Особливості політичної свідомості сучасного українського суспільства

Вступ.

1. Поняття політичної свідомості.

2. Основні чинники формування політичної свідомості.

3. Політична свідомість сучасного українського суспільства.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми дослідження. Політична свідомість до цього часу у більшості випадків, як у вітчизняному, так і у зарубіжному суспільствознавстві, розглядалася з точки зору філософії, психології та соціології, досліджувалися її рівні та механізми функціонування. І у значно меншій мірі політична свідомість визначалася як цілісне, суто політологічне поняття, без з‘ясування сутності якого та його місця серед інших понять в науці не можливе становлення сучасної політології. Політична свідомість є одним з ключових понять політології. Тому його поглиблене вивчення є безумовною умовою пізнання політичного життя суспільства. Саме політична свідомість багато в чому пояснює витоки, характер та особливості певної політичної системи, поведінку суспільних груп, динаміку та спрямованість політичних процесів. Без наукового осмислення поняття політичної свідомості, тих циклів, яким вона підпорядковується, практична політика малоефективна. Отже актуальність йогодослідження з теоретичної точки зору не викликає сумнівів.

Українське суспільство на порозі ХХІ століття є вельми поляризованим. Воно не має внутрішньої єдності. Це, як правило, пояснюється довгим періодом відсутності державності в української нації, насиллям над нею чужої волі – через існування в минулому у складі поліетнічних імперій. В умовах незалежного розвитку до цього додалася низка “векторів розділення” української спільноти за різними ознаками: соціальними, політичними, ідеологічними тощо. Відсутній консенсус відносно фундаментальних цінностей, ідеалів і цілей суспільства. Це породжує високу конфліктність та соціальну напруженість, які зумовлюють політичну нестабільність в суспільстві. А сучасній політичній свідомості України до того ж притаманний низький ступінь довіри населення до державних інститутів влади, ігнорування законних способів розв’язання конфліктів, переважання емоційних регуляторів у політичній діяльності. За таких умов край необхідними є компетентний аналіз та постійний моніторинг як політичної свідомості суспільства загалом, так і окремих його верств та громадян. Це має вагоме прогностичне значення, оскільки політична свідомість містить в собі потенціал для реалізації всіх можливих варіантів розгортання соціальних подій. З іншого боку, дослідження політичної свідомості має не тільки, так би мовити, “пасивне попереджальне значення”, але й “активне”. Суть його полягає у свідомому формуванні політичними інститутами інформаційного простору держави, позитивних настанов громадян щодо державного будівництва, сучасної вітчизняної культури, освіти тощо з метою спрямування політичного процесу до режиму розвитку, а не стагнації чи занепаду. Тобто актуальність дослідження також зумовлена потребами соціальної практики.

У зарубіжній політичній науці поняття “політична свідомість” набуло особливої популярності у середині ХХ століття і розроблялося переважно у поведінковому напрямі політології. І зараз це поняття залишається зручним для аналізу завдяки своїй змістовності, значній пояснювальній силі, стало своєрідним ключовим поняттям, котре акумулює різні погляди і дані багатьох наукових дисциплін. З іншого боку, ці ж чинники обумовлюють багатоаспектне розуміння політичної свідомості. Зрозуміло, що у кожному з підходів на перший план виходять її різні ознаки і характеристики.

Політична свідомість і громадянське суспільство завжди були актуальними для демократичних держав. Оскільки свідомість в контексті розвитку політичної культури, не тільки сприяє формуванню зрілого демократичного громадянського суспільства, але й дає змогу реалізовуватись особистості в цьому контексті. Зростання ролі політичної культури – загальна закономірність розвитку сучасної цивілізації. Воно особливо помітне на зламі тисячоліть, коли людство перебуває у стані суперечливих пошуків нової стратегії цивілізаційного розвитку, нових світоглядних і соціокультурних парадигм. Процеси децентралізації владних повноважень, розвитку партійних систем, оформлення механізмів захисту групових інтересів висувають на перший план проблеми культури спілкування, пошук оптимальних моделей сумісності, толерантності й врешті-решт досягнення консенсусу і компромісу.

Саме категорія політичної свідомості і політичної культури найближче підводить нас у розуміння атмосфери політичного життя, специфічної і неповторної у кожній країні та навіть у різних її частинах. Без неї неможливо збагнути, чому певна кількість індивідів обирає ту чи ту політичну орієнтацію, форму політичної поведінки, чому однотипні політичні інституції по-різному діють і по-різному сприймаються у різних країнах ?

Без підвищення рівня політичної активності громадян (зокрема молоді) ні вивести економіку з кризи, ні закласти основи правової держави і громадянського суспільства неможливо. Без сприйняття молоддю демократичних ідеалів не може бути й мови про становлення в її середовищі нового типу політичної культури, орієнтованої на створення демократичного суспільства в незалежній Україні.

Актуальність вивчення проблем формування сучасної політичної свідомості в суспільстві перехідного типу, яким сьогодні є українське суспільство, не викликає сумнівів, оскільки йдеться про історичний вибір шляху розвитку. Цей вибір робить підростаюче покоління, яке стало по-іншому сприймати політичне життя після подій Помаранчевої революції. І це не дивно, що політика стала їх цікавити, як свідомих громадян своєї держави.

Ті вчені (Е. Афонін, І. Бекешкина, Є. Головаха, Н. Паніна, М. Томенко), які працюють у галузі політичної соціології, намагаються розкрити змістовні характеристики різних типів і видів політичної свідомості: демократичної, авторитарної, традиційної, бюрократичної, лояльної, бунтарської тощо. Особлива увага приділяється вивченню її ідеологічного і масового рівнів, масового і спеціалізованого видів.

Соціальні психологи, які вивчають політичну свідомість, зокрема Ю. Замошкін, Г. Почепцов, М. Фролова, О. Шестопал, прагнуть поєднати розгляд суспільного змісту цього феномену з аналізом індивідуальних та групових механізмів його функціонування.

Об‘єктомдослідження є процес формування політичної свідомості українського суспільства на сучасному етапі.

Предметом дослідження –чинники, які впливають на формування політичної свідомості українського суспільства в трансформаційний період.

Мета дослідженняполягає у з‘ясуванні ролі чинників, які впливають на формування політичної свідомості українського суспільства в трансформаційний період: особливостей функціонування самої політичної свідомості як теоретичного феномену, специфічних рис українського національного характеру та менталітету, соціально-політичних “накопичень” історичної пам‘яті українського народу, особливостей процесу трансформації в Україні.

З огляду на поставлену мету, в дослідженні мають бути вирішені такі завдання:

1. Визначити поняття політичної свідомості, його основні характеристики та місце у сучасній політології.

2. Охарактеризувати чинники, що впливають на формування політичної свідомості сучасного українського суспільства, з‘ясовуючи рівень впливу та значення кожного з них.

3. Визначити роль і місце політичної ідеології як сфери існування політичної свідомості в контексті реалій сучасного українського суспільства.

4. Дослідити особливості масової політичної свідомості сучасного українського суспільства.


1. Поняття політичної свідомості

Одна із сторін сучасного світу, що містить у собі багатогранні і складні сплетення інтересів – політика. Людину, громадянина завжди хвилювали питання: чи брати участь у ній чи ні; відстоювати свої позиції у сучасному політичному житті чи поринути у приватне життя, обмежившись сьогоденними міркуваннями. Це й зрозуміло, адже участь у політиці – справа не проста. Вона передбачає вміння аналізувати і зіставляти різні погляди, позиції, інтереси, робити політичні прогнози. Учасники політики, більше того, повинні брати на себе відповідальність за суспільні справи, за сьогодення і майбутнє країни. Тож учасником політичної дії має бути громадянин з певним рівнем політичної свідомості.

Поняття політична свідомість має досить тривалу історію вживання в різноманітних галузях суспільствознавчих наук.Власне політичну свідомість розробили в 1959 році В.Ж. Келле і М.Я. Ковальзон.

Як відомо, свідомість – це відображення буття. Свідомість – це вища, властива лише людині, форма відображення об'єктивної дійсності, регулювання ставлення людей до навколишньої дійсності, до самих себе і своїх засобів спілкування, що виникають і розвиваються на основі політично-перетворювальної діяльності.

Свідомість виникає і розвивається тільки в спільній діяльності людей. Включаючись у спільну діяльність, люди виробляють відповідні уявлення, настанови, норми, що разом з їх емоційним забарвленням складають зміст свідомості як специфічної форми відображення дійсності. Звідси і виникає політична свідомість, адже вона є найважливішою формою суспільної свідомості.

В даний момент в науці існує дві точки зору, щодо сутності політичної свідомості. Тому прихильники біхевіориського підходу розглядають політичну свідомість як форму раціонального мислення людини, всю сукупність її уявлень, які вона використовує при виконанні своїх ролей і функцій у владі.

Другий, аксіологічний підхід розглядає політичну свідомість як певний рівень соціального мислення, той рівень уявлень, на який може - розраховувати людина для оптимізації своєї політичної діяльності [11, c. 107-108].

Політична свідомість – це одна з форм суспільної свідомості, яка характеризується відносною самостійністю, отже, специфічною структурою та функціональними характеристиками; активне, творче усвідомлення суб'єктами політики сфери політичної дійсності, передусім, політичних потреб, інтересів і цінностей, які виступають як сукупність відповідних політичних знань, уявлень і оцінок, система духовних засобів відношення соціальних суб'єктів до сфери політики, а також до свого місця і ролі в політичній життєдіяльності.

За змістом політична свідомість включає в себе певні політичні ідеї, погляди, теорії, інтереси, настрої, почуття, а за специфікою прояву вона активно впливає на інші форми суспільної свідомості, має часто досить високий ступінь відображення соціально-класових інтересів.

Існують два взаємопов’язані блоки елементів політичної свідомості — мотиваційний та пізнавальний.

Мотиваційний блок, до якого належать: політичні потреби та інтереси, політичні цілі та цінності, психологічні установки та ідеологічні настанови, політичні переконання. Ці елементи, обумовлюючи одне одного, спонукають людей до певної політичної поведінки. Цей процес супроводжується емоціями, почуттями.

