Екологічний напрямок у соціології

Вступ.

1.Сутність та розвиток екологічного напрямку у соціології

2. Об’єкт пізнання у соціальній екології

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

У наш час людство переживає чи не найкритичніший період за всю історію свого існування. У своєму розвитку воно досягло того рівня, коли вже оволоділо величезним науково-технічним потенціалом, але ще не навчилося достатньою мірою обережно та раціонально ним користуватися.

Швидка індустріалізація та урбанізація нашої планети, різке зростання її народонаселення, інтенсивна хімізація сільського господарства, посилення багатьох інших видів антропогенного тиску на природу порушили кругообіг речовин та природні обмінні енергетичні процеси в біосфері, пошкодили її регенераційні механізми, внаслідок чого почалося її прогресуюче руйнування. Це поставило під загрозу здоров'я і життя сучасного та майбутніх поколінь людей, подальше існування людської цивілізації.

Зараз людству загрожує небезпека повільного вимирання внаслідок безперервного погіршення якості навколишнього середовища, а також пошкодження та вичерпання природних ресурсів. Для усунення цієї небезпеки необхідні перегляд традиційних принципів природокористування та докорінна перебудова господарської діяльності у більшості країн світу.

1.Сутність та розвиток екологічного напрямку у соціології

Для вирішення глибокої суперечності між людським суспільством та природою потрібна переорганізація всієї системи природокористування на нових наукових засадах. Вони повинні ґрунтуватись на необхідності досягнення компромісу між соціальними і економічними потребами суспільства та можливостями біосфери задовольняти їх без суттєвого порушення глобального кругообігу речовин та обмінно-енергетичних процесів, тобто без загрози для свого нормального функціонування.

Реалізація зазначеного принципу природокористування потребує системного підходу до проблеми взаємодії суспільства з навколишнім природним середовищем, вивчення планетарної земної системи “суспільство-природа” та її територіальних складових як цілісних об'єктів - соціоекосистем. Це може забезпечити лише нова комплексна наука, що узагальнює географічні, біологічні, геологічні, педологічні, гідрологічні, метеорологічні, медичні, технологічні, економічні, юридичні, соціальні та інші аспекти взаємодії суспільства та природи в межах соціоекосистем різного ієрархічного рангу з метою їх оптимізації та управління гармонійним розвитком. Такою наукою стала cоціоекологія (екологія людського суспільства).

Досить часто екологам приходиться переконувати, що біоценоз з людиною — це принципово інша система, ніж дикий біоценоз, адже в ньому складається більш об'ємний комплекс залежностей і моделі класичної екології (екологія липи, екологія зайця чи вовка), дуже часто дисфункціональні по відношенню до екології людини. А це саме означає, що соціоприродна система не здатна функціонувати за законом дикої природи, зрозуміло, що в ній домінують нові закономірності, які еволюціонують з розвитком культури і в цьому випадку, особливості розвитку незайманої біосфери виступають як частковий випадок і не більше. Тільки не бажанням можна пояснити стійке заперечення екологами суттєвих відмінностей між людством і мурашником. І коли пишуть, частина біосфери зайнята цивілізацією, це звучить однаково, ніби вона зайнята гніздом, мурашником, берлогою і повинна відповідати вимогам розвитку біосфери. Але незаперечним є той факт, що розвиток людства і природи, їх взаємодія часто залежить від того чи іншого рівня культури цивілізації, етапу розвитку управлінського впливу і навпаки. На сьогоднішній день вплив людства на природу став настільки відчутний, що необхідно перевести акценти на зворотну сторону соціоприродних відносин: біосфера стає підсистемою планетарної цивілізації. Іншими словами, ми переживаємо черговий етап становлення глобального феномена, який І Є. Лера. П. Тейяр де Шарден і В. Вернадський назвали ноосферою. А ми знаходимося на стадії формування соціосфери.

