Держава як соціальний інститут

Вступ.

1. Особливості держави як соціального інституту.

2. Функції держави відносно суспільства.

3. Соціальна функція держави як визначальна категорія права соціального забезпечення України.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Незважаючи на важливість соціальної функції держави як визначальної категорії права соціального забезпечення, в науковій літературі й досі точаться гострі дискусії про її природу, зміст та ознаки, про що свідчать праці М.Г. Александрова, С.С. Алексєєва, ОТ. Барабаша, ПА. Бущенка, B.C. Венедік-това, ВВ. Жернакова, Л.І. Лазор, Н.М. Неумивайченка, П.Д. Пилипенка, В.Г. Ротаня, Н.М. Хуторян, Г.І. Чанишевої та інших.

Метою цієї роботи є удосконалення теоретико-правового розуміння сутності соціальної функції держави як визначальної категорії права соціального забезпечення України. Наукова новизна роботи визначається новим аспектом змісту, ознак та авторського визначення поняття соціальної функції держави.

Держава виявляється не тільки машиною, знаряддям, механізмом примусу і насильства, але й великою соціальною і культурною цінністю, і сутність її не зводиться тільки до класової природи, тому що вона на кожному етапі свого розвитку виконувала і загальносоціальні функції.

Держава являє собою особливу політичну організацію суспільства, структуровану певним чином. Про це свідчить спеціальний апарат, що складається з особливого розряду людей, які наділені публічно-владними повноваженнями і професійно виконують функції управління, охорони економічного, соціального і політичного ладу суспільства, у тому числі шляхом примусу. Влада держави характеризується суверенітетом. Вона диктує правила поведінки, обов’язкові для всього населення; стягування податків і зборів для потреб державного апарату, формування загальнонаціонального бюджету.


1. Особливості держави як соціального інституту

Держава — це політична організація суспільства, що забезпечує його єдність і цілісність, здійснює за допомогою апарату державної влади управління справами суспільства, реалізує суверенну публічну владу, що надає праву загальнообов’язкового значення, гарантує права і свободи людини і громадянина, законність і правопорядок. Держава — це суверенна політико-правова територіальна організація публічної влади соціально неоднорідного суспільства. Вона завжди відрізнялася від інших додержавних (що існували до неї) і недержавних (існуючих поряд з нею) інститутів і організацій своїми специфічними ознаками і рисами.

1. Наявність публічної політичної влади. Спільним поняттям для усіх варіантів розуміння сутності держави є поняття публічної політичної влади. Саме вона — визначальний інституціональний елемент держави.

У суспільстві існують різні види особистої і соціальної влади — влада глави родини, влада рабовласника чи феодала над рабом або слугою, економічна влада власників на засоби виробництва, духовна влада (авторитет) церкви. Усі вони являють собою або індивідуальну, або корпоративну, групову владу, яка існує в силу особистої залежності підвладних, не претендуючи на загальність, не є публічною.

Влада ж публічна поширюється за територіальним принципом, їй підкорюються усі, хто перебуває на “підвладній” території. Для публічної влади неважливо, чи пов’язані підвладні спорідненням, етнічними, іншими узами, чи ні. Публічній владі на її території підкоряються всі, включаючи іноземців (за невеликим винятком), осіб без громадянства та громадян даної держави.

Публічна влада має політичний характер, здійснюється особливою верствою людей, котрі професійно управляють суспільством. Важливою відмінною рисою держави є наявність поряд з апаратом влади і управління специфічного апарату примусу. Він складається з армії, поліції, розвідки, контррозвідки, в’язниць. Апарат публічної політичної влади має монополію на примус, включаючи можливість застосування насильства на всій підвладній території й стосовно всього населення. Ніяка соціальна влада не може конкурувати з публічною політичною владою і застосовувати силу без її дозволу.

Наявність публічної влади має принципове значення для будь-якої держави. Саме це відрізняє державу від первісного суспільства (у якому влада мала суспільний характер) та від влади інших суб’єктів.

