшення кількості лікарень за останні роки пояснюється перш за все їх реорганізацією і укрупненням. Мережа об’єктів стаціонарної медичної допомоги розвивається у трьох напрямах: багатопрофільному, спеціалізованому і диспансерному. В Україні працює 227 тис. лікарів, більше половини яких становлять терапевти, хірурги, стоматологи, педіатри, жінки-лікарі серед них становлять майже дві третини. Середній медичний персонал (медсестри, фельдшери та акушери) становить 556 тис. В Україні забезпеченість лікарями становить 45,1 чол., а середнім медичним персоналом — 112,7 чол. на 10 тис. жителів. Найвищий рівень забезпеченості населення лікарями має місце в Києві, Автономній Республіці Крим, в Одеській, Львівській і Харківській областях. Щодо забезпеченості середнім медичним персоналом, то найвищі показники відзначаються у м. Києві, Автономній Республіці Крим, Кіровоградській, Волинській, Донецькій та Херсонській областях[5, c. 188-194]. В останні роки спостерігається тенденція до розукрупнення територіальних лікарняних дільниць в містах у зв'язку з будівництвом великих, добре оснащених сучасних лікарень і поліклінік, у яких існують можливості для ефективного лікування і більш повного використання ліжкового фонду. Медичну допомогу надають також спеціалізовані лікарні, диспансери, станції невідкладної медичної допомоги, поліклініки, жіночі консультації. Наявність значної кількості сіл, у тому числі малих, викликало необхідність мати фельдшерсько-акушерські пункти, кожен з яких обслуговує, як правило, один, два і більше населених пунктів. Тут надається перша медична допомога, здійснюється комплекс заходів санітарно-гігієнічного і протиепідемічного характеру. Виправдали себе міжсільські дільничні лікарні на 10—50 ліжок, де можлива організація спеціалізованих кабінетів і відділень. Якщо мережа і місткість лікарняних закладів в Україні зменшуються, то амбулаторно-поліклінічних закладів і станцій (відділень) швидкої медичної допомоги — зростають (табл. 3). Це сприяє поліпшенню обслуговування населення, адже 80% населення розпочинає і закінчує лікування саме в амбулаторно-поліклінічному закладі.

Міністерство охорони здоров'я України (МОЗ) — центральний орган державної виконавчої влади, що безпосередньо управляє процесами розвитку цієї галузі. До основних завдань МОЗ України належать:

розробка пріоритетних напрямків діяльності національної служби охорони здоров'я;

забезпечення гарантованого рівня кваліфікованої медичної допомоги населенню установами охорони здоров'я всіх форм власності;

здійснення заходів щодо розвитку профілактичного напрямку в охороні здоров'я населення; формування здорового способу життя;

забезпечення надання державними установами охорони здоров'я загальнодоступної, як правило, безкоштовної, висококваліфікованої медичної допомоги населенню;

розробка прогнозу та показників розвитку національної служби охорони здоров'я, пов'язаних зі змінами власності; охорона материнства і дитинства та ін.

Для вирішення найважливіших завдань діяльності і розвитку охорони здоров'я у МОЗ України створюється колегія, рішення якої проводяться у життя наказами Міністра.

Рада міністрів АРК і місцеві державні адміністрації реалізують державну політику в галузі охорони здоров'я у межах своїх повноважень. Так, місцеві державні адміністрації здійснюють загальне керівництво закладами охорони здоров'я, які перебувають у сфері їх управління, їх матеріально-фінансовим забезпеченням, організують роботу медичних закладів по наданню медичної допомоги населенню, здійснюють заходи щодо попередження інфекційних захворювань, епідемій, епізоотій та їх ліквідації тощо.

Державні функції у галузі охорони здоров'я здійснюють також інші органи, які мають у своєму віданні установи охорони здоров'я.

До таких органів, зокрема, належать Міноборони України, МВС України, Служба безпеки України, Мінтранс України. Ці органи визначають структуру управління відомчими установами охорони здоров'я.

Відповідні функції в управлінні охороною здоров'я громадян МОЗ України реалізує шляхом здійснення контролю за якістю та безпекою продуктів харчування, лікарських засобів та виробів медичного призначення. Діяльність МОЗ України у цьому напрямку зводиться до реалізації державної політики у сфері державного контролю за якістю та безпекою окремих видів продуктів харчування (спеціальних харчових добавок, лікарських засобів, лікарської рослинної сировини та лікувальної косметики тощо), забезпечення інтересів держави у цій сфері та міжвідомчої координації із зазначених питань.