Пізнавальний блок охоплює: політичну інформованість, політичні знання, теорії, уявлення, політичну ідеологію носіїв політичної свідомості. Виняткове місце в політичній свідомості посідає правосвідомість, що є водночас відносно самостійною субстанцією. Адже знати, поважати і виконувати правові норми — обов'язок кожного громадянина правової держави і суб'єкта політичних відносин.

Глибина розвитку компонентів політичної свідомості соціального суб'єкта визначає рівень його політичної освіченості та зрілість політичної культури в цілому. Звичайно, політичні знання, уявлення — відносні, як і людські знання взагалі. Нерідко вони мають різний ступінь адекватності реальному стану речей, оскільки ґрунтуються не лише на об'єктивних фактах, а й на домислах, неперевіреній інформації, необґрунтованих, упереджених теоріях тощо. Це зумовлює і незрілість політичної культури в суспільстві, необхідність її підвищення та збагачення [14, c. 79-80].

Система компонентів політичної свідомості формує світогляд суб'єктів політики – їхнє розуміння світу, місця і ролі в ньому людини. Світогляд може бути матеріалістичним, ідеалістичним, позитивістським, релігійним тощо.

Залежно від критерію, взятого за основу розрізняють різні рівні політичної свідомості.

За ознакою суб'єкта політики (соціологічний підхід) розрізняють такі її рівні:

- масова політична свідомість;

- політична свідомість соціальної спільноти (клас, нація, професійна, вікова група і т. ін.);

- політична свідомість особи.

Політична свідомість має свою структуру, її аналіз дозволить більш ґрунтовно розглянути сутність цього поняття.Дослідники звертають увагу на складність структури політичної свідомості, багатоманітність складових елементів і багатоваріантність їхніх функціональних зв'язків. Традиційно структура політичної свідомості розподіляється на такі складові:

— політична психологія (емпірична й буденна політична свідомість) і політична ідеологія (теоретична й наукова політична свідомість);

— політична самосвідомість, політичні знання й оцінки суб'єктом політичної діяльності потреб та інтересів різних суспільних груп;

— спеціалізована свідомість (передусім партій) і масова політична свідомість, політична свідомість окремих верств і груп суспільства.

Оскільки політична свідомість формується і функціонує в процесі життєдіяльності суспільства, його політичних інститутів і суб'єктів політики, то вона тісно пов'язана з реальними потребами й інтересами громадян, а тому досить динамічна, залежна від впливу різноманітних факторів – як позитивних, так і негативних. Реальні політичні відносини є першоджерелом формування й функціювання політичної свідомості. Тому першим рівнем духовного відображення політичного життя є емпірична політична свідомість, яка базується на безпосередньому практичному досвіді суб'єкта. Емпірична й буденна політична свідомість, як правило, відображають лише поверхневі процеси, не проникаючи в їхні сутнісні характеристики. Особливостями емпіричної й буденної політичної свідомості є її суспільно-психологічна вираженість через почуття, настрої, емоції, імпульсивність, гостроту сприймання політичних процесів і подій [10, c. 28-30].

Важливу роль у функціонуванні політичної системи суспільства відіграє політико-теоретична свідомість, яка є вищим рівнем політичної свідомості. До її складу входять ідеї та погляди, що формуються на підставі наукових досліджень політичних реалій і дають можливість пізнавати глибинні взаємозв'язки й закономірності розвитку суспільства. Завдяки цьому теоретична свідомість стає стрижнем політичної ідеології, що в систематизованій, цілісно-концептуальній формі відображає основні інтереси певного класу, нації чи соціальної групи, їхнє ставлення до влади.

Теоретичний рівень політичної свідомості представлений різними концепціями, ідеями, уявленнями, які мають політичний характер. Усвідомлення політики на теоретичному рівні дозволяє:

1) ставити і вирішувати важливі політичні цілі і задачі;

2) визначати шляхи організаційно-політичного забезпечення вирішення актуальних проблем;

3) визначити засоби і методи їх досягнення;

4) коректувати політику з урахуванням даних практичного досвіду.

Також політичну свідомість людини класифікують за наступними критеріями:

· за прихильністю людей до тих або інших суспільних ідеалів і цінностей (ліберальна – що висуває як пріоритет у політиці принцип свободи індивіда, консервативна – спрямована на збереження традиційних суспільних устоїв і цінностей, соціалістична – що орієнтується на пріоритет в політиці принципів колективізму, соціальної рівності і справедливості, інтернаціоналістська – спрямована на реалізацію, в першу чергу, загальних інтересів і цілей народів, націоналістична – визначальною рисою якої є переконання у вищості однієї нації над іншими);

· за характером відношення суб'єкта соціальної дії до держави як політичного інституту (етатиський тип політичної свідомості – що орієнтується на активну участь держави в суспільних процесах, в тому числі і в сфері економіки; анархістський тип, для якого характерна орієнтація на позадержавне регулювання суспільних процесів і, передусім, у сфері матеріального виробництва);

· за прихильністю суб'єктів політики до тих або інших форм політичного влаштування суспільства можна виділити демократичний, авторитарний і тоталітарний типи політичної свідомості;

· за соціально-класовим складом учасників політики (буржуазна, дрібнобуржуазна, пролетарська).

Різноманітність підходів до структурування політичної свідомості є свідченням складності самого феномену політичної свідомості, прагненням знайти найвідповіднішу модель, яка відтворювала б реальний стан політичної свідомості [3, c. 89-90].

Політична свідомість виконує три найважливіші функції: 1) когнітивну, тобто відображення потреб суспільства в постійному оновленні знань для виконання функцій політичних суб’єктів; 2) комунікативну, тобто забезпечення усвідомленої взаємодій суб’єктів між собою та з інститутами влади; 3) ідейну, тобто усвідомлення зацікавленості суб’єктів в набутті і популяризації власного бачення політичного світу.

Також виокремлюють наступ і функції політичної свідомості:

• пізнавальна — система знань про політичну дійсність загалом;

• оцінювальна — забезпечення і сприяння орієнтації у політичному житті на основі оцінювання політичних подій;

• регулятивна — орієнтування стосовно участі у політичному житті;

• інтегруюча — сприяння об'єднанню окремих соціальних груп, суб'єктів політичного процесу на основі спільних ідей, цінностей, установок;

• прогностична — передбачення особливостей розвитку політичного процесу, подій;

• нормативна — створення загальноприйнятого образу майбутнього.

Повнота реалізації цих функцій може суттєво змінюватись залежно від характеру політичних процесів.

Роль політичної свідомості в життєдіяльності суспільства важно переоцінити. Адже, вона не є лише відображенням політичного буття. Політична свідомість здатна випереджати практику, прогнозувати розвиток політичних процесів. Відтак, вона здатна впливати на політичне життя, на динаміку політичної культури суспільства, а також на всі інші сфери суспільного життя [1, c. 20-21].


2. Основні чинники формування політичної свідомості

Політична свідомість є своєрідним різновидом суспільної свідомості, що відображає політичне буття суспільства в усій його різноманітності. Оскільки політика є доцільною діяльністю, то вона потребує формування в громадян відповідних уявлень і знань про політичну дійсність, усвідомлення своїх домагань, визначення цілей і завдань, а також засобів і методів їх досягання.
Об'єктом дослідження (відображення) політичної свідомості є політичні відносини й процеси, діяльність різноманітних суб'єктів політики, політичні явища, політичне життя суспільства в цілому.

Політична свідомість — явище складне й багатогранне. Сутність політичної свідомості полягає в тому, що вона опосередковано відображає політичне життя суспільства у формі певних почуттів і настроїв, поглядів, знань та ідей, які характеризують політико-владні відносини, політичні інтереси суб'єктів, які матеріалізуються у функціюванні політичної системи.

Політична свідомість охоплює широкий комплекс питань духовного осмислювання політичних реалій, ключовою серед яких є політична влада, а також питання практичної реалізації інтересів і потреб суб'єктів політики, соціально-політичного розвитку в цілому.

Історія світового розвитку засвідчує, що політичне життя суспільства є сферою постійного змагання, боротьби інтересів різних соціальних верств, класів і політичних сил. Саме політичні інтереси є спонукальними мотивами й рушійними силами діяльності громадян і їхніх об'єднань. Прагнення реалізувати свої інтереси й потреби визначає ставлення громадян до влади й політичних інституцій, які здійснюють управління суспільними процесами.

Важливим тут є й те, що через виконання управлінських функцій, які здійснюють інститути політичної системи, політичні відносини так чи інакше впливають на всі сфери суспільного буття і, відповідно, все це є об'єктом політичної свідомості.

Політична свідомість за своїм змістом охоплює різноманітні уявлення людей, що опосередковують об'єктивні зв'язки як з інститутами влади, так і між собою з приводу участі в управлінні справами держави й суспільства.

Політична свідомість складається з різноманітних уявлень людей про політику і політичні відносини, вона відображає інтереси і потреби суб'єктів політики, різних соціальних груп та індивідів. У політичній свідомості представлені породжені історичними і соціальними умовами стереотипи, міфи, традиції і звичаї, а також наукові і повсякденні уявлення про політичну дійсність.

Отже, зміст політичної свідомості становлять як наукові, так і повсякденні уявлення людей про політичну сферу суспільства [8, c. 12-13].

Формування політичної свідомості відбувається під впливом різноманітних об'єктивних і суб'єктивних чинників.

До об'єктивних чинників відносяться реальні умови життєдіяльності людей, які складаються на основі економічних, політичних, культурних відносин, матеріальних умов людського існування, функціонування політичних інституцій.

Суб'єктивні чинники політичної свідомості включають у себе потреби, інтереси, духовні цінності й політичні пріоритети, індивідуальні соціально-психологічні особливості людини.

Якщо розглядати основні чинники, що впливають на формування індивідуальної політичної свіжості, то сюди слід віднести потреби та інтереси, індивідуальні соціально-психологічні особливості людини, повсякденні уявлення.

На масову політичну свідомість більшою мірою впливають – політичні міфи, стереотипи, традиції, ЗМІ.

