Громадянське суспільство як основа цивілізаційного розвитку

Вступ

1. Громадянське суспільство як передумова створення демократичної політичної системи

2. Головні ознаки громадянського суспільства

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Здобувши незалежність, Україна долучилася до світових загальноцивілізаційних цінностей і процесів, визначила за мету створення демократичної,соціальної, правової держави, основою якої є розвинене громадянське суспільство. На відміну від відомих традиційних практик, формування громадянського суспільства в нашій державі відбувається не лише під тиском глобальних змін, а й у рамках процесу модернізації, тобто комплексу соціальних, економічних, політичних, культурних, інтелектуальних трансформацій. Подібне нашарування процесів наднаціонального і національного характеру, особливо в умовах системної, глобальної кризи, виокремлює додаткові труднощі і проблеми в формуванні громадянського суспільства. Історично ідея «громадянського суспільства» походить з античних часів. У працях Цицерона і Аристотеля знаходимо уявлення про нього як про сукупність громадян, які проживають у граді або полісі. Тобто таке розуміння фактично ототожнювало державу і громадянське суспільство. У працях Н. Макіавеллі громадянське суспільство активно протиставляється державі, як структурі,що прагне підім’яти під себе життя суспільства. Із середніх віків поняття «громадянське суспільство» вирізняється крайньою неоднозначністю і різноманітністю тлумачень. Дж. Локк розглядав громадянське суспільство як форму державності, що володіє визначеним соціально-економічним і духовним змістом. У Т. Гоббса громадянське суспільство – це «союз індивідуальностей», у якому його члени набувають високих людських якостей. Ж. Руссо називав громадянським суспільство, в якому громадяни користуються своїми правами безпосередньо, а не через представницькі інститути. Т. Пейн визначав його як галузь самореалізації приватних інтересів громадян. Для Г. Гегеля громадянське суспільство є проміжною між сім’єю і державою формою людської спільноти, яка забезпечує життєздатність суспільства і реалізацію громадянських прав. К.Маркс вбачав у ньому сукупність соціально-економічних відносин. У А. Токвіля громадянське суспільство – це поза державна сфера соціуму. І. Фергюсон ототожнював його з усім суспільством у цілому. Немає одностайності в тлумаченні громадянського суспільства і серед сучасних західних дослідників. Для Д. Коли воно є синонімом політичного суспільства. М. Кризан і Л. Колаковський, навпаки, протиставляють громадянське суспільство як сферу неофіційної активності громадян політичному суспільству, як сфері офіційності. Д. Хелд зараховує до громадянського суспільства позадержавні сфери особистого, сімейного і ділового життя. У E. Коєна – це сфера виключно соціальних відносин у вузькому їх розумінні, неекономічних і недержавних. Р. Дарендорф розглядає громадянське суспільство як сферу соціуму, яка відповідає вимогам сучасної цивілізації, має певний рівень цивілізованості;К. Поппер – як відкрите суспільство; В. Гавел і В. Клаус ототожнюють його з демократичним товариством.

1. Громадянське суспільство як передумова створення демократичної політичної системи

Громадянське суспільство — це суспільство, якому властиве самоврядування вільних індивідів та добровільно створених ними організацій. Громадянське суспільство як сферу самоврядування вільних індивідів захищають від свавілля державної влади та жорсткої регламентації з боку її органів відповідні закони. Ось чому в реальному суспільному житті громадянське суспільство та правова держава є взаємозв’язаними інститутами, функціонування яких забезпечується верховенством закону, що надійно гарантує та захищає права і свободи громадян.

Громадянське суспільство може існувати тільки за умов демократії. Водночас високий рівень розвитку й функціонування громадянського суспільства може забезпечити тільки демократична держава. Як свідчить суспільна практика, саме нерозвиненість громадянського суспільства є однією з головних умов існування тоталітарних та авторитарних режимів. Головна ознака громадянського суспільства полягає в забезпеченні широких прав людини, у вільному виборі нею різноманітних форм економічного й політичного життя, форм ідеології та світогляду, у можливості пропагувати й обстоювати свої інтереси, погляди та переконання.