Виробнича діяльність охопила цілу біосферу, глибокі шари літосфери, повністю стратосферу, гідросферу і прилеглий до Землі Космос. На землі таким чином утворилося нова надсистема – соціосфера.

Соціосфера – це самоорганізована, саморегульована планетна система, до складу якої належить біосфера, інші охоплені виробничою діяльністю геосфери та прилеглий до Землі Космос і людське суспільство з усіма наслідками його господарської і розумової діяльності.

При такому підході не може бути мови ні про підпорядкування людині біосфери, ні про рівноправне партнерство.

Діяльність людини розумної перетворюється лиш в управлінський блок глобального процесу, в якому кожна підсистема володіє власним комплексом управлінських зв'язків. Еволюція взаємозв'язків природи і суспільства пройшла складний і взаємозалежний шлях. З однієї сторони біоценози антропоцентрувалися і антропоморфізіровалися, їх елементний склад, внутрішня організація, поведінка і рефлекси тварин функціонально адаптувалися до збільшення ознак людської присутності.

З іншої сторони, людина зустрічаючи зміни у природі послідовно адаптує свою культуру до змінної природи.

Тепер, як і раніше, мудре управління біосферними процесами зі сторони людини передбачає не утримування від втручання у справи природи, а збереження максимально сприятливого об'єму її регулятивних зв'язків і мінімально допустимого біорізноманіття. (Мова йде про те, досвідчений природоохоронець першим б'є тривогу, що популяція хижаків чи поголів'я лося (гинуть ліси) перевищують оптимальне значення. Отже розвиток того чи іншого біоценозу потребує людського втручання).

Екологу важко сприйняти думку про те, що з розвитком історичного процесу змінюється якість соціоприродних систем і їх антропоцентризація, до тих пір, поки він буде працювати в парадигмі класичного природознавства, і буде забувати категорії, які пов'язанні з суб'єктом — управління, мета, цінність, інтелект, історія. Тільки засвоївши цей апарат можна розібратися в тому, яким чином система, що ускладнюється, здатна утворити нові об'єктивні закономірності, не заперечуючи попередніх, чому виникає можливість розриву між "людським" і "природним" світом, чому відбувається руйнування навколишнього середовища.

Перетворення людиною природного матеріалу і створення штучного середовища для свого існування й життєдіяльності є однією з фундаментальних ознак цивілізації. Людство, дійсно, немов би подвоює природу, постійно поширюючи свою перетворюючу діяльність. Місце природних матеріалів, речовин і процесів посідають штучні, вироблені, не природні речі й процеси (знаряддя праці, інженерні й житлові споруди, засоби пересування, будівництва, архітектури, предмети одягу, побуту, мистецтва).

Починаємо розуміти, що штучний світ не може органічно увійти до кругообігу речовин й енергії в біосфері, бо не є природним біогеохімічним феноменом, він існує і руйнується у зовсім інший спосіб, аніж будь-яка форма природного існування, неминуче порушує природні взаємозв'язки.

При цьому людина не тільки перетворює, видозмінює природу, а й сама вимушена пристосовуватися до багатозначних наслідків своєї власної діяльності. Створений предметний світ поступово заміщує природні зв'язки, і людина починає діяти вже не як "сама природа", а як унікальна "сила цивілізації".

Друга природа змінюється в бік поширення, вдосконалення, витіснення природних компонентів середовища. Отже, зростаючий руйнівний вплив штучного світу на природні процеси стає історичною ознакою розвитку цивілізації.

Як окрема дисципліна, наука про взаємодію суспільства та природи була визначена у програмній статті американського вченого Р. Е. Парка, опублікована у 1916 році. У 20 – 30 роки виступаючи під назвами "humen ecology ("людська екологія") або social ecology" ("соціальна екологія"), вона знайшла свій розвиток у роботах американських соціологів Е. У. Берджесса, Р. Макензі та інші.

