Конфліктологія та теорія переговорів

1. Визначити атрибут міжнародного конфлікту та його відмінність від інших типів соціальних конфліктів.

2. Оцінити перспективи створення загальної теорії конфлікту.

3. Порівняти переваги та недоліки “якісних” та “кількісних” методів дослідження міжнародного конфлікту.

4. Проаналізувати сучасний міжнародний конфлікт (за вибором) та розробити практичні рекомендації, щодо його вирішення. Війна в Чечні.

5. Дати оцінку ефективності війни як засобу вирішення конфлікту в сучасних умовах.

6. Розробити план врегулювання сучасного міжнародного конфлікту (за вибором).

7. Розробити стратегію переговорів для одного з учасників сучасного міжнародного конфлікту (за вибором). Конфлікт між Індією та Пакистаном.

Список використаної літератури.


1. Визначити атрибут міжнародного конфлікту та його відмінність від інших типів соціальних конфліктів

Незважаючи на незриму присутність конфлікту в усіх сферах суспільного життя, його точне та недвозначне визначення залишається предметом наукового пошуку. Частково це пов’язано із багатогранністю конфлікту та різноманітністю його форм. Іншою і, можливо, більш важливою обставиною, що стоїть на заваді спільному розумінню цього феномену, є принципова відмінність між тими ролями й функціями, якими конфлікт наділяється в рамках різноманітних підходів до вивчення ще більшою мірою різноманітних соціальних процесів.

Під суб’єктами конфлікту, зазвичай, розуміють його безпосередніх учасників. Роз’єднують їх власні системи інтересів і цінностей, в даному випадку – несумісні; в той час як об’єкт конфлікту або сукупність таких об’єктів, поєднує їх в єдине ціле, створюючи систему конфлікту. Суб’єкти конфлікту додають до об’єктивних протиріч суб’єктивні, перетворюючи їх на рушійну силу конфлікту. Система існуючих протиріч, перетворившись на систему інтересів суб’єктів конфлікту, вимагає від них усвідомлення несумісності цілей та неможливості одночасного повного їх досягнення. З моменту такого усвідомлення розпочинається конфлікт, принаймні в його латентній фазі. Після цього формулюються стратегії дій суб’єктів конфлікту.

Конфліктологія має справу із різними типами міжнародних конфліктів, серед яких найбільш універсальним є політичний конфлікт. Єдиного та загальновизнаного визначення феномену політичного конфлікту не існує, що, однак, не означає відсутності деяких спільних елементів у розумінні цього явища. Спільним є визнання існуючого стійкого протистояння, ситуації напруги, зіткнення сторін, цілей і інтересів, а для політичного конфлікту характерним є винесення вказаних протиріч на політичний, владний рівень. Політичний конфлікт є соціальним явищем, структурованим процесом, своєрідним засобом розв'язання важливих для його учасників політичних питань, суб'єктивно оцінених ними в якості взаємовиключних інтересів, наслідком чого є конфронтаційний характер і спеціальні процедури вирішення[9, c. 44].

Міжнародний конфлікт можна розглядати: 1) як філософську категорію, що позначає зіткнення однієї сили з іншою; 2) як наукову категорію, методологічною функцією якої є операціоналізація основних ознак конфліктних ситуацій в світовій політиці; 3) як категорію соціальної поведінки для позначення ситуації існування двох чи декількох сторін в боротьбі за щось, що не може належати їм всім одночасно; 4) як можливість або ситуацію; 4) як структуру; 5) як подію або процес. Навіть наведений перелік тлумачень конфлікту свідчить про комплексність та системність цього явища, адже для повного розуміння конфлікту необхідно його вивчити у всіх вищезазначених проявах.

Міжнародним конфліктом є конфлікт, який виникає за участі двох чи декількох міжнародних акторів та має міжнародно-політичні наслідки;об’єкт конфлікту при цьому виходить за межі юрисдикції будь-якого з його учасників.