Початок формування елементів громадянського суспільства спостерігається ще в Стародавніх Греції та Римі. Тоді виникає й саме поняття «громадянин». У Стародавній Греції внаслідок боротьби народних мас з олігархією постає напівобщинна-напівдержавна форма співжиття — держава-поліс як своєрідний прототип громадянського суспільства. Найбільшого свого розквіту держава-поліс досягла за часів правління Перікла. Ось як сам Перікл характеризував державний устрій своєї країни: «…він називається демократією через те, що основа його не меншість, а більшість громадян. Вона згідно з нашими законами надає всім громадянам рівних прав… Ми живемо вільні в нашій державі: ми не плекаємо в нашому щоденному житті підозри один до одного, ми не виявляємо гніву до ближнього, коли він учиняє щось для своєї насолоди, не показуємо йому нашого незадоволення… Не обмежені примусом у приватному житті, ми не порушуємо законів у житті, громадському переважно, через повагу до них. Ми завжди слухаємося тих, хто стоїть при владі. Ми шануємо, зокрема, ті закони, які встановлено на користь скривджених, і, хоч ці закони не записані, вони здатні зганьбити тих, хто їх зневажає» [7, с. 61-62].

Отже, з цих слів Перікла випливає те, що він уважав за демократичний тільки той устрій, який базувався на перевазі більшості, повазі однієї людини до іншої та доброчесності. Це дає змогу стверджувати, що сама ідея громадянського суспільства бере свій початок у політико-суспільній думці тієї доби. Ці ідеї ми знаходимо в полісі Арістотеля, societas civilis — Ціцерона та принципах так званого природного права. Так, Ціцерон, наприклад, підкреслював, що «надбанням громадянської общини, надбанням народу є держава. Але чим саме є громадянська община, як не силою-силенною людей, які пов’язані між собою» [3, с. 18].

Оригінальними й самобутніми щодо цього є погляди вже відомого нам Нікколо Макіавеллі. У своєму головному творі «Монарх» Н. Макіавеллі підкреслює, що глава держави не повинен зловживати своїми правами і порушувати майнових та особистих прав своїх підданих. У його творі вже чітко простежується опис елементів громадянського суспільства як спільності людей, що протистоїть державі, яка прагне своїми діями підірвати будь-яку самодіяльність суспільства, щоб панувати над ним. Багато цікавого у творі Макіавеллі стосується аналізу таких неполітичних сфер життя, як праця, сім’я, кохання, задоволення людьми власних потреб, тобто проблем приватного життя. «Він (монарх) зобов’язаний спонукати громадян спокійно віддаватися торгівлі, хліборобству та ремеслам, аби вони упорядкували свої володіння, не боячись, що ці володіння в них відберуть, інші — розпочинали б торгівлю, не боячись, що їх знищать податками». Отже, Н. Макіавеллі бачив різницю між державою та громадянським суспільством, яке функціонує за власними законами і є автономним щодо держави, хоч остання постійно намагається підкорити собі всі сфери життя суспільства.

З цього часу майже до XVII ст. в суспільній думці не виникало нових ідей з приводу громадянського суспільства. Принципово нову концепцію такого суспільства висунули англійські політичні теоретики Т. Гоббс та Д. Локк . Т. Гоббс у своєму знаменитому творі «Левіафан» підкреслював, що якісно нове людське співжиття виникає внаслідок переходу від природного стану з війною всіх проти всіх до впорядкованого культурного суспільства з існуванням держави. Лише домовившись про створення держави, зазначав Т. Гоббс, громадяни здатні домогтися спокою і порядку в суспільстві та створити умови для виникнення якісно нових суспільних зв’язків.

Продовжуючи міркування Т. Гоббса, Д. Локк зазначав, що люди до створення держави розпоряджалися своїм майном та своїми правами згідно із законом природи. Але, щоб гарантувати собі права та свободи й захистити свою власність, люди створюють державу. Д. Локк у своїх творах використовував поняття «громадянське суспільство» і «держава» майже як взаємозамінні.

Дальшу розробку цієї проблеми можна знайти в дослідженнях французьких мислителів Ш. Монтеск’є і Ж.-Ж. Руссо. Ш. Монтеск’є у своїх творах, особливо в знаменитій праці «Про дух законів», стверджував, що суспільство лише тоді може успішно функціонувати та розвиватися, якщо в ньому панують республіканські закони. Ось чому він так палко обстоював ідеї парламентаризму, законності, сформулював концепцію правової держави з поділом влади на законодавчу, виконавчу та судову. На його думку, у справжній державі «шануватимуть людей не за їхні зовнішні таланти та властивості, а за їхні справжні якості» [5, с. 62-63].

