Основні методи, прийоми, засоби самопізнання

Вступ.

1. Теоретико-методологічне обґрунтування сутності процесу самоосвіти та самопізнання особистості.

2. Соціальна роль самоосвіти в удосконаленні особистості молодих фахівців та їх професійній самореалізації, основні мотиви та методи самопізнання.

3. Основні прийоми та засоби самопізнання.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Проблема дослідження полягає в тому, що у сучасному суспільстві самоосвіта не реалізується як інтегруюча детермінанта професійної самореалізації молодих фахівців у зв’язку з відсутністю у них навичок самостійної освітньої діяльності і умов на виробництві для їх професійного самовдосконалення, а складна економічна ситуація в Україні вимагає постійного підвищення загальноосвітньої і професійної підготовки кожного працівника.

Розвиток освіти є стратегічним ресурсом для подолання кризових процесів, підвищення продуктивності праці, покращення людського життя, забезпечення національних інтересів, зміцнення авторитету України на міжнародній арені.

Прискорення соціально-економічного розвитку України, посилення інтенсифікації економіки на базі широкого упровадження науково-технічних досягнень у виробництво потребують безперервного зростання культурно-освітнього та професійного рівнів усіх працівників народного господарства, докорінного поліпшення кваліфікації кадрів. Від сучасного фахівця вимагаються не лише високі професійні знання, але й розуміння сутнісного стану та динаміки змін суспільного життя, високі моральні якості, суспільна активність, організаторські навички, вміння працювати в колективі та будувати свої взаємини з ним, а також багато інших якостей.

На сучасному етапі розвитку вищої освіти проблема формування культури самоосвіти набуває більшої актуальності, оскільки одним із напрямів модернізації навчального процесу ВНЗ є впровадження ідей Болонської декларації, що вимагає пошуку нових, більш ефективних підходів до підготовки майбутніх офіцерів правоохоронних органів. Найбільшого динамізму набуває модульна система навчання, метою якої є створення сприятливих умов для розвитку особистості. Кредитно-модульна система передбачає великий відсоток навчальних годин самостійного опрацювання програмного матеріалу. В цьому аспекті передумовою активного засвоєння знань і вмінь є підвищення ролі культури самоосвіти в підготовці висококваліфікованих фахівців.

Комплексність, теоретична і практична значущість проблеми самоосвіти визначили широту її дослідження у педагогіці та психології. У класичній педагогіці ідеї самоосвіти активно розробляли С.Русова, Г.Сковорода, В.Сухомлинський, Л.Толстой, К.Ушинський. У наш час ці питання є предметом уваги М.Бондаренка, В.Буряка, А.Громцевої, О.Пєхоти, М.Солдатенка, Н.Трофімової, Т.Цехмістрової. У контексті нашого дослідження важливе значення мають також праці О.Бодальова, А.Ковальова, М.Сметанського, Л.Ярової та інших, які присвячені проблемам активізації самоосвіти і професійного самовдосконалення особистості.

Концептуальна ідея дослідження, полягає в тому, що в умовах модернізації вищої освіти, що забезпечить входження України в єдиний європейський освітній простір, відповідно до Болонської декларації, необхідно забезпечити перехід від традиційної до особистісно орієнтованої технології навчання через сформованість культури самоосвіти. Адже вона є складовою нової освітньої парадигми.


1. Теоретико-методологічне обґрунтування сутності процесу самоосвітита самопізнання особистості

У своїй самоосвітній діяльності особистість керується або суто своїми власними прагненнями та цілями, сформованими під впливом ціннісних орієнтацій, або прагненнями та цілями тієї соціальної групи, до якої вона належить, тобто обирає і створює для себе ті знання, які найбільше їй підходять або яких їй не вистачає. Аксіологічна система суспільства постійно змінюється під впливом індивідуальної інтерпретації особистостей, соціальних груп, які займаються самоосвітою. Таким чином, людське знання є значною мірою результатом суб’єктивного вибору особистостей, а самоосвіта – це самостійна, системоутворююча, особистісно визначена і разом з тим соціально і аксіологічно зумовлена діяльність з приводу засвоєння та відтворення знання особистістю.

