Е.Фром: концепція людини та двох способів індивідуального життя (“Мати чи бути”)

Вступ.

1. Чинники взаємодії людини та суспільства в теорії Е.Фромма.

2. Проблема концепції людини та способів життя Е.Фромма.

3. Вчення про людські потреби в філософії Е. Фромма.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Основним представником неофрейдизму був Еріх Фромм (1900-1980). Він першим вказав на нездатність ортодоксального фрейдизму вирішити проблему взаємодії особи і суспільства. Фромма не задовольняв біологізм та соціальний песимізм Фрейда, тому він сконцентрував увагу на перетворенні психоаналізу в соціальну філософію. З цією метою він звернувся до попередньої філософської думки, а саме до поглядів Л.Фейербаха і особливо до праць К.Маркса, що дало йому змогу критично переосмислити фрейдівську точку зору на природу несвідомих потягів та на роль соціальних факторів у становленні особистості.

Протягом усієї своєї наукової діяльності Е.Фромм залишається вірним основним теоретичним положенням психоаналізу. Він був твердо переконаний, що критерієм соціального розвитку має бути самопочуття людини — психологічна вдоволеність чи невдоволеність загальною життєвою ситуацією.

Фромм прагнув з'ясувати, яку роль відіграють психологічні фактори в соціальному, намагався розкрити психологічний механізм суспільного розвитку. Тому в центр своєї соціально-філософської теорії він поставив психологічну модель людини, аналіз розгортання потенціальних людських якостей у процесі пристосування людини до конкретної соціально-економічної дійсності. Е.Фромм сконцентрував увагу на суперечливості людського існування, розрізняючи при цьому такі дихотомії: патріархальний та матріархальний принципи організації життя людей; авторитарну та гуманістичну свідомість; протилежні типи характеру; володіння та буття як два способи життєдіяльності індивіда. Його вчення стало синтезом психоаналітичних, екзистенціальних і марксистських ідей, через які він прагнув знайти способи вирішення дихотомій людського існування.


1. Чинники взаємодії людини та суспільства в теорії Е.Фромма

Значний внесок у теорію несвідомого зробив видатний гуманіст, представник неофройдизму Е.Фромм. Він висунув нову теорію, що досліджує типи соціальних характерів, які неможливо зрозуміти без з'ясування функцій та впливу суспільства. Саме тому Е.Фромм приділяє таку велику увагу розгляду ролі несвідомого начала в історичній діяльності людей.

Е.Фромм знімає покрив таємничості з проблеми “несвідомого”. Він гостро критикує розуміння “несвідомого” як чогось біологічно даного кожному індивіду, що посідає якесь особливе місце в особистості. Такому уявленню відповідає фройдистське розуміння особистості як вмістилища несвідомих біологічно-інстиктивних бажань, що протистоять суспільству. Це уявлення базується на трьох головних положеннях фройдизму. Це, по-перше, твердження про те, що людина у своєму соціальному житті та практиці змушена придушувати почуття та емоції, які становлять для неї внутрішню реальність. По-друге, це уявлення про те, що між цією несвідомою реальністю та запереченням її нашою свідомістю виникає конфлікт. По-третє, це впевненість у тому, що цей конфлікт зникає негайно, тільки-но несвідоме досягає порогу нашої свідомості.