На необхідність прослідковування зв'язків між станом здоров'я людини і новколишнього середовища вказав ще у 1927 році Радерик Мак Кензил відомий представник класичної екології людини. Він один з перших дав визначення соціальної екології, визначав її і як науку про територіальні і тимчасові відносини людей на які здійснюють вплив селективні, дистрибутивні середовища. Таке визначення предмету екології людей було базою для об'ємного дослідження територіального поділу населення і інших суспільних явищ у середині міських агломерацій. У зв'язку з тим, що в першій половині XX ст. соціоекологічна криза найбільш відчутно проявилася в великих містах, дана наука почала трактуватися досить вузько — соціоекологія міст або урбосоціоекологія.

Пізніше засновник медичної географії М. Серре видав у Франції свою працю "Нариси екології людини".

У 50-ті роки людську або соціальну екологію (human or social ecology) вже розуміють значно ширше — як науку, що розглядає питання управління, прогнозування, планування всього процесу введення природного середовища у взаємозв'язок з людським суспільством, як залежної і керованої підсистеми в межах великої системи "природа—суспільство", тобто соціоекосистеми. Значний внесок у розвиток цієї науки у цей час зробив американський вчений А. Тоулі, який у 1950 р. опублікував монографію "Людська екологія".

Предтечею соціоекологічних досліджень у нашій державі можна сміливо назвати нашого земляка — Сергія Подолинського. Основні положення своєї еколого-економічної теорії він виклав у ряді праць ("Про багатство та бідність", "Про те як наша земля стала не наша", "Ремесла та фабрики на Україні" та ін.), надрукованих українською та основними європейськими мовами.

В 1880 році С. А. Подолинський опублікував у Петербурзі дослідження "Праця людини та її відношення до розподілу енергії", що згодом була видана у скороченому вигляді французькою, італійською і німецькою мовами.

Провівши глибокий аналіз взаємодії людини і природи, вчений дійшов висновку про те, що «загальна кількість енергії, одержуваної поверхнею землі з її внутрішності та від сонця, постійно зменшується. В той же час загальна кількість енергії, яка нагромаджена на земній поверхні і яка перебуває в розпорядженні людства постійно збільшується. Це збільшення відбувається під впливом праці людини і домашніх тварин». І далі: «Головною метою людства при праці повинно бути абсолютне збільшення енергетичного бюджету».

С. А. Подолинський зробив спробу виміряти людську працю одиницею фізичних сил, виходячи з правильної ідеї про працю як речовинно-енергетичний метаболізм, який властивий соціальному організму і природному середовищу. Спроба ця була не зовсім вдалою, адже економічні відносини майже неможливо виміряти у фізичних одиницях.

Півстоліття його відкриття не було, до кінця, зрозумілим людству, і тільки інший геній України, організатор і перший президент Всеукраїнської Академії Наук В. Вернадський сприйняв ці ідеї й створив вчення про біосферу та ноосферу, яка є теоретичною базою соціоекології. Робота яка стала класичною і увійшла в золотий фонд науки, — "Декілька слів про ноосферу", з'явилася у 1944 році незадовго до смерті Вернадського. Тут у концентрованому вигляді викладено його бачення еволюційно-історичного процесу, перспектив людства, як космічного феномена. Головна ідея: під впливом розвитку науки і пізнання біосфера має стати ноосферою, тобто цариною розуму, де панують закони мудрості та гармонії. "Ноосфера є новим геологічним явищем на нашій планеті. У ній вперше людина стає найбільшою геологічною силою. Вона може і повинна перебудовувати своєю працею та думкою область свого життя, перебудовувати докорінно порівняно з тим, що було раніше. Перед нею відкриваються дедалі більші та ширші творчі можливості".