2. Для держави характерна територіальна організація населення і здійснення публічної влади в територіальних межах. У додержавному суспільстві приналежність індивіда до того чи іншого роду обумовлювалася кровним спорідненням. Причому рід часто не мав точно визначеної території, пересувався з одного місця на інше. У держав-но-організованому суспільстві кровноспоріднений принцип організації населення утратив своє значення. На зміну йому прийшов принцип територіальної організації. Державна влада територіально поширюється, тобто впливає не на саму територію, простір, а на людей, що знаходяться в межах цієї території. Таким чином, територіальний елемент держави — це простір, у межах якого діє державна влада [4, c. 59-60].

Держава має чітко локалізовану територію, на яку поширюється її суверенна влада, а населення, якщо на ній проживає, перетворюється на підданих чи громадян держави. Виникають, таким чином, просторові межі держави. Територія держави є свого роду матеріальною базою будь-якої держави, без якої вона не може існувати. Під територією держави розуміється простір, у межах якого здійснюється державна влада. Територіальний розподіл населення неминуче спричиняє адміністративно-територіальний розподіл для найоптимальнішої організації державної влади і управління. Уся територія держави розбивається на ряд адміністративно-територіальних одиниць — округи, провінції, області, краї, дистрикти, графства, райони тощо.

Від недержавних організацій (профспілок, політичних партій та ін.) держава відрізняється тим, що вона уособлює все населення країни, яке проживає в межах певної території, поширює на нього свою владу. На відміну від держави, профспілки і політичні партії, інші політичні організації об’єднують у своїх лавах лише частину населення, створюються добровільно за тими чи іншими інтересами.

3. Державний суверенітет. Поняття “державний суверенітет” виникло у процесі переходу від феодалізму до капіталізму, коли треба було відокремити державну владу від церковної і надати їй винятково монопольного значення. Нині суверенітет — обов’язкова ознака держави. Суверенітет як властивість (атрибут) державної влади полягає в її верховенстві, самостійності, повноті і незалежності.

Верховенство і повнота державної влади всередині країни означає: універсальність її впливу на все населення, на всі партії та громадські організації цієї країни; можливість скасувати всяке рішення будь-яких інших суспільних і політичних організацій; наявність у неї таких засобів впливу, яких ніяка інша суспільна влада не має (армія, поліція чи міліція, в’язниці та ін.). Самостійність проявляється у здатності державної влади самостійно видавати загальнообов’язкові для всього суспільства правила поведінки, встановлювати і забезпечувати єдиний правопорядок, визначати права й обов’язки громадян, посадових осіб, державних, партійних і громадських організацій. На зовнішньополітичній арені суверенітет держави проявляється в незалежності та рівноправності у відносинах з іншими державами.

Таким чином, державний суверенітет всередині країни і поза нею виявляється у винятковому, монопольному праві держави вільно вирішувати всі свої справи без стороннього втручання.

Поряд з державним суверенітетом існує суверенітет народу і суверенітет нації. Суверенітет народу означає повновладдя народу у вирішенні корінних питань організації свого життя. У більшості конституцій сучасних держав містяться вказівки на те, що їхня влада походить від народу і належить народу. Теоретично державна влада повинна виражати інтереси народу і служити народу. Однак на практиці це не завжди так. Державна влада і суверенітет не завжди збігаються з народною владою і суверенітетом. Під суверенітетом нації розуміється повновладдя нації у вирішенні характеру свого життя, самовизначення шляхом утворення самостійної держави.

4. Характерною ознакою держави, поряд із зазначеними особливостями, є податкова система і податки. Спочатку вони необхідні лише для того, щоб утримувати армію, поліцію й інші примусові органи, а також державний апарат. Пізніше вони стали поширюватися і на різні, здійснювані державою, соціальні, освітні, медичні, культурні, виховні й інші програми.

5. Нерозривний зв’язок держави і права. Без права держава існувати не може. Право юридично оформляє державу і державну владу і тим самим робить їх легітимними (легальними), тобто законними. Держава здійснює свої функції у правових межах. Право вводить функціонування держави і державної влади в рамки законності, підпорядковує їх конкретному правовому режиму.