Е.Фромм реінтерпретує головні положення З.Фройда, вносить новий зміст у несвідоме й по-іншому описує механізм витіснення. Передусім, Е.Фромм стверджує, що несвідоме, подібно до свідомості, є також соціальним феноменом. На відміну від З.Фройда, який розглядав переважно “індивідуальне несвідоме”, змістом якого є психічний матеріал, який був витіснений із суто індивідуальних причин, Е.Фромм головну увагу приділяє “соціальному несвідомому”. Його зміст він розуміє як витіснутий психічний матеріал, який є спільним для більшості членів певного суспільства. “Говорячи про “соціальне несвідоме”, я маю на увазі витіснуті сфери, властиві більшості членів суспільства. Змістом цих звичайно витіснутих елементів є те, що дане суспільство не може дати можливості своїм членам довести до усвідомлення, якщо воно має намір і далі успішно функціювати на ґрунті власних суперечностей “ [7, 336]. Одну з головних особливостей суспільства Е.Фромм вбачає саме в тому, що воно за допомогою спеціального “соціально зумовленого фільтра” перешкоджає повному усвідомленню людиною навколишньої реальності. Тільки те, що проникає крізь цей фільтр, входить до сфери свідомості. На жаль, переважна частина життєвого людського досвіду залишається за її межами, залишається несвідомою. Складниками цього “соціально зумовленого фільтра” є мова, логіка та соціальні табу.

Е.Фромм відзначає, що вчення про несвідомі сили, які визначають свідомість людини, мають давню традицію у західній філософії, яка сягає XVІІІ ст. Б.Спіноза був першим мислителем, який розробив поняття несвідомого. Він вважав, що люди усвідомлюють своє бажання, але не знають причин, які детермінують це бажання, тобто людина є невільною, але вона живе з ілюзією свободи, оскільки її роблять рухомою неусвідомлювані нею причини. Для Б.Спінози само існування несвідомої мотивації є основою людського рабства. Досягнення ж свободи базується на дедалі більшому усвідомленні дійсності всередині людини та поза нею.

Е.Фромм зазначає, що К.Маркс зробив найбільш значний внесок у спростування уявлення про домінуюче становище свідомості. На світогляд К.Маркса вирішальний вплив справила гегелівська філософія історії, за якою людина, сама того не усвідомлюючи, є знаряддям історії. Згідно з Г.Гегелем, саме “хитрість розуму” змушує людину бути носієм абсолютної ідеї, хоча суб'єктивно вона керуються усвідомленими цілями та індивідуальними пристрастями. Проте К.Маркс, спустившися з небес гегелівської абсолютної ідеї на землю людської діяльності, зміг створити значно більш конкретне й точне вчення про функціювання людської свідомості та об'єктивні чинники, які впливають на неї. К.Маркс стверджував: не свідомість визначає життя, а життя визначає свідомість, соціальна реальність формує думку. К.Маркс також розглянув зв'язок між свідомістю та мовою і підкреслив соціальну природу свідомості. Вчення К.Маркса, безперечно, справило вирішальний вплив на формування вчення Е.Фромма про соціальне несвідоме. Е.Фромм ґрунтується на положенні К.Маркса про те, що існує протилежність між мисленням та життям, відповідно і протилежність між свідомістю та буттям. Соціальне оточення формує буття індивіда й тим самим – опосередковано – формує його мислення. К.Маркс, як і З.Фройд, вважав, що свідомість людини значною мірою є “хибною”. Людина вірить, що її думки належать їй, що вони – продукт її мислительної діяльності, натомість у дійсності вони визначені об'єктивними чинниками, які діють за її спиною. У теорії З.Фройда ці об'єктивні сили уособлюють психологічні та біологічні потреби, “у теорії К.Маркса вони являють собою соціальні та економічні історичні сили, які визначають буття індивіда та, побічно, його свідомість...” [7, 344]. Проте К.Маркс не був детерміністом, для нього мета життя – звільнення від рабства. А шлях здійснення цієї мети полягає у подоланні ілюзій та у повному використанні діяльнісних сил людини. Позиція З.Фройда дуже схожа на позицію К.Маркса, проте перший менше говорив про свободу на противагу рабству, а більше – про душевне здоров'я на противагу душевному захворюванню. “Як лікар, З.Фройд керувався тим, що усвідомлення несвідомого – це шлях до вилікування душевних захворювань. Як соціальний філософ, він вірив у той самий принцип: тільки якщо ми усвідомлюємо реальність і долаємо свої ілюзії, ми зможемо досягнути оптимального стану, щоб справлятися з життям” [7, 344]. Є.Фромм проводить паралель між вченням К.Маркса та З.Фройда і доходить висновку, що ці два вчення не виключають, а доповнюють одне одного – для К.Маркса людська істота та її свідомість визначені структурою суспільства, частиною якого вона є, а для З.Фройда суспільство впливає на людську істоту, більшою чи меншою мірою витісняючи притаманні їй фізіологічні та біологічні механізми. Звідси випливає, що З.Фройд вірив, що людина може подолати витіснення без соціальних змін, К.Маркс же був першим мислителем, який стверджував, що реалізація універсальної, повністю пробудженої людини може відбутися тільки разом із суспільними змінами. Виходячи з цих положень, Е.Фромм формулює одне з головних понять своєї теорії – поняття соціального фільтра. Він стверджує, що для усвідомлення переживання його необхідно осмислити у категоріях, які організують свідоме мислення. Проте переживання може дійти до усвідомлення тільки за умови, що його можна осягнути та впорядкувати в межах концептуальної системи за допомогою її категорій. Ця система є результатом суспільного розвитку. “Завдяки особливостям практичного життя, а також завдяки специфіці відносин, почуттів та сприйняттів кожне суспільство розвиває систему категорій, яка детермінує форми усвідомлення. Ця система працює як соціально зумовлений фільтр: переживання не може стати усвідомленим, доки не пройде крізь цей фільтр” [7, 345].