Значний внесок у розвиток вітчизняної соціоекології зробив професор Г. О. Бачинський, який у 1986 р. організував у Львові першу всесоюзну науково-практичну конференцію «Проблеми соціальної екології», завдяки якій ця наука, нарешті, дістала в нас офіційне визнання. Вчений розробив теоретичні основи міждисциплінарного інтеграційного вчення про гармонізацію взаємодії суспільства та природи — соціоекології.

2. Об’єкт пізнання у соціальній екології

Об'єктом пізнання для соціальної екології виступає система взаємодії суспільства з природою. Це стосується як зовнішньої (взаємодія з природним середовищем), так і внутрішньої (взаємодія соціального і біологічного в людині) його сторін. Відношення суб'єкта до вказаного об'єкта з метою оптимізації останнього є предметом фундаментального і прикладного соціально-екологічного дослідження.

В наш час емпіричні дослідження в даній проблематиці носять, у свій більшості, фрагментарний характер, що стосуються окремих моментів вказаної взаємодії і в кращому випадку ведуться на стику двох-трьох предметних наук. В такому випадку, вони не можуть дати значних і переконливих рекомендацій практиці природокористування, не мають цілісної основи. Необхідна дослідницька робота на фундаментальному рівні соціальної екології, як інтегративної науки. Саме остання, узагальнюючи дані предметних теорій на методологічній основі реалістичної філософії, розвиває теорію взаємодії суспільства і природи.

Фундаментальні соціально-екологічні дослідження дають можливість системно об'єднати емпіричні дослідження конкретно-предметних наук і на базі конкретизації узагальнюючої соціально-екологічної теорії перетворити їх у прикладні дослідження, що дають можливість практично оптимізувати взаємодію суспільства з природою в цілому. Становлення закономірностей природи і суспільства є, на нашу думку, одним з головних шляхів підвищення ефективності конкретних (прикладних) соціально-екологічних досліджень.

Природознавство, яке є основою будь-якого людського пізнання, сприяє розвитку соціальної екології перш за все, вдосконаленням загальної картини світу вченням про біосферу і субстрат людини.

Суспільні науки дають соціальній екології теоретичні відомості про закономірності руху продуктивних сил, про економічні процеси на основі життя суспільства, картину прогресу цивілізації і культури.

Технічні науки дають для соціоекологічних узагальнень теоретичний матеріал про сукупність руху створених людиною матеріальних засобів підвищення ефективності його діяльності, систематизовані знання про властивості і закони розвитку технологічних систем, які не тільки втілюють взаємозв'язки суспільства і природи, але і предметне виражають можливості управління природних процесів, досягнутих суспільством на даній стадії розвитку суспільства.

Гуманітарні науки (антропологія, етнологія, психологія, філологія, культурологія), характеризують якості людства, його діяння і розвиток людини, як родової істоти — в його конкретних проявах.

Вивчення і порівняльний аналіз різних думок дозволяє стверджувати, що соціальна екологія, в міру своєї специфіки, не може вкладатися у традиційну класифікацію наук. Її не можна однозначно віднести ні в соціальні, ні в природничі науки. Це зумовлено специфікою її об'єкта — екологічної взаємодії між суспільством і природою, у якій цих два аспекти — природний і соціальний — діалектичне між собою поєднуються. Інша справа, що в предметі у кожній з розглянутих соціально-екологічних наук відношення між природним і соціальним аспектами може бути різним, однак, ця обставина не змінює соціального статусу цих наук.

Соціоекологія виникла і розвивається не в результаті синтезу вже існуючих природничих, технічних і гуманітарних дисциплін, а формується як окрема самостійна якісно нова наука. У ході свого становлення соціоекологія, безумовно, асимулює певним чином досягнення традиційних дисциплін, однак при цьому вона переводить їх в іншу площину і надає їм зовсім інший зміст. Іншими словами, беручи деякі знання із традиційних дисциплін, соціоекологія розглядає їх на іншому, системному рівні, на рівні більш широких узагальнень. Соціоекологія, як особлива форма людського пізнання, разом з тим розглядає і пояснює її внутрішній органічний зв'язок з світоглядними аспектами. Адже взаємовідносини суспільства і природи в своїй основі визначаються різними суб'єктно-об'єктними відносинами; об'єкт—природа, суб'єкт—суспільство, суспільство—природа, суспільство—історія. Ось чому соціоекологічний світогляд виступає ядром світогляду людини, як складної системи ціннісних установок, орієнтирів і стимулів у відношенні людини до природи.