Міжнародному конфлікту властиві наступні особливості:

- учасниками конфлікту можуть бути як держави, так і інші міжнародні актори, здатні переслідувати політичні цілі;

- міжнародний конфлікт може розпочинатися як внутрішній, але його ескалація здатна виводити об’єкт конфлікту за межі юрисдикції його учасників, внаслідок чого конфлікт призводить до міжнародних наслідків;

- розвиток міжнародного конфлікту відбувається в специфічних умовах анархії міжнародної системи, яка зменшує ефективність міжнародно-правових інструментів його вирішення;

- міжнародний конфлікт може приймати різні форми, і часто поняття, що асоціюються із конфліктом, позначають лише один із можливих шляхів його вирішення (наприклад, ультиматум)[2, c. 59-60].

2. Оцінити перспективи створення загальної теорії конфлікту

Конфлікт – ситуація, за якої учасники відносин поєднуються єдиним об’єктом, стосовно нього існує усвідомлена кожним несумісність їхніх інтересів; та діють на основі такого усвідомлення.

Цим визначенням підкреслюється дуалістична природа конфлікту: він існує як у свідомості, так і в діях учасників. Ці дві сфери протікання конфлікту є взаємопов’язаними, а управління конфліктом є найбільш ефективним за умови поширення на обидві. Крім того, конфлікт є динамічним, а не статичним явищем, яке проходить через ряд фаз розвитку, на кожній з яких йому стають притаманними нові риси. Нарешті, загальність наведеного визначення дозволяє охопити конфлікт як узагальнююче поняття, відкривши перспективи якщо не створення, то принаймні обговорення загальної теорії конфлікту.

В сучасній політичній науці існує ціла система методів – методологічний підхід – в основу яких покладено виявлення загальних та стабільних рис принципово мінливих явищ. Методологічний підхід називається системним, а серед різноманітних методів в його рамках для наших завдань оптимальним є структурний метод. Він дозволяє виявити структуру міжнародного конфлікту та оцінити її значення.

Основні загальні функції конфлікту було вперше виокремлено в роботах основоположника т.зв. «позитивно-функціонального» підходу в конфліктології Льюіса Козера. Їхня сукупність характеризує конфлікт як особливий стан відносин між елементами суспільства, який, в силу виявлення системних протиріч, здатен розв’язати деякі з них, забезпечивши таким чином поступальність та стабільність подальшого розвитку. Ми виокремимо наступні основні функції конфлікту.

1) Інтегративна функція конфлікту полягає в сприянні подоланню внутрішніх суперечок й неузгодженостей.

2) Інформаційна функція конфлікту проявляється в його сприянні обміну інформацією між елементами соціальних систем...

3) Виступаючи засобом формулювання та вирішення протиріч, конфлікт виконує організаційну функцію...

4) Конфлікти виконують іншу функцію, що пов’язана з попередньою – стабілізаційну. Завдяки конфліктам знаходять вихід найгостріші протиріччя, здатні зруйнувати систему...

5) Інноваційна функція конфлікту, як і дві попередні, пов’язана із його внеском в підтримання життєздатності систем суспільних відносин. Конфлікт примушує суб’єктів та учасників генерувати ідеї щодо того як одержати перемогу або розв’язати конфлікт.

Функції, розглянуті вище, властиві всім формам та типам конфліктів. Вони витікають із загальних параметрів, закономірностей та особливостей соціальних систем, сповнених різного роду протиріччями та антагонізмами. Міжнародний конфлікт виконує ці функції в міжнародних системах. Такі системи мають ряд відмінних рис, особливостей, що вносять деякі зміни до ролі та функцій міжнародних конфліктів[7, c. 84-86].

3. Порівняти переваги та недоліки “якісних” та “кількісних” методів дослідження міжнародного конфлікту

Розрізняють методи формальні й неформальні, причому останні стали виділятися як клас методів лише з кінця 60-х рр. Існує "вузьке" і "широке" розуміння формальних методів. У вузькому розумінні під формальними методами мають на увазі застосування формальної логіки й математичного аналізу до вивчення чи пояснення міжнародних відносин у цілому або їх окремих явищ і процесів. У широкому розумінні -- взагалі дисципліноване і жорстке використання в методиці дослідження чітко визначених понять і категорій, понятійних рядів, рівнів опису, порівняння тощо.