Виконання основних принципів державної політики у сфері організації та розвитку виробництва лікарських засобів та забезпечення цією продукцією населення, закладів охорони здоров'я і тваринництва, які реалізовувалися Державним комітетом України з питань медичної та мікробіологічної промисловості Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. покладено на МОЗ України[8, c. 255-261].


2.2. Управління фізичною культурою, спортом та туризмом

Фізична культура — складова частина загальної культури суспільства, спрямована на зміцнення здоров'я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини з метою гармонійного формування її особистості. Фізична культура є важливим засобом підвищення соціальної і трудової активності людей, задоволення їх моральних, естетичних та творчих запитів, життєво важливої потреби взаємного спілкування, розвитку дружніх стосунків між народами.

Спорт є органічною частиною фізичної культури, особливою сферою виявлення та уніфікованого порівняння досягнень людей у певних видах фізичних вправ, технічної, інтелектуальної та іншої підготовки.

Верховна Рада України визначає державну політику і здійснює законодавче регулювання відносин у сфері фізичної культури, спорту та туризму, а також здійснює в межах своїх повноважень контроль за реалізацією державної програми розвитку цієї сфери та за виконанням законодавства про фізичну культуру, спорт та туризм.

Важливі функції у цій сфері виконує Кабінет Міністрів України, який визначає напрямки розвитку фізичної культури, спорту та туризму, спрямовує діяльність підпорядкованих йому органів на виконання законів України «Про фізичну культуру і спорт» та «Про туризм»1 (15 вересня 1995 р.). Кабінет Міністрів України 15 січня 1996 р. затвердив Положення «Про державні тести і нормативи оцінки фізичної підготовленості населення України», які е основою нормативних вимог до фізичної підготовленості населення як критерію фізичного здоров'я, дають змогу визначити рівень фізичної підготовленості всіх груп і категорій населення, здійснювати державний контроль за ефективністю фізичного виховання.

В Україні розроблена довгострокова Державна програма розвитку фізичної культури і спорту, затверджена Указом Президента України від 22 червня 1994 р. Безпосередня організація і контроль за виконанням програми покладається на Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму України —центральний орган виконавчої влади у цій галузі діяльності. Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму України створений на базі Державного комітету України у справах сім'ї та молоді. Державного комітету України з фізичної культури і спорту та Державного комітету України по туризму, що ліквідовані.

Рада міністрів АРК, місцеві органи державної влади, органи місцевого самоврядування виконують функції управління в галузі фізичної культури, спорту та туризму через управління, відділи, комітети, які виконують свої функції відповідно до положень про них, наприклад, Положення про управління з фізичної культури і спорту Харківської обласної державної адміністрації, затверджене главою Харківської обласної державної адміністрації 15 травня 1997 р[6, c. 15-16].

Державний комітет реалізує свої повноваження як безпосередньо, так і через управління, комітети та відділи з фізичної культури і спорту державних адміністрацій.

Основними завданнями Державного комітету є:

участь у формуванні державної політики з питань фізичної культури і спорту та її реалізація;

розроблення концепції, комплексних і цільових програм розвитку фізичної культури і спорту, прогнозування та забезпечення комплексного вирішення цих питань;

здійснення державного нагляду та контролю в галузі фізичної культури і спорту, розвиток аматорського та професійного спорту;

організація проведення фестивалів, конкурсів, спортивних змагань і навчально-тренувальних зборів;

здійснення заходів щодо виходу фізкультурно-оздоровчих і спортивних організацій України на міжнародну арену;

підготовка та раціональне використання фізкультурних кадрів;

пропаганда фізичної культури і спорту, олімпійського та параолімпійського (серед інвалідів) руху та ін.

Розвиткові фізичної культури, спорту та туризму сприяють також національні спортивні федерації (громадські організації фізкультурно-спортивної спрямованості). Статусу національної спортивної федерації вони набувають з моменту реєстрації у Державному комітеті молодіжної політики, спорту і туризму України, який делегує таким федераціям окремі повноваження щодо розвитку видів спорту, надає допомогу у забезпеченні їх необхідними матеріальними ресурсами, відповідними фахівцями, забезпечує контроль за реалізацією цих повноважень, в тому числі в частині використання коштів, виділених їм з Державного бюджету України.