6. Крім названих ознак, кожна держава виділяється своїми символами, пам’ятними датами, атрибутами. У кожної держави є свій гімн, прапор, герб, установлюються правила офіційного поводження, традиції, форми звертання людей один до одного і вітання.

7. Державна влада здійснюється специфічними методами. До методів здійснення державної влади належать переконання та примус. Переконання — це метод активного впливу на волю і свідомість людини ідейними і моральними засобами для формування у неї поглядів, заснованих на розумінні сутності державної влади, її цілей та функцій [3, c. 73-74].

Державна влада не може обійтися без особливого, тільки їй притаманного методу здійснення влади — державного примусу. Державний примус — це психологічний, матеріальний та фізичний (насильницький) вплив уповноважених органів держави на особу з метою примусити її діяти в інтересах держави. Державний примус повинен бути правовим, тобто чітко закріплений нормами права.

2. Функції держави відносно суспільства

Функції держави — це взяті в комплексі головні напрями її внутрішньої і зовнішньої діяльності, що виражають і конкретизують класову і загальнолюдську сутність і призначення держави в суспільстві, цілі й завдання держави по управлінню суспільством у властивих їй формах і властивими їй методами.

Головні завдання і цілі держави на тій чи іншій стадії розвитку обумовлюються економічними, політичними та соціальними умовами в суспільстві. Здійснення функцій держави має постійний, систематичний характер і відбувається протягом всього часу існування умов, що спричинили появу тих чи інших функцій.

Усебічне пізнання держави припускає вивчення того, як цей соціальний інститут діє, змінюється, розвивається, як реалізує своє соціальне призначення. Держава тільки тоді функціонує продуктивно, коли її функції повною мірою відповідають об’єктивним потребам суспільства.

Функції держави відносно суспільства — це основні напрями її діяльності, націлені на вирішення загальних справ суспільства. Необхідність їх вирішення ставить перед державою певні завдання. Пояснити функції держави — значить пояснити завдання, що постають перед нею, і способи їх здійснення. Слід мати на увазі, що і внутрішні, і зовнішні функції здійснюються відносно суспільства, в якому існує держава.

Все це допомагає виділити наступні найбільш істотні ознаки функцій держави.

• Функція держави не будь-який, а саме основний, головний напрям її діяльності.

• У функціях предметно виявляється її класова і загальнолюдська сутність, її соціальне призначення. Функції держави як вираження її соціального призначення показують, у чому знаходить своє виявлення вплив держави на суспільство, її регулююча роль.

• Виконуючи свої функції, держава тим самим вирішує завдання, що постають перед нею.

• Функції держави конкретизують цілі державного управління. Виконуючи свої функції, держава вирішує завдання з управління суспільством.

• Реалізуються функції у певних формах і особливими, характерними для державної влади методами.

• Функції держави мають об’єктивний, конкретно-історичний характер.

Серед внутрішніх функцій можна виділити блок охоронних функцій — охорони існуючих форм власності, забезпечення (охорони) правопорядку, охорони і захисту прав і свобод громадян.

Конституція, визнавши людину, її права і свободи вищою соціальною цінністю, вперше закріпила захист прав і свобод людини і громадянина як функцію держави. Тим самим охорона і розвиток політичних, економічних, соціальних, культурних, особистих прав і свобод складають зміст діяльності всіх органів державної влади [6, c. 42-43].

Охорона наявних форм власності — функція, властива всім державам, бо всі вони охороняють і захищають свій економічний фундамент. У демократичному суспільстві діє принцип рівного правового захисту усіх форм власності.

Охорона правопорядку — найважливіша і найнеобхідніша функція будь-якої держави, що випливає з потреб суспільства. У демократичній державі на перший план висувається охорона прав і свобод громадян, без чого неможливий справжній правопорядок.

Функція розвитку культури, науки й освіти склалася замість раніше здійснюваної культурно-виховної функції з властивим їй домінуванням радянської державної ідеології. На відміну від колишньої, функція розвитку культури, науки й освіти ґрунтується на визнанні Конституцією ідеологічного плюралізму, відповідно до якого ніяка ідеологія не може встановлюватися як загальнообов’язкова. Конституція гарантує кожному свободу літературної, художньої, наукової, технічної творчості, охорону інтелектуальної власності.