Проблемою є з'ясування того, як працює цей “соціальний фільтр”, в який спосіб він пропускає тільки певні переживання. Е.Фромм відзначає, що існують переживання, які легко сприймаються свідомістю, наприклад, такі, як біль, голод тощо. Тобто це такі переживання, які відповідають груповому або індивідуальному виживанню. Проте тонкі емоційні переживання, властиві, наприклад, східній культурі, багато в чому недоступні для західної людини. Це пов'язано також з тим, що в європейських мовах немає придатних слів для вираження цих переживань, натомість у східних мовах є безліч слів, які виражають ті самі почуття. “Якщо мова не має спеціальних слів для вираження різних емоційних переживань, то практично неможливо довести чиє-небудь переживання до ясного усвідомлення” [7, 346]. Це зауваження особливо доречно у зв'язку з такими переживаннями, які не підпадають під нашу інтелектуально-раціональну схему речей. Тому наша мова не забезпечує нас словами, необхідними для опису багатьох внутрішніх переживань, які не відповідають схемі наших думок. У зв'язку з цим мовою психоаналізу і є мова символів, поезії або посилань на міфологічні сюжети. Іншим аспектом фільтра, який уможливлює усвідомлення, є логіка. Логіка так само, як і мова, є соціальною парадигмою й відображає ті процеси, які відбуваються в суспільстві.

Третьою, найбільш важливою частиною соціального фільтра, яка дає змогу певним почуттям досягнути свідомості і має тенденцію виштовхувати їх з цієї царини, є соціальні табу, які оголошують деякі ідеї та почуття непристойними та забороненими. Е.Фромм відзначає, що для суспільств, які претендують на турботу про добробут усіх, ця проблема по-справжньому існує, оскільки впродовж усієї історії існування людства зазвичай стіл завжди був накритий для небагатьох, переважна ж більшість отримувала лише крихти. Якби більшість усвідомила, що її ошукано, спалахнуло б обурення, яке загрожувало б існуючому ладу. Тому такі думки повинні витіснятися, а ті, в кому процес витіснення не відбувся належною мірою, ризикували своїм життям та свободою[4, c. 18-19].