До числа вузьких формальних методів відносяться насамперед методи моделювання міжнародних відносин у цілому або окремих їх сторін чи явищ. Побудова моделей вважається відносно новим напрямом у методології й до цього часу належить до так званих "модерністських". Це незважаючи на те, що найперша модель у галузі ТМВ, яка й сьогодні зберігає свою теоретичну, методологічну та практичну цінність -- модель гонки озброєнь Л. Річардсона, -- була створена одразу після завершення Першої світової війни. Побудові моделей у ТМВ належить , безумовно, велике майбутнє, особливо в поєднанні з науковими методами побудови макрогіпотез і прогностики. Коректно сконструйована модель здатна в принципі підтвердити, скорегувати або навіть заперечити теорію. Моделювання, насамперед теорія ігор і створені на її основі методики, підтвердили також свою цінність і корисність у підготовці та навчанні кадрів, їх спеціальних тренуваннях.

Неформальні методи - це ті, що обходяться без особливо жорстких самообмежень, хоча й дотримуються кожен своїх правил і принципів. Саме вони покладені в основу сучасної ТМВ. У світлі свого відносно вільного характеру кожна з груп неформальних методів може включати значну кількість більш часткових методів і методик.

Провідне місце серед неформальних методів належить історико-описовому методу, який є основою історії дипломатії, міжнародних відносин і зовнішньої політики окремих держав, численних праць з аналізу явищ і процесів поточного міжнародного життя. Його різновидом виступає політико-описовий метод, який по суті часто зводиться до реферування документальних джерел. Обидва методи дають первинну фактологічну інформацію на основі якої грунтуються всі наступні теоретичні побудови. До цієї ж групи належить порівняльно-історичний метод -- спосіб дослідження і пояснення змісту та характеру міжнародних відносин на різних етапах історичного розвитку; виявлення спільного і відмінного між різними стадіями становлення ТМВ як науки на основі їх співставлення (порівняння).

Суттєве місце в ТМВ належить також двом спорідненим методам -- нормативно-ідеологічному та нормативно-гіпотезотворчому. Перший виводить положення з певної ідеології або не усвідомлюючи цього, або усвідомлюючи, але маючи непохитну впевненість у власній правоті (саме цей метод дав концепції "політичного реалізму" та геополітики). Другий дотримується логіки розуму, а не віри: знаючи про дефіцит емпіричного чи теоретичного матеріалу, він компенсує його побудованими на базі тих або інших концепцій гіпотезами, віддаючи при цьому відлік у можливих недоліках такого підходу (концепції зовнішньої політики держав, концепції міжнародної інтеграції).

Інтуїтивно-логічний і формально-логічний методи єдині в прагненні керуватися логікою, але надають перевагу різним її видам. Перший керується тим, що на момент проведення дослідження прийнято вважати "здоровим глуздом" - у науці, політиці, масовій свідомості. Цей метод на практиці іноді дуже важко відрізнити від нормативно-гіпотезотворчого. Другий, як випливає з назви, спирається на формальну логіку (у дослідженнях міжнародних відносин поширений варіант, який базується на логіці права)[3, c. 32-34].

Ще одну групу споріднених неформальних методів становлять операційно-прикладний і аналітико-прогностичний. При багатьох відмінностях їх поєднує націленість на вирішення прикладних завдань і отримання результатів, які могли б знайти насамперед пряме політичне -- як теоретичне, так і практичне -- застосування. До операційно-прикладних можна віднести різні методи аналізу ситуації (просте та включене спостереження, вивчення документів і об'єктивних матеріальних джерел, порівняльний аналіз), методи аналізу змісту (контент-аналіз, аналіз подійних даних, когнітивне картування), методи аналізу варіантів поведінки (імітації, ситуаційні аналізи, ділові, штабні та стратегічні ігри).

Аналітико-прогностичні методи націлені на прогноз більш складних, ніж окремі ситуації та варіанти поведінки, процесів і явищ; динаміки міжнародної системи в цілому, її окремих географічних і проблемних напрямів тощо. При цьому треба мати на увазі, що сама прогностика -- одна із сфер методології, яка розвивається найбільш динамічно і в якій дуже багато дискусійного. Останнім часом отримують визнання та поширення такі цікаві теоретичні її відгалуження, вкрай важливі для вивчення міжнародних відносин, як альтернативістика (вірогідні або можливі реально виконувані варіанти майбутнього), ретроальтернативістика (реально можливі, але втрачені варіанти минулого). З точки зору практичної значимості найкраще зарекомендували себе сценарний метод (побудова сценаріїв гіпотетичного ходу розвитку подій і надання принципових рекомендацій на випадок матеріалізації кожного із сценаріїв) і методи експертного аналізу ("мозковий штурм", метод "дельфи" і т.п.).