Специфіка професійної самореалізації молодих фахівців полягає у тому, що остання проходить три стадії: професійного самовизначення через професійну самоідентифікацію (уявлення особистістю свого особливого місця у суспільстві, на виробництві та сенсу свого існування); професійної адаптації (формування фахівця певної галузі виробництва через цілеспрямований вплив на нього умов виробництва, ідеалів та цінностей трудового колективу, соціальних установок та позицій і засвоєння фахівцем норм та вимог суспільства до обраної ним професійної діяльності); професійного самоствердження (гармонійне задоволення потреб особистості у професійно трудовій діяльності, а також створення нею умов для свого подальшого професійного росту).

Самоосвітня діяльність особистості стає необхідною сферою її буття лише тоді, коли потреба у цій діяльності є внутрішньою силою, мотиватором, який спонукатиме її до активності. Це можливо лише за умов чіткого усвідомлення людиною цієї потреби. Пропонується виокремлювати дві групи мотиваторів самоосвітнього процесу особистості: соціально-зумовлені та особистісно-цілеспрямовані. До першої групи можна віднести чинники зовнішнього впливу на людину та її свідомість: постійно зростаюча потреба суспільства у висококваліфікованих кадрах відповідно до темпів інформатизації; зацікавленість керівників підприємств у конкурентоспроможних фахівцях; підвищення вимог суспільства до збагачення особистістю свого інтелектуального та інформаційного потенціалу; виховання національної свідомості та патріотизму молоді. Друга група - особистісно-цілеспрямовані мотиватори, до якої входять: творчо-професійні (самоусвідомлення особистістю невідповідності свого інтелектуального рівня наявних знань суспільним та виробничим вимогам); статусно-престижні (бажання фахівця постійно підвищувати свій професійний рівень та соціально-статусну позицію у суспільстві відповідно до кон’юнктури ринку праці і суспільних вимог); матеріальні (прагнення досягти певного професійного рівня з метою поліпшення свого матеріального становища); соціальні (необхідність визнання своїх життєвих досягнень іншими представниками суспільства); морально-етичні (ціннісні орієнтації, перспективні життєві цілі молодого фахівця) [5, c. 206-207].

Інтегруючим чинником професійної самореалізації молодих фахівців є самоосвіта.

Самоосвіта, як категорія соціології освіти, означає самостійну системоутворюючу індивідуально-особистісну діяльність людини, яка спрямована на задоволення потреб її ідентифікації, соціалізації, самореалізації і самовдосконалення для досягнення життєвих цілей. Ця діяльність здійснюється в межах функціонування соціального інституту освіти.

Самоосвітню діяльність молодого фахівця можна представити як процес постійного його входження у нову соціальну реальність та інтеграцію до неї. Якщо соціальна реальність, яку він пізнає, відносно стабільна, то розвиток самоосвітньої діяльності підпорядковується внутрішнім соціально-психологічним особливостям. І фахівець за цих умов буде проходити три фази самоосвітньої діяльності: актуалізацію необхідності у нових знаннях; саморефлексивне індивідуалізоване знання; інтеграцію отриманого (нового для індивіда) знання до професійної діяльності.

Самоосвіта як багато планове явище і може бути класифікована за різними ознаками: за сферою реалізації особистістю здобутих знань (політична, економічна, правова, військова, культурна, релігійна і т.д.); за ознакою часу, швидкістю здійснення (короткотермінова (що не потребує багато часу – від одного дня до одного місяця), поступова (до одного року), довготривала (протягом усього періоду професійної чи будь-якої іншої діяльності індивіда, яка триває понад рік)); за мірою послідовності (послідовна (стабільна) й непослідовна (епізодична, нестабільна)); за масштабністю (вузькопрофесійна, галузева, загальноосвітня).