Спортивні федерації мають виключне право представляти спорт України в міжнародних спортивних змаганнях та міжнародних спортивних організаціях, а також право на організацію і проведення відповідних національних спортивних змагань. Спортивні федерації створюються залежно від потреби у всіх обласних та міських спортивних комітетах.

Первинною ланкою самодіяльної організації фізкультурного руху в Україні є колективи фізкультури на підприємствах, в установах, організаціях, що об'єднують на засадах добровільності громадян за їх інтересами у фізкультурно-спортивному русі.

Згідно з Державною програмою розвитку фізичної культури, спорту та туризму виконавчі комітети місцевих рад за участю структурних підрозділів міністерств та відомств на місцях розробляють регіональні програми розвитку фізичної культури, спорту та туризму. Рішенням виконавчого комітету Харківської обласної ради від 27 січня 1997 р., наприклад, затверджена харківська програма «Фізичне виховання — здоров'я нації», в якій визначені пріоритети у діяльності структурних підрозділів міської та районних рад щодо забезпечення здоров'я дітей, молоді, робітників, підлітків та службовців, а також інших працівників, створення дійового механізму залучення коштів з різних джерел для поліпшення матеріально-технічної бази галузі. Органи місцевого самоврядування сприяють розвиткові самодіяльного масового спорту (основу його становлять різноманітні фізкультурно-спортивні секції), заохочують і стимулюють діяльність підприємств, установ, організації та громадян у цій сфері.

Місцеві ради запроваджують систему пільг і заохочень для підприємств, які спрямовують частину свого прибутку на розвиток фізичної культури і спорту, будівництво об'єктів фізкультури і спорту, організацію відпочинку. Відповідно до Закону України від 5 лютого 1993 р. «Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді України» учні, студенти, всі неповнолітні мають право на безкоштовне і пільгове користування об'єктами фізкультури і спорту[2, c. 302-305].


2.3. Організаційно-правові засади управління соціальним захистом населення

Соціальне забезпечення та захист громадян України є одним з важливих напрямків діяльності держави. Держава несе обов'язки по матеріальному підтриманню своїх громадян, створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці забороняється. Громадянам гарантуються захист від незаконного звільнення, право на своєчасне одержання винагороди.

Громадяни України мають право на соціальний захист, що включає право на їх забезпечення у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законодавством. Це право гарантується страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ, організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для соціальних виплат та допомоги. Закон України від 6 грудня 1992 р. «Про пенсійне забезпечення» гарантує всім непрацездатним громадянам України право на соціальну захищеність шляхом встановлення пенсій на рівні, орієнтованому на прожитковий мінімум, а також регулярного перегляду їх розмірів у зв'язку із збільшенням розміру мінімального споживчого бюджету і підвищенням ефективності економіки країни.

Для здійснення управління фінансами пенсійного забезпечення створено Пенсійний фонд України, який є центральним органом виконавчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів України. Він діє згідно з Положенням «Про Пенсійний фонд України», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 1 червня 1994 р. Основним завданням Пенсійного фонду та його органів на місцях є забезпечення фінансування витрат на виплату пенсій відповідно до законів України «Про пенсійне забезпечення» та «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», пенсій військовослужбовцям і працівникам органів внутрішніх справ строкової служби, допомоги на дітей, а також інших витрат, фінансування яких відповідно до законодавства покладено на Пенсійний фонд. Виконанню завдань по соціальному захисту населення України сприяють закони України від 25 червня 1997 р. «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування», від 26 червня 1997 р. «Про збір на обов'язкове соціальне страхування». Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, а також членів їх сімей.

Відповідно до Конституції України Указом Президента України з метою посилення соціальної спрямованості реформ та проведення активної соціальної політики щодо координування і комплексного здійснення соціальних перетворень у сфері трудових відносин, зайнятості, соціального захисту і пенсійного забезпечення населення створено Міністерство праці та соціальної політики України (далі — Мінпраці України). Згідно з Положенням про нього, затвердженим Указом Президента України від 1 грудня 1997 р., Мінпраці України у процесі виконання покладених на нього завдань взаємодіє з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами АРК, органами місцевого самоврядування, а також з відповідними органами інших держав. Рішення Мінпраці України з питань праці, зайнятості і соціального захисту населення, видані у межах його повноважень, є обов'язковими до виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, а також підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності[3, c. 189-192].