На відміну від стереотипу, в якому у спрощеній формі відзеркалюється певний доволі складний елемент дійсності, міф набагато складніше явище психічного життя. На думку видатного російського філософа М. Мамардашвілі, міф – це машина культури, що перекидає місток від природного стану людини до цивілізації, конструює саму людину. Міф управляє людиною, створює для неї особливу — міфологічну реальність. Безкінечний потік інформації, навала символів, образів, “картин” сприяє міфологізації свідомості людини, оскільки міф постає стійкою структурою й дозволяє запровадити певну впорядкованість до хаотичної “картини світу”. Міф виявляється тією самою “реальністю”, в яку людина відверто хоче вірити.

Соціально-політичні “накопичення” історичної пам‘яті (видатні постаті, події, символи, міфи тощо), особливості національного характеру, менталітету (ментальності), безумовно, є чинниками, які формують політичну свідомості сьогодення, і не в останню чергу [13, c. 4-5].

Сьогодні можна впевненою говорити, що вивчення і продукування політичних міфів стало науковою дисципліною, несуттєво як її називають — ідеологією, пропагандою, політичним РR чи політичною рекламою. Звернення до міфу як до засобу модифікації суспільної свідомості визначається його сутністю. Синкретичне, нерозчленоване начало, яке містить міф, становить величезний інтерес для фахівців у галузі віртуалізації навколишнього простору.

У міфі сходиться минуле з сучасним і визначається майбутнє. Дослідження підтверджують, що суспільство, особистість можуть реагувати на кризову ситуацію, на загрозу, або виробляючи інноваційну ідею, що відкриває нові творчі можливості, або повертаючись до старих ідей, що виправдали себе під час попередніх криз. Смисл рішення другого типу полягає в тому що ускладнення проблем відповідного суб'єкту не формує адекватного потенціалу. Суб'єкт перебуває у владі історичного досвіду, що склався у звичайних умовах, і, відповідно, спирається на неефективні, неадекватні новій, ситуації рішення. Відповідно, архаїзація — результат наслідування суб'єктом культурних програм, які раніше склалися і не відповідають сьогоднішнім складнощам світу, характеру і масштабам загроз. Архаїзація як форма регресу ніколи не буває в чистому вигляді, проте завжди хаотично змішана з досягненнями наступного розвитку, які можуть завдати руйнівних наслідків, що зростають внаслідок ускладнення суспільства. Сьогодні ми є свідками лавиноподібного процесу архаїзації.

Українська незалежна держава постала як результат компромісу між слабкими національними силами та провладною радянською елітою. Ця негласна угода свідчила про стан масової політичної свідомості, яка не могла стати надійною основою утвердження демократії та незалежності.

До проголошення суверенітету держави політична культура в Україні формувалася під впливом двох вирішальних чинників - індивідуалістичних рис української ментальності та багатовікової бездержавності і розчленованості. Українська громада не була тотожна російській общині, являючи собою добровільне товариство. Обов’язки людини щодо громади не йшли, як правило, далі спільно прийнятих рішень. Проте широко витлумачена ідея свободи часто ставала на заваді утвердженню державотворчих інтенцій.

Довготривалий розвиток України у складі імперських структур, жорсткий тоталітарний прес сталінізму залишили негативний спадок в політичній культурі народу. Серед найбільш суттєвих рис науковці відзначають моральний, правовий та політичний нігілізм. Воля класу як основа моралі, права і політики була основним ідеологічним джерелом нігілізму в комунізмі. Звідси отриманий у спадок культ сили замість авторитету моральних, правових і політичних норм.

Поширений тип людини, залишений нам у спадок тоталітарним минулим, – це тип залежної та інертної людини. Її життєве кредо – від мене нічого не залежить (вихована жорсткими обставинами звичка „не висуватися”). Залежність, як психічна ознака, є наслідком безправності цілих поколінь людей. Залежність неминуче породжує інертність – пасивне наслідуванням прийнятих способів мислення і поведінки. Звідси зневоленість, переважання пасивності та конформізму, нездатність утверджувати як особисту, так і національну ідентичність. Від зовнішніх умов у нас залежить понад 60 % населення, а тих, хто відповідає, що все залежить безпосередньо від них самих, - усього 15 %. На Заході - з точністю до навпаки.

Суспільну свідомість українського народу можна характеризувати як хаотичну, складну і слабо структуровану, в якій перемішані різні ідеї, міфи і стереотипи мислення, що є як „реальним відображенням буття людей”, так і „помилковими судженнями про рушійні сили сучасного суспільного розвитку” [5, с. 65].

Політика завжди прагнула знайти своє обґрунтування у філософії або релігії та своє виправдання у моралі. Історія політики довела, що моральною політика бути не може. “Моральна політика” – це перший найтриваліший політичний міф. “Філософічною” (ідеологічною) вона реалізується лише на теоретичному рівні політичної свідомості не висловлюючи інтересів усіх верств суспільства. Натомість, масова політична свідомість активно сприймає головні ідеологічні принципи та норми завдяки політичному символізмові (наочна агітація, політичні пісні, політичні лідери, логотипи, політична мова, політична мода, символи місця і часу), який є невід’ємною частиною політичної ідеології та політичної культури, але вже не в якості їх ідейного компонента, а лише як засіб впливу на масову політичну свідомість.

Внаслідок канонізації відповідної символіки на рівні масової політичної свідомості відбувається поступовий, але неухильний процес стереотипізації та міфологізації політичної свідомості. В основу цього процесу покладений складний, але дієвий механізм ідейно-психологічного впливу на масову свідомість – маніпуляція свідомістю.

Ведучи мову про політичний міф, слід виокремлювати усвідомлену і неусвідомлену міфотворчість. Будь-який політичний міф певною мірою є технологічним, містить відбиток часу і вирішує конкретні політичні, ідеологічні, соціальні, економічні й інші завдання.

Міф завжди був, залишається і буде хронополітичним, в ньому віддзеркалення його часу. Міф — культурний феномен, іманентний для історичної епохи, відповідає політичному, соціальному і психологічному дискурсам часу, є засобом самоідентифікації індивіда й суспільства. Політичний міф — система координат, за якою визначається особистість у суспільстві, певна семіотична модель, що, з одного боку, фіксує стан речей і спрямована на легітимацію існуючого порядку та слугує концептуальним обґрунтуванням поведінки в суспільстві, з іншого, — може бути основою рушійної оновлюючої сили, що нищить один соціальний порядок і створює інший, відповідно визначаючи нові конвенції і норми поведінки.

Ідеологічні засади будь-якої влади міфологічні. Міф легітимізує владні інститути, стає основою легітимної влади і її ідеологічним стрижнем, ідеологема і міфологема зливаються в одне ціле. Особливо важлива в державотворенні історія нації. Міфи про походження і про історичний шлях, покладені в основу національної самоідентифікації, становлять фундамент унітарності держави. Тому в зазіханні на політичні міфи держави завжди вбачають спробу підірвати самі підвалини влади. Відповідно політичне протиборство претенденти на владу трактують як руйнування політичних міфів пануючої ідеології. В умовах штучно створених кризових ситуацій політичні міфи спрямовані на формування нової цілісності світу, де у масовій свідомості нові володарі долі нації набувають легітимності.

Руйнування існуючих і становлення нових політичних міфів не послідовний, а паралельний процес, може вимагати тривалого часу або відбутися миттєво. Можна вести мову про природне чи штучне, поступове чи раптове руйнування домінуючих політичних міфів. Це був і є історично зумовлений процес. Отже, політичний міф, його дієвість обмежена у просторі і часі. Штучний, цілеспрямовано сконструйований політичний міф, майстерно вмонтований у сучасність, не тільки може виявити виключну життєздатність і проіснувати тривалий час, а й стати ядром кристалізації міфотворчої активності мас, що згодом зафіксує історія.

Водночас криза міфотворчості, коли зруйновані міфи не замінюють інші, нові, — це ризик руйнування не тільки владних інституцій, а краху державності, самої нації.

Маніпулювання, як система засобів ідеологічного та соціально-психологічного впливу з метою зміни мислення й поведінки людей всупереч їхнім інтересам, може бути оперативним (ситуативним) та стратегічним. Одним із найдієвіших маніпуляторів сучасності виступають засоби масової інформації, які застосовують особливі прийоми психологічного впливу.

На відміну від стереотипу, в якому у спрощеній формі відзеркалюється певний доволі складний елемент дійсності, міф набагато складніше явище психічного життя.

Міф управляє людиною, створює для неї особливу — міфологічну реальність. Безкінечний потік інформації, навала символів, образів, “картин” сприяє міфологізації свідомості людини, оскільки міф постає стійкою структурою й дозволяє запровадити певну впорядкованість до хаотичної “картини світу”. Міф виявляється тією самою “реальністю”, в яку людина відверто хоче вірити.

В умовах жорсткої інформаційної та психологічної боротьби за виборця, переможе той, хто зможе нав’язати свою “картину світу”, свою оригінальну концепцію міфологізованої реальності цільовій аудиторії. Політичний міф у такій спосіб покликаний впорядкувати політичну реальність й постає як засіб інтерпретації дійсності. Він може використовуватися для реалізації конкретних політичних завдань: боротьби за владу, легітимізації влади, здійснення політичного панування або панування політичної ідеології. На думку українського політолога Г. Почепцова, політичний міф – це універсальна конструкція, яку завжди можна наповнити конкретним політичним змістом.

Важливою функцією політичного міфу є легітимізація владних інститутів. Міф є основою легітимної влади та її стрижнем водночас. Тому зазіхання на головні політичні міфи держави є зазіханням на основи легітимності цієї держави. Стосовно національної свідомості, то вона також просякнута міфами. За суттю історія нації – це міф, що створений нею про саму себе, виходячи з ідейно-політичних міркувань про власне місце у швидкоплинному світі, адже політичний міф виступає своєрідним гарантом національної самоідентифікації в історичному минулому.