Таким чином, аналізуючи процес самоосвіти як невід’ємної складової професійної самореалізації молодого фахівця, можна підсумувати:

молоді фахівці– це соціально-статусна група, до якої належить працююча молодь віком від 20 (вік, коли людина закінчує навчання у вузі ІІ-ІV рівня акредитації) до 30 років, що знаходиться на стадії професійної соціалізації та професійної самореалізації, праця якої носить

творчий або виконавчий характер з елементами творчого їх опрацювання та потребує постійного оновлення професійних знань;

прагнення молодого фахівця до професійної самореалізації у певному виді професійної діяльності з часом може змінюватись. Ці зміни відбуваються не лише в залежності від змін навколишнього соціального середовища, в системі суспільних відносин, але й від змін у самій людині, в її суб’єктивному сприйнятті соціальних ситуацій, життєвому досвіді, рівні освіченості та культури. Будь-які розбіжності між зовнішніми обставинами та внутрішніми, особистісними характеристиками особистості, її потребами, інтересами, можливостями можуть, в одних випадках, стимулювати її індивідуальну активність, а в інших – обмежувати, локалізувати або навіть пригнічувати її;

на відміну від організованого академічного навчання, в самоосвіті не існує зовнішнього контролю, а зовнішній вплив досить обмежений, відсутні регламентовані заняття, обов’язок відвідування їх. Спрямування навчання, його зміст, глибину та обсяг знань, якими необхідно оволодіти, молодий фахівець встановлює сам для себе, проте йому мають бути властиві певні атрибути академічного навчання: цілеспрямованість, наполегливість, системність, вольові зусилля, дидактичні підходи тощо [4, c. 165-167].

2. Соціальна роль самоосвіти в удосконаленні особистості молодих фахівців та їх професійній самореалізації, основні мотиви та методи самопізнання

Самопізнання розуміється як відношення до дійсності, тобто зводиться до гносеологічного, пізнавального відношення. Інакше кажучи, повсякденна "очевидність" свідомості стала можливої через ототожнення його із самосвідомістю. Самосвідомість - настільки очевидне для кожного з нас явище, що факт його існування не викликає ніяких сумнівів.

М.Келесі пропонує розрізняти наступні форми самопізнання: самоосмислення, самокритику, саморозуміння, самооцінку, самоосягнення, рефлексію. Самопізнання (активна самосвідомість) як розгорнений процес має такий вигляд:

Я (центр певної дії) – Я діюче – Я, що знає себе у дії – Я, що знає зміни, які відбуваються в предметі внаслідок своїх дій – Я інше, утворене і змінене Я – Я, що знає себе, яке змінює інше – ...

Завдяки активності самопізнання особистість перестає бути продуктом зовнішніх обставин, набуває здатності до самотворення, самоактуалізації. Адекватна самооцінка та високий рівень рефлексивних здібностей, несуперечлива Я-концепція (забезпечена, за К.Роджерсом, уявленнями про власні характеристики та здібності, уявленнями про себе відносно інших людей та навколишнє, цінностями, цілями та ідеалами) обумовлюють високий рівень мотивації особистісного і професійного зростання, постійне розширення життєвого простору.

Свідомості властивий статус буття: воно є в практиці реального життя й для цілей цього життя. Свідомість є усвідомлене буття, вона виявляється в системі соціальних зв'язків і відносин, у які втягується й у яких діє людина.

Розвиток самоосвітньої діяльності особистості здійснюється шляхом розв’язання протиріч між особистісним та груповим (соціетальним) знанням, ведучою тенденцією при цьому є потяг до її самореалізації та самовдосконалення. Рівень самоосвітньої діяльності молодого фахівця характеризує його внутрішню соціально-психологічну атмосферу, яку можна розглядати як духовне явище, що відбиває як загальні, так і специфічні умови його діяльності і визначає ставлення до професії, життєві позиції та ціннісні орієнтації.

Головною спонукою до самоосвітньої діяльності сучасних молодих фахівців є досягнення матеріального благополуччя та реалізація своїх природних здібностей, а також можливість виконувати цікаву роботу, зберігаючи при цьому добре здоров’я. Не спрацьовує як стимул до професійної самоосвітньої діяльності бажання добробуту свого народу, що говорить про низький рівень патріотизму серед працюючої молоді. Доречно зауважимо, що виховання патріотизму є наріжним завданням усієї системи освіти, зокрема, вищих навчальних закладів [2, c. 38-40].