Головною причиною витіснення є страх, стверджує Е.Фромм. І страх цей виявляється у боязні ізоляції та остракізму. Оскільки для людини найжахливішим є почуття відособленості та самотності, саме ці почуття здатні призвести до божевілля. “Людина як людина боїться божевілля, а людина як тварина боїться смерті” [1, 349]. Прагнення підтримувати відносини з іншими людьми, здобути єдність з ними є найсильнішою пристрастю, іноді більш сильною, ніж бажання жити. “Боязнь ізоляції та остракізму більшою мірою, ніж “страх кастрації”, змушує людей витісняти із свідомості те, що є табу, оскільки його усвідомлення означало б, що людина не така, як усі, особлива і, отже, вона буде вигнана із суспільства” [7, 349]. Тому, якщо це загальноприйнято, людина визнає неіснуюче існуючим або приймає за істину те, що більшість вважає істинним. Тобто для людини настільки важлива стадність, що стадні вірування та почуття становлять для неї більшу реальність, ніж те, що підказують їй власні почуття та розум. Те, що людина вважає правильним та відповідним здоровому глузду, – це прийняті в суспільстві кліше, все, що не підпадає під це кліше, виключається із свідомості, залишається несвідомим. Для більшості людей їхня тотожність своїми коренями сягає їхньої підпорядкованості соціальним кліше. Вони є такими, якими себе вважають, тому боязнь остракізму включає в себе страх втратити тотожність, і ця комбінація з двох страхів справляє найбільш сильний вплив. Проте цілковитій деформації людини у кожному суспільстві протистоїть те, що людина є не тільки членом певного суспільства, а й представником усього людського роду. Хоча людина і боїться повної ізоляції від своєї соціальної групи, але вона також боїться бути ізольованою від усього людства, яке репрезентоване в ній самій її совістю та розумом. Перспектива опинитися повністю знелюдненим лякає навіть тоді, коли в усьому суспільстві прийняті нелюдські норми поведінки. І тому чим гуманніше суспільство, тим менше потреба індивіда вибирати між ізоляцією від суспільства та ізоляцією від людства. Якою мірою людина відчуває свою єдність з людством завдяки інтелектуальному та духовному розвитку, такою самою мірою вона здатна перенести соціальний остракізм, і навпаки.

Е.Фромм робить висновок про соціальну детермінованість несвідомого. Він підкреслює, що потенційно в кожній людині закладені як негативні, так і позитивні риси, тому зміст несвідомого – не добро і не зло, не раціональне і не ірраціональне, він, цей зміст, – і те і те, все людське. “Несвідоме – це цілісна людина за винятком тієї її частини, яка відповідає особливостям її суспільства” [7, c. 350].

Далі формулювання несвідомого у Е.Фромма перетинається з розумінням колективного несвідомого у К.Юнга. Е.Фромм зазначає, що несвідоме, репрезентує універсальну людину, цілісну людину, витоки якої містяться у космосі; воно репрезентує її минуле, яке сягає світанку людського існування, а також її майбутнє. Е.Фромм також підкреслює, що націоналізм і страх перед усім іноземним суперечать гуманістичному досвіду, набутому завдяки усвідомленню несвідомого. Е.Фромм простежує зв'язок індивідуального та соціального несвідомого. Він підкреслює, що вони перебувають у стані постійної взаємодії. Якщо людина будь-якого суспільства не в змозі осмислити соціальну реальність, а замість цього заповнює її вигадками, її здатність усвідомити власну реальність також є обмеженою. Тому, на відміну від З.Фройда, який займався переважно розкриттям індивідуального несвідомого, Е.Фромм стверджував, що “повне усвідомлення витісненого матеріалу можливе тільки у тому випадку, коли воно виходить за межі індивідуальної сфери і включає в себе аналіз соціального несвідомого” [7, 352]. Тобто доки людина не в змозі перевищити своє суспільство й побачити, сприяє воно чи перешкоджає розвиткові людських потенцій, вона не зможе повністю злитися зі своєю власною людяністю. Якщо розкрите індивідуальне несвідоме свідчить, що досвід досягнув рівня людяності, тоді його потрібно подовжити до виявлення соціального несвідомого. Цей процес включає розуміння соціальної динаміки та критичної оцінки власного суспільства з точки зору універсальних людських цінностей.