Отже, міф, на мою думку, як політичний інструмент дозволяє докорінно зламати ситуацію, що склалася на політичній арені, різко змінити громадську думку; перерозподілити владні ресурси, не зустрічаючи суттєвих перешкод з боку деморалізованого супротивника; отримати вихід до нових вагомих важелів влади.

Міф забезпечує вихід до важелів управління масовою свідомістю за умови гострого дефіциту владних ресурсів. Тобто політичний міф містифікує (спотворює) політичну реальність утворюючи у такий спосіб своєрідний структурний елемент свідомості – міфосвідомість , яка дозволяє спростити сприйняття складного світу політики, завдяки цілісним і гармонійним уявленням заснованим на вірі, а не на логічному знанні, яке просякнуте внутрішніми суперечностями. Міфосвідомість дозволяє «олюднити» владні відносини, змалювати їх як арену боротьби сил добра і зла, справедливості та несправедливості, й у такий спосіб, сприяти самоідентифікації особистості, вибору певних симпатій та антипатій, реакцій і дій. У процесі політичної боротьби дуже часто створюються ідеологічно маркіровані міфи, які використовуються різними групами у їхній боротьбі за владу. У такому випадку міфи постають як конкуренти в ідеологічній боротьбі за міфосвідомість.

Розрізняють міфологію минулого, міфологію сучасності, міфологію майбутнього, а також міфологію комунізму, міфологію демократії та міфологію фашизму (нацизму).

Наприклад, для міфології демократії характерні такі міфологеми, як політична свобода і особистий вибір громадян, громадянське суспільство, демократична політична влада, незалежність засобів масової інформації, моральність політики.

Політичні міфи утворюють зрозумілий образ майбутнього, позбавляючи людей від страхів щодо реальності і виступають своєрідним соціальним наркозом. Якщо відчуття соціальної тривожності долає відповідну межу, то виникає замовлення на лідера, героя-месію.

В основу політичної міфотворчості традиційно покладені різноманітні “теорії змов”, які за певних обставин сприяють нагнітанню суспільного страху і масового психозу – сприятливого ґрунту для міфологізації масової свідомості.

Таким чином, політичний міф може розглядатися в якості ефективного засобу проведення сучасних виборчих кампаній, оскільки є інструментом впливу на масову політичну свідомість, хоча і містить у собі певні недоліки. Зокрема, його використання призводить до симуляції головних інститутів демократії, відвертого обману і всіляких маніпуляцій із суспільною свідомістю. У такий спосіб виникає реальна небезпека політичної відчуженості особистості, суспільної зневіри у головних демократичних цінностях та сумнівів щодо можливостей ефективної політики, контролю за державною політикою з боку суспільства.

Проаналізувавши застосування політичної мови з метою здійснення маніпулятивного впливу я визначила, що значні можливості мови як засобу маніпулювання суспільною свідомістю знайшли своє втілення у політичних міфах та стереотипах, які створюються та розповсюджуються саме за допомогою мови. Міфи й стереотипи задають певні схеми інтерпретації дійсності. Мова ж, завдяки тій особливості, що слова завжди несуть у собі певну інтерпретацію, найкращим чином підходить для процесів міфологізації та стереотипізації. При цьому використання мовних засобів сприяє розумінню політичної дійсності через запропоновану міфом чи стереотипом схему інтерпретації. У політичних міфах та стереотипах слова несуть символічне значення.

Міф, народжуючись у свідомості індивіда, формується у процесі комунікації. Отже міф — це результат колективної творчості, ядром кристалізації якого є індивідуальний спрямований семантичний смисл, що відповідає екстраконцепції спільноти, до якої належить цей індивід. Той чи інший індивід належить одночасно до різних груп, носіїв тих чи інших міфів. Тобто слід вести мову про розгалужену багатопластову систему міфів, що панують у суспільстві. Водночас хронопо-літичний міф — не міф tabula rasa, з чистої дошки. В основі сучасного міфу закладена структура архаїчних міфів. Відтак задля привнесення нового іншого політичного міфу не слід намагатися здолати весь об'м існуючих, старих осучаснених і реліктових міфів, що накопичувалися роками, століттями чи тисячоліттями, достатньо створити хаос, «розруху в головах» людей, — тим самим проникнути до самих основ, матриці суспільної свідомості, і тоді запропонувати нову свою концепцію всесвіту для всіх і для кожного.

Міф набуває нормативності, властивої релігійній свідомості тільки у політиці (ідеологічних доктринах, політичних програмах, текстах політичних лідерів). В цьому контексті політична міфологія виступає інтегративним чинником архаїчного міфу з його символічністю і емоційністю та релігії з її нормативністю. Релігійна віра, на відміну від міфічної, прагне до все більшого розрізнення ідеального й реального, символу й символізуємого, бога й буття, віруючого суб'єкта й об'єкта, у який вірять. Міфосвідомість, навпаки, не відрізняє природне від надприродного. Вона “вірить” й у те, і в інше: у своїх “священних” міфах і пов'язаних із цим ритуалах первісні люди однаково поклонялися й природному й надприродному. Тому про міфічну віру можна говорити досить умовно. У міфічній свідомості немає проблеми віри й невір'я, вона не розрізняє віру й знання й існує до осмислення їхньої протилежності. Процес міфологізації сучасної політичної свідомості включає ритуалізацію та культивацію.

Можна підсумувати, що сучасний політичний міф – один з найважливіших механізмів впливу на свідомість суспільства, і тому він стає важливим фактором не тільки національної політики, ідеології, але людського буття взагалі. Серед гострих дискусійних проблем, обговорюваних філософами і політологами, соціологами і психологами, антропологами і культурологами, є питання про місце і роль міфу в сучасних умовах. Міфологія — це не тільки історично перша, універсальна і єдина форма суспільної свідомості, що дійшла до нас із глибини сторіч у формі міфів, легенд, переказів, а щось більш значиме, те, що визначає основи соціокультурного простору.

Я дотримуюсь думки, що сьогоднішній політичний міф творить не тільки сучасне і майбутнє, він вторгається в минуле. Архаїзація соціокультурного простору в нових історичних умовах — це повернення не до витоків: ні в історичному, ні в культурному, ні в духовному планах, це насильницьке, добровільно-вимушене повернення до архаїчного способу мислення.

Політичні міфи розробляються для вирішення проблем влади, для панування одних соціальних груп над іншими. Нині як ніколи політичний міф сприймається як презумпція, як постулат, як аксіома, як дійсність, як буття. Це наслідок відкритого суспільства, а також результат відмови від критичного погляду на світ.

У науковому плані, досліджуючи політику та узагальнюючи взаємодії на рівні суспільної свідомості, соціальних відносин і колективної поведінки, дослідники ключовим визначають поняття ідеології. Саме ідеологія концентрує основні ідеї, що використовуються для оцінки чинної політичної системи та політичних відносин, для їх можливого вдосконалення чи суттєвих змін. За допомогою ідеології стає можливим об'єднання соціальних груп на підставі спільних політичних цінностей і переконань. Ідеологія, нарешті, є способом орієнтації в політичному середовищі. Водночас вона певним чином „уніфікує" свідомість, ідеї, а відтак суттєво впливає на спосіб життя і поведінку громадян. А „сфабриковані" чи міфологізовані ідеї часто використовуються для легітимації існуючого політичного ладу.

Політику та ідеологію тісно пов'язують об'єктивні передумови -потреба, інтерес, ціль, мотив, а також суб'єктивні - гасла, ідеї, заклики. Ідеології в теоретичній або псевдотеоретичній формі віддзеркалюють потреби, інтереси, цілі, мотиви різних соціальних суб'єктів — націй, класів, верств, партій, держав, а політика є засобом реалізації тих ідеологій, суб'єкти яких мають державну владу, контролюють політичне життя суспільства і є засобом боротьби за владу опозиції. Структурні елементи політичної ідеології - політичні теорії, концепції, ідеї, програми, ідеали, гасла - логічно входять в технології політики і є механізмом взаємозв'язку політичної теорії і практики.

Зв'язок політики і політичних ідеологій, глибока сутнісна єдність їх пізнавальних та організаційних функцій створюють, трансформують, модернізують або руйнують суспільства. Висока функціональність політики та ідеологій породжує проблему продуктивної взаємодії, розмежування їх соціального простору. Коли такого розмежування немає, то виникає надмірна ідеологізація політики, і тоді вона стає лише інструментом реалізації ідеології. XX століття продемонструвало два яскравих приклади, коли ідеологія підпорядковувала собі усе політичне, а потім економічне і культурне життя, спотворювала мораль. Нацистсько-фашистська і більшовицька ідеології не тільки створили тоталітарні держави і суспільства, але й стали головною причиною Другої світової війни, оскільки обидві претендували на глобальне панування, одна під гаслами расизму, інша - світової пролетарської революції.

Через взаємодію з ідеологією посилюється функціональність політики. Як система ідей і цінностей, ідеологія втілюється в різних формах суспільної свідомості, що розрізняються за своїм предметом, рівнем відображення інтересів і потреб певного соціального суб'єкта і своєю соціальною функцією. Ідеологією пронизані політична свідомість, економіка, право, мораль. „Скрізь і повсюди, куди вона проникає, ідеологія намагається заявити про себе оригінальними узагальненнями, висновками, оцінками. Як правило, вони виявляються суб'єктивними, тобто оцінками і судженнями того суб'єкта, виразником інтересів якого є дана ідеологічна система" [12, c. 144-145].

Суттєвою ознакою сучасних політичних ідеологій є їх технологізація.

Технологією стає і сучасний політичний міф. Стихійна міфотворчість замінюється свідомим конструюванням міфів. Вона не пояснює реальність, а вибудовує ілюзію.

Політичний міф став складовою століттями відпрацьованої і удосконаленої технології управління суспільною свідомістю. Наприклад, публічна політика є певним міфологічним простором, де творяться, живуть, конкурують, гинуть і відроджуються психологічні, ідеологічні та етнополітичні міфи. В сучасних умовах міф все більше набуває раціональних ознак, хоча б з тієї точки зору, що стає інструментом раціональної політики, яка використовує міф для реалізації прагматичних цілей. В ситуації прагнення до створення єдиного, цілісного світогляду, прийнятного для суспільства за браком засобів реалізації, виникає сучасний політичний міф. А в нинішніх умовах невизначеності, наростання всеохоплюючої кризи він починає діяти як своєрідний захисний механізм соціуму.