2.4. Проблеми і перспективи розвитку соціально-культурного комплексу України

Подальший розвиток соціально-культурного комплексу України повинен забезпечити підвищення життєвого рівня населення, всебічний розвиток людини та зростання продуктивності праці. Разом з тим тут нагромаджено багато проблем, які потребують:

• визнання галузей соціального комплексу такими, що беруть активну участь у виробництві матеріальних і духовних благ, послуг;

• подолання залишкового принципу фінансування галузей соціального призначення;

• подолання міжрегіональних відмінностей у рівні обслуговування населення та забезпечення його елементами соціальної інфраструктури у відповідності з нині існуючими нормативами;

• встановлення обґрунтованого рівня оплати праці фахівців галузей соціального комплексу, зокрема працівників освіти, охорони здоров'я, культури, науки;

• формування ефективної системи управління галузями соціального призначення в умовах різних форм власності;

• розробки нових типів проектів навчальних закладів, установ культури, охорони здоров'я з урахуванням формування ринкових відносин, широким використанням сучасного обладнання, оргтехніки;

• розробки науково обґрунтованих критеріїв розвитку матеріальної бази галузей соціального комплексу.

У перспективі в Україні передбачається створення потужного освітнього та наукового потенціалу на основі впровадження ступеневої освіти та створення потужних регіональних навчальних закладів. Буде поступово реалізовуватись стратегія структурного реформування освіти, спрямованого на кадрове та наукове забезпечення загальнодержавних програм в пріоритетних галузях економіки. Передбачається трансформування існуючої мережі профтехучилищ та забезпечення чотирирівневої професійно-технічної освіти, що задовольнить потреби економіки у кваліфікованих технічних кадрах. Велика увага приділятиметься оптимізації мережі вищих навчальних закладів.

У перспективі система охорони здоров'я буде розвиватися за принципами доступності, солідарності, справедливості та універсальності. Це дасть змогу підвищити рівень профілактики захворюваності, надавати необхідну медичну допомогу вчасно і високоякісно[9, c. 135-136].

З прийняттям нової Конституції, яка закріпила основні цілі, принципи та пріоритети політики держави у галузі соціального розвитку й культури, соціально-культурне будівництво в Україні отримало міцну конституційну основу.

Можна визначити такий зміст державного керівництва соціально-культурним будівництвом в Україні:

— правове регулювання відносин шляхом прийняття законодавчих актів, рішень державних органів, спрямованих на реалізацію державної політики у цій сфері;

— створення системи центральних та місцевих органів управління конкретними галузями соціально-культурного будівництва, визначення їх структури й компетенції;

— вжиття організаційних та інших заходів щодо вдосконалення структури та поліпшення організації, підвищення ефективності роботи;

— розгляд Верховною Радою, Президентом, Кабінетом Міністрів найважливіших питань щодо соціально-культурного будівництва, визначення пріоритетів державної політики в цій сфері в конкретний період розвитку держави шляхом розробки та реалізації цільових комплексних програм;

— створення системи соціальних гарантій та захисту прав громадян у конкретних галузях соціально-культурного будівництва;

— здійснення фінансування й матеріально-технічного забезпечення соціально-культурної сфери; виділення у державному та місцевих бюджетах цільових коштів на фінансування державної політики в конкретних галузях соціально-культурного будівництва, залучення матеріальних і фінансових ресурсів підприємств, установ й організацій, об'єднань громадян, що функціонують у соціально-культурній сфері;

— створення достатньої мережі державних соціально-культурних закладів та установ широкого й різноманітного призначення з урахуванням специфіки того чи іншого регіону (економічної та соціальної структури, традицій, демографічного складу населення, особливостей географічного й кліматичного характеру тощо);

— утворення спеціальних фондів.

Радикальні зміни у системі управління економікою об'єктивно ведуть до аналогічних змін у системі управління соціально-культурним будівництвом. Нові функції галузевих міністерств і відомств, переосмислення їх ролі у сфері управління соціально-культурним будівництвом викликають необхідність внесення відповідних змін у положення, що регламентують роботу цих органів[5, c. 195-196].