Е.Фромм виводить діалектичний взаємозв'язок між індивідуальним та колективним несвідомим, підкреслюючи, що осмислення тих процесів, які відбуваються у суспільстві, є необхідним для аналітичного осмислення людиною самої себе; але важливим є також і зворотний процес – аналітичне осмислення індивідуального несвідомого.

Порівнюючи концепцію К.Маркса про походження свідомості та розвиток суспільства з теорією З.Фройда про вплив соціального середовища на несвідоме й відповідно його витіснення, Е.Фромм робить висновок, що у теорії З.Фройда витіснення посилюється під впливом соціальних чинників, а у К.Маркса – зменшується в процесі суспільного розвитку. Сам Е.Фромм вбачає подолання соціального несвідомого у подальшій гуманізації суспільства, в якому не повинно бути потреби у витісненні, а отже, не повинно бути й соціального несвідомого[3, c. 45-46].


2. Проблема концепції людини та способів життя Е.Фромма

Е.Фромма вражає схильність людини, та й суспільства в цілому, до агресії. Незважаючи на багатовіковий досвід цивілізації і культури, на соціальний прогрес, людина так і не змогла відмовитися від своїх згубних пристрастей - бажання ґвалтувати й вбивати. Людська історія вперто підтверджує цей сумний факт. "П'ятдесят років тому, - зазначає вчений у книзі "Заради любові до життя", - ми не могли повірити, що калігули існували тільки в римській історії. Двадцятий вік уже дав нам новий урожай калігул - у Європі, Америці, Африці - скрізь. Вони не тільки відчули смак необмеженої влади і неподільність, але й пристрасно почали вирішувати свої екзистенційні проблеми, не бажаючи визнавати будь-які обмеження своїх бажань. Така поведінка властива як Сталіну, так і Гітлеру. Відхиливши межі людського існування, вони стали на шлях своєрідного божевілля" [9, 90].

Саме цими обставинами можна пояснити звернення Фромма до дослідження цієї проблеми. Більшість його творів так чи інакше з нею пов'язана.

Е.Фромм намагається зрозуміти: де ж корені людської агресивності? Чи є вона вродженою схильністю людини, чи спричиняється зовнішніми соціальними причинами? Що насправді являють собою люди? Це - вівці чи вовки, перевдягнені в овечу шкуру? Що спонукає одних розв'язувати війни, а інших - сліпо їм коритися?

"Історія людства, - підкреслює Е.Фромм у праці "Душа людини", - написана кров'ю. Це історія насильства, що ніколи не припиняється, оскільки люди майже завжди підпорядковують подібних до себе засобом сили. Хіба Талаат-паша сам убив мільйони вірменів? Хіба Гітлер сам убив мільйони євреїв? Хіба Сталін сам убив мільйони своїх політичних противників? Ні. Ці люди були не одинокі, вони мали в своєму розпорядженні тисячі інших людей, які умертвляли і катували, роблячи це не просто з бажанням, а й навіть із задоволенням" [6, 241].

В іншому місці тієї ж праці автор розмірковує: "Невже ми насправді повинні вважати, що ми самі і більшість звичайних людей тільки вовки в овечій шкурі, що наша "справжня природа" нібито виявиться лише після того, як ми відкинемо стримувальні фактори, що заважали нам досі уподібнитися деяким звірам" [6, 242].

Е.Фромм намагається зрозуміти, якими ж мотивами керуються політичні лідери, що віддають наказ і відправляють людей на братовбивчу бойню, або ж та людина, котра натискає кнопку атомної бомби. Він прагне усвідомити, чому люди, будучи до певного часу добропорядними громадянами, раптом перетворюються на жорстоких садистів.