Ж.-Ж. Руссо пропагував ідею суверенності волі народу. Виходячи із засади, що джерелом влади може бути тільки народ, він протиставляв теорії розподілу влади свою систему постійно діючого в державі плебісциту для вирішення суспільно-політичних проблем. Для французького політичного мислителя терміни «громадянське суспільство» й «держава» також були синонімами. Головною ознакою громадянського суспільства, на його думку, є участь кожного громадянина в державних справах та безумовне повновладдя народу. Руссо визнавав «дійсним лише один акт суспільного договору, а саме — створення народу і суспільства (у формі демократичної держави) як єдиного й абсолютного джерела та суверена загальної волі (верховної політичної влади)».

Поняття «громадянське суспільство» і «держава» вперше чітко відокремив відомий німецький філософ Г. Гегель. Він дійшов висновку, що соціальне життя, яке властиве громадянському суспільству, принципово відрізняється від світу сім’ї і від публічного життя держави. «Громадянське суспільство, — зазначав Гегель, — є диференціація, яка постає поміж сім’єю та державою, хоча розвиток громадянського суспільства починається пізніше ніж розвиток держави». У сферу функціонування громадянського суспільства німецький мислитель включав ринкову економіку, соціальні класи, корпорації, інститути, що призначалися для забезпечення життєдіяльності суспільства. На думку Г. Гегеля, громадянське суспільство включає комплекс приватних осіб, класів, груп, інститутів, відносини яких регламентуються цивільним правом і діяльність котрих безпосередньо не залежить від дій держави. Поява громадянського суспільства, яке ґрунтується на системі приватної власності та всезагальній формальній рівності людей, стала можливою лише з утвердженням буржуазного суспільства.

Досліджуючи природу громадянського суспільства, ще один відомий французький мислитель А. Токвіль підкреслював, що етичні, релігійні, професійні, робітничі й локальні об’єднання утворюють таку структуру громадянського суспільства, з якої може постати правова держава.

Нині помітно зріс загальний інтерес до проблем громадянського суспільства, а наукові його дослідження громадянського суспільства здійснюються в органічному зв’язку з проблематикою правової та соціальної держави. Зусиллями сучасних політологів політична теорія поповнилася багатьма новими положеннями, а саме: громадянське суспільство стає основою держави, його розвиток відбувається в тісному взаємозв’язку із становленням правової держави; для цивілізованого розвитку обох феноменів необхідно створювати надійний механізм взаємодії та збагачення; не лише держава, а й певні інститути самого громадянського суспільства можуть негативно впливати на інші його складові; формування громадянського суспільства є передумовою становлення політичної демократії, обмеження всеосяжної ролі держави. Дальший розвиток відносин суспільства і держави є гарантією того, що суспільство стане громадянським, а держава — демократичною [8, c. 205-206].


2. Головні ознаки громадянського суспільства

Сутність громадського суспільства полягає передовсім у забезпеченні прав людини. Особистість у громадянському суспільстві має гарантоване законами право вибору різноманітних форм економічної, соціальної та іншої діяльності, право вибору певної ідеології, світогляду тощо.

Економічною основою громадянського суспільства є відносини ринкового характеру, передовсім різноманітні форми власності, особливо приватної. Наявність власності в громадянина спонукає його до ділової активності та плідної роботи, стає умовою свободи особистості в суспільстві.

Політична основа громадянського суспільства — це демократична правова держава, що забезпечує кожному громадянинові можливість узяти участь у державних та громадських справах. У демократичній правовій державі абсолютно неприпустимою є будь-яка дискримінація за національно-етнічними, політичними, релігійними та іншими ознаками. Як характерну ознаку такої держави можна назвати можливість вільного самовизначення людини щодо світоглядних та духовних уподобань, гарантій життя та безпеки людини, усебічний захист найрізноманітніших прав людини з боку судових органів та громадських організацій.

Соціальним підґрунтям громадянського суспільства стає суспільство з динамічною соціальною структурою, яка весь час розвивається та вдосконалюється. Щодо духовного життя, характерною ознакою громадянського суспільства можна вважати високий розвиток освіти, науки, мистецтва, індивідуальний вибір культурних цінностей. Культурно-політичний плюралізм сприяє реалізації різнопланових духовних інтересів людей і стає важливою умовою розвитку й удосконалення такого суспільства [5, c. 62].