Висновки

Отже, зазначене вище свідчить, що ефективність управління у сфері культури залежить від оптимального співвідношення принципів централізації й децентралізації управління, що передбачає чіткий розподіл повноважень і відповідальності між місцевими, регіональними і центральними органами управління.

Разом з тим слід зазначити, що процес децентралізації державного управління у сфері культури має здійснюватися на основі послідовної демократизації всієї системи управління. У зв'язку з цим уявляється доцільним систему державного управління у сфері культури замінити на громадсько-державне управління, в якому головну роль відіграватиме громадськість, а органи державного управління повинні лишатися лише виконавцями рішень, прийнятих демократичним шляхом. "Державне управління буде здійснюватися успішно лише в тому разі, якщо йому на допомогу прийдуть структури громадянського суспільства. Державні органи мають трансформувати їх вимогу в державну політику і закони, а потім їх реалізувати. Цей механізм взаємодії поширюється на широку участь усього суспільства у формуванні державної політики".

Громадсько-державне управління у сфері культури, на наш погляд, є саме тією моделлю управління, яка найбільше відповідає принципам децентралізації і демократизації управління, забезпечує не тільки максимально ефективні засоби реалізації культурних запитів членів суспільства, а й найбільш повну участь громадян у розробці стратегічних напрямів державної політики у сфері культури. До того ж, створення громадсько-державних структур управління у сфері культури дає змогу максимально залучити всіх зацікавлених і компетентних осіб до процесу управління у сфері культури та повсякденного розв'язання проблем культурного розвитку.

Актуальною проблемою залишається раціоналізація структури апарату управління.

Підвищується роль регіонів у соціально-культурній сфері. Соціальна інфраструктура, освіта, охорона здоров'я тощо — все це має перейти переважно до компетенції місцевих органів державної виконавчої влади і органів місцевого самоврядування та складати головний зміст їх діяльності. Це мусить супроводжуватися створенням адекватної незалежної фінансово-економічної бази місцевого самоврядування.

Разом з тим, передаючи на місцевий рівень основну долю відповідальності за соціальну інфраструктуру і соціально-культурний розвиток, держава зберігає за собою здійснення загальнонаціональних соціальних програм забезпечення й інших соціальних гарантій, які встановлюються законом, фінансування загальнонаціональних об'єктів культури, окремих учбових закладів, об'єктів і програм охорони здоров'я, а також надання мотивованої конкретними умовами цілеспрямованої фінансової допомоги регіонам.


Список використаної літератури

  1. Антонюк С. Державне регулювання розвитку приватного сектора в охороні здоров’я України //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2005. - № 2. - C. 147-152
  2. Берданова О. Нормативно-правові аспекти реформування системи соціального захисту населення //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2002. - № 3. - C. 302-306.
  3. Бичков С. Аналіз становлення та розвитку систем соціального захисту в різних країнах світу та можливості адаптації набутого досвіду до умов України//Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2006. - № 3. - C. 189-195
  4. Грига І. Культурні передумови виникнення соціальної роботи в Україні // Соціальна політика і соціальна робота. - 1997. - № 2-3. - С. 95-106
  5. Долот В. Організація лікувально-профілактичної допомоги населенню України //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2005. - № 3. - C. 188-196
  6. Журавська В.Г. Управління якістю надання соціальних послуг : системний підхід //Соціальний захист. - 2007. - № 1. - C. 15-16
  7. Карпухин О. И. Управление процессами формирования культурной политики государства // Социально-гуманитарные знания. - 1999. - № 4. - С. 60-73
  8. Надюк З. Управління якістю медичної допомоги та її доступність для населення України //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2005. - № 3. - C. 255-261
  9. Орда О. Державне управління системою забезпечення населення України стаціонарною медичною допомогою: генезис, стан та перспективи розвитку //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2004. - № 4. - C. 135-143
  10. Скуратівський А. Правова культура в контексті особливостей розвитку соціального буття українського суспільства та національного характеру українців // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2002. - № 1. - С. 255-260
  11. Ярощенко І. Сутність державного управління у сфері соціального захисту //Юридична Україна. - 2007. - № 10. - C. 27-35

загрузка...
Top