Парадоксальність полягає в тому, що міф, за визначенням явище ірраціональне, все більше слугує раціоналізації політики, бажанню реалізувати прагматичні інтереси і цілі.

На найважливіші соціальні функції міфів у політичному вираженні вказує А. Дернер. На думку вченого, політичний міф створює колективну ідентичність із членів суспільства. Завдяки цьому соціум як спільнота одержує свою безперервність (тотожність, гомогенність). Крім того, політичний міф як компонент політичної свідомості створює почуття прихильності членів до певного соціуму. А. Дернер пише, що політичні міфи певною мірою формують політичну свідомість, впливають на мислення й дії людей, мобілізують; вони „конструюють політичні реалії також й у тому розумінні, що карбують схильність індивідів до дії, тобто поступово виключають певні альтернативи зі спектра можливих реакцій. Таким чином, міф формує не тільки сприйняття, але й, що більше важливо, спрямовує в певне русло емоційні енергії, найчастіше переборюючи наявні моральні й цивілізаційні бар'єри" [15, c. 25-26].


3. Політична свідомість сучасного українського суспільства

Характерними рисами політичного життя людства протягом ХХ і початку ХХІ століть став ренесанс міфу, становлення індустрії ідеологічної міфотворчості та використання політичного міфу як основного засобу маніпуляції, консолідації суспільної свідомості та легітимізації владних структур. Наявність низки об’єктивних передумов – політичних, соціокультурних, історичних, психологічних освітніх та ін. – зумовлює подальшу міфологізацію суспільної свідомості, усіх сфер суспільного життя, а політичної – найбільше. Оскільки об’єктом і суб’єктом політики є людина з її емоційними переживаннями, почуттями, віруваннями, поглядами, переконаннями, які виникають і формуються під впливом раціонального та ірраціонального, то й у політиці завжди буде знаходитись місце міфові, який даватиме уявлення про політику, визначатиме політичні образи і ролі, політичну поведінку [35, c. 245].

Тотальна міфологізація суспільної свідомості – результат дії низки чинників: психологічних, історичних, ментальних, соціо- і політико-культурних, інформаційно-технологічних, освітніх, політичних та ін. Кожен із них відрізняється специфічними шляхами, засобами і наслідками впливу на почуття, думки і процес мислення людини, що зумовлює потребу в групуванні, виділенні сутнісних особливостей цих чинників.

Розподіл цих чинників на групи певною мірою умовний, оскільки не можна їх чітко розмежувати за джерелами і шляхами впливу на людську свідомість. Основою для групування виступають домінантні якості. При цьому слід ураховувати взаємозв’язки й органічне сплетіння різнорідних чинників, їхню комплексну дію на політичну свідомість і політичну поведінку громадян. До найбільш глибинних, на мою думку, слід віднести психологічні та історичні чинники, оскільки вони визначають одвічну схильність до міфологічного мислення й основні сюжетні лінії міфологізації масової суспільної свідомості в певні періоди.

До психологічних належить комплекс причин, пов’язаних із психічними процесами, що відбуваються на рівні свідомості і підсвідомості, зумовлюють специфіку сприйняття і відображення світу.

Аналізуючи основні етапи сприйняття інформації, формування уявлень, переконань і оцінок, на кожному з них знаходимо передумови і прояви міфологізації. Будь-яка подія чи явище сприймається спочатку на емоційному рівні. Однак самі емоції вже є продуктом раніше сформованих уявлень про правильне і неправильне, про те, як має бути і хто чи що цьому перешкоджає. Якщо ж подія викликає емоційне потрясіння, незалежно від того, позитивні чи негативні ці емоції, засоби подолання напруги та спроби пояснення подій, що стали її причиною, люди далеко не завжди схильні шукати в області раціонального. Часто повсякденна свідомість схиляється до релігійних, магічних, містичних пояснень і пошуку відповідних шляхів виходу з ситуації. Тому різного роду «маги і чародії» міцно тримають свою «нішу» в людській свідомості, в тому числі і політичній.

Теза про те, що сучасне політичне життя наповнене міфами, сьогодні ні в кого не викликає сумніву. Ренесанс міфу в політичній свідомості в ХХ столітті зумовлений масовізацією та інтенсивною інформатизацією суспільства. Масова свідомість потребує спрощення складної картини політичних процесів, що відбуваються у суспільстві, саме тому прослідковується тенденція її реміфологізації, тобто заповнення міфологічними схемами, які ґрунтуються на архетипових конструкціях колективного несвідомого. Майбутнє кожної держави значною мірою залежить від того, наскільки успішно вона зможе накреслити свої цілі, усвідомити свої інтереси та наскільки вірно поєднуватимуться інтереси самої держави з інтересами її громадян, а також наскільки громадяни та еліта зможуть порозумітися і консолідуватися навколо ідеї державотворення [34, c. 78-79].

Період оформлення наприкінці ХХ століття незалежної української державності, становлення нової політичної системи став переломним моментом у житті українського народу, під час якого відбувся перегляд основних політичних цінностей держави, виникла необхідність пошуку нової відповідної до потреб українського суспільства ідеології. Така ситуація стала благодатним підґрунтям для панування міфів у всіх сферах суспільного життя, а особливо у політиці, де вони використовуються переважно як інструмент політичного впливу та ефективний засіб маніпулювання.

Політичні міфи, які функціонують у політичному житті сучасного українського суспільства, з одного боку, виконують терапевтичну функцію з відновлення порушеної картини світу, завдяки ним формується нова національна ідентичність, адекватна новій історичній ситуації, а з іншого – виконують конкретні завдання з маніпуляції людською свідомістю.

Міфотворчість є безперервним процесом. “Моральна політика” – це перший найтриваліший політичний міф. Ідеологічно вона реалізується лише на теоретичному рівні політичної свідомості не висловлюючи інтересів усіх верств суспільства. Натомість, масова політична свідомість активно сприймає головні ідеологічні принципи та норми завдяки політичному символізмові (наочна агітація, політичні пісні, політичні лідери, логотипи, політична мова, політична мода, символи місця і часу), який є невід’ємною частиною політичної ідеології та політичної культури, але вже не в якості їх ідейного компонента, а лише як засіб впливу на масову політичну свідомість.

Міф забезпечує вихід до важелів управління масовою свідомістю за умови гострого дефіциту владних ресурсів. Тобто політичний міф спотворює політичну реальність утворюючи у такий спосіб своєрідний структурний елемент свідомості – міфосвідомість , яка дозволяє спростити сприйняття складного світу політики, завдяки цілісним і гармонійним уявленням заснованим на вірі, а не на логічному знанні, яке просякнуте внутрішніми суперечностями. Особливе місце у процесі маніпуляції масовою свідомістю посідають засоби масової інформації, які є потужним інструментом оперативного управління масовою свідомістю, і, які, на думку А. Цуладзе, тоталітарні за своїм змістом, оскільки прагнуть контролювати волю людей, їхні думки й почуття, і в такий спосіб обмежують свободу особистості, пригноблюючи її. Засоби масової інформації не здатні трансформувати саму реальність, але вони цілком спроможні змінити про неї уявлення. Якщо це вдається, то в дійсності відбуваються зміни, які викликані інформаційним впливом. Саме під час виборів відбувається активне формування політичних міфів та інтенсивне "просування" їх у свідомість громадян. Невичерпним джерелом політичних міфів у цю пору є передвиборчі штаби (байдуже, окремих кандидатів чи політичних сил), де працюють здібні міфотворці, якість роботи яких оцінюється саме ступенем міфологізації громадської думки. На жаль, робота міфотворчих команд, як правило, має негативний вплив не тільки на стан громадської думки та свідомістю окремого індивіда, а й на суспільну мораль в цілому. Через доволі короткий відрізок часу після завершення виборів, політики миряться й знаходять спільну мову, а суспільством продовжують гуляти породжені ними міфи, що спотворюють сприйняття зовнішнього світу, знижують і без того невисокий рівень раціонального у світогляді громадян [37, c. 82-84].

Конкретні приклади бачимо як у ході виборчих та інших політичних кампаній, так і в повсякденній діяльності суб’єктів політики різних рівнів. З усіх минулих виборчих кампаній найпоказовішою в цьому була президентська кампанія 2004 року. Стратегія роботи штабу кандидата від влади з різними групами виборців була спрямована на забезпечення ідентифікації певних соціальних груп із цим кандидатом шляхом провокування агресивної ворожнечі в ставленні не лише до кандидата-конкурента, а й до тих груп виборців, що його підтримують. Не останню роль в реалізації цієї стратегії відігравало саме маніпулювання історичними фактами та актуалізація історичних стереотипів, сформованих у представників різних вікових груп. Так, сюжетна лінія роботи з ветеранськими організаціями вибудовувалась на основі ототожнення і кандидата-конкурента, і тих, хто його підтримує, з тими, проти кого воювали нинішні ветерани.

Навішування ярликів («нашизм» та ін.) доповнювалось «розкручуванням» діяльності ОУН-УПА як злочинної організації, що в союзі з Гітлером вела жорстоку війну проти радянського народу, члени якої жорстоко вбивали мирних жителів і т. д.

Додали гостроти та інтенсивності конфлікту ініціативи щодо надання воякам ОУН-УПА статусу ветеранів війни. Не вдаючись до оціночних суджень із приводу історичної некомпетентності чи певної політичної цілеспрямованості таких ініціатив, варто зазначити, що прогнозованим суспільним наслідком стало поглиблення розколу політичної свідомості на основі різних історичних міфів, у дусі яких виховані різні покоління громадян.

Зокрема, на багатьох прикладах і твердженнях вчених можна побачити, що стереотипи масово поширюються завдяки засобам масової інформації, опитування громадської думки, що наведене у дипломній роботі доводить, що довіра громадськості до ЗМІ є високою, а оскільки самі ЗМІ є стереотипними, то вони і є несвідомим інструментом поширення стереотипів. Оскільки, стереотипи у людській свідомості відіграють важливу роль і вони можуть функціонувати на рівні соціального замовлення, то це безпосередньо впливає на специфіку сприйняття певних соціальних явищ та суспільних груп. Стереотипи спеціально створюють для полегшення маніпулювання суспільною свідомістю[32, c. 56].