У ТМВ використовуються також чисто кількісні (статистичні) методи, зокрема при вивченні окремих сфер міжнародних відносин (війни, конфлікти, матеріальний потенціал держав). Однак вони поки що не дали вагомих результатів, що пояснюється з відсутністю загальної теорії досліджуваних явищ і процесів, принциповою неможливістю порівняти багато їхніх важливих характеристик, складністю взаємозв'язків між зовнішніми проявами та сутнісними аспектами явищ і процесів міжнародного життя[5, c. 14-16].

4. Проаналізувати сучасний міжнародний конфлікт (за вибором) та розробити практичні рекомендації, щодо його вирішення. Війна в Чечні

Чечня – територія на Північному Кавказі, частина колишньої Чечено-Інгушської автономної республіки у складі СРСР. Самопроголошена республіка Ічкерія; за версією російського уряду – республіка у складі Російської Федерації.

Цілі та мотивація сторін конфлікту:

Основною метою федерального уряду Російської Федерації є нейтралізація будь-яких проявів сепаратизму. Росія є мультиетнічною державою: в складі 88 суб’єктів федерації (станом на 1 грудня 2005 року) проживає близько 160 національностей. Збереження єдності держави належить до життєво важливих пріоритетів сучасної внутрішньої політики. В середині 1990-х років масштабні реформи стали каталізатором сепаратистських тенденцій в ряді регіонів.

Крім цього, російський уряд був зацікавлений у встановленні контролю над нафтовими запасами Чечні (близько 60 мільйонів тон) та розгалуженою системою транспортних комунікацій.

В Чечні уряд Джохара Дудаєва оголосив про наміри утворити самостійну державу чеченського народу – Ічкерію. Історично претензії Дудаєва і нової чеченської національної еліти спирались на колишню державу чеченців та дагестанців, що існувала в ХІХ столітті до завоювання її Російською імперією – імамат Шаміля. Економічно чеченська національна еліта біла зацікавлена у встановленні власного контролю над нафтовими резервами Чечні та нафтопроводами, що проходять її територією. Нарешті, фактором формування сучасної чеченської ідентичності виступає іслам, який сповідує переважна більшість населення.

Наявністю елементів "воєн четвертого покоління", на мій погляд, характеризується ситуація у Чечні, коли поза впливом російської федеральної і чеченської офіційної влади було утворено військове формування, яке при підтримці певних позадержавних кіл декількох інших країн розпочало агресивні дії на північному Кавказі.

Отже, спорідненість тероризму і війни як засобів, що служать для досягнення політичних цілей, як правило, міжнародного рівня, загальновизнана: вони утворюють світові загрози. До того ж очевидна тенденція до їхньої зустрічної асиміляції[1, c. 31-32].


5. Дати оцінку ефективності війни як засобу вирішення конфлікту в сучасних умовах

У політологічному енциклопедичному словнику війна розуміється як збройна боротьба між державами (їх коаліціями) або соціальними, етнічними та іншими спільнотами; засіб боротьби за світову гегемонію та захист національних інтересів [7, с. 79]. У політологічному довіднику війна визначається як соціальне явище, одна з форм розв’язання суспільно-політичних, економічних, ідеологічних, а також національних, релігійних, територіальних та інших протиріч між державами, народами, націями, класами і соціальними групами насильницькими засобами [1, с. 76]. Війна – це соціально-політичне явище, що являє собою найбільш гостру форму розв’язання суспільно-політичних, економічних, ідеологічних, національних, релігійних, територіальних та ін. протиріч між державами, народами, націями, класами і соціальними групами засобами збройного насильства [5, с. 10].

Згідно з сучасними військово-теоретичними поглядами, ми визначаємо війну як соціально-політичне явище, пов’язане з докорінною зміною характеру відносин між державами, народами, націями, класами і соціальними групами та переходом протиборчих сторін від застосування ненасильницьких форм і способів боротьби до прямого застосування зброї та інших насильницьких засобів для вирішення певних суспільно-політичних, економічних, ідеологічних, а також національних, релігійних, територіальних та інших протиріч. Підсумовуючи, зазначимо: при всьому розмаїтті поглядів на війну загальновизнаним є її зв’язок з політикою. В їх складній взаємозалежності визначальним є соціально-політичні чинники. Глибинні причини, справжній механізм виникнення війни зумовлюється багатофакторним комплексом причинно-наслідкових зв’язків, вкрай загостреними суперечностями, які вже не можуть бути вирішені політичними засобами, без застосування насильницьких засобів. Отже, мають місце певні розбіжності у трактуванні поняття війни, які відповідають різним науковим парадигмам, але за суттю вони однакові.