Соціоекологія розглядається як міждисциплінарна і одночасно інтегральна наука. Міждисциплінарний характер полягає в тому, що внаслідок багатоаспектності самої проблеми гармонізації взаємодії суспільства та природи її неможливо вирішити, не вивчаючи при цьому географічні, біологічні, геологічні, медичні, технологічні, економічні, юридичні, соціальні та інші її аспекти. Інтегральний характер визначається системністю проблеми — взаємопов'язаністю всіх природних та соціально-економічних компонентів в соціоекосистемах. Соціоекологія складається з галузевих підрозділів: екології, геоекології, антропоекології, інженерної геології, біогеохімії, екотехнології, економіки природокористування, соціоекологічного права та екосоціології, які одночасно є підрозділами своїх материнських наук і вивчають окремі аспекти даної проблеми. Саме соціоекологія є теоретичною базою для охорони природи і раціонального використання природних ресурсів.

При загостренні відносин у системі "суспільство—природа" питання їх вивчення набуває особливої актуальності. Об'єктом вивчення соціоекології є соціоекосистеми. Соціоекосистеми — це територіальна соціоприродна саморегульована система, динамічна рівновага якої повинна забезпечуватись людським суспільством.

Соціоекосистеми — надзвичайно складні системи. Кожна з них складається з двох основних підсистем — природної та соціально-економічної, які складаються з підсистем нижчого рівня: природна — з абіотичної та біотичної, а соціально-економічна — підсистеми населення та господарства. У свою чергу, названі підсистеми містять компоненти: природна — гірські породи, рельєф земної поверхні, грунти, рослинність, тваринний світ, поверхневі та підземні води, атмосферне повітря, а соціально-економічна — людське населення, житлові, промислові, інженерні, комунікаційні, господарські та інші антропогенні об'єкти. Крім того, кожна соціоекосистема складається з різноманітних геоекосистем, в яких той чи інший вид господарського використання території накладається на певну геосистему. Важливо усвідомити, що кожна соціоекосистема функціонує як складна динамічна система. Саморегульованість соціоекосистем здійснюється завдяки їх суспільному компоненту — населенню. У зв'язку з цим і на відміну від природних систем, які є поліцентричними, соціоекосистеми є моноцентричними. Кожна з них має власний центр управління, який керує (добре чи погано) розвитком соціоекосистеми.

Тому кожна соціоекосистема охоплює лише ту територію, на яку поширюється дія центру управління. Внаслідок цього межі соціоекосистем не збігаються з межами природних геосистем та екосистем і відповідають адміністративно-господарським межам чи державним кордонам. Динамізм соціоекосистем виявляється у безперервному речовинно-енергетичному обміні, що відбувається, як всередині кожної системи, так і між сусідніми соціоекосистемами. Природні та антропогенні компоненти постійно взаємодіють між собою, що відображається у безперевній зміні в просторі та часі показників їх стану.

Вивчаючи соціоекосистему будь-якого рівня, а вони бувають глобальні, регіональні, локальні, необхідно завжди прагнути відновити динамічну рівновагу соціоекосистем. Досягнути цієї мети можливо лише через її оптимізацію. Оптимізація соціоекосистеми полягає в створенні її оптимальної функціональної структури, тобто в такому гармонійному поєднанні і раціональному функціонуванні її природних та антропогенних об'єктів, яке б забезпечувало відновлення та подальше збереження в ній речовинно-енергетичного балансу.