Стосовно ЗМІ поширено багато міфів: про об’єктивність ЗМІ, їх незалежність, про відсутність цензури в демократичних країнах, про безмежну владу тих, кому належать ЗМІ. Насправді ці фрази – це лише ідеал, до якого ЗМІ завжди будуть прагнути. Адже уникнути заангажованості через специфічні особливості людської природи неможливо. Тому що кожен журналіст це перш за все людина, яка перебуває під впливом власних емоцій, переконань, поглядів. Кожен журналіст пропускає всю інформацію через призму власних поглядів і почуттів, хоча і намагається бути об’єктивним. Кожній людині, і зокрема журналісту, властиве стереотипне сприйняття певних подій і явищ, а отже проблема стереотипу ніколи не буде вичерпана. ЗМІ відбирають ту інформацію, яку вважають особливо важливою, але ЗМІ часто показують одні події надто важливими, а інші зовсім не відображаються у ЗМІ. Тому це теж один з методів маніпулювання інформацією. Крім того у ЗМІ часто застосовують підміну одних понять іншими, що призводить до неправдивого відображення подій (перекручення історичних фактів, знецвінення сакральних істин та ін.) Звичайно, що маніпуляцію свідомістю та стереотипи цілком викорінити неможливо, але про ці питання слід постійно інформувати громадськість, вчити людей розрізняти правдиву інформацію від маніпулювання та стереотипів, формувати у споживача зацікавлення та власну думку, систему цінностей та переконань. Звичайно, це допоможе людині не піддаватися маніпулятивним прийомам, які застосовують сучасні засоби масової інформації.

Метою інформаційного впливу є зміна поведінки об’єкта впливу завдяки трансформації “картини світу”, що існує в його свідомості. Якщо для свідомості характерний стереотип, що у минулому – усе погано, а майбутнє – невизначене, то такою свідомістю краще маніпулювати, але не управляти

У 2004 р. в нашій державі відбулась президентська виборча кампанія в якій успішно переміг помаранчевий табір. У їхній виборчій програмі надавались великі соціальні гарантії суспільству, що і успішно було зроблено, а саме надавалась досить велика грошова допомога новонародженим дітям, для того щоб відродити націю. Люди не цікавились звідкіля бере держава такі кошти, оскільки сліпо вірили цій коаліції і були впевнені, що за їх правління усе буде гаразд. Але, насправді, ці кошти не мали економічного підґрунтя, тобто брались з резервів держави, і не мали віддачі. Доцільніше було б ці гроші вкласти у модернізацію техніки на наших підприємствах, в інноваційні проекти які через декілька років дали б шалену віддачу, і де можна було б тоді надавати таку допомогу. Цей «пі ар хіт», був зроблено формально, для того аби підняти довіру до їхніх партій, що і успішно було зроблено і дало можливість маніпулювати свідомістю громадян, що й зробило їхню політику «моральною політикою», але не дало можливості бути тривалим політичним міфом [30, c. 107-108].

Останніми роками громадяни України «відчувають» як наша влада веде активну боротьбу з корупцією. На позачергових виборах 2007р. політичні партії та блоки у своїх виборчих програмах сконцентровували свою увагу, як можна боротись з корупцією. Деякі партії, починали з себе, а саме зосередили свою увагу на скасуванні недоторканості народних депутатів, суддів, інших державних посадовців, але такі методи ми можемо почути на словах, але не відчути на ділі. Однак, потенційні корупціонери схильні мігрувати до політичних сил, які на певному етапі часу є провладними. Люди зневірились в таких чеснотах як: справедливість, честь, та гідність, оскільки корупція пустила свої коріння у всі сфери суспільного життя. В суспільстві уже довший час існує так званий «корупційний міф», де люди звикли до хабарництва, і ця загрозлива тенденція перейшла у площину нормального та повсякденного життя, ми інколи не помічаємо за собою, що причиною хабарництва є ми, свідомі громадяни української держави. Звичайно багато чого залежить від влади, і люди пояснюють це тим «якщо влада не бореться з хабарництвом, то як ми це можемо побороти», або « ми тут безсилі», але, на моє глибоке переконання, найбільше залежить, як раз, від кожного з нас зокрема, ми повинні почати зі зміни своєї свідомості.

Політичний міф – це нав’язування певної «картини світу», за допомогою якої вдало маніпулюють свідомістю людей. На мій погляд, нам потрібно звільнитись від міфу, і жити реальним життям, не перекладати свої проблеми на чужі плечі, і не надіятись на владу, а боротись, бути більш обізнаним у своїх правах та обов’язках, бути сильними і не допускати хабарництва, починаючи з себе.

Говорячи про процес формування політичної свідомості окремого індивіда, зазвичай виділяють чотири фактори, що впливають на цей процес: власний життєвий досвід людини (включаючи соціально-економічні умови її існування); міжособистісні комунікації, які розширюють індивідуальний досвід людини до сукупного досвіду його референтної групи; суспільні інститути (церква, школа, партії та об'єднання тощо), що тиражують очищений до ідеології досвід різних соціальних груп; нарешті, засоби масової інформації (ЗМІ), які надають можливість кожному скористатися досвідом усіх у всьому різноманітті форм і змісту.

Очевидно, тільки ЗМІ дозволяють сучасній людині по-справжньому повно усвідомити своє місце в політичному просторі. Однак така "завершальна" у процесі політичної самоідентифікації індивіда роль ЗМІ зовсім не обов'язково є вирішальною й визначальною. Внесок кожного фактора в цей процес сильно розрізняється для різних людей [24, c. 102-103].

Президентські вибори через свою масовість виключають для більшості виборців можливість змістової особистої комунікації із кандидатами, які балотуються на цей пост. Тому основна боротьба передвиборної гонки фактично переноситься зі сфери реальної соціальної дії в інформаційний (віртуальний) простір. Між собою конкурують уже не реальні політики й політичні об'єднання, а їх образи, які транслюються на виборців через різних посередників. Зрозуміло, що в такій ситуації надзвичайно зростає роль засобів масової інформації як одного з основних інструментів доведення цих образів до виборця.

Сьогодні ЗМІ відіграють у складних процесах формування суспільної думки та масової свідомості величезну роль. Адже мас-медіа беруть у цьому процесі безпосередню участь за допомогою поширення тої чи іншої інформації та оприлюднення тих чи інших фактів, які саме завдяки діяльності ЗМІ стають подією. З огляду на залучення преси в загальні процеси, завдяки чому мас-медіа стали невід'ємною складовою сучасної комунікації, вони напряму можуть продукувати суспільну думку. Тому за нинішніх реалій будь-який політик, державний діяч є тим, що і як про нього говорять у ЗМІ.

Та й різноманітні факти набувають у масовій свідомості статусу подій як таких лише тоді, коли на них звертають увагу мас-медіа.

Водночас ефективність впливу ЗМІ значно залежить від великої кількості чинників: характеристик самого впливу, умов, у яких він відбувається, нарешті, характеристик реципієнта, його готовності сприймати та довіряти повідомленням ЗМІ. Не випадково в літературі присутні різні суперечливі точки зору щодо питання про вплив ЗМІ на масову політичну свідомість, у тому числі електоральні уподобання. Хоча серед багатьох різних точок зору можна виділити дві основні.

З одного боку, досить поширене уявлення про те, що політична свідомість і поведінка людей суттєво залежить від інформаційного поля, створюваного ЗМІ. Тут доречно навести вислів Е. Денніcа, який припускає, що "ЗМІ "формують" наше мислення, "впливають" на наші думки й настанови, "підштовхують" нас до певних видів поведінки, наприклад, голосування за певного кандидата" [2, 139]. Інші автори вважають, що вплив ЗМІ на поведінку громадян здійснюється шляхом створення певної суспільної думки. "Завдяки можливості надавати суспільній думці масовості ЗМІ мають здатність управляти й навіть маніпулювати нею". Більше того, окремі дослідники масових комунікацій (а разом з ними багато політиків і журналістів) нещодавно почали говорити про прийдешню епоху "медіаполітики" - влади ЗМІ, які вже не стільки відображають та інтерпретують дійсність, скільки конструюють її за своїми правилами [38, c. 85-86].

Більше того, мірою зміцнення в нашій країні моделі "керованої демократі" серед певних українських очільників та політичних сил все більше зростав попит як на міфи (старі й нові), так і на міфотворців. Особливо прикрим є те, що ми були відкинуті назад з уже завойованих під час перебудови позицій, коли зусиллями мас-медіа та демократичних сил політичні міфи руйнувалися мало не щодня.

Перше обмеження пов'язане з можливими внутрішніми суперечностями самого інформаційного поля, породжуваного ЗМІ. Як зазначає Г. Гаджієв, "ЗМІ, які є складовою сучасної дійсності з усіма їх суперечностями та конфліктами, у тому чи іншому ступені оновлюють її. Через це потоки інформації складаються з великої кількості повідомлень, що суперечать одне одному, часто взаємовиключають одне одного... І хоча програми та матеріали ЗМІ у своїй сукупності впливають на формування суспільної думки, але вони не штампують її". Іншими словами, плюралізм інформаційного простору та свобода вибору інформаційних джерел дозволяють зменшити залежність політичної поведінки від впливу ЗМІ. І навпаки, коли більшість різних ЗМІ раптом починають діяти узгоджено, можна сказати, тотально, їхній вплив різко зростає. Ефективність впливу також підвищується й у випадку досить тривалого постійного транслювання якогось ідеологічного концепту, нехай навіть й обмеженим числом ЗМІ. Таким чином, можна сказати, що вплив ЗМІ йде не через окремі повідомлення, а через їхній кумулятивний ефект.