Мотиви, які стимулюють особистісний процес самоосвіти молодих фахівців, за своєю значущістю розподілилися наступним чином:

· професійне визнання, престиж, влада;

· поліпшення матеріального становища;

· професійне самовдосконалення;

· професійна кар’єра;

· додаткові соціальні пільги.

Молодих фахівців, в залежності від ступеню їх активності у професійній самореалізації, ґрунтуючись на результатах соціологічного дослідження, можна поділити на такі групи: молоді фахівці з діяльним (активним); споглядальним; індиферентним (пасивним) типами професійної самореалізації. Для активного типу фахівців у професійній самореалізації характерний високий рівень особистісної активності у різноманітних сферах професійної діяльності, прагнення індивіда реалізуватися в конкретних діях, здатність концентрувати волю на подоланні певних труднощів та перепон, вміння підкоряти собі певні ситуації, достатньо високий рівень особистісних прагнень. Фахівці споглядального типу у професійній самореалізації зосереджені переважно на своїх особистісних відчуттях, недостатньо вольових, здебільшого замкнених. Вони здатні виявляти неабияку фантазію у розробці різноманітних планів, проектів, що, як правило, самі не поспішають реалізувати, задовольняючись лише прожектуванням. Індиферентний тип фахівців у професійній самореалізації характеризується переважанням пристосовницьких форм поведінки, стихійністю у роботі, ситуативністю, перевагою обставин над індивідуальним самовираженням особистості. Це люди, як правило, неініціативні, з певним внутрішнім дискомфортом. Звісно, що усі вищеназвані типи молодих фахівців під час професійної самореалізації у “чистому вигляді” існують лише теоретично. У реальному житті можна говорити про переваги того чи іншого типу активності молодого фахівця або про їх конвергенцію.

Важливою умовою формування культури самоосвіти майбутніх офіцерів-правоохоронців в умовах професійної підготовки є забезпечення професійної спрямованості навчального процесу. Цій умові були підпорядковані: порядок добору змісту навчання й послідовність вивчення тем навчальних дисциплін; технологія оволодіння знаннями, уміннями та навичками; об’єктивні критерії оцінювання рівня підготовленості курсантів; гнучке поєднання теоретичних і практичних форм і методів навчання. Особлива увага приділялась створенню ситуацій, розв’язання яких вимагає самопідготовки курсантів, забезпечує можливість обмінюватися своїми думками і спостереженнями, співвідносити свої погляди й оцінки відповідно до професійних вимог з точкою зору інших курсантів. З цією метою ми впроваджували завдання, для виконання яких необхідні не тільки додаткові знання, але й змінені способи дій, для реалізації яких курсантам необхідно самостійно попрацювати з додатковою літературою, або подати власні міркування (це ситуації «офіцер – колега», «офіцер – підлеглий», «офіцер – начальник», «офіцер – громадянин», «офіцер – порушник громадського порядку») [3, c. 518-519].

Реалізація педагогічної умови – активізація навчально-пізнавальної самостійної діяльності курсантів забезпечувалась шляхом використання проблемного навчання, в основу якого покладена дослідницька діяльність курсантів, що вчить їх ставити питання-проблеми, формулювати гіпотези та перевіряти їх. З цією метою було розроблено методичні рекомендації для викладачів щодо використання методів проблемного навчання на заняттях для формування культури самоосвіти: пов’язаність змісту навчального матеріалу з майбутньою професійною діяльністю; відповідність сучасному розвитку науки; розвивальний характер проблемних ситуацій; використання сучасних інформаційних технологій; створення сприятливої атмосфери навчання, збудження інтересу до навчального матеріалу; забезпечення емоційності викладання; диференціація та індивідуалізація навчання, врахування психологічних особливостей кожного курсанта; актуалізація попередніх знань, умінь і навичок; систематичний контроль за якістю засвоєння знань. З цією метою було створено систему завдань, які забезпечили безперервність творчого процесу за вимогами: завдання повинні включати елементи наукового дослідження; комплексні завдання повинні розрізнятися за рівнем когнітивної складності, передбачати поєднання різних видів інформації (вербальної, знакової, образної), забезпечувати зв’язок із практичною реалізацією творчих ідей, передбачати багатоваріантність рішень, самостійне складання курсантами алгоритмів вирішення проблемних завдань.