Екологічна функція, або функція охорони природи і раціонального використання природних ресурсів, об’єктивно обумовлена розвитком науково-технічної революції і її часом негативних наслідків для людини. В цих умовах проблема екології вийшла на перший план не тільки в межах окремої країни, але й у глобальному міжнародному масштабі.

Зовнішні функції держави забезпечують здійснення її зовнішньої політики, відображають основні напрями її діяльності на зовнішньополітичній арені, спрямовані на встановлення та підтримання певних відносин з іншими державами.

Серед зовнішніх функцій, як правило, виділяють наступні: оборона країни, захоплення чужих територій, дипломатична, взаємодопомоги. Однак з погляду сучасного розуміння права агресивну зовнішню політику, ведення агресивних воєн, імперіалістичну діяльність не можна вважати функціями держави. Це — діяльність, що суперечить міжнародному праву, тобто протиправна.

Останнім часом змінилася не тільки наша країна, але й увесь світ. Відійшла в минуле глобальна конфронтація. Відповідно істотних змін зазнали зовнішні функції нашої держави: стала першорядною функція підтримки миру і міжнародної безпеки, активізувалися міждержавні економічні відносини, розвивається колективна безпека, створюються міжнародні миротворчі збройні сили. Усе це й обумовило появу відповідних зовнішніх функцій.

Наша держава здійснює наступні основні зовнішні функції: оборона країни; забезпечення миру і підтримка світового порядку; інтеграція у світову економіку і співробітництво з іншими країнами у вирішенні глобальних проблем.

Соціальна функція держави полягає в забезпеченні на всій території країни прав і свобод кожної людини і громадянина. Свобода людини реалізується в суспільстві, у спілкуванні та співпраці людей. Окремі особи використовують те саме середовище для досягнення різних цілей, у тому числі і злочинних. За таких обставин тільки державна влада здатна бути гарантом захисту прав і свобод.

Виконання соціальної функції передбачає: створення державою умов для відтворення й розвитку людини (демографічна політика, освіта, виховання тощо); формування соціокультурного простору, сприятливого для самореалізації кожної людини; стимулювання творчого зростання людини; утілення в життя принципів соціальної справедливості тощо. [7, c. 82-83]


3. Соціальна функція держави як визначальна категорія права соціального забезпечення України

Синтезуючи висловлювання вчених щодо природи та змісту функцій держави, логічно виокремити наступні основні властивості останніх. По-перше, функції держави - це основні, найбільш важливі напрямки її діяльності, основні напрямки внутрішньої і зовнішньої діяльності держави, в яких виявляється та конкретизується її сутність та соціальне призначення. По-друге, вони мають цілеспрямований, конкретно-предметний характер.

Кожна функція держави має певний зміст, бо передбачає діяльність в конкретній сфері суспільного життя, показує, що роблять, чим займаються органи держави, які питання вони вирішують тощо. Відтак, кожній з функцій держави притаманний свій об’єкт, і саме об’єкти слугують одним з основних критеріїв розмежування функцій держави. Залежно від сфери і об’єкту функції держави класифікуються на внутрішні і зовнішні. Під внутрішніми функціями ми розуміємо такі напрямки діяльності держави, що здійснюються в межах даної держави і в яких конкретизується внутрішня політика у сфері економічних, ідеологічних, політичних, екологічних, культурних та інших аспектів життя суспільства, що зумовлені необхідністю вирішення внутрішніх задач, які стоять перед державою. Зовнішні функції - це напрямки діяльності держави за її межами, що забезпечують здійснення її зовнішньої політики у взаємовідносинах з іншими державами та вирішення інших цілей і задач, які стоять перед нею на міжнародній арені.