Варто також зазначити, що вплив ЗМІ істотно залежить від сприйняття індивідом основного суб'єкта цього впливу (журналіста, власника ЗМІ, органу влади тощо), а також від усвідомлення, у чиїх інтересах (масової аудиторії, елітних груп, самого ЗМІ) цей вплив здійснюється. Справа в тому, що сприйняття ЗМІ як органу соціального управління, а не як засобу вираження суспільної думки і соціальної активності, може не тільки не підвищувати авторитет ЗМІ та довіру до їхніх повідомлень з боку населення, а й навпаки, знижувати його. У цьому випадку повідомлення мас-медіа, яке ідентифікується реципієнтом як вплив з метою управління його поведінкою, призводить до протилежних результатів [41, c. 25-26].

Отже, можна виділити три основні моделі реагування виборців на вплив засобів масової інформації: модель підвищеної (позитивної) інформаційної чутливості, при якій електоральні уподобання аудиторії конкретного ЗМІ суттєво пов'язані з відповідним (позитивним або негативним) представленням політичних персонажів у цьому ЗМІ; модель заниженої (нульової) інформаційної чутливості, коли такий зв'язок відсутній або не є значним; модель зворотної (негативної) чутливості, коли зміни електоральних уподобань аудиторії конкретного ЗМІ зворотні представленню політичних персонажів у цьому ЗМІ (зокрема, збільшення кількості негативних згадувань про якого-небудь політика в ЗМІ призводить до збільшення його прихильників серед аудиторії даного телеканалу, радіостанції, газети, і навпаки).

Різні погляди з питань впливу на політичну свідомість визначають і ставлення до населення як споживача політичної інформації. Тобто громадян сприймають як об'єкт маніпулювання, і тоді до них можна застосовувати які завгодно визначення - "гурт", "натовп", "піпл", який "хаває все підряд", або людей розглядають як повноправних суб'єктів комунікативної взаємодії, маючи на увазі, що вплив ЗМІ на особистість багато в чому залежить від того, яку роль в інформаційному процесі відіграє сама особистість і як вона до цього процесу ставиться. На жаль, більшість політичних "технологій", які застосовуються сьогодні в нашій державі, базуються саме на першому підході. Можливо, тому вони не завжди ефективні.

Від виборів до виборів громадяни України все більше потрапляли у полон політичних міфів, аж поки цей процес досягнув свого піку в 2004 р. і тепер дещо пригальмував. Саме так "пригальмував", бо сказати, що політична міфотворчість зараз не затребувана, а творці міфів шукають роботу, означало б піти проти правди. Однак, і не все залишилось по-старому. В Україні сьогодні формується модель конкурентної демократії, за якої поступово формується (маємо таку надію) більш раціонально мислячий громадянин, який не сприймає оточуюче середовище крізь викривлене дзеркало політичних міфів.

Що маємо сьогодні? В країні й досі продовжують жити міфи про радянську дійсність, спектр яких досить широкий: від байки про "суворого, але справедливого вождя" до не менш надуманої легенди про людей, які раніше були "простішими, добрішими та не такими меркантильними" (цікаво де вони такими виховувалися, часом не в таборах, чергах чи комуналках?). А міф про "дружбу народів" або радянську армію як "школу життя"? (саме в армії багато з нас навчилися як поводитись із "чурками" або дратувати мусульман складеним із поли шинелі свинячим вухом). Звичайно, я не маю на меті подати геть усе в тому житті у чорних кольорах, оскільки реальне життя завжди багатокольорове, але ж ми говоримо про міфи, які не мають нічого спільного з тим, що люди пережили насправді.

Радянська міфологія настільки поширена, що у молоді може сформуватися міф про СРСР як уособлення омріяної людством ідеї розумного та людяного ладу. Значно підживлює цей міф бездумне транслювання телевізійними каналами радянських фільмів, особливо сталінської доби й особливо на історичну тематику.

Асортимент політичних міфів, сформованих у добу незалежності також не є бідним. Окрім вищезазначених "зовнішньополітичних" (про НАТО, Захід, США) досить поширеними є міфи про повну продажність влади та відсутність у політиків іншої мотивації до влади, крім меркантильної ("думають тільки про себе, а для людей нічого не роблять", "рвуться в політику лише щоб нажитися"), кримінальне походження будь-якого статку ("чесні люди на іномарках не їздять"), "братні слов'янські народи" тощо. Щодо останнього міфу, то нічого не маю проти дружніх відносин між народами, але родинні стосунки тут подаються у суворій ієрархії старшинства (Росія – старша сестра) й досить вибірково (брати-слов'яни чомусь живуть лише на пострадянському просторі) [39, c. 128-129].

Окремо слід згадати популярний міф про "мудру політику Володимира Путіна", який розповсюджують та подають у різних форматах не тільки російські ЗМІ, а й деякі вітчизняні політичні діячі. Звичайно, можна було щиро порадіти за щасливу карту, яку витягли росіяни, якби це було правдою. Нам, українцям, не було би до цього міфу ніякого діла, якби не його шкідливість для національного демократичного процесу. Не думаю, що я перебільшую, оскільки вся мудрість російського керівника подається в контексті моделі "суверенної російської демократії" вільної від впливу "деяких центрів глобального впливу". "Стабільність" у сусідів протиставляється "нестабільності" та "хаосу" в нашій державі.

Політична свідомість сучасного українського суспільства є досить складним і суперечливим явищем. Її якісні характеристики здебільшого визначаються менталітетом та попереднім політичним досвідом українського народу. Окрім тяжкої спадщини радянських часів – конфронтаційність масової свідомості, етатизм, інерція провінційності, периферійності українства, відчуття власного безсилля перед могутньою державою, вони відображають ще й негативні моменти її давньої історії – роздробленість регіонів, козацько-гайдамацька вольність, яка часто переходить в анархізм, тотальна неповага до закону і влади, хуторянська психологія “моя хата скраю”. Це суттєво заважає закріпленню у суспільстві позитивних тенденцій, входженню України в цивілізований світ. Водночас, стійкі демократичні потенції українців, терпеливість, вміння пристосовуватися до змін створюють сприятливі умови для проведення реформ та страхують суспільство від соціального вибуху в умовах тривалої економічної кризи [36, c. 117].

Успішне розв’язання політичних та інших завдань утвердження України як незалежної демократичної держави неможливе без оновлення політичної свідомості на основі творчого переосмислення і розвитку політики згідно з історичним досвідом людства і власними традиціями, досягненнями науки і реаліями сучасного життя. Становлення громадянської політичної свідомості передбачає: 1) формування і еволюцію офіційної державницької ідеології, яка є результатом потреби подолання історико-культурної розколотості, узгодження реалій сучасності та традицій і покликана примирити минуле і сьогодення, консолідувати суспільство, окресливши одночасно найперспективніші шляхи у майбутнє; 2) необхідність відродження й утвердження в свідомості людей політичних і соціально-моральних цінностей, насамперед, ідеї свободи і гідності особистості, патріотизму, політичної рівності і особистої та громадянської відповідальності; 3) перебудову і становлення адекватної політичної системи через запровадження пропорційної виборчої системи, що забезпечить більшу прозорість і відповідальність владних структур, сприятиме структуризації соціуму, стимулюватиме громадянську активність та політичну участь; 4) здійснення радикальних змін у способах політичної діяльності, забезпечення їх високого професіоналізму, гуманізму і демократизму, формування культури міжнаціонального та міжетнічного спілкування; 5) створення ефективної системи політичної освіти, спроможної дати громадянам політичні знання про закони, закономірності, тенденції розвитку та формування політичних відносин.

Необхідна синхронність розвитку політичної свідомості на всіх її рівнях: державному, пов’язаному з прийняттям загальнозначущих рішень, науково-теоретичному, де розробляються нові ідеї, масово-практичному, на якому ідеї функціонують, реалізовуються в масових практичних діях. Державний устрій повинен стати механізмом виявлення та втілення плюралістичних громадянських інтересів, досягнення громадянської злагоди, реалізації прийнятих рішень з опорою на широку соціальну базу. Позитивні зрушення стануть наявними за умов застосування найсучасніших засобів впливу на політичну свідомість – висновків соціологічних і політологічних досліджень політичних процесів, створення відповідних політичних інститутів, оптимальної діяльності представницьких органів влади, засобів масової інформації тощо.

Зміни у свідомості людей не можуть відбуватися лише під тиском цілеспрямованого впливу чи стихійно. Рух до правової держави, цивілізованого громадянського суспільства не може не супроводжуватися усвідомленим удосконаленням свідомості, тобто прагненням і готовністю індивіда підвищувати свій культурний рівень, засвоювати загальнолюдські моральні цінності, активно сприймати дійсність, оцінювати своє місце в державотворчому процесі.

Сучасна політична свідомість українського суспільства в значній мірі активізована тривогою за кризовий стан економіки і соціальної сфери, загостренням економічних проблем, падінням моралі, зростанням злочинності, нездійсненними очікуваннями, тривогою за долю демократії та власної незалежної державності. Успішне вирішення Україною зовнішньо- і внутрішньополітичних та економічних проблем, забезпечення умов для зростання добробуту населення створять основу для подолання суперечностей політичної свідомості і формування демократичної свідомості громадян та інтегрального організму демократії в цілому. І, отже, Україна зможе скористатися шансом стати суб’єктом історії та суспільного прогресу.

Міфотворчість є безперервним процесом. Важко собі уявити суспільну свідомість без її невід'ємної складової – міфу. Інша справа, що міфотворчість, як і будь-який суспільний процес, переживає періоди спадів і піднесень – такі собі хвилі. Але, якщо міські міфи та легенди народжуються й помирають постійно, бо їхні глибинні джерела в самому повсякденному суспільному житті, то політичні міфи мають досить виразну амплітуду коливань [42, c. 229-230]. У політичній свідомості сучасного українського суспільства наявні два типи історичних міфів – радянські та пострадянські, сформовані вже за час незалежності. Результатом актуалізації цих міфів і відповідних ціннісних установок та стереотипів є поглиблення конфліктів ідентифікації за низкою ознак – віковими, регіональними і навіть за політичними уподобаннями, що аномально для демократичного суспільства.