Відтак, головними ознаками громадянського суспільства є:

— динамічна соціальна структура суспільства, яка перебуває в постійному розвитку і є відокремленою від держави;

— ринкові економічні відносини, які формують демократичну політичну систему, де правова, демократична держава стає породженням громадянського суспільства;

— забезпечення вільного виявлення, реалізації численних та різнобічних інтересів громадян;

— забезпечення сфери особистого, повсякденного життя людей на відміну від держави як втілення умовного, формального життя;

— пріоритет громадянських прав особистості та її повага до державних законів;

— плюралізм ідей, поглядів, переконань, соціальних ініціатив тощо.

Наголошуючи на альтернативності ознак та рис громадянського суспільства і правової демократичної держави, слід, проте, зазначити, що це свідчить не про антагонізм цих сфер суспільного життя, а про їхню взаємозалежність та взаємозумовленість. Як без громадянського суспільства не може бути правової демократичної держави, так і без такої держави не може ефективно функціонувати й динамічно розвиватися громадянське суспільство. Ось чому громадянське суспільство та демократична правова держава нині стають двома складовими життя кожної окремої людини і сучасного загальноцивілізаційного розвитку суспільства[3, c. 20].


Висновки

Отже, громадянське суспільство — це сфера взаємодії індивідів і тих груп та організацій, які вони утворюють. Однією з цілей взаємодії є формулювання, висловлення і захист індивідами та їх об'єднаннями своїх інтересів. Це той зріз суспільних відносин, коли громадські організації виступають як групи інтересів, що є посередниками в стосунках індивідів з владою та рештою суспільства.

Громадянське суспільство не може бути структуроване за аналогією з політичною чи правовою системою. Системою є саме суспільство, соціум як сукупність індивідів і спільнот. Громадянська атрибутивність тільки надає йому відповідного виміру. Аналогічно – правова держава не може бути структурована за критерієм входження до неї якихось підсистем. Вона характеризується певними якісними параметрами, принципами, а не ієрархією об’єднаних у ній інститутів.

Для аналізу громадянського суспільства найприйнятнимішими класифікаторами можуть бути часові й просторові характеристики (певні стани, етапи становлення громадянського суспільства в певній країні), показники рівня політичної участі (активне, пасивне громадянське суспільство), ступеня забезпечення прав і свобод людини і громадянина (розвинене, нерозвинене), адекватності суспільним завданням, цивілізаційним викликам, здатності до саморозвитку тощо.

Отже, можна зазначити, що громадянське суспільство в Україні знаходиться в стадії активного становлення. Іде процес його формування, утворення окремих елементів, налагодження взаємодії між ними. І цей процес буде тривалим і нелегким. Передусім йдеться про позицію держави, готовність влади поділитися своїми повноваженнями з суспільством, із тими елементами громадянського суспільства, які щойно з’являються.


Список використаної літератури

1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30. – С.141.

2. Конституція України: Науково-практичний коментар / В. Б .Авер’янов, О. В. Батанов, Ю. В. Баулін та ін.; Ред. кол. В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевой та ін. - Харків: Видавництво «Право»; К.: Концерн «Видавничий дім «Ін Юре», 2003. – 808с.

3. О. Кресін. Громадянське суспільство і держава: шлях до порозуміння і співпраці. // Право України – 2004.- №3. С.18-21.

4. Л. Кравченко. М. Цимбалюк. Розбудова українського громадянського суспільства: крізь призму бачення окремих проблем. // Право України – 2003.- №10. С.17-20.

5. Філик Н. Громадянське суспільство та проблема захисту прав людини // Підприємництво, господарство і право. - № 8. - 2003. – С. 61-65.

6. Філик Н. Власність і громадянське суспільство в Україні: основні проблеми і шляхи їх вирішення // Підприємництво, господарство і право. – № 10. – 2003. – С. 71-74.

7. Філик Н. Особливості становлення громадянського суспільства в сучасному світі: компаративістський підхід (аналіз) //Підприємництво, господарство і право. – № 12. – 2003. – С. 61-64.

8. Рижик Л. Громадянське суспільство як здійснення свободи особи / Л. Рижак // Соціогуманітарні проблеми людини. — 2006. — № 2. — С. 204-207.

загрузка...
Top