Самопізнання починається з правильного ставлення до самого себе. Адекватна самооцінка залежить від виховання та самоусвідомлення. Правильне виховання має закласти в дитині принцип самооцінки, при якому виходять із власних недоліків і досягнень, а не порівнюють себе з іншими людьми, оскільки в останньому випадку людина ніколи не зможе виробити об'єктивних критеріїв виміру своїх якостей. Якщо знайдеться хтось кращий, сильніший або гарніший, — цей момент буде джерелом заздрощів і сліпого наслідування, якщо ж кращих не знайдеться, — це буде приводом для гордості й самозамилування. Натомість кожна людина самодостатня й самоцінна незалежно від її особистих якостей, здібностей і досягнень.

Важливою умовою, яка сприяє ефективному формуванню культури самоосвіти, є організація взаємодії курсантів і викладачів на основі суб’єкт-суб’єктних відносин. Взаємодія курсантів і викладачів на основі суб’єкт-суб’єктних відносин будувалась на основі міжособистісної комунікації, де індивіди взаємодіють у творчості як особистості. За таких умов у курсанта формуються позитивна Я-концепція, позитивне ставлення до інших людей, творчий підхід до самоосвітньої діяльності, що є важливим для формування культури самоосвіти [10, c. 125-127].

3. Основні прийоми та засоби самопізнання

Завдяки активності самопізнання особистість перестає бути продуктом зовнішніх обставин, набуває здатності до самотворення, самоактуалізації.

У психології та педагогіці існує система засобів самопізнання, самоінформування, самопрограмування, самопереконання, самозобов'язання, самонаказу, самовпливу, самооцінки, самоконтролю та самозвіту, яка сприяє самовихованню особистості.

Здібності та талант людини теж є об'єктом самопізнання, оскільки від них великою мірою залежить і власна доля особистості, і доля суспільства, в якому вона живе. Здібності — це потенційні можливості людини, які забезпечують їй більш високі, ніж в інших людей, показники в діяльності. Талант характеризується невтомністю, одержимістю, величезним інтересом, що супроводжується працелюбністю. Здібності і талант виявляються в усіх сферах діяльності людини.

Самопізнання є основою розвитку постійного самоконтролю й саморегуляції людини. Самоконтроль проявляється в усвідомленні й оцінці суб'єктом власних дій, психічних станів, у регуляції їхнього протікання на основі вимог і норм діяльності, поводження, спілкування. Самоконтроль є особливим психологічним механізмом людини як суб'єкта діяльності, пізнання й спілкування.

Самопізнання виступає також як основу для реалізації оцінного відношення до самого себе, або самооцінки. Розходження самопізнання й самооцінки може бути представлене як розбіжність когнітивно- пізнавального й оціночно-ціннісного компонентів самосвідомості. Самопізнання може містити в собі самооцінку, але воно може бути й чисто констатуючим. Самооцінка - це той компонент самосвідомості, що містить у собі й знання про власний самості, і оцінку людиною самого себе, і шкалу значимих цінностей, щодо якої визначається ця оцінка.

Самооцінці і її розвитку в людини в психології присвячене значне число робіт. Розроблено особливі методичні процедури вивчення самооцінки. Установлено, що самооцінка може бути адекватної (реальної, об'єктивної) і неадекватної. У свою чергу, неадекватна самооцінка може бути заниженої й завищеної. Кожна з них специфічним образом проявляється й у життєдіяльності людини [6, c. 58-59].

Завищені оцінки й самооцінки приводять до формування таких особливостей особистості, як самовпевненість, зарозумілість, некритичність і т.п. Постійне заниження оцінки людини з боку навколишньої й самої особистості формує в ній боязкість, невір'я у свої сили, замкнутість, незручність і ін. Адекватна оцінка й самооцінка забезпечує сприятливий емоційний стан, стимулює діяльність, вселяє в людину впевненість у досягненні намічених цілей.

Самосвідомість тісно пов'язане з рівнем домагань людини. Рівень домагань проявляється в ступені труднощів цілей і завдань, які людина ставить перед собою. Отже, рівень домагань можна розглядати як реалізацію самооцінки людини в діяльності й у взаєминах з іншими.