Соціальна функція держави належить до її внутрішніх функції. Об’єктом соціальної функції держави є людина, її життя та здоров’я. Соціальна функція держави Україна дістала закріплення у ст.6 її Конституції [1], відповідно до якої Україна є суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою Сутність соціальної функції держави стисло виражена у ст.3 Основного Закону. Згідно з цією статтею людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканість та безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Як бачимо, зміст соціальної функції має широкий спектр напрямків. В державі охороняється праця і здоров’я людей, встановлюється гарантований мінімальний розмір оплати праці, забезпечується державна підтримка сім’ї, материнства, батьківства й дитинства, інвалідів і людей похилого віку, розвивається система соціальних служб, встановлюються державні пенсії, допомоги та інші гарантії соціального захисту. Звідси зміст соціальної функції визначається завданнями держави в соціальній сфері.

З приводу співвідношення соціальних завдань та соціальної функції держави варто зазначати, що вони є взаємопов’язаними, але не тотожними. Незважаючи на деякі відмінності у розумінні науковцями співвідношення завдань і функцій держави, беззаперечним є те, що завдання відносно функцій держави мають визначальне значення, саме завдання обумовлюють вибір державою форм і методів реалізації її внутрішніх та зовнішніх функцій.

Передумовою виникнення соціальної функції держави є поставлене перед нею суспільством завдання щодо постійного поліпшення добробуту усіх і кожного. “Головним призначенням розглядуваної функції, - зазначає В.К. Бабаєв, - є забезпечення суспільного добробуту, тобто гідного життя і розвитку кожної людини, створення рівних можливостей для усіх громадян в досягненні цього добробуту” [2, с.77]. Соціальна функція багатогранна за змістом і масштабна за обсягом державної діяльності. Головне її призначення полягає в усуненні або пом’якшенні можливої соціальної напруги в суспільстві. Для виконання соціальної функції держава створює систему відповідних ор-ганів, фонди, які витрачає на пенсії, допомоги, охорону здоров’я населення, освіту тощо. Вона розробляє і реалізує програми, які стабілізують зайнятість населення та скорочують безробіття, регулює розміри заробітної плати тощо.

Соціальна функція є однією з найважливіших функцій демократичної та правової держави. Досягнення такого стану, коли сутність держави стане дійсно соціальною - основна мета усіх демократичних сил держав-но упорядкованого суспільства. Водночас, незважаючи на важливість для науки і практики поняття “соціальна держава”, ні Конституція України, ні будь-який інший нормативно-правовий акт не дає його визначення. Більш того, термін “соціальна держава” радянською юридичною наукою не розглядався взагалі, а визначення соціальної держави, що пропонуються західними вченими, часто занадто абстрактні, і, мабуть, у певній мірі поверхневі й однобокі. Наприклад, Брокхауз визначає соціальну державу як “державу, яка свою відповідальність і силу впливу направляє на подолання суспільного зла і на нівелювання соціальних протиріч” [3, с.55-56]. Навіть не проводячи глибокий аналіз даного висловлювання, можна помітити, що воно не відображає суть соціальної держави в повній мірі, а лише вказує на один з напрямів її діяльності. Крім того, з такого визначення не ясно, якими засобами, інакше кажучи, за допомогою чого соціальна держава “долає суспільне зло” і “нівелює соціальні протиріччя”.

Історія виникнення соціальної держави та соціальної функції бере свій початок з най-старіших людських цивілізацій, коли мислителі античності почали висувати ідеї захисту прав людини, в основу яких було покладено знаменитий вислів давньогрецького філософа Протагора: “Людина - мірило всіх речей” [4, с.45]. Вважаємо, що виникнення соціальної функції держави - це об’єктивна закономірність державного розвитку, своєрідна реакція на новітні процеси суспільної еволюції пов’язана з проблемами людського існування в умовах вільної, ринкової економіки. Стержнем цих проблем стали взаємовідносини держави і особистості.