Кризовий розвиток політичних конфліктів має кілька моделей: війна, громадянська війна, партизанський рух, тероризм, революція та ін. Війна, за визначенням Кара Клаузевіца, справді стала продовженням політики іншими засобами. Будучи важливим показником життєздатності соціальних верств і організацій, які відстоюють свої інтереси в політичних системах, війна здійснює інструментальну, прикладну функцію. Військова могутність або фактор сили і є основним аргументом для радикальних і екстремістських сил на користь їх існування. У війні люди протистоять один проти одного не як індивіди, а як члени політичних спільностей (держав, повстанських груп), піддаючи небезпеці своє життя у боротьбі за політичні інтереси, що поділяють або не поділяють особисто. Адже політичні системи формуються так, що еліти, які управляють, володіють більшими можливостями для примушення людей до участі в конфліктах, піддаючи себе особистій небезпеці, позбавленню матеріальних благ тощо заради інтересів інших. В мирних умовах загроза військового зіткнення чинить вплив на політичні та суспільні процеси, викликаючи в суспільстві витрачання частини національних багатств на військові потреби. Але незалежно від того, якою метою виправдують войовничі сили (партії війни) необхідність силового вирішення конфліктів, або підготовка до збройного зіткнення завжди приводять до обмеження можливостей задовольнити багато колективних потреб суспільства і соціальні інтереси. Незадоволеність може бути різноманітною: все залежить від спроможності політичної системи зняти гостроту напруги, викликану видатками на військові мету. При розвитку кризової ситуації все обертається обманом сподівань і надії людей всередині суспільства.


6. Розробити план врегулювання сучасного міжнародного конфлікту (за вибором)

Конфлікт в Південній Осетії. Основні принципи врегулюванню конфлікту в Південній Осетії наступні:

1) Не вдаватися до використання сили

2) Остаточно припинити всі військові дії

3) Вільний доступ до гуманітарної допомоги

4) Озброєні сили Грузії повертаються в місця їх постійної дислокації

5) Озброєні сили РФ виводяться на лінію, передуючу початку бойових дій

6) Початок міжнародного обговорення питань майбутнього статусу в Південній Осетії і Абхазії і шляхів забезпечення їх міцної безпеки.

7. Розробити стратегію переговорів для одного з учасників сучасного міжнародного конфлікту (за вибором). Конфлікт між Індією та Пакистаном

Переговори — це засіб вирішення конфлікту, коли за наявності у сторін суперечливих інтересів існує їхня певна взаємозалежність, що дозволяє сторонам виробити взаємоприйнятні рішення. Переговори містять у собі як момент боротьби, так і співробітництво сторін.

Кашмір дуже важливий для внутрішньої політики Делі, оскільки його відторгнення значно б посилило сепаратистські тенденції всередині держави. Пакистан не пов'язаний так щільно історично й економічно з Кашміром, як Індія, хоча слід визнати, що за релігійною ознакою ця спірна територія є ближчою до Пакистану, ніж до Індії. Як відомо, Пакистан свого часу постав як релігійна держава, Індія ж завжди була проти територіального поділу за релігійною ознакою.

Проблема переговорів приймає відносно самостійне значення в західної конфліктології із середини 60-х років. На роботи з міжнародних переговорів уплинули два напрямки, які багато в чому суперечать один одному: з одного боку, це розробка проблем миру (Peace Research), а з іншого боку - ідеї "силового підходу". Відповідно, якщо перша тенденція сприяла формуванню уявлення про переговори як засобі вирішення міжнародних конфліктів і досягнення миру, то друга була спрямована на розробку оптимальних шляхів досягнення виграшу на переговорах. Водночас, завершення епохи холодної війни і глобальної конфронтації призводить до нових тенденцій у стані переговорів.