Учений звертає увагу і на той факт, що "ці люди не відрізняються від середньої людини: вони егоїстичні і навряд чи готові відмовитися від власних переваг на користь інших, але разом з тим вони не відзначаються ні особливою злісністю, ні особливою жорстокістю. Але коли такі люди, які в нормальному житті, швидше, сприяли б добру, ніж злу, приходять до влади, керують мільйонами і розпоряджаються страшною зброєю руйнування, вони можуть завдати величезної шкоди. У громадянському житті вони, ймовірно, розорили б конкурента. У нашому світі могутніх і суверенних держав (причому "суверенний" означає: той, що не піддається ніяким моральним законам) вони можуть викоренити всю людську расу. Головною небезпекою для людства є не садист чи нелюд, а нормальна людина, наділена незвичайною владою" [6, 247].


3. Вчення про людські потреби в філософії Е. Фромма

Фромм виділив такі типи соціальних характерів: рецептивний, експлуататорський, нагромаджувальний, ринковий.

В основі кожного соціального характеру лежить особливий психологічний механізм, через який індивіди вирішують проблеми людського існування: мазохістський, садистський, деструктивістський та конформістський.

За умови дії мазохістського та садистського механізмів, вважає Е.Фромм, людина, добровільно підкоряючись кому-небудь або пануючи над ким-небудь, набуває іллюзії власної ідентичності. Людина змушена шукати шляхи вирішення проблем свого існування. Здебільшого ними стають: 1) деструктивізм як прагнення індивіда знищувати, руйнувати все те. що поза ним, як зовнішню причину свого тривожного внутрішнього стану; 2) конформізм як відмова людини від свого власного "Я" через розчинення себе в масі, в натовпі. Фромм вважав їх універсальними, тому що соціальні умови, на його думку, завжди викликають панування того чи іншого типу соціальних характерів, властивих більшості членів даного суспільства.

Але єдино правильним способом вирішення цих проблем, на думку Фромма, є любов; саме вона служить критерієм буття як способу життєдіяльності. В процесі оволодіння мистецтвом любові відбувається зміна структури характеру людини, в результаті чого повага до життя, почуття ідентичності, зацікавленість у єднанні зі світом стають пріоритетними, сприяючи переходу до гуманістичного духу[3, c. 47-48].

У книзі "Мати чи бути" Фромм намагається показати дегуманізуючий вплив сучасного західного суспільства на людину. Він аналізує це суспільство крізь призму конфлікту двох орієнтацій характеру (ринкового і продуктивного), а також через суперечність двох способів існування людства – володіння та буття.

Під володінням та буттям Фромм розумів два різні види самоорієнтації та орієнтації у світі, дві різні структури характеру, перевага однієї з яких визначає все, що людина думає, відчуває та здійснює. Коли людина дотримується принципу володіння, ставлення її до світу виражається в прагненні зробити його об'єктом володіння, перетворити все і всіх на свою власність. Стосовно ж буття як способу існування, то, за Фроммом, слід розрізняти дві його форми: перша характеризується життєлюбством, справжньою причетністю до світу; друга стосується істинної природи, істинної реальності особистості.

Впевнений у тому, що багатство не робить людину щасливою, Фромм закликає до створення нового ідеального суспільства, в якому орієнтація людини на володіння буде замінена орієнтацією на буття. Функція нового суспільства – сприяти виникненню нової людини, структурі характеру якої будуть властиві такі якості: готовність відмовитись від усіх форм володіння заради того, щоб повною мірою бути; відчуття себе на своєму місці в сфері свого буття; визнання всебічного розвитку людини та її близьких вищою метою життя; відчуття свого єднання з життям, відмова від підкорення будь-кому і будь-кого, від експлуатації, руйнування та виснаження природи, прагнення зрозуміти природу, жити в гармонії з нею.