Ознакою розбудови української державності є те, що наша держава одночасно намагається стати і правовою, і соціальною. “Саме в цьому полягає складність побудови соціальної держави в Україні. Зважаючи на відсутність У нас основ правової державності в недалекому минулому, правову і соціальну державу доводиться будувати одночасно, що породжує значні проблеми. Але нині дуже важливою засадою для процесу соціального державотворення в Україні є законодавче покладання державою на себе обов’язку утвердження і забезпечення прав і свобод людини (ст.3 Конституції України). Цей обов’язок знайшов подальший розвиток в інших законодавчих актах. Так, наприклад, Закон України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами [5]. Слід зазначити, що питанню соціального захисту людини та громадянина в Україні присвячено більше ста законодавчих актів. Відтак, забезпечення та захист соціальних прав громадян є одним з основних завдань держави.

У наш час розвиток системи соціальних прав людини є одним із головних напрямів подальшого розвитку демократії у сфері, яка багато років випадала з системи ефективного правового регулювання. Тому проявом соціальної політики Української держави слід вважати закріплення в її Основному Законі [1] системи соціально-культурних прав і свобод громадян. Зміст цих прав і свобод, висвітлення їх значущості та послідовний захист з боку держави, боротьба з негараздами в екологічній сфері, послідовна діяльність щодо ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи - все це є яскравим прикладом соціального спрямування діяльності нашої держави, соціальної орієнтації її політики. На жаль, і зараз вітчизняне правове регулювання ще набагато відстає від регулювання таких же самих питань у країнах Західної Європи. Хоча основні соціальні права і закріплені в Конституції України, а окремі з них конкретизуються чинним законодавством, практичний захист цих прав бажає кращого, а головне - відповідного ставлення до цих прав і свобод як до одних з найважливіших. Тут можна погодитися з Ю.О. Тихомировим відносно того, що діюче публічне право має тісніше поєднуватися з приватним правом щодо виконання своїх принципово-організаційних функцій у системі соціальних прав і свобод [6, с.345].

Таким чином, основним завданням та напрямком діяльності демократичної, соціальної, правової держави є забезпечення прав людини і громадянина на життя, здоров’я, гідність, працю, освіту та інші суспільно-соціальні блага. Звідси, важливою умовою розбудови соціальної державності в Україні є створення реально діючої системи гарантій та досконалого механізму юридичних засобів здійснення та захисту прав і свобод людини з метою забезпечення фактичної реалізації принципу свободи, соціальної справедливості, рівності та моральності. Адже сьогодні саме стан здійснення охорони та захисту (в першу чергу, юридичними засобами) прав і свобод людини є визначальним показником рівня гуманізму, цивілізованості, культури будь-якого суспільства і держави.

Взагалі, в юридичній літературі не існує єдності що до того, які права слід відносити до соціальних. Так, одні автори відносять до них, поряд з правом на соціальний захист, правом на житло, правом на достатній життєвий рівень та правом на охорону здоров’я, такі права, як право на працю, право па відпочинок, право на страйк, право на освіту, право на доступ до культурних цінностей, право на безпечне довкілля, а також право на сім’ю та право на свободу світогляду і віросповідання [7, с.22; 8, с50]. Такий підхід можна охарактеризувати як розгляд соціальних прав в широкому розумінні. Інші автори відносять право на працю, право на відпочинок та право на страйк до економічних прав - можливостей людини здобувати засоби до існування шляхом виробництва матеріальних благ [9, с 12]. Дехто об’єднує соціальні і економічні права, виділяючи при цьому групу соціально-економічних прав [10, с.27]. Ми дотримуємося такого підходу до класифікації соціальних прав, при якому вони чітко розмежовуються залежно від сфери їх здійснення. Відповідно до такого підходу до соціальних прав ми відносимо: право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї; право на соціальний захист; право на житло; право на охорону здоров’я; право на отримання соціальних пільг, дотацій та компенсацій.