В кожній соціоекосистемі людина і її діяльність займає одне з центральних місць. Проте, це зовсім не означає, що людина вільно може керувати природними та суспільними законами або довільно змінювати внутрішні процеси, що відбуваються у природі та соціально-економічній частинах соціоекосистем.

Теоретичні завдання скеровані на вивчення закономірностей функціонування об'єкта науки і вираження їх у вигляді законів даної науки, а прикладні — на використання вже пізнаних законів існування та розвитку об'єкта для вироблення стратегій управління процесу, що в ньому відбуваються.

Висновки

Отже виникнення соціоекології не можна вважати випадковим явищем . Воно є реакцією людського розуму на реальні процеси, що відбуваються на нашій планеті і загрожують подальшому існуванню людства . У переломні моменти історії перед людським суспільством не раз виникали пекучі життєві проблеми, від вирішення яких залежало його майбутнє . Саме ці проблеми були причиною появи нових наук, які допомагали людству знайти вихід із здавалось би безвихідного становища . Прогресуюче руйнування нераціональною господарською діяльністю біосфери Землі зумовило появу науки про гармонізацію взаємодії суспільства і природи – соціоекології.

Одночасно із формуванням соціоекології як самостійної науки у всьому світі здійснюються масштабні заходи, спрямовані на вихід із глобальної соціоекологічної кризи . Усвідомлюючи загальну загрозу дестабілізації глобальної соціо-екосистеми, людство повинно прагнути передати це шляхом мобілізації політичної волі, мудрості та знання нарізних рівнях влади, у державних та громадянських структурах, наукових лабораторіях і виробничих колективах, природоохоронних урядових і неурядових організаціях тощо.

Держави не залежно від свого географічного положення, рівня соціально-економічного розвитку, політичного устрою повинні приймати радикальні закони та рішення в галузі охорони навколишнього середовища та раціонального природокористування, брати участь в діяльності міжнародних, регіональних, багатосторонніх і двосторонніх організацій, розробляти і здійснювати різні проекти і програми в галузі охорони та раціонального використання навколишнього середовища . Чим вищий буде ступінь інтегрування загально планетарних зусиль у цьому напрямку, тим глибше буде наукове соціоекологічне обґрунтування всіх рекомендацій у загальній сфері, тим скоріше ці заходи принесуть очікувані результати.

Список використаної літератури

  1. Алексеев С.М., Сосунова И.А., Боршкин Д.А. Экология, экономика, социум: состояние, тенденции, перспективы. – М., Наука 2002.
  2. Гирусов Э.В. Основы социальной экологии. М. МГУ 1998.
  3. Кисельов М.М., Канак Ф.М. Національне буття серед економічних реалій. – К., Центр практичної філософії 2000.
  4. Постчорнобильський соціум: 15 років по аварії, К., Ін-т соціології НАНУ 2000.
  5. Салтовський О.І. Основи соціальної екології. К., Основи 1997.
  6. Современная западная социология. М.: Политиздат. 1997.
  7. Сосунова И.А. Методология и методика социально-экологических исследований. М., Высшая школа 1999.
  8. Cосунова І. Екологічна мораль як соціологічна категорія //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2004, №1.
  9. Сосунова И.А. Социальная экология. М. Высшая школа 1996.
  10. Соціологія. Навч. посібник К.: Національний аграрний університет., 2003.- 202 с.
  11. Соціологія. Підручник (за ред. В.Г. Городяненка). – К.: Академія, 2003.-560 с.
  12. Соціологія: короткий енциклопедичний словник (за ред. В.Воловича). К. Український центр духовної культури. 1998.
  13. Стегній О.Г. Екологічна свідомість та екологічний рух в Україні //Українське суспільство: моніторинг соціальних змін (1994-1999) К., Ін-т соціології НАНУ 1999.
  14. Хилько М.І.Екологічна політика К., Абрис 1999.
загрузка...
Top