Результатом самопізнання людини є вироблення їм системи подань пр самому себе або "образа Я". "Образ Я" визначає відношення індивіда до самого себе, виступає основою побудови взаємин з іншими людьми. У психологічних дослідженнях "образа Я" виділяють кілька автономних, формальних характеристик, що підлягають виміру. Результати таких вимірів і становлять комплексну оцінку рівня розвитку самосвідомості в різних людей або в того самого людини на різних етапах його життєвого шляху.

По-перше, це ступінь когнітивної складності й диференцьованості, вимірювана числом і характером усвідомлюваних людиною своїх якостей; при цьому, чим більше якостей суб'єкт усвідомлює й чим складніші й узальнені самі ці якості, тим вище рівень її самосвідомості.

По-друге, це ступінь виразності й конкретний склад "образа Я", його значимості для індивіда. Люди можуть різнитися й по силі інтенції, спрямованості на своє Я (в одних "образ Я" у центрі свідомості, в інших - на периферії), і по предметі усвідомлення: одні більше стурбовані своїм фізичними Я, інші - соціальним, треті - духовним.

По-третє, це ступінь внутрішньої цілісності, послідовності "образа Я". Він може відрізнятися внутрішньою погодженістю або містити в собі суперечливі подання суб'єкта про самого себе.

Суперечливість, непослідовність "образа Я" викликає внутрішню напруженість, сумніви й коливання.

По-четверте, це ступінь стійкості "образа Я" у часі. В одних людей подання про себе залишається стабільним, в інших воно може бути нестійким, підданим коливанням і змінам [8, c. 42-43].

Усі люди мають внутрішні ресурси для саморозвитку, і цей процес, що дуже тішить, цілком не зупиняється майже ніколи, далеко не вичерпуючись дитинством, юністю, молодістю, навіть зрілістю. Самотворення не знає вікових меж. Воно не підпорядковується остаточно ані зовнішнім, ані внутрішнім умовам, хоча, безумовно, деякою мірою від них залежить. Цей детермінізм непростий, нелінійний, і простежити, що саме рішучим чином гальмує або підштовхує людину на шляху самотворення - це справді завдання, заради якого варто займатися психологією.

Отже, навчання самопізнання - не нонсенс. Буденний досвід може стати матеріалом феноменологічного аналізу, якщо на його основі складається певний автонаратив. Саме наративний модус існування індивідуального досвіду, що використовується у психопедагогиці, сприяє трансляції нових вражень, їх структуруванню та поглибленню самопізнання.

Потенціал саморозвитку, самовдосконалення закладено в кожній людині. Навіть найнесприятливіші умови дорослішання не можуть остаточно зупинити, істотним чином загальмувати цей переможний рух уперед. Як розгортається програма біологічного дозрівання, так відбувається і поступове, обережне, малопомітне втілення в життя незрівнянно складнішої програми самопізнання, особистісного розвитку, програми наближення до власної сутності, до глибинного єства.

У людини завжди є вибір, який здатний змінити смисложиттєві орієнтації. Це вибір - йти до себе чи не помічати цього найважливішого шляху, вибір траєкторії життєвого шляху, подальшого напряму самостворення. Саме вибір квантує час життя людини, позначаючи його головні віхи, вибір дає змогу вирватися з полону буденності і побачити нові обрії зростання [4, c. 170].


Висновки

Самопізнання припускає, що людина самостійно і з повною відповідальністю розширює своє усвідомлення власного життя, процесів і закономірностей миру, що роблять на неї вплив. Кінцевою метою самопізнання є людина, що досягла стану Вільний, тобто здатний стати дійсною причиною свого життя, здатний розрізняти власні інтереси і цілі від нав’язаних ззовні, здатний досягати своїх цілей і здатний використовувати для цього величезні енергетичні ресурси, що все є у нього.

Таким чином, головне в процесі самопізнання - це повернення собі своїх ресурсів (які виявляються як здібності, що відкриваються) в ході усунення негативних установок.