Аналізуючи праці Фромма, можна простежити зв'язок концепції "соціального характеру" з теорією історичного розвитку. Розуміння історичного процесу у Фромма ґрунтується, по-перше, на концепції людської природи, за допомогою якої він пояснює неперервність поступальних історичних змін; по-друге, на концепції "соціального характеру", за допомогою якої він намагається розкрити функціонування того чи іншого суспільства. Історичні зміни, за Фроммом, породжуються суперечностями між потребами людської природи та способом їх задоволення в конкретному суспільстві. Визнаючи позитивну роль соціального характеру в історичному процесі, Е.Фромм вважає, що соціальну перспективу відкривають люди з продуктивним характером, життєвими принципами яких є гуманістичні норми, орієнтація на буття, їхня історична роль зводиться до завдань моральної просвіти людей, що є, на думку Фромма, головною умовою істинної революції, яка приведе людину до утвердження справжнього буття.

Постановка Фроммом проблеми "соціального характеру" як певної психологічної структури особистості, спроба з'ясувати роль різних типів соціального характеру в суспільно-історичному розвитку, безумовно, слушні і заслуговують на увагу. Проте важко погодитись із ним у тому, що будь-яке конкретне суспільство формує переважно один соціальний характер, функція якого полягає в зміцненні та стабілізації існуючої соціальної системи[2, c. 58-59].


Висновки

Е. Фром - представник сучасного неофрейдизму, в основу якого покладено принцип соціологічного підходу з психоаналітичним. У праці “Психоаналіз і релігія” Фром пояснює потребу людини у релігії “екзистенціанальним” конфліктом між душею і тілом. Тіло є часткою природи, а розум підіймається над природою. Людина постійно прагне вирішити проблему розколу між тілом і душею, але ніколи не зможе її вирішити. На цьому грунті у людини виникає потреба у вірі та релігії. Фром пропагує релігію без Бога, у центрі якої людина. З його точки зору, “немає жодної людини, у якої не було б потреби у релігії”, тобто обґрунтовується існування релігії у будь-якому суспільстві.

Із суперечності між людиною і природою Фромм виводить фундаментальні психологічні потреби, які підносить до статусу вічних, незмінних, позаісторичних за своїм походженням спонукань. З огляду на це, він обґрунтовує тезу про те, що людська природа як сукупність універсальних потреб у своєму історичному розвитку реалізується різними способами залежно від конкретних соціальних умов. Вона і зберігається, і в той же час постійно модифікується під впливом соціуму. Відкидаючи біологізм Фрейда в трактуванні несвідомого, зміщуючи акцент із сексуальності на конфліктні ситуації, зумовлені соціокультурними причинами, Е.Фромм вводить поняття "соціальний характер" як взаємозв'язок індивідуальної психічної сфери і соціоекономічної структури. З його точки зору, соціальний характер слід розглядати як активний психологічний фактор соціального процесу, що зміцнює функціонуюче суспільство. Таким чином, згідно з концепцією Фромма, не соціальна структура суспільства формує потреби людини, а антропологічна природа потреб визначає способи існування людини.


Список використаної літератури

1. Адлер А. Индивидуальная психология как путь к познанию людей и самопознанию // Адлер А. Очерки по индивидуальной психологии. - М., 2002.

2. Самойлова И. Социально-гуманистический психоанализ Эриха Фромма // Соционика, ментология и психология личности. - 2000. - № 6. - С. 56-64

3. Ставрояні С. Організація політичної структури суспільства в конткексті психології особистості у працях Е. Фромма // Історія в школі. - 2006. - № 11. - С. 45-48

4. Сторіжко Л.В. “Соціальне несвідоме” – головний чинник взаємодії людини та суспільства в теорії Е.Фромма // Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2006. - № 54.

5. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. - М., 1994.

6. Фромм Э. Бегство от свободы // Фромм Э. Сборник соч. - Минск, 2000.

7. Фромм Э. Душа человека // Фромм Э. Душа человека. - М., 2004.

8. Фромм Э. Может ли человек преобладать // Фромм Э. Ради любви к жизни. - М., 2000.

9. Фромм Э. Психоанализ и этика. - М., 1993.

загрузка...
Top