Отже, психологічні, ментальні та історичні передумови присутні завжди, однак, виконують різну роль у процесі міфологізації свідомості. Психологічні визначають «генетичну» здатність людської свідомості до сприйняття, засвоєння і розповсюдження міфів, історичні – дозволяють актуалізувати цю здатність і спрямувати її залежно від мети і намірів конкретних суб’єктів, а ментальні відіграють роль своєрідного каталізатора.


Висновки

Політична свідомість – багатогранне та складне поняття, яке акумулює в собі знання багатьох суспільних дисциплін: філософії, соціології, психології, однак як самостійне цілісне поняття недостатньо розроблене у рамках політології, цьому існують певні причини як об‘єктивного так і суб‘єктивного характеру. У результаті аналізу наукових джерел було виявлено, що у контексті політичної науки спеціалісти розглядають політичну свідомість неоднозначно: одні - як феномен, який відображує сукупність політичних відносин в цілому, інші - крізь призму політичної влади, група авторів зосереджує свою увагу на зв‘язку політичної свідомості з економічними та соціальними відносинами. Однак, відстоюємо точку зору про ідею цілісного відображення суспільного буття в політичній свідомості. Отже політична свідомість - одна з центральних категорій політології, яка входить в систему її понятійних координат і означає сприйняття та відображення суб’єктом навколишньої дійсності крізь призму політичних відносин та інтересів.

Розглядаючи місце політичної свідомості у низці політологічних понять, було виявлено її зв‘язок з політичною системою, політичним режимом, політичною поведінкою та діяльністю, національної свідомістю та з політичною культурою.

І зрештою, для ґрунтовного аналізу процесу формування політичної свідомості, на нашу думку, важливе значення мають певні принципи структурування цього поняття. Зокрема, дослідники виокремлюють такі її складові, як політична наука, політична ідеологія та політична психологія; за іншим способом структурування - з точки зору ступеня систематизованості змісту - спеціалізована та масова свідомість; за критерієм внутрішньої стрункості, стійкості елементів - емоційні та раціональні елементи тощо.

До чинників, які впливають на формування політичної свідомості сучасного українського суспільства, належать:

- специфічні риси національного характеру та менталітету (ментальності). Вони суттєво впливають на особливості шляху власного історичного політичного розвитку спільності, на формування політичних інститутів і цінностей. Разом з тим соціально-політичні “накопичення” історичної пам‘яті (видатні постаті, події, символи, міфи тощо), безумовно, теж є чинниками, які формують політичну свідомості сьогодення;

- особливості процесу трансформації в пострадянських країнах, зокрема в Україні, істотно впливають на формування політичної свідомості суспільства, зумовлюють її суперечливий характер;

- політичні суб‘єкти, серед яких: держава, українська нація, політичні еліти, політичні лідери, політичні партії, релігійні, молодіжні, профспілкові організації, інтелігенція, наука як така та науковці. На формування політичної свідомості також впливає рівень взаємовпливу між суб‘єктами та об‘єктами політичного процесу.

Суттєвими складовими, що формують політичну свідомість українського суспільства в трансформаційний період, є політична ідеологія та масова політична свідомість.

Специфічні риси менталітету (ментальності) істотно впливають на особливості шляху власного історичного політичного розвитку спільності, на формування політичних інститутів і цінностей, бо є більш стійкими утвореннями, ніж політична свідомість, важко піддаються “корегуванню”, однак значно впливають на формування сучасних політичних цінностей, норм та стереотипів поведінки на ірраціональному рівні. Національний характер, на нашу думку, допомагає продовжувати її і передавати з покоління в покоління в незміненому або мало зміненому вигляді. Одному і тому ж національному характеру можуть відповідати декілька різновидів політичної свідомості, які послідовно змінюють одна одну.


Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (ред.), Микола Іванович Горлач (ред.). — 3. вид., виправ. та доп. — К.; Х. : Єдінорог, 2001. — 640с.

2. Антоненко В. Г., Бабкін В. Д., Бабкіна Ольга Володимирівна, Бебик В. М., Головатий М. Ф. Політологія: Підручник / Ольга Володимирівна Бабкіна (ред.), Володимир Павлович Горбатенко (ред.). — 3. вид., перероб., доп. — К. : ВЦ "Академія", 2006. — 568с.

3. Бабкіна О. В., Безродний Є. Ф., Горбатенко В. П., Дмитренко С. П., Дорофей В. Т. Політологія: Посібник для студ. вузів / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Видавничий центр "Академія", 2004. — 366с.

4. Балтін В. Політологія: Навч.-метод. посіб. / Національний ун-т харчових технологій. — К. : НУХТ, 2005. — 290с.

5. Бебик В. Політична свідомість українського суспільства/ Валерій Бебик // Соціальна психологія. - 2007. - № 5. - C. 18-24

6. Бебик В. Про деякі особливості масової політичної свідомості України/ В. Бебик, О. Василишина, К. Сєнічева //Практична психологія та соціальна робота. - 2008. - № 2. - C. 70-72.

7. Бойко О. Д., Горбатенко В. П., Денисюк С. Г., Зеленько Г. І., Коваленко А. О., Корнієнко А. О. Прикладна політологія: навч. посіб. / В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Академія, 2008. — 472с.

8. Бурдяк В. Національний суверенітет держави в умовах інтеграції // Буковинський журнал. – 2003. – № 3-4. – С. 123-133.

9. Буркут І., Гуйтор М. Свобода вибору чи маніпуляції політтехнологів // Буковинський журнал. – 2003. – № 3-4. – С. 74- 96

10. Бурлачук В. Соціальні переживання та політичний міф/ В.Бурлачук //Політична думка. - 2001. - № 1-2. - С.110-121

11. Вегеш М. М., Остапець Ю. О., Бондар В. Л., Буркало В. В., Зан М. П. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). — 3-тє вид., перероб. і доповн. — К. : Знання, 2008. — 384с.

12. Воробйов Є. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 4. вид., випр. та доп. — К. : Єдінорог, 2002. — 640с.

13. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. - 5-є вид., перероб. і доп.. - К.: Знання , 2004. - 645 с.

14. Дембицька Н. Когнітивний аспект політичної свідомості/ Н. Дембицька //Соціальна психологія. - 2003. - № 1. - C. 87-100.

15. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 289 с.

16. Жданов І. Свідомий вибір чи маніпулювання масовою свідомістю //Нова політика. - 2002. - № 1. - C. 16-20

17. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.

18. Карковська Р. Особистісна потреба влади як чинник політичної свідомості студентів //Соціальна психологія. - 2005. - № 5. - C. 16-27.

19. Котляр О. Психосемантична структура політичної свідомості молоді //Соціальна психологія. - 2006. - № 2. - C. 58-66.

20. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.

21. Левченко О. Масова політична свідомість перехідної доби:українські реалії та перспективи //Нова політика. - 1999. - № 6 . - C. 20-22

22. Макеєв С. Сучасна Україна: громадянська свідомість і політична участь населення //Політична думка. - 2000. - № 2. - C. 10-16

23. Матвеєв С.О. Політична психологія.– К., 2003. – 216 с.

24. Матвієнків С. Політична свідомість як найвпливовіша форма суспільної свідомості //Вестник СевГТУ. - 2000. - № 24. - C. 96-103.

25. Метельова Т. Сучасні політичні міфи в економіці України/ Т.Метельова, Р.Ібрагімов //Розбудова держави. - 1997. - № 3. - C. 3-10

26. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. - К.: Довіра, 2004. - 599 с.

27. Остапенко М. Політична свідомість в сучасній Україні/ М.Остапенко //Нова політика. - 1999. - № 4 . - C. 28-32

28. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. - 2-ге вид., перероб. і доп.. - К.: ВД "Ін Юре", 2006. - 519 с.

29. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. - 2-є вид., перероб. і доп.. - К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. - 287 с.

30. Руденко Ю.Ю. Політична свідомість: визначення та актуальність дослідження в контексті розвитку вітчизняної політичної науки // Людина і політика. – 2001. - № 4 (16) – С. 107 – 114.

31. Руденко Ю.Ю. Українське суспільство в трансформаційний період: проблема формування політичної ідеології чи політичної стратегії? // Політологічний вісник. – 2002. - № 10. – С.143 – 154

32. Рюмкова О.Г. Специфика и функции политического мифа // Философия и будущее цивилизации : Тезисы докладов и выступлений IV Российского философского конгресса ( Москва, 24-28 мая 2005 г.): В 5 т. Т. 5. – М., 2005. – С. 56.

33. Сас П. Політична свідомість і соціокультурні орієнтації козацтва //Історія України. - 2001. - № 40. - C. 1-3; Історія України. - 2001. - № 41. - C. 4-5

34. Ситник П. Проблеми формування національної самосвідомості в Україні: Монографія / Петро Ситник, Анжеліка Дербак,. - К. : Національний інститут стратегічних досліджень, 2004. - 224 с.

35. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. - Суми: Університетська книга, 2001. - 405 с.

36. Цуладзе А. Политическая мифология. – М., 2003. – 384 с.

37. Шайгородський Ю. Роль міфологічної свідомості у розумінні політики //Політичний менеджмент. - 2007. - Спеціальний випуск. - C. 79-87.

38. Шайгородський Ю. Роль міфологічної свідомості у розумінні політики/ Юрій Шайгородський //Політичний менеджмент. - 2007. - Спеціальний випуск. - C. 79-87.

39. Шайгородський Ю. Ціннісна складова сучасної політичної міфології //Політичний менеджмент. - 2008. - № 4: Спеціальний випуск. - C. 126-135.

40. Шаповал В. Феномен конституції у контексті вітчизняної політико-правової " міфології" //Вісник Центральної виборчої комісії. - 2008. - № 3. - C. 14-18

41. Шахтемірова О. Ціннісні орієнтації та політична свідомість // Нова політика. - 1999. - № 4 . - C. 24-27.

42. Шикула О.П. Міфологеми політичної творчості //Наука. Релігія. Суспільство. - 2007. - № 2. - C. 229-233.

43. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. - К.: Либідь, 2002. – 573 с.

загрузка...
Top