Самоосвітній процес особистості як вид її діяльності має психосоціальну природу, адже людина наділена свідомістю, почуттями, емоціями, інстинктами і багатоцільовим характером їх прояву у різних сферах суспільних відносин. Людина відчуває необхідність у самоосвіті в результаті впливу на неї середовища, в якому вона живе, коли оточуючий її світ ставить підвищенні вимоги до вдосконалення її інтелектуального розвитку. Домінуюча у сучасному суспільстві орієнтація на відтворення знання в межах традиції суперечить постійно зростаючим темпам інформатизаційного валу, що породжує конфлікти на рівні індивіда, соціальної групи та суспільства в цілому. Процеси модернізації, що характерні сучасному суспільству, поширюючись на галузь знання, призводять до сумісництва традиційних, сучасних та перехідних елементів його трансляції та відтворення. Ці процеси чітко диференціюють технології самоосвітньої діяльності. В рамках однієї сфери (наприклад, професійної) можуть одночасно існувати як сучасні модернізовані, так і традиційні шляхи самостійного відтворення професійного знання, які кардинально різняться потребо-мотиваційними, ціннісно-нормативними, цільовими характеристиками. Саме тому професійна самоосвітня діяльність відрізняється від освітнього процесу більшою ускладненістю та суперечливістю.

Характер праці, науково-технічна активність молодих фахівців мають важливе значення для їх особистісної самоосвітньої діяльності, але не менш важливе значення мають й інші соціальні аспекти діяльності молодих фахівців, а також морально-етичні мотиватори - ціннісні орієнтації молоді, їх життєві цілі та перспективи кар’єри.

Теоретичний аналіз наукової літератури дозволив виділити сукупність критеріїв і рівнів сформованості культури самоосвіти: емоційно-спонукальний (характеризує професійну мотивацію і спрямованість, ставлення курсантів до навчання, інтерес до самоосвітньої діяльності, сформованість емоційно-спонукальних чинників самоосвітньої діяльності, бажання належним чином виконати усі поставлені завдання навчальної діяльності); процесуальний (відображає процесуально-інструментальний аспект самоосвітньої активності: рівень знань про культуру самоосвіти, навчальні уміння і розумові операції, властивості мислення та зовнішні вияви самоосвітньої діяльності курсантів); результативно-вольовий (характеризує сформованість особистісних якостей курсантів, що виявляються і розвиваються в самоосвітній діяльності). Ураховано, що сформованість культури самоосвіти може виявлятись на трьох рівнях: високий, середній і низький.


Список використаної літератури

1. Балабанов В.О. Элементы педагогики в оперативно-служебной деятельности, Киев 2003.

2. Братченко С.Л., Миронова М.Р. Личностный рост и его критерии // Психологические проблемы самореализации личности.- СПб, 1998.- С.38-46

3. Грабовець І.В. Самоосвіта як автономний вид діяльності в процесі професійної самореалізації особистості // Методологія, теорія і практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. – Харків, 2003. – С.517-520.

4. Грабовець І.В. Соціальна мотивація та стимулювання самоосвіти молодих фахівців // Нова парадигма. Альманах наукових праць. – Випуск 26. – Запоріжжя, 2002. – С.163-170.

5. Грабовець І.В. Теоретико-методологічні засади дослідження процесу самоосвіти // Актуальні проблеми духовності. – Зб. наукових праць. – Випуск 4(1). – Кр.Ріг : КДПУ, 2002.–С.205-212.

6. Джонсон, Девід В. Соціальна психологія: тренінг міжособистісного спілкування / Пер. з анг. В.Хомика. -К.: Вид. дім „КМ Академия", 2003. - 288с.

7. Иванова, Майборода, Юрас. Основы профессиональной педагогики, Киев 2008.

8. Литовченко Н.Ф. Професійно орієнтований тренінг самопізнання та саморегуляції. Навчально-методичні матеріали для тренінгових занять студентів педагогічних вузів. - Ніжин: НДПУ, 2002. - 72с.

9. Мостовая І. М. Психологічно-педагогічні аспекты засвоєння знань та самоосвіти.

10. Цукерман Г.А., Мастеров Б.М. Психология саморазвития. - М.: Интерпракс, 2005. - 288с.

загрузка...
Top