Беручи до уваги вище приведене, до ознак соціальної функції держави ми відносимо такі: 1) закріплена в Конституції та інших законодавчих актах; 2) є похідною від соціальних завдань, які взяла на себе держава, з одного боку, та засобом реалізації соціальних прав людини та громадянина - з другого; 3) є внутрішньою функцією, оскільки її об’єктом є людина, її життя та здоров’я; 4) для її реалізації (контролю за реалізацією, виконанням тощо) створюється система державних органів спеціальної компетенції; 5) реалізується переважно в правових формах, серед яких правотворча, правозастосовча та правоохоронна; 6) законодавче визначення мінімуму соціальних благ, які повинен отримувати кожен, з одного боку, створення правового механізму захисту соціальних прав - з другого; 7) законодавче закріплення обов’язковості соціальної допомоги певним категоріям громадян (інвалідам, безробітним, чорнобильцям та ін.).

Таким чином, під соціальною функцією держави пропонуємо розуміти один із напрямків діяльності держави, який полягає у створенні державою необхідних умов, що забезпечують гідне життя людини незалежно від її соціального стану, участі у виробництві сукупного національного доходу, а також належного правового механізму її соціальної захищеності відповідно до міжнародних стандартів.


Висновки

Гуманітарна сфера як сфера реалізації гуманітарних відносин між людьми постає, насамперед, як плетиво суперечливих духовних інтересів людей. В стабільних суспільствах ця сфера має широкі можливості для саморегуляції. Роль держави в таких суспільствах мінімізується. Держава завжди і скрізь намагається утримувати руку на пульсі будь-яких суспільних процесів. Однак роль держави в стабільному і трансформаційному суспільствах не може бути однаковою.

В історії людства відомі періоди, коли суспільні процеси зазнавали вирішального впливу інших соціальних інститутів, наприклад церкви (а у деяких країнах така ситуація наявна і сьогодні), однак сучасні суспільства розбудовуються як впорядковані саме довкола інституту держави. Відповідно, держава на сьогоднішній день більш або менш жорстко регламентує практично всі суспільні процеси. Для цього вона повинна рахуватися з логікою і нормативністю тих соціальних інститутів, які вона охоплює як свої складові - центральні чи периферійні. Якщо йдеться, наприклад, про інститути громадянства, оподаткування або армії, то вони для держави мають першорядне значення, тому тісно пов'язані між собою: кожен громадянин сплачує податки, на які утримується апарат управління та силові структури. Такі інститути, як сім'я, приватна власність чи церква чим далі, тим більше автономізуються від держави, утворюючи базову структуру громадянського суспільства. Втім, така автономізація лише зміцнює державу, адже диверсифікує можливі реакції суспільства на історичні виклики, а отже, - в кінцевому підсумку, - підтримувати суспільний порядок. Завдання держави - не лише забезпечувати розвиток громадянського суспільства, а й виступати арбітром у внутрішніх суперечностях і напруженнях, які неминуче виникають у строкатому і імпульсивному середовищі громадянського суспільства. Отже, держава - соціальний інститут, який, крім реалізації основних функцій, покликаний регулювати й різні суспільні відносини, серед них і гуманітарні.


Список використаної літератури

1. Конституція України // ВВР України. -1996. -№ 30. -Ст.141.

2. Теория государства и права: Учебник /Под ред. В.К. Бабаева. -М.: Юрист, 2002. - 592 с.

3. Воробйов Є. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 4. вид., випр. та доп. — К. : Єдінорог, 2002. — 640с.

4. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. - 5-є вид., перероб. і доп.. - К.: Знання , 2004. - 645 с.

5. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 289 с.

6. Тихомиров Ю.А. Публичное право. -М.: “Юстицинформ”, 1995. -615 с

7. Щедрова Г.П. Громадянське суспільство і соціальна, демократична, правова дер-жава: становлення, функції, тенденції розвитку в сучасній Україні: Автореф. дис... докт. політ. наук. -К., 1996. -35 с

8. Мандебура Т.О. Соціальна політика періоду ринкової трансформації та питання її законодавчого забезпечення. -К.: Юрінком, 1997. -68 с.

9. Погорілко В.Ф., Головченко В.В., Стрий М.І. Права та свободи людини і громадянина в Україні. -К.: Ін Юре, 1997. -48 с.

10. Гетьман В.П., Килимник Ю.В. Що таке свобода і право у демократичній державі? -К.: Наук. думка, 1996. -38 с.

загрузка...
Top