Конфлікт між Індією та Пакистаном стосовно статусу території Кашміру триває із 1947 року, майже з моменту здобуття незалежності цими колишніми колоніями Британської імперії. Із кінця 1950-х років в конфлікт вступив Китай, під управління якого також відійшла частина території Кашміру.

В Індії переважна більшість населення сповідує індуїзм, в той час як в Пакистані – іслам. В плані, висуненому останнім віце-королем Індії британським лордом Луїсом Маунтбеттеном, Індії та Пакистану пропонувалося залишитися домініонами імперії, а князівства Індії розподілити за релігійним принципом. Спочатку Індія, а потім Пакистан від статусу домініону відмовились, а релігійний принцип самовизначення було дотримано не завжди. У випадку із стратегічно важливим для обох сторін Кашміром це вилилося у тривалий територіальний конфлікт.

У 1998 році індо-пакистанський конфлікт набув нового виміру – обидві держави провели успішні випробування ядерної зброї. Це поклало початок потеплінню у відносинах, що тривало протягом 1998-1999 років. Однак, вже в травні 1999 року розпочався черговий етап ескалації конфлікту – т.зв. Каргільска війна. Навесні 1999 групи пакистанських бойовиків за підтримки артилерії захопили ряд індійських прикордонних пунктів, внаслідок чого індійська армія була втягнута у виснажливу операції із повернення захоплених прикордонних територій, що потребувала вперше за багато років застосування військової авіації. Втрати індійської армії – близько 700 чоловік; серед бойовиків – більше 4000. Пакистанський уряд заперечував свою причетність до діяльності бойовиків, але двосторонні відносини суттєво погіршилися.

У 2000-2001 роках індійський уряд вдався до спроб мирного вирішення конфлікту, оголосивши 19.ХІ.2000 припинення вогню в Кашмірі на час Рамазану і запропонувавши опозиційним угрупованням розпочати переговори. У зв‘язку з діями сил, що не прийняли умов перемир‘я, мирні ініціативи було зірвано. Після початку глобальної боротьби з тероризмом та нападу на Індійський парламент 13.ХІІ.2001 року індійський уряд зайняв жорстку позицію щодо кашмірських повстанців і намагається вирішити проблему силовими методами.


Список використаної літератури

1. Берлач А. І. Конфліктологія: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ А. І. Берлач, В. В. Кондрюкова; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". - К.: Університет "Україна", 2007. - 203 с.

2. Дуткевич Т.Конфліктологія з основами психології управління: Навчальний посібник/ Тетяна Дуткевич,; Мін-во освіти і науки України, Кам’янець-Подільський державний ун-т, Ін-т соціальної реабілітації та розвитку дитини . - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 455 с.

3. Конфліктологія: Підручник для студ. вищ. навч. закл. юрид. спец./ М-во освіти і науки України, Національна юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого; За ред.: М.І. Панова та Л.М. Герасіної. - Х.: Право, 2002. - 253 с.

4. Конфліктологія: Навчальний посібник/ Л. М. Ємельяненко, В. М. Петюх, Л. В. Торгова, А. М. Гриненко; За ред.: В. М. Петюха та Л. В. Торгової; Мін-во освіти і науки України, Київський нац. економ. ун-т. - К.: КНЕУ, 2005. - 315 с.

5. Нагаєв В. Конфліктологія: Курс лекцій: (модульний варіант): Навч. посібник для вузів/ Віктор Нагаєв,; М-во освіти України, Харківський нац. аграрний ун-т ім. В. В. Докучаєва. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 199 с.

6. Орлянський В. С. Конфліктологія: Навч. посібник для вузів/ В. С. Орлянський; Мін-во освіти і науки України, Запорізький нац. техн. ун-т. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 159 с.

7. Примуш М. Конфліктологія: Навч. посібник для вузів/ Микола Примуш,; Мін-во освіти і науки України. - Київ: Видавничий дім "Професіонал", 2006. - 282 с.

8. Русинка І. Конфліктологія. Психологія запобігання і управління конфліктами: Навчальний посібник/ Іван Русинка,; Мін-во освіти і науки України. - К.: Професіонал, 2007. - 334с.

9. Скібіцька Л. Конфліктологія: Навчальний посібник для студ. вищих навчальних закладів/ Ліана Скібіцька. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 383 с.

загрузка...
Top